скачать книгу бесплатно
Мандрiвнi комедiанти
Leopold von von Sacher-Masoch
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Збiрка оповiдань «Мандрiвнi комедiанти», до якоi увiйшли оповiдання «Опришок», «Опришок Магас», «Прогулянка на санях», «Хлопський суд», «Мертвi ненаситнi», «Мандрiвнi комедiанти» та «Свято обжинок», мiстить розповiдi про життя галичан та гуцулiв другоi половини ХІХ ст. Це iсторii про опришкiв – украiнських «лiсових хлопцiв», для яких головним сенсом життя е справедливiсть, встановити яку можна в рiзнi способи; про незвичайну, розумну та вродливу молоду вдову Альдону, яка чомусь вiддала перевагу одноманiтному животiнню у своему маетку, а не дурманливим розвагам столицi; про сина дрiбного помiщика Альбiна Новакiвського, який не боiться змiнити свое життя заради кохання. Колоритнi героi, чудовi пейзажнi та побутовi замальовки, що вiдбивають красу природи Карпат, особливостi буденного життя мешканцiв сiл i малих мiстечок Галичини, iнтрига, яка не вiдпускае читача упродовж усього твору – усе це спiльнi ознаки малоi прози Захера-Мазоха, маловiдомоi украiнському читачевi.
Леопольд фон Захер-Мазох
Мандрiвнi комедiанти
© Н. Р. Іваничук, переклад украiнською, 2008
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Опришок
Я щойно прокинувся й оскiльки не мав достойнiшого об’екта спостереження, вивчав плетиво великого павука-хрестоносця, який вибудував свiй повiтряний палац просто над моею головою, як до опочивальнi не увiйшов мiй козачок i став на порозi, замислено розглядаючи своi наглянсованi чоботи. Це було певною ознакою того, що вiн принiс якусь новину. Тож я, не приховуючи цiкавостi, запитав:
– Що там нового, Івашку?
– Приiхали пани зi Львова, хочуть у гори, – почав Івашко дуже голосно. Щоразу, коли йому бракувало духу доповiсти менi про щось, вiн щосили напружував своi легенi. – То ж ми могли би також… до спiлки… ну… пан добродiй розумiе…
А тодi додав з притиском:
– З ними дами, дуже файнi дами…
Івашко надто добре знав свого пана, стосовно дам ми з ним майже спорiдненi душi. Я, власне кажучи, ненавидiв прекрасну половину людства, яку Артур Шопенгауер однозначно вважав бридкою, не бiльше за свого слугу.
Я миттю одягнувся, прихопив iз собою рушницю та патронташ, i ми подалися до корчми, де й, справдi, надибали маленьке товариство, яке прибуло з далекоi столицi, щоб побачити нашi схiднi Карпати, Чорногору та озеро Несамовите. Я представився, само собою, спершу дамам, серед яких найпривабливiшою була панянка Лола з двома бiсиками у чорних очах, грацiозна, непосидюща й дуже потiшна, такою може бути тiльки полька та ще хiба молода кицька. Їi супутниця, панна Лодойська, була в тому вiцi, коли починають мрiяти про «вище покликання жiнки» до мистецтва, лiтератури, магнетизму, мiкроскопii та вiдкриттiв, скажiмо, джерел Нiлу, й не мала в собi нiчого, що могло би привернути увагу, хiба що невинний i водночас манiрно-тоскний погляд мадонни.
Кавалер обох польок – середнiх лiт iз мавпячою головою, таку зазвичай називають «сократiвською», жовтою шкiрою, наче в мумii египетського фараона, який п’ять тисяч рокiв пролежав у якiйсь пiрамiдi, з чорною борiдкою – з великою гiднiстю грав роль професора й природодослiдника. Вiн вирiзнявся своiм одягом вiд Нанкiнга, лакованими мештами, мав невеликий ранець вiйськового зразка i два сачки: один прозорий зеленого кольору для метеликiв, а другий – з грубого сiрого полотна для вилову водяних жукiв.
До цього гурту приедналося двое моiх добрих знайомих iз нашоi околицi: молодий жвавий капелан iз Жаб’я та хiрург – у своему вiчному синьому плащi з латунними гудзиками й червонiй краватцi, як завжди, цiкавий, балакучий та галантний. На мое прохання дозволити приеднатися до товариства усi вiдповiли одностайним «ура». Тепер слiд було б розшукати надiйного провiдника.
– Лiпшого за гуцула Миколу Оброка не знайти. Вiн мае слухняних коникiв i збрую, – запропонував хiрург тоном, який не визнае заперечень. У такi моменти вiн ставав схожий на великого Наполеона й на малого Генриха Лаубе водночас.
– Майте на увазi, що ми на конях… – протяжно завважив професор. – Але я аж нiяк не вершник.
– І не конче, – рiшуче вiдрубав хiрург. – Нашi гуцульськi коники йдуть самi.
– Ну добре, а що це за провiдник?
– Надзвичайно цiкавий суб’ект.
– Суб’ект?
– Або ж об’ект, якщо вам так бiльше до вподоби. Колишнiй опришок.
– Розбiйник! – вигукнула панна Лодойська, дрiбно затремтiвши.
– Десь так… – вiдказав хiрург сухо. – Так, любi дами, наша земля мае щось спiльне з прерiями, i гуцули нiчим не поступаються iндiанцям.
– Що, властиво, означае слово «гуцул»? – поцiкавилася панна Лодойська. – Можете нам пояснити?
– Чому ж нi, – поквапився вiдповiсти капелан, наморщивши для статечности чоло. – Наскiльки вистачае менi моiх незначних знань, бо я частково походжу з ремiсничого середовища…
– О! Це мене тiшить! – втрутився в розмову професор.
– А ще я трохи iсторик i дослiдник старовини, якщо дозволите себе так величати, – вдоволено вiв далi капелан.
– То просимо, – наполягала Лодойська.
– Ну, якщо ви направду менi дозволяете, – почав капелан задумливо, просiявши, одначе, вiд чуба до обцаса, – то насамперед мушу зазначити, що попри спiльну для усiх украiнцiв мову, ми маемо тут справу з вiдособленим племенем великоi слов’янськоi раси, яке надзвичайно мало схоже на своiх братiв. Здебiльшого слов’яни – землероби, одначе нашi гуцули, як i козаки, збереглися в цих неприступних горах, де вони живуть, як народ пастухiв та вершникiв. Чоловiки, жiнки й дiти змалечку на конi. Мужнi, хоробрi, сповненi непереможноi любовi до свободи, вони в усi часи зберiгали свою незалежнiсть. Гуцул нiколи не знав над собою нi пана, анi панщини. При всiй бiдностi цiеi землi вони досить заможнi, це помiтно з iхнього вбрання та обставляння домiвок. Їхнi надзвичайно пропорцiйноi будови тiла моцнi, як дзвiн. Даремно шукати помiж гуцулiв непоказних чи потворних, бiльшiсть чоловiкiв мае на зрiст шiсть футiв i доживае до глибокоi старости, а не раз i до ста рокiв. Я сам 1852 року був на похоронi у Кирлiбабi, коли там ховали 120-рiчного гуцула, Петра Будзула, який служив гренадером ще за Марii-Терезii.
Професор аж вибалушив очi.
– А який у них характер? – поцiкавилася панночка Лола, зблиснувши своiми маленькими, бiлими, мов у мишки, зубками.
– Їхньою головною рисою характеру я вважаю гордiсть, – пiсля довгих роздумiв мовив капелан. – Стороннi люди звертаються до них на ти або на ви, самi ж про себе вони кажуть, як монархи, тiльки ми. Гуцульська гостиннiсть не мае собi рiвнi на землi, в кожному гуцульському обiйстi е особлива кiмната для гостей. Вони завжди веселi, навiть у найбiльшiй бiдi не впадають у розпач. «Не печалуйся, а берись до роботи!» – ось iхне життеве кредо. Вони вiдважнi до безумства й щирi, не бувае серед них боягузiв чи мерзотникiв. Задля того, хто чинив iм добро чи просто був прихильним, ладнi пожертвувати життям. Але хай начуваються тi, хто скривдив iх, у помстi вони безжальнi.
– О! Тут би я жила! – солодкою флейтою забринiв голосок панi Лодойськоi. – Серед цiеi неторканоi природи, серед цього благородного, простого, з первiсними звичаями народу.
– О, що стосуеться первiсности звичаiв… – зненацька вихопився хiрург, але вiдразу вкусив себе за язик, прикурив сигару й самовпевнено всмiхнувся, мовби хотiв тим усмiхом сказати: «Ми тут, у горах, також знаемо, що таке сигари».
– Повернiмося до нашого питання, – знов узяв слово капелан. – Гуцулам властива також нацiональна гордiсть, хоч це й рiдко трапляеться в середовищi неосвiчених людей, вони пишаються своiм найменням «гуцули».
– Що ж воно означае? – нетерпляче перервала оповiдача панна Лодойська.
– Дехто виводить його походження вiд валаського «гуц», тобто «сильний». Отож «гуцул» означае «сильний», – пояснив капелан, статечно покашлюючи. – Іншi вважають, що в пору татарських набiгiв на рiвниннi простори Украiни, коли татари брали людей у ясир i гнали iх, немов худобу, в неволю, гуцули втекли на своiх чорних конях у гори. Це видаеться менi правдоподiбним, бо в деяких таемничих гуцульських звичаях пробиваеться глибока туга за первiсною батькiвщиною, далекими високими скелями та безкраiм морем, а знаходить вона свое вираження в пiснях та загадкових словах.
– То де ж би мала розташовуватись ота первiсна батькiвщина? – збуджено доскiпувався професор.
– Не деiнде, – прорiк капелан урочисто, – як на Кавказi. Вчений, мандрiвник, професор Коленатi, побачив у мешканцiв того краю не тiльки таку саму будову тiла, схоже домашне начиння та звичаi, таких самих спорiднених з арабською расою коней, але знайшов ще й схожi з гуцульськими оригiнальнi зразки вишивок на вбраннi[1 - Одна гуцульська легенда вказуе на вiдомий дикiстю народ Кавказу. Мимоволi виникають асоцiацii з родом асiв у мiфологii скандинавських краiн та пiвнiчно-нiмецьким Асом – могутнiм чоловiком.]. Впадае в очi те, що бiльшiсть русинiв, як i iхнi найближчi родичi германцi, мають свiтле волосся, тим часом серед гуцулiв зрiдка стрiнеш iнший колiр волосся, окрiм чорного, тому-то в народних забобонах летавицi[2 - Летавиця – карпатська вампiриця, яка прилiтае на землю у виглядi летючоi зiрки.] завжди золотоволосi. Зваживши на це, можемо дiйти висновку, що гуцули пiд час великого переселення народiв, перед в якому вели слов’яни, дуже рано дiсталися наших гiр. І тодi, як германцi, що наступали iм на п’яти, а згодом гуни, татари, угри, монголи та турки розкололи племена iхнiх братiв, роздiлили, розпорошили по свiту й змiшали з iншими народами, гуцули зберегли свiй первiсно слов’янський, або, якщо хочете, кавказький характер. Можна також припустити, що вже в час заснування Коломиi римлянами вони жили осiдло там, де живуть i тепер, надто багато чiтких i виразних споминiв збереглися в народнiй пам’ятi з тих часiв. Вони ще й понинi називають себе воiнами-легiнями, що походить вiд римського слова «легiонер», а «Здоров був, легеню!» – iхне улюблене звертання. Вони лаються iменем Плутона i закликають на допомогу «мужнього лицаря Марса». Одна гора бiля Кутiв зветься горою Овiдiя[3 - Овид. – Прим. перекл.], а озеро поблизу також мае ту саму назву. Цiлком можливо, що за час свого заслання на узбережжi Чорного моря великий римський поет побував i на слов’янськiй коломийськiй землi, бо про перебування тут римлян свiдчать численнi знахiдки римських каменiв та монет, оздоблених зображеннями голiв римських цезарiв.
– Дуже вiрогiдно, – завважила панна Лодойська.
– Фактично, красива й мудра iсторiя, – втрутився раптом мiй козачок громовим прошнапсованим голосом. – Але, з дозволу вашоi свiтлости, панотця та вельможних панн, нам час вирушати, якщо не хочемо втратити гарноi прохолодноi ранковоi пори.
– Маеш рацiю, сину мiй! – рявкнув хiрург, iз гуркотом пiдвiвся й затягнув високим тенором «Гей, браття-опришки!».
Івашко рушив попереду, показуючи нам дорогу.
– Ось тут мешкае старий опришок, – сказав тихо й урочисто мiй козачок i показав на самотню гуцульську гражду, яка стояла на стрiмкому скелястому пагорбi серед струнких похмурих смерек. Високий частокiл iз чотирьох бокiв оточував просторi, складенi з важких сiро-чорних колод будiвлi, покритi гонтом. Нам було видно низьку довгу хату без вiкон, без дверей та комина. Довкола важкi тiнi й сумовита тиша. Тiльки знизу, з урочища, долинав гук несамовитого гiрського потоку.
Це мiсце навiвало глибоку меланхолiйну тугу.
Доки ми дряпалися схилом, перед зачиненими на велетенськi засуви ворiтьми гражди з’явилася велика кошлата бiла голова з маленькими гострими вухами та крихiтними блискучими очима, якi спокiйно спостерiгали за нами.
– Mon Dieu![4 - Боже мiй (фр.).] Що це? – скрикнула панна Лодойська.
– Бiлий ведмiдь! – зарепетувала Лола.
– Це опришковий вiвчур, – усмiхнувся козачок. – Удень вiн – ягня, справжне ягня, – з тими словами вiн вiдiмкнув ворота, зняв балку i поплескав могутнього звiра по спинi.
– Гей, Миколо! Чи ти спиш! – гукнув вiн голосно.
Ми увiйшли, обiйшли навколо житлового будинку. Широке подвiр’я вiддiляло його вiд стодоли та стайнi, за якими тулився городець. Хата мала двое загратованих вiкон, що виходили на пiвдень, i двое дверей. Попiд вiкнами аж до комори тягнувся низький ганок. На схiдному боцi стояли вулики. У повiтрi чулося безугавне привiтне гудiння.
– Ото маете наше справжне гуцульське обiйстя, – заговорив капелан.
– А навiщо паркан, – допитувалася Лола. – У долинi таких немае.
– Вiд ведмедiв та вовкiв.
– Mon Dieu! – ахнула Лодойська.
Тiеi митi з хати вийшов чоловiк, у якому ми всi без зусиль упiзнали господаря обiйстя, старого розбiйника. І хоч не було в ньому нiчого дикого, нiчого фантастичного, а в одязi – абсолютно нiчого «романтичного», однак уся його постать випромiнювала страшенно спокiйну, важку, я б сказав, руйнiвну силу, а обличчя, позначене й покремсане життям, викликало подiбне вiдчуття, яке бувае, коли дивишся на пошматоване кулями старе знамено.
Вiн був високоi статури, але з досконалою будовою тiла. Груди могутньо здiймалися пiд чистою сорочкою з грубого полотна; засмаглi худi руки з нап’ятими жилами покоiлися на широкому шкiряному поясi. Землистого кольору обличчя, глибоко пооране зморшками, обрамляло довге темне кучеряве волосся, вже посрiблене сивиною. Густi сивi брови сходилися на перенiссi помiж великими ясними карими очима, якi, здавалося, промовляли: «І не гадай напускати менi туману, братчику, я тебе бачу наскрiзь, гейби скло, бо звидiв людей i звидiв життя». З гарно окресленоi верхньоi губи звисали темнi вуса.
Вiн окинув нас швидким поглядом i привiтався радше ввiчливо, анiж привiтно. Коли капелан виклав йому наше прохання, опришок пiсля короткого зволiкання вiдповiв:
– Нi, так не пiде. У нашого отамана весiлля, i було б образою не прийти до нього.
– Це лише вiдмовки, – мовила панна Лодойська до професора по-французьки. – Не iнакше, як хоче витягнути з нас грошi.
– Ви помиляетеся, – втрутився я. – Вiн не вiзьме анi шеляга, щойно ми переступили порiг його дому, але за кiлька жмень пороху зробить усе, що забажаемо.
– Тож спробуйте щастя, пане Захер, – мовив капелан.
У ту мить, коли до вух старого розбiйника долинуло мое iм’я, його обвiтреним обличчям промайнув майже непомiтний усмiх, старого наче пiдмiнили:
– Я знав ще вашого дiда, – промовив вiн, прискiпливо розглядаючи мене. – І вашого батька, а вуйка з Калуша знав особливо добре. Колись при нагодi розповiм вам, як ми з ним познайомилися, потiшна то була iсторiя. Старi часи! Старi часи! Але прошу до господи.
– То ви поведете нас?
– Побачимо, люб’язний пане, побачимо. Маемо час… Але ж заходьте…
– Покажiть нам свiй дiм, – вiв я далi. – З нами гостi, i iм усе за цiкавинку.
– Гостi? А то ж вiдки?
– Зi Львова.
– Зi Львова? О, то здалеку.
Вiн запровадив нас досередини i показав свою хату, котра була роздiлена на двi однаковi половини. У житловiй кiмнатi бiля великоi печi, бiльше пристосованоi до коптiння м’яса, анiж для обiгрiвання, стояла бiла шафа, розмальована лапатими квiтами. Уздовж стiн тягнулися широкi лави. В одному кутку виднiлося масивне лiжко, бiля якого стояла скриня, за стилем бiльше схожа на шафу, а посерединi – мiцний громiздкий стiл. Дверi в стiнi вели до комори, в якiй кожний гуцул зберiгае свое святкове вбрання.
Праворуч, як i в будь-якiй гуцульськiй оселi, була кiмната для гостей. Одразу ж за порогом тiеi кiмнати нам блисли в очi розкiшнi трофеi, що висiли посеред стiни. Двi турецькi дамаськi рушницi перехрещувалися над парою чудових арнаутських пiстолiв, а поряд висiла дерев’яна порохiвниця, торба й топiр.
Стiни тут не заведено бiлити, iх старанно гладенько вигембльовують, так само стелю й долiвку. Дверi зачинялися на важкий засув. Тарелi, ложки й виделки вирiзанi з липовоi деревини. Повсюди свiтла чистота й рiвномiрний брунатний колiр дерева. З-помiж пожовклих образiв, якi де-не-де висiли на стiнах, вирiзнявся своiми розмiрами та вiзантiйським позолоченим тлом образ святого Миколая.
На легкий короткий посвист опришка, немов слухняний i привiтний пес, з’явилася молода вродлива босонога жiнка у квiтчастiй спiдницi та барвисто вишитiй сорочцi.
– Маемо гостей, – сказав старий спокiйно.
За мить на порозi став хлопчина дванадцяти рокiв з коротким свiтло-каштановим волоссям та очицями, якi можна побачити хiба у молодих косуль. Не застидався й не знiяковiв, як iншi дiти, що сором’язливо тупцюють бiля стiни, а смiливо увiйшов i привiтався дзвiнким голосом.
– Куди прямуете? – запитав вiн, шанобливо цiлуючи священниковi руку.
– На Чорногору, – вiдповiв капелан люб’язно.
– Чи можна й менi з вами?
– Так, Миндо, – погодився опришок, вiдчувався його авторитет перед малим. – Збирайся.
Хлопчисько наче здимiв, а натомiсть увiйшла гуцулка з обплетеним соломою бутлем горiлки, буханцем чорного хлiба, бочiвкою бриндзи та шматком масла на дерев’яному тарелi.
– Просимо до столу, – промовив господар гостинно. Коли ми сiли навколо великого стола, вiн налив собi горiлки й мовив:
– П’ю до вас! – i одним духом вихилив чарку, а те, що лишилося на денцi, гордим рухом вихлюпнув у стелю.
Коли знову стало тихо, мою увагу привернуло якесь плаксиве хекання над нашими головами. З прихистку пiд дахом вибралася маленька срiбляста сова й поволi, наче солдат на вартi, заходилася прошкувати туди й сюди задимленим сволоком, який кладеться пiд стелею вiд стiни до стiни, високо пiднiмаючи лапки й зиркаючи на нас згори вниз приплющеними очима, як дивиться людина, яка хоче розгледiти щось вдалинi.
– Ну, Миколо, – мовив мiй козачок спроквола. – Чи не час уже нам сiдлати коней?
– А пополювати трохи зможемо? – запитав я. – При цiй нагодi хочу вiдсипати вам трохи свого англiйського пороху.
– Ясна рiч, пополюемо, – вiдказав опришок. – То кажете, маете англiйський порох, отой дрiбнозернистий? Ну то гайда, збираймося…
– Подивлюся на наших коней, – i козачок вийшов з хати.
– Чого ви, Миколо, живете на вiдлюддi? – поцiкавився я. Старий мовчав.
– Не любите людей?
– Нi, але й ненависти до них також не маю.
– А це ваша жiнка?
– Нi.
Опришок повагом кивнув нам головою й пiшов до комори перевдягатися.
– Чи буде цей старий чоловiк в силi провадити нас? – запитав професор.
– Оброк? О! Вiн ще й понинi першим скаче в Йорданську купiль, – вiдказав капелан.
– Йорданську? Як це зрозумiти? – перепитали обидвi дами, котрi, як справжнi польки, й поняття не мали про такi речi.
