скачать книгу бесплатно
– Чи ви нiчого не чули про наше свято Водохрещi? – вигукнув капелан.
– Не чули.
– Отже, коли священник разом iз паствою йде у цей святий день до найближчоi рiчки, занурюе в ополонку, прорубану в товщi льоду, хрест i освячуе воду, це називають у народi Йорданом. Свячену воду набирають у глеки, вмивають нею лице, потiм стають довгою вервечкою, а священник кропить усiх тiею водою. Нашi гуцули гатять тодi у повiтря з рушниць та пiстолiв, ладують мортиру[5 - Невелика гармата.], а найпобожнiшi та найхоробрiшi стрибають, попри люту холоднечу, в ополонку i приймають хрещення, як приймав його наш Господь…
Минуло небагато часу, наш провiдник вийшов у повному вояцькому обладунку гуцулiв: коротка, з грубого полотна чиста сорочка вишита барвистими квiтами, без комiрця, скрiплена коло шиi мiдною пряжкою, сягала йому лише до стегон, тож при кожному русi по обидва боки оббитого мiдними клепками пояса, прозирало засмагле тiло. Широкi синi полотнянi штани були зав’язанi поверх червоних шкарпетiв-гамашiв, зграбнi ноги озутi в постоли iз сироi шкiри. Поверх, наче далман, вiн накинув яскраво-червоного, оздобленого синiми шнурами, сердака. Могутнi груди захищали, мов римським панциром, перетягнутi навхрест чотири широкi з наклепаними металевими бляшками ременi.
За чересом стирчали пiстолi та схожий на кинджал нiж, на маленьких ланцюжках звисали свинячi мiхури, наповненi угорським тютюном, маленька дерев’яна люлька з мiдною кришечкою та кресало. Через праве плече висiла картата торба, тайстра, а через лiве – порохiвниця, оздоблена мiдними цвяшками та кiстю, на грудях красувався великий мiдний хрест. Рушницю опришок закинув за спину, широкополу прикрашену мiдними гудзиками, бляшками та орлиним пiр’ям крисаню насунув на чоло, в правицi тримав топiр, гостре лезо якого погрозливо зблискувало.
– Ах, як розкiшно виглядае це вбрання! – вигукнула юна полька. – Як по-рицарськи! – i вона заходилася обмацувати порохiвницю та ланцюжки, а панна Лодойська тим часом шанобливо вiдступила назад.
– Як жахливо, – пробурмотiла вона, не зводячи очей iз червоних гамашiв гуцула. – Але ж як романтично! Справжне розбiйницьке вбрання. Ну хiба ж не видаеться, нiби вiн щойно брiв у кровi?
Вона вхопила його руку, даремне намагаючись добачити в його коротких пальцях ознак жорстокости, швидко вилiзла на лавку позад опришка. Вiн i клiпнути оком не встиг, як вона вже заходилася коло його голови.
– Ось який вiн! – вигукнула трiумфально. – Гора!
– Що-що? – перепитав хiрург приголомшено.
– Інстинкт убивати, – вiдказала романтична дама по-французькому й охоплена пафосом спустилася на долiвку. – Ви, напевно, убили багатьох людей? – запитала вона, аж здригнувшись, колишнього розбiйника.
Опришко не зронив i слова, мовчки вийшов надвiр.
– Добрих три десятки, – взяв замiсть нього слово хiрург. – Та iх урештi й нiхто не лiчив.
– Terrible! Vraiment terrible![6 - Жахливо. Справдi жахливо… Боже мiй (фр.).] I з отим убивцею ми вибираемося на наш променад! Mon Dieu!’
У дворi вже iржали маленькi чорнi гуцульськi коники й били в землю копитами, якi нiколи не знали пiдкiв, аж iскри летiли! Анi слiду тоi худизни, що характерна для наших рiвнинних коней, навпаки, стрункi, мов арабськi скакуни, та моторнi й водночас вгодованi та лискучi, от тiльки гриви та хвости по-корсиканському кошлатi, але меткi, як вогонь, добрi й надiйнi.
Мiй вороний також стояв там, як завжди привiтний, мало що не усмiхаеться, з великими очима та роздутими нiздрями, вуха нашорошив уперед, зацiкавлено розглядаючи чуже кiнське товариство. Вiн привiтав мене глухим форканням i вiйнув своiм довгим розкiшним хвостом. Ми сiли на коней. Опришок спершу пiдсадив у сiдло обох дам i професора, пiдтягнув кожному стремена, а тодi й сам скочив на спину свого вiрного й випробуваного товариша, ще раз кинув оком на хату та на молоду жiнку на порозi й гукнув:
– Ну то з Богом!
Малий Мiнда iхав попереду на своему чорному кониковi з вогнистими очима, бiльше схожому на кота. Ми – за ним.
Наш загiн – я з рушницею та до зубiв озброений опришок – на чолi, мiй козачок на нашому Сивковi з кривою шаблею при боцi замикав кавалькаду, а ще – дами, капелан, хiрург у своему незмiнному плащi й передусiм професор, який у своему капелюсi нагадував плантатора, iз сачками, бляшанкою для збору трав, що скидалася на дуло гармати. Це було трохи схоже на египетську експедицiю, i менi мимоволi згадалася команда: «Учених та напiвучених – досередини!»[7 - Вченi, що супроводжували египетську армiю Наполеона, та осли, на яких вони iхали.].
Коли ми, простуючи на пiвдень, виiхали iз затемненоi густими смереками ущелини й завернули в широку, оточену височенними буками долину, перед нами вiдкрилася панорама високих гiр у всiй своiй урочистостi та сумовитiй могутностi. Вiд величних гiрських обрисiв, вiд темно-зелених тисячолiтнiх пралiсiв, стрiмких, покремсаних ущелинами скель, що здiймалися аж до хмар i вселяли побожний трепет, вiяло вiчнiстю.
І що ближче ми пiд’iжджали до низьких густо зарослих пагорбiв, то стрiмкiше виростали перед нами карпатськi хребти, не заслоненi блакитним серпанком передгiр’я. Помережанi узорами вони майже вертикально здiймалися з рiвнини й випростовували нам назустрiч голi, майже позбавленi рослинностi скелi, що видавалися удвiчi вищими, анiж насправдi.
У густiй синiй далечi виднiлися iхнi гострi й вуглуватi обриси, обрамленi вузькою темною оксамитовою стрiчкою смерек та ялиць, що у своiй урочистiй однотонностi скидалися на понищений свiтовою пожежею, затягнений густим димом велетенський фортечний мур Циклопа, з порослих мохом руiн якого стирчали вгору, мов стовпи, високi гiрськi вершини. Трьома грiзними зубцями далеко вивищилася понад своiми двадцятьма сiмома товаришами Чорногора, схожа на чорну вежу покинутого велетенського замку. Ця похмура темна стiна тiльки де-не-де була помережана блискучими ниточками струмкiв та водоспадiв, а високо угорi, над бiлими смужками снiгу, мерехтiв у сонячному промiннi тонкий прозорий серпанок хмар.
Невгамовна маленька полька весело вовтузилася в сiдлi, смiялася й спiвала, а панна Лодойська та египетський професор виливали свое захоплення в потоцi слiв.
– Яка безмежна Господня велич!.. Merveilleux!.. Admirable!. Грандiозно!.. Неймовiрно!.. Sans pareille!..[8 - Чудово! Блискуче! Незрiвнянно!] Диво природи!.. Хоч малюй! Направду, хоч малюй!.. Як ви можете залишатися таким незворушним, пане Захер-Мазох?
Опришок спокiйно натоптав свою файку, викресав вогню й шматочком припаленоi губки, вiд якоi пiшов приемний гiркуватий запах, пiдпалив вишуканий жовтий тютюн з Чегету.
Ми швидко пiдiймалися вгору помiж порослих мохом та папороттю, наче затягнених зеленою снiддю, уламкiв скель, якi, здавалося, скотилися з гiр до нас, у дiл. Маленькi гуцульськi коники пiшли галопом по водi та по рiнi, перестрибуючи гострi каменi, аж професоровi раз у раз доводилося хапатися руками за гриву свого скакуна. Обабiч вiд нас височiли крислатi буки, наче форпости великого лiсу, напинаючи над нашими головами широкий зелений дах. Здавалося, iхнi дупластi стовбури позiхали нам просто в обличчя, якось знiчев’я й байдуже. Розкiшнi дерева сходилися дедалi тiснiше й урештi безкрайнiй пралiс прийняв нас у свое лоно.
Важкий гiркуватий дух обценьками стиснув груди, нас оповила глибока холодна тiнь та вiльгiсть. Грiзно випиналися з клаптiв туману голi сiрi скелi, обагренi сходом сонця, нiби охопленi полум’ям. Монотонно й сумно спiвали невидимi гiрськi потоки, й дятел монотонно стукав дзьобом по деревi. В тому моторошному стукотi вчувалося гупання молотка, котрим забивають цвяхи в домовинi…
Зимовий ранок у Меранi незрiвнянно привiтнiший. Гiрський котлован, долини, переповненi рожевим свiтлом, зелено-багрянi лiси пiдiймаються угору схилами, на яких де-не-де виднiються хатини, прикрашенi тонкою рiзьбою. Гостроверхi гори, укутанi бiлим снiгом, який святково мерехтить на сонцi, чiтко вимальовуються на тлi синього безхмарного прозорого неба. Могутньо й приязно сяе сонце. Маленькi синички з блискучими груденятами без угаву метушаться на темно-зеленому гiллi дерев понад берегом, щось собi насвистуючи. То тут, то там теплi золотi променi виманять на свiт Божий зелену ящiрку; вона вилазить на камiнь i грiеться, сторожко пiднявши голiвку. У хащах лавра та плюща виспiвуе зяблик. Вiкна будинкiв заломлюють сонячнi променi, наче збiльшуванi скельця. Усюди виблискують перли талоi води. З кiнчикiв трав уздовж потiчка звисають поодинокi крижанi краплини, вигойдуються й виблискують, нiби дiаманти. Усе наче створене для того, щоб звеселити людське серце.
Якщо в Альпах, навiть при всiй iхнiй неприступностi та могутностi, над усiма верхами й долами пануе веселiсть, приязнiсть та спокiй, то нашим Карпатам, як i нашому народовi властива глибока, мовчазна й невимовна туга, якась певна дикiсть, предвiчна поганська велич; iхня похмура маестатичнiсть, здаеться, намагаеться нас пригнiтити й розчавити, щоб потiм з iще бiльшою силою вознести над важкою задушливою землею.
У вiковiчному пралiсi, який оточуе нас зусiбiч, царюе незаймана природа.
Широке гiлля, густе листя прадавнiх букiв та велетiв-дубiв переплелося мiж собою, утворивши гiгантське склепiння; пронизане сонячними променями, воно, наче коштовне склепiння палацiв з арабських казок, мерехтить зеленим смарагдом, тремтить вiд глухого таемничого шуму, мов вiд звукiв органа.
Помiж брунатними стовбурами, схожими на могутнi гранiтнi блоки, нап’явся морiжок, гладкий, мов хустка. Щодалi ми заходили, то вище, барвистiше i казковiше випиналися з трави незнанi квiти, зела та кущi. Лiщина, малина й ожина вiд ледь чутного ранкового леготу, мов добрим друзям, привiтно махали нам своiми зеленими руками. Великi метелики трiпотiли в повiтрi крильцями, мов вишитими орiентальними вiзерунками. Сонце волокло свою тугу золотаво-зелену сiть по травах, ягодах, ядучо-червоних лишайниках; його сяйво стiкало вниз по стовбурах i винизувало блискотливими краплями широкi чашi папоротi й мох, мiж якими звинно переплiталися широкi, вузлуватi, поморщенi коренi дерев.
Звабнi лiлii колихалися вiддалiк на поверхнi болота, вкритого, немов зеленим малахiтом, округлим серцеподiбним листям латаття та ряскою.
Глухарi важко й галасливо злетiли в повiтря.
Час вiд часу з нашоi стежки сповзала у сухе торiшне листя гадюка, сичала, звивалася в клубок i за якусь мить зникала з очей.
Жодноi спiвочоi пташки, жодного привiтного свiтлого голосочку.
Грацiозними стрибками помчала догори молодим буком бiлочка, сердито настовбурчивши руду шерсть та густого хвоста, заховалася мiж листям i зорила на нас iз-за гiлляки своiми кругленькими чорними блискучими очицями.
Широкий прохолодний лiсовий потiчок, що котився помiж гострих каменiв через великi бiлi валуни, мурмочучи й скiмлячи, приеднався до нас. Вiн вигулькнув нам назустрiч, однак ми простували угору, до його джерел, а вiн нiс своi води в долину. Маленька бабка вирiшила перепочити на замшiлому каменi, що лежав посеред потоку, наче заселений жучками, комарами та мушками острiвець. Бабка зметнула хвостиком, пробiгла кiлька крочкiв, киваючи чорною голiвкою, врештi злетiла й подалася вслiд за мерехтливим срiблом хвиль.
Посеред крихiтноi сонячноi галявинки, проламаноi у лiсових хащах бурею, височiло всохле дерево, вкрите, мов лускою, свiтлими рештками кори. На ньому виднiлося кiлька глибоких чорних дупел, з яких долинало безугавне пiдозрiле гудiння – м’яка заспокiйлива мелодiя.
Старий опришок притримав коня.
– То великий рiй диких бджiл, – мовив вiн, уважно оглядаючи струхлявiлий стовбур.
Це була повчальна для нас, людей, гра: маленькi створiння лiтали туди й сюди, трiпотiли над полонинськими квiтами, якi далеко навсiбiч розсилали своi пахощi, висмоктували з них нектар; довгою вервечкою, мов робiтники на будовi, пiдлiтали до вузьких входiв свого вулика, приносячи запашнi хабарi. Усе це робилося в поспiху, навiть iз нетерпiнням, без хвильки спочинку, без байдикування, а глибоке поважне гудiння вулика заохочувало всiх iнших до старанностi та працьовитостi.
Яка могутня воля, яка одностайнiсть, яке еднання незчисленних крихiтних живих iстот для великоi спiльноi мети…
Далi дорогою нам трапилося нагромадження замшiлих кам’яних уламкiв, наче вал, насипаний людськими руками.
– Не iнакше, як розбiйницьке лiгво, – проспiвала флейтовим голосочком панна Лодойська. – Ах, як поетично!
– Не розбiйницьке це лiгво, а лисове, – вiдповiв, доброзичливо усмiхаючись, опришок. Вiн змусив свого коня пiдiйти впритул до споруди, аж зашкряботiв пiсок i посипалося камiняччя, й заглянув досередини.
– Пiшов десь на гульки, – сказав за хвилю. – У нього саме пора женячки, скоро справлятиме весiлля. Не так давно я бачив, як вiн нiжився зi своiм серденьком при мiсячному свiтлi.
Об’iхавши замок Лиса Микити, ми почали спускатися до Черемошу, який котив своi води помiж струнких вiльх та мокрих чагарiв, зелено-срiблясто пiнився, закручувався вирами, з плюскотом викидаючи на поверхню бiлi бульбашки. Вузька кладка без поруч iз хитких ялицевих стовбурiв, яку пiдтримували тонкi стовпи, була перекинута через рiчку. На превеликий жах дам, котрi здiйняли вереск, та професора, який непорушно, iз заплющеними очима, мов мертвий iдол, закаменiв у сiдлi, конi впевнено ступили на мiсток, не залишивши нам анi хвильки на роздуми. Десь неподалiк почулися жалiбнi й водночас здивованi згуки одуда.
Пiднявшись на протилежний берег, ми потрапили до царства хвойного лiсу. Помiж струнких смерек мерехтiли червонявi стовбури сосен, трохи вище велетенськi ялицi утворювали похмурi нефи з високим склепiнням, немов у гiгантському храмi. Те склепiння не пропускало анi промiнчика, тут панував м’який присмерк. З потрiсканоi кори дерев витiкала смола, жовта, мов мед. Пронизлива вiльгiсть пройняла мене до кiсток.
Усе довкола було оповите таемничою темрявою та предвiчною тишею, глибокою й непорушною. Тут не спiвали птахи, не чутно було навiть шарудiння гадюки, жодного згуку не долинало нi з верхiв’iв, анi з-пiд нiг; зелене вiття дерев, темне й нерухоме, нависало над нами, навiть опала глиця не шерхотiла пiд копитами наших коней, бо звологла й перетлiла.
Безмежний сум вiд глибочезноi самоти, невтiшноi пустки огорнув мене, вiдчуття смертi та й не тiльки ii. Здавалося, ми забрели туди, де ще й не починалося життя, де ще нiхто не чув теплого биття серця…
Он клаптик блакитi. Як звеселiла душа!
Високо вгорi витав беркут, спокiйно, з широко розпростертими темними крилами. Вiн теж не рухався; здавалося, повiтря само легко пiдтримувало й несло його.
Тiльки час вiд часу потрiскане камiняччя просвiтлювало похмуру гущавину. Поодинокi ялицi висотою до ста, ста п’ятдесяти, а то й двохсот футiв випиналися верхiвками з-понад лiсу, огорненi, немов хмаринками диму, ранковим туманом.
Праворуч раптом розверзлося темне провалля, по днi якого летiв нестримний бурхливий карпатський потiк, викидаючи бiле шумовиння на чорнi стiни, перекочуючи та вергаючи бiле камiння, щоб потiм, вирвавшись на ясний свiт, сховати свое iскристе зелене полум’я пiд валунами. Розтрощений блискавкою стовбур, наче шлагбаум, перекрив стежку. Нашi конi перестрибнули його одним скоком.
Трохи згодом, збоку вiд нас, з’явилася свiтла прогалина – колись буря повалила тут лiс. Нiби на полi бою з доiсторичних часiв бiлiли тут нагромадженi кiстяки дерев. Обламаний пiд корiнь велетень звалився долi, його усохла голова хрускотiла пiд ногами коней.
За кiлька сотень крокiв старий опришок показав нам зарослу плющем, барвiнком та афинами[9 - Афини – чорницi.], встелену моховим килимом печеру у скелi, одну з тих, у яких за повiр’ями живуть злi й добрi демони, давнi поганськi боги нашого народу.
Старий перехрестився i пришпорив коня. Геть звiдси!
Ми iхали ще якийсь час, коли зненацька важку тишу пралiсу перервав незвичний шум. То не було шелестiння гiлок, анi жебонiння потiчка, а дедалi голоснiший сердитий гул, що раптом вибухнув гуркотливим громом. Ялицi враз розступилися, i ми побачили водоспад, що спадав зi скелi. Нашi конi самi стали.
Незрiвнянна гра!
Могутнiй потiк, що у своему падiннi мiнився вiд темно-зеленого смарагду до бiлоснiжноi бiлизни, перестрибував сотнi приступок, рвався на шмаття гострими виступами скелi, летiв униз, розсипаючись дрiбнесенькими бiлими перлами та срiблястими iскорками. Папороть у зрiст людини росла обабiч потоку, дряпалася догори схилом i тремтiла пiд легким вiтерцем. Усе тут дихало свiжою прохолодою i волого блищало.
У гуртi струнких вiльх, чиi верхiвки свiтлим острiвцем плили в морi темних ялиць, спiвала пташка, розтуляла дзьобика й вигравала наче флейта, раз у раз настовбурчуючи пiр’ячко на червоних грудях. Панна Лодойська емоцiйно ворушила устами, але нiхто не розумiв ii, нiхто не чув i пташиного спiву. Усе поглинув могутнiй монотонний рев.
Опришок пiдняв топiр. Ми рушили далi.
Поволi розгорталася перед нами неприступна камениста панорама гiр, схожа на понiвечений, обмитий хвилями берег великого моря. Свiтло дня лягло то тут, то там помiж сiрими тiнями, кушi спалахнули м’яким зеленим вогнем. У цьому святочному палахкотливому сяевi сонця всi речi мов плавали в металевому полиску, а сiрi вершини гiр увiнчалися золотими коронами.
Чорний прямовисний карпатський хребет громадився на захiд вiд нас, а з пiвденного боку вiдкрилася привiтна долина, обрамлена в золотавiй далинi синьою смужкою лiсу.
Ясний передзвiн маленьких дзвiночкiв десь на зеленiй полонинi повiдомив про близьку присутнiсть людського житла.
Понад темними верхiвками дерев неподалiк виблискував хрест.
Повз нас пройшла кавалькада з двадцяти коней, навантажених шкiрами. Конi бадьоро ступали один за одним, двое гуцулiв, затиснувши в зубах файки, крокували за ними. У жодного з них не було в руках батога, нiхто не пiдганяв тварин окриками. Гуцульськi конi не потребують цього.
Усе далi й далi вiдступала назад чорна стiна хвойного лiсу, натомiсть, лагiдно муркотячи, до нас знову приеднався Черемош, на квiтучих пасовиськах де-не-де виднiлися поодинокi вiвцi та корови, урештi з’явилася й цiла череда.
Ураз зелена заслона вiдслонилася, перед нами лежало роздiлене срiбною стрiчкою рiчечки довге гуцульське село Гринява.
Кожна невеличка гражда стояла собi зосiбна на узвишшi, вiдокремлена вiд iнших багатьма моргами лугу, лiсу та саду, оточена з чотирьох бокiв частоколом, наче муром, без вiкон, без коминiв, обернена на схiд.
Дим здiймався вiд усiх дахiв сизими стовпами просто в небо.
Посеред села стояла складена зрубом церква з п’ятьма округлими блискучими банями, збудована у вiзантiйському стилi, однак незрiвнянно його перевершивши.
Нам назустрiч виiхала на конi молодиця в синiй сукнянiй спiдницi та багато вишитому кептарi, ii чорне волосся було сховане пiд високо укладену хустку, в руках вона тримала веретено.
– Слава Ісусу Христу!
– Слава навiки Богу!
За якийсь час до нас долинув згук пострiлу, що вiдбився вiд скель багатоголосою луною, потiм ще один…
М’якi тужнi звуки трембiти, лютий собачий гавкiт – ми в селi…
Пiсля щедрого почастунку в хатi отамана, де нашi львiвськi дами скуштували кулешi та вареникiв, ми продовжили подорож у тому самому порядку, що й перше, однак тепер дуже квапилися, аби добратися до полонини Балтагул ще до заходу сонця.
Стежка стала вузькою, прямовиснi скелi пiдпирали ii з обох бокiв, тож наш караван змушений був простувати вервечкою, один за одним. Час вiд часу з одного боку вiд стежки зяяли глибокi темнi урвища, з яких тягнуло холодною вiльгiстю, а шлях нам нерiдко перетинали поваленi струхлявiлi стовбури та вивiтренi валуни.
Гiрськi хребти простиралися перед нами у своiй сумовитiй величi. Ми ближче пiднялися до сонця, яке дотепер ховалося за чорними скелями, i воно обернуло до нас свiй вогненний диск. Його променi вiдбивалися вiд блискучих, гладких, нiби вiдшлiфованих скелястих стiн, а вiд квiтiв, трав, кущiв та усiлякого зела здiймався вогкий i теплий, запашний дух, поволi пронизував неворушке повiтря, воно, здавалося, також вигрiвалося на сонечку.
У глибоких ущелинах, якi нiколи не покидала тiнь, бiлiв снiг.
Подекуди в закаменiлому мертвому лонi гiр розчахувалася ущелина, а з неi стримiли високi смереки, майже сягаючи нас своiми чорними верхiвками, з глибiнi долинав приглушений урочистий гул потоку, або ж вiдкривалася широка долина з шовковистими зеленими травами, сiрими граждами якогось загубленого гуцульського присiлка та вiзантiйськими банями сiльськоi церкви.
Беркути витали над нами, стрiмко здiймаючись угору, до сонця.
Одного разу нам на шляху трапилася поросла мохом та виткими рослинами скеля, що нависла над стежкою, наче трiумфальна арка часiв римських цезарiв, i коли ми вийшли з-пiд неi, перед нами, праворуч i лiворуч, з’явилися широкi зеленi схили, усiянi квiтами, мов мережанi барвистими цяточками. Де-не-де паслися довгошерстi вiвцi, корови та конi. Пастухи гасали туди й сюди на чорних кониках, завертаючи череду. Кози повидряпувалися аж на скелi, на запаморочливу висоту, i скубали там пашу. Час од часу вiтер доносив протяжнi звуки трембiти та веселий передзвiн овечих скликанчикiв…
Коли ми пiдiйшли ближче, виразно почули голоси пастухiв, якi скликали своiх вiвчурiв: «Гей, Бетаре! Марсе! Плутоне!», та блеяння овець. Якщо ж на щедрих зелених узгiр’ях стрiчалися двi череди, пастухи з обох бокiв починали трубити в роги та палити з рушниць, i луна подесятерювала тi згуки, аж здавалося, що це в жорстокому бою зiйшлися двi ворожi армii.
Десь пiд вечiр ми вийшли стежкою, що вилася по буйнотрав’i, на округлу, п’ять тисяч футiв заввишки, гору Балтагул поблизу угорського кордону, на розкiшному плато якоi розпростерлася полонина – мета нашоi подорожi. Схожа вона була на нап’ятий зелений оксамит, що мiнився смарагдовим полиском, море високоi, в людський зрiст, трави мерехтiло й накочувалося хвилями, казковим рiзнобарв’ям вигравали квiти. Вершники, здавалося, пливли тим повноводдям зеленi, вiвцi ж поринали з головою, а навколо тремтiв серпанком важкий солодкий духмян та золотаве тепле повiтря.
На голому скелястому клаптi землi стояла стая, обгороджена тином, схожа на замок iз частоколом, сiра, викладена з каменiв та вимита дощами хижа з низьким дахом, з нагромадженим зверху камiняччям, щоб не рознесло ii вiтром та негодою.
Перед стаею горiла величезна ватра, яку пастухи склали зi смерекових колод. Полум’я, весело й затишно потрiскуючи, здiймалося аж до неба.
Загледiвши нас, вiвчарi зi стаi побiгли нам назустрiч, хтось затрембiтав, наче збираючи вiйсько для наступу, iншi розрядили в повiтря своi пiстолi та рушницi. Ми також почали палити з рушниць, опришок зiскочив з коня, щоб сердечно привiтатися з ватажком. Геть усi пастухи носили плетенi постоли, широкi гачi, чорнi прошмальцованi сорочки, щоб не жерли комарi, чорнi сердаки, перекинутi через плече, та широкополi крисанi. Зусiбiч долинав передзвiн скликанчикiв, вигуки, спiв, блеяння овець.
Вiвцi голосно хрумтiли пашею в такому поспiху, нiби мали завдання ще нинi спасти геть усю полонину. Мале бiле ягня з нiжною рожевою рийкою на тоненьких нiжках блеяло час вiд часу, мов капризне дитя. Потiм опустилося на колiна, щипнуло кiлька стебел, переминаючи iх губами, лягло собi у траву, то тут, то там скубаючи пашу та кличучи маму, однак без жодноi спроби поворухнутися, та враз зiрвалося на рiвнi ноги, пiдскоком побiгло до староi вiвцi i тицьнулося мордочкою у вим’я, а матiр тим часом самовдоволено метляла куцим хвостом.
Професор обстукував скелi.
– Шукаете, певно, равлiв? – по-змовницьки нахилившись, поцiкавився хiрург, як науковець у науковця.
– Це вапняки перехiдного перiоду, в них не бувае скаменiлостей, – вiдповiв професор недбало. – Нижче залягае прадавнiй пiщаник, а ще далi – гранiт.
– Ага! Правда, правда!
Та коли професор наткнувся на коров’ячу паляницю, його трiумф, на превелике здивування гуцулiв, не мав меж. Вiн гарячково заходився порпатися в нiй у пошуках жукiв. У стаi ватажко разом iз моiм козачком та з допомогою дам готував бануш, – зварену на сметанi кулешу – й смажив пстругiв, яких парубки наловили у струмку неподалiк. Коли усе було готове, ми посiдали споживати вечерю просто неба. А опiсля, знайшовши зручне мiсце, звiдки було видно всю околицю, вмостилися вiдпочивати на м’якiй, наче перина, травi.
Могутнiй згук трембiти закликав пастухiв доiти отари. Нiби солдати на алярм звiдусiль до загону збiглися вiвцi та юрмилися тепер, штовхаючи одна одну. Кiлька баранiв гордо стиналися в бою рогами. Малi ягнята голосно блеяли й гралися, мов дiти, а iхнi матерi нiжно помекували та намагалися повилизувати своiх нащадкiв.
Неподалiк у повiтрi завис орел.
– Поцiль у нього, старий розбiйнику! – усмiхаючись, пiдбадьорив опришка ватажко. – Як буде так кружляти над нашою стаею, то ще бiди накличе.
Опришок задумливо глянув на гордого птаха. Та враз звiдкись вiд землi спалахнула блискавиця й полетiла в небо, луна покотила горами грiм пострiлу. То один iз вiвчарiв вихопився вперед i вистрiлив зi своеi рушницi.
