скачать книгу бесплатно
– А щоб тебе Перун побив! – скрикнув спересердя опришок, та вiдразу ж перехрестився.
Якусь мить орел навiть не зворухнувся, а тодi широко змахнув крилами й поволi почав пiдiйматися дедалi вище, понад хмари.
На полонинi поволi догоряв день, а в долах уже давно запала глупа нiч. Сiрий важкий присмерк, наче хвиля припливу, пiдiймався вгору, накочувався на нас, загрожуючи затопити, легкий туман поплив услiд за призахiдним сонцем i позолотiв у його останнiх променях.
У долинах, пiд нашими ногами, лежали глибокi нiчнi тiнi, прiрви зяяли чорним бездонням, i лише верхiвки гiр усе ще купалися у веселому рожевому свiтлi.
Уже зовсiм споночiло, коли ми пiдвелися i рушили до стаi. Над горами сiялося м’яке зоряне сяйво. Кулики пролiтали повз нас, сови сторожко й сумно пугикали в яругах.
Раптом щось схоже на велику тiнь майнуло нам назустрiч, шугнуло до нiг опришка, який iшов попереду, тричi знялося вгору i знов упало долi й тричi скрикнуло, мов новонароджене дитя. Ми стерпли. Стало моторошно, дами перехрестилися, нiхто не зронив анi слова.
Пiсля третього скрику старий опришок пiднiс руку, нiби благословляючи, й виразно проказав глибоким поважним голосом: «Хрещу тебе во iм’я Отця i Сина i Святого Духа. Амiнь».
Тiеi ж митi з’ява зникла й довкола запанувала тиша.
– Що то було? – запитала панна Лодойська, нервово цокаючи зубами. – Якесь застереження?
– Це сова, – сухо завважив природознавець.
– Хiба ви не чули, як воно тричi крикнуло: «Охрести мене! Охрести мене! Охрести мене!?» – мовив зi спокiйною переконанiстю опришок.
– То що ж то було?
– Загублена душа.
– Що?! – перепитала Лола.
– Дитя, яке померло нехрещене й потiм неприкаяно блукало помiж небом i землею. Що сiм рокiв з’являеться воно своiм батькам, родичам або й просто звичайним християнам i вимагае охрестити його.
– Ви охрестили його?
– Так, охрестив цю загублену душу, – з побожним трепетом у голосi вiдказав опришок. – Тепер вона вiднайде спокiй.
– А я гадаю, що ви охрестили сову! – вигукнув роздратовано професор.
– Так, часом вони з’являються в образi сови, це правда, – опришкова вiра була непохитною. – То як гадаете, – мовив далi неквапно, – переночуемо у стаi, а рано-вранцi рушимо в Чорногору?
Ми увiйшли до хижi, де вже позбиралися всi вiвчарi, тiльки двое сторожiв лишилися надворi. Посеред стаi було велике довгасте ватрище, там горiв вогонь, який принесли пастухи з рiдних домiвок у долинi. Тут, на висотi п’яти тисяч футiв над рiвнем моря, його пiдтримуватимуть аж до того часу, як усю череду поженуть знову вниз, вiд 15 травня аж до 15 серпня. Якби ця священна ватра згасла, прийшла би бiда, так вiрили гуцули.
Мiж маленькими вiконцями висiв образ святого Миколая. Уздовж стiн стояли широкi дерев’янi лави, на долiвцi натрушено соломи. Усе обставлено дуже по-спартанському.
Ми сiли на лави. Окрiм священного вогню, що палахкотiв у ватрищi та червоних вiдсвiтiв ватри надворi перед стаею, свiтла бiльше не було.
Якийсь час усi мовчали, панувала цiлковита тиша, тiльки дрова потрiскували та стиха зiтхала файка опришка.
Раптом загавкав пес, далi другий. Шалений хрипкий гавкiт та людськi голоси зближалися до стаi. Ватажко поволi пiдвiвся.
На порозi у примарному свiтлi ватри постала надзвичайно дивна з’ява.
Струнка дiвчина, якоiсь дикоi первiсноi вроди, здивовано дивилася на нас своiми великими чорними очима. Вона, як звiря, зблиснула бiлими зубами, якi дуже вирiзнялися на тлi засмаглого обличчя, аж мороз поза шкiру пiшов. Криваво-червона вовняна спiдниця, бiла вишита сорочка, короткий, вивернений хутром назовнi овечий кептар пiдкреслювали ii звабливi набубнявiлi, наче бруньки, форми. Вона стояла босонiж, з топiрцем у жилавiй руцi, в оточеннi кошлатих фавнових голiв, якi погрожували й насмiхалися над нами водночас, а на руках – маленьке чорне бiсеня з тендiтними рiжками.
Дами скрикнули.
– Не бiйтеся, – заговорив ватажко, спiвчутливо усмiхаючись. – Це добра дiвчина, вона пасе тут у горах своiх кiз. Ну, Атанко, чого ти шукаеш у нашiй сторонi?
– Притулку, – вiдповiла пастушка. – Для мене й моiх кiз.
Ватажко знову усмiхнувся.
– Так, так, в околицi розпочалося полювання не на жарт.
– Та ж не хочете, аби мене й мою череду роздерли вовки, – мовила вона спокiйно.
– Та вже ж не хочемо, – згодився ватажко. – Залишайся з нами.
– А моi кози?
– Най переночують у чередi.
– Але маленькi найби зостануться зо мною, – попросила стиха. – Надворi так холодно.
– Добре, добре.
Атанка на якусь хвилю зникла в темрявi, а тодi увiйшла до стаi в супроводi трьох козенят, четверте ж, нiби дитя, тримаючи на руках. Вона оглянула нас усiх по черзi, сiла на солому й нiжно пригорнула чорне козенятко до грудей. Решта козенят, схожих на маленьких гномикiв, – двое бiлих, а одне брунатне, – сполошено брикали по стаi: то вистрибували на лавки, то мало не оступалися у вогонь, знову сахалися, плутаючись у сiнi.
– Може б нашi любi гостi чогось скуштували? – почав ватажко. – Принеси, Сильвестре, найкращого молока.
Один з пастухiв унiс досередини бербеницю, iнший запалив смоляну скiпку i причепив ii над ватрищем.
– Щоб мене грiм побив! – нараз сердито скрикнув ватажко, поглянувши на молоко. – Усе скисло. Закладаюся, що то дiд[10 - Дiд – добрий дух, охоронець домашнього вогнища.] усе поробив. Ну, начувайся!
– Негаразд, не подумавши, винуватити в усьому дiда, – втрутився опришок.
– Той може помститися, – вигукнув малий Мiнда.
– Що ти про це знаеш? – вiдказав ватажко.
– Немало, неньку, – гарячкував малий. – Це – чоловiчок, десь фут заввишки, з великою головою, довгою сивою бородою та волоссям, i живе вiн у бузинових хащах.
– Хiба ти його бачив, хлопче?
– Не бачив, – вiдповiв парубiйко поважно, – але чув, що вiн завжди помагае в господарствi, доки його хтось не розгнiвае.
– Так воно е, – пiдтвердив опришко. – Ми його добре спiзнали з нашими кiньми та коровами.
– Ну то хай вже, – мовив ватажко з притиском, озирнувшись по стаi. – Якщо вже вiн прийшов i е тут серед нас, то хай собi залишаеться, ми не маемо на нього зла й приймемо його за гостя. Але якщо вiн псутиме молоко й робитиме шкоду, без усякоi на те причини, то на Святвечiр я його замовлю чарами й добре почастую пiдпаленою соломою та й вижену з хати, навiть якби менi самому довелося скакати через святвечiрню ватру.
Глузливий смiшок iз темного кутка стаi був вiдповiддю на ватажкову мову.
– Чи ви чули? – прошепотiв хлопчик.
– То коза, – спробував пояснити професор.
– Дiд то був, – з докором повернувся до нього один iз вiвчарiв.
– Смiйся! – вигукнув ватажко. – Але ти знаеш, розмова з нами коротка.
Знову запала тиша. Атанка сумно потупила очi.
– Ви не бачили Грегора? – запитала врештi опришка майже байдуже, не пiдводячи погляду. – Уже тиждень, як зник.
– Нi, його я не бачив. А ти потерпаеш за нього?
– Нещастя чигають на мисливця, – пробурмотiла похмуро молода пастушка. – А там, угорi, мавки…
– Чи цей Грегор твiй коханий? – спiвчутливо запитала Лола бiдну дiвчину, яка засоромлено мовчала. – То бажаю тобi усiлякого щастя. Ти гарна дiвчина.
Атанка здригнулася, помiтивши на собi прискiпливий погляд польки, i гостро сплюнула набiк.
– Що то мае означати? – скрикнула панянка ображено.
– Вона хоче застерегтися вiд урокiв, – пояснив з усмiхом капелан. – Бо ви похвалили ii вроду i побажали iй щастя. А окрiм того, у вас великi чорнi очi, таким наш народ приписуе вiдьомську силу; вiд погляду чорних очей дiти й тварини можуть заслабнути, жiнки втратити свою красу, любов i щастя пiдуть з димом. Такими чарами, й самi того не вiдаючи, можуть володiти добрi люди, без лихих намiрiв.
Знову на якийсь час запала тиша. Раптом звiдкись iз далечi почувся пронизливий свист, йому вторували протяжнi звуки трембiти, меланхолiйна, гарна аж до моторошности мелодiя, а до неi долучилася батярська шалена опришкiвська пiсня про красеня-легеня…
Ще при перших звуках пiснi Атанка пiдвелася. Усе в нiй напружено вслухалося.
– Чуеш? – запитав тихо ватажко.
– Це розбiйники? – схвилювалися дами.
Ще голоснiше задзвенiла розбiйницька пiсня, глибокий сильний чоловiчий голос спiвав зовсiм поряд. А тодi до стаi в супроводi великого чорного пса увiйшов молодий стрункий гуцул iз вродливим обличчям та безстрашним поглядом, у коричневому кептарi та штанях, крисаня прикрашена орлиним пiр’ям, на оздобленому блискучими бляшками чересi – порохiвниця з оленячого рога, у руцi – рушниця й топiр, убита косуля на спинi. То був Грегор, мисливець.
Досить незвично було спостерiгати, як привiталися закоханi, з якоюсь нiжною сором’язливiстю, на яку здатний тiльки наш народ[11 - Дивовижно, що в нашiй багатющiй народнiй творчостi, у незчисленних казках, приказках, легендах та пiснях, записаних дослiдниками чи й в таких, якi збереглися тiльки в уснiй народнiй творчостi, нiколи не стрiнеш фривольности, не кажучи уже про вiдверто непристойнi речi.]. Дiвчина стояла з потупленим поглядом.
– Доброго вечора, Атанко, – заговорив парубок.
– Добре, що ти тут, Грегоре, – мовила Атанка. Вони навiть не торкнулися одне одного.
Грегор показав нам застрелену косулю, яка, як i всi тутешнi тварини, була набагато меншою за розмiрами вiд захiдноевропейських; я й сам колись уполював сарну в Альпах поблизу Зальцбурга. Але наша косуля перевершуе альпiйську грацiйнiстю та проворнiстю. Потiм легiнь сiв на лавку поруч iз пастушкою, вони стиха розмовляли й цього разу уже трималися за руки. Пастухи ж тим часом роздмухали ватру перед стаею.
– Добре, що ви пiдтримуете ватру, – сказав Грегор. – По сусiдству з’явився ведмiдь. Я сам бачив його слiди та роздряпанi кiгтями дерева. Йому може спасти на думку вiдвiдати й вас.
– То вогонь перед стаею призначений для того, аби вiдстрашувати диких звiрiв, – завважив професор.
– Маете рацiю, пане, – пiдтвердив мисливець. – Хоча ведмiдь не надто його боiться, бiльше рушницi та собак. Та й взагалi, це досить-таки хитра i смiлива iстота, однак добродушна. Тiльки голод змушуе ведмедя, як i людей, до грабунку, розбою та вбивства.
– Правда ваша, – мовив задумливо опришок.
– А як його вполювати? – допитувався професор.
– Правду кажучи, – вiдповiв Грегор, – я ще жодного не вбив. Це дуже непросто. У нас е двое ведмежатникiв, Лео Скомачук та Андрiй Бегачук, якi за останнi вiсiм рокiв застрелили дев’ять ведмедiв. Скомачук робить так: бере двi кулi, надрiзае кожну навхрест i кладе iх у свячену воду на час служби Божоi у церквi, а сам сповiдаеться й вечеряе. Тодi заладовуе обидвi кулi в одну люфу i вирушае з Богом. Ще нi разу донинi не схибив.
– Такою кулею Штефан убив Довбуша, – додав згодом й нiби злякався власних слiв, глянув скоса на старого опришка, але той байдуже сидiв собi, тож Грегор заспокоiвся.
– Довбуша? – скрикнув професор. – Того розбiйника?
– То був гордий лицар, – заперечив Грегор.
– Народ склав пiсню про нього, – втрутився я. – Чудову пiсню, яка пронизуе аж до кiсток. У тебе добрий голос, Грегоре, заспiвай нам.
Парубок пiдвiв погляд на опришка, мовби просив дозволу в старого.
– Та вже спiвай, – кивнув Микола.
Грегор звiв очi до стелi й заспiвав тужливим гарним голосом:
Гей, чи чули, люди добрi, перед ким то звiрi стинуть,
А за ким то молодицi, а за ким дiвчата гинуть?
То наш Довбуш, наша слава, то капiтан на Пiдгiр’i,
Красний, красний, як царевич, двадцять рокiв ще й чотири.
Ясна нiчка в Чорногорi, свiтить мiсяць зi звiздочками,
З легiнями тисяч двiстi квапить Довбуш облазами.
«Що розкажеш, пан капiтан? Чи палити, чи рубати, чи якому королевi
Кажеш голов з в’язiв зняти?»
«Вража голов не пропаде, заки руська не застила.
Але красна, красна Дзвiнка до вечiрки запросила».[12 - Автор зробив довiльний переспiв балади Ю. Федьковича «Довбуш». – Прим. перекл.]
Опришок сидiв, охопивши голову обома руками, прислухався до спiву, а сльози котилися йому з очей.
– О, молодеча пора! – пробурмотiв вiн. – Священна вiйна! Де тi вiдважнi, гарнi, героiчнi часи?
Усi глянули на нього. Грегор не наважувався спiвати далi.
– Чому не спiваеш, легiню? – запитав за хвилю старий, обертаючись до хлопця.
Грегор промовчав.
– Так-так, шановнi добродii, – пiдвiвся опришок. – Це iсторiя, яку молодь знае лише з переказiв. Тепер настав кращий, людянiший час, а тодi нам не залишалося нiчого iншого, як страждати, боронитися й боротися, вести страшну вiйну. Тiшився, якщо обминула тебе смерть, про спокiйне життя та чисту совiсть нiхто навiть i не думав. Але молодi не мали б миру, який мають зараз, не мали б роботи своiм рукам та статкiв, не мали б нiчого нi для дому, нi для серця, якби ми не боролися, не проливали свою кров, не страждали за них. Та все ж, повiрте менi, на жоднi скарби у свiтi я не промiняв би ту пору, пору страждань, вiйни, мужностi, пору мужiв, якi не вiдали страху, героiв, святоi вiрностi й приязнi.
Старий знову поринув у тужну задуму.
– А зараз уже немае розбiйникiв? – запитала панна Лодойська, порушивши мовчанку.
– Розбiйникiв? – опришок зневажливо стенув плечима.
– Бундючнi вискочнi та пройдисвiти, якi хiба що здатнi почистити кишенi мандрiвниковi, такi трапляються час вiд часу. Але справжнiх розбiйникiв я не бачив з 1848 року.
– А кого ви тодi називали справжнiми розбiйниками? – не вгавав професор.
