скачать книгу бесплатно
Але Смерть i чути про те не хотiла, аби помилувати Довбуша. Тодi жiнка зайшла до хатини, а Смерть покинула на деревi на цiлу нiч, i та стукотiла кiстками вiд холоду, як калатало. А вранцi Смерть уже готова була укласти мир з бiдолашною жiнкою.
– Вiчне життя я нiкому не можу подарувати, – сказала вона. – Але твого сина не вiзьме нi вогонь, анi вода, нi бартка, анi шабля, тiльки замовлена куля. Згода?
Матiр була задоволена такою обiцянкою й вiдпустила Смерть. Ось так, Довбуша не могли убити вогонь та вода, не брала нi бартка, нi шабля, анi звичайна куля.
Коли ж йому виповнилося двадцять лiт, був вiн таким високим та ставним, що дивився на людей згори вниз, як церква дивиться своiми банями на хатки внизу, а як вже посилав свою кулю, то вона завжди потрапляла в цiль.
Тодi ще було так, що пани вiддавали евреям в оренду церковнi ключi. Якоiсь недiлi прийшов наш Довбуш до церкви й побачив еврея з ключами за паском, той торгувався з громадою про плату за вхiд. Але бiднi селяни не могли зiбрати стiльки, скiльки вимагав Мошко. Священник уже стояв перед вiвтарем, хор почав спiвати, тодi Довбуш вхопив еврея за пасок i сказав:
– Нам не потрiбний нi ти, анi твоi ключi, – i шпурнув його через церковний тин на копицю сiна. Той скотився вниз i погнав додому. Довбуш одним махом вийняв дверi iз завiс та й кинув iх услiд евреевi. Так селяни зайшли до церкви, не сплачуючи евреевi мита.
Несправедливiсть чиновникiв, пихатiсть шляхти, жадiбнiсть евреiв, що важким тягарем гнули додолу бiдний народ, обурювали щире Довбушеве серце. Вiн зiбрав навколо себе найвiдважнiших та найшаленiших легiнiв i подався в гори, оголосивши вiйну поневолювачам.
Коли я його розшукав, Довбуш був уже отаманом усiх опришкiв та верховним суддею в Чорногорi. Вiн сидiв на високiй скелi з крисанею на головi, засмаглий на сонцi, з чорними очима, погляд яких не кожен мiг витримати. Його оточили колом товаришi, хоробрi легiнi, вiдважнi опришки, а перед ним стояв гурт збiдованих селян, якi прийшли до нього шукати правди. Довбуш вислухав iх та усiх свiдкiв i тiльки кивнув головою.
Нарештi дiйшла черга й до мене.
– Могутнiй ватажку, я – син чесних людей i сам чесний парубок. Нiкому не зробив зла, але не одне витерпiв. Менi не бракуе сили та смiливости, анi любови до свободи. Прийми до свого гурту! Дуже прошу тебе!
Довбуш глянув на мене й мовчки кивнув, решта простягнули менi руки й почастували горiлкою.
Так мене прийняли до ватаги, так я став опришком. Чимало я побачив та почув такого, що не доводилося бачити й чути нiкому; не в одному карколомному нападi брав участь i не в одному кривавому побоiщi. Приклався до вчинкiв звитяжних та жорстоких, таких, якi оспiвуються в давнiх пiснях про селянського сина Іллю Муромця[16 - Селянський син Ілля Муромець – герой давньоруського циклу народних героiчних пiсень, якi ще й понинi живуть у народних устах. Аналогами цих пiсень е iспанськi романси про Сiда та староанглiйськi балади про Робiн Гуда.] та про Івана Грозного i його опричникiв.
Не було на землi людини, до якоi не дотягнулася б справедлива рука нашого Довбуша, жоден монарх не мав такоi могутностi.
Один ксьондз, пихатий поляк, у Рiздвяну нiч вiдiгнав собаками вiд свого порога жебрака. Старий заблукав у хурделицi й замерз на смерть. А за три днi Довбуш напав на плебанiю, витяг ксьондза з хати, просто з обiймiв кухарки, скажу я вам, звелiв йому роздягнутися, й поливав його, в чому мати народила, водою, аж доки бiдака не застиг на бурульку. А тодi опришки виставили його перед входом до костелу, мов якусь статую.
Писар князя Сапiги наказав вiдлупцювати одного селянина за якийсь мiзерний недогляд пiд час роботи, та так, що той уже не звiвся на ноги. Розпачена вдова поскаржилася Довбушевi. Ватажко лиш кивнув головою. Не минуло й тижня, як тирана схопили опришки. Довбуш виповiв йому всi його злочини, проте писаревi вистачило нахабства запропонувати отамановi грошi. Та що все золото свiту для Довбуша! Вiн звелiв прибити зухвальця мiж двома дошками та розпилити навпiл. То було жахливе видовисько, але якщо подумати, скiльки зла вчинив той мерзенник, то будь-якоi кари було б йому замало.
Ще гiрше повелося одному молодому магнатовi. За його наказом слуги приволокли до маетку дiвчину з села, дуже гарну дiвчину. Їi коханого, який спробував протестувати, вiддали в рекрути – тодi це було мiра покарання для бiдних селян. У батька бiдолашноi дiвчини забрав хату i грунт за те, шо той спробував вступитися за доньку. А натiшившись вдосталь, вигнав ii геть. Дiвчина подалася шукати справедливiсть до Довбуша. Пан був обережний, довго його не могли заскочити зненацька. Тодi Довбуш вирiшив штурмувати маеток. Уночi ми оточили обiйстя й почали палити з рушниць. Пан i його челядь вискочили з дому. То була справжня битва, убитi й пораненi валялися довкола, а ми зариглювали дверi топiрцями i не випустили з будинку жодноi живоi душi, яка ще там зоставалася.
Мандатора опришки прибили цвяхами на дверях стодоли, як капосну сову, а панських вiрних слуг повiшали на довколишнiх деревах.
– Якби тирани не знаходили собi вiрнопiдданих кнехтiв, то не було б й самих тиранiв, – казав Довбуш.
Тому й було нам велено усiх повбивати. Пана ми прив’язали до кiнського хвоста i поволочили за собою в гори. Пiд одним велетенським буком ми знайшли мурашник, заселений рудими мурашками. Довбуш звелiв пiдвiсити молодого магната до бука так, щоб той сягав головою верхiвки мурашника, а скривджена дiвчина обмазала його голову медом. Привабленi медом мурахи облiпили йому рот, вуха, очi й поволi зжерли. Жахлива смерть, але хiба вiн ii не заслужив?
Траплялися й потiшнi iсторii. Єпископ галицький був страшенний скупердяй, загребущий до грошей та шахрай, якого ще свiт не бачив. Отож наш Довбуш вирiшив провiдати його. Одного дня прийшли до епископа двое ченцiв з благословенноi землi, попросилися до нього на авдiенцiю, i iх прийняли. Єпископ сидiв у м’якому крiслi в оточеннi нижчих за рангом священникiв. Ось один чернець i каже:
– Ти великий грiшник, брате, бо п’еш з людей кров i гребеш iхнi грошi, немов у нору борсук.
Єпископ здивувався й хотiв прогнати ченцiв, та тут один з них вихопив два пiстолi й гарикнув таким голосом, аж усiм кров застигла в жилах:
– Я – Довбуш! Тепер ти знаеш, чого я прийшов?
Єпископ i ксьондзи попадали на колiна, а другий чернець, який також був опришком, зняв у епископа з паска ключi i, доки Довбуш тримав iх пiд прицiлом пiстолiв, принiс грошi. А ще епископ мусив вiддати iм свiй одяг, i Довбуш з товаришем покинув мiсто в епископському убраннi та в епископськiй каретi. Довбуш поблагословив по дорозi зустрiчних людей, варту на брамi й без пригод повернувся до табору.
Вояки ж об’iздили всi шляхи, шукаючи Довбуша в епископському убраннi, а пiд вечiр надибали самого епископа й заарештували його.
– Нарештi ми тебе спiймали, розбiйнику, негiднику! – тiшилися вони.
Даремно переконував iх епископ, що вiн не розбiйник. Вояки потягнули його до коменданта. Той впiзнав його преосвященство й вiдпустив з миром. А Довбуш, весело регочучи, подiлив здобич помiж братчиками.
Так, шановнi панове, панам, ксьондзам та багатим евреям велося тодi несолодко. Та нiколи й волосина не впала з голови чесного чоловiка, бiдака чи цiсарського службовця, бо цiсар захищав селян i допомагав iм вiдстоювати справедливiсть, як лишень мiг. Всемогутнiй же тiльки Бог!
Якось задушливоi лiтньоi ночi, ближче до осени, ми отаборилися поблизу гори, що називалася Погане Мiсце. Великi ватри палали то тут, то там, ми лежали навколо, укрившись кожухами, спали або фали на сопiлцi чи дримбi. Наче ватри, в далекому небi палахкотiли зорi над нами, повiтря повнилося, мов iскорками, свiтлячками, мерехтiли вони й у вологiй травi. Час од часу чулася опришкiвська пiсня, що аж за душу брала, а провалля луною пiдспiвували ii. Пугикали сови, зрiдка гавкали нашi вiвчури, безугавно витьохкували соловейки, так солодко, до болю солодко. Довбуш лежав на порослому мохом каменi, мов на перинi, i дивився у небо. Що вiн там бачив, годi сказати, але обличчя його прояснiло. Золотi вiзерунки на темнiй ковдрi неба тiшили його око.
Ось упала зiрка.
Немов вогняний снiп пролетiла вона через небо, й темрява поглинула ii, нiхто й заклинання не встиг проказати.
Довбуш глянув на нас.
– Хтось сказав заклинання? – запитав вiн. Усi мовчали.
– Тодi бути бiдi, – мовив ватажко. – Летавиця ступила на землю й прийняла подобу людини, жiнки.
– Їi легко пiзнати, ватажку, – промовив один старий опришок. – По небаченiй вродi та довгому золотому волоссi. А пiзнаеш, зможеш оборонитися.
– Що вдiеш проти тих чарiв? – вiдказав Довбуш. – Летавиця мае силу, супроти якоi безпораднi простi смертнi. Вона зваблюе молодих дiвчат та хлопцiв, приходить уночi й кого поцiлуе, той мусить умерти.
– Якби хтось промовив заклинання, – сказав iнший опришок, – летюча зiрка втратила б силу i не змогла перетворитися на людину.
Довбуш поринув у задуму.
Ледь засiрiло, хмари перекочувалися над нами, наче хвилi моря. Пролунали пострiли. Усi кинулися до зброi.
– На нас нападають, – закричали деякi. – Нас зрадили! Чути було свисти, гавкiт собак та протяжнi звуки трембiти. Довбуш спокiйно пiдвiвся й пiднiс топiр.
– Не лякайтеся, браття! Доки я ваш отаман, гори нашi!
Пострiли й справдi стосувалися нас, але то були не солдати, якi нас переслiдували, а двое селян iз Космача, котрi розшукували Довбуша. Прийшли скаржитися.
Штефан, так називався один, мав молоду жiнку i не хотiв пускати ii на панщину, сам вiдробляв за неi. Пан звелiв йому привести жону на поле жати збiжжя, бо була вона вродлива i впала в око пановi. Та коли Штефан знову прийшов сам, пан наказав упрягти його в ярмо й пригрозив наступного разу вилупцювати. Довбуш вислухав Штефана й усмiхнувся.
Склалося так, що той пан вирушив на полювання, селяни мали загнати йому сарну. Та ось непомiтно вiдслонилося гiлля, й з лiсу вийшов Довбуш.
– Штефан поскаржився менi, – заговорив вiн. – Дай йому i його жiнцi спокiй, бо iнакше так тебе вiдшмагаю, що душа до пекла проситиметься.
Пан прицiлився в Довбуша.
– Ну, стрiляй! – мовив Довбуш без страху. – Мене нiхто не годен застрелити.
Зухвалець таки стрелив, вцiлив Довбушевi в груди, але куля тiльки вiдскочила та й упала на землю. Довбуш засмiявся.
– Бач, тобi мене не убити, то ж роби, як велю.
– Усе зроблю, як кажеш, – затремтiв пан, мов осика.
Ще тiеi самоi ночi прийшов Довбуш у Космач до Штефана, аби сказати йому, що вже нема чого боятися. Сказав так братчикам, але його щось мов чарами тягнуло глянути на Штефанову жiнку, чи справдi така гарна, як кажуть люди. Отож вiн постукав, i Штефан впустив його до хати, запросив до господи, збудив жiнку й сказав iй накрити стiл для високого гостя.
Довбуш сидiв на лавi бiля помальованоi в зелений колiр печi, коли увiйшла Дзвiнка Штефанова. Вiн лиш зiтхнув i навiть слова не змiг мовити. А та усмiхнулася й вiдкинула назад довге золотаве волосся, що скотилося по плечах, мов летюча зiрка.
То була жiнка, яку рiдко коли побачиш, уродлива з довгим аж до землi волоссям, загорталася в нього, мов у золотий плащ. Була вона, наче сонце на небi, аж очам було боляче, дивлячись на неi. Дзвiнка встала з лiжка й вийшла до гостя босонiж, тiльки в однiй спiдницi. Отак стояла перед Довбушем, а вiн згадав собi летючу зiрку й подумав, якщо це летавиця, то хай буде, що мае бути, хай навiть кров вип’е з тiла, хай змусить спинитися серце, хай цiлуе мене, скiльки iй заманеться.
Незадовго пiсля того Штефан пiшов з iншими вiвчарями на полонину. Якось Довбуш перестрiв Дзвiнку в темнiй гущавинi лiсу. Обое були верхи, вона святково зодягнена, в червонiй, наче кров, спiдницi, бiлому кептарi, увiшана коралями та дукачами. Поперед ii коня бiгли двое великих бiлих псiв. У сiдлi вона не поступалася чоловiковi, в руках мала канчук. Довбуш привiтався з нею. Молодиця стримала коня й заходилася поправляти свою вишиту сорочку.
– Куди iдеш, Дзвiнко Штефанова? – почав Довбуш.
– Штефан на полонинi, – вiдповiла. – Що маю робити? iду в Чегет на торговицю.
– Що б ти хотiла там купити? – запитав Довбуш. – Досить тобi захотiти, то прийшли б до тебе й самi царi з дарами.
– Та хотiла б, але хто ж менi що привезе?
Довбуш замислився, а в ту мить у високостi скрикнув орел i змахнув крилами, що мов срiбло зблисли на сонцi.
– Та й що врештi-решт можуть менi привезти? – вела далi Дзвiнка. – Низку коралiв, хай навiть перлiв, хустку, червонi чобiтки? Що тут такого особливого? А менi хотiлось би, як у тiй казцi, стати панею, шляхтянкою, жити у великому будинку з колонами та парадовими сходами. Я б стояла на сходах у кацабайцi, якi носять графинi, з коштовним камiнням на шиi, золотi перснi на руках, червонi черевички на ногах, лаяла б i била слуг, забажала б собi королiвського замку та бояр, якi б менi прислуговували, на колiнах би передi мною стояли, як перед царiвною. Хотiла би стати богинею, покласти ноги на мiсяць, мов на срiбний ослiнчик, забажала б собi досягнути орла, що витае у високостi…
Щось ураз зблиснуло. То зблиснула Довбушева рушниця, й до нiг красунi впав орел. Довбуш пiдняв його й простягнув Дзвiнцi, й орлина червона кров потекла по ii пальцях. Вона завмерла й скоса поглядала на Довбуша.
З того часу Довбуша немов пiдмiнили, з нiким не говорив, нiхто не бачив, аби вiн iв чи пив. Усi виправи на оборону справедливости були вiдкладенi. Ватаг лежав осторонь вiд товаришiв обличчям до землi, не приходив до нього сон нi вдень, анi вночi.
– Захворiв, – казали однi.
– Любов палить йому серце, – казали iншi.
Старi досвiдченi мужi застерiгали його. Не довiряй жоднiй жiнцi, ватажку, казали вони. Лiпше довiрся тисячi чоловiкiв, анiж однiй-единiй жiнцi.
Та хiба то помогло? Хiба може уникнути людина своеi долi?
Знову прийшов Довбуш до Штефановоi хати. Дзвiнка сидiла вдома пряла. Коли вiн увiйшов, вона звела на нього здивований погляд i не рушилася з мiсця.
– Де Штефан? – запитав Довбуш.
– Нема вдома, – вiдказала молодиця. – Хiба не знаеш, що вiн на полонинi?
Довбуш мовчки сiв на лаву пiд пiччю.
– Ти до нього прийшов? – запитала Дзвiнка за якусь хвилю. – То можеш iти собi, вiн не скоро повернеться. А якщо хочеш зостатися в мене, то я приготую тобi вечерю.
– Хочу зостатися в тебе.
– Не боiшся?
– Чого?
– Тих, хто тебе переслiдуе?
– Я не боюся нiчого у свiтi.
Дзвiнка пiдвелася й зготувала вечерю. Довбуш не зводив з неi очей i не мiг досхочу надивитися на ii вроду, на личко, осяяне полум’ям з печi. Коли вечеря була готова, господиня виставила на стiл, накритий бiлою скатертиною, пструг та м’ясо, молоко й мед, i сiла поруч Довбуша. Але Довбуш iжi навiть не торкнувся.
– Чому ти не iси? – запитала жiнка.
– Не можу.
– Почекай, я принесу тобi вогню.
Вона взяла його люльку, пiдскочила до печi, швиденько вихопила з вогню жаринку й пiдпалила вишуканий жовтий тютюн iз Чегету, а тодi передала люльку Довбушевi. Однак вона так i згасла в його руках. Вiн не iв, вiн не пив, вiн не курив, а тiльки дивився на Дзвiнку й лише згодом помiтив, що вона з усiеi сили дмухае на пальцi.
– Що тобi? – запитав.
– Нiчого!
– Ти попекла собi пальцi, коли припалювала люльку.
– То й що?
– Твоя правда, коли обпалиш собi серце, болить зовсiм не так.
– Хто би дурний був палити серце, досить уже й пальця.
Але Довбуш узяв ii пальцi та вклав собi до рота, аби остудити. Вона не перечила, а коли вiн за деякий час поцiлував ii руку, вона навiть бровою не повела.
– Дзвiнко, – мовив Довбуш. – Я бiльше не витримаю.
– Що ти таке кажеш?
– Я б хотiв, аби ти стала панею i стояла на сходах свого дому в кацабайцi та червоних черевичках, я хотiв би бути твоiм слугою, якого б ти могла бити та лаяти.
– Ото було б весело!
– Дзвiнко, – казав Довбуш, – менi краеться серце за тобою, вмирае вiд спраги, не може напитися твоею красою. Так сарна не може досхочу напитися зi свiжого джерела, в якому скупалися сонце, мiсяць та зорi…
– То було б великим грiхом! Подумай про Бога, чоловiче… – мовила молодиця.
– Я думаю про Бога… – зiтхнув молодий Довбуш. – Але ми прийшли на свiт для грiха, а Бог е на свiтi, щоби змилосердитися над нами…
– Ну то во iм’я Бога я змилосерджуся над тобою, – мовила Дзвiнка й рушила до покою, а Довбуш – за нею.
Вона сiла на скриню, накриту червоним сукном, i простягнула нiжку, як це робить наречена в шлюбну нiч, а вiдважний Довбуш уклякнув перед нею, скидаючи черевички…
Дзвiнка не раз опiсля приходила до нас у гори вiдвiдати Довбуша, на вороному конi, гарно вбрана. Вiн обдаровував ii, мов султан. Ми перешiптувалися мiж собою, що добром це не скiнчиться, що жiнка iз золотаво-рудим волоссям не хто iнша, як летавиця, вона обплутала Довбуша золотими сiтями, накинувши iх йому на плечi; вона – летюча зiрка, що манить його в бездонне провалля.
Дехто застерiгав Довбуша, але вiн не зважав на них.
Вiн часто приходив до Дзвiнки, а коли знав, що Штефан удома, то брав iз собою нас i дiвчат, приходили гарнi молодицi з Космача, й ми танцювали. Євреi фали на басi, сопiлцi та цимбалах.
