скачать книгу бесплатно
Найдовша нiч Президента. Лягти!!! Суд iде…
Володимир Олександрович Яворiвський
Володимир Яворiвський (нар. 1947 р.) – провiдний украiнський письменник i полiтик, лауреат найвищоi Нацiональноi премii iменi Тараса Шевченка, автор цiлоi бiблiотеки романiв, повiстей, новел, оповiдань, збiрок вiдважноi публiцистики.
У своiх романах «Найдовша нiч Президента» та «Лягти!!! Суд iде…», що ввiйшли до цього видання, вiн ввергае читача у нурт думок та запитань, якi вирують у душах небайдужих украiнцiв не тiльки пiд час «розмов на кухнi».
Що е нашi президенти? Що е нашi вибори? Якi iснують механiзми здобуття й утримання найвищоi влади в краiнi? Чому украiнцям дiстався чи не найважчий i найзаплутанiший шлях народу до власноi самодостатньоi i сильноi цивiлiзованоi держави? Однак цей шлях нацiя неодмiнно здолае – впевнений автор. Хоча б заради власного порятунку.
Героi i обставини цих романiв нiби суто лiтературнi. Але… Зрячий – побачить, мислячий – зрозумiе…
Володимир Яворiвський
Найдовша нiч Президента
Лягти!!! Суд iде…
Найдовша нiч Президента
Знаю, вам хочеться впiзнаваностi.
Застерiгаю: все тут вигадано.
Крiм факту президентських виборiв та суду над колишнiм головою уряду…
* * *
І замiсть щоб ми одноцiльно стали
З насильником до бою,
Ми мiж собою ворога шукали,
Воювали з собою.
Покрий же нинi омофором мира
Те дерево народу,
Щоби до тебе плила дяка щира
Вiд роду i до роду.
Із молитви украiнцiв до Покрови – Божоi Матерi
Знаменитий президентський камiн, складений з iсторичних камiнцiв Подiлля, Волинi, Слобожанщини, Поднiпров’я, Таврii, Буковини, Галичини та Закарпаття, сьогоднi не хотiв горiти. Вiдригував iдким димом у очi. Зiбраний старим бойком iз хутора Соколи пiд Воловецьким перевалом, вiн завжди i диминки не пускав у кiмнату. Не гоготiв, а тихенько, м’яко облизував полум’ям iсторичнi камiнцi з фортець, церков, замкiв, костьолiв, оборонних мурiв Украiни. Є на «лобi» камiна навiть уламок цеглини з Десятинноi церкви.
А нинi як сказився, не хоче запалюватися, хоч погода для нього – морозяка на дворi скажений, наче простiр мiж землею i небом заледенiв, здаеться, взявся суцiльною брилою, не розколеш i сокирою.
«Дмухае смердючим димом. Чого ти комизишся, дурню? Все у нас добре! Ми виходимо у другий тур, а далi… Далi знаемо, що робити… вже навченi. На все життя навченi…
Даремно Ксеня занервувала дiтей, запитала iх: вгадайте – буде тато знову Президентом чи нi?
Залишиться! Залишиться ваш татко Президентом!
А хто ж iще, дiти моi, хто iще? Покажiть.
Татусько стiльки надбав для нацii – нiхто стiльки не змiг.
Я подав iй всi сигнали, щоб вона прокинулася, щоб ожила. Навчилася розумiти себе i своiх провiдникiв.
Зробив усе, що мiг, навiть бiльше як для такого затурканого i виснаженого безпам’ятством багатомiльйонного натовпу.
Народ таки нарештi спромiгся на патрiота, кореневу особистiсть iз нацiональноi плотi. До цього були партiйнi кар’еристи, полiтичнi окупанти, загримованi яничари, якi по-шулерському вигравали вибори, смiтячи грошвою або беручи посполиту челядь в адмiнiстративнi обценьки.
Я, я подарував нацii новiтню, нацiональну iдеологiю. Змусив злiзти з печi i стати в коло. «На майданi коло церкви революцiя iде»… З чабаном поет, звiсно, перебрав. Отаман овець… Не варто. Ідеологiчне перебiльшення на вимогу комунiстичному режиму. При моему президентствi жодному поетовi не тицяли пальцем у його рядки. Аж занадто свободи, якою вони геть не вмiють користуватися i тому пiдленько дзьобають мене та мое нацiонально свiдоме оточення.
Мабуть, таки забагато я дав iм свободи. Розщедрився по-дурному. Багацько. Не здатнi заковтнути. У наступнiй каденцii буду обачнiшим. Вчитиму свободи, щоб знали iй цiну.
Все було б у мене добре, якби не виповзала на мою дорогу Янаконда![1 - Прiзвисько, що утворено з iменi Яна та назви змii «анаконда».] Хто вона без мене? Що сама означае? Блiде тло за моею спиною. Кiноекран без фiльму – нiчого не вартий шматок матерii. Ну, скиртувала б чи силосувала грошву в бiзнесi. Хитро обводила довкола пальця ласих до спiдниць податкiвцiв…
Це я, довiрливий, так простодушно винiс ii на вершину. Пiдпряг до свого воза, якого легко мiг тягнути сам. Мiй попередник згноiв би ii, i нiхто не згадав, що була така…
Лiзе, лiзе, мотаеться пiд ногами, зчиняючи куряву на моiй дорозi.
Ич, чого захотiла: пiдпорядкувати урядовi, тобто – контролювати, забрати пiд себе i трубу, i весь газ. А я з чим залишуся? Газовi прибутки – президентськi прибутки, так робиться в багатьох краiнах. Не лiзь!
Нi, затялася, паплюжить, неславить мою посередницьку фiрму, що постачае газ iз Росii.
Я сказав iй на другий день пiсля iнавгурацii:
– Про газ – забудь! Вiн – мiй!
На тому могли б i порозумiтися. Надовго. І жити мирно. Не захотiла. Єхидно огризнулася:
– Менi одягати протигаз?
Авжеж. Одягни, одягни! Вiн тобi до лиця! В ньому ти виглядаеш природнiше.
Все, виграю вибори – i матиму спокiй. Тодi президентська влада буде повною, нiхто не заважатиме провести довгоочiкуванi реформи, держава одразу розквiтне. А тiнь «Святоi в Бiлому» зi штучним люмiнесцентним нiмбиком, тiнь «Янки гоу хоум!»,[2 - Перелицьоване з англiйськоi «Yankies go home!»] Янаконди, котра дурить посполитий народ, щезне назавжди.
А я – буду! Буду два термiни! А тодi вiдпочину i знову – буду!!! Якщо заштовхаю у небуття цю химеру в бiлому хiтонi.
«Янка! Гоу хоум!»
Бач, ii якийсь провiнцiйний американський журнальчик зарахував до красунь. А моя «генеральна»[3 - Тому що дочка генерала.] Ксеня визначила точнiше: «З рогами, замаскованими в пишнiй зачiсцi пiд квiтчастою терновою хусткою, “а-ля сiльська молодиця на чужому весiллi…”» Так сказала Ксеня…
Заметушилися чомусь моi президентськi тiлоохоронцi на посту, в передпокоi. Мабуть, закiнчили партiю в преферанс. Я iм якось сказав:
– Ви вже можете грати в преферанс i без карт. Спробуйте.
– Без карт можна, пане Президенте, а без грошей – нiяк, – навiть не усмiхнувшись, вiдказав вiчно серйозний Юрко.
Щось iх розсмiшило. І стихли.
Цих я також пiдiбрав на вулицi. Привiв нав’язливий, липучий, як смола, Черненко, який мене зрадив, негiдник, хоч я його зробив i мiнiстром, i губернатором, i вiд прокуратури захистив, бо був би сiв капiтально. Але хлопцi, приведенi ним ще в минулi вибори, трапилися нормальнi. Не зрадили. Слухнянi i вiрнi, як собаки, як дворняги.
Юрковi пiсля виборiв вiддам Президентський полк, який треба реформувати докорiнно. Мiняти форму на нацiональну. Хай муштруе пацанiв.
Григорiй най оберiгае мое тiло. Воно менi вже не належить. Належить державi. А душа, Павле? А душа – народовi. Отож хай Грицько стереже. Це – вiдповiдально i почесно… Пiсля перемоги дам обом по ордену «За заслуги». Першого ступеню. Дам. Заслужили».
«Нестерпно! Так я його хтiла. Менi тремтiли стегна, лоскоти шастали по животi. Палахкотiли груди. Шерхли губи. Я годинами вистоювала в шорстких заростях малини, щоб крiзь паркан, крiзь вжолоблену мною шпарку стежити за сусiдським двором.
Вже третiй день, як Павло приiхав на канiкули. Довго вiдсипаеться. Тодi виходить у двiр, корбою дiстае води з криницi. Вмиваеться iз великоi емальованоi миски. Кумедно намилюе з тюбика щоки i шию. Голиться, надуваючи щоки i задираючи пальцями нiс догори…
Лиш би не примiтив мого ока в шпаринi паркану. Тодi менi хоч крiзь землю провалися!
Вчора вiн пiдiйшов пiд самiсiнький паркан, до того самого мiсця, де моя схованка. Я – вмерла! Не дихала, нiби пiрнула пiд воду.
Вiн роззирнувся на всi боки i… справив маленьку нужду.
Заплющила очi… Нiчого не бачила…
Другий рiк як я доспiла. Оля, Ганя, Лiна навiть хваляться, що спробували, але не кажуть з ким. Із святим городищенським духом, хихочуть. Деякi з однокласниць не приховують, що в першу ж нiч пiсля випускного вечора вiддадуться. Не кажуть кому. Але говорять про це з тупою, безапеляцiйною рiшучiстю. Таки вiддадуться.
А менi нiкого не хочеться – лиш Павлуньо стоiть перед очима. У синiх джинсах в обтяжечку, з пiдкачаними ногавицями, в бiлiй тенiсцi. Або у бузкових плавках, у вишиванцi з коротким рукавом. Стрункий, гожий, як намальований на замовлення. Кращого в Городищах нема. Та й не треба менi красивiшого.
Малою весь час виводилася в iхнiй хатi та у дворищi. Носила iм молоко, бо вони – вчителi, корови не тримали. Допомагала гусей увечерi загонити до двору, колорадського жука збирати в банку. Вилiзала на найтоншу гiллячку зривати спiлi черешнi, а Павлунько стояв на землi з козубом.
Я не соромилася, що вiн розглядае мене знизу. Вже парубок, вже з городищенськими дiвчатами цiлуеться, а не стидалася. Стрибала йому на руки з дерева. Одного разу, коли моя мама поiхала на похорон родички, ми навiть спали з ним на теплiй печi… І хоч би й що, гадки не мала про таке.
А зараз, Божечку, що ти зi мною робиш?! Вже друге лiто. Минулого – вiн просто подобався менi, я за ним пантрувала. То було солодке заняття, що приносило менi безмiр радостi. Одначе вiн поiхав на навчання, я трiшки побанувала за ним i заспокоiлася. А зараз…
Якби вiн мене захотiв – я б вiдала йому все-все. Вiдразу. Навiть не комизилася б i й хвилини. На вiсiм рокiв старший. Вiдслужив армiю. Вчиться у Киевi, в сiльгоспакадемii. Мабуть, мав уже студенток, живучи в гуртожитку. То й що. Я все йому прощаю. Як у Прощену недiлю менi все пробачае моя мама, а я iй – своiй рiднусi. Хоча якi там у неi грiхи? Те, що народила мене i вигодувала, i виховала без батька. Дякую, мамуню, дякую.
Якщо вiн мене навчить, я буду кращою за його студенток у Киевi. Буду!
Чого ти, мучишся, Насточко? Вiзьми глечик молока. Вiднеси. Напiй його. Хай роздивиться, поки питиме, як у тебе гостро випнулися груди… Стан – чарочка… Налилися твоi тугi литочки. Губи як стручки червоного перцю…
Нi-нi, подумае, що набиваюся.
Чи таки пiти?
Нi в кого спитати.
Стидко.
Чи таки пiти?»
«Чого я нервую? Все добре. У мене завжди все мусить бути добре. Ще живiй моiй бабусi Христi нашепотiла городищенська ворожка, що я зачарований перебувати пiд опiкою Божоi Матерi. Два ангели-охоронцi постiйно сидять у мене на плечах. І не просять нi iсти, нi пити.
У дитинствi я впав з берега i топився в нашому городищенському ставку за селом. Кажуть, потопельник тричi спливае перед смертю. Пiсля третього разу я йшов на дно. Смерть уже пестила мене. Але на поверхню води виткнулася моя рука.
Горбата баба Геля, що згрiбала сiно неподалiк, встигла добiгти. Подала граблi, i я судомно вхопився за дерев’яний зубець. Витягла. Вилила з мене воду, оживила, земля iй пухом! Весь час думаю, що треба поставити красивого пам’ятника на ii могилi в Городищах. Та все нiколи, нiколи, а таки треба… Хай пiсля перемоги…
Було й iнше. Коли пiсля академii працював на Одещинi. Водiй Федьо вiз мене прогнилою колгоспною «нивою» до Котовська на семiнар. Падала затяжна осiння мряка. Стертi «двiрники» не встигали згортати зi шкла брудну юшку з-пiд зустрiчних машин.
І зненацька як iз пiд землi виповзае з кювету на асфальт заболочений КРАЗ, навантажений буряками. Поперек перекривае нам дорогу.
Завайкотiли стертi гальмiвнi колодки нашоi «ниви», але ми все одно летiли на КРАЗа. Я заплющив очi.
Все! Пожив, Павле! Не пожив!
Федьо ще встиг кидонути «ниву» праворуч, у бiк кювету та бурякового поля, щоб уникнути катастрофи, а може, щоб врятувати мене. Але колеса «ниви», хапонули болотяного узбiччя i лiвий, Федькiв бiк влетiв пiд черево КРАЗа. Заскреготало залiзо.
Свiдомiсть покинула.
Водiй грузовика ломом виламав дверi сплющеноi «ниви», витягнув звiдти мене непритомного.
Федьовi повнiстю знесло голову, а в мене лише струс мозку, переламана лiва рука та заюшене обличчя, з якого кров текла за комiр. То була не моя, а Федькова кров.
Йому, покiйному Федоровi (царство небесне!), який встиг вивернути машину i тим врятував мене, теж треба поставити пам’ятничок на сiльському кладовищi в селi пiд Котовськом… Треба…
Дружина покiйного якось просила мене влаштувати Федину дочку до Одеського унiверситету, не пам’ятаю на який факультет. А як я допоможу, коли там конкурс. Це тепер менi, Президентовi, варто дати вказiвку мiнiстровi освiти – i буде вирiшено. А тодi… Я не мiг, хоч згадував про це не раз. І знову ж – нема, нема часу…
Пiсля виборiв дам вказiвку губернаторам, щоб поставили хрести чи пам’ятники мужньому Федоровi i щиросерднiй бабi Гелi. І одеський губернатор вiдвiдае Федьову дочку, дiзнаеться, чим можна допомогти iй.
Покiйна мама теж казала, що мною опiкуеться украiнська свята Оранта. Покрова. Згоден. Менi треба жити, щоб служити своему простолюду, моiм прихильникам i виборцям. Нарештi мають свого Президента. Я повернув iм пам’ять. Пам’ять про них таки, про них самих. Яка це каторга, якби хто тiльки знав! Нести важенний хрест обов’язку перед своiм народом. Тiльки при менi про Украiну заговорив свiт.
Покровонько, Пречистая Дiво! Ти не раз покривала своiм омофором – вишиваним рушником – Украiну i люд ii православний. Зроби це й сьогоднi. Сотвори свое чудо для мого народу. Не дай йому помилитися! Вiн же в мене такий наiвний, такий марновiрний. Однi купують його грiшми. Іншi – солодкими обiцянками-цяцянками. А врештi-решт вiн залишаеться одуреним i злиденним. Скiльки це може тривати? Годi!
Благаю тебе, Оранто! Допоможи цiеi ночi менi i бiднiй твоiй (так-так – твоiй) Украiнi! Робила це багато разiв. Вчини й сьогоднi. Ти – наша оборона i наш захист. Молю тебе… Зiйди до мене сьогоднi. Прихилися. Он скiльки твоiх, намолених за кiлька столiть, образiв у моему iконостасi… Зiйди до мене…»
Дерев’яна стiна президентського кабiнету на державнiй дачi завiшана старовинними iконами, з яких поглядають на Президента з iкон очi багатьох украiнських Божих Матерiв, Ісусiв. А ще святi Георгiй Побiдоносець, Володимир, Миколай, Пантелеймон, архiстратиг Михайло…
Любив, коли дивилися на нього лише при свiтлi камiна, тодi завше здавалося, що вони прихильнi, заохочують вiрити в особливу його роль та надзвичайну мiсiю. Але сьогоднi не хотiв горiти камiн. Свiтло сочилося тiльки з великого телевiзiйного екрану, освiтлюючи далеку вiд iконостаса стiну. Не було звичного i бажаного ефекту. Не було тiеi приемноi ворожби, солодкоi мiстики, яку дарував вогонь iз камiна i яку Президент любив над усе. Не було.
Вiн перехрестився до своеi найулюбленiшоi iкони. До генiальноi копii, в якiй використано образ Богородицi з давньоi козацькоi iкони «Покрова Божоi Матерi на Запорозькiй Сiчi».
Пiд час першого вiзиту Президента Украiни до Туреччини Вселенський патрiарх Варфоломiй запросив його до своеi резиденцii в Стамбулi. За розмовою про можливiсть помiсноi Церкви в Украiнi патрiарх розповiв Павловi iсторiю появи першоi iкони «Покрова Божоi Матерi».
Саме видиво, з’ява Богоматерi-Заступницi врятувала столицю Вiзантii Константинополь вiд захоплення його сарацинами у дев’ятсот першому роцi. Мiсто вже було оточене i приречене на поразку.
Пiд час молитви у Влахернському храмi, де зiбралися вiруючi, два юродивi – русич Андрiй та його учень Єпiфанiй – розгледiли пiд куполом Царицю Небесну, яка молилася, покриваючи людей своiм омофором.
Пiсля цього православнi греки таки здолали мусульман.
А у Влахернському храмi появилася перша iкона Покрови – Божоi Матерi, яка стоiть у сонмi святих та покривае людей своiм омофором, серед яких зображено патрiарха й iмператора Вiзантii. Богомаз не забув i про двох юродивих – Андрiя та Єпiфанiя.
Оскiльки Андрiй був русичем, нiби то вiн привiз константинопольську iкону до Киева, i свято Покрови швидко прижилося на руських землях. Вiд середини дванадцятого столiття Божу Матiр-Покрову стали вважати заступницею Киiвськоi Русi.
