скачать книгу бесплатно
Та найбiльше закрiпився культ Пречистоi Матерi-Заступницi украiнцiв у козацьку добу. Безлiч версiй, копiй «Покрови Божоi Матерi» прикрашали украiнськi храми. Цi iкони вважалися найрiднiшими серцю украiнця. Приносили захист i благодать.
Тому стали з’являтися iкони Покрови iз зображенням видатних козацьких ватажкiв у гуртi рядових козакiв. Зображалися й духовнi украiнськi провiдники. Були iкони з Яремою Вишневецьким, Петром Сагайдачним, Богданом Хмельницьким, Іваном Мазепою, Петром Калнишевським, Киiвським митрополитом Барановичем… На iконi «Покрова Божоi Матерi на Запорозькiй Сiчi» (iз Калнишевським) е напис: «Молимося, покрий нас чесним Твоiм покровом i визволи вiд усякого зла».
Почувши цю iсторiю, Павло загорiвся iдеею: продовжити древню традицiю у двадцять першому столiттi. Вселенський Варфоломiй охоче виказав адресу й телефон афiнського богомаза, найкращого у православному свiтi. Павло дав завдання пословi Украiни в Грецii, згодом сам злiтав iз дружнiм вiзитом до Афiн.
Дипломатична пошта привезла Президентовi Украiни свiжу, сонячну iкону «Покрова Божоi Матерi». У верхнiй ii частинi в золотаво-голубому сяевi зiходила з небес iз вишитим рушником у розведених руках Божа Матiр Марiя. Їi покiрно схилену в лiвий бiк голову обмаював такий теплий сонячний нiмб, що здавалося – вiн здатен зiгрiти та освiтити Всесвiт. Обiч неi добродушно вдивлялися у цей свiт, у цю грiшну людську суету Бог-Отець i Бог-Син.
Унизу, на землi, по обидва боки вiд золотого тризуба, стояли Президент Павло, гетьмани Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа, Орлик. Поети Тарас, Леся, Стус. Чорновiл, патрiархи Мстислав та Володимир Романюк. І Слава Стецько. Позаду них виднiвся безiменний народ. Звiсно, украiнський.
Потiм тривав перiод освячення iкони в усiх православних храмах Єрусалима, в храмi Рiздва Христового у Вiфлеемi, у Киево-Печерськiй лаврi, у соборi Святого Володимира, в соборi Святого Юра, Андрiiвськiй церквi…
І «Покрова Божоi Матерi iз Президентом Павлом» постала в iконостасi серед багатьох подарованих Президентовi iкон.
Павло перехрестився i засвiтив перед нею – вiн вважав ii вже явленою себто – чудодiйною – освячену ерусалимську свiчку, надпалену святим вогнем iз храму Гробу Господнього.
Любив Президент i дорогоцiнну, давню iкону «Козацькоi Покрови-Заступницi», яку Павловi на його ювiлей подарував львiвський губернатор. Кажуть, саме до неi молився гетьман Іван Виговський пiд Конотопом.
Виговському привезли ii ввечерi, перед вирiшальним боем за Конотоп, оточений москалями. Історики пишуть, що Іван довго молився, вклякав на колiна, цiлував лик Божоi Матерi. Просив у неi для козацького вiйська допомоги та захисту.
Так само ревно просив помочi в iншоi Дiви Марii – Покрови – в оточеному ворогом Конотопi нiжинський полковник Григорiй Гуляницький, який понад мiсяць обороняв мiсто вiд московитiв.
Іван Виговський таки перемiг вiйсько князя Трубецького.
Павло поштиво перехрестився i перед цiею iконою, поцiлував лик Небесноi Царицi. Витягнувся на диванi, заклавши долонi пiд голову. Накрив обличчя краем державного прапора, що звисав над ним. На душу зiйшов, хоч i сторожкий, лякливий, але – спокiй. У теплiй сутiнi повiльно зiмкнулися його повiки.
«Господь змилувався надi мною.
Я iшла до магазину по хлiб i запитала моеi вчительки, його матерi, чи не купити i iм? Оксана Василiвна замовила ще й олii. Я несла iм куплене, як золотий скарб. Зайшла у двiр, коли Вiн зливав собi на голову вiдро криничноi води i форкав, як лошачок. Я стояла з хлiбом та олiею перед ганком на цементовому п’ятачку. Вiн мотнув головою, широко розплющив очi i подивився на мене так, нiби вперше побачив усю – вiд пальцiв нiг до литок… стегон… грудей… шиi… губiв… до кiнчикiв волосся. Я не встигла, не захотiла заховати своi очi, i вiн схопив iх поглядом.
– Ходiмо ввечерi до ставка купатися у теплiй водi та мiсячному сяйвi, Настуню. Чекатиму з першоi зорi.
Бiльше я нiчого не пам’ятаю. Опритомнiла дома на сiннику. Прокинулася одурiлою вiд духу весняного сiна з лугу. Щось болiсно рiзонуло пiд лопатками, нiби хтось скальпелем полосонув. Зойкнула. Вiдчула, що у тих мiсцях солодко засвербiло, залоскотало. Випросталися маненькi чи то перкалевi, чи штапельнi (з мого коротенького платтячка, з якого я вже виросла) – рiзко випрямилися за моею спиною крильця.
Добре, що дома не було матерi. (Тата в мене нема; нi, вiн десь е, але до мене не признаеться.) Вона б менi дала духу за прорване на спинi штапельне платтячко, яке купила минулого року. Воно вже куценьке, i я мушу стежити, щоб низько не нагинатися…
Добре, що мамцi дома нема, розносить пошту по Городищах та по хуторах, пiзно повернеться хмiльненькою, бо нинi пенсiйний день».
«Таку маемо iсторiю. Якби Сагайдачний, вже фактично завоювавши Московiю i ii столицю, не пожалiв московитiв, а ввiйшов до Кремля як переможець – Украiна була б iншою.
Якби Іван Виговський у запеклому бою за Конотоп перемiг вiйсько окупантiв… Перемiг не iнакше як з твоею допомогою, свята Покрово. Тiльки не скористався перемогою. Дурень! Перемогти i – програти. Перемогти, здобути можливiсть будувати суверенну Украiну – i капiтулювати. Переможений переможець! Слабодухий. Безвольний. Не готовий до бiльшоi, масштабнiшоi ролi! Бачиш, Іван Сiрко йому заважав скористатися блискучою перемогою…
Якби Богдан думав про вирiшальну битву i перемогу над поляками пiд Берестечком, а не про свою гульливу польку Єлену – Украiна була б iншою.
Якби Мазепу не зрадив перевертень Нiс у Батуринi, полковник Галаган – на Сiчi, якби не продажнiсть бiльшостi козацькоi старшини, якби у Карла та Івана був спiльний план вирiшального бою з Петром, а не суцiльна iмпровiзацiя – Украiна сьогоднi була б зовсiм iншою.
Якби Петлюра…»
– Зупинися, рабе Божий, сине людський Павле! Я – Покрова козацька, украiнська Оранта з-пiд купола Святоi Софii, з десяткiв тисяч украiнських церков, палених, нищених чужими i своiми. За велiнням Сина мого Ісуса iз Назарета я тисячу i одне столiття оберiгаю Украiну.
Дай же i менi вiдповiдь: а якою була б Украiна?
Як би склалася ii доля у двадцять першому столiттi?
Якби ти, котрого я за бiлу рученьку привела на украiнський Престол.
Вклала в тебе всю свою вiру i надiю.
Мерзла за тебе тижнями на лютiм морозi.
Спала стоячи мiж людьми або в заснiжених наметах.
Невтомно просила за тебе свого Сина.
Тримала над головами повсталих украiнцiв свiй омофор.
Оберiгала тебе вiд бруду i скверни…
Ото ж я й питаю тебе: а якби ти виконав усе те, що наобiцяв своiм спiввiтчизникам пiд час повстання, – якою була б Украiна, Павле?
Якою?
Себе запитай.
Вiн, стрепенувшись вiд напiвсну, не мiг збагнути, яка саме Покрова, з якоi iкони, заговорила до нього? Камiн у цей час м’яко спалахнув. Кинув бузковi вiдблиски на лики святих. Лежачи на диванi, Павло знизу подивився на них, i йому здалося, що говорить саме його, явленая, Покрова, Оранта, повiльно ворушачи устами й тримаючи напереваги великий вишитий рушник.
«Мара якась!» – зiскочив зi слизького, нiби змащеного олiею, шкiряного дивану. Всiвся у глибокий, пахкий фотель, котрий завжди, коли в нього сiдали, якось полегшено зiтхав, як кiнь пiсля довгоi дороги. Цього разу Павло не почув звичного звуку. І не звернув на це уваги.
Перевтома.
Нерви.
Безсоння.
Вiдчував, як якось нiби змалiв i тiлом, i душею, iнстинктивно пiдтягнув колiна до грудей. Хотiлося закурити, хоч давно покинув i з тих пiр не кортiло. Та й сигарет у кабiнетi не було.
– Що я ще мала вчинити, Павле, щоб ти виконав усе наобiцяне довiрливим людям вашоi землi?
Що?
Ви, украiнцi, хочете, щоб ми iз Сином все зробили для вас i готове подарували?
І чи скористалися б цим, вже готовим, ви?
Не знаю…
Вiн зобов’язав мене охороняти Украiну в час вашого постання. І тому не пролилося нi крапелиночки вашоi кровi.
Ми iз Сином вивели на майдани i вулицi мiст вiруючих i невiруючих, всадовили тебе на престол, повiривши у щирiсть твоею любовi до Украiни.
Хоча знали, що ти часто лукавив, що ти – лiнивий i заздрий до чужоi слави та успiшностi. Що ти безвольний i занадто помисливий.
Знали, що ти покинув у рiдному селi жiнку з твоею дочкою.
Знали, чому ти одружився саме на Ксенi – дочцi генерала.
Знали, що ти себелюб i лицедiй.
Знали, що ти не лише нерiшучий, а й боязливий.
Але тодi таке робилося з Украiною, так гордо вився до неба, до Бога ii вiльнолюбний дух, ii бажання вискочити з довготривалого рабства, що навiть ми з Сином повiрили в тебе. Мабуть, i у твоiй душi тодi зав’язувалася вiра, що будеш здатен повести украiнський люд до свободи, справедливостi та благополуччя.
Ми з Сином дали тобi шанс! Ми вчинили все, що вiд нас залежало. Решта – за тобою.
Як ти скористався цим, Павле?
Що, ну скажи – що ти зробив iз того, що обiцяв?
Мовчиш.
І чекаеш ще однiеi незаслуженоi перемоги?
Ти ще не розумiеш, що накоiв!
І що чекае Украiну пiсля тебе…
Ми одвертаемось вiд тебе.
«Що за мана? Циганський туман! Марево. Змiщення реальностей вiд втоми i безсоння! Одур. Чортiвня якась!
Покрова вiдчитуе мене, як школяра за кепську поведiнку!
Не моя! Моя цього не робитиме. Вона ж – явленая. Не розпiкатиме мене докорами. Вона була зi мною три останнi роки. Я молився до неi.
Бiльшого зробити не змiг би нiхто. Янаконда? Не смiшiться, Покрово. Не берiть грiха на душу. На вашу Пречисту Душу. Не берiть.
Дурницi! Причулося це все – нерви напруженi, аж дзвенять. Галюцинацii. Видиво.
Пройтися б заснiженою територiею дачi iз промерзлими до корiння соснами. Хоч трiшки пожити звичайним, простим людським буттям. Замерзнути в ноги i вуха. Мати зашпори. Вбiгти до хати i випити келишок зiгрiтого в долонях коньяку.
Не можна! Ця нiч не для прогулянок!
Що вiд мене хоче Покрова?
Покаяння?
Мабуть, ii переманила на свiй бiк Янка? Невже покровителька Украiни, Пресвята Богоматiр Марiя могла так вчинити? У той день, коли вирiшуеться доля Украiни на кiлька десятилiть вперед?»
Пронизливо задзеленчав внутрiшнiй. Охорона. Що там скоiлося?
– Приiхала, пане Президенте, Людмила Карпiвна. Просить, пане Президенте, щоб термiново прийняли. Що накажете, пане Президенте? Ви е? Чи вiдсутнi? Вашу машину в гаражi вона, пане Президенте, бачила.
– Впустiть! – Вiн зиркнув у велике, з рiзьбленою оправою дзеркало, стрiпнув чубом, на який нiби сипонуло борошном. Красивий, тiльки занадто блiдий. Виснажений важкою президентською працею. Але вродливий. Правда, занадто втомлений, але видно, що – Президент держави. Пiсля перемоги вiдпочину – i все пройде. І Покрова знову прихилиться до мене.
Байдуже, без насолоди ковтнув «Hennessy ХО» з вже охололою кавою. Пiдкинув дров до камiна, хоч той знову ледве тлiв, одкашлюючись димом.
Ще раз зазирнув у дзеркало. Усмiхнувся до себе, дзеркального. Рiзким рухом скинув нiжно-помаранчеву сорочку. Пiдiйшов до шафи, з якоi визирнуло кiлька десяткiв вишиванок. Довго шукав у глибинi гардеробу сорочку, вишиту незрячою вишивальницею iз далекого присiлка Космача i освячену в найстарiшiй космацькiй церквi. Одягнув, не заправляючи в штани, вiдчув вiд сорочки тонкий запах парфумiв «Фаренгейт», якi любить Ксеня…
Людмила Карпiвна (ехиднi журналюги прилiпили iй прiзвисько, схрестивши iм’я та по батьковi – «Люд-Кар»)[4 - Багатьма сприймаеться, як украiнсько-англiйське – «людино-машина».] замуркотiла з порогу, похитуючи вже не керованим, одвислим пузцем, з котрим ледве поралася темно-вишнева, обвита замками-«блискавками» шкiряна спiдниця, зморщена пiд животом.
«Скiльки ж вона угiдь довкола столицi загребла, – шуганула думка в Павловiй головi. – Правда, i собi хапонула. Правда, так, як домовлялися: спершу нам iз сестрою та всiй нашiй родинi буде надiлено на обох берегах Днiпра. І жадiбна челядь моя вгомониться, набравши земельки… по «Марусин поясок»… Хай… Усiм вистачить… Землi у нас – немiряно. А для селянина, вчорашнього колгоспника, вона нiщо. Все не так, як у нашому нацiональному анекдотi:
Пiймав вуйко золоту рибку.
– Кажiть, чого хочете, дядю?
– Та земельки хочу.
– А скiльки треба?
Подумав трiшки i сказав:
– Тисячу гектарiв!
– І все? – перепитала рибка.
– Нi.
Вiн став на межi вже надiленоi йому землi i щосили кинув вперед кашкета:
– І ще он стiльки. Поки долетiв картуз…
…Людка не капелюшка кинула, а вистрiлила з балiстичноi ракети… Бог з нею. Ксенина подруга…
– Треба переговорити, пане Президенте. Справи не дуже, Павле[5 - Коли Людмила Карпiвна говорить про щось таемне чи сiмейне – переходить на «ти».]… Тобто все добре… Але може закiнчитися по-всякому, i треба бути готовими до того всякого. Багато губернаторiв вже не беруть слухавку. А тi, що беруть, сопуть, заранi виправдовуються, корчать дурня… Вони на мiсцях мають iнформацiю…
– Ти, Людко, панiкерша! Дезертирiв ми копанем пiд гузицю наступного дня пiсля перемоги! В другому турi, звичайно… Я ж не буду зараз, серед ночi, видавати укази…
«У сiннику було вже темно, а на вулицi – лишень сутiнно. Хотiла притьмом збiгти по драбинi. Ступила на перший щабель драбини… стала легкою, як метелик.
І – полетiла. Крила змахували самi, без моеi допомоги, iх лоскотав i збуджував вiтерець iз левади.
Я легко, купаючись у маревi призахiдного сонечка, облетiла всi нашi Городища.
…Потовчений iржею бляшаний дах школи… зруйнована церковця з проламаним черепом купола… порослий кропивою стадiон… колгоспний гараж, захаращений залiзяччям… ферми iз порожнiми силосними ямами i запахом скислого жому… клуб iз заваленою вiтром антеною на даху…
О! Наш ставок у кiнцi городiв! Левада з копицями сiна! А он i Вiн! Уже плавае, пiрнае, широкими вимахами рук мiряе теплу воду. Нiкого на ставку. Тiльки – Вiн.
Я поволеньки згортаю крильця i опускаюся на берег, де бiлiють його майка i шорти. На землi крила моi ще довго тремтять, здригаються, але не набирають вiтру, i я краечком гарячковоi свiдомостi розумiю, що вже не належу собi, а тiльки Йому.
