скачать книгу бесплатно
Я швиденько роздягаюся. Стоптанi сандалi. Платтячко…
З розгону цибаю у воду, що гулко плеснулася в берег i в глибоких ракових норах, з яких я навчилася витягувати здоровецьких ракiв.
Вiн мовчки плив до мене, i вода з його наближенням ставала гарячiшаю. Я це вiдчувала i тремтiла вiд хвилювання. Вiн пiрнув i пiд водою гарячковито обiйняв моi стегна…
Ставок наш неглибокий, Павлик винiс мене на берег. Положив на настелене загодя сiно зi свiжоi копицi.
Я не знала iнших поцiлункiв, крiм лiтньо-теплих маминих. А тут – опiк, вулканiчне провалля, медовий дурман, вiд якого пiшла обертом голова. Небо опинилося пiд нами, а Городище – зверху, за зорями.
Його руки лiпили з мого тiла iншу Настуню. Не тутешню, не городищенську, а небесну, покiрну i лагiдно-тривожну, як вечiрнiй запах матiоли у нас пiд вiкнами…»
– Я не про це, – сказала Людмила Карпiвна, поклавши долоню на колiно Павла. По-дружньому поклала долоню, як чоловiковi своеi близькоi подруги. – Їду вiд Ксенi. Ми з нею все обговорили. Вона в тебе мудра. Шанси у всiх трьох майже рiвнi. У Янки. В тебе. І в Артура. Вона пенсii нашкребла для всiх без винятку. Платню бюджетникам дала. Вiйськовим i мiлiцii даруе квартири. Породiллям – великi грошi. Автомобiлi «швидкоi допомоги» – сiльським лiкарням. У смертельну кризу, Павлику, у смертельну. Це всi знають. Багато хто базiкае, що вона перевела Украiну через мiнне поле i не пiдiрвалася. Пенсiонери i бюджетники в неi в кулацi. Мотаеться на мiтлi по всiй Украiнi. Навмисне у туфельках вистоюе по двi години на лютому морозi. Жалiють, втирають сльозу, моляться за ii здоров’я: бiдненька, за нас, за простий народ, страждае. Як колись за тебе, Павле. З цим боротися неможливо. Вона – як цунамi! Ламае все на своему шляху! – Люд-Кар, одвернувшись, вийняла з сумки три грубих пачки новiсiньких п’ятисотенних евро, висунула шухляду в робочому столi Президента i вкинула iх туди. М’яким рухом сiдницi закрила шухляду.
Павло зробив вигляд, що не бачив.
– Треба було посилати ii у вiдставку, коли ми з Ксенею радили, – Людмила стрельнула лукавим поглядом i пройшлася кабiнетом, порипуючи лiвим чоботом.
– Сотий раз кажу: цього робити не можна було! – огризнувся Павло. – З опозицii вона б вискакувала в президенти вже в першому турi. З великим вiдривом. Я навмисне тримав ii в урядi. Хай спалюе себе i своi дутi рейтинги.
– А, бачиш, не спалилася до кiнця, – Людмила пiдiйшла до президентського бару, налила собi улюбленого лiкеру «Sheridan’s». – Алiгатор[6 - Прозвисько кандидата в президенти Артура.] готiвку вагонами вивалив на люмпена в центрi й на заходi. Схiд нiде не дiнеться вiд загонiв його опричникiв. Спонсори випотрошились до дна. Якщо програють – пiдуть з торбами на жебри. Для них це останнiй бiй. Або-або! Треба тобi про всяк випадок, порозумiтися з Артуром. Ясна рiч, що газ вiн забере пiд себе. Газ i енергетику. Але i нам дещо зостанеться. Я подбала. Тiльки так, Павле, ми вирвемо жало змii! І залишимося при владi. Хай лише фiнансовiй.
– Що ти теревениш?! Чому, про що я повинен з ним домовлятися? Я виграю вибори! Виграю i турну зi сцени обох. Ширма закриваеться. Гасне свiтло. Овацii. Амiнь! Менi допоможе Покрова. Оранта. Вона зi мною. Вона завжди прихильна до мене.
– Знаю, як вiн по-хамському капостив тобi на попереднiх виборах. Знаю, що вони робили з тобою у вотчинi Алiгатора. Павле, я й досi бачу тебе у фашистськiй формi, яка тобi, до речi, геть не пасуе. Тисячi п’яних людей тобi вигукували прокляття. Мама твоя вимкнула телевiзор, боялася, що серце розiрветься. Украiна здригнулася тодi вiд печерного дикунства. Сам казав, що Артур не опонент, а затятий ворог… – Їi позолочена мобiлка «Vertu» заходилася зозулькою з вологим весняним голосочком, але Люд-Кар щоразу, побачивши номер, збивала дзвiнок. – Але ж ти, ставши Президентом, врятував його вiд полiтичноi смертi та похорону. Всi спонсори i донори вiд нього вiдвернулися. І готовi були здати з потрушками… з усiм, дуже специфiчним, компроматом його бiографii, котрий кадебiсти завбачливо вивезли до Росii в перiод «демократичного хаосу»… Здавалося, це вiйна до останнього подиху. Згадай, як ти опирався, а ми з Ксенею тебе таки схилили зустрiтися з ним, домовитися i публiчно пiдписати мирову. Аж тепер ти маеш зрозумiти, який мудрий крок зроблено. У свiтi заговорили: бачите, який великодушний цей украiнець! Подав руку порятунку своему вороговi… – Люд-Кар перейшла на шепiт, навiть прихилилася до президентського вуха.
– Ти що?! Думаеш, що iде прослушка? Не шипи. Говори по-людськи. – Вiн хотiв заспокiйливо усмiхнутися, але усмiшка вийшла якоюсь вичавленою, порожньою. Нiякою. Мабуть, вiн це вiдчув, тому осiкся, налив собi в старовинний, щирого золота, келишок коньяку. Загнав зуби у соковиту грушу, перевiрену в лабораторii.
– Людко! Запам’ятай: я переможу на виборах! Янакондi ми повиннi не лише хвоста одрубать i жало викорчувати, а й… – Президент наче злякався продовження своеi думки, замовк. Дiстав батистову бiлоснiжну хусточку i шумно висякався.
– Вчора з Артуром зустрiчалася. Конфiденцiйно. Вiн розумiе, що головне – вивести з гри Янку! «Янка! Гоу хоум!» – це ж команда Артура вигадала. А з ним – порозумiемося. Ти не знаеш, скiльки я для нього доброго зробила. І земельки, i мисливських угiдь, i дачних дiлянок на Днiпрi, Деснi, Стугнi, Росi, Ірпенi, Сiверцi… І лiсiв, i резиденцiй… – Людмила аж задихалася, згадуючи i перераховуючи назви рiчок довкола Киева. – Зранку губернаторам дала вказiвку вiд твого iменi: де перемагае вона – ii голоси скидають Артуровi. Щоб тiльки не вона, не Янаконда! Тiльки не вона! – аж траснула по iнкрустованому журнальному столику збабченим бiлим кулачком з кiлькома золотими перснями. Знала, що йому сподобаеться оце «Тiльки не вона!» А бiльше вiн нiчого i не хоче чути.
– А чого не менi ii голоси? І чому не спитала мене, Людко? Чого? Я – Президент держави, а не ти! – Павловi не подобалося це постiйне самочинство Людмили, яку Ксеня впхала йому в керiвники патронажноi служби, бо не хотiлося хатнiх сварок. Вечiрнiх i вранiшнiх Ксениних «планiрок», якi псували настрiй. У другiй каденцii все докорiнно помiняю!
– Ми з Ксенею порадилися i вирiшили. Ксеня не помиляеться, Павле. Дочка генерала мислить стратегiчно. Інтуiцiя в неi всепроникаюча. Кобра може брати в неi майстер-клас.
«Мое тiло (нi, мое ество!) свавiльно розкинулося на сiнi, не чинячи найменшого опору. Городища йшли небом обiч Чумацького Шляху, i я заплющила очi.
Коротка нiжно-болюча блискавка ввiйшла в мене на едину мить, прокотилася всiм тiлом, вибухнула i розколола мене на друзки. Щось полетiло далеко в небо чи щось увiйшло глибоко в землю – не знаю. З радостi чи з розпачу я голосно закричала, чомусь звертаючись до Господа. Павлуньо закрив моi уста поцiлунком, i я стихла.
Мене вже нiчого не болiло, мое ество впивалося нечуваною досi насолодою. Я обезволiла повнiстю, затискала в кулаках жмутки пахучого сiна, радiсно вiддавалася i вiддавалася йому, i вiн поцiлунками гасив моi стогони i крики.
Інодi проривалися у свiдомiсть цвiркуни з копицi сiна, зоряний Кiвш у небi над моiми очима, репетувала жаба пiд берегом.
Гукала мене мама iз двору…
Вiн кинувся у воду i поплив до протилежного берега.
Мене знову кликала мама. Я накинула платтячко. Намацала вже просохлi плавки, а лiфчика не знайшла, бо засвербiло пiд лопатками. Вилiзли крильця, випросталися, i я нечутно перелетiла у наш двiр».
Пiсля розмови з Павлом Люд-Кар не квапилася до президентського виборчого штабу. Вона, як i пажерлива до грошей челядь, вже знала виборчi «прибутки» свого патрона. Сперечалися лише за рiзницю в два-три вiдсотки. Це розумiли всi, крiм Хазяiна. Всi перешiптувалися про те, що вiн не хоче цього знати.
У Людмили була одна морока: хто бiльше набере голосiв у першому турi – Янаконда чи Алiгатор? Яна чи Артур? Яка рiзниця мiж ними буде? Щоб вчасно зорiентуватися.
З Артуром у мене стосунки не гiршi, як iз Павлом. В найближчому оточеннi Янки моiх людей також вистачае. Але Артур менi дуже багато винен. І вiн це знае.
Вона нiжно любила себе за те, що вчасно, задовго до революцii, зорiентувалася i пробилася в подруги Ксенi – дружини майбутнього Президента, бо могла б уже сiсти i вiдбувати термiн. Надiйно сидiти, а так… пiсня… пiд фонограму… Караоке…
У штабi робити нiчого. Хай «шнурки» iмiтують бурхливу боротьбу за Хазяiна, заробляють своi грошi i вчаться театрально розводити руками. Правда, бiльшого вони зробити не могли. Винен Павло. Треба було з перших днiв вiддати менi в руки владнi вiжки… а не тодi, коли все вже втрачено.
Човен зачерпнув бортом води…
Вона сказала охоронцевi, що сидiв на передньому сидiннi:
– Додому! Пару годин подрiмаю, в штабi нiчого робити.
«Мама були п’яненькi, бо розносили пенсiю по Городищах та по хуторах. Крилець моiх не помiтили. І порваного крильцями платтячка також. І те, що я вже жiнка, що спробувала раю – не помiтила також. Хоч менi здавалося: це побачить кожен стрiчний. Мама попросила, щоб я здоiла корову, а сама пiшла, ледь похитуючись на стежцi, спати до лiтньоi кухнi.
Я хутенько видоiла нашу теплу Майку. Їi пругкi, теплi дiйки в долонях чомусь вперше так зворушували мене, що я заплющувала очi i затамовувала подих. Не розумiла, що сталося зi мною чи з Майкою…
Накрила марлею дiйницю. Напружила крила i полетiла до ставка. Павлика вже там не було. Тiльки бiлiв лiфчик на вершечку копицi. Та йшли кудись розкиданi по березi моi стоптанi сандалики. Опустилася на столочене нашими тiлами сiно. Воно було навiть не теплим, а – гарячим, тому на нього не сiла роса.
Це мiсце я не забуду нiколи. Приходитиму сюди навiть узимку. Тiльки я знатиму, що значить для мене оцей п’ятачок Городищ…
Згребла жмутик гарячого сiна, запхнула його за пазуху i полетiла до нашого дворища. А ну ж бо занесу йому теплого молока вiд Майки. Вiн же, мабуть, натомився зi мною, нетямущою. Налила глечик по вiнця i понесла. На ганку зустрiла свою вчительку, його маму Оксану Василiвну, що мила ноги в полiетиленовiй мисцi.
– Славна дитина. Павло пiшов iз хлопцями на танцi до клубу. Повернеться пiзно – молочка свiжого нап’еться… Здогадаеться, що Насточка йому принесла…»
«Онiмiлим я повернув мову. Видав необхiднi укази. Тепер нiхто ii в них не забере, не зiрве з уст! Моi укази стоять на сторожi, як воiни-русичi. Все! Украiнська мова належить украiнцям. Я змусив чиновникiв заговорити нею. Свята Покрово! Чуеш? Ти не знаеш наших проблем. Ти дивишся на них звисока, а ми тут, на землi украiнськiй. Тому несправедливо дорiкаеш менi. Першому. Украiнському.
Новоявлений Валуев хай бавить дiтей у Пензенськiй губернii. А вкритий плiснявою привид бiльшовицького минулого Симченко хай пакуе чемодани на московський поiзд. Я вилiкував украiнцiв вiд амнезii, повернув iм нацiональну пам’ять. Теж назавжди! Продемонстрував, яким саме мае бути украiнський Президент. Тому й не переживаю за результат виборiв.
Випити б калинового чаю з мумiе i заснути. І прокинутися новим Президентом. Я пiдготував народ до того, щоб голосував за патрiота, а не за космополiта Алiгатора чи за вершницю, що намагаеться вискочити на непiдкованого украiнського лошачка породи «нацiоналiст».
І не за напiвосвiченого, недорiкуватого Алiгатора.
Але й не за лукаву i реактивну Янаконду.
Інших не беру до уваги.
Зелепухи.
Вигризки!
Полiтичнi блазнi.
Лiлiпути!»
Павло долив питва в золотий келишок, погрiв його у красивих, знаних з телевiзiйних екранiв багатьом украiнцям руках, але не випив, а виплеснув трунок до камiна, що яскраво спалахнув, кинув президентську тiнь на лiлову штору та лики святих. Вогонь знову задрiмав мiж дубовими полiнами.
«Нi, Оранто, твiй голос несправжнiй!
Я не маю права програти цi вибори i залишити напризволяще свiй народ. Хто зможе вести його далi? Подати йому сильну, патрiотичну руку i вести.
І в той же час тримати хреста на плечах. Хреста, на якому пiдло розп’яли Твого Сина.
Понтiй Пiлат пiсля цього, мабуть, жартував: завжди мийте руки з милом.
Хто? Хто здатен нести цього хреста? Янаконда iз своiм виводком, у якому лише кiлька дрiбних, портативних патрiотикiв? Дуже iх мало, i дуже вони маленькi та безiменнi. А решта в Янаконди – малоросiйське «собранiе».
Чи ставленик безродних олiгархiв, керований з Кремля Алiгатор на чолi п’ятоi колони?
Нiхто! Нема нiкого! Близько нема! Крiзь бiнокль не видно!
Пiду лише тодi, коли народ стане нормальною нацiею!
Отодi я спокiйно передам владу комусь iз молодих, вихованих вже на моiй iдеологii. Тодi можеш покинути мене, Покровонько. Але не зараз.
Можливо, доведеться пережити другий тур, у якому Алiгатора я завалю. Головне, Янаконду в першому загнати в терарiй. І замкнути назавжди. І викинути ключ в Днiпро з моста Патона.
Нашому народовi завжди бракувало спрямованих у майбутне, цiльних лiдерiв. Усi жили тiльки емоцiями та сьогоднiшнiм днем. Оминаючи минуле i майбутне. Нiхто не мав стратегiчного, державницького мислення. Головним було – визволитися з-пiд ярма, стати незалежними, а що робити далi – нiхто не думав. Ця роль випала менi. Першому! Тому, можливо, допустився маленьких промахiв. Ненавмисне. Старався з усiх сил. Не вийшло. Вийде в другiй каденцii!
Нiкого так вiдкрито, радiсно не обирали, як мене. Та й нiкого так не любили. Навiть хрещеного батька Украiни святого Володимира, Оранто, так не любили. Його ненавидiли, бо одбирав у них поганську вiру. Жорстоко одбирав.
Хiба що так любили Богдана. Правда, до Берестечка i до Переяслава ще так любили Богдана. До його поразок.
Останнiй, Розумовський, – хитрий, вчений, високоосвiчений, але – оперетковий блазень при царському дворi.
Бiльше нiкого.
Виговський був самотнiм.
Мазепа – ще бiльше. Трагiчно самотнiй. І проклятий у тих церквах, якi збудував. І накликав анафему на весь свiй народ. І потоплено в кровi Батурин. І помер Іван у дощову нiч у Волощинi. І був дощ на далеку дорогу, в Царство Небесне.
Грушевський – просто декоративний, ледве дiючий експонат. Патрiотичний, але надто компромiсний дiдуган, обплутаний архiвним павутинням нашоi iсторii. Додумався: розформувати готову до оборони Украiни армiю, бо, мовляв, Росiя нiколи не пiде проти нас. І назустрiч Муравйову вийшли тiльки гiмназисти.
Оце i все, що мала нацiя до мене.
Пiсля моеi романтичноi, як подув морського вiтру напровеснi, революцii свiт вперше заговорив про Украiну. Хто ще мiг так зсадити з печi украiнцiв, крiм мене? Янка? Та вона може грати тiльки в другому ряду, а точнiше – лише в масовках.
Даремно, повторюю, я взяв ii у мою революцiю. Треба було йти без неi. Та якби не я (Дурило! Дурко!), про неi давно б забули. Все! Годi! Пiсля перемоги – заганяю Янаконду в терарiй, хай собi там сичить i зцiджуе отруту на медичнi потреби.
…Не захотiла мене, коли удвох iздили на чергове европейське тирловище тодiшнiх, ще безвладних, опозицiонерiв до польського мiстечка Криниця в горах. Жили в одному готелi. І номери були поруч.
Пiсля «пенькноi» вечерi в ресторанчику над потоком були хмiльнi, безтурботнi та веселi. Таемничо шурхотiло листя пiд ногами. Улесливо жебонiла вода в гiрськiй рiчечцi пiд мiсяцем…
Вона повела мене до пам’ятника якогось нiмого украiнського маляра-примiтивiста (забув уже його iм’я[7 - Мабуть, iдеться про художника-примiтивiста, лемка Никифора.]), що жив тут iз песиком. Розповiдала про нього. Лемка чи бойка. Я тихо захоплювався нею: все знае, холера, i це звiдкись вхопила. Без референтiв.
У мене в портфелi була пляшка сухого вина. Я вибив корок по-студенському, гепаючи долонею у дно. Ми сидiли на лавчинi бiля пам’ятника художника з собачкою, пили з горлечка вино i смiялися, пiдкидаючи ногами опале листя.
Мiстечко вже дрiмало. Сама взяла мене пiд руку, iшли до готелю, зупиняючись, щоб по черзi ковтнути вина.
Цього вечора вона була занадто, я сказав би, навiть нахабно красивою. Мiсячне сяйво золотило ii вродливе обличчя, м’яко пiдкреслений шкiряним поясом стан, пружнi ноги… Дуже гарна i зваблива, холера ясна… Моя «генеральна» Ксеня вже розповзлася, а ця – еротичний дурман… Менi здавалося, що дуже любо обом.
У готелi ми розiйшлися по своiх апартаментах. Я навiть обережно поцiлував ii на прощання, вдихнувши запах тривожно- нiжних парфумiв.
А тодi зателефонував: у мене знайшлася ще одна пляшка вина…
Не хочу й згадувати: вона байдужо процiдила: «Я стомилася, Павле, вже засинаю. Викинь дурне з голови. Вечiр був прекрасний. Засинай i ти…»
Так мене ще не ображала жодна жiнка. Жодна. А було iх… Набагато молодшi i красивiшi за Кобру… І за Ксеню…
Тепер вона нав’язуе думку украiнцям, що я, маючи нечуваний рейтинг, за п’ять рокiв нi на сантиметр не наблизив Украiну до Європи.
А нащо ii вести до Європи, як вона сама – Європа, бiльше того – саме серце Європи, неповноцiнноi без нас, без Украiни, Європи.
Я вирiс в украiнському осерддi. На сонячному украiнському Подiллi. Батьки, правда, були переляканими, переживши в дитинствi колективiзацiю, в юностi – голодомор, у молодостi – сталiнщину i вiйну. Вони любили Украiну, але зцiплювали зуби, щоб не говорити про це своiм дiтям.
Не знаю, можливо, завдяки Покровi, Орантi я вдихав Украiну кожною клiтинкою, вона входила в мене з водою i хлiбом, з повiтрям i пiснями, з украiнськими дiвчатами та жiнками, яких я любив.
Я – украiнець!
Патрiот цього народу, його оборонець!
Колись в Украiнi видющi хлопчики водили слiпих кобзарiв. Я, Павло iз Городищ, став, мусив стати хлопчиком-поводирем слiпоi Украiни.
А що вона? Продукт зросiйщеного «востока». Майже землячка Алiгатора. У дитинствi вдихала не дух Украiни, а дими металургiйних гiгантiв, куряву териконiв, двиготiння вантажених ешелонiв з рудою та вугiллям, ревище реактивних лiтакiв над головою, у кращому випадку – мовний суржик.
Грае роль украiнськоi Жанни д’Арк, радикальноi патрiотки, готовоi до страшноi муки i смертi за iдею. А насправдi – змiя в украiнських строях.
Правда, розуму не одбереш. В потрiбний момент моiм патрiотичним лайдакам завдае нищiвного удару: «Хочете двомовностi – вивчiть украiнську!», «Хочеш украiнськоi Украiни – знайди ii в собi», «Виймемо камiння з-за пазухи i обгородимо ним Украiну!», «Якщо пацюки з нами – значить, корабель ще не тоне», «Боговi – Богове. Кесаревi – кесареве. Все зрозумiло. Але чому нiчого не потрапляе Боговi?», «Для манii величi абсолютно не треба величi. Вистачить i самоi манii». Змiюка! З реактивним розумом. Загони моiх козачкiв не встигають реагувати на ii випади. Казав iм: iдiть на випередження, атакуйте, не давайте передиху. А вони лишень навздогiн…
Пiд час ще минулих виборiв: «Я готова у його штабi прати онучi повстанцiв!» Так, розуму в неi не бракуе, але лукавого, отруйного розуму. Усi вiдразу зрозумiли, що вона не претендуе на посаду Президента, але прем’ера – мушу вiддати.
Не заперечую: завдяки iй вперше патрiоти об’едналися задля спiльноi мети. Вперше. І це зробила вона. І набрала тодi для себе мiльйони симпатикiв. Нiчого не скажеш, розумно. Звiсно, претендуючи на роль прем’ера. Якби ii сьогоднi не було – не було б у мене головного конкурента.
З Алiгатором я впораюся. Спецiально пробачив йому всi образи, викликав його з небуття – проти неi. Думав, хай б’ються, а я пожну перемогу. Змiшала усi плани.
Дехто в моему оточеннi теревенить, що треба було з нею по-доброму домовлятися, не йти на конфлiкт…
А що б сказала Ксеня? А що було б у родинi? А крiм того, вона б тодi легко заробляла бали на президентськi вибори. Собi. Не менi.
Викинь це зi своеi мудроi голови, Павле! Не треба! Все було правильно! Я завалю iх обох! Недовго залишилося…
«Щовечора ми бiгали до ставка, де я за дня настеляла свiженького сiна з чебрецем, м’ятою, пелюстками пiвонii та деревiем. В копицi сiна ховала стареньке, але випране i висушене на сонцi покривало. Як тiльки смеркалося i мама здоювала корову, я несла йому додому ще тепле молоко. Вiн пив його нахильцi iз глечика, воно стiкало по бородi на засмаглi груди, такi красивi, а тепер i рiднi менi. Його лiве око враз моргало менi, i я притьмом бiгла додому. На бiгу з-пiд лопаток вилущувалися моi крильця, i я летiла.
Те, що менi розповiдали бувалi однокласницi, не можна порiвняти з тим, що маю з моiм Павликом. Це – зовсiм iнше. Це – перехiд через рай. Єство провалюеться i довго летить, летить, летить у тьмаву, а тодi й зовсiм темну прiрву. Здаеться, що вже нiколи не буде дна, що отак летiтимеш аж до самоi смертi. Але це – смак безсмертя, якщо тобi так медово летiти… Лечу! Лечу. Раптом тобi забивае подих. Ти м’яко торкаешся пальцями нiг податливого, як шовкова подушечка, дна. Воно вiдштовхуе тебе вгору. І ти знову летиш туди, до свiтла, до Павла, до запаху сiна з чебрецем i деревiем.
Розплющую очi, i в них вриваеться синющий струмiнь городищенського неба. Ти стрiмко наближаешся до нього, прошиваеш його тiлом i влiтаеш у затоплений сонцем простiр, де спiвають райськi птахи з довжелезними строкатими хвостами, де тебе лоскочуть тлустенькi амурчики, поколюючи тiло iграшковими стрiлами…
