скачать книгу бесплатно
Ми не пропустили жодного вечора».
«Передзвонив мiй мiнiстр оборони. Вибачався. Мляскав губами. Сказав, що готовий до вiдставки. Попереднi данi голосування у вiйськах невтiшнi: Яна та Артур обiйшли усiх. Я – на п’ятому.
Армiя – це ще не Украiна! То бiльше, я з трiском турнув попереднього, Яниного мiнiстра. Вiн не вiддав моему синовi шiсть гектарiв землi i порожнi казарми розформованоi частини в Одесi. Сам син Президента приходив до нього, а воно сказало: «Якби це мое майно – я б тобi подарував. А воно – державне. Не можу. Так i передайте своему татовi». Здаеться, так вiн сказав. Синовi Президента. Воно не може, бачите. То який же ти мiнiстр, якщо не можеш вирiшити такоi дрiбницi? Хотiв заробити собi полiтичний капiталець. Не вдалося. Ми цю iсторiю перевели в режим «шепоту». А новий мiнiстр не встиг «розкрутити» армiю пiд мене, першого патрiота при владi.
Нi, пiсля перемоги треба все радикально мiняти. Мiнiстри в урядi – сiрi i злодiйкуватi. Президентська вертикаль – некерована. Все це результат моiх генетичних нацiональних рис – доброти i довiрливiстi.
Мiняти! Мiняти все пiсля перемоги. Якщо перемагаю в першому турi, то починаю вже завтра. Мiняти! У мене е воля! Вистачить на всiх!
Чуеш, свята Оранто! Є! І вистачить на всiх!
– Ти ж це казав ще до коронацii. З усiх амвонiв…
Обiцяв народовi рiзкi рiшення, радикальнi заходи:
Заповнити тюрми злодiями.
Взяти пiд контроль скоробагатькiв.
Припинити полiтичнi сварки мiж своiми, патрiотами.
Зробити одну помiсну церкву в Украiнi.
Офiцiйно позначити кордони держави.
Зробити вiйсько професiйним, щоб знову не виходили пiд Крути юнi лiцеiсти i поети.
Вступити до Європейського товариства.
Ну, не вдалося, не вистачило часу, всього п’ять рокiв… А головне – мое бездарне, малоросiйське оточення… Постiйнi зради… Янаконда…
– А хто тобi iх добирав?
Та замало в Украiнi чесних, патрiотичних людей, Покровонько. Дуже мало, Оранто. Ой, як мало! Грузинський президент, мiй друг Нодар, по закордонах визбируе собi урядовцiв, а я мушу набирати зi своiх, тутешнiх.
– Чого тобi ще не вистачило, Президенте?
Та годi. Годi дошкуляти менi в таку годину! Чекаемо результату. Все виправимо. Буде ще п’ять рокiв, Пресвятая Богородице. Ти тiльки не виховуй нас, а поможи i спаси…»
Попросив, щоб обслуга принесла бутерброди з чорною iкрою та сiльським маслом i мороженого сала з часником. Дiстав з бару нову пляшку, налив на денце келишка, став перед дзеркалом:
– За тебе, Президенте! За тебе в другiй каденцii, де допишеш украiнську iсторiю власною рукою. І Янка пiде до свого «хоуму», не заважатиме це зробити, а Покрова пiдтримае, бо ти мiчений нею i ii Сином на служiння Украiнi, – вiн облущив помаранчу, вдихнув ii сласний дух, понюхав пальцi, пропахлi помаранчевою шкiркою, i йому стало тепло. Вiд камiна також…
«Моя мама здогадувалася про все, бо якось, прийшовши iз дня народження тьотi Люсi веселенькою, сказала: «Лиш не повтори моеi помилки. Не принеси в подолку… Трiшки думай, Насте… В Городищах вже гомонять про тебе. Хтось пiдгледiв. Можеш iти, я сама iм молока вiднесу».
Останнього вечора перед його вiд’iздом на навчання до Киева ми пили солодке вино, купалися, любилися, знову пили солодке вино, знову купалися i знову любилися. Я лiтала i падала, i намагалася все-все запам’ятати навiки. Кожну секундочку, кожен рух, кожне слiвце, кожний поцiлунок, наше гарячковите дихання i пристраснi шепоти.
Вiн просив мене зберiгати йому вiрнiсть, а вiн зберiгатиме свою для мене.
А тодi ми пiшли до клубу на танцi.
Вперше удвох. Я трималася за його руку, але землi пiд ногами не чула. Летiла.
Хай бачать моi однолiтки та старшi дiвчата i хлопцi, з ким я, Настя, яку ви позаочi називаете «байстрючкою», бо мiй батько вiд мене вiдрiкся ще до мого народження… Але ж, бачите, виросла. Цiеi весни стала «найкрасивiшою комсомолкою району». Такий конкурс органiзували в Крижополi. За цю iнiцiативу секретаря спершу дуже гудили, навiть чекали, що видадуть «вовчий бiлет», але тодi його забрали до Вiнницi. Кажуть, що вiн органiзуе обласний конкурс «Найкрасивiша комсомолка областi». Може, поiду, якщо в райкомi комсомолу знайдуть грошi на плаття для мене i куплять туфлi.
Але найголовнiша моя перемога, найкращий приз – вiн. Вiн! Ми прийшли з ним на танцi! Любуйтеся нами, городищенцi!
Господи праведний! Вiн галантно запрошуе мене на вальс.
Я не дуже вдатна до танцiв, бо нiколи було навчитися. То садимо картоплю з мамою, то бiлимо хату, сапаемо грядки з часником i цибулею, то збираемо колорадських жукiв, косимо i сушимо сiно, гнiй з хлiва викидаемо, то корову пасемо, то…
Вже повiв мене, поклавши мою долоню у свою гарячу руку. Другу (ще гарячiшу!) – на талiю. І вiдразу ж крутонув мене. Я зачепилася сандалькою за його моднячий босонiжок. На нас витрiщили очi все молоде Городище, я заточилася, i ми мало не впали на пiдлогу. Напружилася з усiх сил. Враз вистрiлили моi рятувальнi крильця з-пiд лопаток. Стрепенула ними. І – полетiла.
Павлик вiдчув мою легкiсть i теж нiби полетiв разом зi мною. Ми заполонили все танцювальне коло, нiхто не ризикнув кинути нам виклик.
Завклубом ввiмкнув вальс ще раз – i ми з моiм коханим лiтали далi. Я трiшки оговталася i переживала, що в мене дуже куценьке платтячко, але… в мене красивi ноги i стегна, шовково-мармурове тiло – хай дивляться. Я вже – жiнка. Я – доросла! Любуйтеся нами з Павлом!
Я бачила, як менi заздрять однолiтки i старшi. Павлик узяв мене пiд руку, i ми демонстративно вийшли iз танцювальноi зали.
Знову купалися i любились. Вiн принiс ще пляшку солодкого вина. Знову купалися i кохались. Мама мене не кликала, i це тривало, аж поки не засiрiло над Городищами. Вiн обцiлував мое вологе вiд роси тiло, ще раз взяв мене, вже при свiтлi, ми скупалися i попрощались.
Вдень я стежила крiзь шпарку в парканi, як вiн на ганку збирае чемодана. У заплiчний мiшок напихае нашого домашнього масла, банки меду, сметани. Вудженого сала. Домашньоi ковбаси в горщику…
Затраскотiв мотоцикл з вiзком: його дядько Гнат приiхав, щоб вiдвезти Павлуню в Крижопiль на залiзницю.
Я нiчого iншого не придумала, як винести йому назустрiч глечик свiжого молока. Вiн одмахнувся вiд нього, щоб не «зафоцькати голубу тенiску».
Ревнув мотоцикл, гребонув заднiм колесом спориш. Вiтер напнув його тенiску, залiз у чуприну i пiдштовхнув мого любого у бiк Крижополя…»
«Головне, щоб вона не вискочила в другий тур! Буде битися несамовито. Пам’ятаю, як вона допомагала менi на виборах. Дiе, як воднева бомба. Залишаеться тiльки нерухомiсть. «Для нього найважливiше з мистецтв – нерухомiсть» Це вона про Алiгатора.
Рiдна Оранто, допоможи завалити Янаконду, якщо проповзе в другий тур… Допоможи. Приймаю всю твою критику. Старався. Але не доробив. Я ж не вчився на Президента. Та ще й такоi важкоi краiни i нацii. Виправлюсь. Ось побачиш.
Із другим пришестям – багатьох вимiтатиму з оточення. «Президент потрапив у вороже оточення i смiливо вийшов iз нього», – скаже моя вiльна преса.
Із безликого натовпу я творю нацiю. Так, не завершив, але пiсля першого мого термiну стало бiльше украiнцiв серед хохлiв i малоросiв, дорога моя свята Оранто. Нiхто не розумiе, як важко було це зробити…
Отож, дайте (дайте!) менi ще один президентський термiн! Ісусе! Царице Небесна! І я створю повноцiнний украiнський народ!»
Президент тихо простогнав, звiвся на довгi ноги i знову осiв у пухкий шкiряний фотель iз рiзьбленими пiдлiкотниками у виглядi драконовоi голови з ошкiреною пащекою.
Цей фотель привiз Президентовi вiнницький, надмiру самостiйний, губернатор. Знайшли цей раритет у Городищах, на горищi в Павловоi сусiдки. Нiби колись то було сидiння Івана Богуна, яке забули козаки, женучи ляхiв iз Томашполя на Немирiв.
На ньому сидiли вiйт, голова комнезаму, потiм голова колгоспу, потiм парторг. Шкiра протерлася до дiрок, пружини вилiзли, i фотеля викинули на смiтник. Хтось вночi пiдiбрав його i заховав. Забули.
Коли Павло призначив головою району свого кривенького небожа Лукаша з Городищ, той i познаходив для вуйця:
а) ярмо, в яке до корови нiби пiдпрягалася по вiйнi його мама, юна ланкова Оксана;
б) залiзне кiнське путо, в яке тато, Дмитро Васильович, на нiч «взував» корову, щоб не вкрали;
в) самогонний апарат, яким гнали самогон на весiлля тата Дмитра i мами Оксани;
г) начищений до блиску бронзовий нiмецький дзвiнок, що багато рокiв по вiйнi скликав городищенських школярiв (i Павла, звiсно) на уроки;
д) кований вухналь, забитий у сволок, до якого прив’язували колиску iз майбутнiм Президентом.
Все це експонуеться на дачi Павла, показуеться зарубiжним гостям та друзям.
Фотель вiдреставрували у Вiнницi, i тепер вiн грiе Президента Украiни в його замiськiй державнiй резиденцii…
…Телевiзiйнi канали, в чеканнi перших, попереднiх результатiв товклися на тому, що вже нiкого не цiкавило: як голосували основнi претенденти на трон. Павло знову любувався грацiознiстю своеi ходи, довгим кашемiровим пальтом iз лискучим шкiряним комiром, бiлим кашне. Благородством вкрапленоi в чуба сивини. Нiби на мить вискочив з хати снiжного вечора. Красивою правою рукою, що м’яко вкидае з двох пальцiв бюлетень до урни. Видовженими нiгтями, над якими вчора попрацювала манiкюрниця Клава.
Оператори недружнiх каналiв навмисне брали його крупним планом, щоб виднiлися зморшки на чолi, довкола носа та маленькi мiшечки пiд очима. Так-так, нирки просять курорту, поза дискусiею. Переможемо – пролiкуемось. Усмiшка, правда, не вийшла. Якась невпевнена, тривожна.
Вiн подумав, що треба було вранцi потренуватися перед дзеркалом, але Ксеня з Людмилою нервово квапили. Тiльки усмiшка вимушена, а все решта – образ переможця!
«Алiгатор на дiльницi – запряжений в колiсницю слон у крамничцi скляних келихiв.
А Янаконда – нiби мармуровий пам’ятник собi самiй. Хоч i облачилася у вишиванi бiлi шати. Теж менi заявка на княгиню Ольгу. Кому будеш мстити голубами iз вогнем у лапках, Лжеольго? За що? За твою поразку?
Це ж я навчив украiнцiв (i ii!) носити вишиванi сорочки та блузи. До мене нi вона, нi iнша челядь i гадки про це не мали. А тепер вишиванки одягли мiнiстри, губернатори, чиновники, депутатки, актриси… Бiльшае украiнцiв серед малоросiв. Бiльшае!
Коли буду вводити в армii нову форму, треба щоб якiсь елементи були з нацiональною вишивкою. Скажiмо, комiрцi сорочки чи кiтеля. А в Президентському полку треба ввести автентичнi козацькi строi. Шаровари. Кунтушi. Смушева шапка. Хромовi чоботи. Черес. Шабля при боцi… Буде робота для вишивальниць, вiдродяться види народноi творчостi. І украiнськi вояки впевнено будуть голосувати за патрiотiв до влади…
Добре, що моя генеральна Ксеня залишилася на президентському хуторi. Дiти сплять. Вона щось обмiрковуе. Ще не прийняла рiшення. Тому й не дзвонить.
Переживае. Вона фанатично увiрувала в мою перемогу. У нашу спiльну перемогу. Моя перша наречена Лiдка, яка подобалася моiй матерi, любила мене, але була байдужою до моеi кар’ери i не дуже вiрила в мою зорю. Хотiла простого, як житнiй хлiб, як лiтне тепло, як зимова змерзлiсть, не ризикованого, надiйного життя. Зi щоденною роботою, заробiтком, сiмейною вечерею. Сексом, коли позасинають дiти. Мiцним сном. І – знову все спочатку. Так живуть мiльйони украiнцiв.
Добре, що ми з нею люто посварилися перед самим одруженням. Не пригадую за що. Здаеться, за генеральську дочку Ксеню, яка через батька, врятувала мене вiд Афганiстану, куди я був уже запроторений вiйськкоматом – на смерть.
А Ксеня нi секунди не сумнiвалася в унiкальнiй ролi свого чоловiка, в моему везiннi, навiть – особливiй мiсii. Вона постiйно нагадувала про це тодi, коли я занепадав духом. Скисав. Готовий був зупинитися на досягнутому. Без неi моя доля була б прiсною.
Пiсля стiлькох слабодухих, сiрих, безвольних гетьманiв i самопальних комунiстичних вождiв мусив прийти вольовий украiнський патрiот. Менi вклав у руку булаву сам народ. Не козацька рада, не юрба «на майданi бiля церкви», не полiтбюро, а бiльшiсть мого народу. Тобто – народ».
«У морозну та снiжну зиму, коли вiн приiхав на канiкули, ми цiлувалися пiд мiсяцем до знемоги.
Не райком комсомолу, а голова колгоспу iз сусiдньоi Городкiвки (його виключили з партii за те, що насипав посеред села курган жертвам голоду тридцять третього) – заплатив за «княгинене плаття», туфлi, панчохи, за дорогу до Вiнницi, за готель, i я таки поiхала на обласний конкурс красивих комсомолок.
Перемогла дочка заступника голови облвиконкому, але менi дiстався приз глядацьких симпатiй. Про це гримiв увесь район, а найбiльше – Городища i наша школа.
Павло гордився мною i палко цiлував уста, шию, вуха, руки бiля скутого кригою ставка i нашоi заснiженоi копицi сiна. Ми мерзли i неохоче розходилися по домiвках.
Та одного разу таки ризикнули… в моiй хатi, посеред дня, коли мама понесла пошту на далекий куток.
Як я проклинатиму потiм цей день! Як ненавидiтиму! Не день, а кара Божа!
Нi, Господи, прости менi. Не проклинаю! Нi! Не вiзьму грiха на душу!
Ще у квiтнi я iздила в училище на попередню спiвбесiду. Директор був членом журi конкурсу красивих комсомолок у Вiнницi, вiдразу впiзнав, напоiв чаем з цукерками, покликав викладачiв, назвав мене «вiце-красунею областi серед комсомолок». Я вiдчувала погляди молодих викладачiв на моему тiлi. Однi погляди погладжували мене, а iншi – пощипували. Ідiть пiд три вiтри! Я ношу дитя вiд мого любого Павлуня! Належу тiльки йому одному!»
«Указом про Ватажка я здорово наступив на Янку. Хай тепер доганяе i жалить свiй власний хвiст. Захiднякiв i схiдних патрiотiв прихилив цим указом до своiх грудей. Генiальний хiд! Най тепер викручуеться, сичить. Удару завдано вчасно.
Побоiться вiдкрито пiдтримати указ, бо пiдiграе Президентовi, авторовi смiливого рiшення, i втратить голоси на сходi та в центрi. А виступить проти – пролiтае в галичан. Я пришпилив ii.
Унiкальний винахiд! Чотири мiльйони голосiв на мою користь, вже в урнi!
Герой, Ідеолог Незалежностi – проти Янаконди. Хай попрацюе на Украiну ще раз. Потрудися, друже! Воно воздасться.
З поверненням iз небуття! Я тебе воскресив, то пiдстав плече i менi… Навiть Покрова пiдтримуе. Заступниця украiнцiв перед Богом.
І ти, Юрку! Бойовий партизан, потрудись також! На Украiну!
Я вас, Ідеолога i Ватажка, витягнув iз того свiту. Визнав офiцiйно Героями, то потрудiться на рiдну Украiну.
Пiсля вас такого, як я, при владi в Украiнi ще не було.
Якщо, не дай Господи, програю, то все зроблене вами i мною пропаде пропадом. Навiть Покрова нiчого не врятуе. Тому менi треба ще п’ять рокiв. Всього п’ять!
Алiгатор, звичайно, напiв’яничар, держава для нього – це одна його область iз характером Дикого поля. Украiну не вiдчувае i не розумiе. Вiн ii боiться. Але краще вiн, як гадюка.
Чому, Павле?
А тому, що Алiгатор доведе Украiну до того, що навiть його зрусифiкований люмпен шкодуватиме за мною, за украiнським Президентом.
А хитра i розумна Янка намагатиметься з останнiх сил довести, що вона – велика украiнка! Перша жiнка-Президент. Рятувальниця Украiни. Що вона – княгиня Ольга в новiтнiй iсторii. Не менше як княгиня Ольга. Як Індiра Гандi. Маргарет Тетчер! Як Ангела Меркель!.. Не станеш, не станеш жодною з них!»
«На початку травня вже не було сумнiву: я – понесла вiд нього. Спершу отерпла вiд страху. Як сказати мамi? Як закiнчити десятий клас? Як вчинить вiн? Що скажуть Городища?
Тодi трiшки одiйшло: вiн старший, порадить, у нас велика i справжня любов…
Увечерi мама попросила вiднести сусiдам листа вiд iхнього сина Павла. І якось лукавенько усмiхнулася при тому. Я запам’ятала адресу його гуртожитку. Довго, кiлька днiв, писала, переписувала, рвала на дрiбну сiчку, а тодi писала знову в шкiльному зошитi листа до мого коханого, до единого у свiтi, якого так шалено хотiла. І вiн мене хотiв. Мiй перший. І останнiй мiй!
Я вже стала думати, що мама перехопила його вiдповiдь на поштi i чомусь приховуе вiд мене. Але по нiй не видно. Я знаю, вона б себе видала.
Мене нудило на уроках, особливо на фiзкультурi. Я ховалася в дерев’яному шкiльному туалетi i блювала до слiз. Прибiгши додому, притьмом спускалася до льоху i трощила квашенi огiрки та помiдори з дiжок.
Отупiла вiд страху: чим це закiнчиться? Я ж довiрилася йому, думала, що вiн досвiдчений, просила, щоб стежив, аби не «влипла». Чому вiн мовчить? Невже не розумiе, в якому я станi? Добре, що нiхто не здогадуеться… Поки що… поки…
І тiльки посеред червня, коли я склала випускнi iспити, мама принесла менi листа, кумедно затиснувши його мiж зубiв – голубка в дзьобику…
Лист був коротесенький, але милий менi. Пам’ятаю i досi кожне словечко. «Дорога моя сусiдко! Все було гарно. Чекай мого приiзду на канiкули. Ще е час. Твiй Перший». І – розмашистий, як розряд блискавки, пiдпис.
Я вже не помiщалася в своi спiднички, лiфчики i блузки. Намагалася лягати спати до приходу матерi, нарiкаючи на головний бiль вiд iспитiв, та вона затримувала на менi незвичний для неi пташино-печальний погляд, але нiчого не казала.
Ми вирiшили, що я вступатиму до Тульчинського культосвiтнього, бо тут не беруть хабарiв, а на iнше у нас немае грошей. Близько. Щонедiлi можна приiздити додому. Картопля, квашенина й сало знайдуться у льоху».
Мобiлка заспiвала «Тбiлiсо». Нодар!
