скачать книгу бесплатно
Малиновий пелiкан
Володимир Миколайович Войнович
Великий росiйський роман
Якщо визначати жанр нового роману Володимира Войновича, то його можна назвати «роман-бомба», бо одразу пiсля публiкацii вiн неодмiнно вибухне. Адже письменник у ньому говорить про таке, про що у росiйському середовищi волiють мовчати – хто ж захоче вiдверто визнавати своi помилки та вади, зiзнаватися в абсурдному устроi росiйського життя?
…А починаеться все з того, що автора, вiд iменi якого йде оповiдь, вкусив клiщ. Витягти його вдома не вдаеться, i тому постраждалого везуть у каретi «швидкоi допомоги» до лiкарнi. Дорогою з ним трапляються рiзнi пригоди, а коли вiн починае марити, перед очима постають рiзноманiтнi видiння. І всi цi пригоди та видiння пов’язанi з устроем Росii. Так, виявляеться, що краiною править Перша особа держави, скорочено Перодер, який мае вигляд… пелiкана малинового кольору. Чому? Пiсля анексii Криму з’ясовуеться, що украiнська хунта мало того, що гнобила населення, вона довела рiдкiсний вид птахiв – малинових пелiканiв – до майже повного винищення. Остання пара пелiканiв розучилася висиджувати яйця. І в Росii е лише одна людина, яка може iм допомогти особистим прикладом… А щоби догодити Перодеру, всi його пiдлеглi також набувають вигляду пелiканiв, прилаштовуючи й собi дзьоби – чи то з картону, чи то з iншого матерiалу…
Володимир Войнович
Малиновий пелiкан
© В. М. Войнович, 2016
© М. Ф. Каменюк, переклад украiнською, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015
Клiщ
Був у лiсi. Збирав гриби. Повернувся додому, поiв, поспав, подивився телевiзор, увечерi засвербiло в правому кутку живота. Почухав, забув, знову засвербiло, нагадало. Близько пiвночi, до сну зiбравшись, вирiшив наблизитись до свiчада. Глянув: ненечко моя! Коло дiаметром сантиметрiв п’ять наче триколiрна червоно-помаранчево-жовта мiшень i в самiсiнькiй серединцi, якщо з мiшенню порiвнювати, просто в десятцi – чорна масна цятка. Придивився – цятка-то жива, лапками ворушить. Клiщ!
Я багато чув про неприемностi вiд зустрiчi з цим паразитом, про можливi фатальнi наслiдки зi смертельним фiналом, тому полiз в iнтернет й одразу ж збагатився знаннями про клiщовий енцефалiт та хворобу Лайма (вона ж борелiоз – не плутати з композитором Берлiозом та його булгаковським однофамiльцем). Окрiм цих двох, про якi всi чули, е бабезiоз, рикетсiоз, гранулоцитарний анаплазмоз, моноцитарний ерлiхiоз та ще усiляка негiдь. Але для себе я прикинув, як найжахливiшi, першi двi (нагадую): енцефалiт та борелiоз. Ознайомився з першими симптомами: сильний головний бiль, блювання, свiтлобоязнь, температура до сорока, i це лише початок. В iншому випадку на шляху до смертельноi межi можуть спостерiгатись лихоманка, гiперемiя зiва, склер шкiри, диспепсичнi розлади, парези та паралiчi шиi, верхнiх кiнцiвок, обвисання голови на груди.
Я, зiзнаюсь, – людина слабкодуха. Коли чую про можливiсть якихось симптомiв, негайно iх помiчаю. Якщо хтось скаже, що у мене незвично червоне обличчя i чи не ознака це пiдвищеного тиску, вiн, тиск, негайно в мене пiднiмаеться до гаданого рiвня. Чи опускаеться, якщо запiдозрити, що вiн понижений. Спробуйте, скажiть при менi що-небудь про епiдемiю грипу, i мiй органiзм вiдразу вiдгукнеться кашлем, чханням та значним пiдвищенням температури. Зараз, якщо я не виявив у себе ознак гiперемii зiва та склер, диспепсичних розладiв, то лише тому, що не зрозумiв значення цих слiв. Якби зрозумiв, вони були б тутечки. А ось свiтла, менi здалося, в будинку надто багато, i обвисання голови на груди, це зi мною сталося одразу. Ледь я цю гидоту побачив, так вона, тобто голова, а не гидота, одразу й обвисла. Заглиблюватись далi в симптоми я не став, перейшов до iнструкцii, як позбутись непроханого гостя. Спосiб нiби простий. Прикласти ватку з олiею, потримати хвилин п’ятнадцять, паразит почне задихатись i полiзе назовнi. Я приклав. Через п’ятнадцять хвилин вiн не вилiз. І через тридцять, i через сорок залишався, де був. Терплячий виявився. Можливо, навiть чемпiон серед клiщiв з витривалостi, гiдний занесення до Книги рекордiв Гiннесса.
Мiж iншим, щоб ви собi уявляли, наскiльки це можливо, приблизну хронологiю, уточню, що ця халепа з клiщем закiнчилась цими днями, а розпочалась… Дiдько його зна, коли вона розпочалась, тодi ще, коли все у нас було тихо-мирно, краiна готувалась до прийдешньоi Олiмпiади, ми повiльно з хрускотом у суглобах розгинали колiна та пiдтримували добрi комерцiйнi стосунки iз сусiднiми ворожими братерськими державами. Якби я мiг передбачити, що станеться пiзнiше, то, можливо, про дрiбну комаху не писав би, але оскiльки час був ще мирний, без примiтних подiй, а тому нудний, що навiть задуми скiлькись гострi на думку нiкому не спадали i вся лiтература марнiла за браком практичноi вiдсутностi сюжетiв. Скажу бiльше, в описаний час життя здавалось настiльки щасливим, що потреба в хоч трохи серйознiй лiтературi цiлком зникла. Нещаснi люди, якi завжди щасливi. І нещасливi письменники, якi живуть серед щасливих людей. А сатирики й поготiв. Я припускаю, що якби Салтиков-Щедрiн воскрес i прожив трохи серед нас, тодi ще вiдносно щасливих, то, роздивившись та не знайшовши нiчого цiкавого, вiн залюбки повернувся б назад у той свiт, до якого звик. Я теж у той час не бачив навколо себе жодних вартих уваги тем i з цiеi причини зосередився на цьому бiдолашному клiщi, маючи те виправдання, що вiн хоч i маленький, але клопоту завдав менi значного. Тим паче, що сама собою подiя заглиблення в мое тiло клiща стала для мене поодиноким в останнiй час фiзичним дотиком до реального життя.
Рiч у тiм, що коли менi було рокiв набагато менше, нiж тепер, я вiв рухливий спосiб життя. Взимку жив у мiстi, влiтку – в селi, багато мандрував Росiею, вiдвiдував заводи, колгоспи, блукав тайгою з геологiчним загоном, спостерiгав за роботою золотошукачiв на Колимi, плавав в Охотському морi на дiрявому рибальському сейнерi, побував у Антарктидi та загалом славився як один з перших знавцiв росiйськоi дiйсностi. Але останнiм часом вiд життя, як то кажуть, вiдiрвався.
Вiк, лiнощi, хвороби, втрата енергii, цiкавостi до мандрiв, людей та географii, а також зменшення матерiальних можливостей призвели до того, що я став домосiдом.
Сиджу на дачi. В мiсто виiжджаю рiдко, у випадках крайньоi необхiдностi. Практично нi з ким не спiлкуюсь, окрiм дружини, хатньоi робiтницi Шури та зовсiм вже рiдко з кимось iз сусiдiв, коли виходжу вигуляти пса. Колись я думав, що запасу накопичених мною життевих вражень вистачить для моiх писань на все життя, але запас виявився не настiльки об’емним, як я очiкував, а життя довшим, нiж я розраховував, i зненацька для мене настав час, коли я, хто тримав у головi стiльки сюжетiв, раптом з’ясував, що просто не знаю, про що писати. Тому що сиджу вдома, не ходжу навiть до магазину i не знаю, що по чiм. Сотнi людських пригод, котрi знав, з пам’ятi спливли, тисячi вражень потьмарились, а новi у мене звiдкiля? З телевiзора. Вдень ще якось працюю, а ввечерi сиджу перед «ящиком», i всi свiжi знання звiдтiля. Так само, як i у моеi високоосвiченоi дружини та хатньоi робiтницi, яка не подужала семирiчки. Всi ми знаемо про Галкiна, Пугачову, Кiркорова, Малахова, Безрукова, Хабенського та iнших телеведучих, спiвакiв, серiальних акторiв, олiгархiв, iхнiх дружин та коханок. Хто з ким одружився, розлучився, купив будинок на Лазурному узбережжi чи арештований за крадiжку в особливо великому розмiрi. І не лише я не знаю теперiшнього життя. Його не знае нiхто. Ранiше вiдмiтною ознакою мiського пейзажу були бабусi, якi сидiли на ослiнчику перед будинком, помiчали та обговорювали усiх сусiдiв, якi входили чи виходили, хто що придбав, в чому одягнений, хто п’е, б’е дружину, чию дружину, коли чоловiк у вiдрядженнi, вiдвiдуе коханець. Тепер таке враження, що нi в кого в краiнi власного життя немае, всi сидять перед «ящиком», слiдкують за долями героiв мильних опер, заздрять iхнiм успiхам, спiвчувають невдачам та переживають за них бiльше, нiж за себе. І я теж живу саме таким життям, подiбно бiльшостi моiх спiвгромадян, сиджу вечорами, втупивши погляд у «ящик», живу в ньому, жив би й далi, якби не цей клятий клiщ.
О пiв на другу ночi я розбудив та покликав на допомогу Варвару, дружину. Кажу: давай, допомагай, витягуй. Вона нiчого подiбного в життi не робила i по телевiзору в медичнiй передачi лiкаря Голишевоi iй такого не показували. Взяла пiнцет, надiла окуляри, руки тремтять, нiби iй доведеться робити порожнинну операцiю, а не видаляти дрiбну комаху. При тому, що вона не лише медичноi освiти не мае, але вiд краплi кровi, котру беруть на аналiз з пальця, втрачае свiдомiсть. Так ось вона штрикала, штрикала в цю тварюку пiнцетом, потiм я сам в неi штрикав, а вона як була там, так i зосталась, хоча, сподiваюсь, ми iй якiсь незручностi все ж спричинили. На кшталт тих мужикiв з анекдоту, якi на прохання сусiдки намагались заколоти свиню, i кiнець кiнцем заколоти не закололи, але вiдлупцювали вiд душi.
Пiдняли ми з лiжка Шуру, а вона й поготiв. Як глянула, так обидвi руки пiдняла:
– Нi-нi-нi.
Я запитую:
– Що нi-нi-нi?
– Я його боюся.
– Кого його?
– Та цього. – Вона навiть руку простягнути не наважуеться, очима менi на нього вказуе.
Я кажу iй:
– Та чого ж ти його боiшся? Ти ж у селi жила, курям, либонь, голови рубала?
– Курям, – погоджуеться, – рубала. А це ж не курка, це ж це…
А що «це», сформулювати не може, але зрозумiло, що щось жахливе. Пiсля Шури прокинувся Федiр, який спав у передпокоi на килимку, та увiйшов до кiмнати, широко позiхаючи й похитуючи головою. Уважно нас усiх оглянув, не розумiючи, чим викликаний такий пiзнiй гармидер, нiчого не втямив, вискочив на канапу, простягнувся на всю довжину, поклав морду на переднi лапи i почав очiкувати, що буде далi. Я забув сказати, що Федiр – це наш ердельтер’ер, який нещодавно вiдзначив свое шестирiччя.
Усунувши жiнок вiд справи, я сам узяв пiнцет, але знову дiяв незграбно i нiчого не досяг, хiба що убгав комаху в себе ще глибше, нiж вона сидiла до цього. Доки я трудився, Варвара набралася смiливостi та розбудила телефоном знайомого лiкаря. Той, позiхаючи у слухавку, мовив, якщо ми цього клiща вiдразу не витягнули, подальше можна довiрити лише фахiвцям. Тому що коли дилетант залишить в менi хоча б маленьку частинку цiеi капостi, вiд неi можна очiкувати найсумнiших наслiдкiв, аж до згаданих вище. А час, котрий я описую, це нiч з суботи на недiлю. Це в нас з Варварою завжди таке везiння: всi неприемностi стаються саме в нiч з суботи на недiлю, коли нiхто нiде не працюе, а знайомi лiкарi вимикають своi мобiльнi телефони та п’ють – терапевти спирт, котрий принесли з роботи, а хiрурги подарований пацiентами французький коньяк. Варвара каже, потрiбно викликати «швидку». Я спробував заперечити, але потiм погодився умовно, гадаючи, що «швидка» через клiща не поiде, але може дати корисну пораду. Зазвичай, скiльки я чув, ця сама «швидка», сперш нiж виiде, задасть вам сто запитань по справi та безглуздих, що болить, де i як, чи холонуть ноги, чи синiють руки i скiльки хворому рокiв, у тому сенсi, що, може, пожив, та й досить, чи варто заради нього даремно палити бензин, та й на пенсii держава вже розтринькалась.
Трохи про себе i не тiльки
Якщо ви нiчого не знаете про мене, я вам дещо розповiм. Мене звати Петро Іллiч Смородiн, це мiй псевдонiм, а справжне прiзвище, Прокопович, мало хто знае. Серед них – наша листоноша Заiра, яка на початку кожного мiсяця приносить менi пенсiю, та касирка «Аерофлоту» Людмила Сергiiвна, у якоi я ранiше купував квитки до Берлiна, куди лiтав до свого сина Данила. Багато рокiв я користувався ii послугами, розраховуючись додатково своiми книгами та набором цукерок, а нинi купую квитки он-лайн. До мого вiку люди зазвичай тупiшають i новими технологiями оволодiвають важко, але я себе вважаю користувачем комп’ютера, як то кажуть, просунутим. Рокiв тридцять з гаком тому в Америцi я купив свiй перший «Макiнтош», вiн звався «Мак-плюс» (екран розмiром з пачку цигарок), i вiдтодi намагаюсь йти в ногу з часом, чим викликаю зневагу мого сусiда по дачi, одного з останнiх допотопних мугирiв мого поколiння Тимофiя Семигудiлова, прiзвище якого його ж соратники злегка переiнакшують, замiняючи лiтеру «г» iншою, з котроi починаеться слово «мати». Тимоха вважае, що справжнiй письменник повинен писати лише «пiрцем», маючи на увазi кулькову ручку. Своею непрогляднiстю вiн вельми пишаеться i впевнений, що лише той, хто пише вiд руки, може вважати себе хоч якоюсь мiрою належним до справжньоi росiйськоi лiтератури. Досягнення Пушкiна i Тургенева пояснюе тим, що вони писали гусячим пером, а на комп’ютерi нi «Євгенiя Онегiна», нi «Бежин луг», на його думку, не напишеш. До всiх цих мiркувань додае, що через комп’ютер йдуть флюiди (чому флюiди?) вiд диявола, а в того, хто пише «пiрцем», е прямий контакт з Богом, хоча у нього самого, я пiдозрюю, якщо був контакт з чимось далеким, то через комутатор, установлений на Луб’янцi. Щодо комп’ютера, то я гадаю, що i Пушкiн, i Тургенев залюбки його б опанували, але в будь-якому разi технiчна тупiсть ще не ознака лiтературного таланту, що досвiд нашого мугиря якраз i засвiдчуе. Вiн пише важко, незграбною мовою. Пройшов довгий шлях. Був колись зразковим радянським письменником. Писав про успiшнi колгоспи i вважався середньоi руки нарисовцем. Тридцять рокiв був членом КПРС i половину цього часу – секретарем партiйноi органiзацii. Завжди демонстрував безмiрну вiдданiсть радянськiй владi, за котру, як казав, готовий вiддати власне життя та задушити будь-кого, хто мав про неi не дуже добру думку.
Ще будучи, як i я, студентом лiтiнституту, взяв участь у цькуваннi Пастернака. І цим звернув на себе увагу влади. У сiмдесятi роки вишукував серед побратимiв по перу iнакомислячих, охоче брав участь у гонiннях на них та був вельми кровожерливим. У вiсiмдесятих, вiдчувши, звiдки вiтер вiе, переквалiфiкувався у мугирi, почав писати повiстi про колективiзацiю та руйнування бiльшовиками росiйського села, тодi радянська влада подiбне вiльнодумство допускала. Бiльшовики у нього були суцiльно з прiзвищами, що натякали на iх еврейське походження. Писав, як i ранiше, незграбно, але, як тодi багатьом здавалось, гостро, чим зажив тимчасову репутацiю правдолюбця i навiть прихованого антирадянщика. А коли радянська влада захиталась, дуже заповзято ii захищав, довiвши цим, що йому, як казав Бенедикт Сарнов, у лiтературi без пiдтримки армii, флоту та КДБ робити нiчого. У дев’яностi, котрi вiн називае лихими, ненадовго затих, знiтився, десь комусь пошепки пояснював, що завжди тайкома був лiбералом i в доказ десь щось цитував зi своiх антиколгоспних опусiв, але при передачi управлiння державою (разом з ядерним чемоданчиком) нашому теперiшньому Перодеру (Першiй особi держави) збадьорився духом, оголосив себе православним патрiотом i нинi шалено тавруе американцiв та лiбералiв, захоплюеться гiднiстю Володаря чемоданчика i за усiма ознаками з’iхав з глузду на мрii про православно-державну велич. І в його хворiй головi якимось чином поеднуються уявлення про те, що краiна зусиллями заокеанських полiтикiв та наших лiбералiв лежить у руiнах, але й одночасно пiднiмаеться з колiн, вiдроджуеться з попелу i ще покаже усьому свiту, де раки зимують.
Колись Твардовський, з яким я у молодостi був знайомий, казав, що людинi називати себе самого письменником нескромно, тому що звання «письменник» припускае наявнiсть в людинi специфiчних непересiчних здiбностей, котрi в сукупностi називаються талантом. І насправдi, в колишнi часи те коло людей, яких iменують читацькою публiкою, так i сприймали письменника, як iстоту, надiлену незвичайним i навiть надприродним хистом сягати в душу людини, розумiти ii пориви, переживання, страждання, таемнi потяги й таке iнше. Але тепер це все залишилось у минулому i письменником називають ледь не кожного, хто пише дешевi детективи, жалiсливi простенькi iсторii i навiть якiсь брошурки, конспекти полiтичних промов, рекламнi тексти. Всi вони письменники. Тому тепер я, долучаючи до себе це звання, нiякого збентеження не зазнаю. Та й як уявляти менi себе, який написав дванадцять романiв, шiсть сценарiiв, чотири п’еси та сотнi невеликих лiтературних текстiв? Я – член Спiлки письменникiв, член Пен-клубу, член ще якихось журi, комiтетiв, редрад та редколегiй, де часто-густо просто значуся у ролi весiльного генерала без усяких обов’язкiв та винагороджень. Крiм того, перебуваю у двох iноземних академiях, е почесним доктором трьох унiверситетiв та лауреатом десятка премiй. Сьогоднi мене шанують, називають iнодi навiть класиком, i романи моi у книжкових магазинах знаходяться у роздiлi «Класична лiтература». Але був час, коли мене вважали дисидентом, вiдступником, ворогом народу, мене переслiдували люди, iмен яких давно нiхто не пам’ятае, казали, що я пишу книги за завданням ЦРУ та Пентагону (а тепер сказали б Держдепу), що книжечки моi нiчого не вартi й згниють разом зi мною або навiть ранiше за мене на звалищi iсторii. На мене нападали могутнi сили, погрожували усiлякими карами, i все це я пережив i вижив, а задля чого? Чи не для того, щоб стати жертвою цiеi маленькоi нiкчемноi членистоногоi комахи?
Федiр i Олександра
Щоб домалювати картину про себе та мою родину, до вищесказаного додам ось що. Моi дiти вiд першого шлюбу, син Данило та донька Людмила, виросли та роз’iхались у рiзнi боки. Вiн у Берлiнi змiнив журналiстику на бiзнес, володiе великою автотранспортною конторою, ганяе фури в Росiю, Бiлорусь, Украiну та Казахстан i дуже непогано заробляе, а донька вийшла замiж за успiшного американського адвоката чи, як вона каже, лойера, та проживае у мiстi Лексiнгтон, штат Кентуккi, чи знову ж, як вони кажуть, Кентаккi. Теперiшня моя родина – це я, дружина Варвара, хатня робiтниця Шура i, певна рiч, Федiр. Семигудiлов вважае, що я пса так назвав iз русофобських мiркувань, тому що, як йому здаеться, лише людина, яка ненавидить чи зневажае росiян, може давати псам росiйськi людськi iмена. Хоча це – нiсенiтниця несусвiтська, тому що, по-перше, iм’я Федiр, а також Теодор, грецького походження i означае «Божий дар», i тому що, по-друге, нiякi не русофоби, а справжнi споконвiчнi росiяни з давнiх-давен називали котiв Васьками, кiз Машками, а кабанiв Борьками. А пес отримав таке iм’я, бо вiн, як менi здаеться, схожий на мого двоюрiдного брата Федьку, який такий же гладкий, добрий та кучерявий i на iснування чотириногого тезки не ображаеться. Федiр (не брат, а пес) мае дуже гострий нюх на мое наближення. Коли я повертаюсь з мiста, вiн вiдчувае це заздалегiдь, виявляе значне занепокоення, якщо вдаеться, втiкае з двору i мчить до шлагбаума бiля в’iзду в селище, щоб мене зустрiти. Якимось чином вирiзняе мое авто серед iнших i дрiботить за ним, метляючи своiм куцим хвостом.
– Як вiн впiзнае ваше авто? – дивуеться Шура.
– За номером, – вiдповiдаю.
– Та ну! – вигукуе вона, але, маючи про iнтелектуальнi здiбностi Федора високу думку, схиляеться до того, щоб повiрити.
Шура опинилась в нас, коли втекла з тамбовського села, де ii все життя били. Спочатку за будь-яку провину та просто для постраху шмагав ремiнцем налиганий батько, згодом за те, що виявилась безплiдною, кулаками виховував чоловiк, теж налиганий. Час вiд часу вiн «зашивався» i не пив, але тодi ставав ще злiшим i бив ще бiльше. Шура все терпiла, не уявляючи собi навiть, що може просто пiти, але iй пощастило, що одного разу вiн п’яний потрапив пiд автобус. Але до цього часу пiдрiс i теж почав ii бити на той час зачатий у пиятицi синок Валентин, вiд якого вона втекла, залишивши йому все, що в неi було, включаючи будинок та корову. Про сина вона говорити не любить, але чоловiка згадуе з ненавистю i дякуе шоферовi того автобуса, котрий його роздушив.
З’явившись у нас, вона попервах поводила себе надто сором’язливо, боялась поставити зайве запитання i показати, що чогось не знае. Першим ii завданням було приготувати нам з Варварою снiданок. Напередоднi ввечерi Варвара наказала iй зварити два яйця в мiшечок. Вранцi ми прокинулись, снiданку немае, нас зустрiчае розгублена Шура i повiдомляе, що всю кухню винишпорила, але мiшечкiв нiде не знайшла.
Врештi-решт вона у нас прижилась, розм’якла, але давнiх страхiв довго не могла позбутись. Бувае, я просто покличу ii: «Шура!», вона здригаеться, дивиться на мене, i я бачу, що вона мене боiться. Боiться, що щось зробила не так i зараз буде фiзично покарана. Інодi, втiм, боiться не даремно. Якось, увiйшовши до себе в кабiнет, я застав ii за тим, що вона, ставши на стiлець, мокрою ганчiркою для пiдлоги намагалась протерти картину Поленова «Зарослий став», що висiла над моiм столом, не оригiнал, звичайно, але дуже хороша копiя.
– Що ти робиш?! – закричав я.
Вона повiльно сповзла на пiдлогу, блiда, дивилась на мене приречено i губи ii трусились. Через роки, уже бiльше до мене звикнувши, вона зiзналась, що думала, що я буду ii бити.
Шура живе у нас вже понад шiсть рокiв. Ми iй видiлили кiмнатку на другому поверсi з окремим туалетом та душем. Там вона поставила собi шафку з настольною лампою. На шафку поставила маленьку iконку, на стiну почепила лiтографiю, на котрiй було зображено замок та став з лебедями. Ми вiддали iй старий телевiзор, котрий вона дивиться у вiльний час. Їi улюбленими передачами ранiше були «Модний вирок» та «Нумо, поберемось», але з недавнього часу почала цiкавитись полiтичними ток-шоу, котрi переглядае, але свого ставлення до них нiби нiяк не виявляе. Загалом, вона тиха, неговiрка, чепурна. Особистого життя у неi, здаеться, нiякого немае. Ходить гуляти з Федором. З якогось часу почала вiдвiдувати церкву. Їi батько був, як виявилось, членом КПРС i навiть секретарем радгоспного парткому, але нишком прийняв на себе хрест та похрестив дiтей, що не перешкоджало йому, як i ранiше, багато пиячити та мордувати рiдних.
Я з Шурою борюся, тому що вона завжди намагаеться навести у мене свiй порядок, перекладае моi речi, пiд час моеi вiдсутностi складае моi папери так, що потiм я не можу розiбратись, де що, i вiдучити ii вiд цього немае нiякоi можливостi.
Попередня наша хатня робiтниця Антонiна постiйно втручалась у нашi з дружиною розмови. Про що б ми не говорили, про життя, полiтику, економiку, лiтературу, про все вона мала свою думку, котра, втiм, завжди збiгалася з моею. Ця ж нiколи не втручаеться, лише слухае, як ми обговорюемо яку-небудь книгу, фiльм, театральну постановку, телевiзiйну програму, перетираемо на зубах знайомих, картаемо владу чи лаемось самi. Слухае, iнодi посмiхаеться якiйсь своiй думцi, але розмову не заводить. Я взагалi думав, що вона нi про що власноi думки не мае, але якось зазирнув до ii хижки, побачив у неi на шафцi поруч з iконкою, на котрiй була зображена Божа Матiр з немовлям, такого самого розмiру фотопортрет Перодера. Звичайно, я не втримався i поцiкавився, звiдки вiн i навiщо.
– А що, не можна? – запитала вона.
– Та будь ласка, але навiщо вiн тобi?
– Але ж вiн хороший.
– А чим вiн хороший?
– За Росiю побиваеться.
Іншого разу я побачив у неi на шафцi книгу вiдомого нашого «патрiота» Гарольда Євсеева «Витоки росiйського жидо-масонства». Коли я запитав, хто дав iй цю погань, вона вiдповiла: Семигудiлов.
А я ж то сумнiвався, що вона вмiе читати.
Менi це не сподобалось, i я сказав Варварi, що хатню робiтницю настав час змiнювати.
Але Варвара стала рiшуче на захист Шури, переконуючи мене, що вона просто дурепа, але чесна дурепа. Антонiна нас трiшки обкрадала, а ця поки що у злодiйствi не помiчена. Своi обов’язки виконуе, в будинку завжди чисто, вiкна вимитi, бiлизна випрана, обiд приготовлений, а ii погляди не мають нiякого значення, тим паче, що насправдi нiяких поглядiв у неi немае.
Тоцьк не бере
Якщо, як стверджуе статистика, середня тривалiсть життя у нашiй краiнi 64 роки, то несправедливо хоч би кому перевищувати цю межу. Так, звичайно, я працював, щось робив корисне чи шкiдливе (це як поглянути), але скiльки ж держава мае зi мною розраховуватись?! Тому, якщо припустити, що «швидка допомога» дотримуеться державного iнтересу, iй краще не квапитись. Однак i молодiсть не пiдстава, аби поспiшати. До мого сусiда, тридцятирiчного бiзнесмена Кольки Федякiна, коли в нього стався iнсульт, не iхали, тому що вiн волав про допомогу, плутаючи язиком, i фельдшер, який приймав дзвiнок, порадив не бешкетувати, вiдiспатись, а вранцi випити розсолу. А вiн ранком порадою не скористався, тому що небiжчики розсолу не п’ють. А дядьковi Федякiна Борису Овсiйовичу, коли вiн лежав iз серцевим нападом, пропонували: перш нiж марно турбувати заклопотаних людей, вжити валiдол чи нiтроглiцерин, покласти на груди грiлку, наклеiти гiрчичники, попарити ноги. А тут Варвара набрала «03», i там, на мiй подив, зайвих запитань ставити не стали i заперечувати не намагались. Не минуло й пiвгодини, як авто з хрестами на вологих боках, наповнивши околицi виттям сирени та осяявши iх синiми сполохами, влетiло у двiр. Той факт, що воно так швидко приiхало, переконав мене у тому, що тi, хто послав авто, вважають, що справа на це заслуговуе. На порозi з’явилась молода бiлявка в блакитнiй куртцi з написом на спинi «Швидка допомога» та рославий молодик з йоржиком та безглуздо-iронiчною посмiшкою на плисковатому обличчi.
– Йой, – мовила вона, – який у вас красень! – i посмикала холку Федора, котрий довiрливо пiдiйшов до неi. – Нiвроку, гарний. І одразу готовий товаришувати. Чуе, що вiд мене тхне псом?
І, перш нiж поцiкавитись причиною виклику, розповiла, що у неi також е пес-пудель, непородиста кiшка, чоловiк Іван та двое дiток молодшого шкiльного вiку. Повiдомила, що iм’я та по батьковi у неi Зiнаiда Василiвна, але чоловiк, свекор та всi iншi звуть ii просто Зiнуля.
Нарештi згадала, навiщо приiхала:
– Так, у кого тут що сталось?
Ми навперебiй почали пояснювати. Незважаючи на сумарну плутанiсть, вона усе зрозумiла. Оглянула мiй живiт, помацала мiзинцем з нiгтем, наманiкюреним та гостро заточеним, нiби спецiально пiдготовленим для витягування клiщiв. Я подумав, що вона зараз же цей природний iнструмент застосуе для справи. Але вона пальчик вiдвела, а клiщем захопилась, як до цього псом:
– Ой, який аферист! Супер! І як же ти туди, паразит, залiз? І вилазити, мабуть, не волiеш. А навiщо? Тепло тобi там, затишно, ситно. Ну, нiчого, – пообiцяла, – у нас не загостюешся.
І каже вже не клiщу, а менi:
– Ну що ж, збирайтесь, поiдемо в лiкарню.
– Навiщо? – запитав я.
– Ну а як же. Ви ж не бажаете померти вiд енцефалiту.
– Нi, не бажаю.
– Отже, потрiбно iхати.
– Але чому iхати? Хiба не можна вдiяти щось на мiсцi.
– А що саме?
– Звiсно що. Витягнути клiща. Це що, така важка справа? У вас, напевно, е для цього медична освiта, досвiд.
– Все у мене е, я фельдшер зi стажем. Не лiкар, але теж на щось здатна. Але ось стерильних iнструментiв у мене немае. А без стерильних iнструментiв такi речi не робляться. Ви зi мною згоднi?
Я погодився, але наважився виразити подив.
– А що, стерильнi iнструменти хiба це проблема?
– Ну, звичайно, проблема, ви ж не бажаете померти вiд зараження кровi. Менi здаеться, навiть i у вашому вiцi це не надто приемно. Ви зi мною згоднi?
Я погодився, що i вiд зараження кровi померти не бажаю. Правду кажучи, я взагалi нi вiд чого померти не бажаю, але розумiю, що вiд чогось усе ж доведеться. Але бажано iншим разом. Хоча iншим разом бажано, щоб теж не було.
– Але все-таки, – спробував я мiркувати логiчно, – якщо у вас з собою немае нiякого стерильного iнструменту, давайте обiйдемось домашнiми можливостями. Вiзьмемо просту голку, прокип’ятимо, ось вам i стерильний iнструмент.
– Ну, це вiрно. Голку ви прокип’ятите. А пiдлогу, стiни та стелю теж прокип’ятите? Стерильну обстановку зумiете створити?
– Тобто, щоб навколо чистота була? Так у нас нiби й не брудно.
– Чистота – це ще не стерильнiсть. Спробуйте, проведiть пальцем по пiдлозi, встромiть його пiд мiкроскоп i там таке побачите, що зомлiете.
Я припустив, що з мiкроскопом скрiзь що-небудь знайдеш. Вона погодилась: скрiзь, але не те i не в такiй пропорцii. Якщо в справжнiй операцiйнiй…
– Та при чому тут операцiйна, – вигукнув я, втрачаючи терпець. – Менi ж не операцiю, а усього-на-всього витягнути клiща.
Але й вона почала дратуватись.
– Це вам здаеться, усього-на-всього клiщ. Мiкроб у тисячу разiв менший, а потрапить в ранку – i зараження кровi. І що пiсля цього? Пiсля цього – ви на цвинтарi, я – у буцегарнi, а моi дiти де? У сиротинцi. Вони у мене вiд першого чоловiка, а цей з ними панькатись не стане. Нi, не те, щоб це… Вiн iх любить, доки зi мною. Але зустрiне iншу жiнку й одразу згадае, що дiтки-то не його. От i вiддасть iх до сиротинця. А там iх американцям продадуть на розчленування. Закон забороняе, а iм все одно продають. Нелегально. Через Бiлорусь перевозять. Ви гадаете, вони так чи що полюють за нашими дiтками? Тому що такi добрi? Еге ж, добрi. В них зараз – чули? Тривалiсть життя сягнула майже до ста рокiв. А за рахунок чого? Три речi (почала загинати пальцi): збалансоване харчування, стовбуровi клiтини та трансплантацiя. Американцi, вони люди рацiонально мислячi. Ви зi мною згоднi? Для них здорова росiйська дитина – це комплект запчастин. Це як автомобiль, розумiете? Дотепнi люди крадуть, розбирають, а потiм по запчастинах продають. Кому гальмiвнi колодки, кому карбюратор, шини, свiчi чи ще щось. То ми iдемо чи чекаемо симптомiв енцефалiту? У вас голова не паморочиться? В очах не двоiться?
Звiсно, менi одразу здалось, що паморочиться та двоiться.
– Виходить, i обговорювати нiчого, – зробила вона висновок i, дiставши з сумки спецiальний телефон розмiром з чоловiчий черевик, почала дзвонити у якусь iнстанцiю та пояснювати негучно:
– Так, клiщ! Є почервонiння та припухлiсть. Хворий скаржиться на сверблячку, запаморочення, подвiйний зiр та нудоту.
Про нудоту це вона вiд себе додала, але як тiльки додала, то менi вiдразу здалось, що мене трохи нудить.
Я аналiзував своi вiдчуття, а вона вiдiйшла в закуток i ще в свiй мобiльник шепотiла, прикриваючи його пухкою долонею, щось, вочевидь, таке, що не для моiх вух. Це мене насторожило, але все-таки я ще очiкую, що iй скажуть, мовляв, дурницi, не забивайте нам баки, зробiть те-то й те-то i приймiть новий виклик. Їй нiчого такого, певне, не кажуть, виходить, до того, що вона прошепотiла, поставились з належною увагою. Закiнчивши розмову з iнстанцiею, фельдшериця повiдомила, що мене ладнi прийняти у «Склiфi», тобто в лiкарнi iменi професора Склiфосовського, куди вiдвозять людей з ножовими та вогнепальними пораненнями, самогубцiв, людей, якi отруiлись грибами, ошпарених, обгорiлих у пожежi, людей, що упали з даху, зiм’ятих в автокатастрофах, вирiзаних iз залiза та зiбраних по шматочках. І мене з якоюсь жалюгiдною комахою в животi також туди ж? З одного боку, незручно з такою дрiбницею, а з другого боку, якщо везуть – значить, не дрiбниця. Але, уявляючи, що вiд мене до Склiфосовського не менше сорока кiлометрiв, я поцiкавився, чи не можна кудись поближче. Наприклад, до Тоцька, ось вiн поруч, а в ньому е дивовижна лiкарня.
– Ой, який же ви примхливий! – зiтхнула вона i почала знову телефонувати. – Алло, алло, вони в «Склiф» не бажають, вони бажають в Тоцьк. – Менi: – Зараз наш диспетчер телефонуе в Тоцьк. – Диспетчеру: – Алло, алло. Що, нi? – Менi: – Тоцьк вас не бере. В них лiкарня академiчна. Беруть лише академiкiв, професорiв, докторiв наук. Але вас можуть прийняти в Запольську.
Водiй за весь цей час не зрушив з мiсця. Стояв бiля дверей з тiею ж безглуздою посмiшкою, котра нiчого не виказувала, i крутив на пальцi в’язку ключiв.
У пошуках стерильностi
Я, звiсно, образився, що Тоцьк мене не бере. На iхню думку, я не академiк. Нiчого доказувати я не захотiв. Хоча до певноi мiри я все-таки академiк. У двох, як сказано вище, iноземних академiях числюся i в однiй навiть як почесний член. Але що тут доказувати? Теж менi академiчна лiкарня! Я розумiю, коли е клiнiки онкологiчнi, педiатричнi, психiчнi, ветеринарнi за видами хвороб чи тварин. А тут наклепали усiляких лiкарень окремих для академiкiв, для мiнiстрiв, для космонавтiв, для суддiв, для прокурорiв чи iще когось. Наче цi, для кого це «для», не з таких самих частин, як ми, складаються, чи хвороби у них особливi, академiчнi, мiнiстерськi, прокурорськi. Єдине у них професiйне захворювання – геморой. У нас держава, яка була радянською, так i зосталась – станово-iерархiчна. Одним усе, другим поменше, третiм взагалi дуля. Звiсно, за Тоцьк я ще мiг би поборотися, кудись подзвонити, написати скаргу, викласти в iнтернет, але поки цим займатимусь, енцефалiт розвинеться… Так що там iще? Запольськ? А вiн не академiчний. І хiба вiн не далi, анiж «Склiф»?
Фельдшерка охоче погодилася:
– Ну, й правильно, в Запольськ iхати не варто, тим паче, що стерильностi вони також не забезпечать. Яка там стерильнiсть? Там ось такi таргани по стiнах бiгають. А в «Склiфi» стерильнiсть. І ще спецiально навчений персонал, потрiбне обладнання i лабораторiя. Вони вашого клiщика акуратненько витягнуть i вiдразу в лабораторiю на аналiз, а вам iн’екцiю зроблять i, дасть Бог, живим зостанетесь. Якщо навiть i буде невеличке пошкодження мозку, це не страшно, у нас вся краiна з ушкодженими мiзками живе. Ви зi мною згоднi?
Раз такi перспективи, що менi зоставалося робити? Гаразд, кажу, поiхали. Зiнуля зрадiла, наче я до неi на iменини налаштувався. Я згодом подумав, що це iй для чогось було потрiбно саме в цей район потрапити, от вона мене цим напрямком i спокушала. А спокусивши, зрадiла.
– Паша, – каже до шофера, – гайда!
