скачать книгу бесплатно
• 3-те мiсце у свiтi за викраденням машин.
І хто винен, що при таких багатствах народ цiеi краiни живе в злиднях i приниженнях? Влада, яка дозволяе розкрадати цi багатства i сама бере участь в розкраданнi? Народ, який дозволяе так ставитися до себе? Де таке бачено, що двадцять три мiльйони жителiв краiни зi ста сорока живуть за межею злиднiв? Державний службовець Ігор Іванович також живе за межею, але з iншого боку. Його доход 5.000.000 (п’ять мiльйонiв!) рублiв на день (на день!) бiльший, нiж сiмсот громадян по iнший бiк межi отримують за мiсяць. При цьому держава, щоб не розоряти Ігора Івановича занадто вже, оплачуе його квартиру й окремо дае грошi на утримання до двадцятитрилiтнього вiку його дiтей.
Я давно змирився з думкою, що справедливостi нiде немае i бути не може, але нормальне людське суспiльство не може не рахуватися зi стремлiнням до неi. Тому справедливостi нема, але для того, щоб суспiльство мирилося з цим, несправедливiсть не мае бути разючою i занадто кидатися в очi. Радянський режим 70 рокiв проiснував крiм усього на тому, що пiдтримував у суспiльствi iлюзiю рiвностi. Рiвностi в скромностi умов побуту i споживання. Бiльшiсть радянських людей були приблизно рiвнi, живучи на порiвняно скромну зарплату, в вельми тiснуватих житлових умовах, довгий час у комунальних квартирах (одна родина – одна кiмната) i вищi зарплати не сильно переважали нижчi.
У серединi п’ятдесятих рокiв партiя вирiшила полiпшити житловi умови народу. Розпочалося масове будiвництво дешевих будинкiв. Багато людей переселялися в окремi квартири, але й тут для бiльшостi дотримувалися вiдносноi рiвностi. Кожна людина мала право на певну кiлькiсть метрiв i для бiльшостi перевищення цiеi норми було неможливим. Але, ясна рiч, була категорiя людей найбiльш поцiнованих державою. Представники вищоi партiйноi номенклатури, державнi чиновники, багатозiрковi генерали, дiячi мистецтва, котрi особливо вiдзначилися в прямих послугах державi, вченi з допуском до державних секретiв, якi особливо охоронялися. Цi користувалися благами, недосяжними усiй рештi громадян, але i iх привiлеi, по-перше, приховувалися, а по-друге, здаються нiкчемними в порiвняннi з тими, хто наближений сьогоднi до Першоi особи. Для цих жодних обмежень немае. Вони можуть володiти i володiють вiллами, палацами, яхтами i ще чортзна чим, п’ють вина цiною по декiлька тисяч доларiв за пляшку, тратять мiльйони на своi днi народження, запрошуючи захiдних, а хто бiднiш, вiтчизняних суперзiрок, i роблять це практично не ховаючись i нiчого не боячись, а народ дивиться на це, терпить i охоче вiдволiкаеться на якiсь радощi на кшталт спортивних свят i захоплення чужих територiй. Але чи буде вiн терпiти до нескiнченностi – питання, яке мусить бодай трохи турбувати наших правителiв. Народ наш довiрливий i терплячий, але колись таки розплющить вiн очi, погляне, що з ним витворяють, прокинеться, сповнений сил, i тодi… що вiн зробить тодi? 90 вiдсоткiв пiдтримують сучасний режим, вiрять в нього, не зважаючи нi на що, але режим даремно вважае iх своею надiйною опорою.
Дисиденти радянського часу подiлялися, грубо кажучи, на двi категорii: на тих, хто не любив режим змолоду, i на iнших, котрi вийшли з полум’яних комсомольцiв i комунiстiв. Першi, борючись iз владою, не надто обурювалися ii дiями, бо заздалегiдь знали, що вона така, яка е. Другi, спершу безоглядно вiрячи владi та ii вождям, люто накидалися на тих, кого влада оголошувала ворогами народу, на тих, хто сумнiвався в перевагах радянського ладу i генiальностi вождiв, але коли вони раптом прозрiвали, контраст мiж тим, у що вони вiрили, i правдою, яка вiдкрилася перед ними, був таким великим, що вони вiдчували себе пiдло обманутими i, враженi цим обманом, кидались на боротьбу iз владою так само люто i безкомпромiсно, як ранiше ii пiдтримували. Невже Перша особа нашоi держави не розумiе, що цi 90 вiдсоткiв стануть його найлютiшими ворогами, коли зрозумiють, як пiдло вiн використовував iх довiру? Невже не задумуеться над цим? Чи якiсь важливiшi справи його вiдволiкають?
– Саме так, що важливiшi, – вiдгукнулася Зiнуля, i я зрозумiв, що вона все-таки якимсь чином читае моi думки.
– Та якi ж у нього можуть бути важливiшi справи? – сказав я iй. – Адже Перша особа держави. Ну, так, я розумiю, у нього було важке дитинство, вiн мрiяв бути шпигуном. Вiн нiколи не готувався до тiеi ролi, яка випала йому найвипадковiшим чином. Але раз випала, невже йому не спадае на думку, яку вiдповiдальнiсть взяв вiн на себе? І невже, раз уже так вийшло йому увiйти нi з того, нi з сього в iсторiю, невже не хочеться йому зоставити в iсторii свiй слiд?
– Дуже навiть хочеться, – вiдповiла менi Зiнуля.
– То чому ж вiн для цього нiчого не робить?
– Вiн робить. Вiн навiть дуже робить, – заперечила Зiнуля. – І вiн залишить слiд. Вiн залишить такий слiд, якого нiкому ще не вдавалося залишити. Ось побачите, вiн скоро прославиться. Вiн скоро так прославиться, що ви навiть уявити собi не можете, як вiн прославиться.
Вона вже не вперше говорила зi мною натяками, менi надокучило iх розшифровувати, але думаючи про Перодера, я згадав свою розмову з Акушею.
Скiльки коштуе один мiльярд
Моiх друзiв одного зi мною поколiння практично нiкого не зосталося. З тих, що зосталися, Акуша на вiсiм рокiв молодший за мене, в нашому вiцi рiзниця не така вже й велика, але вона полягае в тому, що я пам’ятаю велику вiйну з першого дня до останнього, а Акуша всю ii пережив немовлям. Але в цiлому ми люди однiеi епохи, якою обидва i сформованi, давно сформованi, в усякому випадку, обидва вже старi люди.
Акуша – це товариська кличка, яка прилипла до нього iще зi шкiльних часiв. Повне його iм’я Борис Глiбович Акушев, тому для декого вiн Борисоглiбич, а для мене просто Борька чи частiше за все Акуша. Акуша, недавно втративши дружину, живе самотньо в старiй напiврозваленiй дачi, що дiсталася йому вiд дiда, старого бiльшовика, i займаеться самогоноварiнням виключно для особистого (iнодi разом зi мною) споживання. Колись якiсь багатi люди давали Акушi за його дiлянку шаленi грошi, але вiн вiдмовився. Багатii намагалися викурити його iншими способами, якось навiть найнатуральнiшим, себто дачу просто пiдпалили. Але за Акушу заступилась природа, саме налетiла така злива, що вогонь був погашений, не розповсюдившись. Багатi люди вчиняли проти нього ще якiсь дii, але вiн виявився достойним онуком свого дiдуся, в роки Громадянськоi вiйни приморського партизана, не пiддався погрозам i вистояв. Пенсiя в нього близько двадцяти тисяч, але вiн здае свою «двушку» в Москвi, i йому цього на його скромне життя вистачае. Вiн давно вже нiчого не пише, вважаючи, що в писаннi жодного смислу немае, все написано до нього. В принципi я з ним згоден, але все ж таки марнувати час просто так не привчений. На мое запитання, чим вiн цiлими днями займаеться, крiм самогоноварiння, Акуша вiдповiдае коротко: бережу здоров’я i думаю. Збереження здоров’я проявляеться в тому, що ранками вiн робить зарядку з гантелями, п’ятнадцять разiв пiдтягуеться на саморобнiй перекладинi й обливаеться холодною водою. Здоров’я йому потрiбне, бо, як вiн каже, ще треба декого пережити. Пiд деким вiн розумiе наших вождiв, а ми уже пережили Сталiна, Хрущова, Брежнева, Андропова, Черненка, Горбачова, Єльцина. Тепер сподiваеться пережити принаймнi ще одного.
Утiм, вiн не просто думае, а поглинае i перетравлюе величезну кiлькiсть iнформацii i любить ii обговорити. Вiн дивиться наш зомбоящик, сидить цiлодобово в iнтернетi, вичитуе новини, вiд яких на нього нападае жах. А може, його реакцiю слiд оцiнювати якось iнакше. Не жах, а якесь навiть сластолюбство при поглинаннi усiеi цiеi бридоти, яку iнтернет постачае йому в необмежених об’емах. Вiн бувае дуже розчарований, якщо не почуе в ефiрi i не знайде у Всесвiтнiй мережi чогось викривального, на кшталт розповiдi про безкарно привласненi мiльярди, про чиюсь розкiшну яхту, вiллу, дорогу машину, про гульбища на заходi дiтей високих чиновникiв, про прокурорiв, що беруть великi хабарi, про того самого, який отримуе 5 «лимонiв» за день, про рейдерськi захоплення, про людей, посаджених за грати за вихiд на мирний мiтинг.
Як це було за нашоi радянськоi молодостi, усiх, причетних до iснуючоi влади, вiн називае «вони». Ти чув, каже, вони усiх правозахисникiв примушують рееструватися як iноземних агентiв. Ти бачив, який годинник у секретаря нашого цього. Ти читав, вони дозволили полiцii застосовувати проти натовпу зброю.
Нещодавно на хабарах упiймали якогось генерала. Показували його палац, дванадцять кiмнат, шiсть чемоданiв грошей, золотi годинники, люстри, щось iще. Начебто ведеться боротьба з корупцiею, але когось заарештовують i показують по телевiзору все ним награбоване, а iнший, що накрав у десять разiв бiльше i постiйно викриваеться журналiстами, вiльно живе у своiх хоромах, iздить на «ролс-ройсi», носить годинника за триста тисяч доларiв, нiчого нi вiд кого не приховуе i приховувати не збираеться. Повне беззаконня, вiд якого не застрахований нiхто. За радянських часiв були хоча й не писанi, але зрозумiлi правила. Якщо ти, займаючи якусь посаду, iмiтуеш вiдданiсть режиму i вважаешся патрiотом (а на державнiй службi усi злодюги iмiтують вiдданiсть i вважаються патрiотами), то тобi прощаеться багато чого. Крадь, та знай мiру. Приблизно спiввiднось свою посаду, близькiсть до вищого начальства з кiлькiстю краденого, але не попадайся. Якщо ж уже попався, то щонайменше виключать з партii, знiмуть з посади, якщо й не посадять, то засунуть кудись геть iз очей. Тепер же немае жодноi мiри i жодних правил. Одного злодюгу показово саджають, а другого…
Всi пам’ятають iсторiю з мiнiстром, який украв мiльярди i, не догодивши комусь у чомусь iншим (але не тим, що украв мiльярди), став фiгурантом великоi справи. Скiльки було радостi в нашому суспiльствi, що прагне кровi i справедливостi! Інтернет гудiв. Телеканали охоче показували, як колишнiй любимчик найверховнiшого начальника покiрно з’являеться на допити в слiдчий комiтет. Народ переживав радiсне хвилювання, що ось воно, розпочалася справжня вiйна з корупцiею, всi наввипередки припускали, який строк вiн отримае, сподiвалися, що немаленький, а оптимiсти передбачали навiть розстрiл. І раптом все закiнчилося пшиком, справу тихцем закрили, екс-мiнiстр отримав нову посаду, не таку велику, як ранiше, але достатньо хлiбну, на тому все й завершилося.
Акуша нашу державу називае злодiйською i клептократичною, а головним злодiем, каже, е, я навiть боюсь сказати хто. І стверджуе, що ще рiк-два i держава розвалиться вiд корупцii. Я заперечую, що це нiсенiтниця, корупцiя у нас велика, але збитки вiд неi, як менi сказав один освiдомлений економiст, не бiльше двох вiдсоткiв вiд ВВП, це для такоi великоi i багатоi краiни нiщо.
– Два вiдсотки це нiщо, – каже Акуша, – але для того, щоб iх захистити, потрiбнi решта вiдсоткiв, яких ледь не вистачить до ста. Я кажу: як це так? Вiн каже: а ось так. Уяви, каже, собi, що ти голова держави, легiтимно обраний бiльшiстю народу. До того, як тебе вибрали, ти був чесним-пречесним, але коли в твоiх руках опинився ключик до всiеi казни держави, ти не втримався i з мiльярда мiльярдiв поцупив один.
– Всього-на-всього?
– Ну, якщо хочеш, сорок чи сто сорок мiльярдiв, не важливо, це все одно збиток для держави на тлi всiх iнших витрат мiзерний. Але якщо навiть один, вiн тягне за собою такi наслiдки, якi треба захищати усiею рештою бюджету краiни.
– Поясни, – кажу я йому.
– Пояснюю. Почнемо з того, що й один мiльярд неможливо поцупити одному, навiть якщо ти Най-Най. Укравши, ти мусиш подiлитися з тими, хто допомiг тобi це зробити, чи дати iм також украсти, чи просунутися по службi, чи отримати за безцiнь скiлькись-то гектарiв дорогоi землi, чи виграти тендер на будiвництво чогось крупного, чи очолити нафтову компанiю, чи ще якось винагородити послужливого чоловiка. Все це робиться негласно, але суспiльство складаеться з дуже багатьох людей, i деякi з них, особливо з тих, кому нiчого не перепало, бувають уважнi i цiкавi. Хтось щось дiзнаеться, пронюхуе, розпатякае, пiдуть чутки, витiк у пресу чи в iнтернет. Поки ти при владi, всi цi чутки i витоки тебе можуть не турбувати. Але як тiльки-но ти згадаеш, що твое перебування у владi обмежено конституцiйними строками, одразу дотямиш, що привiд для стурбованостi все-таки е. Є ризик, що той, хто легiтимно змiнить тебе на вищому посту, може зацiкавитися i вкраденими мiльярдами, i статками тих, хто допомiг тобi його украсти. Тому для початку треба спробувати заткнути пельку тим, хто занадто багато знае, патякае i виносить в iнтернет. Є багато способiв зробити це, але всi вони кримiнальнi i, мiж iншим, чогось коштують. Якщо ними скористатися, то у майбутньоi влади виникнуть додатковi питання. У передбаченнi цього ти прийдеш до висновку, що за владу, хочеш чи не хочеш, а прийдеться триматися. Значить, треба пiдправити конституцiю i наступнi вибори провести зi стовiдсотковою гарантiею виграшу. Якщо вибори справжнi, то стовiдсотковоi гарантii немае нi в кого, а якщо iншi, то тут треба залучити чарiвника Ч. Чарiвник зробить так, що iншi кандидати, якщо мають бодай найменший шанс, будуть знятi з перегонiв на самому початку i будуть замiненi пiдставними, але про всяк випадок i пiдставним розгулятися нiяк не дадуть. Також чарiвник Ч. проведе i вибори в наш начебто парламент зi стовiдсотковою гарантiею, що вiн весь буде слухняним i зайвих запитань нiколи не поставить. Зауважимо, що вибори чеснi коштують чималих грошей. Вибори нечеснi вимагають iще бiльше вкладень.
Нагадую, що все це менi пояснюе мiй друг Акуша.
– Тепер, – каже вiн, – дивись, що виходить. Вибори пройшли з грубими порушеннями. Вони настiльки грубi, що люди, велика маса, не витримали i вийшли на вулицю з протестом i вимогою повторних виборiв. Можеш ти це допустити? Якби не той мiльярд, який ти вкрав спочатку, ти мiг би вийти на вулицю, очолити цей протест, розпустити парламент i освiжити свою владу, вливши в неi нову енергiю. У крайньому випадку, пiти з честю. Але ти вже цього зробити не можеш, i тобi доводиться стати диктатором. Керiвникiв протесту – у кутузку, решту – кого задобрити, кого залякати. Для цього потрiбна полiцiя, готова виконувати будь-якi накази, пiдкупленi слiдчi, продажнi суддi. Їх всiх потрiбно заохочувати, пiдвищувати iм зарплати, спокушати iх iншими пiльгами, а iх чесних колег так чи iнакше вiдсувати вiд справ, аби правосуддя в жодному разi не змогло запанувати. У суспiльствi, в певному середовищi, невдоволення наростатиме. Щоби воно не розповсюдилося в широких масах населення, його слiд душити в зародку. Репресiями, загрозами репресiй, оголошенням особливо невдоволених iноземними агентами, п’ятою колоною, ворогами вiтчизни. Треба створити величезний i вмiлий пропагандистський апарат, який вихвалятиме твоi дii i чорнитиме твоiх супротивникiв. На все це витрачаю величезнi грошi. Ставши диктатором, ти втрачаеш здатнiсть тримати бiля себе обдарованих людей. Все бiльше тебе оточують люди, що вмiють лестити i пiддакувати, але все менш компетентнi. Державою керують усе гiрше i десь щось горить, щось валиться. Радники дають дурнуватi поради. Приймаються помилковi рiшення. Наприклад, вирiшити якусь проблему за допомогою маленькоi переможноi вiйни? Вдалося. Захопити якусь територiю без единого пострiлу? Вдалося! Народ трiумфуе. Рейтинг росте. Але при захопленнi територii радники i ти сам не прорахували, у скiльки обiйдеться ii захоплення, утримання i пiдтримка. Чи не стане ця територiя поперек горла? Поки що все йде добре i виникае спокуса захоплення ще однiеi територii. А тут сторона, що поступилася першим шматком, раптом спротивилась i просто-таки за наступний шмат вчепилася. Розпочинаеться вiйна i йде не так, як ти розраховував. Кров, злочини, помилки i втрати. Все це коштуе вже дуже великих грошей. А ще виясняеться, що крiм тебе, твоеi краiни i краiни, на яку ти напав, е iще зовнiшнiй свiт, який чомусь не залишаеться байдужим, починае тебе побоюватись i, побоюючись, пропонуе вiдступити або хоча б зупинитися. Ти вiдступати уже не можеш, тодi вони проти твоеi краiни здiйснюють недружелюбнi дii, приймають якiсь санкцii i, не розумiючи, як далеко ти збираешся зайти у своiх амбiцiях, розпочинають змiцнювати оборону. А ти, звичайно, сприймаеш це як виклик i зi свого боку розпочинаеш змiцнюватися. Витрачати бiльше грошей на армiю, на озброення i переозброення. Бюджет все бiльше орiентуеться на вiйну, на велику вiйну, здiйснюються вже зовсiм безумнi, безглуздi i непосильнi трати на виготовлення нових ракет, кораблiв, лiтакiв, танкiв i гармат. У результатi всього величезного бюджету величезноi краiни дев’яноста восьми вiдсоткiв його не вистачае, щоб замiстити двохвiдсотковий збиток, нанесений тобою з самого початку. А тим часом нафта дешевiе, рубль падае, все дорожчае i значнiй частинi населення вже не вистачае грошей нi на iжу, нi тим паче на лiки. Невдоволення зростае, зрiе щось на кшталт бунту, i ти, не знаючи, як з цим справитися, готовий на все для збереження своеi влади, свободи i життя. Намагаючись змiцнити систему, ти розставляеш на всi ключовi пости людей, що демонструють тобi вiдданiсть, а насправдi безпринципних i продажних. Саме тому, що вони продажнi, i вiдданiсть iхня такоi самоi якостi. На випадок чого, вони тебе, не гаючись, здадуть, пов’яжуть i доставлять на мiсце звершення правосуддя. Ти, вже не зважаючи нi на якi витрати, знову змiцнюеш армiю, змiцнюеш свою охорону, змiцнюеш полiцiю (нiкому з них при цьому не вiрячи), ти для можливого розгону людей виробляеш запаси гiрчичного газу, закупляеш водомети, заздалегiдь дозволяеш полiцейським на випадок чого застосовувати зброю. Але бувають же випадки, коли водомети не допомагають, а полiцейськi вiдмовляються стрiляти в людей. І все це тому, що колись ти пiддався жалюгiднiй по сутi спокусi украсти мiльярд. Утiм, коли ти побачиш, що у тебе вже виходу немае, ти зрозумiеш, сiм бiд – один одвiт, i до вкраденого мiльярду можна, не боячись, додати iще хоч сто-двiстi-триста, для максимальноi суворостi можливого суду i першого мiльярду буде досить.
Все це Акуша роз’яснював менi на пальцях, коли ми сидiли в нього на розваленiй його верандi i пили самогон чи, як вiн його називав, кальвадос, його власного виробництва з його ж яблук. А потiм я пiшов до себе, лiг i довго крутився i лише близько трьох ночi щойно заплющив очi, вiн менi подзвонив i, не поцiкавившись, чи не дуже пiзно, доповнив своi мiркування про вартiсть першого украденого мiльярда думкою, до якоi я дiйшов власним розумом:
– Слухай, забув сказати ще ось що. Укравши мiльярд, виправляючи конституцiю, посилюючи полiцiю, фальсифiкуючи вибори, вiн повинен i можливого наступника пiдiбрати, котрий вже щось украв, який, якщо i змiнить його при життi, то сам, в усьому цьому забруднений, розкривати його не посмiе.
Над чим ви зараз працюете?
Пригаданi мною мiркування Акушi навiяли менi смутнi думки, що якщо вiн правий, то немае жодноi надii, що у нас у хоч трохи осяжному майбутньому на вершинi влади може опинитися чесна людина. В усякому разi менi до цього за допомогою клiща чи без нього вже не дожити.
Щоб вiдволiктися вiд таких думок, я переключився на дурницю: зосередив свою увагу на якомусь апаратi, який зеленими i червоними iндикаторами переморгуеться.
– Цiкаво, – питаю Зiнулю, – що це у вас за прилад?
– А я не знаю, – стенула вона плечима.
– Як не знаете? – здивувався я. – Вiн для чогось же потрiбен.
– Не знаю, навiщось, може, i був потрiбен, а тепер так – бутафорiя.
Ось кажуть, що асоцiативний вид мислення це найнижчий вид мислення. Коли б я в це повiрив, мiг би померти вiд комплексу неповноцiнностi. Бо завжди мислю асоцiативно. Зiнуля сказала: прилад бутафорський. Я з нею негайно погодився i розвинув цю думку далi:
– У нас все бутафорське. Бутафорський уряд, бутафорський парламент, бутафорський суд, бутафорськi вибори, бутафорська невiдкладна медична допомога.
– Як ви мислите оригiнально, – оцiнила Зiнуля. – Ви також письменник.
– Що значить також? – не зрозумiв я.
– Ну, я маю на увазi Семигудiлов письменник i ви також.
– Це я також? – обурився я до глибини душi. – Це вiн також. Якщо вiн взагалi письменник.
– Петро Іллiч, – втрутилася з поправкою Варвара, – не просто письменник. А дуже вiдомий письменник. Набагато вiдомiший за вашого Семигудiлова.
– Ну, як це? – не повiрила Зiнуля. – Семигудiлова знають всi, навiть тi, котрi книжок не читають.
– Саме тi, хто не читае, а дивляться безглуздi ток-шоу по зомбоящику. А читачi книжок знають Петра Іллiча.
– А-а, – ставлення до сказаного Зiнуля виявила незрозумiлою, шанобливою, очевидно, емоцiею. – А над чим ви зараз працюете?
– Смiшне запитання, – сказав я.
– Чому смiшне?
– Тому, що цiкавитися, над чим письменник працюе зараз, е смисл тiльки в тому випадку, коли знаеш, над чим вiн працював ранiше.
– А над чим ви працювали ранiше?
– Петро Іллiч, – знову втрутилася Варвара, – написав дванадцять романiв. Але раз ви книжок не читаете…
– До восьмого класу читала. А потiм перша любов, перша вагiтнiсть, перший аборт, а далi було уже не до книжок.
– Але, може, ви до вагiтностi бодай роман «Зимове лiто» прочитали? – зробила припущення Варвара.
– «Зимове лiто»? – повторила Зiнуля. – Аякже! Ще й як читала! В дитинствi. І серiал дивилася. Як раз по цьому, як ви кажете, зомбоящику. Разiв два дивилася, не менше. А чого ж це ви одразу не сказали? Якби я знала, я би вас не тiльки в академiчну, в кремлiвську лiкарню влаштувала б.
– Та менi хоч у яку, аби швидше.
– А навiщо швидше? Вам що – кепсько? Та ви, я дивлюсь, зблiдли. Паша, що ти як молоко везеш? Жми на залiзку!
Клiщi з супутникiв
Паша натис на залiзку i далi ми хвацько поiхали: з мигалкою, крякавкою i сиреною. Посеред ночi пробок не було, але машин зоставалось iще чимало, i раз по раз вони накопичувались перед червоним свiтлом, але тодi ми iх обминали по зустрiчнiй i летiли на червоне свiтло. І я на якийсь час уявив себе поважним чоловiком, для якого немае нi черг, нi правил руху, який може з легким презирством позирати на тих, якi зобов’язанi дотримуватись швидкiсного режиму, не перетинати суцiльнi лiнii i рахуватися з кольором свiтлофора. І менi так сподобалось дивитися на цих, якi не мають права витикатись з ряду, перетинати якiсь лiнii, мусять стовбичити перед червоним свiтлом, що я бодай на короткий час вiдчув себе одним iз тих, котрi так iздять завжди. І Паша летiв по зустрiчнiй i на червоне свiтло, а iнодi пригальмовував, бачачи попереду зелений. Ось як мене везли! А ви кажете, не академiк! Втiм, занадто задаватися не буду, це ж не мене везли, а його, того, що сидiв у менi. А вiн же, падлюка, вже зовсiм не академiк. Вiн не академiк, а я, виходить, без нього i зовсiм нiхто, а з ним – його оболонка. Уявляете собi, я, людина, iнтелектуал, письменник, автор книжок, носiй багатьох звань i лауреат рiзних премiй, шанований сотнями тисяч чи навiть мiльйонами читачiв, з точки зору клiща, був всього лише його оболонкою. Поживним середовищем. Бiомасою. І лише як оболонка достойний того, щоб мене ось так возили. І при усвiдомленнi цього факту гордовите усвiдомлення, що я якийсь не такий, як всi, майже негайно пригасло.
