скачать книгу бесплатно
Федiр, користуючись загальним сум’яттям, першим заскочив у машину, але, будучи витуреним, образився i повернувся в дiм, не озираючись. Шурочка, проводжаючи нас, пустила сльозу i перехрестила мене, що збiльшило моi кепськi передчуття.
У машинi виявились вузький лежак i чотири крiсла – три спереду, одне позаду.
– Як ви, сидячи чи лiжачи поiдете?
Я сказав, що звiсно, сидячи. Тим паче, що перерахованi вище симптоми начебто минулися i корчити iз себе лежачого хворого не хотiлося. Розсiлися по крiслах, пристебнулися, поiхали. Куди? Навiщо? Чи потрiбно? Я прожив уже, як сказала б освiчена людина, основний корпус життя i чи варто так чiплятися за рештки, коли навiть у потрiбностi всього нашого iснування у декотрих людей наявнi сумнiви.
Про смисл життя
«Дар напрасный, дар случайный, жизнь, зачем ты мне дана?» – запитував Пушкiн. Всяк, хто мислить, рано чи пiзно завмирав над цим запитанням. При цьому хтось, природно, сподiвався, що дар, можливо, не зовсiм випадковий i зовсiм не марний, а даний йому з якимсь таким смислом, можливо, навiть зi смислом особливим. Ну, припустимо, що життя Пушкiна мало особливий смисл, тому що… Ну, не стану пояснювати чому. Гаразд, давайте розпочнемо з Пушкiна i складемо список тих, хто зробив щось особливе в лiтературi, мистецтвi, науцi i залишив, як кажуть, свiй слiд. Але ж бiльшiсть людей нiякого окремого слiда нi в чому не залишили. Селянин вирощував хлiб, ми його з’iли, перетравили, зосталось те, що зосталось. Двiрник позамiтав у дворi листя, воно знову нападало, вiн знову позамiтав, почистив двiр вiд снiгу, настала весна, вiд його працi нiчого не зосталося. Значить, життя його взагалi поминуло безслiдно? А життя тварини, комахи, воно що ж, створено природою без усiлякого смислу? Можливо, навiть i так. Все зi смислом чи все без смислу. Якщо друге, то i Пушкiн без смислу, бо бiльшостi людей i вiн не потрiбний. Бiльшiсть живе, не задумуючись про смисл, i правильно робить, бо спроби знайти його призводять лише до даремних мук, а iнодi й до гiршого.
Мiй друг Костя Плотников був блискучим ученим-фiзиком, автором деяких вiдкриттiв, включаючи елемент, що поповнив таблицю Менделеева. В звичайному життi вiн був легкою, товариською i розхристаною людиною. Але iнодi задумувався над смислом життя, додумувався до того, що його немае, впадав у депресiю i доходив до думки, що раз нема смислу життя, то нема й смислу жити. І тодi потрапляв до лiкарнi. Лiкарi вникали в причину його депресiй, виясняли деталi його життя, але все начебто було в нормi. І спадковiсть (тато хiмiк, мама пiанiстка) непогана, i в дитинствi нiчим, окрiм кору i свинки, не хворiв, навчався на вiдмiнно, в справах успiшний, дружина прекрасна i дiти гарно влаштованi. З сексом е проблеми, але рiч не в тому. А в тому, що не бачить смислу в життi. Тодi виникали думки про самогубство. Якось його витягли iз петлi i привезли до лiкарнi. Два днi вiн лежав обличчям до стiни, нi з ким не розмовляючи, але слухняно пiдкорявся медсестрам, якi приходили зробити укол, вимiряти тиск, температуру i взяти кров на аналiз.
Увечерi третього дня його навiдав завiдуючий вiддiленням Геннадiй Єремiйович Цимбалюк, мужчина рокiв п’ятдесяти з коротко пiдстриженими сивими вусиками на життерадiсному засмаглому обличчi, любитель жiнок, рибалка i мисливець. Вiн щойно повернувся з Болгарii, де полював на косуль, результатом був цiлком вдоволений, що позитивно позначилося на його настроi.
– Радий бачити вас iзнову, – сказав вiн, увiйшовши до палати. – Вважав би за краще зустрiти вас не тут, але тут вам також буде непогано. Весь персонал ставиться до вас з великою повагою i надзвичайною нiжнiстю. Як почуваетесь?
– Навiщо мене сюди привезли? – запитанням на запитання вiдповiв Костя.
Запитанню лiкар не здивувався.
– Ми всього-на-всього виконуемо нашi обов’язки.
– У чому вони полягають?
– Зокрема в тому, щоб стримувати людей вiд безповоротних вчинкiв.
– А чому ви повиннi мене стримувати? Чому я, доросла людина, не можу розпорядитися своiм власним життям?
– Тому що рiшення розпорядитися таким чином частiш за все виникае пiд дiею миттевих емоцiй, i людина, яку стримали вiд самогубства, згодом бувае вдячна тим, хто ii стримав. Себто ми припускаемо, що якщо вас не стримати, ви б про це згодом пошкодували, якби змогли.
– Цей випадок не для мене, – сказав Плотников. – Тому що в мене не емоцii, а чiтке усвiдомлення, що мое життя жодного смислу не мае. Та ви навряд чи зможете мене зрозумiти.
– Чому ж? – заперечив лiкар. – Думка не така вже й оригiнальна, як вам здаеться. Вiдсоткiв сорок наших пацiентiв охоче з вами погодяться. Але якщо ви продовжите вашi роздуми в цей бiк, то дiйдете висновку, що якщо немае смислу у життi, то в смертi його немае тим паче.
– І що iз цього виходить? – запитав хворий, хоча не дуже цiкавився вiдповiддю.
– А з цього виходить те, що коли немае смислу нi в тому, нi в iншому, то й взагалi немае смислу в тому, щоби добровiльно мiняти одну нiсенiтницю на iншу. Приносячи страждання своiм близьким.
– Я iм живий приношу ще бiльше страждань.
За своею освiтою i особистим досвiдом лiкар знав, що переконувати хворого, коли вiн у глибокiй депресii, словами в будь-чому, а тим паче, в тому, що смисл життя е, даремна справа, що допомогти йому можуть лише лiки. І все-таки вiн втягнувся у розмову i, забувши, що вiн лiкар, спробував подiяти на хворого логiкою, тим паче, що той поступово також розговорився.
– І взагалi, що таке смисл життя? – казав лiкар м’яким задумливим голосом, наче уперше обговорював цю тему i тепер мiркував уголос. – Уявлення про це залежить вiд свiтогляду або навiть вiд настрою. Смислу життя можна не бачити нi в чому чи бачити в усьому. Кавказькi люди вважають, що людина виконала свое призначення, якщо побудувала дiм, народила сина (дочка не рахуеться) i посадила дерево.
– Дiм з часом зруйнуеться, – парирував Костя, – син i дерево помруть.
– Ми всi помремо. Але син побудуе новий дiм i народить свого сина, а дерево народить iнше дерево. Одне помирае, iнше народжуеться, але в цiлому природа i всi ii складовi не помирають, а оновлюються i продовжуються в наступних поколiннях. То невже ви думаете, що в усе це не внесено жодного смислу?
– Ким вiн внесений? Богом?
– А, я забув, що ви, здаеться, атеiст. Ну, припустимо, ви не вiрите в Бога, але якщо ми виникли навiть просто з пилу, то чому б не припустити, що i цей процес вiдбувся зi смислом. Ну, не може ж бути, щоб наш свiт, такий рiзноманiтний, багатоголосий i багатоколiрний створений i iснуе без всiлякого смислу.
– А решта свiтiв?
– Тобто?
– Увесь всесвiт. Увесь цей космос, зiрки, планети, мертвi, пустельнi, холоднi, сiрi, в iх iснуваннi також якийсь смисл?
– Безумовно. Ви як фiзик краще за мене знаете, що рух у просторi небесних тiл, iх розташування вiдносно одне до одного i взаемна прив’язанiсть пiдкоренi суворим законам, що iх ви, вченi люди, з подивом вiдкриваете. Ви iх тiльки вiдкриваете, а створенi вони ж бо не вами. Але iх створення було ж пiдпорядковано якомусь смислу.
– Я в цьому сумнiваюсь.
– Ну, й сумнiвайтесь скiльки завгодно, але навiщо ж руки на себе накладати? Чому б вам просто не повiрити своiм вiдчуттям? Життя ж бувае всiляке: нудне, холодне, сiре, дощове i зi сльотою, але ж бувають й iншi перiоди, коли сонячно i свiтло, коли ви вiдкрили щось неймовiрне, коли ви любите i любимий, коли ви лежите в засiдцi i на вас iде олень, красень з ось такими рогами… Господи, невже ж у такi хвилини варто думати про смисл життя, коли саме життя е смислом життя.
Суперечка затяглася. Раз по раз до палати зазирала чергова медсестра Галя з пропозицiею зробити укольчик. Лiкар подавав iй знак, i вона щезала. Лiкар наводив аргументи, хворий iх заперечував i наводив своi. Обидва сперечальники були людьми розумними, освiченими. Докази кожного були переконливi, але i контрдокази були такими ж. Зрештою обидва стомилися, а тим часом проклюнувся досвiток. Лiкар спохопився, що минула цiла нiч, а йому вранцi знову на роботу, попрощався зi спiвбесiдником i пообiцяв, що вони зустрiнуться вранцi пiд час обходу. Лiкар пiшов, хворий заснув i спав довго. Прокинувся вiн вiд сонячного свiтла i свiжого повiтря. Це санiтарка Наталя вiдчинила вiкно, щоб провiтрити палату. За вiконницями були грати з товстих металевих прутiв, i тiнь вiд них лежала на пiдлозi, що ii мокрою шваброю протирала Наталя. Потiм вологою ганчiркою вона протерла столик у кутку, стiлець i спинку лiжка, на якому лежав Костя. Потiм стала на стiлець, щоб закрити вiкно.
– Не треба, – сказав iй Костя.
– Що не треба?
– Не треба закривати вiкно.
– Гаразд, – сказала Наталя i вийшла.
Костя лежав на лiжковi, мружився вiд слiпучого сонця i раптом зрозумiв, що це дуже i дуже приемно вiдчувати тепло сонячного промiння i вдихати свiже весняне повiтря i слухати шуми мiського руху за вiкном, чиiсь голоси, стукiт каблукiв, шелест листя i каркання ворон. Вiн згадав про свою спробу самогубства i уявив собi, що зараз вiн був би не тут, а в морзi, голий i синiй на цинковому ложi, i сонячний промiнь, проникнувши крiзь кватирку, лежав би на його мертвому бiлому обличчi. І на секунду уявивши собi цю картину, вiн здригнувся вiд жаху. І подумав, що невже насправдi спало йому на думку самому добровiльно вiдмовитися вiд життя, яке таке прекрасне у всiх своiх проявах. Вiн згадав свою нiчну розмову з Геннадiем Єремiйовичем Цимбалюком. Все, що казав йому лiкар, зараз здавалося Костi надзвичайно мудрим i переконливим. А його власнi заперечення дурнуватими i безглуздими. Тепер вiн точно розумiв, що смисл життя невiдомий, але вiн е, а коли його немае, то й не потрiбно. Не треба нiякого смислу, треба просто жити, насолоджуючись сонцем, повiтрям, природою, квiтами, музикою, любов’ю, роботою, випивкою, iжею i читанням розумних книг. Все це вiн негайно хотiв розповiсти Геннадiю Єремiйовичу i з нетерпiнням чекав 9 ранку, коли той з’явиться з ранковим обходом. Але о дев’ятiй лiкар не з’явився, а близько десятоi зайшла лiкар, що вела Костю, Оксана Габрiелiвна. Очi в неi були заплаканi, i це дуже не сподобалося пацiенту. Йому здавалося, що такого чудового ранку всi мусять радiти життю i нiчого, що б затьмарювало радiсть, нi в кого не мае бути. Вона вимiряла тиск i запитала, як справи.
Хворий сказав:
– Добре.
Вона, схоже, здивувалася i перепитала:
– Добре? У якому смислi?
– У тому смислi, що я добре себе почуваю.
Вочевидь, його вiдповiдь не спiвпала з ii очiкуваннями, i вона вирiшила уточнити:
– А як настрiй?
– Пiднесений, – сказав вiн. – А у вас щось трапилось?
Так вiн запитав i напружився, дуже не хотiлося почути щось смутне.
Вона не вiдповiла i запитала наступне:
– Я чула, що ви ледь не всю нiч говорили з Геннадiем Єремiйовичем?
– Так, – охоче вiдказав хворий, – говорили.
– І яким вiн вам видався?
– Не знаю. Можливо, вiн володiе гiпнозом чи ще чимось таким. Я нiколи не думав, що на мене хтось може так сильно подiяти словами. А вiн мене переконав у тому, що життя чогось таки варте.
– Здаеться, ви переконали його в протилежному, – сказала вона i пiшла до виходу. Вже взявшись за ручку дверей, озирнулася, зустрiла запитальний погляд Костi i повiльно, вiддiляючи слово вiд слова, голосом диктора, що читае останнi вiстi, повiдомила:
– Геннадiй Єремiйович Цимбалюк сьогоднi вранцi застрелився у своему кабiнетi.
Життя напрокат
Так що ж все-таки наше життя? Дар даремний, випадковий чи що? А втiм, це навiть не дар, а лiзинг неначе, чи просто навiть – оренда. Те, що даеться на певний час. Комусь на тривалий строк, а комусь на менший. Ясна рiч, мене як усяку людину зачiпае неминуча думка про те, а що ж буде пiсля того, коли Орендодавець забере свiй товар назад? Дехто йшов i далi. Набоков думав не лише про те, що буде, коли його не буде, але й про те, що було, коли його не було. Якщо я його вiрно зрозумiв i запам’ятав, вiн сприймав минуле, як смерть до життя, i ставив знак рiвностi мiж нею i смертю опiсля. До народження його не було i пiсля смертi його не стало. Але менi здаеться це мiркування не зовсiм коректним, бо мiж часом «до» i «пiсля» е велика рiзниця. Про те, що було до нас, ми з великою чи меншою достовiрнiстю уявляемо собi, користуючись археологiчними, писемними, а нинi i вiдеосвiдченнями наших предкiв. Це дарована нам пам’ять про минуле життя. Наче вставна флешка в комп’ютер. А пам’ять – це i е життя. Чим бiльше в нiй подiй, що запам’яталися, тим довшою вона здаеться нам.
Можна сказати, що минуле людства було нашим перед-дитинством, в якому ми також начебто жили. А пiсля життя жити не будемо нiяк. Ось у чому рiзниця! Зi мною не погодяться тi, хто вiрить в загробне iснування, але я ж у нього не вiрю i не сумнiваюся в тому, що пiсля життя настане нiщо. Порожнеча. Вакуум. Я допускаю, що Бог у якомусь виглядi, чи зовсiм невидимий i невiдчутний, е, але не можу уявити собi, щоб вiн спецiально пiклувався про мое збереження поза тiлесною оболонкою. Для чого, скажiть, вона була потрiбна, якщо ми можемо обходитися без неi?
Про смерть, як про повне закiнчення життя без будь-якого продовження, я став думати рано, приблизно з дев’яти рокiв. Коли менi було шiстнадцять, ми жили на останньому поверсi чотириповерхового будинку. Тодi чомусь думка про смерть з’являлася менi щоразу, коли, пiднiмаючись чи спускаючись по сходах, я рахував сходинки. Їх було на кожен поверх по двадцять. Десять до одного майданчика, десять до наступного. Я рахував чергових десять i думав, що ось на десять сходинок у життi менi менше зосталося. Я намагався подумки поправити рахунок i думав: а що як я зайвий раз пiднiмусь на десять сходинок i спущуся на десять, значить, двадцять менi мае зарахуватися в плюс. І мене цiкавив той факт, що якщо я пройду дуже багато сходинок, то i життя мое скоротиться на дуже багато сходинок. І чим бiльше крокiв я зроблю по землi, тим на бiльше крокiв скоротиться мое життя. Виходило, що лiпше взагалi не рухатися.
Коли менi було дев’ятнадцять рокiв, я чомусь думав i навiть був майже певен, що менi зосталося жити не бiльше року. І дуже здивувався, коли дожив до свого двадцятилiття. А потiм настiльки змирився з думкою про смерть, що взагалi перестав про неi думати. І навiть в п’ятдесят шiсть, перед операцiею на вiдкритому серцi, нiчого не думав.
До речi, операцiя була пiд повним наркозом. Менi розпилювали грудну клiтку, з мене щось вирiзали в одному мiсцi, вставляли в iнше, приблизно так чинять з покiйником. І я поводив себе як покiйник, себто весь цей час не iснував. І це був не сон. Бо коли я прокидаюсь, в мене е приблизне уявлення, довго я спав чи коротко. А тут час зовсiм випав i нiяк мною не вiдчувався. Це була тимчасова смерть i зовсiм уже абсолютною буде кiнцева. Так я мiркую, i ця думка мене не страшить, бо я давно до неi звик. Смерть е нещастям чи радiстю для тих, кому iснування конкретноi людини небайдуже, але для померлого вона просто нiщо.
Ленiнський шлях
Це смiшно, але селище, в якому я живу, досi називаеться Ленiнський шлях. А втiм, у нас у краiнi смiшного так багато, що вже й не смiшно. Радянська влада давно скiнчилася, а символи ii зберiгаються недоторканними, наче хтось усе ще сподiваеться (i хтось насправдi сподiваеться), що вона повернеться назад. У краiнi, яку ii лiдери представляють нинi як оплот православ’я, найшановнiшим покiйником е головний безбожник, нещадний ворог релiгii, руйнач церков i церковних святинь i вбивця тисяч священикiв. Його пам’ятники досi стоять в усiх мiстах i пилюжаться, засидженi голубами на всiх привокзальних майданах Росii. Його iм’я носять головнi вулицi i центральнi райони майже усiх мiст. А ще iмена його соратникiв та iншi, чисто радянськi i бiльшовицькi назви: вулицi, площi, провулки марксистськi, комунiстичнi, комсомольськi, пролетарськi, iменi Сiмнадцятого партз’iзду i т. д.
Наше селище було збудоване, якщо не помиляюся, на початку тридцятих рокiв для учасникiв революцii 1917 року й офiцiйно називалося селищем старих бiльшовикiв. Тих, котрi до 37 року минулого столiття одiйшли вiд справ, сталiнськi репресii майже не зачепили, i багатьом вдалося дожити до вельми похилого вiку, зберiгши повагу до свого минулого i справ, у яких вони брали участь. Їх заслуги оцiнювалися ними самими залежно вiд стажу перебування в РСДРП-ВКП(б) – КПРС, що завiрялось написами на могильних каменях мiсцевого цвинтаря. Найбiльшою повагою в iхньому середовищi користувалися члени бiльшовицькоi партii з дня ii заснування в 1898 роцi, далi йшли учасники Другого з’iзду РСДРП в 1903 роцi, а потiм серйозний водороздiл був мiж тими, хто вступив до жовтня 1917 року i пiсля. До – значить, iстинний революцiонер, а пiсля, хто вступив до партii, яка захопила владу, вже, можливо, й пристосуванець. У шiстдесятих роках останнi бiльшовики, колишнi комiсари, героi Громадянськоi вiйни, вимирали тут один за одним i знаходили останне пристанище на мiсцевому цвинтарi. Нечисленнi родичi супроводжували iх без жодноi помпи по грунтовiй дорозi, що вела до цвинтаря. Цинiчнi нащадки цих героiв саме цю дорогу й назвали – Ленiнський шлях. Шлях цей зарiс чортополохом i лопухами, як i сам цвинтар, на якому потопають у бур’янах однаковi кам’янi квадрати з облiзлим золотом стандартних написiв, де начертанi прiзвища покiйникiв, iнiцiали, роки життя i рiк вступу до партii. Коли вiдшукаеш потрiбну могилу, розгребеш колючi заростi, прочитаеш дату – член з 1905 року, мимоволi посмiхнешся: цей стаж, який здавався солiдним померлому, що вiн у порiвняннi з вiчнiстю, яка розiслалася перед ним?
Тутешнi дачi, розташованi на обширних (по пiвгектара i бiльше) лiсових дiлянках, свого часу виглядали солiдними будiвлями i були цiлком очевидною ознакою життевого успiху своiх господарiв, але тепер тi, якi дивом зосталися непроданими i незахопленими (а такi ще е), на тлi нагромадженого новими руськими архiтектурного беззаконня виглядають так само убого, як могили iх колишнiх хазяiв. Таки справдi, sic transit gloria mundi!
Багатii, змагаючись один з одним, спорудили шикарнi хороми, деякi вельми химерноi форми, обгородились фортечними стiнами з вiдеокамерами i все селище обгородили, зоставивши один вузький в’iзд зi шлагбаумом. Вдень i вночi селище охороняеться зовнi нарядом позавiдомчоi охорони i вовкодавами, що випускаються на нiч з вольерiв. Все селище скидаеться на табiрну зону особливого режиму, прогулянки по ньому помiж стiнами з обох бокiв породжують вiдчуття проходу тюремним коридором. У темний час доби неприемнiсть вiдчуття посилюеться тим, що коли ви, гуляючи по дорозi, пересiкаете якусь невидиму лiнiю, з обох бокiв автоматично спалахують i направляють на вас своi променi прожектори, з’еднанi з вiдеокамерами, якi, зустрiчаючи i проводжаючи вас, крутять своiми змiiними головами. Тому, коли я виiжджаю з селища, в мене виникае вiдчуття, що ось, вирвався на свободу.
Незважаючи на те, що селище у нас, як кажуть, елiтне, дороги в ньому кошмарнi, розбитi. Взимку iх нiхто нiколи не чистить, а до весни в асфальтi виникають такi дiри, що iздити по них без ризику можна лише на всюдиходi. Ремонт дорiг вимагае грошей, а зiбрати iх з наших багатих жильцiв не так-то просто. На прохання внести певну суму деякi з них вiдмовчуються, а iншi пишуть жалюгiднi пояснення з посиланнями на крайню скруту з коштами, що виглядае просто смiшно.
Страждалець
Ми проiхали нашою Пiвнiчною алеею, повернули на Середню, де я уздрiв згаданого вище Тимофiя Семигудiлова, що брiв просто серединою дороги. Вiн – рiдкiсть нашого селища i не лише його.
Ось його портрет: старик мого вiку, крупний, на зрiст пiд два метри, плечистий, сутулуватий, зморшкувате обличчя, мiшки пiд очима, а очi завжди запаленi вiд ненавистi до всього живого. Ходить восени у фуфайцi, ялових чоботях i конусоподiбнiй повстянiй, очевидно, монгольськiй шапцi, з великою сукуватою палицею, не зрiзаною десь у лiсi, а спецiально для нього обструганою, вiдшлiфованою i покритою лаком. Палицю вiн носить не для додатковоi точки опори, а щоб вiдбиватися вiд випадкових собак. Але випадкових собак у нашому селищi немае. До недавнього часу були не випадковi i не бездомнi, а, я б сказав, безгоспнi, але пригодованi двi, чотири, потiм число iх зросло до шести. Ми, жителi селища, збирали грошi, а нашi охоронцi варили собакам кашу з м’ясом. Бiля своеi будки вони збудували i тваринам три таких самих, тiльки менших за розмiром, без грубок i без телевiзорiв. У своiх конурах собаки практично не жили, лиш ховалися вiд дощу, а взимку грiлися з охоронцями чи в iхнiй сторожцi чи на ганку, а влiтку подовгу лежали на асфальтi посеред дороги, не боячись машин, котрi акуратно iх об’iжджали. Ходили собаки завжди гуртом, ситi, тому й не злi, навiть кiшок не чiпали. Усiх, хто гуляв селищем, весело стрiчали, виляючи хвостами, i супроводжували на невеликi вiддалi. І майже всi нашi мешканцi до них ставилися добре, всiх знали по iменах: Чук, Гек, Хлопчик, Джек, Туман i Лiнда. І раптом якийсь мерзотник нагодував iх отруеним м’ясом. П’ятеро з них здохли в жахливих муках, а Лiнда вижила тому що, уявiть собi, була вегетарiанка. Так ось я й кажу, загибеллю собак все наше селище було вражене i пiдозрювали якраз Тимоху чи його дружка i нашого депутата народного Олексiя Чубарова, якi часто висловлювали невдоволення тим, що селищем ходять бездомнi, на iх думку, собаки без поводкiв, нашийникiв i намордникiв. Причому Семигудiлов свого ротвейлера Рекса водить без намордника, а з повiдка часто спускае, i той раз по раз заводить гризню з iншими собаками поменше, а якось покусав нашого охоронця Бориса Петровича.
Стосовно Чубарова, то згодом вiн був покараний, правда, не за отруених собак, а за жадiбнiсть i пiдлiсть в сукупностi. Рiч у тому, що вiн, знiсши куплену ним у бабусi, яка з’iхала з глузду, за безцiнь, як на нинiшнi поняття, стару дачу, збудував тут розкiшний терем з сибiрського кедра. Найняв узбекiв, якi приiхали на заробiтки, забрав у них паспорти, запевняв, що влаштуе всiм реестрацiю, годував i обiцяв розрахуватися наприкiнцi. Узбеки трудилися пiвроку, а коли роботу закiнчили, Чубаров грошей не заплатив, реестрацii не зробив, а викликав полiцiю, i будiвельники, як нелегали, були вiдправленi на батькiвщину. А через певний час терем, у який Чубаров ще, на жаль, не переселився, запалав i при пiдходящому вiтрi швидко згорiв дотла. Слiд сказати, що нiхто з жителiв нашого селища, включаючи навiть Семигудiлова, не засудив палiiв, яких полiцiя шукала, але не знайшла, оскiльки всiх, кого можна було запiдозрити, вислали задовго до пожежi.
Але я вiдволiкся i повертаюся до Семигудiлова.
Вiн iшов, тримаючи палицю немов посох, себто, не опираючись на неi, а втикаючи ii просто перед собою. Заглиблений у свою думу, вiн не чув, як ми пiд’iхали. І не бачив, мабуть, спалахiв нашоi мигалки. Водiй Паша пригальмував i певний час повз за Тимохою, виказуючи обурення тим, що кидав кермо, розмахував руками, повертався до нас, вивергаючи лайку, в якiй головними були слова: йо-мойо, блiн, козел i придурок.
– Ну що ти лаешся, блiн! – не витримала Зiнуля. – Не можеш йому бiбiкнути?
– Ти шо, блiн? – озвався Паша. – Нiч же. Люди, блiн, сплять.
Вiн помигав фарами. Семигудiлов продовжував свою неквапну ходу.
Паша ввiмкнув сирену i тут-таки вимкнув. Вона вискнула немов поранена собака i змовкла. Семигудiлов перепудився i вiдскочив убiк. Ми порiвнялися з ним, я попросив водiя не обганяти i, висунувшись у вiкно, голосно сказав:
– Привiт опiвнiчникам!
Вiн вдруге здригнувся, пiдвiв голову, придивився i, упiзнавши, вiдхрестився вiд мене, наче вiд дiдька, сказавши при цьому:
– Цур тобi пек! Цур!
Я не здивувався. Я звик до того, що вiн вважае мене за нечисту силу, але при цьому йому мене не вистачае як постiйного опонента в його важких роздумах про долю вiтчизни, свiту i всесвiту. У нього дружина алкоголiчка, син дебiл, старша донька нещодавно отримала строк за утримання борделю i торгiвлю наркотиками, а молодша, бiльш-менш нормальна, живе в Парижi, але вiн про сiмейнi проблеми думае мало, оскiльки страждае вiд iснування на свiтi Америки, гомосексуалiстiв, масонiв, евреiв i лiбералiв. Євреiв i лiбералiв у нашому селищi представляю я, але я у нього опонент не единий. Безконечнi i лютi суперечки вiн веде по радiо й усiх каналах нашого, як кажуть, зомбоящика. І завжди, як показують спецiальнi лiчильники, виграе з великою перевагою. Мене це ранiше дивувало. Невже, думав я, народ наш дiйсно настiльки темний i дурний, що без критики ковтае цю полову. Але знаючi люди пояснили, що голоси пiдраховують два лiчильники з шестерiнками. В одному лiчильнику передача йде з малоi шестерiнки на велику, а в другому навпаки – з великоi на малу. Втiм, iншi знавцi стверджують, що це дурниця, жодних там спецiальних шестерiнок нема i не потрiбно, народ без всiляких лiчильникiв переважною бiльшiстю голосiв з двох варiантiв вибере дурнiший.
– Чого це ти ночами бродиш? – запитав я Тимоху. – Не спиться чи як?
– Як тут заснеш! – вiдповiв вiн з викликом. – Таку краiну просрали.
Це вiн мае на увазi дев’яносто перший рiк, Бiловезькi угоди по роздiлу СРСР на окремi держави.
– Згадав, – кажу йому, – коли ж це було!
– Вiдтодi i не сплю, – вiдповiдае вiн.
– Ну, й даремно, – кажу йому. – Інодi мозковiй системi слiд передишку давати, а то, гляди, перегрiеться.
– Ну, так, звiсно, ви, лiберали, на те й сподiваетесь, що нашi мiзки заснуть i атрофуються, але ми iще пiдведемося, ми розiгнемося, i тодi ви вiдчуете всю мiць народного гнiву. – І далi, не слухаючи мене i не рахуючись з тим, що сказане важко припасувати до мене, несе все гамузом. – Розiкрали Росiю, розтягли, роздеребанили. Краiна гине, армiя принижена, народ злидарюе i спиваеться.
На iсторiю останнiх десятилiть у нього i для його однодумцiв погляд стандартний. Була держава, велика i могутня. Але двi людини, Горбачов i Єльцин, розвалили краiну, роззброiли армiю, зруйнували промисловiсть, довели народ до злиднiв, позбавили вiри в будь-що i надii. Інодi до згаданих iмен вiн додае Гайдара i Чубайса. В розширений список лiбералiв, якi зруйнували краiну, часом потрапляю i я, одверто кажучи, не по чину. А трапляеться, в запалi полемiки вiн дае менi привiд для надлишкового самолюбства i, забираючи зi списку усю решту злодюг, каже, що краiну розвалив особисто я. Менi б загордитися. Але поки що чим-чим, але манiею величностi я не страждаю. Я намагаюся сперечатися логiчно. Я кажу, що ж це за держава, яку мiць вона мала, якщо ii могли зруйнувати один-два, ну, навiть сто лiбералiв? Вiн за словом у кишеню не лiзе i стверджуе, що всi, якi ii розвалили, i я в тому числi, дiяли не самi по собi i не без користi, а при пiдтримцi i за грошi американцiв в особi Пентагону, Держдепу, Збiгнева Бжезинського i Джорджа Сороса.
Сумiщаючи несумiсне, вiн з надiею дивиться на Перодера, який, досягнувши вищоi влади, примусив нас спiвати давню пiсню, вирiвняв iще слабку i нестiйку демократiю, завертикалив ii i засуверенив, що розбудило в середовищi Семигудiловських однодумцiв мрiю про вiдновлення хоча б частково колишнiх порядкiв i вiдновлення в якомусь оновленому виглядi втраченоi лiбералами Імперii, але уже не Радянськоi, а Росiйськоi. Про це вiн не лише мрiяв, але й робив щось для цього. Разом зi своiми однодумцями вiн увiйшов до складу напiвлегального зборища, названого ними Соколине Полювання, i там вони будують неможливi плани вiдродження Великоросii, куди крiм Росii мають входити Украiна i Бiлорусiя, а також частково Естонiя, Латвiя i Литва та пiвнiчна частина Казахстану. Історична справедливiсть, вважають соколинi мисливцi, вимагае повернути цi простори Росii, створити великий росiйський свiт, який, як пророчила убога Ванга (до речi, я забув про Болгарiю), об’еднавшись, стане головною на планетi матерiальною, вiйськовою i духовною силою, спокусливою i притягальною для всiеi решти народiв.
Вiн завжди розмовляе зi мною, як зi смертельним ворогом, при цьому я знаю точно, що вiн жити без мене не може. Я гадаю, що коли б йому трапилась можливiсть мене розстрiляти, вiн, особисто це зробивши, потiм обов’язково пошкодував би, що позбувся такого зручного опонента. Коли я часом кудись iду, вiн, як розповiдае менi Шурочка, часто стовбичить бiля наших ворiт, а iнодi не витримуе i запитуе, начебто так, до слова, слухай, красуне, твiй барин коли повернеться? До мене дiйшли чутки, що вiн з Шурочкою не лише мимохiдь спiлкуеться, але й провадить з нею довгi розмови, коли вони за моеi вiдсутностi удвох прогулюють вона нашого Федора, а вiн свого Рекса. Називаючи мене барином, вiн мае на увазi, що я живу в ситостi i розкошi, чим, вочевидь, намагаеться вплинути на класову самосвiдомiсть Шури. Сам при цьому, за його словами, вдовольняеться скромним способом життя, ледь не аскет. Хоча живе в триповерховiй кам’янiй дачi, iздить на «мерседесi» з казенним шофером, невiдомо ким оплачуваним i невiдомо за якi заслуги, i ще мае нерухомiсть в Маямi i в Ризi, i володiе двома ресторанами, записаними на старшу доньку, ту, що сидить в тюрмi. І все ж зображае iз себе безсрiбника, котрий живе виключно духовними iнтересами, що зводяться у нього до мрiй про велику i страшну Росiю, яка вже розiгнулась i невдовзi пiднiметься на весь свiй богатирський зрiст, як би не противились тому все тi самi Америка, Гейропа, масони, евреi i лiберали. Ви – евреi, каже вiн менi. В молодостi мене часто приймали за еврея, бо в мене було темне кучеряве волосся i нiс з горбинкою. Я нiколи не заперечував i нiкому нiчого не доказував. Але йому якось сказав, що я не проти, але виключно заради правди повiдомляю, що я не зовсiм те, що вiн думае. Мое прiзвище Прокопович попiвське, декiлька поколiнь моiх предкiв аж до прадiда були священиками в селi Чiльдяево Самарськоi губернii, а дiд подався в бiльшовики i до арешту очолював Союз активних безбожникiв. Мати моя Полiна в дiвоцтвi Нечипоренко була з кубанських козакiв, а ii батько, себто мiй другий дiд, навпаки, воював з бiльшовиками i в двадцятому роцi був розстрiляний чекiстами.
– Так що, – кажу я Тимосi, – вiдносно мого еврейства ти влучив пальцем у небо.
– Нiчого подiбного, – вiдповiдае вiн, нiтрохи не знiтившись. – Хто ти по кровi, менi все одно, для мене еврей не нацiональнiсть, а свiтогляд. Зiзнаюсь, евреi бувають хорошi. Правда, рiдко. Ти в iх число не потрапляеш.
Коли у нього знайшли рак, вiн iздив лiкуватися до Ізраiлю. Повернувся пiд великим враженням. Захоплений. Я запитав, чи помiняв вiн свою думку про евреiв. Вiн запитав, з чого б це? Ну, все ж таки тебе евреi, як ти сам кажеш, гарно приймали i вилiкували.
– Мене, – заперечуе вiн, – лiкували не евреi, а iзраiльтяни, мужнi i достойнi люди, не лiберали. Менi iхня фiлософiя – око за око, зуб за зуб – припала до серця.
– А ти не захотiв там зостатися? – запитав я його.
– Не сподiвайся, – заперечив вiн. – Я людина тутешня. Расейського розливу. І я за Росiю буду боротися. До останнього подиху. Ви народ розорили, ви його принизили, ви його добиваете, але ми, патрiоти, все одно свое вiзьмемо.
Так вiн каже, але те, що вiн каже, взагалi не значить нiчого. До останнього подиху вiн колись обiцяв боротися за радянську владу, але боровся за неi виключно на закритих партiйних зборах, а коли вона впала, сховав свiй партбiлет подалi i якийсь час називав себе навiть демократом. Про демократизм свiй скоро забув, однак став стверджувати, що радянську владу, створену бiльшовиками (в пiдтекстi знову ж таки евреями), завжди ненавидiв, але особисто Сталiна обожнював i перiод його правлiння вважав i вважае часом блискучих перемог i iмперськоi могутностi, яка зусиллями його i його однодумцiв-патрiотiв неодмiнно буде вiдновлена.
Та сама маячня
На його словах, що вони, патрiоти, ще свое вiзьмуть, ми досягли шлагбаума – кордону нашого селища. Тут розiйшлися, як завжди, не прощаючись. Вiн пiшов назад, а я поiхав уперед. Я маю на увазi буквальний смисл, а не символiчний. Я поiхав уперед, думаючи про Семигудiлова, що належить до тiеi породи людей, якi ухитряються, служачи будь-якому режиму, добиваючись вiд нього всiляких привiлеiв, а заодно й пiдкрадаючи, вважати себе правдолюбцями, патрiотами, страждальцями за народ i недооцiненими владою героями.
