Не вышел из роли. Сборник юмористических рассказов

– Щоз вами?

– Та ось щось барахлить стало… – дід поставив нарешті свою сумку і знімає шапку та пальто. – Робив оце в полі та зігнувся, а тепер не можунормально розігнутись…

– Що ви робите? – лікар здивовано дивиться на відвідувача.

– Ви ж запитали, чим я хворію, так я ж роздягаюсь, щоб ви подивились на мене, бо ж як не роздягнусь, то як ви подивитесь.

– Що у нас за нетямущий народ, – говорить лікар. – Я вас запитав, що ви в торбі принесли?

– Ах, у торбі, – старий таємниче посміхається і пошепки говорить, – це баба моя положила, бо говорить, що зараз без гостинця не лікують.

– У вас баба – філософ.

–' Так вона хорощий ф1лософ: і пиріжки пече, і вареники варить, а які вона галушки робить! Я одразу цілу миску з'їдаю, а потім ще й добавки прошу. Ото якби ви скуштували…

– Ми відхилилися від теми. Показуйте, що там у торбі.

– Зверху оце баба яйця положила, щоб не потовклися, – дід витягає пакунок. – Тільки зараз кури стали погано нестись. Ото тільки настануть холода, то вони і не несуться,бо ми…

– Розмотайте,– наказав хірург, – Я огляну.

Старий хутко знімає з себе пальто.

– Навіщо ви знімаєте пальто?

– Та ви ж сказали, що будете оглядати, а як же ви че¬рез одяг побачите? Чи то вже наука так пішла вперед, що наскрізь бачите?

– Що за простота. Я яйця буду оглядати, а то може покидьків мені принесли.

– Що ви говорите таке!В мене яйця прямо з гнізда.

– Все одно треба перевірити, – хірург бере розмотане яйце і дивиться через нього на лампочку, потім слухає його стробоскопом – Тепер я не вірю словам, бо одна хвора принесла яйця, а поки вони лежали в кабінеті, то з них курчата вилупилися. Довелосягоспіталізувати.

– Кого?.. Курчат? – дивується старий.

– Яких там курчат. Хвору, щоб вона доглядала тих курчат,покивиростуть.

– І що, виросли вони? – запитує дід.

– Так, виросли, – в голосі лікаря почувається смуток. – Тільки якось вони зайшли до моргу, хтось із персоналу залишив відчиненими двері, і з'їли там щось негарне, бо ж знаєте, які там санітарні умови, то всі і видохли. Він тяжко зітхнув. – Яка тільки халатність присутня в наших стінах.

– Дуже жаль ваших курчаток. Хороший би з них супик був.

– Так. А ось у вас несвіже яйце.

– Не можебути!

– Подивіться самі. Воно ж геть запливло.

Дід прижмурив ліве око, додивився на яйце.

– Дійсно, запливло. Мабутьпоклажувзяв.

Тут відкрилися вхідні двері і показується в них забинтована голова.

– Що таке? – суворо питає хірург.

– Голова болить, не можу терпіти, – стогне пацієнт.

– Ви що, не бачите що я зайнятий? – роздратовано говорить хірург. – Закрийте двері і чекайте, поки вас визвуть.

Забинтована голова поспішно зникаєза дверима.

– Що там ще бабаваша передала?

Старий знову поліз до сумки і витягнув звідти ще один, пакунок, який передає лікарю. Той, тримаючи його в руці, прикинув на скільки затягне.

– Кілограмів зо трибуде, – задоволено говорить вінірозгортає пакунок. – Ой, та що ж це ви стільки колодочок залишили. Моя дружина буває дуже незадоволена, коли птиця необщипана.

– Та оце ж баба недобачає,то, й залишила.

– Так ви бабу присилайте, ми їй окуляри припишемо. З вами приємно працювати. Другі приходять сюди, починають кричати,вимагають книгу скарг, погрожують:«Я буду жалітись на вас… Я вам влаштуюкошмарне життя». Чого кричати,до кого ти підеш? Хіба що до господа бога швидше і без чергипопадеш зі своєю скаргою. Незаперечую, можливо,там і справедливіше царство, але ж ніхто звідтине повертався з резолюцією Всевишнього.

– Воно то може й так. Кажуть, гарно там,де нас немає,– піддакує дід. Хірург знову пильно придивляється доптиці.

– Дуже жаль, що ви не обібрали, як слід, качку, дружина буде кричати. Мабуть я зараз сам обберу колодочки.Ви ж нікуди не поспішаєте?

– Ні.

– То почекайте, а я обберу колодочки, щоб не розстроювати дружину, бо ж знаєте, які вони буваютьемоційні…

– Так, я вас розумію, і звичайно, почекаю. Мені та не знати примх жінок.

Хірург витягує з тумбочки пінцета і починав висмикувати колодочки. Операція затягується. Та ось і з куркою покінчено. Хірург обережно кладе її на стіл.

– Мені роздягатись? – знову запитує старий.

– Не розумію, ви що – до бані прийшли, чи то на конкурс красоти, що вас тягне так роздягнутись?

– Але ж ви будете оглядати мене? – з надією запитує старий.

– Навіщо мені вас дивитись в натуральному, виді. Я і так бачу вашу хворобу. Ось вам мікстура. По дві столових ложки приймати вранці, в обід і увечері.

Лікар вручає діду пляшечку з ліками. Той з недовірою дивиться на ті ліки, а потім говорить:

– Пробачте, але ж таку мікстуру мені минулогоразу давали, коли на мене, розумієте, напало…, у нас люди кажуть «швидка Настя».

– Що за відсталість?! Це ж уніфіковані ліки від усіх болячок. Рекламу по телевізору треба дивитись. Ви вільні, не затримуйте, бо на мене хворі чекають. До побачення. – сказав поспішно хірург, а потім, відчинивши двері, гукнув до коридора:

– Слідуючий.

Скарга

Ні, так далі неможна, – сказала, вилізши з нори, Миша. – Вигребли ці коти все до щенту! Облазила всю комору і не знайшла ні зернинки.

– Чому ти дивуєшся? Коти, то справжні майстри, вміють ховати кінці в воду, – мудро зауважив Горобець, що сидів на даху.

– Мене що дратує? Вони ж на нас з тобою і спишуть цю нестачу, мовляв, це ми розтягнули зерно по норах та гніздах.

– Чи мені не знати їхньої підступності? Бачиш, у мене скалічене крильце? То діло їхніх кігтів!

– Отакі коти нацькують на нас людей, а ті на нас полюють. Капкани, сильця, тровлене зерно підкидають! Куди я подінусь зі своїми дітками? – побивалась Миша.

– Що зробиш? Нічого! Бо в них все схвалено, – поспівчував Горобець.

– Ні! Я цього так не залишу! – Миша стала раптом рішуча та смілива з відчаю. – Я виведу на чисту воду цих котів.

– Нероби цього. Краще б ти не висовувалась зі своєї нірки, – порадив по-доброму Горобець. Але Миша не послухалась його і пішла до Їжака, Той справді був пан принципіальний і всіх, незважаючи на чини та достатки, колов своїми голками. Але у нього був один маленький недолік – він дуже полюбляв мишей.

Скаржницю він прийняв, але ніхто після того її вже не бачив.

Таємна зброя «Сокола»!

Знову цей дощ, чи то небо там прорвало, що воно льє і льє. – сказав незадоволено Форвард поглядаючи наверх.

– Унылая пора – очей очарованье,– спробував пожартувати Захисник.

– Той, хто сказав ці слова, мабуть, не мокнув під дощем, як ми з тобою,– закинув невідомо кому докір Форвард.

– Так. – погодився захисник.

– Якщо дотримуватись істини, то краще сказати – грипозна пора. Особливо це відноситься до мене,оце тільки промокну, чи навіть ноги промочу і вже схопив нежить, температура підскочила.

– То треба тоді ноги в гарячій воді з гірчицею парити.

– Пробував я, не допомагає. Двужинка і банки ставить, і розтирає спиртом, теж не допомагає. Роки вже не ті. Раніше мені було байдуже чи то дощ надворі чи то сніг, чи мороз, а зараз тільки починається якась катаклізма з природою, то мене починає викручувати, ніби на прасці.

– То може б вже закінчували виступи в великому спорті?– обережно порекомендував захисник.

– Рада душа в рай, та гріхи не пускають. Діти ж ростуть. Старший до школи з англійським ухилом ходить, а донька до музикальної школи ходить, на фортепіано учиться грати. Оце на днях здивувала мене, зворушила друзів. Заграла "Місячну сонату". Уявляєш собі їй вісім років, а вона вже не якісь там "Бугі-Вугі" грає, а Бетховена… Розчулився, ледве не заплакав. Може в неї талант, то як їй в навчанні відмовиш.

– Талант, чи не талант, а музикантам все одно не приходиться під дощем мокнути. Завжди криша над головою мається.

– Так криша у них з, бо інструмент дорогий мають, а хто нами дорожить.

– Чи то вже б сонечко виглянуло?– зуби у Захисника цокотіли – Чи то б м’ячика хто кинув, щоб побігав з ним та зігрівся.

– Не дочекаєшся ти, мабуть, того моменту, щоб мені м’яча передали.

– Чого ж це?– щиро здивувався Захисник.

– Тому що установка в мене від тренера така – грати без м’яча. – сказав Форвард, чим ще більше здивував молодого Захисника.

– Як так?!

– А осі так. Відволікаю на свій фланг головні сили супротивника, а мої товариші тим часом на іншому фланзі розвивають успіх.

– І як вам вдається?– не вгавав Захисник.

– Це наша таємниця.

– Ну чого ви зі мною так. Я з вами розмовляю з усією відвертістю, а ви від мене щось приховуйте. – молодий гравець навіть образився.

– Не можна розкривати карти противнику, бо він же потім нас буде бити нашою ж зброєю.

– Та я ж нікому не скажу. Чесне піонерське. Тьху, тепер же такого немає. Ну нехай буде чесне джентельменьське, чи яке там ще є.

– Ну хорошо розповім я тобі, тільки щоб нікому. – Форвард змовницьки озирнувся навкруги.

– Я вмію тримати язика за зубами, – запевнив Захисник.

– Ти знаєш як мене називають?

– Так, таємна зброя, "Сокола".

– А знаєш, чому мене так називають?

– Ні. Звідки я знаю.

– І то правд а – звідки тобі знати, ти, мабуть, тоді ще під стіл пішки ходив. То ж слухай. Було це давно, зараз навіть не пригадую скільки років пролетіло з тих пір, але в пам’яті постає та картина , ніби відбулась вона щойно. Отож грали ми з "Вимпелом". Зустріч була принципіальна для обох команд, нам потрібна була тільки перемога, а суперника влаштовувала ничія. Ми атакували впродовж всього матчу, але наші дії натикались на хорошо організований захист "Вимпела". Надія згасала, йшла остання хвилина, ми опустили руки і догравали останні секунди. Я підійшов по ближче до бокової лінії, щоб по свистку судді кинутись до роздягальні, під гарячий душ, бо погода була тоді паршива, було сиро, прохолодно, накрапував дощ. Отож стою і чекаю я свистка, коли це хтось мені пас дає прямо в ноги. Це мене прямо-таки обурило: "Оце мені ще не хватало, щоб зараз на мене накинулись захисники та виваляли мене в багнюці. Ні, красненько дякую вам за м’ячик, але заберіть його назад." – думаю я і з пересердя щосили вдарив того м’яча. При цьому футбольний м’ячик описавши неймовірну траєкторію влучив в саму "дев’ятку". На мене накинулись мої одноклубники і завалили все-таки в калюжу. Ох, і холодна ж була там вода, але я не ображався на товаришів, бо сам находився в стані надзвичайного збудження від забитого гола. Солодка мить перемоги, таке можна пережити тільки раз в житті, – Форвард замріяно дивився кудись в далину,

– І що більше вам не вдавалось повторити такого удару?

– Ні, але з того часу мене з легкої руки місцевого журналіста прозвали "таємна зброя "Сокола", а мій гол занесли до всіх хрестоматійних підручників по футболу, про нього знають всі суперники і бояться отримати в свої ворота такого ж гола, а тому стережуть мене всіма можливими силами, про інших граків забувають за що і поплачуються голами від моїх одноклубників. Тобто моя присутність на полі є сильний психологічний фактор, який деморілізує противника і влаштовує мою команду цілком. З тої причини вони і не дають мені паса, бо бояться, що раптом я не повторю того знаменитого удара і тим самим розвінчаю себе, як неперевершеного голеадора. Ото ж і граю весь час без м’яча, так що свободно можеш побігти туди , де з м’ячом грають та зігрієшся.

– Правда, можна, – очі в хлопця загорілись.

– Правда, а я піду поки поближче до бокової лінії, може пауза яка винекне то я чайку поп’ю, он уже дружина на мене з термосом чекає. – Форвард махнув рукою в сторону трибун, де на біговій дорожчі стояла чорнява жінка з термосом.

– То я побіжу тоді. – сказав захисник і рвонув було туди, де точиться борьба за м’яч, та пробігши декілька метрів зупинився.

– Бач, який підступний – подумав він – хоче мене відправити від себе подалі а сам тим часом отримає м’яча і без перешкод нанесе по воротам свого гарматного удару. Немає дурних – переженились.

І захисник повернувся і пішов слідом за Форвардом.

Весільний оберіг.

Петро Твердохліб – чоловік 40-45 років

Оксана – його дружина

Наташа – їх донька

Настя – подружка Наташі

Альоша – наречений, хлопець з вусами

Костя – боярин, хлопець без вусів

баба Даша – знахарка сільська

Дія перша.

Кімната в сільській хаті. Спочатку в кімнаті темно. Потім починає світати, в ліжку, яке стоїть біля вікна спить дівчина. Заходить жінка років сорока – сорока п’яти.

Мати. Вставай, доця… Вставай, донечка… Вставай, а то щастя своє проспиш.

ПІСНЯ МАТЕРІ.

Ой, сьогодні тихо сонечко зійшло,

День твого весілля, доню, принесло.

Щоб не проминати щастя і добра,

Долю зустрічати, донечко, пора.

ПРИСПІВ:

Причешись, причепурись

І в люстерко подивись,

І за доленьку щасливу

Богу помолись.

Ой, давно прокинувсь ранок молодий.

Прилетить як вітер наречений твій.

Як його зустрінеш, як його приймеш –

Так тоді й у шлюбі, доню, проживеш.

ПРИСПІВ

Вчора соловейко у саду співав,

Кликав зозуленьку, щастя закликав.

Це длятебе, доню, неба добрий знак –

Вірно тебе любить твій жених-моряк.

ПРИСПІВ

Ой, летять лелеки гостями до нас

Проводжати, доню, твій дівочий час.

День сьогодні в тебе – наче борозна:

Вчора ти юначка – завтра ти жона.

ПРИСПІВ

Наташа. (Потягується) Ой, я тільки заснула, бо все думки різні в голову лізли.

Мати. А я взагалі не лягала, бо все поралась по хазяйству. М’ясо на котлети крутила, холодець варила, вінегрет кришила.

Наташа. А Настя приїхала?

Мати. Ще не приїхала.

Наташа. Що ж це робиться? Коли ж вона зробить мені зачіску? Не розумію, мама, як ви тут в селі без перукарні обходитесь?

Мати. Нам особливо нема коли і до перукарні ходити. А, якщо вже дуже треба постригтись, чи зачіску зробити, то їдемо до міста.

Наташа. Ні, я ніколи не залишусь в селі. Це ж такий отстой.

Мати. Ми вже звикли.

Наташа. Мамо, я ж тебе просила, щоб ти познімала оті фотографії зі стін.

Мати. Та чого ж то, доня, їх знімати, то ж наші батьки, діди, родичі.

Наташа.В місті вже такого не роблять. Приїдуть гості, побачуть таке, подумають, що ми справжні селюки.

Мати. Хорошо, зніму фотогрфії, а після весілля повісю їх на місце.

Наташа. Мамо, і ти слідкуй за татом, щоб він не напився передчасно, а то буде потім воду варить.

Мати. Не хвилюйся, я всю водку заховала в кладовку, і закрила на замок.

Наташа. І не забудь йому одягнути ту модну сорочку та краватку, які я з міста привезла.

Мати. Одягну, я їх приготувала.

Наташа. Мамо, а щастя є?

Мати. Звичайно, є.

Наташа. А яке воно?

Мати. Яке воно… Та таке ото… Навіть не знаю яке воно. Весь час крутися по господарстві, все турботи, то немаю коли і подумати про щастя.

Наташа. То виходить його немає?

Мати. Та чого ж немає. Є воно. От коли в сім’ї все добре, коли чоловік і жінка розуміють один одного, коли всі здорові в сім’ї. а ти знайшла хорошого хлопця, виходиш за нього заміж – це і є наше щастя.

Наташа. А чому ти зі смутком про це говориш?

Мати. Тому що виросла ти вже і покидаєш нашу хату.

Наташа. Та я ж буду в гості до вас приїздити.

Мати. То вже не те. Ти будеш вже з чоловіком. А як воно там буде, то ніхто не знає.

Наташа. Та добре все буде. Ось подивися, Льоша хороший чоловік. (Показує фото).

Мати. Та всі вони добрі та лагідні, коли женихами ходять, а от, коли женяться, то зовсім іншими стають.

Наташа. Мій Льоша, не такий.

Мати. Дай-то бог. Тільки ж підеш від матері, то хто тобі чаю до ліжка подасть, чи то волосся твоє розчеше.

Наташа. Оце ти мені нагадала, мамо, бо я все думала – думала що мені робити.

Мати. Про що ти?

Наташа. Та оце чи я буду з чоловіком жити, то хто повинен в ліжко чай подавати – я йому, чи то він мені?

Мати. Складне ти мені питання задала. Навіть не знаю що тобі сказати. Це залежить від того – хто більше поважає свою половинку. Якщо чоловік більше поважає дружину, то він буде подавати чай в ліжку, а якщо дружина – то вона буде подавати.

Наташа. А мені, здається, що я дуже – дуже поважаю Льошу і мені хочеться йому вранці зробити щось приємне – приємне, але ж мені хочеться узнати чи він мене теж поважає і тому б хотіла я полежати, діждатися поки він це зробить.

Мати. Ой, хитрунка ж ти в мене. Будете жити, потім і розберетесь кому подавати чай в ліжко.

Наташа. Мамо, а тобі папа подавав чай в ліжку.

Мати. Ой, йому ніколи було, бо тільки світало, то він біг на роботу. Вставай, вже збиратись пора.

Наташа. І сон мені дивний приснився.

Мати. Що ще за сон?

Наташа. Сниться мені, що я іду по полю такому широкому, що кінця краю не видно. Пшениця ж то жито там колоситься. Аж раптом наді мною щось таке пролітає – не то літак, не то вертоліт чи то «літаюча тарілка» і вся вона виблискує вогнями та гуркотить, дзвенить. Я ото злякалась і побігла додому. А воно ото за мною… Я в хату забігла, а воно ото в нашому дворі сіло і ще більше стала гуркотіти та дзвеніти, вогнями виблискувати. Я двері на замок закрила і забилася в куточок. Аж двері відкриваються і до кімнати не то людина, не то інопланетянин, очі в нього такі великі, а в руках, щось виблискує…

(В цей час відкриваються двері і до кімнати заходить чоловік в масці для підводного плавання, з великим ножем в правій руці)

Жінки разом «Ах».

Петро. Що це ви такі полохливі?

Мати. Що це ти надумав цей маскарад влаштувати?

Петро. Сама ж мене заставила цибулю чистити, а вона чи така клята. Чого тільки не робив: і ножа в воду опускав, і маску надівав, ніщо не допомагає.

Мати. Терпи, козаче, отаманом будеш.

Петро. Який там отаман! Не хочу я отаманом. Краще налий мені сто грам, тоді полегшає.

Мати. А двісті не хочеш?

Петро. Не відмовлюся. На одне око сто грамів і на друге сто грам, то ніяка вже цибуля мені буде не страшна.

; ВЕСІЛЬНІ КУПЛЕТИ ПЕТРА В СТИЛІ "РЕП" ;

По дорозі жук-жук-жук та й повзе рогатий.

Все від Криму до Прилук буде танцювати.

Ой, гоп, ха-ха-ха, я не встою на ногах,

Ой, гоп, тра-ля-ля, спотикається земля.

Ой.чому горілку п'ю – доню заміж видаю,

Ой, чому ковтаю пиво – щоб вона була щаслива.

Ой, супруга, вийшло так, що зятьок у нас моряк,

А тебе якась нечиста та й побрала за танкіста.

Ой, супруга, вийшло так – я тепер уже співак.

У мені співа горілка, наче в полі перепілка.

Ти не лай мене, любасик, за оту горілку,

Я налив її у тазик дуже-дуже мілко.

Ой, зятьок мені сватів до весілля не привів,

Мабугь, буде у сватах те, що в нього у штанях.

А для тебе, моя мила, е сучок берези.

Він довгенький і тверденький і завжди тверезий.

Ой, тьох, тьох-тьох-тьох, ми завжди жили утрьох,

А тепер ми заживем – ще з десяток приведем.

Ой, гоп, ха-ха-хах, я не встою на ногах,

Ой, гоп, тра-ля-ля, спотикається земля.

Ой, погане все забудьмо – буде все як у людей,

Будьмо-будьмо-будьмо-будьмо-будьмо-будьмо – гей-гей-гей!

Все! Наливай, моя душа.

Мати. Не діждешся. Ти знаєш, який сьогодні день.

Петро. Знаю. Через те й цибулю чищу, а навіщо б нам було треба скільки цибулі.

Мати. Так ото ті збери свою волю і потерпи… Хіба це так складно день прожити без водки?

Петро. Я все розумію, але ж цибуля…

Наташа. Папа, ти хочеш зганьбити мене перед людьми, щоб я червоніла за тебе, а на мене пальцем тикали, дивись, у неї батько алкоголік.

Петро. Сто грам ще нікого алкоголіком не робив.

Мати. Де сто там і двісті буде. Іди чисть цибулю і не заважай нам готуватись до весілля.

Петро. Серця у вас немає.

Петро виходить з кімнати, мати з сумом дивиться йому вслід.

Наташа. Мамо, а ти кохала нашого батька.

Мати. Це було так давно. А чого це ти питаєш?

Наташа. Та оце ж дивлюсь, як ви з батьком живите, сваритесь весь час, то навіщо ж ви одружились?

Мати. Так батько ж раніше не таким був. Як прийшов з армії, в розшитому кителі, чоботи гармошкою, в голубому береті з отакенною кокардою, а з лівого плеча, чи то з правого, ні все-таки з лівого плеча золотий аксельбант звисає, то всі дівчата шаленіли від нього. Але батько вибрав мене.

Наташа. Так ви любили одне одного?

Мати. Мабуть, що любили.

Наташа. А де ж поділась та любов?

Мати. Біс його знає. Хоча я б не сказала, що мій Петро такий вже поганий чоловік. Він і добрий, і лагідний, і майстер на всі руки – все ж в домі він сам зробив. От тільки, коли він нап’ється тоді ніби його хто підміняє.

Наташа. І нащо ото хтось водку ту придумав?

Мати. Придумали ж ото хтось нам на горе і тепер всі ми мачаємось. Та що це ми про таке сумне, краще розкажи чим же сон твій закінчився.

Наташа. Та ото ж я кажу, що зайшов той чоловік чи то інопланетянин, а тут вже й ти мене розбудила.

Мати. А ти хоч роздивилась того чоловіка?

Наташа. Ні, не встигла, та і дивний був якийсь той чоловік. Такий здоровий, ледве в наші двері помістився.

Мати. Дивний сон. Щоб це могло значити? Поле, літак, інопланетянин…

Наташа. Жаль що в нас немає тлумачника снів, то ми б там все вичитали.

Мати. Тлумачника немає, але ось прийде до нас баба Даша, вона все знає, вона нам і розкаже…

Наташа. Яка баба Даша?

Мати. А та що живе на краю села.

Наташа. Навіщо ти її позвала! Всі ж кажуть, що вона відьма, з нечистою силою знається.Ще на мене порчу наведе.

Мати. Не відьма вона, а знахарка. І вона всі обряди, звичаї знає та навпаки нечисту силу з хати вигонить і заговори ставить. Багато людей до неї звертались і вона допомагала їм.

Наташа. Не хочеться мені бачитись з нею в такий день. Вона така страшна.

Мати. Це ж для твого добра все робиться. Так що вставай поки її немає та вмийся та халата одягни.

(Дівчина встає та неохоче йде в ванну, а мати складає постіль.Через деякий час Наташа повертається причесана в халаті).

Наташа. Мама, а ви шампанське приготували?

Мати. Так.

Наташа. Дві пляшки?

Мати. Так.

Наташа. І стрічкою їх перев’язали?

Мати. Так.

Наташа. А якого кольору?

Мати. Червоного.

Наташа. А ложки туди прив’язали?

Мати. Так. Дві срібні ложки зв’язали їх хрест – навхрест.

Наташа. Вірно. Мені так дівчата казали.

Мати. Та ми теж звичаї знаємо. А ось і баба Даша йде.

Наташа. Я так боюсь її.

Мати. Чого тобі боятись її, вона ж не з рогалем.

Наташа. Всеодно боюсь.

(Заходить баба Даша).

Баба Даша. Добрий день цій хаті. (Хреститься).

Мати. І вам добрий день.

Наташа. Добрий день.

Баба Даша. Ой, яка ж у нас наречена гарна, а ще зовсім недавно голопупа по вулиці бігала.

Мати. Та це було так давно.

Баба Даша. А мені, здається, що тільки вчора.

Мати. То чужі діти так непомітно ростуть, а з своїми треба потягатися, поки їм ради даси.

Баба Даша. Та я ж бачу, що випестили так свою доньку, що любо – дорого подивитись. А пам’ятаєш ти моя красуня, як ти в моєму садку груші крала.

Наташа. Не крала я ваші груші.

Баба Даша. То Настя твоя подружка крала, а ти на шухері стояла та й не вгляділа, як я підкралась та кропивою тебе по ногах. Ти як закричала та тікати… Було ж таке?

Наташа. Не крала я ваші груші.

Мати. Та діти ж були. Що ти з ними зробиш? Захотілось їм грушок от і полізли, вони ж ще нічого не розуміли. Це вже потім я їй розтолковувала, а батько ще й поясом добавив.

Баба Даша. Та я ж що… Хіба мені жалко тих груш. Підійдіть, попросіть у мене, то я ніколи не відмовлю, але, коли самі лізуть, то я не люблю цього – це гріх.

Мати. Після того Наташа ніколи по чужих садках чи то городах не лазила.

Баба Даша. Та я знаю. Ваша Наташа золота дитина, то все Настя, на неї багато людей жалілось.

Мати. Так мені теж доводилось чути.

Баба Даша. І тут нічого дивного, бо батьки ж в неї такі безсоромні, а яблуко від яблуні недалеко падає.

Мати. Звісно, що так.

Баба Даша. Наречена є, а жених же де?

Мати. Скоро прийде.

Баба Даша. Що там за жених? Бо в селі ніхто і не бачив, який то жених.

Мати. Хороший жених. Його батьки два магазини біля ринку тримають в місті.

Баба Даша. Завидний жених… Тим більше треба поставити захист вашому дому від нечистої сили, порчі та сглазу, бо знаєте ж у нас які люди завидні.

Мати. Так.

Баба Даша. Мені весь час згадується анекдот. От сказали одному чоловіку, загадай собі бажання, ми все тобі виконаємо, але при умові, що сусіду буде вдвоє більше твого. От ходив – ходив той чоловік, мучився, думав – думав яке йому бажання загадати і надумав. Прийшов і сказав: «Виколіть мені одне око».