Не вышел из роли. Сборник юмористических рассказов

– Добрий ранок, – сказала ти – ось де ви працюєтеє

– Добрий ранок, – відповівя, трохи знітивши, -Так я тут працюю. Яка доля привела вас сюди?

Мені прийшлось докласти чимало зусиль, щоб стримати свої почуття, а вони бурлили там як в розбудженому вулкані.

– Та оце ж приїхала з моря, а гроші там розтратила, то тепер прийшла зняти гроші зрахунку.

Виявилось, що їхнє підприємство зовсім недавно уклало з банком договір про фінансові операції між собою, І відповідно, робітники стали отримувати в нас платню. Крім того, це я дізнався з твоєї карточки, ти жила недалеко від мене в кооперативному будинку. Залишок дня я був в доброму настрої і навіть, став наспівувати мелодію із фільму «Історія кохання», чим дуже здивував свою сусідку на робочому місці Клавдію Михайлівну, яка в свої сорок з гаком, всі сили і енергію направляла на те, щоб зберегти свою фігуру, але це в неї не дуже виходило, бо полюбляла вона солодкі тістечка та окорока.

– Що це у вас, Петрович, сьогодні такий ліричний настрій?

– Та оце вчора я добре відпочив на дачі, – сказав я у відповідь.

– Знову були там самі? – Запитала вона. Вона завжди задає мені таке питання. Навіть, не знаю чому? Може щось хоче від мене, але ж я нічого не хочу від неї, тому швидко закривав двері для будь-яких відносин.

– Звичайно, сам. Це так добре відпочивати одному, коли я згадую, як ми їздили на дачу вдвох з дружиною, то це був жах. Ми завжди там сварились із-за всяких дрібниць, і звичайно, ні про який відпочинок не могла йти мова.

Після цих слів Клавдія Михайлівна замовкла, а я міг помріяти про своє майбутнє життя, бо на мене просто хвиля щастя якась найшла. Хоча я відверто не признавався собі в своїх почуттях, та і яке могло бути признання, коли між нами лягла відстань у тридцять років. Чи правду кажуть, сивина в голову – біс в ребро. Але ж просто порадіти тому факту, що ми не розійшлись, як в морі кораблі, я ж міг порадіти. З другої сторони, якщо доля нас поєднала, то в неї ж на цей випадок мались свої види. Ото ж загадка, що мала на увазі доля, коли подарувала мені таку зустріч, від якої у мене серце заходиться так битися, що ледве не вискочить з грудей, заставляла мене подивитись на своє життя по іншому.З того моменту щоб я не робив, то її образ милий, лагідний стояв перед моїми очима. Чи бувало в вас таке? Не знаєте? Я то же не знав, і не повірив би, що може такий вогонь в грудях горіти, який нічим не можна погасити. Ото ж причарувала вона мене, і ходив я тоді, як громом уражений, не знаючи, що мені робити. В дитинстві я навчався в художній школі і тому, коли прийшов додому з роботи, то постарався по пам’яті написати твій портрет. Абсолютна схожість тут не була гарантована, але твої очі дивились на мене, як живі. Я дивився на них і не міг надивитись, не міг відвести своїх очей. То була і радість, і мука, бо на пам'ять лізли слова із пісні «Нам не бути разом…» Це розумом я розумів, але серце, серце, хіба ти йому щось докажеш, приведи йому сотню, ні тисячу доказів, що того не може бути, воно не повірить, і не сприйме, і буде вимагати тієї ілюзії, тієї фата Моргана. Звісно, кімната стала для мене тісна, і я бродив по вулиці, під її будинком, в надії зустріти випадково її. Коли мене зустрічали мої знайомі, то вони дивувались, чому я ходжу під чужими будинками, а я відповідав, що лікар приписав мені побільше бувати на свіжому повітрі. Вони ще більше дивувались, бо ж яке тут свіже повітря, коли поруч траса знаходиться, по якій сновигають автомобілі, краще ж прогулянки робити в парку, але я відповідав, що я звик до такої обстановки , і продовжував гуляти біля твого будинку. Тільки тебе я не зустрічав там. Минула неділя, друга… Я не знаходив собі місця, і вже хотів іти до тебе на квартиру, щоб дізнатись, чи не скоїлось з тобою якесь лихо, але моєї сміливості вистачало тільки на те, щоб дійти до твого під’їзду. Далі я починав глузувати з себе, докоряти за пагубну та безнадійну пристрасть і повертав назад.Та одного ранку я вийшов раніше ніж звичайнона зупинку трамваю, щоб їхати на роботу і зустрів там тебе. В мене очі вмить застелив якийсь туман, ноги стали підкошуватись, я ледве дійшов до зупинки. Ти стояла там, така ж молода, красива, впевнена в собі. Ти приязно посміхнулась мені. Від хвилювання я ледве зміг сказати:

– Доброго ранку, – сказав я.

– Доброго ранку, – ти відповіла так любязно і зігріла мене своїми синіми, ніби літнє небо, очима

Скільки разів я говорив своїм близьким та знайомим та чув відповідь ці прості слова, але ніколи вони не наповнювались для мене таким дивовижним змістом – я бажав тобі від щирого серця, щоб у тебе все в житті було хороше, щоб на шляху у тебе попадались тільки добрі люди, а всі незгоди обходили тебе стороною. А мені ж, мені нічого не треба було, бо твоя лагідна посмішка і твої щирі слова були для мене найкращою насолодою – від цього весь світ змінювався на краще: небо ставало чистішим, сонце яскравішим, а неприємності всі забувались. З того дня я вже кожного разу виходив на півгодини раніше і зустрічав тебе на зупинці. З тобою я проводив хвилин двадцять-тридцять, в залежності від того як ходили трамваї, але то були хвилини райського блаженства. За всі роки життя з дружиною я не отримав і сотої долі тої насолоди, як ото отримував біля тебе, коли їхав в переповненому трамваї. Ти відкрила мені новий світ, у мене ожили з під попілу нові почуття, я по-новому, зрозумів такі старі затаскані поняття: кохання, бажання, самопожертвування, обов’язок. Пісня «…и каждый вечер сразу станет и удивительно хорош…» зазвучала зовсім по-іншому.Я не знав, як ти відносишся до мене, але це мене мало хвилювало. Відверто кажучи, я навіть не хотів, щоб ти мала якісь глибокі почуття до мене, зважаючи на нашу велику різницю в віці. Хоча десь в глибині душі якась таки надія жевріла, що ти хоч інколи згадуєш того дивака, який на трамвайній зупинці тобі читає Блока і Цветаєву. Така думка гріла моє самотнє серце, але я волі не давав своїм фантазіям – я не міг тебе зробити щасливою, а зробити тебе нещасною я не мав права. Мені досить було бачити тебе вранці, а вечором я був певен, що зустріну тебе завтра вранці на зупинці, і сонце знову зійде в моїй душі, де раніше були тільки сутінки. Звичайно, в тобі було щось особливе, що робило тебе дуже привабливою, чарівною. Хоча я і заперечував собі, мовляв, тебе зацікавила тільки дівоча молодість і краса, а не особистість. Нічого подібного!!! Довелось мені пережити подібний випадок. Одного разу я їхав з дачі. На зупинці, де немає даху мене застав дощ, рясний літній дощ. Я відкрив парасольку, а поруч стояло дівча твоїх років без парасольки, я запросив її під мою парасольку. Вона підійшла, зовсім не хвилюючись, бо ж між нами була різниця в віці, стала поруч. Молода, красива, впевнена в собі в мокрому платті, яке щільно облягало її струнку фігуру. Потім ми їхали з нею в електричці, розмовляли так як з тобою. Я пригостив її яблуком. Потім ми розійшлися і ніяких тобі спогадів, відчуттів від розлуки, ніякого щеміння в серці. А це значить, що зустрічі бувають різні, що погляди бувають різні: одні гріють, другі розчаровують, а треті визивають вибух емоцій в душі, від якого дах їде і ти здатен на любу дурість. Такий вибух стався і в моєму житті, вперше в житті, хоча життя у мене було дуже насичене різними зустрічами та забавками. Але я знову відкрив для себе стару істину, що підробок кохання – тисячі, а справжнє кохання – одне, і не до кожного воно приходить. До мене прийшло, може тільки запізно, а може раніше воно і не могло прийти. Так чи інакше, але я був щасливий у будні дні, а от вихідні чи то свята були для мене справжньою мукою, бо я не бачив тебе, я не міг подивитись тобі в очі і сказати: «Доброго ранку». І в відповідь почути:»Доброго Ранку». Яке то щастя!!! Мені більше нічого не треба було від тебе. Одного разу ми разом стояли на зупинці, а трамвая довго не було, мабуть, була якась поломка на лінії. Ти запізнювалась на роботу і нервувала. Я запропонував поїхати на таксі. Ти спочатку відмовилась, але страх спізнитись на роботу взяв своє – ми поїхали на таксі. Я заплатив за таксі. Повинен сказати, що я ніколи ще в своєму житті не тратив гроші з таким задоволенням. Це було щось нове в наших відносинах і тому мені захотілось повторити такий досвід. Повторив! Ефект був вражаючий! Я купив тобі французькі духи «Шанель». Ти була в захваті від подарунка, а я на сьомому небі від щастя. Правда, ти не зразу погодилась взяти ті духи, і мені прийшлось вигадати легенду – мовляв, моя донька потрапила в автокатастрофу і погибла, а ти мені так нагадуєш її. Зараз вона б була такою ж молодою та чарівною. Повинен вибачитись перед тобою за цю брехню, хоча в ній була і доля правди, якщо брати до уваги, що моя екс-дружина зробила пару абортів, Щоб не випускати голитьбу на світ – це її слова. Не виключно, що то б була дівчинка дуже схожа на тебе. Ти здалась і взяла мій подарунок, а я блаженствував. Після того я купив тобі золотого ланцюжка з сердечком, золоту обручку з діамантом. Я говорив, що це в пам'ять про доньку я купую подарунки. Відверто скажу, що я не переслідував при цьому ніяких корисливих цілей, і не бажав скористатись твоєю вдячністю, щоб задовольнити свою похіть. Мені доволі було бачити тебе щасливою.

Якось ти прибігла на зупинку схвильована, розгублена. Це мене налякало.

– Що сталось?

– Та в мене замок на дверях зламався, не можу закрити двері, а чоловік поїхав у відрядження.

Ми поспішили до тебе додому. Я розібрав замок і витягнув звідти дерев’яну тріску, видно, хтось вночі пожартував.

– Я вам так вдячна за все , що ви робите для мене. Я мабуть, ніколи з вами не розрахуюсь за вашу доброту.

– Сьогодні ж підемо до ресторану, і ти повністю розрахуєшся зі мною.

– Я навіть не знаю…

– Якщо у тебе є якісь невідкладні справи, то ми не підемо.

– Хороше. Я згодна.

Щоб догодити тобі, я заказав всіх страв, які були в ресторані. Ти пила шампанське, закусювала чорною ікрою та баликом. Потім ми танцювали, я декілька разів замовляв мелодію із фільму «Історія кохання». Тобі вона теж подобалась. Ми провели чудовий вечір. Таксі підвезло нас до твого будинку. Мені не хотілось прощатись, хотілось, щоб такий прекрасний вечір не закінчувався. Ти теж була схвильована, в якийсь момент мені здалось, що ти переживаєш подібні почуття. і бажала, щоб вечір продовжувався. Ми зайшли до її підїзду.

– Ви чудо, – сказала ти і поцілувала мене в щоку, а мене затрусило, ніби в лихоманці, і я обійняв тебе з пристрастю і жадобою. Здавалось, мить і ми впадемо у гріх… Але якийсь голос сказав мені: «Не роби цього. Ти хочеш використати жіночу слабість, напоїв її, а тепер хочеш скористатись цим. Та вона ж тебе зненавидить, коли проснеться завтра, ти цього не можеш допустити.» Руки в мене самі по собі розійшлись, і я кинувся до дверей.

Вдома я не міг довго заснути, хвилювався, що ти будеш мене ненавидіти за те що сталось, і наші щасливі зустрічі закінчаться. Але наступного ранку ми зустрілись так, наче нічого і не відбулось.

– Доброго ранку, – сказав я і подивився їй в очі, вона не відвила своїх очей і відповіла:

– Доброго ранку, – серце ледве не вискочило з моїх грудей.

Наступила осінь, почались дути холодні вітри, пішли дощі, вдарили заморозки, а ти ходила в легкому демісезонному пальті.

– Ти чому так легко одягаєшся? Захворієш.

– Та от ніяк пальто хороше не можу купити, бо в чоловіка платню затримують, а моїх грошей не вистачає на хороше пальто.

Після такого її зізнання я втратив спокій, бо уявляв як потерпає твоє тендітне тіло від дошкульних вітрів та заморозків. Пішов я до магазину хутряних виробів. Ти була права – ціни на добротний товар, достойний тебе, були ахові. Мені сподобалось там шкіряне пальто з ворітником із норки, манжети теж були із норки. Я був певен, що воно тобі теж сподобається. Залишалась дрібниця – знайти гроші на покупку. Нажаль, мої резерви вичерпались на подарунки для тебе, позичити не було у кого, бо рідні, або хороших знайомих в мене не було. Я засипав і просинався з однією проблемою – де взяти гроші. А ранком, коли я зустрічався з тобою на зупинці, я відчував якийсь дискомфорт, ніби я був винуватий за те, що ти мерзнеш на холодному вітру.

– Ти ж працюєш убанку, грошей там незміряно, кури не клюють.

Сказав собі так і зробив: підібрав шифр одного рахунку, і зняв необхідну суму, яку з часом думав повернути. Ми поїхали з тобою в магазин і купили тобі пальто. Воно тобі теж сподобалось, хоча ти зразу відмовлялось, але я знав з якого боку можна було до тебе підійти.

– Уяви, що ти моя донька і мерзнеш на холоді, то, який же я буду батько, коли допускаю такі речі.

Ти погодилась з моїми доводами, до того ж мати хорошу річ – це завжди велика спокуса для любої жінки, а ти вже була справжня жінка з голови до п’яток. Ти щільно тільки загорнулась в пальто і подивилась на мене таким поглядом. За такий погляд все на світі можна віддати. Я був дуже радий. Правда, радість була не довгою, бо скоро шахрайство моє відкрилось. Я не відпирався, щоб мене не посадили у в’язницю я продав квартиру, а сам поселився на дачі, яку придбав на остаток грошей. Тепер мені приходилось вставати раніше, проходити декілька кілометрів на зупинку, щоб зустріти тебе, і проїхати декілька зупинок. Потім я повертався на дачу, бо з роботи мене звільнили, а іншу не міг знайти, бо був уже в тому віці, коли в послугах відмовляють. Перебивався випадковими заробітками. Одного разу мене перестріли троє молодиків. Один попросив закурити, а потім я вже нічого не пам’ятаю. Прийшов до тями в лікарні. Лікарі боролись за моє життя декілька тижнів. Я теж боровся, бо хотів тебе бачити, без тебе втрачався всякий сенс мого життя.Щоб стати на ноги мені прийшлось продати дачу. То ж коли я вийшов з лікарні, то мені не було куди йти. Першу ніч я провів на вокзалі. Ранком побіг на зупинку трамваю, але тебе там не було. Наступної ночі мене вигнали з вокзалу, і Я тинявся по вулицях міста в надії зігрітись, бо стояв мороз градусів п'ятнадцять. Зігрівся біля труби тепломережі, там і заснув. Але то було півбіди, справжня біда була від того, що тебе я знову не зустрів на зупинці. Я був в розпачі і рішивйти до квартири, де ти жила. Але виявилось, що ти звідти вибралась, а куди – невідомо. Одні сусіди казали, що твій чоловікперевівся працювати в інше місто, інші говорили, що твій чоловік набрав кредитів, і тепер ви разом зникли в невідомому напрямку.Що я мусив робити? Звичайно, шукати, хоча мої пошуки можна порівняти з пошуком голки в копиці сіна. Я ходив туди, де ти раніше працювала, але ніхто не знав, куди ти поїхала. Я залишав листи для тебе, щоб ти відгукнулась подругам з якими ти працювала. Марно. Та ось одна співробітниця мені сказала, що мала від тебе вісточку, і живеш ти в місті Д. Це уже була надія. Мені треба їхати туди і я обов’язково повинен зустріти тебе там.. . От тільки гроші на поїздку….

На цьому лист закінчувався.

– Нещасний чоловік. Пропав із-за жінки. – Сказав дільничний.

– Це як сказати. – відповів слідчий. – Треба вияснити його особу. Запроси наш центр, може він має якісь дані про нього.

– Можна по банках пройтись, там повинні впізнати свого співробітника.

– Тоже вірно. Займись цим.

Фіаско Хоттабича

Люди звикли скаржитись: на мокрий дощ, на спекотне сонце, на стріли Амура, що без розбору пуляє той стрілець і в молодих, і в старих, і в нежонатих, і в жонатих. Ніхто не знає, коли й де та стріла наздожене, а тому захисту від неї ніякого.

От і у Володимира М. стріла влучила, коли той ішов чи то до магазину, чи то до стадіону. Та коли стріла та поцілила Володимира, то він враз забув, куди йшов, а пішов туди, куди повів його Амурчик. Звичайно, то була красуня, якої світ не бачив, то не буду й слів витрачати на опис її краси, а от скільки чоловіків кругом неї в'юнилося, то не перерахувати. Але Вовка мав надію, що вона вибере саме його, тому що стріла Амура йому в серце попала, а інших поцілила кого в руку, кого в ногу, а декого то й взагалі у сідницю. От тому він і наважився підступитися до красуні з такими словами.

– О, незрівнянна моя царице, вершино бажань моїх та океане пристрасті, погляд твоїх чарівних очей позбавив мене сну та апетиту…

– Що-що? – зовсім по-простому запитала вона.

– Я кажу, що зірки обіцяють нам безмежне щастя. Я буду твоїм найпалкішим прихильником, я подарую тобі кохання, якого ніхто не знав.

– Хлопчику, та не пішов би ти підтри чорти зі своїми фантазіями, – сказала вона і подивилась на нього такимпоглядом, що Вовці стало холодно, ніби він попав на Північний полюс. Чи треба говорити, в яку прірву печаліпотрапив юнак, від якої люди ще не придумали жодних ліків? Хотів у книгах знайти Вовка розраду, але марно. Якось він узяв до рук книжку про великого та могутнього чарівника Гасана Абдурахмана ібн-Хоттаба. Читав він її, але нічого не бачив, бо сльози застилали йому очі. Декілька сльозинок впало на сторінки відкритої книги.

– Чом ти сумуєш, о вельмишановний Волько? – почув раптом юнак чийсь голос. Він аж здригнувся від несподіванки.

– Хто тут? – запитав юнак.

– Це я, Волько, твій вірний слуга, великий Гасан Абдурахман ібн-Хоттаб.

– Старий Хоттабич!

– Так, о мій повелителю!

– Я не твій повелитель, бо мене звати не Волька, а Вовка.

– Нічого. Відтепер ти станеш моїм повелителем, бо я завжди приходжу на допомогу тим, хто потрапив у біду. Розкажи мені про твоє нещастя, і я до¬поможу тобі.

– О, великий чарівник Гасане Абдурахмане ібн-Хоттабе, навіть тобі не під силу змінити суть людини: з холодної робити горячу, із злої – добру, із жорстокої –лагідною.

– О, Волько, Волько, ще не було такої справи, якої б я не здужав. Говори.

– Розумієш, я покохав. – і юнак почав розповідати про те, як він покохав прекрасну дівчину, яка своєю красою затьмарила сонце, як він намагався завоювати її серце, але отримав тільки презирливий погляд.

– О мій повелителю, в цій справі нема нічого складного. Я влаштую все це в один момент. Тільки ось висмикну волосину з бороди та скажу заклинання.

– Зупинися, старий Хоттабичу. Не хочу я ніякого чародійства, дівчина зі своєї волі повинна покохати мене.

– Ну, тоді я тебе зроблю прекрасним принцом, і вона не зможе не покохати тебе, бо принців чекають та кохають усі дівчата.

– Вона покохає не мене, а мій титул та моє багатство. Не хочу я такого кохання.

– Ну, тоді, тоді… я відправлю тебе з нею на Багамські острови. Гаряче сонце, синє море та золотий пісок – це так добре розтоплює жіночі серця.

– Ти мене зовсім не розумієш. Я хочу, щоб вона покохала мене, а не ті блага, які я буду їй доставляти!

– Я тебе не розумію, вельмишановний Волько-Вовко.

– Я теж не розумію. Якщо болять зуби, то можна вирвати хворого зуба, і біль минеться, але коли болить серце, то його ж не вирвеш з грудей.

– Зуби в мене теж колись боліли, але серце ніколи.

– Щасливий ти чоловік. Ти не знаєш, що значить терпіти муки від її байдужості, коли хочеш бачити її, слухати її, килимом лежати біля її ніг.

– Ти хочеш бути килимом?

– Так, килимом, на який би ступала її ніжна ніжка.

– Я це можу зробити, але…

– Роби мене килимом, роби. Я все життя буду вдячний тобі.

– А раптом тобі не сподобається?

– Що ти говориш, Хоттабичу! Бути поруч з нею… Що може бути більшою насолодою? Мерщій роби мене килимом і неси в її спальню.

– Добре, Волько-Вовко, я виконаю твоє бажання. Готуйся, – чарівник висмикнув з бороди волосину, сказав слова заклинання, і Вовку невідома сила понесла до спальні красуні. Що то було за блаженство! Бачити її, вдихати аромат її парфумів, чути її рівне дихання уві сні. А коли вона ставала своєю ніжкою на килим, то Вовка задихався від захвату.

Старий Хоттабич тим часом знову заліг між сторінками книги. Але минув якийсь час, і спокій чарівника було порушено. Хоттабич почув, як хтось пробує розгорнути книжку.

– Хто тут? – запитав Хоттабич.

– Це я, Волька-Вовка.

– Що трапилось?

– Не можу я цього переносити. Це вище за людські сили.

– Та говори, що сталося?

– Як я помилився! Я ж думав, що тільки вона буде ходити по мені своїми чарівними ніжками. Але хто ж по мені тільки не топтався: і худі, і товусті, і лисі, і бородаті… А вчора, вчора вони удвох валялися помені, його бридке тіло торкалось її і мене… Я не витримаю цього, я втрачу розум.

– Давай я знову зроблю тебе людиною.

– Не знаю… Я повз дотебе з таким бажанням, а от тепер і не знаю, що мені робити. Якщо я стану людиною знову, то як я її побачу? Що я робитиму без неї?

– Мені боляче дивитись на твої страждання, о вельмишановний Волько-Вовко. Не розумію, через кого ти страждаєш? Вона ж продажна дівка.

– Не смій так говорити про неї!

– Але ж то правда… Я тобі дам багато грошей, щоб ти купив її на ніч.

– О, підлий дідугане, як можеш ти мені таке пропонувати! Я ж кохаю її, і мені потрібна душа, а не тіло. Та що з тобою говорити, пеньок ти неотесаний, – сказав Вовка і поповз знову до спальні красуні.

Хобі.

Кожна людина має своє хобі. Один марки збирає, інший іномарки – це, так би мовити, віддушина, яка робить життя більше-менш стерпним. Моє хобі трохи незвичне, але я вважаю, що воно найкраще. Я люблю ходити по супермаркетах – це не тільки ні з чим не зрівнянне задоволення від споглядання багатства наших прилавків, а мій прямий бізнес. Поділюся своїм секретом.

Ранком заходжу до розкішного супермаркета, щоб узяти собі дещо на сніданок. Я не дріб'язковий і люблю жити на широку ногу: кава «Манхеттен», бутерброди з салямі та чорною ікрою, цукерки «Пташине молоко». Коротше кажучи, сніданок на кругленьку сумму тягне. Тільки ці гроші я не понесу до каси, щоб збагатити «новоукраїнця», а залишу в своїй кишені. Хоча насправді тих грошей у мене й заводу не було, в кишені моїй дірка, але оскільки я не снідаю ранком, то можна вважати, що я заощадив ті гроші для себе. Відчуваю, що не всі зрозуміли, звідки в мене взялися ці гроші. Не дивно, бо це вища математика. В школі я довго не міг зрозуміти, що таке уявна одиниця.Але тепер на власному життєвому досвіді, коли на прилавку густо, а в череві пусто, допер, що воно таке «уявні числа». Отой червонець – також уявне моє багатство, але оскільки іншого не маю, то радий і такому.

На обіді я можу заощаджувати ще більше, позаяк люблю український борщ з курятиною, сибірські пельмені зі сметаною, а також свіжі овочі. Для відтворення енергетичного балансу людина повинна з'їдати не менше двох кілограмів свіжих овочів. Порахуйте, скільки я валюти зекономив, коли не поїв тих продуктів. Увечері я їм тільки екзотичні плоди з тропічних країв. Невигідно, але я не звик економити на власному здоров'ї. Тепер ви можете уявити, скільки грошей я заощаджую щодня на самій тільки їжі. А я ж заходжу ще й до промтоварних магазинів, уявляєте, які в мене там можливості для економії?

Чобіт на зиму не купив, шапку з хутра цінних порід не взяв – і вже маю цілий скарб. Шкарпетки мені не потрібні, зі старої сорочки зробив безрукавку, на трусах латку поставив – і всі кошти надходять до мого фонду економії. А якщо сюди долучити гроші, що їх я заощаджую на транспорті?.. Уявляєте, біжу за трамваєм: три гривні туди, три гривні назад – щодня по 6гривен економії, це теж немалі гроші. А це вирішив велосипеда купити, щоб таксі доганяти, – так більше накопичу, але мені сказали, що коли трішки докласти, то можна придбати старенького «Запорожця».

Поїхав на ринок, а там стільки тих лімузинів! Мій «Запорожець» виглядав справжнім анахронізмом. Сподобався мені там чорний «Мерседес». Я побіг до універмагу. Не купив собі холодильника «Норд» – навіщо він мені, бо нема чого зберігати?. Відмовився від пральної машини, телевізора, ще деяких речей, від яких ми відмовились у перехідний період до золотого віку. От і нашкріб грошенят на «Мерседеса». О, це було таке задоволення: сісти за кермо класного лімузина і промчати на всіх парах трасою! Але вершиною задоволення длямене було те, що я міг вільно їздити мимо поста ДАІ і ніхто мене не чіпав, бо вони ж не знали, що я в автомобілі їхав! А я мчав собі і мало не помирав зо сміху над ними: «А що, здерли з мене штраф? Маєте хабар? Дзуськи!» Й отак промайнув повз них туди й назад, потім ще раз – і регочу від задоволення, що з носом лишив даішників. Та одному служаці-інспектору це не сподобалось, і він накинувся на мене:

– Мужик, не стовбич тут, бери «колеса» в руки і мотай звідси!

– А звідки ви знаєте, що я в автомобілі їду? (Примітка автора. Мій герой, на жаль, не знав, що наблатному жаргоні «колеса» і черевики – одне і те ж).

– У якому ще автомобілі? – здивувався інспектор.

– У чорному «Мерседесі».

– З тобою все зрозуміло, – сказав інспектор, і мене відправили в психушку. Мені тут непогано. Одне лише зле: не можу займатися улюбленим бізнесом. Ажаль: такі ж були можливості…

У хірурга.

До кабінету хірурга обережно заходить чоловік років 60-ти з морщинистим обличчям. В руках він тримає сумку із квітчастої матерії, яку перекладає із руки в руку, ніби не знаючи, що з нею робити. Лікар, який заповнює якусь бумагу, відрива очі від стола і звертається до старого: