Ключі Марії

– Не зараз, давай завтра! Краще завтра під вечір! Я хочу ще раз із сином покійного Клейнода зустрітися!

– А! Ну добре! Слава Богу, хоч хтось із них помер! – у голосі Адіка прозвучало бадьоре задоволення.

– Помер два роки тому, але прожив близько ста років! – поспішив повідомити Олег, думаючи, що ця новина змусить Адіка задуматися.

Лягаючи спати, Олег залишив половину канапи вільною разом з окремою ковдрою і окремою подушкою. І зробив він це скоріше тому, що не хотів бути розбудженим Ріною, яка б, мабуть, не лізла під його ковдру, якщо б прийшла уночі або під ранок!

Розділ 20

Львів, травень 1941. Професор захопився продовженням «Хроніки Ольгерда»

Нарешті Курилас міг сісти за письмовий стіл. Для початку він зробив короткі нотатки з недавньої бесіди в НКВС, щоби певні моменти не вивітрилися з пам’яті. Потім розгорнув папку з продовженням «Хроніки Ольгерда».

«Вранці наступного дня брат Лука подався до знайомого грека Іларіона, який розбирав папіруси й глиняні таблиці в бібліотеці на пагорбі. Лука опісля казав, що бібліотека його неймовірно вразила, бо хоч він і не належав до народу Книги, але був книжником і відчував душевний тремт, беручи до рук витвір з-поза сторіч. Бібліотека займала просторе приміщення з багатьма шестигранними галереями, з широкими вентиляційними колодязями, що їх відгороджували невисокі дерев’яні перила. Галереї плавно перетікали одна в другу, мовби заманюючи відвідувача проникати все вглиб і вглиб цієї імперії стародавньої мудрості. На драбинах, приставлених до стелажів, господарювали ченці, упорядковуючи всі ці скарби та пильно звіряючи зі списками, які тримали перед очима. Час від часу вони перегукувалися, називали чиїсь імена або назви книжок.

Після звільнення Єрусалима в бібліотеці панував розгардіяш, який учинили були мусульмани, боронячись від хрестоносців, та й самі хрестоносці, коли увірвалися сюди, переслідуючи ворога. Але все вже знову стояло на місцях. Лише потрощені глиняні таблички з Вавилонської бібліотеки потребували довшого часу на реставрацію. Лука потім казав, що його вразив також особливий запах, який панував у тій книгозбірні, запах папірусів і пергаментів, глини і кедрового дерева.

Він поцікавився в Іларіона, що той знає про дівчину, яка втекла від короля. Грек був здивований його запитанням і своєю чергою перепитав:

– А що знаєш ти?

– Нічого, – відказав брат Лука, – просто нам зустрілися ті, що її вистежували. Я здивувався, що шукати її вирядили кілька лицарських загонів. Отже, це не проста дівиця.

– Ні, не проста. Але краще тобі про неї не розпитувати, – похитав головою Іларіон.

– Чому? За кілька днів ми покидаємо Єрусалим і вирушаємо додому. Я не буду мати змоги зрадити таємницю, якщо це справді таємниця.

– Можеш нею поділитися, коли покинете кордони королівства. – Іларіон підвів брата Луку до полиці з сувоями, списаними єгипетськими ієрогліфами, і сказав: – Ось тут, у записках Аменхотепа Четвертого Ехнатона вперше розповідається про єгипетську богиню Маа, яка залишається вічно молодою. Вона помирає замолоду, але потім щоразу відроджується. І знову юна та вродлива. Її зображали зі страусиним пером на голові.

– Який це стосунок має до дівчини, яку розшукують? – здивувався Лука.

– Король переконаний, що вона і є тією богинею. Але тепер її зовуть Марія.

– Як Богоматір? – здивувався брат Лука.

– Можливо, це і є вічно молода Богородиця Діва Марія, за якою полюють багато королів, – повідомив притишеним голосом грек. – А тепер ще й Папа.

– Навіщо вона їм?

– Вся суть у Virginis laktari.

– Молоко Богородиці? – перепитав ошелешений брат Лука.

– Невже ти про нього не чув? Адже воно зберігається на Афонській горі, в Халкопратійському соборі в Константинополі та в багатьох інших храмах. Коли народився Христос у Вифлеємській печері, то з персів Діви Марії витекло на землю молоко, і там, де воно витікало, земля ставала біла, як молоко, і вурдилася, наче сир.

– Або на сніг чи іній…

– Ти його бачив? – насторожився грек.

– Не певен… Але дещо чув, – якомога байдужим голосом відказав Лука.

– Отже, ти мусиш знати, мабуть, що тепер щороку на Різдво земля в цьому місці кипить, як джерело. До цього джерела в день Різдва приходить Єрусалимський патріярх, відбуває святу літургію, збирає цю білу землю, ліпить з неї млинці, а відтак на кожному млинцеві з одного боку витискають зображення Діви Марії з Немовлятком, а з другого – напис: “Молоко Пречистої Богородиці”. Після чого патріярх посилає цю білу землю в дар християнським королям.

– Те, що ти розповів, я знаю, – сказав брат Лука. – Я знаю, що в багатьох храмах молоко Богородиці зберігається в пляшечках чи то у вигляді сиру, чи у вигляді рідини. Але… – брат Лука завагався, чи варто розповідати далі.

– Ти щось знаєш іще? – запитав, прискаливши око, грек. – Тепер ти мені не довіряєш?

– Ні… це не так. Довіряю. У печері, де ми сховалися від сарацинів, ми побачили щось схоже на іній на стінах. І на смак воно було, як молоко. Коли ми його спробували, то відчули таку силу, що вибігли з печери і порубали половину сарацинів, хоча нас було значно менше. Навіть я убив чотирьох. Розумієш?

– Де це було?

– В печері на захід від Єрусалима. Пів дня дороги до неї.

– Це одна з тих печер, де вона ховалася. Ти нікому про це не казав?

– Ні.

– Якщо ми з тобою по одному боці, то й не кажи нікому, – прошепотів грек. – Я не хочу, щоб її вистежили. Окрім сили, той іній ще якось діє?

– Так. Після першої проби бачиш речі такими, якими ти хочеш, щоб вони були. Після другої бачиш їх такими, якими вони й не були. Після третьої бачиш їх такими, якими вони є насправді. І це вражає.

– Так, це воно.

Тоді Лука запитав, що він має на увазі, кажучи, що причиною полювання за тією таємничою дівчиною є молоко Богородиці. Грек пояснив:

– Ти ж бо сам переконався у його цілющих властивостях. Однак те, що досі вдалося добути – це мізер. Сильні світу цього бажають його добути більше.

– А та земля, яку на Різдво збирають, не має цілющих властивостей?

– Ні. Це не більше, як реліквія. Отой іній, що ви знайшли в печері, є найціннішим. Але ж його мало. І трапляється все рідше й рідше. Богородиця розчарувалася в хрестоносцях і не бачить більше сенсу підтримувати їх на силах. Господні воїни перетворилися на грабіжників і ґвалтівників.

– Стривай, – роздумував Лука, – отже, та дівчина, за якою полюють, і є воскресла Богородиця?

– Саме так. Але вона змушена ховатися.

– А молоко, яке проступило на стінах печери… Воно звідки? Невже з того часу, відколи вона ховалася від Ірода?

– Могло бути й відтоді. А могло з’явитися недавно, якщо Діва ховалася там від Балдуїна.

При цих словах грек з підозрою поглянув на Луку, але старий не змінився в обличчі.

– Себто… молоко в неї з’являється, навіть якщо вона не годує немовля? – дивувався він.

– У тих єгипетських папірусах, які я тобі показував, написано, що в богині Маа молоко починає сочитися, коли на небі з’являється повний місяць. Те саме відбувається і з відродженою Дівою».

Розділ 21

Київ, жовтень 2019. Бісмаркові забаглося до Греції

Увечері вони зустрілися з Адіком у «Книгаріумі» на Липинського. Відносно новий заклад ще не користувався популярністю, і тому тут можна було посидіти спокійно і поговорити, не підвищуючи голос, щоб перекричати музику або відвідувачів за сусіднім столиком.

Адіка напружив незвично самовпевнений Олегів тон, яким той почав розповідати новини. Це не була звична «доповідь», яку можна було б іронічно коментувати. Олег говорив повільно, задумливо, іноді замовкав на пів хвилини, і тоді Адік не міг зрозуміти: чи підшукує Олег потрібне слово, чи, навпаки, вирішує, що казати, а що не казати.

Перші хвилин п’ятнадцять під чарочку маловідомого французького коньяку – іншого тут не було – Бісмарк ділився враженнями про Клейнода.

– Його батько, напевно, був дуже чесним, – пояснював він Адікові і собі бідність господаря. – Все, що викопував, віддавав начальству. Нічого собі не залишав. Тому й син нічого, крім житлоплощі, не успадкував. І напевно тому Польський допомагав Клейноду-старшому. Зі співчуття. Почувався винним перед цим дурником, який нічого під кінець життя не назбирав, а потім ще й на рак захворів. А що таке рак, коли у тебе немає грошей на лікарів і ліки?

– Можна подумати, рак лікується грошима, – нарешті Адік знайшов момент для іронії.

– Грошей у них ніколи не було. Польський допомагав тільки ліками. Він їм посилав порошок.

– Який порошок? – насторожився Адік.

– Ну, я повільно до цього підходжу, – Олег витримав паузу і продовжив з хитрою посмішкою на обличчі. – Спочатку я думав, що це ліки. Але син розповів, що порошок, точніше дрібний білий пісочок з кристаликами, він отримував у поштових конвертах у папірці, складеному фантиком. А той був захованим всередині листа, тільки листів Польський Клейноду-старшому ніколи не писав, аркуші завжди були чистими…

– І? – Адік став підганяти оповідача, бо він уже допив свій чай, алкоголю йому сьогодні не хотілося.

– І ось я думаю, що це були не ліки, а дещо інше. Тому, що за словами сина, порошок допомагав йому і від раку, і від гіпертонії і давав йому стільки енергії, що хворий міг усю ніч бродити Подолом. Думаю, це були «колеса»! Наркотик!

– Он як? – Адік здивувався, і очі його блиснули цікавістю.

– Тобто Польський, я думаю, розбагатів не на захованих від археологічного начальства знахідках, а на наркотиках!

– Ні, – Адік махнув рукою. – Людина, яка прожила стільки років у Союзі і зробила там кар’єру, візьметься за наркотики? Не вірю! Найпевніше, йому вдалося викопати і переправити до Греції купу золота. Звідси і гроші, і можливість добути «колеса» для смертельно хворого товариша.

– Є тільки один варіант дізнатися правду, – хитро сказав Бісмарк.

– Ну і який же?

– Запитати у старого.

– У якого? Ти що, все ще думаєш, що він живий?

– Ну ти ж сам щойно сказав, що він міг заховати золоті знахідки і переправити їх до Греції? А крім того…

З виглядом переможця Олег дістав із куртки прозорий файлик, а з нього витяг поштовий конверт і простягнув його Адікові.

– Ось, Клейнод знайшов на моє прохання один з конвертів, у яких пересилалися ліки. – Бачиш? Грецька марка зі штемпелем, адреса одержувача з прізвищем та прізвище відправника. Правда, без адреси, але це ж не проблема…

– Це конверт, у якому надсилався порошок? – Адік розсунув боки конверта і уважно заглянув всередину. – Таж тут могли залишитися сліди, за якими не важко і визначити, що там було?

– Небезпечно! – похитав головою Бісмарк. – Покажеш фахівцям, а вони тебе здадуть з бебехами! А потім ти їх до мене приведеш! І ми так нічого й не дізнаємося!

І тут Олег завмер, а погляд його немов розвернувся всередину самого себе. Наче він хотів роздивитись власні думки.

– Зачекай, а що ми хочемо дізнатися? – трохи роздратовано і пригнічено запитав він після хвилинного мовчання і втупився Адікові в очі. – Для чого ти мене до цих археологів підсилаєш? Що ти хочеш знайти? Може, тебе цікавлять зовсім не золоті штучки з-під Софійського собору? Може, якраз там ці археологи ховали наркотики? А розкопками вони просто прикривали свої темні справи?

Адік відобразив на обличчі водночас і шалене здивування і святу простоту.

– Ти не розумієш! Я ж тобі дав список людей, які копали на тому ж місці, що і ти, і не доповідали про результати археологічній науковій спільноті. Якщо ми дізнаємося, чому це відбувалося, тоді все й зрозуміємо, тоді і вийдемо на безцінні речі. Ти навіть уявити собі не можеш, скільки вони коштують! Будь-яка золота дрібничка того часу тягне, як мінімум, на десять-двадцять тисяч баксів!

В Адіковому голосі прозвучала дзвінка жадібність, і Олег машинально роззирнувся, перевіряючи, чи ніхто їх не підслухав.

Бородатий бармен стояв у кутку за стійкою. Його вуха були затулені великими дорогими навушниками. Більше поруч нікого не було.

У щиру жадібність Адіка Бісмаркові вірилося легко. Як і взагалі в щирість будь-якої людської вади.

– У музеях з цієї могили нічого немає. Це точно! – Адік перейшов на шепіт. – Я відчуваю, що ми наблизилися до таємниці тисячоліття. Я тобі ще дещо покажу, щоб ти мені повірив.

Він поліз рукою в кишеню плаща, а коли розкрив долоню перед обличчям Бісмарка, на ній лежала невелика золота фляжечка з тим самим зображенням, що і на сиґнеті.

– Це та грудка, яку я тобі передав? – здогадався Бісмарк. Адік кивнув. – Для коньяку замала, – видихнув Олег. Настрій у нього зіпсувався.

– У той час коньяку ще не було. Це посудина для магічного еліксиру на випадок смерті або поранення. Але еліксири – це фігня. Головне, подивися, яке золото і яка тонка робота!

– Ти не віриш у магію? – на Олегових губах заграла в’їдлива посмішка.

– Достатньо того, що вони вірили, – спокійно відповів Адік. – Якщо вони вірили – отже, їм усі ці еліксири допомагали. Ми ось ні в що не віримо, тому нам допомогти неможливо. Я он навіть в аспірин не вірю. І знаєш, зовсім немає сенсу його приймати. Не допомагає!

– Але ж порошок від Польського Клейноду-старшому допомагав! – не погодився Олег. – Є ж еліксири дієві!

Адік знизав плечима.

– Хотів би я спробувати цей порошок, – посміхнувся він. – Якось воно не складається: археологія з наркобізнесом. – Він похитав головою. – Щось тут не так.

– То давай я полечу до Греції до Польського і поставлю йому кілька запитань? Острів я вже вирахував.

Адік задумався. Він мовчав хвилини дві-три.

– І скільки це буде коштувати? – запитав він з одеською інтонацією.

– Ну, тисячу євро має вистачити, – припустив Олег.

– За цю штуку я міг учора отримати тисяч десять, – Адік опустив погляд на фляжечку в своїй долоні. – Стільки мені відразу запропонували, як тільки я її показав. Але я б не хотів продешевити. Якщо відразу давали десять тисяч, то вона може коштувати і тридцять, і навіть п’ятдесят. Є люди, які збирають усе, пов’язане з тамплієрами і госпітальєрами, та платять страшні гроші. Ось коли продам за нормальну ціну, тоді, може, і дам тобі на Грецію.

– Тоді продай щось менш цінне! – запропонував Олег.

– Я подумаю, – пообіцяв Адік.

Обіцянка Адіка в комплекті з серйозним виразом його обличчя надихнула Олега.

Греція стала трохи ближчою.

– Як там твоя амазонка? – запитав раптом Адік, перейшовши на грайливий тон.

– Не знаю, останні дві ночі не приходила.

– Ні хріна собі! – награно здивувався Адік. – І ти не хвилюєшся?

– А чого мені хвилюватися? Ми ж з нею не спимо разом. Тобто, не живемо. Вона іноді ночує, іноді не ночує. У неї своє життя.

– Пойняв! – Адік перейшов на суржик і кивнув. – Вибач, більше зазіхати на твоє мінне поле не буду. У мене є своє.

Повернувшись додому, Бісмарк у всіх кімнатах увімкнув світло, ніби боявся, що не побачить Ріну, яка десь тут могла сховатися. Проте її не було. Влаштувавшись на кухні, він відчув, що його дійсно турбує її відсутність. Врешті набрав номер дівчини. Після трьох довгих гудків у вуха увірвався чоловічий голос: «Так, слухаю!»

– Брат Коля? – обережно запитав Олег.

– Більше ніколи не телефонуйте за цим номером, – сухо промовив той самий голос. – Телефон я знайшов на вулиці! Тепер він мій!

– А на якій вулиці ви його знайшли? – поцікавився Бісмарк.

– Та яка різниця, – обурився співрозмовник і вимкнувся.

Розділ 22

Львів, травень 1941. Незнайомка змушує професора схопити револьвер

Куриласа зацікавила одна деталь. Лицар Ольгерд писав, що прихопив собі замок з храму Гробу Господнього, хоч і без ключа.

– Але ж дивна забаганка! – дивувався Курилас. – Навіщо йому замок від брами з далекого Єрусалима? Та й без ключа…

Коли ж лицарі прибули до Рима і зупинилися в заїжджому дворі, то забажав з ними побачитися Папа. Він прийняв їх у своїх палатах. Була з ними також і та дівчина, перебрана за хлопця. Лицарі вручили Папі подарунки – різьблені золоті сарацинські келихи й таці, сушені дактилі й пальмове вино.

«Папа подякував, наблизився до нас і простягнув руку, ми всі по черзі поцілували його перстень, але Марія тільки вдала, що цілує. Збоку це ніхто, окрім мене, не помітив, але також помітив Папа і подивився на неї здивовано, а вона голову схилила і намагалася на нього не дивитися. Та Папі це не сподобалося, він узяв її за підборіддя і поглянув у її очі. Але вона заплющилась.

– Що за дивний хлопчисько! – обурився він.

Тоді князь поквапився залагодити прикру пригоду.

– То мій джура, він Ваше преосвященство обожнює, а тому дуже хвилюється. Його всього трусило, коли ми йшли до вас. Для нього це пам’ять на все життя. Вибачте йому.

– Гаразд, – кивнув Папа і промовив: – Ви з дороги. Вас поведуть зараз покупатися, а опісля нагодують.

Він дав знак котромусь із кардиналів, і нас повели сходами в нижню частину палацу. Та вів не лише кардинал, а й кілька озброєних вояків. Ми ж зброю залишили за дверима. Я бачив, що Марія відчутно схвилювалася. Це скидалося на пастку, з якої викрутитися, мабуть, буде не просто. Я зиркав то на князя, то на Луку, ачей же вони мусять знайти вихід».

У цю хвилю служниця повідомила, що пана професора хоче бачити студентка.

– Студентка? – здивувався Курилас. – Відколи це студентки мене вдома провідують?

– О, власне! – форкнула служниця. – Та ще й коли пані професорової вдома нема.

– Ну-ну, не плети мені андрони*, – сказав суворо Курилас. – Вона назвалася?

– Ні, прошу пана, – відповіла знічено служниця.

– А Віруня де?

– Прибігала сусідка й повідомила, що дають господарське мило, і вона зайняла чергу, – проторохтіла служниця. – Я сама хотіла бігти, але пані наказали варити вам кулешу.

– Гаразд, клич.

– Зі шкварками чи з бринзою? – запитала служниця в дверях.

– Що? – не второпав Курилас. – З якими шкварками?

– Я про кулешу… – вибачливим тоном промовила служниця.

– А-а… – відмахнувся Курилас. – З бринзою…

Служниця зникла, а за мить до кабінету зайшла висока худа дівчина з досконалими рисами обличчя, здавалося, вона зійшла з портрету Габрієля Росетті. Та й убрана була в довгу картату сукню, яка тісно облягала її стан. Її довге кучеряве волосся темно-каштанової барви опадало на плечі. Вона обдарувала господаря чарівною усмішкою так, мовби зналися вони невідь-скільки літ, чемно привіталася і промовила мелодійним оксамитовим голосом:

– Відразу скажу, що я не ваша студентка. Але маю до вас справу, яка вам видасться дивною.

– Так-так, – нетерпляче перебив її Курилас, якому дуже не подобалося, коли перебивали його наукові дослідження. – Прошу сідати. Але – ближче до справи.

Однак дівчина продовжувала стояти.

– Та, властиво, жодної справи нема, – промовила вона. – Є лише скромне прохання: не квапитися з виконанням завдання, яке ви отримали від НКВС.

При цьому дівчина мило всміхнулася. Курилас скинув окуляри, протер, знову одягнув і запитав:

– Хто ви така? Звідки вам відомо, яке я завдання отримав?

– Я особа зацікавлена. Однак зацікавлена в тому, щоб ви якомога довше зволікали. Інакше вас чекає лихо.

– Лихо? Яке таке лихо? Ви з Кульпаркова* втекли?

Дівчина насупилася.

– Ні. Але туди можете потрапити ви. Совєти навчилися затикати роти ще й таким способом, що оголошують людину божевільною.

– Не маю жодного бажання вислуховувати цю маячню. – Курилас підвівся з крісла. – Не знаю, хто ви й навіщо мене турбуєте. Передайте своїм хазяям, що я науковець, а не аферист. І все, що пообіцяв, виконаю.

– А дарма, – похитала головою дівчина. – Від тієї хвилини, коли передасте їм своє дослідження, ви вже для них станете зайвим. А зайвих людей та ще й таких, які знають надто багато, знищують. Невже ви й справді зацікавлені, щоб червона нечисть запанувала над світом? Невже ви прагнете їм у цьому допомогти?

Курилас уже не мав сумніву, що це провокаторка, яку треба будь-якою ціною спекатися. Чекісти просто вирішили його перевірити й підсунули цю… гм… студентку. Але не на того напали.

– Я – радянська людина! – вигукнув він і помахав дівчині пальцем: – Не пробуйте мене провокувати! Я не збираюся зраджувати свої ідеали!

– Цікаво! – засміялася дівчина. – Які ж то такі ідеали? Невже комуністичні?

– Звичайно! Нас від польського ярма визволила велика червона армія. І я їй за це глибоко вдячний. Тому зроблю для нової влади все, що в моїх силах. А вас попрошу… – він вказав їй на двері, за якими, як здогадувався, підслуховувала служниця.

– Отже, ви відмовляєтеся дослухатися до здорового глузду? – промовила дівчина сухо і підступила ближче, пронизуючи професора холодним поглядом, від якого йому стало на хвилю моторошно, він ледве стримався, щоб не відступити назад.

– Здоровий глузд? – засміявся доволі награно Курилас. – Поки що я не почув нічого здорового. Не збираюся з вами далі дискутувати.

Дівчина зробила ще крок і простягнула руку так, мовби хотіла торкнутися до професорових грудей. Курилас шарпнувся, забіг за стіл і вихопив з шухляди револьвер.

– Негайно покиньте мій кабінет! – скомандував рішучим тоном і націлив на дівчину цівку.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.