Ключі Марії

– Тобто Діва не знає, хто вона?

– Вона знає, що є особливою. Не такою, як решта людей. Вона хоробра, володіє деякими особливими здібностями, наприклад, силою переконання, а, може, й гіпнозом. Були зафіксовані випадки, коли вона чудово фехтувала, стріляла, мчала на конях, ба навіть боронилася рукопаш від кількох нападників. У спогадах про Хуану Інес де Асбахе і Рамірес де Сантільяна, відомішу як сестра Хуана Інес де ла Крус, велику мексиканську поетесу, що була черницею і померла у 1695 році, розповідається, як одного разу вчені мужі, щоб принизити її наукові здібності, стали з неї насміхатися. Мовляв, не володіє вона ані кількома мовами, ані знаннями з астрономії та історії, та й поезії і трактати її – безвартісна фікція. Але вона довела, що це не так, і присоромила їх. Інес була красунею, за серце якої боролося багато родовитих юнаків. Але так було, доки вона не постриглася в черниці. Один з її ворогів, підстерігши її, коли вона прогулювалася в парку неподалік монастиря, спробував її зґвалтувати. Йому вдалося повалити черницю, але вона перехопила обидві його долоні й стиснула так, що розтрощила кістки. Долоні перетворилися на два шматочки. Потім цей невдаха не раз розповідав, що на нього напала і скалічила черниця, та йому, звісно, ніхто не вірив.

– А хто цю пригоду засвідчив?

– Інший великий мексиканський учений Карлос де Сіґуенса, помер у 1700-му. В рукописах архіву Іштлільшочітля він виявив записи 1531 року, присвячені появі Богородиці, і присвятив їй поему, де висловив думку про незнищенність Богородиці, про її фактично постійну присутність, бо чергові об’яви її і зникнення розділені насправді коротким часом. Сіґуенса також уперше став наполягати на тому, що індіянці-ольмеки переселилися до Нового Світу з Атлантиди. А тепер увага! В тому ж таки архіві він знайшов старовинний рукопис, де записано подорож індіянців через океан. Там же ж були зображені кораблі. На кораблях пливуть індіянці. А на передньому кораблі на самому носі стоїть дівчина в довгій сукні. Вітер розвіває її волосся. В руках вона тримає знамено! – полковник зробив павзу, щоб Курилас зумів перетравити всю цю інформацію, однак не помітив на обличчі співбесідника особливого зацікавлення, погляд того був спокійний, мовби занурений в себе. Полковник відхилився на спинку крісла й завершив: – А про те, що було зображено на вітрилах, розповім дещо згодом.

Курилас замислився. Він усе ще не міг второпати, чого від нього хоче цей чекіст.

– Ви казали про лицаря, який супроводжує Діву, – запитав. – Чим він взагалі займається?

– Будь-чим. Адже я казав, що він не усвідомлює свого покликання. Але часто втручається в певні історичні події. Тобто ми шукаємо і його. Бо де він – там і вона.

– Чому вас цікавить Діва?

– Бачите, в цій пляшечці того її засніжілого молока якихось п’ятдесят грамів. Це жалюгідно мало. Наші вчені намагалися з’ясувати його хімічний склад, але нічого в них не вийшло. Нам не вдасться продукувати його штучно. А якби вдалося, ми могли б його постачати нашій армії, хоч і в маленьких дозах, але це був би могутній стимул для наших воїнів. Вони були б непереможні. Хіба ви, професоре, не мрієте, щоб ми, більшовики, завоювали увесь світ?

Курилас поквапливо захитав головою:

– Так-так, звісно…

– Ну, от вам і мета. Хіба не шляхетна? – виразно радів чекіст. – А ще це молоко зцілює від різноманітних хворіб і продовжує життя. Ми могли б вибирати найпотрібніших для держави громадян. Наприклад, таких, як ви, професоре, і виділяти для них це молоко, щоб вони жили якомога довше задля добра Батьківщини.

– Це цікаво… цікаво… А в цьому вам повинна допомогти Богородиця?

– Саме так.

– Але яким чином?

– Не здогадуєтеся? – полковник усміхнувся. – Коли молоко з’являється у жінок?

– Ну… відомо… коли жінка народить.

– О! – зрадів полковник, і очі його зблиснули ентузіязмом. – Отже, достатньо лише, щоб Богородиця народила, і ми матимемо стільки молока, що його вистачить для завоювання всієї планети. Хоча мушу вам повідомити ще одну цікавезну річ. В Марії, яку описав Ольгерд, виділялося молоко щомісяця. Це називається хибне материнство. Чули про це?

– Ні.

– Ну, так, ви весь у своїх трактатах. Але це явище добре відоме в медицині.

Курилас відчув смуток і розпач. Він не бачив жодного промінчика світла в тому довгому сліпому тунелі, який розкрився перед ним зі слів полковника. Обабіч глухі темні стіни, попереду темрява, позаду провалля. Чого від нього хочуть?

Мовби вгадуючи його болісні роздуми, полковник промовив:

– Зараз вам задемонструю речі, про які ви, мабуть, не чули. Але спочатку розпишіться.

Полковник підсунув професорові папірець, на якому писалося: «Я, ім’я, прізвище, обіцяю не розголошувати нічого з того, що почув від працівників НКВС. Дата. Підпис».

– Е-е… – промовив несміливо Курилас, крутячи в руці авторучку. – Цей підпис стосуватиметься того, що я вже почув?

– Звісно. Чиста формальність, – відповів полковник.

– Ага… добре… Отже, це не стосується того, що почую?

Полковник здивувався:

– Та як же не стосується? Стосується.

– Але якщо я підпишу цей папір до того, як ви мені ще щось повідомите, то він стосуватиметься лише того, що я «почув», а не «почую».

Полковник насторожився і уважно подивився на Куриласа, потім висмикнув з-під його пальців папірчик і рішучим голосом сказав:

– Гаразд. Підпишете наприкінці.

Розділ 15

Київ, жовтень 2019. Як знайти правильний грецький острів?

У коридорі Бісмарк перечепився через жіночі черевики. А в очах мигнула знайома яскрава жовта куртка на ві- шалці.

Олег рвучко розчинив двері до кімнати, щоб голосно привітатися і розпитати, але так і завмер, побачивши, що Ріна спить. Спить, як янголятко, під ковдрою на його канапі, залишивши одяг на кріслі.

Тихенько прихиливши двері, Олег пішов на кухню. За вікном посвітлішало. Мабуть, закінчився дощ.

Він вийняв з кишені вкрадені з листи. Проглянув їх. Абсолютно однакові, з однаковими адресатом і відправником, вони відрізнялися тільки датами на поштових штемпелях. Останній датувався двадцять дев’ятим листопада 2017 року.

– Ну що ж, – видихнув, посміхаючись, Олег. – Вдамо, що вони адресовані мені.

«Шановний Георгію Георгійовичу!

Ваше мовчання мене дивує! Якщо ви не можете занести самі, пришліть дочку! Інакше Віталій Петрович помре і його смерть буде на Вашій совісті!

Ігор»

Текст був надрукований не на принтері. Втиснуті в папір букви здивували Олега. Він провів пальцями по зворотному боці листа, відчув рельєф літер. Зрозумів, що лист друкували на старомодній машинці. Задумливо зітхнув і відкрив наступний конверт, датований вереснем 2017-го. Всередині виявився такий самий текст. Як і в інших, разом із найпершим листом за березень 2015-го року.

«Довго ж цей Віталій Петрович не помирав, – подумав Бісмарк. – Напевно, і в інших конвертах, що залишилися на столі, таке ж послання. Недаремно Польський попросив доньку не пересилати йому в Грецію це сміття!»

Дзвінок в двері змусив Олега озирнутися.

– Привіт! – завзятим піонерським голосом крикнув Адік, заходячи в коридор.

– Тихіше, – Олег приклав палець до губ. – Там дівчина спить! – Він показав на двері.

– Одна чи з братом? – пожартував Адік, але вже тихіше.

Олег не відповів. Мовчки почекав, поки гість роззується, і повів його за собою на кухню.

– Це що у тебе? – зацікавився Адік, побачивши розкриті конверти і розгорнуті листи.

– На, читай! – простягнув йому одне з послань. – З квартири археолога приніс. Там ще чимало таких залишилося. Вони всі однакові. Та сідай уже.

– Ти що, дійсно думаєш, що він живий і живе в Греції? – відклавши прочитаний листок на стіл, Адік втупився Бісмарку в очі.

– Так, – відповів Олег і почув у своєму голосі нотку невпевненості. – Думаю, це можна перевірити. Щоб упевнитися.

– А ти знаєш, як зараз тисячі розумних людей виживають? Дуже просто! Бабуся-дідусь померли, вони їх таємно поховали без довідки про смерть і вінків з надгробками! І продовжують отримувати їхні пенсії! – Адік зробив паузу, стежачи за виразом Олегового обличчя. – Тому і стало так багато довгожителів у країні з поганою екологією і безнадійною медициною! Тому твоєму стариганеві й виповнилося сто вісім років! Тому його і немає вдома, а листи усе йдуть і йдуть! Він у Греції! Він у тій Греції! – Адік тицьнув пальцем в небо за вікном кухні.

– Ну дочка ж його жива, – Бісмарк перейшов на примирливий тон. – Може, ти хочеш з нею зустрітися і поговорити? Вона, правда, за словами внучки, усіх матом посилає!

– Ну, то й мене пошле! – швидко відповів Адік. – Я не харизмат. Мене і без приводу посилали. Просто так!

– Співчуваю, – усміхнувся Бісмарк.

– Не треба! Це жити не заважає. Краще скажи, чи ти там окрім листів що-небудь нарив?

– Все під замком у кабінеті, а ключ від замка в тієї бабусі, яка усіх матом посилає. До речі, до них уже приходили і просили архіви і щоденники. Бабуся усіх послала.

– А ти з ким говорив?

– З правнучкою.

– А якщо через неї? Якщо їй айфон пообіцяти?

– А за які бабки я їй айфон куплю? – обурився Олег.

– Я не сказав купити, я сказав пообіцяти! – Адік підкреслив думку піднятим вгору вказівним пальцем. – Гаразд! Подумай про правнучку, а що там з іншими адресами? Коли по них підеш?

– Можу завтра! Після роботи.

– А ти що, сьогодні на роботу ходив? – здивувався Адік. Бісмарк заперечливо мотнув головою. – Треба звільнятися, – вираз Адікового обличчя споважнів. – Там нам більше нема що ловити.

– Ти теж звільнятимешся з мерії? – запитав Олег.

– Я вже звільнився. Мені ж тільки їх «корочка» була потрібна. А просиджувати за п’ять тисяч гривень в місяць? Ні, це не для мене.

Бісмарк тим часом дістав список з прізвищами і адресами археологів, вирішивши вибрати найближчу до свого дому адресу для завтрашнього походу. На Липській він уже побував. Тепер залишалися Межигірська, Оболонська набережна і бульвар Перова. «Що ж вони так урозкид оселилися! – думав Бісмарк, перестрибуючи поглядом з рядка на рядок. – Чому б ото їм не жити в одному будинку для всіх археологів?! Адже письменники у той час жили у будинках письменників, композитори і учені в будинках для композиторів і вчених! А археологів он як розкидало по Києву!»

Він похитав головою услід своїм думкам. І раптом щось його немов укололо! Він ще раз уважно перечитав список, не звертаючи уваги на Адіка, що вирішив перевірити на своєму смартфоні пошту. «Клейнод Віталій Петрович» – третій у списку археолог, що мешкав на Межигірській, притягнув увагу Бісмарка. Він узяв конверт, вдивився ще раз у синій прямокутний друк з вказівкою адреси відправника. «Громадська організація “Інститут-архів”», вул. Межигірська, 24, офіс 49-б».

– Оце так фокус! – прошепотів здивовано Олег і цим відвернув увагу Адіка від смартфону.

– Шо там? – поцікавився гість. – Який фокус!

– Та це я так, жартую! Збіг знайшов! – Олег несподівано перейшов на награний голос відомого телевізійного ведучого. – Совпаденіє? Не думаю!

І підсунув під очі Адіку конверт і список археологів, показавши пальцем, на що варто звернути увагу.

– Цікаво, – протягнув Адік за хвилину. – Ну, то й піди туди завтра. Може, і цей Віталій Петрович ще живий? І пенсію отримує…

З його глузливої посмішки Олег зрозумів, що й цього разу його серйозно не сприйняли. «Хрін з тобою! – подумав. – Якщо ти мене за дурня маєш, то і я буду тебе за дурня мати!»

За вікном опустилися сутінки.

– Спробуй з наступною ріднею археологів бути наполегливішим, – вже стоячи на порозі, Адік вирішив дати останні настанови. – Якщо треба, випий з ними. І квартири уважно оглядай. Раптом вони здуру дідові золоті знахідки в серванті або на тумбочці тримають.

Після того як Адік пішов, запанувала приємна, домашня тиша. Олег заглянув до кімнати. Послухав рівне розмірене дихання Ріни. Знову обережно прихилив двері і повернувся на кухню. Дістав ноут, скинув туди зі смартфону фото стовосьмирічного археолога і збільшив. Став вдивлятися в деталі, в прибережне містечко, що мальовничо спускалося до води з хвилястого пагорба, у вілли з ледве помітними терасами, у фасади каварень і ресторанів на набережній. Один сніжно-білий двоповерховий будиночок з синіми віконницями привернув до себе увагу Бісмарка. Над його відчиненими синіми дверима виднілася вивіска з не дуже чіткою назвою. Декілька літер. Але щось Олегові підказувало, що саме за цим будиночком він зможе визначити і острів, і містечко – надто вже цей будиночок вирізнявся від ряду інших безликих прибережних будівель.

Збільшивши будиночок до максимуму, Олег «вирізав» його і перетворив на окреме фото, а потім скинув у пошук ґуґлу. І одразу ж отримав сотні схожих будиночків, дуже схожих, але все ж інших.

Олег терпляче скролив нескінченну стрічку світлин, розуміючи, що будиночок цей цілком типовий для грецьких островів, настільки типовий, наскільки типовими виявилися ті будівлі, які він у думках назвав безликими. Дійшовши до самого низу стрічки фотографічних квадратиків, Олег зупинився і придивився до останнього ряду. І тут йому здалося, що нарешті пофортунило. На другій знимці ліворуч не лише будиночок виявився напрочуд схожим, але й вивіска повністю збіглася за розмірами і кількістю букв. А головне – ці букви можна вже було прочитати! Ресторанчик називався «Ormos». І неважливо, що це слово могло означати, важливо було те, що тепер можна було спробувати роздобути адресу прадідуся хуліганистої дівчинки.

Після клацання мишкою по світлині, на екрані відкрилася інша сторінка, теж повна знимок, але ще й з текстом: «Come and enjoy silence, sun and sea among traditional tavernas and ancient Greek ruins! Ormos is waiting for you!»

– Ормос тебе чекає! – переклав пошепки Олег останню фразу і в новому вікні викликав карти ґуґлу, а в пошукову систему забив «Ормос», і відразу винесли його карти в Егейське море. Навіть здалося, що він почув шум хвиль.

Це дув вітер за вікном. Не сильно, але наполегливо.

– І після цього він каже, що я – ідіот? – згадав Бісмарк з усмішкою Адікові слова. В очах спалахнув вогник самовпевненості і захоплення. – Подивимося, хто з нас двох раніше знайде те, що цей старий відкопав!

Почуття переможця не відпускало Олега, коли він роздягався в темряві і ліз під ковдру до заснулої гості. Але як тільки його рука торкнулася гарячого Ріниного тіла, Олег перелякано завмер. Він згадав про другу ковдру, про те, як вони вже спали начебто і поруч, але не разом. Піднявся, дістав другу ковдру. Влігся поруч, на животі. Ліва рука сама полізла під її ковдру. Спочатку лягла на стегно, м’яке, гаряче. Потім полізла вгору, і пальцям стало ще жаркіше – вони торкнулися грудей. Вони погладили груди і доторкнулися до пиптика. І тут подушечки пальців стали мокрими. Він їх витер об її простирадло і повернув пальці на груди. І знову відчув на пальцях вологу. Витягнув руку з-під її ковдри, підніс до губ.

– Молоко! – обімлів він, облизуючи губи. – Піпець! Та ж вона вагітна! А поводиться, як незаймана?! От же ж пройдисвітка!

Сердита бадьорість змусила Олега вилізти з-під ковдри. У трусах він пішов на кухню, відчуваючи себе повним ідіотом і лохом.

«Ні, Адік все ж має рацію! – думав він. – Я дійсно ідіот! Віддати ключі невідомо кому? І навіть не зажадати відповіді: чому ці ключі опинилися у якогось “брата” Колі? Ну, сука, почекаємо до ранку! Вранці я обов’язково поставлю тобі всі ці питання. І ключі заберу нафіг! Це мій будинок! Тільки мій і нічий більше!»

Холодний язик вітру торкнувся голих Олегових плечей. Він зачинив кватирку. Спати більше не хотілося.

Розділ 16

Львів, травень 1941. Богдан Курилас довідується з подивом, що полковник Ваврик досконало володіє не лише українською мовою, але й російською «кирзовою»

Полковник витяг з шухляди товсту папку і розгорнув її.

– Існує так зване Каїрське диво, описане в кількох джерелах. Суть його така: щороку в останній четвер березня юрби народу сунуть на місцевий цвинтар, щоб подивитися на диво, коли мертві оживають. Земля тоді мовби корчиться в пологових муках – то рука виткнеться з землі, то нога висунеться і знову зникне, де-не-де з’являється й чиясь голова і дивиться широко розплющеними очицями. Буває, що й тіло з’являється, та лише до половини, потім, знесилівши, опадає назад у землю.

– Мені це схоже на звичайне шахрайство, – похитав головою Курилас. – Якась група людей погоджується брати в цьому участь, їх присипають землею, а потім вони грають свої ролі.

– Я знав, що ви так скажете, – невідомо чого зрадів полковник. – Але є описи очевидців. Філіпп Камерарій, відомий учений, радник гессенського курфюрста і віце-канцлер альтдорфського університету описав це явище в книзі «Centuria historica» у 1628, виданій у Ляйпціґу, а Симон Гулар, женевський пастор і поет, – в книзі «Histoires admirables et memorables de nostre temps», виданій у Парижі у 1607-му. Можу назвати ще кілька джерел, але всі вони зводяться до одного висновку – це не шахрайство. Всі ці очевидці мали змогу наблизитися, добре роздивитися голови мерців, їхні вирячені очі, почути звуки, які добувалися з їхніх вуст. Ба більше – відчути солодкавий трупний запах. Та й це можна, звісно, театралізувати, але мерці при наближенні до них промовляли імена тих, хто насмілився підійти. Вони зверталися особисто до згаданих Камерарія, Гулара і не згаданих Шуленбурґа й інших. І що особливо цікаве: говорили до них їхніми мовами! Хоча поховані у цьому місці тільки араби. Розумієте? А секрет весь у тому, що там теж колись пролилося молоко Богородиці.

Курилас кивнув.

– Припустимо, що так і було. Проте мені б таки хотілося ознайомитися з цими джерелами.

– Без проблем. Ми все для вас підготували. Вам доручено відчитати сигнали, які залишає поява Богородиці.

– Яким чином? – здивувався Курилас.

– А ось яким. Чи чули ви про книгу Єноха? Звісно, чули.

– Не тільки чув, а й читав. Правда лише першу.

– Отже, ви не читали другу книгу Єноха «Книгу таємниць» і третю «Книгу небесних палаців»?

– Ні.

– А була ще четверта «Книга Пречистої Діви».

– Ніколи про неї не чув, – здивувався Курилас.

– Четверта книга Єноха – існує лише в коптському варіянті. Там, до речі, розписано, коли й де Богородиця повинна з’явитися. Все це там зашифровано. Але… завдяки уже відомим її з’явам можна спробувати розшифрувати майбутні. Ви ж розшифрували тексти індіянців какчикель. Розшифруєте і ці.

І полковник простягнув професорові манускрипт у шкіряній оправі.

– Завважте, я передаю у ваші руки безцінну реліквію, яка існує лише в одному екземплярі. Отже, ви отримуєте оригінал. Прошу поводитися з ним якомога делікатніше. На жаль, зробити копію не вдається. Ми намагалися здійснити електрофотографію, але…

– Електрофотографія? Вперше чую.

– Хе! – полковник аж підскочив з утіхи. – Такого пристрою ні в кого нема. Навіть в Америці. Правда, ми його отримали саме з Америки. Там один винахідник Честер Карлсон ще в 1938 році створив копіювальний пристрій. Наші розвідники здобули креслення, і ми цей пристрій зібрали тут. Він, правда, спочатку добряче чорнив папір, але наші умільці його удосконалили. Працює бездоганно. Але четверта книга Єноха йому не під силу. Справа в тому, що манускрипт написаний на пергаменті зі шкури птаха Nyctanassa carcinocatactes – це давно вимерлий вид чапель. Книгу неможливо ані сфотографувати, ані скопіювати іншим способом. Тільки від руки. Але в нашого наукового працівника, якому було доручено зробити рукописну копію, спочатку віднялася права рука, а потім зупинилось серце.

Курилас обережно торкнувся рукою палітурки, хоча вже аж горів від бажання негайно зануритися в манускрипт, але водночас роздумував, наскільки це завдання може бути йому вигідним. Очевидно, що забере якийсь час, відірвавши від наукової праці, яку писав, а проте… «Чому я соромлюся? Якщо від мене щось вимагають, то і я можу?» – подумав він.

– Тоді в мене до вас прохання, – почав несміливо.

– Будь ласка, ми допоможемо всім, чим зможемо. Це ж у наших спільних інтересах.

Професор не став заперечувати думку про спільний інтерес і продовжив:

– Мені до помешкання підселили аж три сім’ї, вони дуже галасливі. Я не можу працювати в таких умовах. І ще одне… Було арештовано нашу служницю за дрібну сварку з квартирантами. Чи не можна було б її повернути? Бо, знаєте, нам з дружиною бігати по крамницях, вистоювати черги забирає чимало часу.

– Нема питань, – на диво, швидко зреагував полковник, узяв слухавку, набрав три цифри і промовив російською: – Кравцова ка мнє. – А до Куриласа знову українською: – Сьогодні ваших квартирантів уже не буде.

– А ку… куди подінуться? – затнувся професор.

– Знайдемо їм іншу квартиру. А тут для вас ще один сюрприз – і він поклав поруч із манускриптом папку. – Там усередині продовження хроніки Ольгерда.

– Що? – здивувався Курилас. – Вона ж була втрачена.

– Маєте рацію. Втрачена. Однак знайшлася. Тепер у вас є все для того, щоб розшукати Діву… – Він розгорнув папку, перегорнув кільканадцять пергаментних аркушів і показав пальцем на доволі чітке зображення вершників на останній сторінці манускрипту. – Прошу звернути увагу на цю печатку. Що ви бачите?

– Бачу двох вершників на одному коні.

– А якщо уважніше?

Професор нахилився до зображення на пергаменті.

– А! – здивувався він. – Тут три вершники!

Полковник задоволено усміхнувся.

У двері постукали, Ваврик гукнув: «Захаді!» До кабінету ввійшов військовий.

– Лєйтєнант Кравцов па вашему пріказанію прібил.

– Вот тєбє адрєс, – Ваврик простягнув папірець. – Там трі фамілії. Всєх нахєр висєліть. Сєйчас же.

– А… а куда? – розгубився той.

– А пасматрі там, чья квартіра асвабаділась. Кажется с Личаковской вивазілі каво-та… Вот туда тєх і задвінь. І закрой дєла па етай пріслугє таваріща прафєсара.

– Тоєсть снять всє абвінєнія? Но ана обозвала старую бальшевічьку…

– Знаю, «старай швабрай», – усміхнувся полковник. – А ти щітаєш єйо маладой швабрай?

Кравцов голосно розреготався.

– Нікак нєт, таваріщ палковнік.

– Ну, так пусть пріслуга возвращаєтся на прєжнєє мєста работи.

– Єсть.

Лейтенант віддав честь і вийшов. Ваврик зачекав, поки зачиняться за ним двері, й звернувся до професора, який з подивом стежив за цим доленосним діялогом і не міг надивуватися, як легко полковник переходить з відбірної української на кирзову російську і знову на українську.

– Як гадаєте – хто ці вершники?

– З першого погляду здалося, що то сарацини, бо ж вони їхали в похід по двоє на коні.

– Візьміть лупу, – полковник простягнув лупу й з задоволенням стежив за кожним порухом Куриласа.

Професор приклав лупу до печатки і промовив:

– Тепер бачу, що це хрестоносці.

– Всі чоловіки? – запитав Ваврик.

– Так виглядає, що всі… А хто ж іще?

– А погляньте уважніше, – тут полковник уже тріумфував. – Хіба вам не здається, що хрестоносець посередині – жінка?

– Звідки це видно?

– Бо вона притулилася до переднього грудьми й навіть голову поклала на плече.

– То, може, вона теє…

– Гомосексуал?

– Чом би й ні? Вони були ще й за античності. А у всіх замкнених середовищах, надто в орденах, це практикувалося.

– Так. Але не в цьому випадку. Передній лицар, як і той, що позаду, мають відкриті голови. Каптури плащів закинуті за спину. В переднього і заднього шоломи припасовані до сідел, у них волосся до пліч. А от у цього, що посередині, каптур закриває голову, видно лише вузький профіль обличчя. Відповідь проста…

– Он воно що! – здивувався Курилас. – Це справді жінка, якій треба сховати своє волосся, тому вона в каптурі. Отже, це лицар Ольгерд і та таємнича панна?

– Саме так.

– Хто ж третій?

– Можливо, той, хто його потім уб’є в Києві. А, можливо, ще один охоронець Діви. До речі, я обіцяв вам розповісти про вітрило на кораблі, яким прямувала Діва до Нового Світу.

Полковник поклав на стіл світлину старовинного малюнку, на якій добре було видно корабель, дівчину зі знаменом, а на вітрилі красувалися три вершники на одному коні. Правда, то вже було зображення не лицарів, а давньогрецьких вояків.

– Це той корабель з Атлантиди? – запитав Курилас.

– Саме він.

– Дозвольте… але я не розумію… Атлантида пішла під воду ще до нашої ери, а Богородиця…

– Так, маєте рацію, – знову зрадів полковник. – Богородиця – це вже наша ера. Але ми ж уже з вами говорили, що Діва вічна. Чи в образі єгипетської богині Маа, чи шумерської богині Інанни, чи аккадської богині Іштар. Вона була завше. А історія її життя повторюється.

Розділ 17

Київ, жовтень 2019. Манія переслідування часто переходить у манію величі