Ключі Марії

– Про що ти хотів поговорити? – напружено запитала Ріна, коли вони спустилися у бар-підвальчик на Великій Житомирській. – Що, не можна було вдома?

Вона здивовано дивилася на напрочуд непривітного Бісмарка, який мовчки випив з нею каву на кухні, а потім вимогливим тоном наказав збиратися і йти за ним. Він і сам дивувався зараз: як це вона так швидко і легко підкорилася йому і прийшла сюди, навіть не запитавши, куди він її веде.

«Ну це взагалі піпець! – обурився подумки Олег. – Вона мій будинок вже вважає своїм!»

– Тобі коньяк? – запитав він, проігнорувавши її питання, і одразу замовив у дівчини за барною стійкою два по п’ятдесят «Закарпатського».

Всілися за кутовим столиком. Цей бар міг здатися затишним тільки після двох-трьох келихів коньяку. Олег і раніше заходив сюди зо два рази, і, треба визнати, обидва рази йому тут не сподобалося. Занадто низька стеля, занадто похмурі стіни, якими кудись ще глибше під землю спускаються чавунні труби каналізації, а з них іноді долинає мокрий хлюпіт води.

Чому він її сюди привів? Він цього і сам не розумів. Може, тому, що тут, у цьому барі, надто виразно відчувався підвал, приміщення здавалося тісним і недоброзичливим, як камера НКВС або гестапо в совєтському фільмі. Свідомо чи несвідомо, але він її привів сюди на допит. Чи, може, він просто хотів відвести її чимдалі від будинку, і одночасно свій гнів виходити-витоптати, залишити на асфальті. Адже насправді, зараз він був сердитий швидше за інерцією, ніж насправді. Його гнів давно поглинула втома від безсонної ночі, останні дві години якої він все ж провів на канапі під своєю ковдрою поряд із Ріною. Тільки ось рукам він вже волю не давав.

– Ти мені нічого не хочеш розповісти? – продовжуючи зберігати на обличчі похмурий, ворожий вираз, запитав він.

– А що я можу сказати? – Ріна спробувала коньяк, скривила губки і відсунула чарку від себе.

– Що, фальсифікат? – єхидно запитав він.

– Дешевий коньяк від фальсифікату майже не відрізняється, – спокійною промовила вона. – Та й мені сьогодні не хочеться пити. Це лише коли депресія доганяє. То що ти хочеш від мене почути?

– Ну, наприклад, «Олежику, я чекаю від тебе дитину!»

– Хлопчику, – здивувалася Ріна. – Ми ж з тобою не коханці!

– О! Справді! – закивав Бісмарк. – Тоді розкажи, що ти робиш у мене в квартирі?

– Ти проявив милосердя і великодушність і пустив мене в скрутну хвилину пожити у себе, – абсолютно спокійно вимовила вона.

Бісмарк важко зітхнув. Принаймні вона визнає, що це його дім!

– А з «братом» Колею ти у мене вдома випадково не зустрічалася? Ну, як на побаченні?

– «Брат» Коля мені як брат, він теж не коханець!

– І дитини ти теж не чекаєш?

– Звідки ти це взяв? – запитала вона, примружившись, наче вдивляючись у його очі, хоч це було й непросто через слабке освітлення.

– Знаєш, я ж не зовсім дурень! Учора ввечері, коли лягав спати, випадково торкнувся твоїх грудей. У тебе молоко!

– Випадково торкнувся моїх грудей? – повторила Ріна, і губи її розпливлися в посмішці. – Більше ти ні до чого випадково не торкався?

– Ти будеш усе в жарти переводити? – Бісмарк не здавався, і дійсно в його голосі прозвучало щире роздратування.

– Якби ти був лікарем, я б тобі легко все пояснила, але ти ж електрик, – Ріна усміхнулася. – Я не думаю, що електрики або археологи петрають у рідкісних медичних станах!

– У хворобах?

– Ні, в станах. Є хвороби, а є стани, які теж не є нормою, але жити не надто заважають, хоч і не лікуються. Так от у мене такий рідкісний стан, з підліткового віку. Молочні залози поводяться так, ніби я чекаю на дитину або вже народила. Але при цьому місячні приходять і йдуть згідно з графіком. Якщо потрібно доказ, то прошу пару днів почекати!

– А що це за стан? – роздратування покинуло Олега, поступившись місцем обережній цікавості.

– Синдром хибного материнства, генетика плюс сильно розвинений материнський інстинкт. Іншого пояснення немає. Я, до речі, ще жодного разу не вагітніла і абортів не робила, так що інших причин цього стану бути не може.

– Гм, – промукав Олег, усвідомивши, що більше на цю тему йому сказати нема чого.

Пригубив коньяк. Замислився.

– Так… а хто все ж таки тобі цей Коля? – знову підняв на неї очі.

– Янгол-охоронець. Добрий айтішник. Матусин синочок. Він мене врятував одного разу. Я було йшла вулицею, а тут машина поруч зупинилася, двоє типів вискочили, стали мене всередину заштовхувати. А він з іншого боку вулиці перебіг, розкидав їх по асфальту, а мене за руку – і в один з дворів. Потім додому провів.

– Герой! І після цього ти йому даєш ключі від чужої квартири?

– Він за мене хвилюється. Я йому все розповідаю, інакше він просто не знатиме, де я і що зі мною. У мене мобільники довго не затримуються. Або втрачаю, або крадуть. Тому, щоб бути впевненим, що зі мною все окей, йому треба час від часу мене бачити. І мене, і тих, хто поряд зі мною.

Бісмарк дивився на Ріну і намагався зрозуміти, що у неї відбувається в голові. Яким чудовим чином вона вважає нормальним те, що розповідає йому? Ні, мова не про мокрий пиптик, у медицині він дійсно телепень. Але ось так пояснити, чому ключ від квартири опинився в руках сторонньої людини?

– Чуєш, а ми можемо повернутися? – попросила раптом вона. – У мене трохи роботи з паперами. На годину-дві. Вони вдома під канапою. А потім, якщо хочеш, я обід зварю.

Обіцянка обіду швидше розчулила Олега, ніж потішила.

«Дурненька!» – подумав він, але посміхнувся Ріні привітніше.

– Гаразд! – сказав, піднімаючись з-за столика. – Тільки я спочатку у справах поїду. А до обіду повернуся. Цікаво, чим ти мене зможеш нагодувати?

– Ти компот з моркви пробував? – грайливо запитала вона.

Бісмарк спускався на фунікулері на Поштову площу, коли в кишені озвався мобільник.

– Ви що, на лікарняному? – суворо запитав знайомий жіночий голос.

– Ні.

– Тоді чому не на робочому місці? Бокс з лічильником у трапезній димить, а вас нема! Я написала директорові доповідну!

– Дякую, – неуважно слухаючи сказане жінкою, промовив Олег.

– Ви що, знущаєтеся? Якщо за годину не будете на роботі, звільнимо по статті.

Олег натиснув відбій і сховав мобільник. Фунікулер зупинився і кілька секунд ще не відчиняв дверей.

– Може, не виходити і поїхати назад? – подумав Бісмарк.

Пасажири квапливо висипалися з вагону, на протилежній платформі стояли охочі піднятися на Володимирську гірку, але сива водійка старовинного київського «похилого трамвая» поки що не відчиняла їм дверей. Вона дивилася в дзеркало на голову пасажира, що залишився у вагоні.

– Гей, турист! Вийди, заплати за проїзд, тоді й катайся знову! – гукнула нарешті вона втомленим, сердитим голосом.

Бісмарк неохоче вийшов на ступінчасту платформу. На зло водійці вирішив не повертатися вгору. Замість цього сів у каварні на Сагайдачного і зателефонував Адіку. Повідомив йому про погрозу звільнення з роботи. «Не нервуй! Я ж тобі учора сказав – треба звільнятися. Я думаю, вони тебе просто не люблять, – розсміявся Адік на іншому кінці лінії. – Та й сам подумай: за що тебе любити? Особливо, якщо ти не ходиш на роботу. Піди і сам напиши заяву!» «Я піду, а вони мене заарештують! Пам’ятаєш те замикання, якого не було? А тепер ще якийсь бокс задимівся! Я думаю, це пастка!» – заперечив Олег. Адіків голос став насмішкуватим:«Є тільки одна контора, яка могла б тобою зацікавитися, якби там дізналися про нічні розкопки. Але якщо б вона тобою зацікавилася, то ти б уже сидів у них в гостях і розповідав про мене і про свій життєвий шлях. А так ти сидиш собі на Подолі і ділишся зі мною манією переслідування. У цих випадках завжди треба поставити питання: “Я що, такий крутий, що за мною усі стежать і женуться?” Проблема в тому, що манія переслідування часто переходить у манію величі. Тому заспокійся, випий коньяку, піди до когось з тих археологів, а під кінець робочого дня зайди в Софію у відділ кадрів і залиш заяву про звільнення! Зрозумів?»

Все, що сказав Адік, цього разу здалося Олегові логічним і справедливим. Він дістав список археологів. Подумав, що він і так збирався зараз на Межигірську. Не лише тому, що ця адреса була найближчою, але й через схожість колишнього місця проживання Клейнода Віталія Петровича з місцем розташування громадської організації «Інститут-архів», яка бомбила дивними листами чи то живого, чи то мертвого Георгія Георгійовича Польського. Клейнод мешкав на Межигірській, 24 кв. 4, а офіс «Інституту-архіву» був за тією ж адресою і відрізнявся тільки номером квартири.

Двері Олегові відкрив підтоптаний старигань у вовняних спортивних штанях синього кольору і в старому коричневому піджаку поверх чорного гольфа.

– Ви Віталій Петрович? – запитав його Бісмарк.

– Ні, що ви, – той замотав головою. – Тато помер. Вже два роки минуло.

– Тоді ви, напевно, Ігор? – згадав Олег ім’я, що стояло під усіма однаковими листами, відправленими Польському.

– Так, Ігор Віталійович, – кивнув старий.

– До вас можна? Я пишу книгу про історію української археології. Мене дуже цікавить ваш тато, – голос Бісмарка зазвучав так переконливо, що він сам здивувався.

– Так! Так! – старий уважно його роздивився і зрушив з місця, пропускаючи гостя всередину. У квартирі пахло вологими книжками. – Не роззувайтеся. Проходьте. У мене тут не прибрано.

«Не прибрано» – звучало надто пишномовно для помешкання, в якому, здавалося, востаннє прибирали років десять тому.

«Тут пахне, як після потопу», – гість зупинився, оглядаючись на всі боки.

– Он крісло, сідайте, – вказав рукою старий. – А я зараз кватирку відчиню. Справді душнувато.

Два крісла, важкі, бордового кольору, якщо й були молодші за цей старий будинок, то не набагато. Між кріслами стояв журнальний столик, а за ним – стародавній електронагрівач. За розташуванням порожнього горнятка на столику Олег визначив крісло господаря і сів навпроти. Доторкнувся рукою до обігрівача і мало не обпікся.

– Я вам нічого не пропоную, – сідаючи, промовив старий. – Нема що пропонувати, пенсія через тиждень.

– То, може, я вискочу, щось вам куплю? – Бісмарк доброзичливо глянув в очі господарю.

Обличчя співрозмовника пожвавилося.

– Що, справді? – не повірив той своїм вухам. – Крамниця тут поруч, на розі. Я був би вдячний.

Олег піднявся.

– Поїсти? – уточнив він. – Чи випити?

– І випити теж можна, – на обличчі Ігоря Віталійовича Клейнода проявилася здивована усмішка. – Якщо вже ви такі ласкаві, то я сьогодні на благодійний фуршет для бездомних і бідних не піду. Тим більше, що там від колег по зубожінню часто погано пахне.

– Добре, я зараз! – Олег рушив до дверей.

– Ви двері не зачиняйте, а тільки прихиліть! Щоб я знову не вставав! – крикнув йому в спину старий.

Розділ 18

Львів, травень 1941. Професору повертають повний контроль над помешканням

Вийшовши з управління НКВС на вулицю, Курилас побачив неподалік свою служницю в обшарпаному плащі, з якого стирчали клапті вати, вона кинулася до нього з плачем і стала дякувати, що її порятовано. Обличчя її було змарніле й зі слідами синців. Нею трусило.

– Чому ти в плащі? – запитав Курилас. – Не жарко?

– Чому? Бо підсподом ніц нема. Все з мене постягали.

– Хто?

– Та всілякі лярви, які там сидять. Проститутки – от хто. Але вони діти трудового народу. Їм усе можна. Заберіть мене хутчіш додому.

Їх посадили до авта у супроводі молодого офіцера, якому полковник доручив нести реліквії, загорнуті в полотно. Біля будинку під брамою стояла вантажівка. Кравцов, зіпершись спиною на кабіну, закурював самокрутку. Водій порядкував на кузові, соваючи набиті валізи.

– Падгані іх там, – сказав Кравцов до офіцера. – Заєбалі. Такой цирк устроілі! Мала таво, што мамаша старая бальшевічка, так єщьо і синок етай старай шлюхі замначальніка тюрьми работаєт. Прєдставляєш?

– Да вот я как чуствавал, шо будєт нєпроста.

– А у нас нікада проста нє биваєт. Он, нас, блять, всєгда пад танк брасаєт.

Курилас піднімався по сходах, відчуваючи неймовірну втому. За його спиною тюпали офіцер і служниця. Зайшовши до передпокою, вони побачили бурхливий рух. Примусові квартиранти витягали з кімнат свої речі, пакувалися і при цьому голосно сварилися.

– О! – визвірилася на Куриласа мамаша. – Явілся – нє запилілся! Пасматрітє на нєво! Аказуваєцца ми єму мєша-а-алі! Тєпєрь нас на уліцу? Да? С рєбьонкамі? О! А ета хто! – показала рукою на служницю. – Да ета ж враг народа! Єйо на Сібірь упєчь нада! Скатіна! Палавой тряпкай чуть мєня нє ударіла!

Мамаша по тих словах кинулася до служниці, намагаючись вхопити її за волосся, але та несподівано буцнула її головою, певно, в тюрмі навчившись такого вибрику. Мамаша гепнула на підлогу, задерла ноги, демонструючи довгі панталони, і заверещала, як недорізана. Зчинився ще більший галас. Тут і решта пожильців налетіли та загалділи, перебиваючи одні одних.

– Малчать! – гаркнув на них військовий і поклав руку на кобуру.

Всі миттю вмовкли і витріщили настрашені очі. Військовий підійшов до мамаші, котра стогнала на підлозі, потираючи чоло рукою, поглянув у її спухлу від люті мармизу і запитав:

– Фамілія!

– Пєтрова!

– Імя отчєства!

– Роза Міхалавна.

– Так вот, Пєтрова, она же Роза Міхалавна, даю вам чяс. Прі полнай тішинє унасітє всьо свайо барахло на уліцу. Там вас ажидаєт грузавік, каторий завєзьот вас на новую квартіру. Всєм всьо панятна?

Перелякані квартиранти закивали головами і враз заметушилися. Знову почувся гуркіт меблів, які совали в різні боки, але тепер ці люди лише перешіптувалися. Служниця гордо глянула на мамашу і пішла шукати свою скриню з вбранням.

– Я тут побуду, товаришу професор, – сказав офіцер, вручаючи йому пакунок. – Постежу за порядком.

– Дякую.

Дружина професора теж вирішила простежити за порядком і не дарма, бо квартиранти уже почали тягнути на коридор і не свої меблі.

– Перепрошую, – сказала пані професорова. – Це не ваша канапа. І килим не ваш.

– Как нє наша? – зашепотіла мамаша. – Как нє наша? Ми уже мєсяц как спім на етам діванє.

– Занєсті на мєста! – знову гаркнув офіцер. – Чужова нє трожь. За мародьорство трібунал!

– Да ви знаєтє, кто мой син?

– Мнє насрать, кто ваш син! – гримнув офіцер. – Панятна?

Стара схопилася за серце. Канапа поїхала назад. Тепер за порядком стежили обоє – офіцер і дружина професора. До них також приєдналася бойова служниця, котра нарешті причепурилася і перевдягнулася. Вона стояла, взявши руки в боки, і готова була в будь-який момент кинутися на агресорів.

Богдан Курилас зачинився в своєму кабінеті, виклав реліквії на письмовий стіл і замислився. Ситуація не проста. Він повинен знайти щось, про що й уявлення не мав. Більше того, він повинен був ще й поставитися до цього завдання якомога поважніше, не піддаючи сумніву полковникових тверджень.

Поки відбувався в помешканні рейвах, не було й думки сісти за роботу. Курилас пішов на кухню і нагрів собі чаю. Чув, що знову дружина робить зауваження: квартиранти намагалися винести картини. Всі дрібні картини з тих кімнат, які з примусу перейшли новим пожильцям, професор забрав, залишилися лише об’ємні. То була мудра думка, бо невеликі картини наїзники могли поховати у свої громіздкі дерев’яні валізи.

В останні хвилини часу, який виділив офіцер на виселення, хата просто здригалася від тупотіння ніг, траскання дверима і дитячого плачу. Нарешті все стихло. Курилас вийшов, щоб подякувати офіцерові, й побачив, що той з його дружиною сидять за журнальним столиком і п’ють каву. Пані професорова вміла знаходити спільну мову з будь-ким, то швидко знайшла і з енкавеесником. Виявилося, він походив з Поділля, закінчив Інститут народної освіти і був дуже радий, що потрапив до Львова. Для нього це була справжня Європа. Такий собі ввічливий і милий інтелігент. «Цікаво, чи він з такою ж милою усмішкою садить людей у товарняки, які прямують до Казахстану?» – подумав Богдан. Нарешті попрощалися, офіцер пішов.

Служниця взялася замітати в звільнених покоях, час від часу вигукуючи прокльони на адресу визволителів. Раптом обурено скрикнула:

– А не насеру матері їхній? Людоньки! Та хто таке видів?

– Що таке? – запитала професорова і поквапилася до покою. За нею пішов і Курилас.

Їхні меблі були на місці, але… Добротну горіхову шафу квартиранти потяли ножем так, щоб можна було прочитати слово з трьох букв, шкіряну канапу розпороли, картини теж.

– От худоба! – обурилася дружина.

– Я зараз дожену їх! – зголосилася служниця.

– Ні-ні, – заспокоював їх Богдан. – Не треба. Це зайве. Нещасні люди. Для нас і так того всього забагато. А Олесь сюди вже не повернеться.

– Але ж вони не вічні, – сказала дружина.

– Як і ми… як і ми…

Раптом вхідні двері відчинилися і з’явився офіцер, волочачи за собою одного з чоловіків, що були виселені. В чоловіка з розбитого носа текла кров, і він весь час шморгав.

– Я почув від них, що вони натворили, – повідомив офіцер. – Хвалилися між собою. Але не переживайте. Вам усе компенсують.

Після цього він потягнув чоловіка назад і з силою шпурнув на сходи. Чути було, як той під крики своєї родини котиться вниз. Офіцер вийняв блокнот і швиденько записав, що було пошкоджено, потім вибачився і пішов.

– Яка гарна людина, – промовила дружина.

– Побачимо, – відповів Богдан. – А якби попався їм у руки наш Олесь, то не думаю, що ти думала б так само добре про цю гарну людину.

– Бачиш – усе нам компенсують.

– А ти замислилася, яким чином? Ні? То я тобі підкажу: привезуть нам меблі й картини з помешкання іншої родини, яку вивезли до Сибіру. І в той час, як ми будемо сидіти на їхній шкіряній канапі, вони самі будуть мерзнути на дерев’яних причах, загорнувшись у куфайки.

Курилас побачив, як обличчя дружини побіліло, і пошкодував своїх слів. Але вже було пізно. Він лише пригорнув її, поцілував у чоло і пішов до кабінету. Дружина покликала служницю, й удвійку заходилися робити порядки в синовій кімнаті. Хотілося відновити вигляд, який вона мала ще до появи «квартирантів», і насамперед розвісити на стінах Олькові картини, розставити його книжки, які встигли забрати до себе і порозпихати по всіх закутках, ба навіть під ліжко.

Розділ 19

Київ, жовтень 2019. Клейнод-старший, Клейнод-молодший і загадка білого порошку

Неприємний голос літньої кадровички все ще дзвенів у вухах Бісмарка, коли він відчиняв двері квартири. «Ви що, думаєте, що ви незамінний? – майже кричала вона. – Так у нас на ваше місце три претенденти! З них двоє – кандидати наук!» «Як же це ви мене без наукового ступеня електриком взяли?» – розсміявся їй у відповідь Олег. «Нічого, нічого! – бурчала кадровичка. – Скоро у нас буде, як в Америці! Ти не вибираєш роботу, ти хапаєшся за будь-яку, яку можеш знайти! Ось тоді подивимося, яку роботу ви знайдете, коли не буде чим за газ платити!»

Тепер у кишені лежала трудова книжка з черговим записом: «Звільнений за власним бажанням». За словами кадровички, він повинен був кланятися їй у ноги за такий запис, а не за звільнення згідно зі статтею про прогули. Але Олегові були далекі і незрозумілі радянські цінності робочої репутації. Тепер ця книжка знову буде валятися в шухляді столу і, можливо, ніколи йому більше не знадобиться. Тому що працювати заради пенсії, а жити заради роботи він не збирався. Своєю головною роботою він вважав життя. А життя – це коли ти займаєшся улюбленою справою, і неважливо: платять тобі за це чи ні!

На кухонному столі, на свій подив, він побачив тарілку з холодним супом і поруч записку: «Якщо хочеш гаряче – підігрій!»

– Обіцяний обід! – здогадався він і відчув себе винуватим.

Так Клейнод-молодший відволік його від усього, разом із можливістю пообідати з Ріною по-домашньому.

Клейноду нещодавно виповнилося вісімдесят два. Так що думати про нього, як про «молодшого», здавалося чимось і дивним, і смішним. З іншого боку, думки про його померлого батька, вік якого Олег не уточнив, але приблизно міг вирахувати, налаштовували на певний позитивний лад і немов підказували Бісмарку, що він займається правильною справою, справою, яка вочевидь веде до довголіття, адже і Георгію Георгійовичу Польському, якщо вірити правнучці і фотографії з Греції, вже сто вісім, і Віталій Петрович Клейнод-старший, який помер кілька років тому, якщо і не дожив до ста, то тільки декілька років, хоча цілком міг і дожити, якщо припустити, що син у нього народився вже після повноліття батька. Правда, майновий стан у цих двох археологів-довгожителів дуже відрізнявся. Польський жив у своєму будинку на грецькому острові і грошима допомагав рідні в Києві. А Віталій Петрович бідував собі на Подолі і залежав від якихось ліків, які тільки Польський міг дістати і надіслати. І як тільки передачі з грецького острова на Поділ припинилися, життя Клейнода-старшого закотилося, як закочується вечірнє сонце за горизонт.

Клейнод-молодший, на жаль, не знав назви цих грецьких ліків. Але знав, що тато страждав від раку шлунка і гіпертонії. І білий дрібний порошок, у якому деякі порошинки були трохи більшого розміру, ніж інші, не тільки звільняв тата від болю і від стрибків тиску, а й надавав йому дивовижну для його стану здоров’я та віку силу і енергію. Одного «фантика» з цим порошком, що майже не мав ваги, йому вистачало на кілька місяців!

Клейнод із заздрістю розповідав, як батько раптом вирішив зайнятися скандинавською ходою, роздобув десь старі лещетарські палиці і виходив уночі на двогодинну прогулянку. Проходив він усю Костянтинівську аж до автомобільних салонів, і потім повертався додому, і все ще не хотів лягати, блукав по хаті, мив посуд, не даючи синові заснути.

Дивно, що ці ліки Польський надсилав у листах. Бісмарк просив сина археолога пошукати конверти зі зворотною адресою. Той пообіцяв, хоча відразу попередив, що в їхньому помешканні речі й документи пропадають безслідно. А потім додав, що й паспорт загубив торік. У кожному разі, тепер у Клейнода є номер Олегового мобільника, і якщо він щось знайде, то обов’язково зателефонує!

– Це ж скільки цікавого можна дізнатися в обмін на пачку пельменів і пляшку херсонського «Каберне»! – все ще не міг заспокоїтись Олег.

Холодний суп, приготований Ріною, не викликав апетиту. А підігрівати його не хотілося, щоб не відволікатися від сьогоднішньої зустрічі з цим говірким дідком. Олег пригадував різні деталі розмови, згадував і саме помешкання, меблі, захаращену кухню, дивний запах, у якому відчувалися і нотки мокрих обмилків, і тепла вогкість. А ще в розмові розкрилась таємниця громадської організації «Інститут-архів», від імені якої він відправляв товаришеві батька вимогливі листи. Виявилося, що якийсь молодик попросив у старого зареєструвати на його адресу громадську організацію і дав йому за це п’ятсот доларів. А потім приніс якісь папери старому на підпис, показав синові археолога дві печатки: круглу і прямокутну з адресою. Круглу він забрав собі, а прямокутну залишив старому. Так що Клейно тепер відчував себе не нікому не потрібним дідом, а засновником важливої громадської організації. А на питання: «Чим же насправді займається “Інститут-архів”? той відповів: «Та тим самим, чим і інші такі ж організації – нічим!»

Усмішка сама з’явилася на обличчі Бісмарка від думок про старого. Він тепер думав, що дійсно: люди похилого віку – вони як діти. Тільки дітям треба дарувати цукерки, якщо хочеш їм сподобатися і викликати довіру! А літнім людям треба щось солоне – пельмені, консерви!

Щоб відволіктися нарешті від сім’ї Клейнодів, Олег дістав сиґнет, покрутив, надів на мізинець правої руки і здивувався – перстень сидів на пальці, як влитий. Не тиснув і не бовтався, а сів так, як король сідає на трон. І коли Олег це усвідомив, то усмішка його стала раптом самовпевненішою і більше не пов’язаною з родиною Клейнодів, останній представник якої доживав віку.

Перед сном Олег ще випив чаю і тільки після цього зняв перстень і сховав його. В хаті було незвично тихо. Дивним чином Бісмарк відчував відсутність Ріни, як щось незвичайне і тривожне. Хоча думки про те, що вона може прийти в будь-який час, навіть о п’ятій ранку, трохи засмучували. Людина, яку він впустив до себе, нехай навіть тимчасово, мала б підпорядковуватися його правилам, а не жити за своїми. Але Бісмарк з самого початку дав слабину і тепер цю ситуацію було не виправити. Він сам пішов з нею пити, він сам дав їй ключ, він не вигнав її з квартири, коли зрозумів, що ключ вона передала комусь іще.

Об одинадцятій зателефонував Адік.

– Ну, як там з написанням історії української археології? – напівжартома запитав він.

– Дуже цікаво! Вважаю, що будуть сюрпризи!

– А коли будуть?

– Скоро!

– То що, може, зустрінемося і розкажеш?

Бісмарку ця перспектива не сподобалася.