скачать книгу бесплатно
Дворушники, або Євангелiе вiд Вовкулаки
В’ячеслав Васильченко
У розпалi лiто. Поблизу Киева вiдбуваються таемничi вбивства жiнок, слiд вiд яких тягнеться у давню легенду про вовкулаку. Богдан Лисиця, киiвський професор словесностi, працюючи на прохання свого товариша – головреда газети «Презумпцiя винностi» – кореспондентом, паралельно займаеться пошуком убивцi й написанням статей про це. Розплутуючи клубок неординарних загадок, професор починае розумiти, що все насправдi не так, як здаеться на перший погляд. І опиняеться у вирi таемничих подiй та небезпечних пригод…
Дипломант Мiжнародного лiтературного конкурсу романiв, кiносценарiiв, п’ес, пiсенноi лiрики та творiв для дiтей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА» 2012 року.
В’ячеслав Васильченко
Дворушники, або Євангелiе вiд Вовкулаки
Вони вже давно серед нас…
ПРИМІТКА АВТОРА
Усi персонажi, установи й подii, описанi в романi, вигаданi. Будь-який збiг з реальними людьми, установами або подiями абсолютно випадковий.
ДОВІДКА
Дворушники – за украiнським легендами, люди з двома серцями, перевертнi.
Присвячуеться поганим людям. Уже хоча б за те, що вони цю книжку нiколи не прочитають.
А… І ще зеленому чаю «Greenfield»…
На одинака в лiсi завжди чекае вовк. Еухенiо Фуентес «У лiсовiй глухоманi» У кохання, як в пташки, крила, Пантери iкла, дракона хвiст… Генрi Лайон Олдi «Хабанера» Інколи в цi часи я думаю про горизонт. З горизонтом ви повиннi визначитися. Для цього потрiбно залишити слiд на бiлому. Можливо, ви скажете, що це проста дiя, але кожна дiя, яка змiнюе свiт, – героiчна. Чи я просто себе переконав у цьому.
Стiвен Кiнг «Дьюма-Кi»
Напередоднi-1
Сьогоднi Вона знову крастиме… Останнiх два мiсяцi такi крадiжки стали сенсом Їi життя. Хоча нi. Самим життям. Новим ii життям. Мала тверде переконання: усе, що вiдбувалося ранiше, – всього лиш репетицiя. Пiдготовка до нього. Теперiшнього. Справжнього. Якого прагнула. Про яке марила в рожевих дiвочих снах. Про яке мрiяла в нескiнченних дiвочих мрiях…
Пiдхопила Його бiля метро «Житомиська». Стояв з квiтами i вже нетерпляче виглядав. Завжди впiзнавав позашляховик кольору морськоi хвилi. Їi розмальовану «Тойоту». І двох напружених вовкiв, що задоволено бiжать, нанесенi з бокiв авто талановитою рукою майстра аерографii. І могутню вовчу голову з товстою м’язистою шиею на капотi. Великий фейс лiсового хижака дивиться впевнено й незворушно, позбавляючи можливих вiзавi найменших сумнiвiв про силу та спритнiсть. Хазяйка теж така. В усьому. Про це Вiн знав. Знала машина. Упевненi намальованi вовки…
Вона крала Його й Себе в цього жорстокого, але такого привабливого мiста. Крала в усього свiту. Крала в Господа. Упевнено. Смiливо. Не озираючись назад…
У тому-то й рiч, що крала. Їхне спiльне божевiлля – це суцiльний злочин… А вони – закоханi злочинцi… Розумiла, що за злочини завжди карають. Десь глибоко в душi починала вже навiть остерiгатися. Але та солодка млiсть, той усесвiт щастя, що приносили цi зустрiчi, завжди вчасно затикали роти всiм дванадцятьом головам застережливостi. А iнколи, подiбно до казкового героя-переможця, – просто вiдрубували…
Цi постiйнi крадiжки вiдбувались усе частiше. Їхне життя покотилося з горба нестримним колесом без гальм. Але коли ти в його серединi, не думаеш нi про гальма, нi про те, що колись усе одно доведеться зупинитися, нi про те, що котишся вниз… І насолода вiд запаморочливого польоту вимикае всi iнстинкти, всi системи безпеки…
Тепер Вiн перетворився на вовка. Їi вовка. Кохатися з такою стовiдсотковою Вовчицею i не стати Вовком… Цього бути не могло. Вона сама тебе перетворить, якщо побачить, що це хоч трохи можливо. Або – викине, як недоношене щеня. Або – загризе. В останне вiрилося бiльше. Але Вона обрала перетворення.
Вiн знав, що Тхори, Зайцi й Ведмедi Їi не цiкавили. Не цiкавили навiть Леви. Не потрiбнi. Тiльки Вовк. І Вона його знайшла. Додала трошки магii – Жiнки i Вовчицi – й одержала, чого прагнула. Хоча якусь дещицю вовчих звичок Вiн усе-таки мав…
Вони рушили в бiк Житомира. У цьому напрямку багато дорожнiх готелiв i лiсiв. Є, де сховатися справжнiм Вовку й Вовчицi. Спраглим до кохання. Голодним одне до одного…
Напередоднi-2
Рiзкий звук безжалiсним скальпелем розiтнув iдилiю лiтньоi ночi. Нахабно ввiрвався в безтурботну тишу заколисаного лiсу, розбудивши сонних мешканцiв i околицi. Схожий на приречений крик якоiсь живоi iстоти. Невимовний страждальницький бiль не вмiстився в ньому. Мiльйонами збожеволiлих крапель шугонув через вiнця. Вистачило пiвмитi, щоб цi моторошнi краплi розбризкалися п’янким повiтрям. Ще чверть – i безслiдно розтанули, нiби iх вигадав талановитий штукар. Незрозумiло, правда, для чого. Вiдчуття вибухнули единим порiвнянням: як небезпечна бритва. По венах…
Спочатку – нестримний захват, що розривае будь-яку вимiрювальну шкалу. І – при вимкненому на нетривалий час серцi – стрибок iз заплющеними очима в безодню невагомостi. Крилатоi. Бездонноi. Яка не знае, що таке межа.
Далi – знищувальне розумiння… Жорстоке. Невблаганне. Позамежне. ПОВЕРНЕННЯ НЕМАЄ. І нiколи не буде. Ритуал з часiв Адама i Єви. Вiдхiд за невидиму грань. За реальну межу. Ранiше чи пiзнiше. Кому як. Коли в нiмому безсиллi завмирають стрiлки життевого годинника. І тодi здаеться – ВСЕ. КІНЕЦЬ. Але це не так. Не кiнець. Початок. Початок зовсiм iншого шляху. Невiдомого. Незвiданого. Особливого. Який часто починаеться з такого несамовитого крику…
Людське життя теж починаеться з крику. Але цей, опiвнiчний, зовсiм iнший. Якийсь незвичний. Мученицький. Неземний. З вiдлунням усесвiтньоi катастрофи. І чогось утраченого назавжди. Напевно, тому що й шлях такий же всесвiтньо-неземний…
Цей жахливий крик приреченоi iстоти, здавалося, належав усе-таки людинi. Чи вже нi?…
1
Звичайний ранок. Ще один. Такий, як учора. І як завтра. За ним настане звичайний день. Мабуть, щастя мае бути саме таким. Звичайне людське щастя. Просте й банальне, як нова пiсняра ще одних «пающiх тр…в». Не вiрите? Запитайте у тих, для кого ранок уже нiколи не настане. Нi звичайний. Нi незвичайний. Нiякий…
Та коли подзвонив мобiльний, Лисиця зрозумiв, що сьогоднiшнiй таки незвичайний. Вiн у вiдпустцi. Значить – нiкому нiчого не винен. Тому й дзвонити до нього не треба!
А все ж починалося так чудово: п’ятикiлометрова пробiжка, турнiк i гантелi. Мокра футболка, нiби суперклеем, мiцно прилiпилася до спини. Чергова життева насолода. Їi смачно доповнив зелений «Greenfield». Звична тональнiсть закоханостi у Свiт. Як завжди…
А думками гасало море. Його професор – чого там применшувати! – заслужив. Тiльки нiяк не мiг обрати мiсце. Патрiотична «пiдтримка нацiонального виробника» вiдправляла куди-небудь у сонячний Крим. Або, як варiант, до Херсонськоi областi. Голос зажирiлого космополiта пропонував гайнути до якогось недорогого казкового закордоння. Та хай там як, а iхати потрiбно неодмiнно. Тому що втомився. Вiд суворих трудових буднiв. Вiд усюдисущоi задухи рiдного мiста. Вiд безвiдмовного ноутбука…
І ось – дзвiнок мобiльного. Вторгнення на територiю самотнього робiнзона. Його «безлюдний острiв». Беззаперечнi володiння.
Мелодiею «вевешноi» «Весни» телефон добивав оторопiлi рештки професорового розслабону. Дисплей висвiчував «Бондаренко».
Лисиця натиснув кнопку:
– Низькоуклiнне «алло» тому, хто безстрашно дивиться в обличчя жалюгiдним залишкам усього кримiнального й жахливого в нашому Прекрасному Свiтi. І розповiдае про них iншим.
– А ти, Богдане, як завжди: у своему вишуканому стилi? – поставив риторичне питання Бондаренко й вiдразу ж додав: – Прювiт, пане академiку.
– Здрав будь, боярине, – увiмкнув жартiвливу церемонiальнiсть Лисиця.
– Докладу зусиль, – офiцiйно вiдреагував журналiст. – Чого й вам бажаю. Тiльки з оцiнкою нашого свiту ти трошки поспiшив. Не все таке райдужне й рожеве.
– Це ж треба, – награно здивувався Богдан, – а я, черв’як книжковий, пiсля завершення «справи Никонова» вже почав думати, що настають «утопiчнi часи».
– Трохи поквапився, – з удаваним жалем сказав журналiст. – Але е й приемнi моменти.
– Ну i якi ж, крiм тепла й сонця?
– По-перше, у нас помiнявся головний.
– Це втiшае. І як новий?
– О, цей – просто генiй журналiстики, майстер пера, талановитий до безмежностi…
– Вiтаю, Сергiйку, нарештi. Розгледiли лiдерську харизму. І в начальницьке крiсло сiв гiдний претендент. Щиро радий. Це потрiбно вiдсвяткувати.
– Спасибi. Але святкувати нiколи. Сам розумiеш: «вiдповiдальна посада», «новi обов’язки», «пошук оптимiзацii роботи колективу»… Та й знаю я твое святкування: знову будеш обпиватися своiм зеленим «Greenfieldом», а менi – гати по печiнцi самоналивною системою «горiлка-оселедець».
– Так переходь i ти на чай. – Лисиця раптом зрозумiв усю глибину сказаного. – Причому – без цукру. Краще з медом.
– Думка приваблива. І вже починае менi подобатися. – У Бондаренка стартувала естафетi щиростi. – Ох, умiеш переконувати, нейролiнгвiстичний програмiст ти наш… Гаразд. Облишмо жарти. Є серйозна розмова. Зрозумiло – не телефонна. Так що доведеться тобi трохи розвiятися. У напрямку нашого офiсу. Ще пам’ятаеш, де вiн?
– Там, де й ранiше, на Золотоворiтськiй?
– Абсолютно точно. Навпроти СБУ й прикордонникiв.
– Та й до мiськоi управи МВС – рукою подати, – зi знанням видав Лисиця. – Добре влаштувалися, журналiсти-кримiналiсти.
– Це точно, – погодився новий головред «Презумпцii». – Гаразд. Я на мiсцi. Коли зможеш – пiдтягуйся. І чай зелений з медом захопи. Починаю нове життя.
– Чудово! – видерся на пiк Оптимiзму професор. – Уже збираюся. Правда, в темпi вальсу. На три чвертi. У вiдпустцi ми.
– Розумiю, – сяйнув поiнформованiстю Бондаренко. – І це нормально, товаришi, – спародiював Горбачова. – Але зустрiтися треба сьогоднi.
– Зобов’язуюся, – поставив пiдпис на договорi.
– Домовилися, – ляснув печаткою головред.
«Що там у Сергiя завелося таке важливе, що по телефону не змiг сказати? – почав зводити багатоповерхiвку здогадiв. Бажання витикати носа з улюбленого лiгвища не мав. – Хоча давненько й не бачилися. Пiсля зими, по-моему, так жодного разу. Тiльки по телефону та Інтернету. Що ж, мабуть, настав час для пiдзарядки «face to face». І слава Богу. У небесному сценарii завжди все прописано правильно. На користь – так це вже точно».
Подивився на годинник: дев’ята двадцять шiсть. І вiдразу штурхонув себе: навiщо? Вiдпускникам на годинники дивитися не дозволяеться. У них часу – безмежжя. У межах, вiдведених на вiдпустку…
Вулиця Золотоворiтська впираеться, як це не дивно, у… Золотi ворота. За цим маленьким анклавом давнини на неосяжних просторах океану-мегаполiса скромно прихованi вхiд i вихiд станцii метро. Яка… теж називаеться «Золотi ворота». Так що заблукати в трьох соснах («станцiя метро – iсторична пам’ятка – вулиця») ну дуже складно. Навiть найнеуважнiшому заiжджому гастролеровi, що вперше з’явився в украiнськiй столицi. Богдан же мiг потрапити в потрiбне мiсце навiть iз зав’язаними очима. Але охочих зав’язувати професоровi очi не знайшлося. Тому милувався красою рiдних краевидiв. Поняття «краса» примiряв до всього, що траплялося на шляху. Окрiм смiття й безхатькiв. Але ця некраса, як не намагалася, бажання почуватися щасливим не замрячила.
Дверi кабiнету Бондаренка ще без таблички. Без iнформацii про П.І.Б. i неосяжну грандiознiсть посади. Та й кабiнет очiкувано не сяйнув свiжим ремонтом. Часто новий боссссс перебудову починае звiдси. З найважливiшоi стратегiчноi точки. Можливо, це вiра в магiю, що несвiдомо проблискуе навiть у найзапеклiших безбожникiв, наукових атеiстiв i всiляких iнших хом невiрних. Аякже? Попереднiй там сидiв, до того торкався, на те, не доведи Господи, дивився. Залишаючи видимий i невидимий слiд. «Мiтячи» територiю володарювання. Хоча, найiмовiрнiше, новий повелитель босiвського кабiнету затiвав ремонт iз зовсiм iншою метою. Значно банальнiшою: поцупити пiд цей гiпсокартонний галас таку-сяку копiечку. А там, дивись, i гривня з них вийде. Або – евро. Теж непогано.
Бондаренка, одягненого в «цивiльне» – якусь пересiчну свiтлу тенiску, а зовсiм не динамiвську футболку, – схоже, нi перший, нi другий здогад не бентежили. Вiн безпорадно борсався у справах, час вiд часу згадуючи про рятувальне коло. Або й узагалi про бригаду вусатих рятувальникiв.
– Проходь, сiдай, – вiдiрвався вiд матерiалiв. – Як доiхав?
– Шикарно, – мовив Лисиця, але сiдати не став. – Найнадiйнiшим у Киевi транспортом.
– Це точно, – погодився головред. – Метро, слава Богу, нiколи не пiдводить… То оце i е воно?
Так вiдреагував на пачку зеленого «Greenfieldа» й пiвлiтрову банку з медом, що напiвочiкуваним сюрпризом з’явилися з пакета.
– Куди поставити? – хазяйновито поцiкавився професор.
– Зараз.
Новоспечений керiвник вирiс над столом, наблизився до шафи й вiдчинив дверцята:
– Сюди.
Професор прилаштував гостинцi, а Бондаренко увiмкнув чайник. Одне з чудес побутовоi технiки слухняно взялося до роботи.
– А ти чого шкiру скинув? – смикнув «колишнього журналiста» за сорочку.
– Статус, – розвiв руки головред. – Тепер пристрастi демонструвати не можи. Тепер ти – начальник над людями. Об’ективно ставишся до працi й до працiвникiв. Керiвна й спрямовуюча сила. Ось так! Такi тепер ми.
«Колишнiй журналiст», хоч i крiзь сльози, але посмiхнувся.
Лисиця пiдхопив його посмiшку, а потiм, окинувши оком кабiнет, тоном знавця мовив:
– А ти, Сергiйчику, непогано влаштувався.
– Та ну його до дiдька це «влаштування», – спорудив незадоволену фiзiономiю. – Менi бiльше подобалося алюрити на територii. На землi, як кажуть у ментiвських колах. Бути вiльним вовком з мiцними ногами. І зубами, звичайно. Особливо не прив’язуючись до певного мiсця. І все встигав. І все виходило. А тепер – ось. – Головред штовхнув ногою стола. – У бюрократи пошився… Су-у-мно.
– Я iхав святкувати пiдвищення, а потрапив, схоже, на поминки. Вi-i-iчная пам’ять колишньому розгульному життю. – Богдан завмер ошелешений.
– Та амбiвалентно все це, – увiмкнув розумника головред. – Воно немов усе й закономiрно. Солдат, що мрiяв стати генералом, надяг жаданi галiфе. З лампасами. Збулася мрiя iдiота. Живи й радiй. Але… Жах, як хочеться назад. У солдати. В рядовi… Вiдповiдальностi менше – волi бiльше. І творчоi – насамперед.
– А дзуськи, шановний мiй пане найголовнiший редакторе, – посмiхаючись, похитав указiвним пальцем Лисиця. – Заяложене «за все треба платити» працюе тут на повну. Як i скрiзь. Усе в нашому мудрому Всесвiтi вiдрегульоване i збалансоване: хочеш бiльше, нiж маеш, – вiддай бiльше, нiж вiддаеш. Так що iм’я «гриб» передбачае «подорож» у кошик… Із вдалим прибуттям до мiсця призначення, пане «Гриб».
– Знущайся-знущайся, – награно образився Бондаренко. – Ти он свое уже й забув, мабуть. Притерся до керiвноi посади.
– Правду кажучи, спочатку теж вити хотiлося, – напiвшепотом зiзнався Богдан, згадуючи першi днi на посадi завкафа. – Гиденький час. Але потiм, слава Богу, попустило. Тобi теж потрiбно через це пройти. Така собi начальницька iнiцiацiя. Перехiд у нову якiсть. Смерть попередньоi сутностi заради народження новоi. Архетип[1 - Архетип (тут) – формула людськоi поведiнки, зумовлена традицiею, що вироблена певним суспiльством.]. З пiдводного човна не подiтися нiкуди. Ми – багато в чому заручники предкiв. Їхнього способу життя й освоення свiту.
– Інiцiацiя, кажеш? – Бондаренко став недоречно серйозним.
– Ну. А що? – не зрозумiв такоi змiни Богдан.
Нiчого не кажучи, головред залив чай i сiв на мiсце. Чашки запарували. З боку могло видатись, що зараз почнеться магiчний ритуал. Та ж iнiцiацiя. Але хай там як, а швидше, нiж пара, кабiнет заповнила таемниця недоказаного.
– Ти теж сiдай, – показав головред на стiлець навпроти. – Серйозну розмову будемо розмовляти, пане професоре.
Лисиця сiв, не зводячи здивованих очей. Чиiхось чужих. З собою таких не брав. І нiчого схожого не очiкував.
– Є в мене до тебе пропозицiя, – почав iздалеку Бондаренко. – Власне, заради неi я й хотiв зустрiтися.
Богдан залишався здивованооким. Вивести могло тiльки те, що мало злетiти з головредових вуст.
– Зробiмо так, – не розкривав карти Бондаренко, – я все розповiм, а потiм вирiшимо, як дiяти далi.
– Годиться, – по-бiзнесменськи вiдрiзав професор.
– Тодi слухай. Я невипадково звернув твою увагу на слово «iнiцiацiя». Наскiльки менi вiдомо (хоча це й небагато) iнiцiацiя – це один з найдавнiших обрядiв родового суспiльства, суть якого – посвята юнакiв у наступний вiковий клас. Обставлявся цей обряд найрiзноманiтнiшими магiчними фiшками, на якi заморочувалися нашi ну дуже далекi родичi. Одна з них – ритуальнi перевтiлення. Найчастiше – у тотемних тварин (ведмедiв, вовкiв). Саме з цим пов’язана легенда про вовкулаку. Перевертня. Людину-Вовка. Я правильно викладаю?
– Загалом. – Лисиця знову економить слова. Безтурботний вiдпускник нiяк не може в’iхати, куди хилить Бондаренко.
– Добре. Тодi слухай далi. Позавчора вбито жiнку. Молоду. Гарну. З багатих. Знайдено в лiсi. Недалеко вiд Гореничiв. Ну, знаеш, там, де багато крутих особнякiв. З перекушеним чи, скорiше, – роздертим горлом. Як написали експерти, зробив це вовк. Абсолютно справжнiй звiр. З Вишневого навiть привозили блодхаута. Єдиного, до речi, на всю Украiну. Такого песика називають «кривавим собакою». Його надзвичайно вишколений нюх працюе на пошук слiдiв кровi. Для блодхаута достатньо навiть кiлькох молекул, щоб по слiду знайти вбивцю. Адже людина чи iнша жива iстота пiд час руху залишае пiсля себе шлейф запаху. На предметах чи в повiтрi. Головне – це мiнiмум часу, що пройшов з моменту подii. Чим час бiльший, тим шансiв менше. Аромат змiшуеться з iншими запахами, i вiдрiзнити його стае важче або й неможливо взагалi. Та ще й у лiсi. Царствi рiзних запахiв i звукiв. Але цей генiальний песик нiчим не допомiг. Ось так… До речi, незадовго до смертi жiнка мала статевий контакт.
Бондаренко говорив якось важко й замовк з ледь помiтною радiстю. Наче закiнчив тяжку непосильну працю. Проте вiдразу ж додав:
– Із чоловiком.
Почувши останню фразу, Лисиця звiв очi, якими задумливо вивчав пiдлогу:
– Тiльки не говори, що тамтешнi мешканцi вiдразу ж почали плiткувати про вовкулаку.
