скачать книгу бесплатно
– Чашка кави, звiсно, не буде гiдною платою, але я все-таки ризикну…
– Кави не п’ю, – мовив, нiяковiючи.
– Знайдемо й чай, – запевнила Дарина.
– Я б з радiстю, – почав хвилюватися, – але… iншим разом. Поспiшаю.
– А вiн буде? – стурбовано запитала дiвчина.
Збрехати не вийде, вiдчув професор.
– Упевнений, – мовив несмiливо.
– Менi здалося, – посерйознiшала Дарина, – що ви належите до тих, хто вмiе тримати слово.
Вiдчув заборонений удар. Але усвiдомлення не послабило його сили. Довелося стерпiти. Ледь не заскреготiвши зубами.
– У мене е ваш телефон, а у вас – мiй, – сказав, дивлячись не на дiвчину, а крiзь неi. – Думаю, це серйозна запорука…
– Домовились, – обiрвала дiвчина. У голосi бринiла вiра, що витискала образу.
Дверi зачинилися. Клацнув замок. Навiть крiзь товщу мiцноi сталi вiдчув, що Дарина не хоче розлучатись. Йому не хотiлося теж. Мав ще кiлька секунд, щоб натиснути кнопку дзвiнка. Сказати, що все-таки вiд чаю не вiдмовиться. Але… Не цього разу.
На вулицi зателефонував Бондаренковi. Той вiдгукнувся одразу.
– Цiкавить мене, Сергiйчику, людинка одна. Колишнiй залицяльник Ольги Довгань. Такий собi Андрiй Ведмедеря. Правда, нiякоi Ольги Довгань тодi ще не було, а була, як ти знаеш, тiльки Оля Вовчанська. Дарина розповiла менi, що мiж ними велика любов палала. Ще та, юнацька. А потiм, правда, згасла. Найiмовiрнiше – з iнiцiативи Ольги, бо чоловiк цей i досi одинакуе. Живе самiтником. Працюе лiсником. Цiкаво дiзнатися про нього бiльше. Вiд лiсника та лiсу i до вовка недалеко. До того ж зi слiв Ольжиноi подруги, вiн тiльки лiсом i живе. Ось так: i лiсом, i в лiсi. Та й убити погрожував, коли дiвчина розiрвала з ним стосунки. Зможеш пробити?
– Неможливого для нас немае нiчого. Майже.
– І бажано дiзнатися, де вiн був на момент убивства.
– Я ж сказав «майже».
– Повтори ще раз, бо не розчув…
– Дозвольте виконувати? – прогримiв Бондаренко.
– А де ж удар пiдбора об пiдбор?
– Телефон далеко вiд них.
– Гаразд, вибачаю. Отже, виконуйте.
– Уже бiжу, mon general.
Люба Асiкс завелася з пiвоберта. Схоже, iй подобалося пiдкорятися. А Лисицi подобалося, що iй подобалося.
Коли виiхав на Кiльцеву, задзвонив телефон.
– Алло, – вiдразу з’еднався з Бондаренком.
– Запиши номер. – Головред нiби одержав гран-прi на конкурсi «Мiстер лаконiчнiсть i дiловитiсть». – Звати Брюховецький Микола Степанович. Колишнiй вовчатник. Старенький, правда, але як iнформатор не розчаруе. Поiдеш до нього ставати експертом з вовкiв. Це тобi зараз потрiбнiше за повiтря.
– А чи не часто ти почав керувати моiм життям? – напiвжартома поцiкавився Богдан.
– По-моему, якраз у дозволених межах. Я ж твiй начальник.
– Швидко до ролi шефа призвичаiвся.
– А чого тягнути? Таланту органiзаторського дано. Решту здобудемо в бою. Або купимо.
– Гаразд. Пришли усе повiдомленням, бо за кермом.
– А куди гасав?
– Дарину в Коцюбинське пiдвозив.
– Ну i?
– Ну i iду додому.
– З нею?
– Сам, звiсно.
– Розчаровуеш…
– А начебто ранiше був iнакшим?
– Час уже й подорослiшати.
– Розкриемо вбивство, i вiдразу ж – обов’язково.
– Cras, cras et semper cras et sic dilabitur aеtas[5 - Завтра, завтра й завжди завтра, – так минае життя (лат.).], – видав головред латиною. – Я правильно сказав?
– Правильно, – посмiхнувся Богдан. – А знаеш, як це буде болгарською? Утре, утре, винаги утре и така минава животъ.
– Слухай, полiглоте, ти менi в лiнгвiстику не втiкай.
– Куди захочу, туди й утiчу. Я ж на машинi.
– Переконав. Гаразд. Хоча… Ну як же все-таки подруга? Гiдна?
– Гiдна… Нормальна.
– І все?
– І все.
– Красномовно.
– Ти менi заважаеш. Розмови по телефону пiд час руху забороненi. Не змушуй порушувати правила.
– Здаюся. До зв’язку.
Вiдклавши телефон, додав швидкостi. Будь-що робити найкраще тодi, коли не заважають. І – вiльними руками. Тодi й результат не розчаруе.
* * *
Фрагмент однiеi зi статей Володимира Ярчука:
«Образ вовкулаки – це втiлення давнiх мотивiв перевертництва, що кореняться в архаiчних вiруваннях людства, якi стали основою появи магiчних обрядiв. За однiею з наукових версiй, явище перевертництва пов’язуеться з «iнiцiацiею» (вiд лат.
