скачать книгу бесплатно
Лисиця пiд’iжджав до супермаркету «Новус» на проспектi Палладiна. Тут мав зустрiтися з Дариною Санжак – подругою Ольги Довгань. Домовляючись по телефону, назвав марку авто, колiр i держномер. Дiвчина описала себе: зрiст трохи вищий за середнiй, струнка, бiлi штани, бежева блузка, чорне волосся. Недовге-некоротке. Стоятиме лiворуч входу з великим пакетом «Новус».
Уiхавши до зони паркування, згадав орiентири: зрiст, стрункiсть, колiр одягу й волосся. Мiсце – лiворуч. І – великий зелений кульок. Усе сходилось в однiй точцi. Сумнiвiв не було: ця точка – i е Дарина. Та напруженим поглядом вишукувала потрiбну машину. Але – безрезультатно. Потрiбна допомога.
Припаркувався на першому ж лiпшому мiсцi й кинувся до дiвчини.
– Богдан Лисиця, – вiдрекомендувався пiдбiгши. І обдав вiдкритiстю й надiйнiстю: – Можна допомогти?
– Дуже приемно, – звiльняючись вiд ношi, проспiвала дiвчина, – Дарина.
– Ну й тоннаж ви тягаете, – вирвалося, коли руки напружилися вiд ваги купленого. – Бiльше немае кому?
– У-у, – мотнула головою. – Живу сама… Наймаю квартиру в Коцюбинському. Мама – в Калинiвцi. Брат – на заробiтках у Португалii. Оля…
Це слово лягло останнiм мазком у картину вражаючоi самотностi (в усякому разi, так здалося). І Дарина вибухнула риданням. Вiд суму за подругою чи жалостi до себе. Хоча… це майже те саме.
– А я вас вiзьму та й вiдвезу додому, – бовкнув Лисиця. Хотiв хоч якось допомогти.
– А вам це не складно? – запитала Дарина, втираючись мережаною хустинкою.
– Ну що ви, – зрадiв, – навiть приемно.
– Тодi можна. Я живу недалеко вiд ДОКу. Знаете, де це?
– У найзагальнiших рисах, – щиро зiзнався. – До Коцюбинського доiдемо, а там покажете. Гаразд?
– Угу, – спробувала всмiхнутися дiвчина. І це втiшило ii розгубленого спiврозмовника.
Дарину посадив спереду. Прилаштував у багажнику важезний пакет. За лiченi секунди Mitsubishi «АSX» уже вибиралася на проспект Палладiна.
– Я так розумiю, ви з Олею навчалися разом? – почав розмову, спритно вливаючись у щiльний потiк рiзношерстого транспорту, що невпинно поспiшае Кiльцевою.
– Так. І не тiльки в академii. Ми дружили ще в школi. Обидвi ж iз Калинiвки. Танцями займалися також разом. Був там, та вiн i зараз е, такий клуб сучасного танцю «Фея»… Танцювали. Мрiяли пiдкорити столичну сцену. Разом приiхали до Киева. Вступили. Вiдучилися. Оля талановитою була. Дуже сильною. Їi потiм до «Рудих Фурiй» узяли. А мене нi…
Дарина замовкла. Уже не плакала, а лише зрiдка уривчасто зiтхала. Лисиця не квапив. Розумiв, що потрiбно вiдiйти. І знову пережити не таке вже й далеке минуле.
Увiмкнув музику.
– «Sexy, sexy lоver…», – завiв у динамiках Томас Андерс.
– О, – рiзко ожила пасажирка й сяйнула засльозiлим срiблом, – це одна з улюблених пiсень Олi. Хотiла зробити номер пiд неi. Але так i не встигла…
Лисиця зрозумiв: спiлкування простим не буде. Рана несподiваноi втрати кровоточила. І надiйно перекривала шлях бесiдi, яка ледь-ледь починалася.
– Одного разу, пiсля виступу «Рудих Фурiй» у нiчному клубi «Вiдiрвись», Олi вручили вiзитку. Тiльки з iм’ям та прiзвищем. Ну – i номером телефону, звiсно. Проте жодних iнших слiв у таких випадках i не потрiбно. Написане знали без зайвих коментiв. Помiчник того ВІПа настiйливо порадив подзвонити. Обов’язково. Бо…
Знову задумалася. Проте цього разу пауза тривала недовго. І дiвчина продовжила:
– У нашому свiтi, свiтi мистецтва, чи, точнiше, шоу-бiзу, не все так просто. Успiх часто залежить не вiд таланту. Не вiд щасливого випадку чи розташування зiрок. А всього лиш – вiд одного-единого телефонного дзвiнка. Причому вiн може як вивести на олiмп, так i знищити. Ольга це прекрасно розумiла. Якщо не вiдповiсть – завтра може втратити мiсце. А пробитися до цього колективу було одним з ii стратегiчних завдань. Вибирати не випадало. Подзвонила… Ну, загалом, завертiлося в них…
– Що ж ти чудиш, неандертальцю, – вирвалося в Лисицi, коли водiй «Інфiнiтi» пiдрiзав «АSX». Богдан саме хотiв припустити до розвороту на Коцюбинське. – Вибачте…
– Десь близько чотирьох рокiв тому, – продовжувала Дарина, кивнувши з розумiнням, – Оля вийшла за Довганя замiж. Говорила, що покохала. Але я вiрила не надто. Хоча… Цiлком могло бути. Вона, знаете, влюбливою була. Легко захоплювалася… Та й вiн цiлком ще зберiгав форму… Завжди iмпозантний. Презентабельний. Косметичнi салони. Процедури…
Пiсля весiлля Оля швидко переродилася. Якось одразу сприйняла звички «небожителiв». Представникiв «вищого свiту». Стрiмко ввiйшла в iхне непросте коло. Не гаючись, зайнялася танцювальними школами. Це ii ще дитяча мрiя. Загалом, рiзко стартувала, подруга… Зустрiчатися стали менше. Завжди така заклопотана. У мене ж справи нiяк не клеiлися. Десь iз рiк тому (так, ледве бiльше року) вона менi запропонувала мiсце директора своеi школи на Нивках. Я саме розiйшлася з цивiльним чоловiком (сволота…) i пiшла з колективу. Природно, така пропозицiя – як рятувальне коло. І я погодилася. Та й варiантiв особливих не мала… Я iй дуже вдячна. Але що буде тепер – одному Богу вiдомо…
Лисиця слухав Дарину, не перебиваючи. Розумiв, що зараз дiвчина розкриваеться, як на сповiдi. Його появу в життi цiеi загнаноi в кут танцiвницi, схоже, наворожили Вищi Сили. Хуртовина емоцiй, що самотньою вовчицею завивала в ii душi, вимагала виходу. У зовнiшнiй свiт. У вiдкритий космос. Куди-небудь. І це, нарештi, сталося.
– Нашi стосунки трохи змiнилися, – дивлячись уперед начебто «для галочки», але нiчого не помiчаючи, продовжувала сповiдатися Дарина. – Згодом мiж нами почала виростати якась межа. Але я все розумiла. Новий спосiб життя, зовсiм iнше коло спiлкування, новi звички неминуче змiнюють людину. Саме це й сталося з Олею. Та я не засуджувала. Все – закономiрно. Інакше трапитися не могло.
Дiвчина замовкла. Здавалося, вона втомилася розповiдати, немов це було важкою виснажливою роботою. Потiм, нiби трохи вiдпочивши, з надiею запитала:
– А ви не палите?
Лисицi не хотiлося розчаровувати, але вибору не залишалося:
– На жаль, нi.
– Ну чому ж «на жаль»? – здивувалася Дарина. – Це однозначно на щастя.
– «На жаль» тому, – почав виправлятися, – що не можу пригостити вас сигаретою.
– А, дрiбницi. Не зациклюйтесь, – вiдмахнулася. – Я, от, скiльки вже мрiю кинути, а все бракуе сили волi. Розумiю ж, що це, м’яко кажучи, не дуже потрiбна рiч, а вдiяти нiчого не можу. Напевно, погано хочу, так?
– Напевно, – тактовно вiдповiв Лисиця.
– Оля теж, до речi, смалила. Коли жили разом (в академii i пiсля, в найманiй квартирi), бувало, як засядемо – й димимо, нiби паровози… Ех, веселенькi часи! Жаль, не повернуться вже… Жили серед труднощiв i надiй. Причому останнi не тiльки врiвноважували першi, а навiть часто й переважували. Шкода, життя коротке, щоб усi надii-мрii збулися. Особливо в Олi… Вона так хотiла дитину…
Знову зiбралася розплакатися. Лисиця змикитив: розмовi це не допоможе. Тому запитав:
– А ви нiчого дивного в ii поведiнцi не помiчали? Чогось незвичного?
Дiвчина якось стрепенулася й плакати, схоже, передумала. Сльози, що наповнили очi, зупинилися на останнiй межi. Ймовiрно, ожилi здогади дiяли швидше, нiж померлi спогади.
– Так. Останнiм часом з Олею почало щось коiтися. Приблизно мiсяця з пiвтора тому. Може, трохи бiльше.
– І що ж такого могло вiдбутися в ii життi?
– По-моему, у неi з’явився коханий.
– А як же чоловiк? – мимоволi вирвалось у професора.
Дарина подивилася так, немов Лисиця повiдав про вiдкриття Америки. Професор усе вiдразу збагнув. Та дiвчина вирiшила пояснити:
– А от ви змогли б устояти перед пристрастю? Нестримною. Всеохопною. Знищувальною. Будучи одруженим. Ви, до речi, одружений?
– Не знаю, – знайшов золоту середину (про всяк випадок). І хоч у вiдповiдi на друге питання нiякоi середини бути не могло, бiльше нiчого не сказав.
– Думаю, Оля закохалася, – пропустила незграбнiсть Дарина. – Про це говорило багато що. Вона навiть рухатися стала iнакше! Немов скинула з плечей якусь непосильну ношу. Яка гнiтила роками. І не давала бути собою. Очi засвiтилися бажанням жити. Жити для когось iншого. Нi до, нi вiдразу пiсля весiлля такою ii не бачила. І раптом – рiзке переродження… Добробут, грошi, успiх – речi, поза всяким сумнiвом, потрiбнi, але, коли немае кохання, усе стае… сухозлiтками[4 - 1. Дуже тонкi пластинки золота, якими покривають, оздоблюють що-небудь. 2. Срiблястi або золотистi металевi нитки, що йдуть на виготовлення парчевоi тканини, галунiв i т. iн.; мiшура. 3. перен. Щось показне, обманливе.]. Пилом. Для жiнки це надзвичайно важливо… Не думаю, що зречення кохання – порiвнянна плата за матерiальний затишок. Та й чи може кохання взагалi бути платою за що-небудь?… А якщо й може, то хiба е у свiтi те, за що можна було б заплатити таку високу цiну?
Дарина подивилася на Богдана, а потiм мовила:
– Ви чоловiк. Вам це важко зрозумiти.
Професор у душi запротестував, але промовчав: стратегiя. Зараз вона задерлася на царський трон. Ну а заради цiеi примхливоi царицi готовий на будь-якi жертви. Як мудрий доiсторичний правитель. Або, в найгiршому разi, – як третiй син казкових батькiв. Хоча… Може, все саме так, як сказала ця симпатична танцiвниця?
– Для Олi з ii мрiйливiстю кохання не було порожнiм звуком. – Дарина продовжувала сповiдь уже з бiльшою охотою. – Серед ii цiнностей воно завжди стояло пiд номером «один». Я бачила, як постiйна боротьба розривала iй серце. Оля вже пiзнала смак заможного життя. І повертатися в минуле не хотiлося. Але… Думаю, вона усвiдомлювала, що це все – не те. Бо прагнула почуття. Приголомшливого. Ураганного. Карколомного. А Борис Дмитрович дати цього не мiг. При всiй повазi до його таланту бiзнесмена й величезних грошей, цим талантом зароблених. Не мiг. Природу не обдуриш. Як i себе. І це провалля глибшало. Так. На людях вона носила маску свiтськоi левицi. Успiшноi. Щасливоi. Задоволеноi. Але в розмовах (та й поведiнцi) раз по раз прослизала якась незадоволенiсть. Прихована, однак ладна вирватись на зовнi. І все через, якщо можна так сказати, любовну незатребуванiсть.
Богдан вiдiрвався вiд дороги й подивився на спiвбесiдницю. Та вiдбила погляд i поспiхом додала:
– Тiльки не сприймайте це суто фiзично. Ольга вище цього. Їй хотiлось почуттiв. Нестримних. Шалених. Вогняних. Розумiете, Оля мала вiк дозрiлого плода. Потрiбен тiльки дбайливий садiвник, з яким цi почуття можна пережити.
– Ну й хто ж вiн, цей садiвник? – Лисиця спецiально наголосив останне слово, хоча така позицiя i так вважаеться «наголошеною».
– Не знаю… – Дарина подивилася на професора. – Я намагалася витягти ii на вiдвертiсть, але нiчого не вийшло. Оля вiдразу ж обривала. Спопеляла таким поглядом… І я вiдступала.
– Може, iм’я називала? Якось випадково вирвалось? Або чим займаеться? Адреса? Машина? Натяки якiсь? Це все важливо.
– Нi. Узагалi нiчого. Нiяких натякiв. Нiяких слiдiв. Нiяких обмовок… Закономiрна поведiнка. Зв’язок, що так змiнив ii, ретельно приховувала. Статус. І робила це вiдмiнно. Актриса…
Дiвчина задумалась. Потiм вiдвернулася.
Праворуч тягнувся лiс. Вабив непорушною красою. Зачаровував нiмою величчю. Ховав причаену загрозу. Усе це химерно сплiталося в уявленнi про нього. Можливо, Дарина пiд час мовчання думала саме про це?
– А ви знаете, як вона загинула?
Питання захопило Лисицю зненацька. З несподiванки ледь не випустив керма. Але досвiд спрацював автопiлотом. І люба Асiкс не схибнула нi на градус. А в уявi спалахнула фотографiчна картина: лiс, галявина, автомобiль, жiнка. Криваве розiрване горло. Натюрморт не для слабкодухих. І хоч Лисиця не з таких, людиною чутися не перестав. З усiма ii недосконалостями. Тому й мовчав. Тому й не починав важкоi розповiдi. Вiдтягував якомога далi.
– А ви не в курсi? – сказав нарештi.
– Плетуть усяке, – вiдповiла Дарина, – але чому вiрити – не знаю. І вовки, й вовкулаки. Жахiття якесь. Звiдкiля взялось на Олину голову…
– Я теж чув схоже, – загорiлись професорськi вуха, а далi вогонь перекинувся й на обличчя. Таке дiялось, коли говорив неправду. А робив це ну дуже рiдко й дуже незграбно. – Але сказати щось однозначне… Дiзнаюся бiльше – обов’язково розповiм.
– Дякую. Я хочу знати все, хоч це й боляче… Знаете, у мене наче вiдламався шматок серця. І тепер туди вiе полярним холодом. Вибачте. – Знову потяглася до хустинки.
Лисиця дивився на дорогу, яка пiдводила любу Асiкс до Коцюбинського. Знав, що тут вона вузька й неякiсна. Слiд бути уважним. Та й здогадувався, що робить Дарина. Але сльозам зарадити не мiг.
– Ой, – раптом просiяла дiвчина, – в Олi таке кохання було. Вдома.
– «Таке» – це яке? – спробував посмiхнутися. Майже вийшло.
– Сильне… Вiн старший за неi на три роки… Прiзвище в нього… Хм… Незвичне. Ведмедеря. Ведмедеря Андрiй. З армii його чекала. Ну знаете, як це бувае? Перше «серйозне» кохання. Ще в школi. Потiм вiн пiшов служити. А коли повернувся, Оля якраз одержувала атестат i збиралася вступати. А вiн вимагав уваги. І хотiв, щоб Оля стала його дружиною. Господинею. Матiр’ю його дiтей. Такою, знаете, берегинею роду. Але вона думала iнакше. Бо в життi хотiла iншого. Значно бiльшого. Прагнула успiху як танцiвниця. Андрiй не був у захватi вiд ii амбiцiй. Буквально звiрiв. Стали виникати сварки. Оля хоч i кохала, та все одно робила по-своему. Не мислила себе завтрашньоi без улюбленоi справи. І його кликала з собою. До Киева. Андрiй же захоплювався лiсом. Просто обожнював його. І залишити не мiг. Бо в них цiла династiя лiсникiв. І дiд, i батько. Трохи згодом закiнчив факультет лiсового господарства в Харковi. Повернувся до Калинiвки. Став працювати лiсником. Та вiн i вирiс у лiсi. Ще й жартував, що його в хащах народила вовчиця. Мабуть, i дружиною хотiв бачити вовчицю. Хм… До речi, в Олi ж дiвоче прiзвище Вовчанська. Дуже не хотiла його змiнювати, але Довгань наполiг. Тодi машину свою вовками розмалювала, протестувальниця. Отака норовлива… З часом з’являлася в Калинiвцi все рiдше. А з Андрiем розiйшлася. Спочатку погрожував, що вб’е ii, а потiм – що себе. Але потроху заспокоiвся. Правда, так i не одружився. Майже весь час у лiсi й пропадае. Як той вовк самотнiй… Ой, ну iх, тих вовкiв… А нещодавно Олi листа прислав. Точнiше, прислав менi. Знаете, конверт у конвертi. А я передала. Що там – не знаю. Але таке було… – Дiвчина знову майнула думками, де химерно змiшувалося минуле з можливим. – Не пара вiн для неi. Оля створена для високого польоту. Андрiй же примагнiчений до землi. І вiдриватися не збирався. Наче прив’язаний… Їхнiй розрив закономiрний. Так мусило статися. А столиця вiдчинила дверi у зовсiм iнше життя. Життя, гiдне ii рiвня, висоти, розмаху особистостi. Олю я в цьому прекрасно розумiла й пiдтримувала. Треба займатися тим, для чого тебе створено. І призначено Вищими Силами.
– Спорiднена праця, – видихнув професор.
– Що? – не зрозумiла Дарина.
– Те, що ви сказали, Сковорода називав «спорiдненою працею».
– Точно-точно, щось пригадую з академii.
– Цю iдею вiн запозичив у мудрих старцiв античностi. Коли людина живе й творить вiдповiдно до свого призначення, вона входить у гармонiю з природою. Щоб зрозумiти свое призначення, слiд пiзнавати себе. Знайти в собi свiтле начало й розвивати його. Щастя полягае в самовдосконаленнi, чистому сумлiннi й доброму розумi. Це i е справжнiй шлях для людини.
– Як правильно сказано, – закивала Дарина, а потiм, спохватившись, додала: – Отам на перехрестi лiворуч.
Лисиця увiмкнув лiвий поворотник i, пропустивши «Сiтроена», повернув.
– А тепер за гаражами – знову лiворуч.
Зробив усе, як наказувала пасажирка.
– Ось мiй будинок. Другий пiд’iзд.
Ледве втиснувся мiж червоними «Жигулями-п’ятiркою» i синiм «Фольксвагеном-Пассатом».
– Обережно дверцятами, – попередив. Вiдстань до «сусiдiв» i справдi мала.
Дiвчина зробила все акуратно. Лисиця теж.
– До речi, це моя конячка, – показала на «Жигулi».
– А чому ж не iздите? – здивувався Богдан.
– Їжджу, але рiдко – знехотя вiдповiла дiвчина. – Не дуже далеко. Ще немае такого досвiду, щоб керувати одним пальцем. А зараз iнакше не можна. Машин бiльше, нiж водiiв. Хоч не кожного, хто опинився мiж кермом i сидiнням, можна так назвати. Навiть, коли права мае. Радше проводирем. Здатним тiльки вказувати дорогу. Та ще й iншому, а не собi.
– Їздитимете – усе з’явиться… Вправне водiння – усього лиш набiр умiнь. Народжуватись водiем необов’язково. Достатньо просто людиною. Решту зробить навчання. – Богдан пiдморгнув.
– Мiй – четвертий поверх, – сказала, ледь посмiхнувшись, i Богдана переклинило. Тiльки зараз побачив, наскiльки Дарина приваблива. Там, у машинi, розглядав ii як «джерело потрiбноi iнформацii». А себе уявляв старателем. Серед пустоi породи вишуковував шматочки благородного металу. Тепер же, на зовсiм трошки, перетворився на звичайну, нормальну, людину. І вона миттево розгледiла, що за «самородок» перед нею.
– Як-к-к-ий, ви кажете, по-о-оверх? – пробекав, уражений, збираючись дiставати пакет.
– Четве-е-ертий, – здивувалася дiвчина. А Богдановi стало страшно: а що як вона подумае, що вiн глухий? Дефективний якийсь? Не дай Боже. У ii пам’ятi хотiв залишитися цiкавим i сильним чоловiком. Тому, ввiмкнувши сигналiзацiю, легко пiдхопив пакет i рушив сходами.
Стiни в пiд’iздi давно вже висумували сум за фарбою. Рука часу досхочу познущалася над ними. Панелi – колись синього кольору, простiр до стелi – брудно-сiрого. Уся ця занедбана гама, здавалося, благала в кожного, хто тут з’являвся вперше, якоiсь особливоi милостинi. Або хоча б спiвчуття. Саме його й кинув у долонi стiн, простягнутi в нiмiй молитвi.
Летiв, майже не торкаючись сходiв. Опинившись на потрiбному поверсi, став чекати господиню. Серце гупало так часто й голосно, що, здавалося, заглушувало ii кроки.
Дарина пiднiмалась, подзвякуючи ключами.
Ось уже й тут. Бiля броньованих дверей iз цифрою «47». Вiдiмкнула звичними рухами.
– Будь ласка, – показала всередину квартири.
Переступив порiг i поставив пакет на пiдлогу.
– Дякую за допомогу, – усмiхнулася дiвчина. – Не знаю, як би я це все дотягла? Зупинка маршрутки далеченько. А тут водii з недавнього часу не зупиняються.
– Пусте, – махнув рукою. – Завжди радий. Звертайтеся.
