скачать книгу бесплатно
– А навiщо? – крiзь щирий сум посмiхнувся головред. – Ти й сам це зрозумiв.
– Але ж це вiдверта маячня? – Професор ехидно посмiхнувся й розвiв руки. – Який перевертень? Цього не може бути.
– Може, й не може, – погодився Бондаренко. – А може, – й може.
– Ну, ти даеш, Сергiйку! – заводився Лисиця. – Уже хто-хто, а ти, як менi здавалося, на таку ересь не здатний.
– Вибач, пане професоре, не виправдав. – Головред, схоже, не поспiшав переймати вiру спiврозмовника. Вiн звiвся й принiс чашки, з яких усе ще парувало. – Тiльки я за свое журналiстське життя такого надивився, що скидати з рахунку будь-якi, навiть найбезглуздiшi припущення, якось не маю права чи що… І довiряю тiльки фактам. Тiльки iх звик аналiзувати. І повiдомляти про результати читачам. Тому дивися. – Поклав перед професором документ. Узяв олiвець, щоб використовувати його, як указку. – Ось копiя висновку експертiв. Тут усе чiтко, без сентиментiв, написано. Численнi укуси вовка, плюс його шерсть. А тут – про статевий контакт.
Богдан, як зомбi, стежив за рухами олiвця й усе ще нiчого не розумiв.
– А ось, – головред поклав новий бюрократичний папiрець, – довiдка з обласного лiсництва. Нiяких вовкiв. Вони для наших краiв, виявляеться, велика рiдкiсть. Якщо не бiльше. Ну? Що скажеш тепер?
– А що я можу сказати? – знизав плечима. – Нехай мiлiцiя говорить. Це ii компетенцiя.
– Ну, ти й понтовик, Богдане. Ще той, – з ехидною гримасою видавив Бондаренко й надпив iз чашки. Вираз обличчя вiдразу ж змiнився: зелений чай без цукру – напiй не для аматорiв, а… для професiоналiв.
Помiтивши це, Богдан посмiхнувся й порадив:
– А ти медку додай.
– Отруiти мене хочеш? – скривленим фейсом запитав головред.
– Навпаки, – знову посмiхнувся Лисиця. – Усе корисне – несмачне, а все смачне – некорисне. Запам’ятай, сину мiй.
– Та ну його, – вiдставив чашку роздратовано.
– То що там про понти? – нагадав Лисиця i з награною насолодою вiдпив. Бондаренко мимоволi поморщи вся.
– Та, кажу, уся ота твоя «компетенцiя мiлiцii» – суцiльнi понти. Вона вiдхреститься вiд усього в прямому й переносному розумiннi. І, до речi, вiд кого я про цю компетенцiю чую? Вiд людини, що вирахувала Естета в Украiнi[2 - Див. В’ячеслав Васильченко. «Гаудеамус», виконаний смертю. – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2014. – 304 с.] й Дарувальника Перснiв у Францii?[3 - Див. В’ячеслав Васильченко. Притулок для прудкого бiса: детективний роман – Луцьк: ПВД «Твердиня», 2013. – 292 с.] Вiд людини, що звикла завжди серйозно ставитися до найдивнiших i найнеможливiших фактiв? І перевiряти iх ще i ще? Що з тобою, «пане детектив»? Чи ти це?
– Нiчого особливого, – вiдповiв Лисиця. – Просто, по-перше, – щодо вовкулакiв – це вiдверта нiсенiтниця, елементарна маячня. По-друге – я не детектив, а так – жалюгiдний аматор, перiодично успiшний. Напевно. Ну, а по-трете – зараз у вiдпустцi. Заслуженiй до того ж. І збираюся на море. А ти, Сергiйку, цiкавий своiми розмовами, як стрiлки пiскового годинника.
Головред явно не очiкував такого. Його розгублений вигляд палахкотiв красномовнiстю. Лисиця розумiв, що планувалося iнше.
– І все ж, – не здавався «колишнiй журналiст», – я тебе не впiзнаю. Вiдомий менi Богдан Лисиця – iнший. І вiд участi в такiй заплутанiй справi не вiдмовився б нiколи. – Тепер дивуватися надiйшла черга Бондаренку. – Ти ж не гiрше за мене розумiеш, що вона непроста. І мiлiцiя з неi елегантно зiскочить. Хоч загибла – дружина серйозного бiзнесмена. Банкiра. Їi, до речi, звали Ольга Довгань.
«Ого», – свиснув подумки Лисиця: прiзвище Довгань вiдоме в Киевi. Його власник – людина багата i впливова.
– Сам розумiеш, – продовжував Бондаренко, – вiн докладе всiх зусиль, щоб злочин розкрили. Але – мiлiцiя е мiлiцiя. Як би банально це не звучало. Особливо ворушитися не будуть. Ти це й без мене знаеш.
– Знаю, – кивнув професор, – але дуже хочеться на море.
– А вiдпустки скiльки залишилося?
– Двадцять два днi.
– Ну, от i чудово. За тиждень розкриеш злочин, а потiм – два тижнi на морi. – Головред посмiхнувся глибокозадоволено.
– Ваше прiзвище Бог? – шпигонув на те Лисиця. – Менi здаеться, що керувати моею долею, нехай навiть i в межах двадцяти двох днiв, – суто Господня компетенцiя. Ви так не вважаете, мiй любий друже?
Недосконалiсть плану вiдкрилась тiльки зараз. І Бондаренко помiтно скис. Знову випив чаю й, уже не морщачись, прошепотiв:
– Прости мене, грiшного, Господи. Без умислу це, без умислу. Каюся. Сьогоднi ж обов’язково забiжу до Володимирського собору й поставлю свiчку… Прости мене, Господи. Прости. – І тричi зосереджено перехрестився.
– Стiй-но-стiй-но, Сергiйчику, – заговорив iнтригуюче Лисиця, начебто впритул наблизився до вiдгадки. Залишилося тiльки докласти до пазлу останню частину. Або пiймати вовкулаку за хвоста. І показати цю дивину юрбi цiкавих. – А з якого це дива ти так пiклуешся про мою участь? На завершеного безсрiбника ти, при всiй повазi, ну нiяк не тягнеш. Нумо, колися: що намислив?
– Та е тут сякi-такi думченята, – вiдразу пожвавiшав Бондаренко, нiби нарештi опинився у своiй тарiлцi. – Дивись. Новопризначений керiвник (тобто я) мусить показати результат. Причому – не вiдкладаючи в довгу шухляду. Інакше – навiщо ж призначати? Так? – Лисиця кивнув. – Отож. Збiльшити тираж нашоi «Презумпцii» можна тiльки сенсацiйними матерiалами. І вони повиннi не просто дихати сенсацiями. Нам потрiбнi сенсацii ексклюзивнi. Ну як, докумекуеш?
– Не надто, – незграбно, нiби чашку з рук, упустив Богдан. – У найзагальнiших рисах. – Чашка гупнула на пiдлогу, i ii стало декiлька. Навiть багато.
– Ми будемо вишукувати неординарнi кримiнальнi випадки, розслiдувати й висвiтлювати на сторiнках «Презумпцii». Тепер як? – Безпосереднiй родитель озвученоi iдеi свiтився вiд щастя, як i будь-який батько пiсля звiстки про народження довгоочiкуваного чада.
– Ідея – непогана, – без особливого ентузiазму оцiнив почуте Лисиця, – але яким буде втiлення? Тут не все так просто. – Богдан тверезо дивився на свiт, що звичайно виявляв до всього нового вiдверту байдужiсть.
– Саме так, пане професоре, саме так. – Бондаренко ставав дедалi веселiшим, немов уже пiсля цих слiв тираж «Презумпцii» неодмiнно пiдскочить до позначки «перший мiльйон». Або наче пив вiн усе-таки не чай.
– Щось ти мутиш, Сергiйку, – похитав головою професор, – чогось недоказуеш.
– Одне слово, так, – ляснув по столу головред, – пропоную тобi стати спiвробiтником нашоi газети й долучитися до посилення ii тиражних позицiй.
Нижня щелепа професора впала на пiдлогу, дорогою наткнувшись на носок черевика. І в такiй позi застигла на якийсь час. Ну, Сергiйчик! Ну, чудило! Та вiд своеi роботи хочеться на море втекти, а тут ще й вiн iз шизонутими пропозицiями! І щелепа крейзiфрогом пострибала блискучим ламiнатом.
Схоже, таку реакцiю головред i очiкував. Вiн продовжував мовчати, стежачи за поведiнкою товариша й готуючись утiлити наступний пункт.
– Та ти просто з глузду з’iхав! – нарештi вивернув на Бондаренка весь праведний гнiв, пiдзбиравши за довгу паузу. – Ти, часом, тренiнги в божевiльнi не вiдвiдував? З ефективного менеджменту.
– Щодо першого – погоджуюсь. Щодо другого – ще нi, але подумаю, – посмiхнувся близькому родичевi розлюченостi. – Знаю, що пропозицiя божевiльна. Знаю навiть те, що збираешся сказати. Бiльше того – усе прекрасно розумiю. Але тут е одна проблема: без тебе менi не обiйтися. Ось дивися: пишеш ти чудово, розуму – ну, тут без варiантiв… Але, що найголовнiше, можеш розплутувати всiлякi загадковi таемницi… І хочеш. Одне слово, менi банально потрiбна твоя допомога. Ну, помiркуй сам: на кого я можу покластись у скрутну хвилину, як не на своiх друзiв? А зараз у моiй кар’ерi – саме така хвилина.
Бондаренко замовк, продовжуючи дивитися на Лисицю. Той, ошелешений, теж мовчав, клекочучи справедливим обуренням. А ще кажуть, що в Украiнi немае вулканiв. Проте черговий ковток чаю трохи загасив серцеву пожежу. Слава Богу, обiйшлися без еменесникiв. У блискучих касках. З Местором Чуфричем на чолi.
– Добре, – вичавив крiзь зуби, – Господь з тобою. Я згоден. Умiеш ти, Сергiйку, натиснути потрiбну кнопку. Дано.
– Стаж, Бодю, стаж, – погодився утiшений головред. – Досвiд i практика, як кажуть, велика рiч.
– Це точно, – закивав професор. – А ти можеш, бувалий вовчисько.
– Та годi тобi! Не згадуй про вовкiв, а то, не дай Боже, лиха якого накличеш.
– Бiльше не буду, – пообiцяв Лисиця, а потiм додав: – А я й не знав, що ти такий забобонний.
– Я, Богдане, за свое життя такого надивився й назнався, що тепер вiрю в усi реальнi й нереальнi сили… Навiть у мозок блондинок… Гаразд. Пiдпишемо трудовий договiр, виготовимо посвiдчення i – до роботи.
Бондаренко пiдiйшов до копiра. Апарат послужливо заторкотiв, щораз випльовуючи нову сторiнку.
– Тримай. – І майже пiд звуки оркестру вручив копii матерiалiв, складенi в пластикову теку. І з усмiхом додав: – Упораешся з цiею справою – i вiдразу на море.
Лисиця взяв, зосереджено обнюхав, скуштував на зуб i сказав:
– Тодi слухай. Цю нещасну вбив чоловiк, що в багажнику машини привiз вовка.
– А може, то жiнка? – посмiхнувся Бондаренко.
– А як же статевий контакт? – поставив логiчне запитання. – Без чоловiка не обiйшлося.
– Точно, – здався головред, – я про це вже й забув. Постiйно купа нових тем.
– Ну, то що? Я до вечора все про цього чоловiка напишу i – вiльний? – пiдморгнув професор.
– Дуже… смiшно, – роздiлив паузою слова, роблячи наголос на кожному.
– Добре, тодi слухай наступний тост, – нiяк не вгамовувався Богдан. – Ольгу Довгань убив чоловiк, що виготовив механiзм, який мае форму вовчих щелепiв, а весь необхiдний антураж – ну, там шерсть, слину, фекалii – розкидав з пакетикiв.
– І все це заради того, щоб почали говорити про вовкулаку або справдi визвiрилися на вовкiв?
– Приблизно так, – посмiхнувся Богдан. – А ти – придумав у всю цю колотнечу запрягти заслуженого вiдпускника.
– Пiшли оформлятися, генiальний детективе.
Лисиця слухняно рушив за головредом: дав слово – тримай. Інакше в його життi не бувало. Принцип. Нiчого не вдiеш. Рiч, за визначенням, непорушна.
2
Теку вiдкрив тiльки вдома. У транспортi робити це не рекомендуеться. Та й бажанням поки не палав. Не любив, коли руйнувались плани. Одразу з’являвся й починав облизуватись мрячливий депресняк. Але Богдан пiддавався рiдко. І смачне облизування найчастiше ловило облизня. Цього разу мусило трапитися так само.
Сiв на диван. Почав розглядати принесене. Так. Посвiдчення кореспондента «Презумпцii винностi» Богдана Лисицi. Незадоволений фотофейс швидкоспеченого «журналiста» доповнював сумовиту ксиву. Вона i все, з нею пов’язане, велетенською перешкодою виросли на шляху до омрiяного вiдпочинку. Цього не обiйти. Не перестрибнути. Не проiгнорувати. Можна тiльки пiдiрвати. Але всi знайомi сапери устигли помилитися по разу.
Довiдка з лiсництва. Про «рiдкiснi випадки появи вовкiв» на територii, що цiкавила Бондаренка (запит у лiсництво робив вiн).
Експертний висновок. Нiчого нового. Усе, як розповiдав головред.
Протокол огляду. На галявинi виявлено багато людських слiдiв i залишки недавнього пiкнiка. Натоптали, як на слонячiй дискотецi. Повний гаплик.
Далi – три фотографii. Їх вiд слiдчого привiз практикант, коли Богдан зiбрався додому. На першiй – великий план. Галявина. «Тойота-Прадо» кольору морськоi хвилi. З намальованими вовками. Водiйськi дверi вiдчинено. І тiло жiнки. Лежала, розкинувши руки й ноги. Навряд чи цю позу прийняла самостiйно. Коли тобi в горло вчепиться якась тварюка, хапатимешся за життя до останнього. Якщо до цього, скажiмо, не ввели транквiлiзатор. Тодi робитимуть, що захочуть. Але у висновку про якi-небудь хiмiчнi речовини – жодного слова. Виходить, хтось саме так «розклав» уже пiсля смертi. І цей хтось явно не вовк: той такими речами займатися не буде. Не його рiвень.
Друге фото «присвячувалося» тiльки жiнцi. На повний зрiст. Тут – нiчого особливого. Туфлi на «низькому ходу». Легка квiтчаста спiдниця. Добре пiдiбрана блузка. Довге золотаве волосся розкидане довкола голови. Дiдько, гарна! Шкода ii. Утiм, некрасиву теж… Хоча наукою доведено, що до фiзично гарних людей (порiвняно з некрасивими) життевий успiх приходить швидше й легше – iз меншою кiлькiстю витрат. Непогане личко налаштовуе до себе iнших. Найпевнiше, Лисиця вiдреагував на красуню так само, як i тi, дослiдженi, – природно. На третiй фотцi можна розгледiти… Стоп. Розгледiти можна, але цього не зробив. Ковзнувши очима великим планом кривавого мiсива, яким стало горло красивоi нещасливицi, заховав фотографiю.
Перенiс усе кримiналiстичне добро на робочий стiл. Увiмкнув ноутбук. Перетворився на справжнiсiнького журналiста. Такого собi homo scriptum – людину, що пише.
«Страшенно шкода цю молоду жiнку, – почав стукати по клавiатурi. – Скiльки Господь витратив на неi старання, вклав душу в прямому й переносному сенсi. Створив буквально шедевр, але хтось умить зруйнував цей Всесвiт Божоi Любовi… – Зупинився й подумав, не переносячи на вiртуальний аркуш: – Цiкаво, навiщо?… А от це й потрiбно буде вам, шановний пане професоре поки без моря, з’ясувати. І вiдшукати цього герострата. Хоча нi. Герострат пiшов на злочин заради слави. Про нашого «вовкулаку» цього сказати не можна. Вiн зробив усе так, щоб заховати свое iм’я й себе за сiмома замками. Або й за бiльшою кiлькiстю. Стоп. А чому це вбивцею не може бути жiнка? Для статевого контакту з убитою поруч вона мала чоловiка. А потiм… Ого, якi нетрi. Зайдеш, i потiм нiякоi вiдпустки не вистачить, щоб повернутися. Навiть iз компасом. Оце так «влип, очкарик». Ну, Сергiйчик, ну, замутив…».
Вiдчув, що починае заплутуватися в густих сiтях думок. Лiками зазвичай ставав зелений чай. Допомiг i цього разу. Правда, ненадовго. Знову «повернувся» до лiсу. А клавiатура, чiтко вiдгукуючись на вивiренi удари, стала втiлювати думане в графiчнi зображення слiв.
«Тепер, якщо вiдкинути всi безглуздi здогади (хоча як iх можна вiдкинути: фактiв же менше котячих слiз), що виходить? Убито молоду жiнку. У неi нiчого не вкрали, окрiм, за словами чоловiка, смартфона. Тобто – нiчого коштовного, на що могли б поласитися банальнi грабiжники. Хоча для декого смартфон – межа мрiй. Машина (ця взагалi на нормальну купу тугрикiв тягне), грошi, документи, прикраси – все на мiсцi. Чи, може, щось таки й поцупили, але про нього чоловiк нi сном нi духом? Або в курсi, але вмiло приховуе? Такi «або» можна не рахувати. На початку iх безлiч. Це – нормально. Виходить, пограбування як мотив поки вiдкидаемо. До пори до часу. Далi. Жiнку загриз вовк. Це едине, про що можна говорити з певнiстю. Як, втiм, i про сексуальний контакт. Із чоловiком.
Отже, вовк… Варiант № 1. «Випадкова загибель». Жiнка iхала лiсом (куди? навiщо?). Зупинилася (заглух двигун? не стерпiла природноi потреби?). Вийшла (важко повiрити: жiнки, зазвичай, патологiчно бояться темряви, до того ж – у лiсi!) i зазнала нападу вовка. Висновок: надто вже неймовiрно. Якщо навiть опустити факт перебування в нiчному лiсi (приблизний час смертi – 00.45), то з машини при будь-яких розкладах не вийшла б. Заглух двигун – чекала б ранку. Схотiлося пiд кущик – що-небудь придумала б. Дотерпiла до свiтанку. Сяка-така, а проти вовка «Тойота-Прадо» – все-таки фортеця. Але ж нi. Жiнка залишае машину. Безглуздо? Абсолютно. Якщо заглух двигун, можна подзвонити чоловiковi, друзям, знайомим, щоб допомогли. Але вона нiкому не подзвонила. Забула смартфона чи загубила десь? Цiлком iмовiрно. Такий варiант пояснюе багато: i вiдсутнiсть апарата на мiсцi вбивства, i те, що нi з ким не зв’язалася… Багато запитань без вiдповiдей. Але найбезглуздiше – розташування тiла пiсля атаки вовка. Нi. Цей варiант мимо. Неможливий «технiчно».
Варiант № 2. «Навмисне вбивство». Жiнку вбили за допомогою вовка. Призначили зустрiч (причому це була знайома або навiть добре знайома людина). Довгань приiхала, довiрливо вийшла з машини. Вимкнула смартфона, тому що спiврозмовник про це попросив (щоб важливiй розмовi не заважали дзвiнки?), або це зробив убивця вже пiсля смертi загиблоi. І сам забрав. Але чому ця «важлива розмова» мусила вiдбутися опiвночi? Невже iншого часу – хай навiть i для суперважливоi розмови – не знайшлося? Це трохи веде у бiк мiстики, про яку потiм. Опинившись поза машиною, жiнка стала беззахисною, i зацькувати ii – робота нескладна. Що характерно, вовк натренований суто на вбивство: «зайвих» укусiв на тiлi немае. Потiм хазяiн вовка розклав уже неживе тiло (навiщо?) i, задоволений, залишив мiсце злочину. Задоволений, бо вийшло все, як планувалося. Убивство е, слiдiв убивцi – немае. Висновок: ближче до правди, хоча й скидаеться на маячню. Ну, хоче людина вбити когось. Є двi тонни давно придуманих способiв. Досконалих, надiйних, перевiрених у тисячах випадкiв. Навiщо вигадувати такий складний велосипед? Хоча… Креативникiв вистачае завжди. Не будемо скидати з рахункiв. Ще образяться.
Варiант № 3. «Напад вовкулаки». Цей «клiент» – економне упакування «два в одному». Вiн тобi й чоловiк, вiн тобi й вовк. Щойно красенем писаним був, дивишся, а вже й на звiра лютого перекинувся. На користь цiеi (найбезглуздiшоi) версii говорять вовчi укуси й час загибелi жiнки. Практично – вiдразу пiсля пiвночi. А це – якраз i е «час вовкулакiв». Та й усякоi iншоi нечистi. Плюс – статевий контакт. На цю роль наш перевертень пiдходить якнайкраще. Покохався, а тут – i пiвнiч, час перетворення. Що вдiеш? Хочеш чи не хочеш, а вiд вовчоi шуби й iклiв не вiдкараскатися. Та й жертва пiд боком. Ну й «поживився», не знехтував…
Тепер – сексуальний контакт. На згвалтування не схоже. Нiяких слiдiв насильства. Значить, за взаемною згодою. Якби зустрiчалася з коханцем, той обов’язково б вивiв. Точно б не залишив саму… Але навiщо це лiсове рандеву? Та ще й уночi. Та ще й опiвночi. При Ольжиних грошах можна спокiйнiсiнько знайти затишнiше мiстечко. Готелiв зараз – греблю гати. Чи не хотiла свiтитися в готелi? Тодi можна найняти квартиру на добу. Цими послугами Інтернет теж заповнений. А може, захотiлося на природу? Не виключено. Але чому вночi? Щоб здiйснити вбивство! Лiс i нiч – найкращi декорацii для такого спектаклю. Значить, у лiсi опинилася невипадково. І вбивство сплановане. А якщо цей палкий коханець i вбив ii? Зацькував вовком. Теж можливо. Але навiщо? Присутнiсть вовка в цiй картинi явно ii псуе. Веде вiд логiчних припущень у свiт якихось химер. Мiстики. Так. Це якщо йти вiд банального вбивства. Якщо хотiли тiльки вбити. А якщо це – помста? І вовк – ключовий символ? Вказiвка на щось. І машина вовками обмальована. Може, тут десь прихована вiдгадка, чому вовк? А якщо це – вбивство «за особливою формою»? Якийсь невiдомий ритуал. А що? Непогано. Ритуал – надiйна фiшка для вбивства… І для його пояснення…»
Роздуми перервав дзвiнок мобiльного. На дисплеi прочитав «Бондаренко».
– Я там тобi iнформацiйку про родину Довганя скинув електронкою, – випалив без зайвих люб’язностей. – Працюй. – І вiдключився.
Не встиг навiть подякувати. Одразу ж зайшов до Інтернету й «розiрвав» конверт електронного листа. Побачив прикрiплений файл. Вiдкривши, почав читати:
«Ольга Володимирiвна Довгань, 27 рокiв. Дiвоче прiзвище Вовчанська. Народилася в мiстi Калинiвка, Вiнницькоi областi. Закiнчила Киiвську мунiципальну академiя естрадного та циркового мистецтв iм. Л. Й. Утьосова (факультет естрадного мистецтва, кафедра сучасноi хореографii). Замiжня майже чотири роки. Чоловiк – Борис Дмитрович Довгань. Банкiр.
У минулому – танцiвниця. Працювала в колективi «Рудi Фурii». Нинi – власниця мережi танцювальних шкiл «Феерiя». Бiзнес розвивався успiшно. Батьки справно вiддавали своi кревнi за грацiйнi па ненаглядн их нащадкiв. Жила разом з чоловiком у с. Гореничi неподалiк Киева, у триповерховому особняку. Життя вдалося й пливло-пропливало «собi на втiху». Вийшовши замiж, опинилася в Бога за пазухою. З рядовоi танцiвницi перетворилася на респектабельну бiзнесвумен. І все це, звичайно ж, – завдяки вдалому шлюбу з багатою i впливовою людиною. Цей фiнансовий генiй володiе «BDD-Банком». У минулому вiн – головний економiст на заводi «Арсенал». У дев’яностi разом з Павлом Боярчуком, колишнiм заступником мiнiстра фiнансiв Радянськоi Украiни, i Михайлом Яценком, одним з комсомольських ватажкiв республiканського масштабу, Довгань створюе «J amp;B amp;D-Банк». «Контора» починае набирати оберти. Через кiлька рокiв Боярчук i Яценко зненацька продають свою частину Довганю. Хоча, якщо вiрити такому надiйному джерелу, як плiтки, Довгань серйозно натиснув на своiх компаньйонiв. Причому зробив це за допомогою вiдомого злочинного угруповання Киселя. Пiзнiше подейкували, що Боярчук виiхав за кордон. Чи то до Італii, чи Іспанii. Але слiди загубилися. Яценко начебто теж десь розтанув у закордонних свiтах. Сам же Довгань перейменував банк i почав заправляти в ньому «за своiм образом i подобою». Адже став одноосiбним власником. Фактично богом. Банк добре тримаеться на плаву. І справи Довганя, зрозумiло, iдуть вдало.
Ольга – третя дружина банкiра. Перша – директор двадцять другоi школи. Кiлька рокiв тому померла. Вони познайомилися на якiйсь дискотецi. Пам’ятаеш, у вiсiмдесятi роки модними були зустрiчi студентiв рiзних вузiв (тих, де багато дiвчат, з тими, де багато хлопцiв). От i зустрiлися двi самотностi – майбутнiй економiст i майбутня вчителька. Але прожили недовго. Довгань залишив ii заради молодшоi, Надii. Ця – теж економiст. Мешкае на вулицi Саксаганського, сiм, квартира дев’ять. Домашнiй телефон 2332222. Син Дмитро, двадцять рокiв. Навчаеться в Лондонi на фiнансиста. Друга дружина з сином перебувають на повному банкiровому забезпеченнi.
Ольга дружила з Дариною Санжак (теж професiйна танцiвниця). Їi телефон 0649204020. Поки – все. Цiлую».
– Спасибi, – подякував уголос, посмiхнувшись останньому слову. – Інформацiйка справдi цiкава. Виявляеться, красуня Оля отримала собi шикарне життя пiсля вдалого замiжжя. А до того була звичайною танцiвницею. І тiльки шлюб iз впливовою людиною зробив ii свiтською дамою. Частинкою сучасноi елiти. Однiею з «найкращих людей». Але цим кроком вона, судячи з усього, добряче насолила другiй дружинi Довганя, вiд якоi той мае сина. Виходить, Ольга – розлучниця. Розбила мiцну успiшну родину. Хоча свого часу вона теж постала на руiнах попередньоi… Якщо синовi банкiра двадцять, а одружена Довгань-третя майже чотири роки, то виходить, що в другiй родинi наш Борис Дмитрович прожив фактично «двадцятку». А це вже серйозно. За такий час перетворюються на власнiсть одне одного. А «свое» кожен захищае до останнього. Чим не мотив? До того ж син. Такi жахливi подii, як розлучення батькiв (та ще й через iншу жiнку), хлопцi переносять непросто. Хоча Довгань продовжуе iх утримувати. Обов’язок пам’ятае. А може – вiдкупаеться? Спокутуе грiх? Та хiба ж грошi, навiть великi, замiнять повноцiнну родину? Батькiвське тепло? Турботу? І навiть елементарне перебування поряд. Тут теж може бути мотив.
Закiнчивши з iнформацiею, узявся за статтю для тепер уже «своеi» газети…
…Минуло чотири години. «Журналiст» накидав чорновики не однiеi, а трьох статей. Роздрукував. Перша закiнчувалася так:
«Усе написане цiкаве не тiльки в пiзнавальному планi. Нещодавно на Киiвщинi сталося вбивство молодоi жiнки. Обставини цiеi трагедii та слiди, виявленi на мiсцi злочину, свiдчать, що вбивця хотiв облаштувати все так, аби люди повiрили в появу вовкулаки. Щоб оповити цей жахливий випадок серпанком мiстики. Але слiдство в усьому розбереться. Про його хiд нашi читачi дiзнаватимуться з регулярних публiкацiй. Ми систематично подаватимемо матерiали, оскiльки йдеться не про банальний злочин на побутовому грунтi. На наш погляд, ця подiя заслуговуе докладного висвiтлення. І наша газета це вам обiцяе».
Задоволений, випустив iз рук черговi «шедеври». Тi, завернувши химерною траекторiею, плавно приземлилися на стола. Тепер хай полежать. Завтра перечитаемо, пiдкорегуемо i – до друку.
Нiщо не завадило солодко потягнутися й позiхнути.
«Стоп? – зупинив себе. – А як же звати нашого шанованого автора? Це мусить бути щось таке… Таке… Хо-хо! Краще, нiж Володимир Ярчук, i не придумаеш. Що ж, хай так i буде. Вiдчуемо маску чужого iменi».
* * *
Фрагмент однiеi зi статей Володимира Ярчука:
«Людська свiдомiсть любить усе незвичне, таемниче, незвiдане. Упродовж своеi iсторii homo sapiens вигадала багато способiв розважитись, лоскочучи нерви розповiдями про рiзних фантастичних iстот. Однак з часом наука знаходила неспростовнi докази того, що архаiчнi вiрування людства часто мають цiлком рацiональне пiдгрунтя. Одним iз таких нереально-реалiстичних фактiв е образ людини-перевертня. Вовкулаки…
…Про виникнення перевертнiв давньогрецька легенда розповiдае так. Аркадський цар Лiкаон, тиран i безбожник, захотiв посмiятися над Зевсом. Вiн пригостив верховного бога стравою, приготованою з людини. Для чого убив свого семилiтнього сина. Дiзнавшись про це, Зевс вигукнув: «Вiдтепер ти навiки перетворишся на вовка. Вовка серед вовкiв. Це буде твоiм покаранням. Адже смерть була б для тебе карою надто незначною!»
У старiй Украiнi вовкулаками (синонiми вовкулак, вовкун) називали людей, виселених за межi територii роду (племенi). Пiдставою для цього ставали надмiрнi грiхи, до яких зараховували зраду рiдноi землi, роду, вбивство, згвалтування, крадiжку та iн. Вiдомо, що для архаiчноi людини простiр дiлився надвое: «свое» (освоене, облагороджене, безпечне, вона там жила) i «чуже» (незвiдане, вороже, що приховуе небезпеку, звiдти виходили всi загрози й приходили всi бiди). Виселення за межi свого простору (що вважалося найжорстокiшим покаранням, архаiчною «вищою мiрою») автоматично перетворювало людину на iзгоя, позбавляло права членства в племенi, робило не таким, як усi. Виселений ставав чужинцем для своiх. Тобто – ворогом…
Слово «вовкулака» складаеться з двох частин: вовк та ст.-слов. длака «волосся, шкура» i мае спiльнослов’янське походження. Цей факт вiдображають багато слов’янських мов (природно, демонструючи закономiрнi фонетичнi видозмiни): рос. волколак, укр. вовкулака, бiлор. ваyкалак, польск. wilkolak, лит. vilkolakis, чеськ. vlkodlak, словацьк. vlkolak, серб. вукодлак, болг. вълколак, върколак (звiдки грец. ???????????, ?????????? i рум. pricolic). Гiпотетичне – ст.-слов. влъкодлакъ.
Вовкулаки «iснують» у вiруваннях усiх iндоевропейських народiв. У Європi (зокрема i в Украiнi) вовкулацтво вiдоме з найдавнiших часiв. Про нього свiдчить ще Геродот. Історик розповiдае про неврiв – плем’я, мiсцем мешкання якого слугували верхiв’я Днiпра (V ст. до н. е.). Представники цього племенi, використовуючи чари, у певний час мали здатнiсть перевтiлюватися на вовкiв, а з вовкiв – знову ставати людьми.
А пiвденнi слов’яни вiрили, що такими перевертнями можуть ставати дiти, народженi вiд зв’язку жiнки з вовкулакою…»
3
