скачать книгу бесплатно
Остап Шаптала. Повiстi
Валер’ян Петрович Пiдмогильний
Рiдне
В iнтелектуально-психологiчнiй прозi Валер’яна Пiдмогильного (1901–1937) самотнiсть та вiдчуженiсть головних персонажiв породженi несвободою людини в абсурдному свiтi. Остап Шаптала, герой однойменноi повiстi, пiсля смертi рiдноi сестри вiдчувае перед нею провину та потрапляе в «межову ситуацiю». Письменник застерiгае вiд iлюзiй та пошуку об’ектiв поклонiння, якими можуть бути не лише люди, а й iдеi, речi та образи. Герой «Повiстi без назви» розшукуе у мiстi чарiвну незнайомку, щоб заново осягнути цiннiсть людського iснування. Цей твiр мiстить роздуми про мету мистецтва, а отже, частково розкривае естетичнi погляди В. Пiдмогильного.
Валер’ян Пiдмогильний
Остап Шаптала. Повiстi
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2020
У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису та орфографii авторського тексту
* * *
Остап Шаптала
(повiсть)
До початку Великодньоi заутренi лишалось ще досить часу. Остап Шаптала поставив, як то прохали батьки, двi свiчки – одну Христовi, а другу – святому Миколаевi, – i уважно оглянув церкву. Сiра й вогка, вона повна була незрозумiлого шамотiння старого дяка й боязких згукiв обережноi людськоi ходи. В темних кутках невпинно шепотiли й глибоко зiтхали баби перед напiвосвiтленими iконами.
Важке напруження панувало в церквi. В одчиненi дверi навшпиньках заходили люди, нiби ховаючись, нiби йдучи на злочин Шаптала вийшов з церкви в садок, що ii оточував. Там вiн лiг пiд деревами горiлиць.
Ще не встиг вiн торкнутись головою землi, як широкий капелюх злiз йому на обличчя й затулив очi. Шаптала пролежав так кiльки хвилин, вiдчуваючи пiд головою м’яку, холоднувату землю. Все тiло його мов прилипло до неi й злилось з ii життям; мозок мов перетворився у вогку грудку i думки з’явились темнi й крихкi.
Шаптала лежав не рухаючись i прислухався до того, що робилося в далеких глибинах землi. Почув, як звiдтiль невпинно вириваються сили, розносяться вiтром i накладають на все тавро жадоби. Вiн згадував, як жадiбно випростували в день два дерева свое зазеленiле гiлля, як напружались iхнi стовбури, утворюючи молоде листя. Трава з якимсь одчаем з’явилась на степах i кожна стеблина подiбна була до широко розтуленого рота галчати.
Вдень дiтвора гасала по вулицях i птахи кричали на небi; вiд почуття весни широкi посмiшки лазили по обличчях людей, – в iхньому серцi теж щось оживало i тавро жадоби не минало й iх Бажання було написане в посмiшках людей, в iхнiх побiльшених рухах, на iхнiх чоботях, вкритих весняним болотом.
Старий камiнь край села теж бажав заслатися зеленим мохом. Так робив вiн впродовж сотень рокiв, i мох захищав йому холодну душу вiд сонця.
Жадоба й жага обнялись та в легкому танку, регочучи, пурхали над землею. А з iхнього реготу плодилось в повiтрi безлiч бажань, що ними труiлися навiть камiння.
Земля ж готувалась завдовольняти. Спокiйно чорна повстала вона узгiр’ями й розпадалась долинами, перетворюючись у велетенське лоно невидимоi жiнки. І все припадало до неi у млоснiм напруженнi та бажаннi.
Шаптала раптом пiдвiвся й сiв. Капелюх упав йому на колiна, а погляд майнув у синю далечiнь i зник там.
Ця спрага землi i людей, iхне запекле шкварчання на багаттi бажань, були Шапталi незрозумiлими й чужими. Вiн дивився навкруги, бачив рух та намагання, i це гнобило його, прикро вражало тепер, колi вiн i на мент не забував, що вдома конае його сестра. Думка про безглуздя ii смерти спинила його серед свiтового руху.
Вiтрець бiгав мiж деревами, нiби гуляючи з ким у Панаса.
Шаптала пiднiс свою голову до неба. Але й там навiть найменшi зiрки випростались з темряви i так яскрились, мовби на кожнiй теж була весна i теж мае воскреснути який Христос.
Шаптала стояв коло церковних грат, притулившись до iх чолом, i дивився, як юрба шикувалась круг церкви, виставляючи наперед кошики з пасками, крашанками й салом. Бiля кожного кошика запалювалась свiчка, i круг церкви утворилось полохливе вогняне коло.
Одразу викинули в повiтря згуки всiх дзвонiв, вiд чого те зробилось важким и маснуватим. Разом з дзвонами пiдвелися шапки й брилi з чоловiчих голов та посипалися на всi боки мовчазнi хрести.
Свiдомiсть, що свято це ще побiльшить бiганину людей i iхню радiсть, завдала тремтiння Шапталi, i вiн, одвернувшись, почвалав додому.
В церквi облишили дзвонити. Шаптала озирнувся й побачив, як чорною хвилею сунулись за ним люди. А вiн не хотiв, щоб вони наздогнали його та оточили своiм галасом; тому вiн завернув набiк i дiстався невеличкого гайку. Став там, обпершись на стовбур дерева, й дивився, як плазували люди по дорозi. Мiсяць клав йому тiнь на половину обличчя i здавалось, що та половина спить.
Люди вже невиразною плямою сiрiли за кучугурами. Пройшли, поспiшаючись, старi бабусi, хитаючись на всi боки.
Коли все затихло i згасла церква, темним дозорцем лишилась на порозi спепу, – Шаптала вiдчув свою самотнiсть i свiдомiсть ii залила йому душу теплом. Вже можна було йти, – нiкого вiн не зустрiне. Всi вже пройшли. Але Шаптала не рухався, i погляди його топились у синiх очах ночi. Земля кликала ближче до себе. Вiн хотiв був лягти, та, згадавши, що вдома його чекають розгiвлятись, важко посунувся далi.
Коли вiн увiйшов, очi батькiв засяли: вiн був iм единим сином, дорогим гостем з мiста.
Мати пiдiйшла до його перша, бо була певна, що мае бiльше прав на сина. З свiтлою, трохи наiвною посмiшкою вона нахилила до себе голову сина i тричi поцiлувала йому губи.
– Воiстину воскрес, – промовив Шаптала.
Потiм пiдiйшов батько, взяв синову руку, стиснув та сказав упевнено:
– Христос воскрес.
Старий Шаптала дiйсно вiрив, що Христос воскрес.
Батько й син поцiлувались по-братерському – мiцно й обривчасто.
– Олюся спить? – спитав вiн, i здавалось, що вiн ще щось скаже. Так вiн завжди уривав свою мову.
– Нi. Пiди похристосуйся з нею, – вiдповiла мати.
Шаптала повiсив капелюха, пройшов через невеличку вiтальню, освiтлену боязким полум’ячком лямпадки, та постукав у кiмнату сестри.
– Ти. Остапе?
Вiн одчинив дверину i ввiйшов. Тут також у кутку блимала лямпадка i кидала непрозорi плями на лiжко. Ментами вогник напружувався i тодi на подушцi слабо визначались риси схудлого дiвочого обличчя з великими, нiби тремтячими очима.
Шаптала знав, що сестра, як i вiн, не вiрить у бога; тому не сказав iй «Христос воскрес». Вiн присунув до лiжка стiлець, найшов сестрину руку пiд ковдрою i поцiлував.
– Як твiй бiк? – запитав вiн, стараючись пом’якшити свiй трохи грубуватий голос.
– Погано, – прошепотiла дiвчина: – дихати тяжко. Кашляти боляче. Розмовляти важко.
Вона говорила запинаючись i вiд зусилля морщила чоло.
– Видужуй, Олюсю…
Шаптала нахилився близько до сестриного обличчя й заглянув iй ввiчi. Та затулила iх, провела язиком по сухих губах i прошепотiла:
– Добре.
Шаптала сiв на стiлець.
Ця кiмната належала була йому всi роки його навчання. Приiхавши влiтку додому, вiн мешкав завжди тут. Ввечерi, коли дiм засипав, вiн одчиняв вiкно та споглядав, як виринають з недалекоi рички вогкi мрii i тихим смiхом котяться вдалечiнь. Вiн вишукував серед них, яка легким танком по зоряних промiннях простувала до неба, ловив ii й лягав з нею спати. Так було щовечора.
– Іди ж розговлятись, – шепнула Олюся.
Шаптала поволi пiдвiвся й пiшов до iдальнi.
Там стiл був вщерть заставлений iжею.
– Ось заради тебе порося з начинкою, – казала мати.
– А менi вже й немае? – шуткував батько.
– Ти старий, – смiялася мати й поклала синовi половину поросяти.
Батько налив горiлки.
– Ми з сином сивенькоi, – казав вiн, радiючи з того, що може чимсь догодити синовi.
Шаптала почував себе нiяково серед такоi ласкавости й прихильности.
Батько розбив крашанку, посипав ii сiллю та, куснувши, здивувався.
– Скiльки за рiк крашанок з’iдаеш, i всi вони однаковi, а в цю нiч навiть крашанка робиться смашнiшою. Куштуй, Остапе.
– Тiльки паски не криши на стiл. Вона ж свячена… – докiрливо зауважила мати.
– Не буду, – винувато промовив Шаптала.
Почувши себе дiйсно винуватим, вiн, нахилившись над столом, позбирав крихти свяченоi паски.
Мати вдоволено посмiхнулась i глибоким поглядом оглянула сина. Потiм вона зiтхнула. Вона була певна, що син ii любить, але любить там, десь у глибочинi своеi мовчазноi душi. А мати жадала, щоб колись на самотинi син обняв ii та, схиливши свое обличчя, сказав би:
– Матусю, люба й кохана! Хочеш я стану перед тобою навколюшки i покладу голову тобi на груди, що дали менi силу та розум, а ти, як у дитинствi моiм, спокiйно й поволi розкажеш про пригоди хороброго лицаря у краiнi лютих звiрiв та огидних страховищ… Я хочу ще раз почути, якою красою блискали очi його пiсля перемоги…
Але вiн нiколи не скаже подiбного, ii син.
Батько облишив сало, яким зацiкавився був, i прислухався.
– Олюся кличе, – тихо сповiстив вiн.
Мати схопилась i подалася до хвороi. За мент вона повернулася.
– Олюся хоче посидiти разом з нами… Ходiм. Остапе.
Їi лякало уперте бажання доньки, хоч та запевняла, що почувае себе гаразд.
Батько й собi поплентався за ними. Олюсю закутали в бавовняну ковдру, i Шаптала принiс ii на руках до iдальнi.
– Спасибi, спасибi, – дякувала дiвчина, коли ii посадовили на стiльця, як давно… бiльше мiсяця я не бачила цiеi кiмнати. Як давно…
Вона нiби щойно прокинулась i була ще пiд впливом жахних снiв. Очi iй блискали, ще не ймучи вiри радостi пробудження.
Шаптала сидiв бiля неi й пiдтримував iй стан рукою.
– Їжте, iжте, – прохала дiвчина, посмiхаючись: – тато, випий горiлки…
– Гм… – пробуркотiв старий. Проте налив собi чарку.
– Хай ти будеш здорова, – промовив вiн.
Але Олюся напружилась вiдразу, випростала руки з-пiд ковдри i стиснула ними груди. Сама вона захиталась, i брат ледве встиг ii затримати на стiльцi.
З грудей дiвчини обривчасто посипались вибухи кашлю. Вони сухо летiли в кiмнату, як удари сокири по деревi, i колючими дзвiночками бринiли по шклянках на столi. Од гострого iх згуку заблимали свiчки на столi, й прозорими краплинками покотився по них розтоплений лiй.
Сили Олюсiни вилiтали разом з кашлем; вона жовкла i в’яла за кожним кахиканням i ледве встигала набирати повiтря в легенi.
Врештi хвора затихла та, пiдвiвши голову, почала ковтати слину. Нiхто не ворухнувся, боючись недбалим рухом викликати звiря з грудей Олюсi.
– Важко, боляче… – прошепотiла вона, i згуки ii голосу, тихi й журливi, попливли повiтрям, як дим ладану.
Вона задумливо схилилась над столом i казала до брата:
– Я знаю, що завтра не встану з лiжка ранком… в той час, коли сонце сходить за лiсом… Ах, яке п’янюче ранкове повiтря! А над вечiр я не ходитиму бiля Днiпра i не побачу… як падають од скель на воду хисткi тiнi… не почую буркотiння порогу… Ай, Остапе, я ж того не побачу й не почую!
Вона схопила братову руку й тискала ii; великi очi iй ще бiльш затремтiли.
– Олюсю, Олюсю, на що так? – побивалась мати, пригортаючи до себе доньку.
Шаптала однiс сестру назад у лiжко. Вона була зовсiм безвладна i мов завмерла у непритомi.
– Може, тобi холодно? Може, в голови низько? – турбувалась мати.
– Менi добре… – байдуже вiдповiдала Олюся: – менi дуже добре… Лишiть же мене… всi…
Коли повернулись до iдальнi, старий Шаптала вже докiнчував карафку з горiлкою.
– Петре! – докiрливо промовила мати.
Вона схилилась на край канапки й заплакала. Батько смикнув собi сивий вус i вiдмовив зухвально:
– Дарма. Сьогоднi ж Христос воскрес.
Шаптала поволi ходив вздовж кiмнати, инодi спиняючись бiля дверей, що вели до хвороi. Йому здавалось, що Олюся мае його покликати.
Потiм загасили свiчки й розiйшлися спати. Заходив день. По вiкнах у синiй трунi помирали зорi.
Вдень Шаптала сидiв на стiльцi бiля лiжка Олюсi. Вони розмовляли мало: вона через кашель, що душив iй слова, а вiн – з своеi природньоi мовчазности.
Коло лiжка сестри, що конала, Шаптала почував себе дитиною, яку обхопили дужi лабети i яка виснажилась, пручаючись. І те, що ментами вiн вiдчував всю силу свого кремезного тiла, лише побiльшувало йому безсилля.
– Дай менi руку… – прошепотiла Олюся.
