скачать книгу бесплатно
Вербун уважно подивився на нього, i губи йому засмикались.
– А ти в душу менi не лiзтимеш?
– Боронь боже, – вiдповiв Галай i його гарненьке бiляве обличчя набуло поважности: – я всiх пускаю до себе в душу, але нiхто не може похвалитися, що я був йому в душi.
Вербун засмiявся, i смiх нiби клекотав йому в горлi.
– Люблю, – промовив вiн: – а то, знаеш, тiльки вийдеш з кiмнати, так i преться все тобi в душу… Будинки, люди, собаки, трамваi… Так i лучить посiсти частину душi…
Вiн задоволено посмiхався. Потiм добув собi з шахви шматок хлiба й почав його ремигати.
Шаптала вийшов на вулицю й повернув до саду над Днiпром. Там вiн заглибився у густi алеi, де вечорами й ночами ховались коханцi, та залiг у високiй травi.
Почуття самотности, як кiшечка, прийшло до нього, почало ластитись та зогрiвати тiло. Так вiльно було розкинути руки по землi i, накривши обличчя капелюхом, дихати глибоко й повiльно та зосередити всi думки на диханнi, щоб нiчого бiльше не помiчати. Тодi дихання робилось шумливим, як подихи хуртовини, а потiм тихшало й помалу зовсiм ущухало. Почувалось лише уривкове стукотiння серця, а згодом той стукiт ставав мов далекий вiдгомiн падання крапель i вкiнець зникав. Як мертве лежало тiло i також завмерла свiдомiсть.
Вночi Шаптала не спав; тiльки ранком трохи забувся. Цiлу нiч вiн пролежав з розплющеними очима, без сну й спокою. Вiн безутомно посилав до сестри зграi думок, а вони щораз напотикалися на ii смерть i падали, як травинки, пiдтятi косою.
І врештi Олюся зробилася образом далеким i високим, до якого неможна було пiдвести обличчя. Вона зробилась прозорою, як гаiвка, та оселилася у примарнiй краiнi тихих сутiнкiв. І не можна було бiльш уявляти або мислити про неi, – лише вiдчувати, як мрiю. Такою вона стала цiною власноi смерти.
Тодi й сама смерть позбулася суворости й безглуздя, а зробилася бажаною й необхiдною. І не холодом домовини пашiло вiд неi, а спокiйними пахощами розквiтлих степiв. Олюся нiби все життя йшла до смерти з широкими обiймами, i та прийняла ii, як сподiвану гостю.
Тодi вгамувалися в Остаповiй головi думки, i розпач облишив вовтузитись у грудях. Шаптала задрiмав. Але то було лише над ранок, а цiла нiч напруження геть опустошила йому душу. Тому Шаптала спочивав на травi, i кожний нерв його спав.
Коли сонце пiдбилося на полудень, Шаптала почав опритомнюватись. Спершу вiн почув, як кров шугае по закутках тiла та кружляе в головi; потiм здалеку, нiби наближуючись, задзвонило серце та враз все тiло наллялося снагою i затрiпотiло.
Вiн сiв на травi, зiтхнув на повнi груди i довго затримав у собi цей, мовби перший, подих. Потiм вiн пiдвiвся, вийшов з саду й почвалав на свою кватирю до бабусi Одарки.
Бабуся не бачила його з того часу, як вiн виiхав був на село, а тому зрадiла невимовно.
– Соколе мiй, – крикнула вона: – ти ще живий! А я вже гадала: чи, може, його бандiти пiдстрелили, чи може на вiйну забрали дорогою… Я аж плакала вечорами… Господи, думаю, Боже ти мiй, скiльки рокiв прожив у мене, i ось тобi загинув без вiсти… Дай же я тебе, голубе, поцiлую.
Бабуся утерла набiглi сльози й нахилила до себе Шапталу, бо той був втричi вищий за неi.
– Їстоньки, га?
Бабуся подалася до кухнi й загуркотiла там посудом. Шаптала скинув тужурку та надiв на себе широку мережану сорочку, що склалася великими бганками на його дебелiм тiлi.
– Я цiлий лантух харчiв привiз, – сказав вiн бабусi.
– От i добре, от i гаразд, – гомонiла бабуся: – хiба тепер заробиш? Ой, сину, лихо прийшло, лихо… У Настi Захарковоi, – знаеш у Крикунiв живе, – усе забрали, усе як е дощенту. І я, сину, ховала все… та й твое збiжжячко у чуланi трiсками закидала… От, думаю, наскочуть.
Бабуся Одарка почала своi довгi розповiдання про реквiзицii й дорожнечу, що лились з неi, як вода з жлукта. Потiм вона почала висловлювати своi негативнi погляди на комунiстичну революцiю, змiцняючи iх вiщування старих людей, своiми власними спогадами та словами, якi, iй здавалось, сказав колись бог. Шаптала слухав цi розмiркування щодня i незабаром призвичаiвся не чути iх.
Тепер хоч е з ким побалакати, – радiла бабуся: – а то ж я сама з котиком. Що ж, котик? Вiн не розумiе нiчого, знае собi мугикати… Котику, пiди поздоровкайся з дядьком Остапом.
Але рудий кiт, на iм’я Ковелько, вiйнув хвостом i втiк пiд лiжко.
– Ач який, – умлiвала бабуся: – лишень не заговорить.
– Спасибi, – сказав Шаптала, скiнчивши страву.
Але вiн не встав з-за столу. Вiн не мислив навiть. Тепер вiн чекав лише звiстки про Олюсiну смерть. Коли так мусiло бути, то хай це скоiться швидше. Хай швидше запануе вона в його душi, як свiтлий образ, що в iм’я його треба буде скермувати свое життя.
Ввечерi надiйшли Вербун з Галаем.
– Ми до тебе в гостi, – сказав Галай: – Левко шахувати, а я тому, що менi однаково, де бути.
Їхне завiтання подало бабусi Одарцi iдею вiдсвяткувати приiзд Шаптали. І вона заявила, що наготуе iм чаю й вечерю. Вербун спершу поставився до цього неприхильно, бо вiн прийшов шахувати, а не вечеряти. А в тiм, махнув рукою i скинув свое сiре пальто, яке носив влiтку i взимку, та потертого кашкета, що теж без змiни стирчав йому на розкуйовданому волоссi.
Вiн став сновигати по кiмнатi, влаштовуючи в головi матерiял задля дальшоi працi.
Бабуся Одарка щораз кликала до себе Шапталу й радилася з ним по господарських питаннях. Той притяг iй лантух з харчами з Борисовськоi вулицi, i бабуся упадала коло нього. Вона дуже клопоталася про сьогоднiшнiй вечiр, – треба ж, щоб усе було доладу. Дарма, що вона стара! Он вона встигла навiть напекти рiзних лекисосикiв до чаю. Взагалi, бабуся чомусь надавала значiння цьому чаевi.
Кiт Ковелько теж плигав поблизу, залицяючись до бабусi.
І поки Вербун сновигав, а Галай розповiдав Шапталi про свою недавню гулянку i те, що пiд час ii звернуло на себе увагу, дверi кiмнати розчинились i ввiйшла бабуся Одарка з приладдям до чаю. За нею слiдом майнув кiт Ковелько. Бабуся прибралася в новий зелений очiпок i бiлу, вишивану занизуванням, сорочку. На обличчi iй написане було свято.
– А чай розливатиме Зiнько – саркастично промовив Вербун: – вiн з нас усiх найбiльш подiбний до жiнки.
– Про мене, – вiдповiв той: – на жiнок теж приемно дивитись.
А втiм, вiн запропонував цю посаду бабусi, бо та справдi була жiнкою. О, бабуся згодилась! Вона розтурбовано казала, що рада iм догодити, та з великого чуття принесла додатковий шматок ковбаси.
Всi сiли до столу.
– Я люблю все, що пiдтримуе мене, – сказав Галай, беручись до ковбаси: – а вiдтак, люблю i всесвiт, без нього менi нудно було б iснувати.
Вербун палив i пив лише чай.
– Швидше iж i менше iж! – гукнув вiн Шапталi бачачи, як той довго й поволi копирсаеться в своiй тарiлцi: – однаково подохнеш врештi.
Бабуся Одарка зрозумiла, що iй теж належить пристати до розмови в цей мент.
– А правда, сину, – промовила вона, витираючи сльози: – скiльки б не iла людина – все одно помре. Всiм перед богом одвiт держать доведеться. Грiшнi ми… Страшно, сину, смерти…
Вербун засмiявся, пiдiйшов до неi й поклав iй руку на плеча.
– Не журiться, бабусю, – сказав вiн весело: – помирати не страшнiш, як народжуватись. Елексiр безсмертя, нам ще невiдомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подiбне до тих резинок, що багатьох урятовують вiд народження.
Бабуся не зрозумiла його мови, але вона заспокоiла ii.
– Дай то, боже, щоб воно так було, як ти кажеш, синку, – зрадiла вона.
– Дурна, – прошепотiв Вербун i розхвилювався.
Вiн почав манячити по кiмнатi, стискував кулаки, рухав руками i дер свою борiдку. Потiм вiн раптом спинився перед Шапталою.
– Шахи, Остапе?
– Добре, – вiдповiв той.
Вони сiли край столу, нахилились над шахiвницею й застигли над нею. Їхнi чорнi тiнi на стiнi були, як два великих заснулих птаха.
Галай розмовляв з бабусею Одаркою. Але вона була з його невдоволена: вiн не слухав ii мови й инодi казав iй незрозумiле.
– Є квiтки, бабусю, – казав вiн: – що мають щасливу долю – квiтнути, не лишаючи насiння. Людина назвала iх пустоцвiтами i в цiй назвi, крiм зазначення факту, е дещо зневажливе. Бо людинi, звичайно, вигiднiше, щоб квiтка лишила плiд, який можна спожити. Але тi квiтки – несвiдомi пустоцвiти, що не здолають оцiнувати своеi мудрости.
Коли вiн пiшов геть, бабуся Одарка стерла з столу, побажала на добранiч i попленталася спати. Кiт Ковелько слiдкував за нею, як щирий лицар.
На Борисовськiй вулицi мав Остап Шаптала другу кiмнату, напiвтемну й маленьку, що ii вiкна виходили в сад. То був його робочий кабiнет, заставлений великими шахвами з книжками та рiзним хемичним приладдям. Вiн працював тут вечорами, коли служив на гамарнi.
Вiчна тiнь панувала в кiмнатi, бо дерева заступили iй вiкно вiд сонця; вона здавалася таемничою, завдяки тишi й мовчазним шахвам вздовж стiн. Немов дух який оселився в нiй та задував свiтло своiм захолодiлим тiлом.
Купами лежали на столi товстi зшитки, довгi пляни, розрахунки й кошториси, – колись такi близькi й необхiднi, а тепер занедбанi й запорошенi. На пiдвiконниках розставлено було пляшки, реторти з барвистими плинами загусклими й попсованими часом. Помiж шахвами заснувалося павутиння, серед якого сидiли череватi павуки, що инодi споживали одного з своеi громади, за недохватом здобичi.
Шаптала прийшов i розчинив вiкно. Молода галузь розквiтлоi бузини завiтала в кiмнату i розлила там своi пахощi.
Вiн сiв коло столу й почав розглядати своi папери. На iх бачив вiн довгi рядки, винизанi його рукою, охайнi стовбцi цифр та тонко вирисуванi химернi форми шкляних посудiв. Вiн гортав зшитки, де записанi були його спостереження, та товстi доклади по рiзних питаннях практичного дослiду металiв. Все це було далеко, нiби не ним зроблене, непотрiбне i зайве.
Тепер, коли душа його була захоплена одним рухом, коли вiн всi думки своi уперто, мимоволi, вiдносив до одного осередку, а той поширювався на всесвiт – цi папери були порошинками чужоi землi, що поналипали були до нiг i яких потрiбно струснути на порозi. Шаптала дивився на недокiнченi проекти, складнi кошториси i всiх iх складав у велику, незграбну купу.
Потiм вiн поклав ту купу в куток мiж шахвами i пiшов до гамарнi, що розкинулась мiстом разом з великим робiтничим виселком.
Шаптала зайшов у хатину до сторожа, Мусiя Вибрика. Той здивовано привiтався з iнженером та запропонував сiдати.
– Ключа дайте вiд брами, – попрохав Шаптала.
– Ключа? – неймовiрно перепитав Вибрик: – а навiщо? Все ж спинилось. Нiкого немае.
Проте вiн добув ключа, i вони разом пiшли вузенькими вуличками робiтничого виселку.
Тут теж мало хто лишився, – казав Вибрик, показуючи на зачиненi вiкна будинкiв: – кудись розтеклися, як вода з битого глечика… А куди? Скрiзь. Хто на села пiшов i землю копирсае, хто спекулянчити, хто воюе, хто промови каже… Спинилась гамарня, спинилась…
Вони дiсталися брами, одiмкнули ii та зайшли у середину заводу.
А пам’ятаете, скiльки народу тут вешталось? – запитав Вибрик, вiддаючись радiсним спогадам.
– Пам’ятаю, – вiдповiв Шаптала.
– Смерть прийшла, – зiтхнув Вибрик, – що робити з малими дiтьми? Революцiя… Спинилась гамарня…
Вони посунулись мiж купами руди та чавуновими скибами просто до машинового вiддiлу. Сторож одiмкнув дверину павiльйону i спинився на порозi.
– Дивiться – все завмерло, з тугою сказав вiн Шапталi: – а пам’ятаете, як кипiло?
Шаптала зайшов у середину. Там у холодку дрiмали машини, як притомленi дивовиди. Нерухомо повитягались стальовi швенделi i спочивали великi маховики. Паровi казани немов скупчились та схилились один до одного у спокiйному снi.
Шаптала ходив мiж блискучими велетнями й торкався iх рукою. Вони були холоднi: не сон, а смерть спинила iх. То смерть прийшла серед стогону й зiтхань напружених рухiв, серед метушливого дзичання колес i пазiв. Тодi бiлою парою вийшов дух з метальового тiла, з сичанням заклякли швенделi в останнiм пручаннi та помалу захолонули казани.
Вiн пiднявся драбинкою на примосток i зверху дивився на залiзний цвинтар. Щось привабливе таiлося в смерти колес та в звислих ланцюгах горiшнiх кранiв. Насолода вiчного спочинку вилискувала на вигибах крицi й мерехтiла на мiдяних частинах держальн та гакiв. Всевладно панувала тиша над потужними працiвниками, що в зойках i шаленствi тiпались були своiми тiлами, бездоганно вiддаючи свою силу i рух.
Вони заробили собi тишу i спокiй в перелогах пiд важкими ярмами ремiнних пазiв, у громi бiйки залiза об крицю. Тепер вони спочивали, i радiсть нерухомости вiдчував кожний гвинтик цього знеможеного тiла.
Смерть, така бажана, прийшла сюди, приголубила чужих всiм рабiв i в захватi раювання вони заснули навiки. А купа мовчазного металю була смерти пам’ятником i хвалою.
Остап Шаптала сидiв у фотелi в темному кутку кiмнати, пiдперши голову долонею. Вiн розстiбнув комiр своеi широкоi сорочки i той звисав, вiдриваючи його мiцну, м’язливу шию.
У вiдчинене вiкно доносились з вулицi то кроки людей, то гуркотiння повозки. То, зненацька, все стихало, немов смерть пройшла поблизу й приспала мiсто.
Коло свiтла примостилася бабуся Одарка, а iй на колiнах безтурботно спав кiт Ковелько. Бабуся в’язала панчохи й без упину розповiдала про жахнi речi. Та мова ii була позбавлена захвату i точилась, як безбарвний солоний струмок, з якого не можна вгамувати спрагу. Голос ii не пiдносився й не стихав i, коли бабуся починала розповiдати, кiт Ковелько облишав своi iграшки й спокiйно засипав.
А бабуся гомонiла, нанизуючи нитку на нитку, i все, що коiлось на базарi, де вона продавала ковбаси, в кого був трус, де занялося повстання проти влади, скiлькох людей розстрiляно з наказу Надзвичайноi Комисii, – про все те можна було дiзнатися вiд неi.
Вона инодi починала пророкувати, заглядала своiми старечими очима в майбутне, але сповiщала про це також спокiйно, як i про цiни на хлiб. Навiть плакала вона спокiйно.
Шаптала не слухав ii. Тепер вiн лише чекав i до того часу, поки прийде сподiвана звiстка, вiн завмер. Вiн почув, що мае знову родитися. Все iснування його до того часу, коли смерть сестри зробилась такою необхiдною, – iнженерування, плянi, мрii, – все це було купою сiрого пороху, що розвiялася одразу. Шаптала почував, що не мае минулого, що ось лише мае почати життя й жадав цього початку. Вiн був тепер тiнню, яку смерть Олюсi мала викликати на простори й убрати тiлом; вiн був тепер пусткою, яку мала заповнити смерть сестри.
– І чого б я ходила? – провадила бабуся: – сидiв би дома – був би живий… Нi, полiз революцiю робити… Розстрiляли… Мати шукае… Де, питае вiн, единий? А не знайде, нi нi…
Шаптала раптом пiдвiвся з фотелю. Наближались кроки, нервовi й хапливi. Цi кроки можливо…
Дверина розчинилась, i в кiмнату шургнув Левко Вербун з цигаркою в зубах. Не привiтаючись i не здiймаючи анi кашкета, анi сiрого пальта, вiн почав бiгати мiж стiнками.
Кiт Ковелько прокинувся вiд гуркоту його ходи та став зацiкавлено стежити, як довга й незграбна постать манячила по кiмнатi.
Вербун помiтив, що кiт дивиться на нього.
– Ти чого баньки вирячив? – гукнув вiн i, перше нiж кiт оговкався, стусонув його кулаком.
Бабуся злякано подалася з кiмнати, несучи зневаженого кота.
Вербун кинув на лiжко пальто й кашкета та зморщив свое обличчя. Пенсне йому перекосилось i стало сторч носу.
– Ну, – захрипiв вiн: – вона дограеться! Я вiзьму ii отако… та й нiвичитиму, нiвичитиму…
Вiн стиснув кулаки i ворушив ними в повiтрi, мов викручуючи мокру ганчiрку.
– Наталка дитини вiд мене хоче! Дивись, оце батько!
Вiн витягнувся перед Остапом на весь зрiст, худий та розкуйовданий, i вказував на себе пальцем.
– Бачиш батька? – придушено зареготав вiн: – яке безглуздя! Та я вiзьму ii за горлянку – отаково – та й стискуватиму потихеньку… Нехай дохне.
Потiм вiн рiзко махнув рукою.
– Вчора захистив дисертацiю – приват доцент. А менi що? Бiльше грошей, значить, спокiйнiше.
Вiн заворушив руками волосся.
