скачать книгу бесплатно
Вiн простягнув iй правицю й вона з посмiшкою стала ворушити йому пучки. Потiм пiднесла його руку до свого обличчя й несподiвано поцiлувала.
– Олюсю!.. – схвильовано викрикнув той, але не насмiлився вiдняти у неi руку.
– Не сумуй, брате, – прошепотiла вона: – менi важче буде помирали, коли ти сумуватимеш… Бачиш, я весела. То вчора я так.
Дiйсно, ii великi очi посмiхались. І Шаптала не розумiв, як здолають посмiхатися очi, коли холоне тiло.
Вона закахикала, i Шапталi стало до болю соромно за свое здорове тiло. Вiн почав вишукувати необхiдних слiв, щоб висловити свое чуття, свiй жаль до неi, та не мiг, як i завжди, iх найти. Тому вiн мовчав, близько нахилившись до лiжка, i кашель катував його не менш, нiж ii.
Олюся затихла й знову посмiхнулась.
– Я рада, – ой, як я рада! – що ти приiхав, – промовила вона: – а скажи, Остапе, чи був радий ти, коли я приiздила до тебе в мiсто?
– Був, – вiдповiв Шаптала.
Вона зiтхнула.
– Але ти нiколи менi цього не висловив…
– Олюсю…
– Вiрю, вiрю…
Ввiйшла мати з обiдом Олюсi. Шаптала натяг капелюха й вийшов на повiтря.
На дворi сонце так сяяло, що вiн примружив очi. Сонце немов вихвалялось тим, що здолае блискати. Шаптала ще нижче насолопив собi ширококрисого капелюха.
Вулицею проходив мирошник Пiдгорнiй.
– Христос воскрес! – весело крикнув вiн.
Навiть цей, що з його жiнка та семеро дiтвакiв безутомно ссали снагу, – теж радiв.
Воiстину, – вiдповiв Шаптала й поплентався на молочарню до батька.
Старий Шаптала вiдав молочарнею ранiше у дiдича, а тепер у Радянськiм Господарствi.
У молочарнi гудiв великий сепаратор i було повно народу. Старий Шаптала був вдоволений, що син зайшов його провiдати.
– Бачиш? – питав вiн: – навiть на Великодень треба працювати. Що ж робити? Не здоiш корови, а вона тобi й загине.
Далi вiн шуткував:
– Чи не хочеш, бува, поступити до мене за помiщника? Далеко краще, нiж твоя хемiя…
Шаптала уважно прислухався до гудiння сепаратора й полюбив його одноманiтнiсть.
– Їй бо, у нас краще, нiж у мiстi, – казав батько далi: – подивись, скiльки молока – хоч купайся! А дiвчата – хiба ж рiвня вашим панянкам?
Рички зареготали, й iхнiй смiх оповив Шапталу гнiтючою хмарою; iхнiй регiт душив його, i вiн облишив радiсну молочарню.
Вiн минув свою хату й спустився у сад. Скоро вiйнуло на нього повiтря занедбаного саду, скоро заслали його дерева своею тiнню, вiн вiдчув спокiй у своiй душi. Вiн нiби потрапив у iнший свiт, i жодний закон тогобочного життя не мав над ним сили.
Дерева гуски i стежка губилась мiж ними. Пахощi молодого зiлля, густi, як вершки, затримували ходу. Шаптала сiв на землю й здiйняв капелюха.
Тут непомiтним був бог, що воскрес.
Повернувшись до мiста, Шаптала не пiшов на свою звичайну кватирю до басусi Одарки, де вiн iв i спав, а спинився у своему робочому кабiнетi на Борисовськiй вулицi. Те помешкання було близько вокзалу, а Шаптала почував себе остiльки слабим, що не здолав iти десь далеко, у центр мiста.
У кабiнетi вiн довго сидiв, схилившись до столу, млявий i байдужий; певнiсть сестриноi смерти виснажила його остаточно i позбавила всякого iнтересу до оточення. Вiн спочивав, немов знесилений важкою працею, або надутомлений безсонними ночами.
Над вечiр йому зненацька наддалося сили; вiн умився й пiшов гуляти довгою вулицею аж до Днiпра, за яким уже сiдало сонце, Шаптала спинився на березi та почав стежити, як борються на небi яскравi фарби гарячого сонця з прийдешньою пiтьмою, як сiрiшае Днiпро i гудки пароплавiв зовсiм низько стеляться понад водою. Вiн бачив усi даремнi потуги сонця у цiй боротьбi: наблизившись до обрiю, воно почервонiло з обурення i розсипало свою злобу на небо й Днiпро. Потiм поволi, огинаючись, зникло за кручами, i лише хмаринки довго ще млiли та танули в його червоному гнiвi.
Коли ж на високiм коминi гамарнi сконав останнiй промiнь сонця, на землю спустився вечiр i швидко розiслав навкруги тумановi серпанки. Мiсто нишкло. Днiпро ширився й починав шелестiти.
Шаптала пiшов додому, з острахом почуваючи, що вже досить накупчилось в йому сили, щоб знову почалася в головi завiрюха думок та безпорадних силкувань призвичаiтися до недалекоi смерти сестри.
Коло саду вiн перестрiнув Зiнька Галая, i вони пiшли поруч.
– Я допiру з саду, – сказав Галай: – мене ваблять до себе великi зiбрання людей своiми фарбами й рiзноманiтнiстю. Не маючи знайомих, здолаю лише дивитись. Я люблю стежити, як з’еднуються й роз’еднуються люди, зникають i знову з’являються, кожний рух iхнiй менi довiдомий i вiдбиваеться в моiй душi. Зараз, облишивши вже iх, я несу з собою iхнi посмiшки i мову.
Шаптала спинився, маючи повертати до хати.
– Ходiм до Левка, – запропонував Галай: – я йду перебалакати з приводу свого переходу до нього на житло.
– Ходiм до Левка, – погодився Шаптала.
На дзвiницi гучно вдарило десять годин.
Перед будинком, де мешкав Левко, Галай спинився i, глянувши на небо, промовив:
– Остапе, весняними ночами мене обхоплюе сум. Менi хочеться сiсти на Великий Вiз та проiхати Чумацьким Шляхом. Але я ще не зневiрився щодо неможливости такоi мандрiвки.
Левка Вербуна вдома не було, але вони зайшли до нього в кiмнату. Галай зараз лiг на лiжко, а Шаптала сiв коло столу, простягнув руки й поклав на них голову.
Йому здавалось чудним, що вiн тут в той мент, коли на селi помирае його сестра. Вiн мусив бути там, у маленькiй кiмнатi, де вогник лямпадки стежить, як кашель кромсае тишу. Нащо вона наказала, щоб вiн повернувся до мiста? Днi й ночi просиджував би вiн коло ii лiжка, без сну й спочинку, аби почути ii слово, завдовольнити ii прохання… Але вона сказала:
– Остапе, я не хочу, щоб ти бачив, як я помиратиму. Ти приiдеш тiльки ховати мене.
Це було сказано з тугою, i вiн зрозумiв, що Олюся рада була б його бачити коло себе, але хотiла позбавити його вiд вигляду своiх страждань. Вона й тут офiрувала собою задля нього.
Шаптала тисячний раз перебирав у спогадах ii офiри. Почалося давно це, з дитинства. Вона ховала яблука й цукерки, що iх так рiдко запопадала вiд батькiв, щоб увечерi вiддати iх братовi.
– Їж, Остапчику, iж, – казала вона.
– А ти чого не iси? – здивовано питав той.
– Менi так радiсно, коли ти iси! Вони ж смашнi. Їж, iж!
Вiн iв, а воно, дiвча, дивилося, й радiло.
Маленька Олюся ходила у лiс та приносила братовi суниць; вона вирiзувала йому лука й робила стрiли. Вона намагалася завжди взяти на себе його провини, а коли iй не щастило в цьому й Остапа карали, вона вела його в садок, спiвала й танцювала там, а коли це не розважало його, – сiдала й плакала з ним разом.
А саме страшне! – його почали вчити, а ii – нi, бо в батькiв i на одного не вистачало як слiд грошей. Олюся доiла корiв, бiгала обшарпана, а вiн жив у мiстi й носив блискучу тужурку. Коли ж повертався додому влiтку, вона сама, тiльки сама, стелила йому постiль i прибирала в кiмнатi. Й нiколи анi слова догани.
Остап учився, а Олюся жила самим сподiванням його приiзду. Вона не мала подруг i була зовсiм самiтна; за це ii вважали чудною. Брат був iй душею.
Вiн i надалi вчився, а вона доiла корiв i виносила свиням; як зробилася дорослiшою, раз на мiсяць приiздила до брата в мiсто, привозила йому чисте шмаття, забирала брудне, латала йому штани й сорочки.
Врештi вiн зробився iнженером, а Олюся лишилась неосвiченою ричкою. Вiн досi не зауважав на ii становище, не гадав про те, оскiльки був iй винним. І лише прийдешня смерть вiдкрила йому ii вартiсть. Тепер вiн почував себе готовим вчинити надзвичайне, аби лише врятувати сестру. Але було запiзно. Свiдомiсть гнобила його, що вiн так пiзно оцiнував офiри сестри, коли вiддяка була вже неможливою, коли всi думки и постанови його були даремними, й вiн ментами напружувався, щоб рвонутись кудись, раптом випростатись i розiрвати пута важкоi туги; щоб у надлюдськiй потузi утворити свiтло, що розвiяло б примари смерти, що купчилися над Олюсею. Та всi цi пориви лише виснажувала його.
Шаптала навмисно картав себе, пригадуючи, що Олюся весь час була його рабою, доброхiтною й безоглядною. Завдяки мовчазностi своiй вiн так мало сказав iй ласкавих слiв… Якби можна було хоч востанне висловити iй весь свiй жаль i свою покору!
Вiн хотiв би сказати iй так:
– Олюсю! Сестро кохана! Не конай! Я вiзьму тебе до себе й зроблю своею царiвною. Матимеш ти душу мою за килим собi… Не конай, сестро!
Але вiн не сказав був iй цього, коли був бiля неi, не сказав би й зараз, бо думка його боялася голосу. Хiба лише написати, але це було безглуздим вже з того, що вона, неписьменна, не здолае прочитати.
– Ти заснув, Остапе? – запитав Галай: – я тебе вдруге питаю.
– Нi, – вiдмовив Шаптала, прочунявшись.
– Так вiдчини вiкна. Будемо слухати, що спiвае весна.
Шаптала пiдвiвся, розчинив обидва вiкна й сiв на пiдвiконнику, звiсивши ноги на вулицю.
Думки його не покидали Олюсi; вона зiбрала всi ниточки його душi й прикувала до себе. Кожний рух свiдомости, кожне хвилинне почуття безумовно приводили його до маленькоi кiмнати, де помалу холонуло схудле тiло.
Тонiсiнькою павутинкою ще зв’язана була з тим тiлом велика душа, що здолала всi чуття своi бездоганно вiддати однiй людинi.
Олюся нiколи не пiклувалась про себе i, коли брат питав ii, чи добре iй живеться, вона звичайно недбало вiдповiдала:
– Менi гаразд. Та що я? Аби тобi добре було…
Шаптала коцюрбився, пригадуючи клопоти, що iх вона завдавала собi через його, бо бракувало змоги за них вiддячити коли. Здавалося, пiсля ii смерти вiн як старець блукатиме по свiту, пригнiчений боргом, якого не сила буде сплатити.
Вiн пригадував великi очi Олюсiни, очi, яких не здолала попсувати тяжка хвороба та, напевно, не переборе й смерть. Очi, в яких вiдбились всi рухи ii душi, чистотi, як небо, що мав вiн над собою. Тi очi були книгою, де записались всi ii офiри, самозречення й покора.
– Що ти робиш цiлими днями? – питав Остап, коли наiздив до батькiв.
– Я маю двi роботи, – вiдповiдала вона: – праця по господарству i думку про тебе.
Щораз глибше вiдчував Шаптала, що не кохання вiн мав вiд сестри, а вiру; сестра пiднесла його на височiнь бога та все життя простояла перед ним навколюшках. Не дарма вона же не вiрила в звичайного бога, бо не сила була iй подiляти на двох свою вiру. Вона жила двадцять два роки й нiколи не кохала мужчини, – вiн це напевно знав, бо хiба ж здолала вона мати вiд нього таемницю?
Шаптала похилив голову до колiн, бо неможливо важке було кохання сестри i гнiтило воно йому душу. І щодалi гадав вiн про Олюсю, то дужче пригноблювала його вага ii величного почуття, а спогади про сестру ширшали й глибшали, заступаючи собою батька, матiр, людей i землю.
Похилий сидiв Шаптала та в кожному деревi й будинку на вулицi вчував присутнiсть Олюсi. Вона мовби розсипала щедрою рукою свое серце по всiй землi, а пiсля смерти застеле своею душею ще й небо. І скрiзь, де не повернеться вiн, Олюся пробуватиме в кожнiй порошинцi землi; вона оселиться в очах незнайомих людей, i скрiзь буде вона, лише вона.
Шаптала никнув i в’янув, як папiрець, обхоплений полум’ям. Навколо буяло кохання сестри i заливало його, як море.
Галай запалив електрику, i свiтло одразу розбило думки Шаптали. Вiд свiтла вiн зробився чужим собi самому.
– Маемо лягати спати, – сказав Галай: – Левко запевно подався до Наталi й приiде аж ранком. Як я не маю вдома лiжка i весь час сплю на ряднi, то заперечати менi права на Левкове не годиться.
Остап розташувався долi.
Раннiм ранком Левко Вербун повернувся додому. Вiн глянув на гостей, що ще спочивали, зморщив обличчя, чому те зробилось подiбним до печеного яблука, поправив на носi пенсне i врештi сiв бiля столу, не здiймаючи анi пальта, нi кашкета. Добувши з шухляд своi зшитки й потрiбнi книжки, Вербун запалив цигарку та рядок за рядком почав обгрунтовувати на паперi своi математичнi теорii.
«Трансцендентальна математика», яку Вербун так довго обмислював попереду, посувалась тепер досить швидко. Роздiл про ество математичного мислення сьогоднi мав бути скiнченим.
Продукцiйностi працi надто сприяло те, що фiзiологiчнi потреби, яких Вербуновi не вдалося зломити, хоч вiн i довiв iх до можливого мiнiмуму, – а саме – iжа та жiнка, – були цiлком завдоволенi. Тiло мовчало тепер i не заважало творчости духа.
Гострi риси його обличчя, якi вражали своею поломанiстю в звичайнiм життi, в часи працi викруглювались i набували навiть деякоi гармонii.
Високе чоло, порiзане глибокими зморшками, як зоране поле, випростувалося, робилося гладенькими, як ставок. Звичайно розтурбованi очi набували чистого спокою, а губи инодi смикались посмiшкою.
В тi менти, коли думка його досягала вищих ступнiв напруження, обличчя його скупчувалось в одну цiлiсть, робилось урочистим i вiяло суворою красою жерця перед престолом бога. В цi менти провiдна думка всевладно скоряла собi мозок; немов вона не була породженням його, а приходила вiдкiлясь та оселялася в головi, як погiрдлива господиня. Вона обхоплювала мозок своiми довгими пучками та ссала його снагу, щоб самiй рости й мiцнiшати. Вона була, як висока струнка тополя з гнучким гiллям, посиланим срiблястим листям.
Вербун хвилинами пiдводив голову й, примруживши очi, посмiхався i смикав себе за борiдку. Потiм знову нахилявся i, як струмок, котилась думка йому по руцi та шикувалася на паперi.
Вiн сидiв, зiгнувшись над столом, глухий до згукiв, що плинули у розчиненi вiкна, вiдчуваючи радiсть скупчення всiеi iстоти в блискучу, бринливу думку. Та думка була йому струною, яку вiн розбуркав, наддав життя, i ось вона заспiвала. Вiн затаював вiддих, щоб не прослухати жодного тремтiння цiеi струни, що коливалась у нетрях мозку.
– А Левко вже строчить, – здивувався Галай, прокинувшись.
Обидва швидко вбрались i почали прибирати постiль.
– Огню! – гукнув Вербун, одкидаючи порожнiй сiрничаний коробочок.
Шаптала дав йому свого сiрника й надiв капелюха. Коли вiн пiшов, Галай знову лiг i поглядав на Левка: той не розгинався.
– Он як його розiбрало – гадав вiн: – години двi буде ще карамаркати, а тодi годину спочивати. Одначе почекаю.
Вербун мiж тим облишив писати. Вiн одхилився на спинку стiльця, заплющив очi й почав колошматити волосся на головi, вiд чого кашкет його полетiв на пiдлогу.
– Огню, – сказав вiн, застромивши в зуби цигарку.
– Вибачай, – вiдмовив Галай: – не маю.
– Голодранець! – гукнув Вербун: – що ж ти маеш?
Вiн, хитаючись, пiдвiвся i добув з шахви сiрники. Потiм сiв, стиснув голову руками й безупинно засмикувався димом. Всi сили вiн перелляв на папiр, i спустошений мозок його нiби зiбгався в головi.
Так вiн просидiв з пiв години, припалюючи цигарку вiд цигарки.
Коли вiн врештi пiдвiвся й став шарпати свою бороду, Галай наважився з ним розмовляти.
– Левко, – сказав вiн: кiмната, де я живу зараз, безумовно гарна. Але вiкна ii упираються в цегельний мур, а вiдтак i мiй погляд – теж. А моi очi люблять простори. Отже, я постановив перебратися жити до тебе.
