скачать книгу бесплатно
Шаптала дивився, як вона впала на лiжко та скиглила зарившись у подушки, його зненацька вразило слово «син», яким його узивали. Вiн не почував бiльше, що ця жiнка йому мати, що вiн народився у цiй хатi, i що все навкруги бачило його дитинство. Вiн знав, що мрiя його зрадила i не мав рiднi, крiм неi.
Галай обрав собi кiмнату Вербуна за мешкання головне з того приводу, що вона була на горi. З вiкон ii можна було бачити все мiсто навкруги, рiчку, а за нею лани та гаi. Ранком видно було звiдти, як тяглися з сел вози та скупчувались на майданi, що розлiгся лiворуч; як з усiх куткiв мiста виринали ранком люди та сунулись на поторжу, чи одинцем, чи цiлими юрбами. Видно було головну вулицю й ii безмежний рух, мiйський сад, що прокидався вночi, коли засипали будинки, i далекi передмiстя, що, здавалось, спали день i нiч, бо iхнiй гуркiт не дiстався вуха.
Отже, стоячи бiля вiкна, можна було мати все життя мiста на очах та тiшиться його рiзноманiтним виявленням. Можна було, перехилившись з вiкна, брати участь у цiм життi, вдихуючи його в себе, рости з його галасом i конати з неясними шумами рiчки.
Вербун дав згоду, i це скоiлося лише тому, що вони, всi трое, ставилися один до одного инакше, нiж до всiх инших.
Випадок уперше з’еднав iх у пансiонi панi Чужинськоi, яка, бувши вдовою, вiддавала одну кiмнату з харчуванням. І одного року з села привезли туди маленького Остапа, Зiнька, – з невеликого повiтового мiстечка, а до iх – Левка, якого мати кинула його батька, а той, не любивши худорлявого сина, що з малечку ставився до всiх зневажливо, щоб його позбутись, завдав до пансiону, дарма що сам мешкав у мiстi. Всi трое мали вчитися.
Панi Чужинська сказала iм у перший день:
– Дiтки, матерi вашi доручують вас менi. Я постараюсь справдити iхне довiр’я. Гарне поводження – перша окраса людини, а пильне навчання – друга. Менi належить стежити, щоб ви досягли iх обох, бо, не забувайте, я вам усiм – замiсть матерi.
Вона посмiхнулася iм i погладила кожному голiвку. Сказала вона так не тому, що дiйсно гадала виховувати й стежити за ними, а щоб зробити перше вражiння, що, на ii думку, мало позбавити iй необхiдности робити цi вражiння надалi, iй же, дiйсно, було не до хлопчакiв – було iй за тридцять, i пiдтримування штучноi краси та силкування зачарувати багатьох прихильникiв, що безутомно товклися у неi день i нiч, забирала всю ii снагу i весь час.
А слова ii дiйсно вразили хлопчакiв. Вони виразно вiдчули, що починаеться iм нове життя. Панi Чужинська, мов чорна риса, вiдокремила iм iхне минуле. Гнiтюче почуття невiдомоi майбутности опанувало iми i тому, що кожний прагнув лише самотности, вони зненавидiлись на той день, бо заважали один одному.
Мовчки вони повечеряли й самi постелили собi лiжка, як замовила iм робити панi Чужинська. Вона потурбувалась про те, щоб одразу поставити iхне життя у певнi рямки, одразу напрямити його, аби пiсля менше було з ними клопiт. Обов’язки iхнього спiвмешканства були ретельно розподiленi в той же вечiр: на два тижнi наперед були призначенi черговi, що мали стежити за порядком у кiмнатi, гасити ввечерi електрику, читати в голос молитви рано i перед сном та вiдповiдати перед панiею за всi непорозумiння й шкоди. На стiнi був повiшений розпис iхнього дня, де зазначено було години, коли йти на прохiд, коли готуватись до лекцiй, а коли лягати спати.
Їм стала гидкою панi Чужинська, що з прихильною нiби посмiшкою, без жалю зламала всi iхнi звички й колишню волю в батькiвських родинах. І душною, ненависною зробилась iм велика кiмната, куди iх утиснуто було силомiць, i три охайних лiжка, що стояли рядком, i iкони, що до iх треба було разом молитись.
Але жоден не висловив того, бо вони ще не йняли вiри помiж собою.
І лише вночi, коли зробилось нестерпуче – важко вiд тишi, маленький Остап заскиглив, нудьгуючи за матiр’ю i степами, що вiн iх кинув на селi.
Зiнько, що його лiжко стояло поруч з Остаповим, схопився й прошепотiв:
– Цить! А то ще «вона» почуе.
Левко теж пiдвiвся i пiдiйшов до Остапа.
Виявилось, що нiхто не засипав ще. І хоч не мовлено було тодi мiж ними жодного слова, хоч за хвилину вони знову розiйшлися до лiжок, – вони заснули спокiйно, бо кожний вже не був самотнiм. Вони вiдчули спiльнiсть своеi долi i мовчки утворили в ту нiч мiцний союз.
З року на рiк щораз бiльше виявлялись рiзницi iхньоi вдачi, а втiм щiльнiшими робились мiж ними зв’язки. Вони ставилися один до одного з безмежним iмовiр’ям, не мали мiж собою таемниць i те, що вчилися вони по рiзних школах та поза мурами кiмнати жили кожний окремим життям, ще близькiшими робило iх, коли вони сходились до купи.
Їхне невеличке товариство було iм кутком, де панували иншi закони, нiж в останнiм життi. Позбавлене брехнi, заздрости i злоби, воно було iм вiдпочинком i розвагою пiсля негод та борнi, що iх кожному довелося зазнавати. І вони сходючись, вiдчували це i росла iхня взаемна пошана.
Згодом вони опанували життям i шляхи iхнi розбiглись. Про те, хоч час i зробив iх далекими один одному, вони звикли вважати себе мов галуззями одного стовбура.
Отаборившись у Вербуна, Галай повiсив над ворiтьми будинку свою «вiзiтну картку» – вивiску, де намальованi були два чоботи: один великий, а другий – дитячий.
У кiмнатi вiн посiв куток коло листiвного столу та поставив там своi речi – невеличку скриньку з майном i таку ж з приладдям до шевста. Спав вiн долi на ряднi, вкриваючись другим. Вечером електрична лямпочка, що стояла у Вербуна на столi, освiтлювала й куток i Галаевi було вiльно працювати.
Все було гаразд i зручно, але перший час Галай почував себе непевно. Перш за все вiн принiс з собою в кiмнату пахощi шкури i вважав себе за них вiдповiдальним. Крiм того, майже щодня приходили до нього добродii й добродiйки замовляти взуття. Все це могло врештi роздрочити Вербуна.
А саме головне, що Галаевi випадало працювати дома пiсля обiду, саме в той час, коли Вербун або теж працював, або, сновигаючи по кiмнатi, обмислював свою працю. Бо зранку вони розходились: один до унiверситету провадити лекцii, а другий – до вiйськовоi майстернi, де був мобiлiзований. А шевцювати й не стукотiти молотком було неможливо.
Вiн сказав Вербуновi в день переiзду:
– Слухай, Левко. А я стукотiтиму тобi пiд вухом.
Дiйсно, вони сiдали майже поруч, бо лямпочка була одна.
– Стукоти, спiвай, гвалтуй, – зневажливо вiдмовив той.
Вiн закурив i, витягнувшись на стiльцi, додав:
– Ти гадаеш, я багато уваги звертаю навколо? Он там, – вiн показав на вiкно: – багацько швендяе й розмовляе, – ти гадаеш, я зауважаю? Ще б пак! Та тiльки зверни найменшу увагу, так i прилипнуть, так i скрутять.
Помовчавши трохи, вiн зморщив обличчя.
– Це ж подiбне до пастки, – промовив вiн похмуро: – сальце там, iдеали рiзнi. Поластивсь – хляп! – i в пастцi i брянчить на тобi який ланцюжок. Нi, пiд три чорти!
Здебiльшого вiн з Галаем не розмовляв. Инодi, правда, розмiрковуючи, вiн дивився на спiвмешканця довго i пильно, але так само дивився б вiн i на шахву, коли б та в той мент була йому на оцi.
Одначе днями на Вербуна находив «сказ», як охрестив цей стан Галай. Це траплялось, звичайно, тодi, як Вербун мав iти ночувать до Наталi.
Тодi вiн починав до всього чиплятись та присiкуватись, немов усе навкруги зненацька звернуло на себе його увагу i дратувало. Вiн починав ретельно оглядати стiл, за яким працював, та, скiнчивши огляд, зневажливо казав:
– Гарно зроблено! Попомучився, певно, який йолоп поки доп’яв! А ось я сиджу i менi належить його праця…
Галай стукотiв собi молотком або мовчки сучив дратву.
Вербун пiдводив до нього свое заросле обличчя та, глузуючи, пропонував:
– Ану, давай молоток, я тебе по головешцi стукону…
І нiби дiйсно збiраючись виконати свiй намiр, пiдводився й, засунувши руки в кишенi, пiдходив до шевця.
От ти чоботи майструеш, – провадив вiн: – потiеш, гнешся… А якесь мурло за пiвроку iх зiб’е. Так чи не краще я зараз черкону тебе по головi…
Галай мовчав, бо знав, що, почувши слово наперекiр, Вербун прив’язне до нього години на двi. А так вiн лише вилае його добре, почне гасати по кiмнатi та махати в повiтрi стиснутими кулаками.
І врештi побiжить до Наталi.
Повернувся Шаптала до мiста з новим жалiбним настроем. Нi благання матерi, нi безпешний вигляд батька, якого вже, здавалось, нiчого не обходило, не вплинули на Шапталу. І всi пригоди на селi були легенькою хмаринкою, що одразу ж розтанула в промiннях його душi. Вiд минулого лишились затертi образи, що не викликали хвилювання.
Їм опанував щемлячий потяг до свiту. Вiн поставив тавро на минуле i виходив у життя мовби вперше, у те таемне життя, якого не знав i якому мусiв вiддатися. Виникали надii, легенькi, як трiпотiння крилець бабки, невiдомi доти сподiвання влади над собою, – але все неоформлене, i все це ще бiльше турбувало його та тягнуло до людей.
Вiн був певний, що повинен вiддати комусь свое життя во iм’я мрii. Тому-то став надзвичайно обережним до себе. Мовби вiн лише тимчасово володiв своiм тiлом та думками i мусiв незабаром передати iх тому, хто прийде панувати ним. Став вiн бiльше спати, нiж звичайно, хоронився вiд протягiв, яких нiколи не боявся i, хоч було вже зовсiм тепло, не починав купатися.
Щоранку виходив Шаптала з хати i блукав по вулицях. І щобiльше скупчувалось на них народу, щобiльше гомону й стуку нависало в повiтрi, то розхвильованiшим почував себе Шаптала. Адже ж з натовпу мала вийти людина, якiй вiн буде коритися. Вiн шукав. Придивлявся до облич, що миготiли перед очима, ходив довго, з вулицi на вулицю, i дрiж проходила йому по тiлу, коли вiзники гукали на нього, або дзвоник трамваю несподiвано бринiв йому коло вуха.
