скачать книгу бесплатно
Щасливий принц
Оскар Вайлд
Як представник естетизму, Вайлд пробував своi сили в рiзнiй лiтературнiй дiяльностi. Казки являють собою найбiльш органiчне втiлення естетичних iдей письменника.
«Молодий король», «Рибак i його душа», «Себелюбний велетень», «Хлопчик-зiрка» нагадують бiблiйнi притчi. Роздумами про спiввiдношення добра, користi й краси проник-нутi майже всi твори Вайлда. Автор, грунтуючись на гуманiстичному розумiннi людськоi природи, пропонуе свое рiшення моральних проблем, таких як питання життя й смертi, добра й зла.
Фiнали казок зазвичай песимiстичнi. Попри це, разом iз висмiюванням вад несправедливого свiту, казки Вайлда мiстять пристрасну проповiдь добра, спiвчуття i краси.
Оскар Вайлд
Щасливий принц
Щасливий Принц
Високо над мiстом, на високiй колонi, стояла статуя Щасливого Принца. Вiн був з голови до нiг усипаний тонкими золотими листками, очi мав iз яскравих блакитних сапфiрiв, а на рукiв’i його меча горiв великий червоний рубiн.
І всiм було любо дивитись на Щасливого Принца.
– Вiн гарний, як флюгер, – зауважив один з мiських Радникiв, що мрiяв зажити славу людини з вишуканим смаком. – Але не такий корисний, – додав вiн одразу ж, побоюючись, що його назвуть непрактичним, а це був би наклеп.
– Ну чому ти не можеш бути таким, як Щасливий Принц? – дорiкнула мати малому хлопцевi, що вередував, аби йому дiстали мiсяць з неба. – От Щасливий Принц нiколи не капризуе!
– Добре, що хоча б хтось у цiм свiтi може бути щасливим, – прошепотiв знедолений бiдолаха, дивлячись на прекрасну статую.
– Вiн наче янгол, – говорили дiти з сирiтського притулку, виходячи з церкви у своiх червоних плащиках та чистеньких бiлих фартушках.
– Звiдки ви знаете? – заперечив учитель математики. – Ви ж нiколи не бачили янголiв.
– О, ми бачимо iх увi снi, – вiдповiли дiти, i вчитель насупив брови та строго поглянув на них, бо йому не подобалося, що дiти бачать сни.
Якось уночi над мiстом пролiтав маленький Стриж. Його друзi вже шiсть тижнiв як полетiли до Єгипту, а вiн лишився тут, зi своею коханою – прекрасною Очеретинкою. Вiн зустрiв ii напровеснi, коли ловив над рiчкою великого жовтого метелика. Очеретинка так причарувала Стрижа своею струн-кою поставою, що вiн спинився з нею побалакати.
– Хочеш, я тебе покохаю? – спитав Стриж, за своею звичкою одразу приступивши до головного, i Очеретинка низько вклонилася у вiдповiдь. Тодi вiн закружляв навколо, черкаючи крилами по водi i здiймаючи срiбнi бризки, – це було його освiдчення в коханнi. І так воно тривало все лiто.
– Такий зв’язок – просто смiхота, – гомонiли iншi стрижi. – У цiеi Очеретини нi гроша за душею, а родичiв купа! – І справдi, очерету на рiчцi було повно.
А потiм прийшла осiнь, i всi птахи подалися геть.
Наш Стрижик почувався зовсiм самотнiм, а це шляхетне кохання почало йому набридати. «Вона така мовчазна, – думав вiн про Очеретинку, – але, боюся, надто легковажна: тiльки й робить, що заграе з вiтром!» То була правда – при найлегшому вiтерцi Очеретинка починала вихилятись на всi боки.
«До того ж вона домосiдка, – мiркував вiн далi, – а я люблю подорожi, i моя дружина, звiсно, теж мае iх любити!»
– Ти полетиш зi мною? – врештi-решт спитав вiн в Очеретинки. А та лише похитала головою – вона ж була справдi прив’язана до свого дому.
– Отже, ти просто смiялася з мене! – вигукнув Стриж. – Я лечу до Пiрамiд. Прощавай! – І з цими словами майнув геть.
Вiн летiв цiлiсiнький день i надвечiр опинився у мiстi.
– Де ж менi зупинитись? – мовив вiн сам до себе. – Сподiваюся, в цьому мiстi менi влаштують гiдну зустрiч!
Раптом вiн побачив статую на високiй колонi.
– Отут я й ночуватиму, – вирiшив Стриж. – Чудове мiсце, та ще й на свiжому повiтрi!
І вмостився бiля нiг Щасливого Принца.
– У мене буде золота спальня, – втiшно зауважив вiн, роззирнувшись довкола, i вже збирався спати; аж раптом, коли вiн поклав голову пiд крило, згори на нього впала велика крапля.
– Що за диво! – вигукнув Стриж. – На небi анi хмаринки, зорi свiтять ясно – звiдки ж дощ? Нi, погода на пiвночi Європи просто жахлива. Пригадую, Очеретинка любила дощ, та iй завжди було байдуже до iнших.
Впала друга крапля.
– Коли статуя не захищае вiд дощу, нащо вона потрiбна! – обурився Стриж. – Краще пошукаю якогось затишного димаря.
Та щойно вiн розправив крила, щоб злетiти, впала третя краплина – i Стриж, позирнувши вгору, зойкнув з подиву.
Що ж вiн побачив?
Очi Щасливого Принца були повнi слiз, i сльози котилися по його золотих щоках. А лице, осяяне мiсячним свiтлом, було таке прекрасне, що малий Стриж вiд душi пожалiв його.
– Хто ти? – спитав вiн.
– Я Щасливий Принц.
– То чого ж ти плачеш? – допитувався Стриж. – Ти мене геть промочив.
– Коли я був живий i мав людське серце, – вiдповiв Принц, – я не знав, що таке сльози. Адже я жив у розкiшному палацi Сан-Сусi, де немае мiсця журбi. Вдень я бавився зi своiми друзями у саду, а ввечерi танцював на балах у Великiй залi. Сад був обгороджений високим муром, та мене нiколи не цiкавило, що там, по той бiк муру, бо я жив серед краси та розкошi. Придворнi називали мене Щасливим Принцом, i якщо безтурботне життя – це щастя, то я справдi був щасливий. Так я жив, так i помер. Тепер мене поставили сюди, на цю висоту, звiдки видно усi нещастя та злигоднi цього мiста, i хоча зараз у мене свинцеве серце, я не можу не плакати.
«Отакоi! То вiн не весь золотий?» – подумав Стриж, проте вголос не сказав нiчого – вiн був добре вихований.
– Далеко звiдси, – заговорив Принц тихим i мелодiйним голосом, – далеко-далеко звiдси, на вузенькiй вуличцi, е малий будинок. Одне вi-кно розчинене, i я бачу жiнку, що сидить за столом. Обличчя в неi худе, змарнiле, вона кашляе, руки в неi поколотi голкою, бо вона швачка. Зараз вона розшивае лiлеями атласну сукню для найгарнiшоi з королiвських фрейлiн, щоб та з’явилася у цiй сукнi на придворному балi. А в кутку кiмнати, на лiжку, лежить хворий маленький син швачки. У нього лихоманка, i вiн просить апельсинiв. Але в його матерi немае нiчого, крiм рiчковоi води, i вiн гiрко плаче. Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, ти вiднесеш iй цей рубiн з мого меча? Я ж бо прикутий до цiеi колони i не можу рухатись.
– На мене чекають в Єгиптi, – вiдповiв Стриж. – Моi друзi зараз лiтають над Нiлом i розмовляють з великими жовтими лотосами, а ночуватимуть вони у гробницi славетного царя. Вiн лежить там, Цар iз Царiв, у своiй мальованiй трунi, оповитий жовтим полотном i набальзамований. На шиi в нього намисто з ясно-зелених нефритiв, а долонi його – мов сухе листя.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – мовив Принц, – прошу, лишися тут на одну нiч i будь моiм гiнцем! Хлопчик знемагае вiд спраги, а його мати така зажурена.
– Я не дуже люблю малих хлопцiв, – вiдказав Стриж. – Того лiта, коли я був на рiчцi, двое капосних хлопчакiв – мiрошниковi сини – весь час кидали в мене камiнням. Звiсно, жодного разу не влучили – бо ми, стрижi, взагалi дуже спритнi, а щодо мене, то мiй рiд завжди славився вправними лiтунами; i все ж таки це було вельми нечемно.
Але Щасливий Принц дивився так сумно, що врештi-решт Стриж зглянувся на нього.
– Тут дуже холодно, – сказав вiн, – та я залишуся на одну нiч i буду твоiм гiнцем.
– Дякую, Стрижику, – вiдповiв Принц.
Тодi Стриж виклював з рукiв’я принцового меча великий рубiн i, тримаючи його у дзьобi, полетiв над мiськими дахами.
Вiн пролетiв повз високу вежу собору, де бiлiли статуi мармурових янголiв; пролетiв бiля королiвського палацу, звiдки долинала весела музика. На балконi стояла гарна молода панянка зi своiм кавалером.
– Якi прекраснi зорi, – мовив юнак, – i яка прекрасна сила любовi!
– Сподiваюся, моя сукня буде готова до Великого балу, – вiдповiла дiвчина. – Я наказала вигаптувати ii лiлеями; та цi швачки такi ледачi!
Стриж пролетiв над рiкою, де свiтили вогнi на щоглах кораблiв; потiм промайнув над гетто, де старi евреi торгувалися одне з одним та зважували монети на мiдних терезах. І от зрештою вiн опинився перед малим будиночком i зазирнув усере -дину.
Хлопчик метався в гарячцi на лiжку, а бiдолашна мати заснула з утоми. Стриж впурхнув до кiмнати i поклав рубiн на столик поруч iз наперстком. Потiм вiн описав коло над лiжком, овiявши крилами розпашiле чоло дитини.
– Як прохолодно, – мовив малий. – Певно, менi краще. – І вiн солодко задрiмав.
А Стриж повернувся до Щасливого Принца i розповiв йому про все.
– Дивна рiч, – зауважив вiн, – менi зараз тепло, хоч надворi така холоднеча.
– Це тому, що ти зробив добро, – вiдповiв Принц.
І маленький Стриж задумався, а потiм заснув. Вiд думок його завжди хилило на сон.
Коли розвиднилося, вiн полетiв на рiчку скупатись.
– Яке цiкаве природне явище, – сказав Професор орнiтологii, побачивши його з моста. – Стриж узимку! Неймовiрно!
І вiн написав про це довгого листа в мiську газету. Потiм цього листа цитували скрiзь та усюди – адже в ньому було так багато незрозумiлих слiв.
– Сьогоднi я будь-що полечу до Єгипту, – вирiшив Стриж i став радо чекати подорожi. Вiн вiдвiдав усi пам’ятники в мiстi й довго сидiв на церковному шпилi. Стрiчнi горобцi, побачивши його, цвiрiнчали: «Який незвичайний гiсть!» І це його неабияк тiшило.
Коли зiйшов мiсяць, вiн повернувся до Щасливого Принца.
– Може, у тебе е якiсь справи в Єгиптi? – гукнув вiн. – Я вiдлiтаю сьогоднi!
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – мовив Принц, – а чи не можеш ти лишитися ще на нiч?
– В Єгиптi на мене чекають, – вiдказав Стриж. – Завтра моi друзi полетять до Другого водоспаду. Там у болотних заростях нiжаться гiпопотами, а на великому гранiтному тронi сидить бог Мемнон. Всю нiч вiн дивиться на зорi, а коли зiйде вранiшня зiрка, вiн вiтае ii радiсним криком – i поринае в мовчання знову. А опiвднi до води приходять леви. Шкура в них жовта, очi – мов зеленi берили, а iхне ревiння заглушае навiть шум водоспаду.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – заговорив Принц, – далеко звiдси, у мiстi, на горищi одного з будинкiв, я бачу молодого хлопця. Вiн схилився над столом, заваленим паперами, а поруч з ним у бокалi – букетик зiв’ялих фiалок. Його каштанове волосся в’еться кучерями, його вуста червонiють, мов гранати, а очi в нього великi й замрiянi. Вiн намагаеться закiнчити п’есу для директора театру, але надто змерз, щоб написати бодай рядок. Йому холодно в нетопленiй кiмнатi, i вiд голоду па-морочиться в головi.
– Я залишуся ще на одну нiч, – сказав Стриж, бо серце мав справдi добре. – Вiднести йому рубiн?
– На жаль, у мене бiльше немае рубiнiв, – вiдповiв Принц. – Єдине, що я можу вiддати, – це моi очi. Вони зробленi з коштовних сапфiрiв, здобутих в Індii тисячi рокiв тому. Вийми один з них i вiднеси цьому юнаковi. Вiн продасть камiнь ювелiру, купить собi iжi та дров i закiнчить п’есу.
– Любий Принце, я не можу цього зробити, – мовив Стриж i заплакав.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – умовляв його Принц, – зроби, як я тобi кажу.
Тодi Стриж виклював у Принца одне око i полетiв на горище, де жив студент. Вiн легко пробрався до кiмнати крiзь шпарину в стелi. Юнак сидiв, затуливши лице долонями, i не чув, як поруч затрiпотiли пташинi крила. Коли ж вiн звiв погляд, то побачив прекрасний сапфiр, що лежав бiля букетика зiв’ялих квiтiв.
– У мене з’явилися шанувальники! – вигукнув вiн. – Певна рiч, це вiд якогось поважного добродiя. Тепер я можу закiнчити п’есу!
І вигляд у нього був цiлком щасливий.
Наступного дня Стриж вирушив до гаванi. Вiн сидiв на щоглi великого корабля i дивився на морякiв, що розвантажували трюми i щоразу, тягнучи на мотузках iще один величезний короб, кричали: «Нумо, руш!»
– Я лечу до Єгипту! – гукнув iм Стриж, проте нiхто не звернув на нього уваги. І коли зiйшов мiсяць, вiн знов повернувся до Щасливого Принца.
– Я прилетiв попрощатись, – крикнув вiн здалеку.
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижи-ку, – мовив Принц, – може, побудеш зi мною ще одну нiч?
– Надворi зима, – вiдповiв Стриж, – скоро пiде холодний снiг. А в Єгиптi свiтить тепле сонечко, i зеленiють пальми, i крокодили лежать у мулi та лiниво позирають довкола. Моi друзi в’ють гнiзда у храмi Баальбека, а рожевi i бiлi голуби дивляться на них i нiжно туркочуть. Любий Принце, я мушу тебе покинути, але навеснi повернуся – i принесу тобi два чудових самоцвiти замiсть тих, що ти втратив. Рубiн буде червонiшим вiд троянди, а сапфiр – голубим, наче морська блакить.
– На площi пiд нами, – заговорив Щасливий Принц, – стоiть мала дiвчинка. Вона винесла продавати сiрники i впустила iх у калюжу, i тепер, якщо вона повернеться додому без грошей, батько ii поб’е. Вона стоiть i плаче. У неi немае нi черевикiв, нi панчiх, голова непокрита. Виклюй у мене друге око, вiддай цiй крихiтцi, i тодi батько ii не битиме.
– Я краще лишуся з тобою ще на одну нiч, – вiдповiв Стриж, – але не зроблю того, що ти просиш. Як менi виклювати тобi друге око? Ти ж тодi ослiпнеш!
– Стрижику, Стрижику, маленький Стрижику, зроби так, як я кажу, – мовив Принц.
Тодi Стриж виклював у Принца друге око i спустився до мiста. Вiн промайнув бiля дiвчинки i впустив камiнь просто iй у долоню.
– Яке гарне скельце! – вигукнула мала i, смiючись, побiгла додому.
А Стриж повернувся до Принца.
– Тепер ти слiпий, – сказав вiн, – i я лишуся з тобою назавжди.
– Нi, Стрижику, ти ж маеш летiти до Єгипту, – вiдповiв бiдолашний Принц.
– Я лишуся з тобою назавжди, – повторив Стриж, засинаючи бiля його нiг.
А вранцi вiн сiв на плече Принца i почав розповiдати про рiзнi дива, що йому довелося бачити пiд час мандрiв. Вiн говорив про червоних iбiсiв, якi годинами стоять на берегах Нiлу i ловлять золотих рибок своiми дзьобами; про древнього, мов свiт, старого Сфiнкса, що живе в пустелi i знае все на свiтi; про купцiв, що неквапно простують за своiми верблюдами, перебираючи бурштиновi чотки; про чорного, мов смола, Царя Мiсячних Гiр, який вклоняеться великому кристалу; про велетенського зеленого змiя, що спить серед пальмових вiт, i про двадцятьох жерцiв, що годують його медовими коржиками; про пiгмеiв, що перепливають озера на великих пласких листках замiсть човнiв i вiчно воюють з метеликами.
– Любий Стрижику, – мовив Принц, – ти розповiдаеш про дивовижнi речi, та найбiльше диво у свiтi – це людськi страждання. Немае бiльшоi Таемницi, нiж Горе. Полiтай мiстом, Стрижику, i потiм розкажи менi, що ти бачив.
І Стриж облетiв усе велике мiсто кругом i по -бачив, як багатii веселяться у своiх розкiшних будинках, а бiля iхнiх ворiт сидять жебраки i просять милостинi. Вiн пролiтав по темних завулках мiських околиць i бачив блiдi личка голодних дiтлахiв, що безпорадно дивилися на вулицю. Пiд мостом двое малих хлоп’ят тулилися одне до одного, аби хоч трохи зiгрiтись.
– Як хочеться iсти! – повторювали вони без упину.
– Ану геть звiдси! – закричав Сторож i вигнав iх пiд дощ.
Повернувшись, Стриж розповiв Принцевi про все, що бачив.
– Я весь укритий золотом, – мовив Принц. – Вiзьми його, листок за листком, i роздай бiдним;
люди звикли думати, що золото робить iх щасливими.
І Стриж знiмав його золоте вбрання, листок за листком, поки Принц не лишився стояти сiрий i непоказний. Золотi листки Стриж вiдносив бiдним, i на дитячих щiчках рожевiв рум’янець, дiти смiялися з радощiв i, вибiгаючи гратись надвiр, гукали:
– Тепер у нас е хлiб!
А потiм пiшов снiг i вдарив мороз. Вулицi засяяли, наче вкритi срiблом; довгi бурульки, мов кришталевi кинджали, виблискували з-пiд стрiх будинкiв, перехожi куталися в тепле хутро, а на ковзанцi було повно малечi в червоних капелюшках.
Бiдолашний маленький Стриж замерзав усе дужче, та вiн не мiг покинути Принца, бо надто його полюбив. Вiн крадькома збирав крихти бiля дверей пекарнi й намагався зiгрiтись, хутко махаючи крилами.
