скачать книгу бесплатно
Та прийшла мить, коли вiн зрозумiв, що скоро помре. У нього ледь вистачило сили, щоб iще раз злетiти на плече Принца.
– Прощавай, любий мiй Принце! – прошепотiв вiн. – Дозволь менi поцiлувати тобi руку.
– Я радий, Стрижику, що ти нарештi зiбрався до Єгипту, – вiдповiв Принц, – ти i так надовго затримався; але краще поцiлуй мене у вуста, бо я люблю тебе.
– Не до Єгипту я збираюся, – мовив Стрижик. – Мене чекае Царина Смертi. А Смерть – це ж просто сестра Сну, правда?
Вiн поцiлував Щасливого Принца у вуста i впав до його нiг мертвий.
У ту ж саму мить дивний трiск пролунав iзсередини статуi – так, нiби щось зламалося. Це розiрвалося навпiл свинцеве серце Принца. І не дивно, адже надворi був лютий мороз.
Рано-вранцi Мiський голова прогулювався пло -щею в супроводi двох Радникiв. Пiдiйшовши до колони, вiн поглянув на статую i скрикнув:
– Боже! Цей Щасливий Принц геть замиршавiв!
– Авжеж, замиршавiв! – пiдтакнули Радники, що завжди погоджувалися з Мiським головою, i почали роздивлятись статую.
– І рубiн з меча випав, i очi повипадали, i золото все осипалося, – закiнчив Мiський голова. – Жебрак та й годi!
– Жебрак та й годi! – повторили Радники.
– Та ще й дохлий птах лежить поруч! – гнiвався Мiський голова. – Слiд неодмiнно видати наказ, що забороняе птахам тут помирати!
І Писар одразу ж занотував цю пропозицiю.
Потiм статую Щасливого Принца зняли з п’едесталу.
– Вiн втратив свою красу, отже, непотрiбний, – заявив унiверситетський Професор красних мистецтв.
Статую розплавили у печi, i Мiський голова скликав нараду, щоб вирiшити, що робити з металом далi.
– Звичайно, ми замовимо iншу статую, – сказав вiн, – i вона буде зображувати мене.
– Нi, мене! Мене! – закричав кожний з Мiських радникiв, i всi вони пересварилися мiж собою. Коли я чув про них востанне, вони все ще гиркалися.
– Погляньте, що за диво! – мовив старший робiтник у ливарнi, де плавили статую. – Свинцеве серце, хоч зламане, а не розплавилося. Ну, то викиньмо його геть.
І вiн кинув серце на смiтник, де вже лежав мертвий Стриж.
– Принеси менi двi найцiннiшi речi, що е в цьому мiстi, – мовив Господь до одного зi своiх слуг-янголiв. І Янгол принiс йому свинцеве серце i мертвого птаха.
– Ти вчинив слушно, – мовив Господь. – Цей малий птах спiватиме вiчно у райських садах, а цей Щасливий Принц буде славити мене бiля мого престолу.
Соловейко i троянда
– Вона сказала, що танцюватиме зi мною, якщо я подарую iй червонi троянди, – розпачливо мовив юний Студент. – А в моему саду червоних троянд немае.
Соловейко, що звив собi гнiздо на високому дубi неподалiк, почув цi слова, визирнув з гущавини i здивувався.
– Жодноi червоноi троянди! – бiдкався Студент, i його гарнi великi очi були повнi слiз. – І вiд такоi дрiбницi залежить людське щастя! Я прочитав усi мудрi книги, пiзнав усi таемницi фiлософii, а через якусь червону троянду менi життя не миле!
«Ось справжнiй закоханий, – подумав Соловейко. – Я щоночi спiвав про кохання, а не знав його в лице. Щоночi я розповiдав про нього зiркам, а тепер побачив його на власнi очi. Кучерi в нього темнi, мов гiацинт, а вуста червонi, наче пелюстки троянди, про яку вiн мрiе; але пристрасть зробила його обличчя блiдим, мов слонова кiстка, i журба поклала свiй знак на його чоло».
– Сьогоднi принц влаштовуе великий бал, – шепотiв юнак, – i моя кохана там буде. Якщо я принесу iй червону троянду, вона танцюватиме зi мною до свiтанку. Якщо я принесу iй червону троянду, я триматиму ii в обiймах, i вона схилить голову менi на плече, i ii рука лежатиме в моiй. Але в моему саду немае жодноi червоноi троянди, i я сидiтиму сам-один, а вона пройде i навiть не гляне в мiй бiк. Я буду iй непотрiбний i помру з туги.
– Так, це справжнiй закоханий, – сказав до себе Соловейко. – Те, про що я спiвав, вiн переживае насправдi, – що для мене забавка, для нього мука. Дивна то рiч – любов! Вона коштуе дорожче вiд смарагдiв, а зустрiчаеться рiдше, нiж дорогоцiннi опали. Їi не купиш нi за перли, нi за самоцвiти, бо вона не продаеться. Їi не в змозi придбати жоден купець, бо вона не вимiрюеться вагою золота.
– На балконi гратимуть музики, – продовжував Студент, – i моя кохана буде кружляти в танку пiд звуки арф та скрипок. Вона танцюватиме так легко, немовби не торкаючись нiжками пiдлоги, i всi тi придворнi чепуруни будуть упадати за нею. А зi мною вона не захоче танцювати, бо я не принесу iй червоних троянд.
І вiн кинувся на траву, затулив лице долонями i розридався.
– Чого вiн плаче? – здивувалася маленька Зелена ящiрка, пробiгаючи поруч iз задертим хвостом.
– Справдi, чого б то? – повторив Метелик, що летiв услiд за сонячним променем.
– Чого вiн плаче? – тихенько спитала Маргаритка у своiх сусiдок-квiток.
– Вiн плаче за червоною трояндою, – вiдповiв Соловейко.
– За червоною трояндою? – вигукнули разом. – Ох, як смiшно! Смiх та й годi!
А Ящiрка, що мала досить-таки цинiчну вдачу, розреготалася вголос.
Проте Соловейко розумiв, чому Студент так побиваеться, i тихенько сидiв серед дубових вiт, розмiрковуючи про велику таiну Кохання.
Аж раптом вiн розправив своi темнi крила, злинув у повiтря, промайнув над гаем, мов миготлива тiнь, i тiнню промчав до саду.
На галявинi посеред саду рiс розкiшний трояндовий кущ, i Соловейко вмить пiдлетiв до нього i сiв на гiлку.
– Подаруй менi червону троянду, – попросив вiн, – а я заспiваю тобi найкращу з моiх пiсень.
Але Кущ похитав головою.
– Моi троянди бiлi, – вiдповiв вiн, – бiлi, мов пiна морська, бiлiшi, нiж снiг на гiрських вершинах. Звернися до мого брата, що росте бiля старого сонячного годинника, i, може, вiн виконае твое бажання.
І Соловейко полетiв до трояндового куща, який рiс бiля сонячного годинника.
– Подаруй менi червону троянду, – мовив вiн, – i я заспiваю тобi найкращу з моiх пiсень.
Але Кущ похитав головою.
– Моi троянди жовтi, – вiдказав вiн, – жовтi, мов кучерi русалки, що сидить на бурштиновому тронi, жовтiшi, нiж нарциси, що квiтнуть на луках, поки не згинуть пiд косою. Пiди до мого брата, що росте у Студента пiд вiкном, i, може, вiн виконае твое бажання.
І Соловейко полетiв до трояндового куща, який рiс пiд вiкном у Студента.
– Подаруй менi червону троянду, – гукнув вiн, – i я заспiваю тобi найкращу з моiх пiсень.
Але Кущ похитав головою.
– Моi троянди червонi, – мовив вiн, – червонi, мов лапки голуба, червонiшi, нiж крильця коралiв, що трiпочуть у морськiй глибинi. Та сувора зима заморозила моi жили, мороз побив моi бруньки, буревiй поламав моi вiти, i менi не цвiсти цього року.
– Менi потрiбна лише одна червона троянда, – вигукнув Соловейко, – одна-едина! Невже немае жодного способу ii дiстати?
– Спосiб е, – вiдповiв Кущ, – але такий страшний, що я не зважуся розповiсти тобi про нього.
– Розказуй, – сказав Соловейко. – Я не боюся.
– Для того щоб дiстати червону троянду, – почав Кущ, – ти мусиш сам створити ii з мелодii мiсячного свiтла i полити ii живою кров’ю свого серця. Ти повинен спiвати до мене, настромившись грудьми на шип. Усю нiч до ранку ти спiватимеш менi свою пiсню, i коли шип досягне твого серця, твоя кров просочиться у моi жили i стане моею.
– Смерть – то завелика цiна за червону троянду, – скрикнув Соловейко, – а життя любе всiм. Як хороше сидiти в зеленiм гаю i дивитись, як сонце мандруе небокраем у золотiй колiсницi, а мiсяць – у перлиннiй! Як солодко пахне цвiт глоду, i дзвiночки, що ховаються в тiнистих долинах, i духмяний верес на схилах пагорбiв… І все ж таки Любов дорожча вiд життя, i що то серце якоiсь пташини проти людського серця!
І вiн розправив своi темнi крила й злинув у повiтря. Тiнню вiн промайнув крiзь садок i, мов тiнь, промчав понад гаем.
Юний Студент усе ще лежав на травi, i очi його були ще вологi вiд слiз.
– Будь щасливий, – гукнув йому Соловейко, – будь щасливий; ти матимеш свою червону троянду. Я створю ii з мелодii мiсячного свiтла i поллю живою кров’ю свого серця. Лише одного прошу у вiддяку – будь вiрним своiй коханiй, бо Любов мудрiша вiд Фiлософii, хоч яка та мудра, i сильнiша вiд Влади, хоч яка та могутня. Крила любовi – крила вогненнi, i тiло ii – полум’я. Вуста ii солодкi, як мед, а подих – мов запашне миро.
Студент звiв очi i прислухався, та не мiг збагнути, що каже йому Соловейко – адже вiн розумiвся лише на книжковiй премудростi.
Але старий дуб усе зрозумiв i неабияк зажурився, бо дуже любив малого Соловейка, що звив собi гнiздечко в його вiтах.
– Заспiвай для мене востанне, – прошепотiв вiн. – Менi буде так самотньо без тебе.
І Соловейко заспiвав для старого дуба, i його голос дзюрчав, наче вода у срiбному глечику.
Коли ж вiн змовк, Студент пiдвiвся, узяв записника i витяг з кишенi олiвець.
– В його пiснi е своерiдна композицiя, – мiркував вiн уголос, iдучи гаем, – цього не можна заперечувати; та чи е в нiй якесь почуття? Боюся, що нi. Власне, цей птах – як бiльшiсть митцiв: працюе лише над стилем i не дбае про щирiсть. Вiн не пожертвуе собою заради iнших. Вiн думае тiльки про мелодiю. А втiм, кожен знае, що всi митцi себелюбнi. І все ж таки слiд вiдзначити, що деякi ноти йому вдалися просто чудово. Як шкода, що в цьому спiвi немае анi найменшого смислу, анi користi.
Вiн увiйшов до кiмнати, лiг на свое благеньке лiжко i знову почав думати про свою кохану; а тодi й заснув.
А коли зiйшов мiсяць, Соловейко сiв на трояндовий кущ i притулився грудьми до гострого шипа. Вiн спiвав до ранку, i холодний кришталевий Мiсяць мовчки дивився згори i слухав. Усю нiч вiн спiвав, а шип проникав усе глибше та глибше в його тiло i випускав живу кров назовнi.
Вiн спiвав про те, як зароджуеться Любов у серцi хлопчика й дiвчинки, i що далi вiн спiвав, на верхнiй гiлцi куща, пелюстка за пелюсткою, поволi розквiтала прекрасна троянда. Спершу вона була блiда, мов серпанок над водою, блiда, наче досвiтне марево, срiбна, мов крила ранковоi зорi. Мов тiнь троянди у срiбному дзеркалi, мов тiнь троянди на тихiй водi – такою була ця троянда, що розквiтала на верховинi куща.
А Кущ закликав Соловейка притулитися до шипа ще мiцнiше. «Притулися ближче, малий Соловейку, – гукав вiн, – бо скоро свiтанок, а троянда ще не готова!»
І Соловейко притулився до шипа, i пiсня його зазвучала з новою силою, бо тепер вiн спiвав про те, як зароджуеться пристрасть у серцi юнака й дiвчини.
І нiжний рум’янець спалахнув на пелюстках троянди, мов на обличчi нареченоi, яку поцiлував наречений. Але шип iще не дiйшов до самого серця, i тому серце троянди лишалося бiлим, бо тiльки жива кров може вiддати йому свiй червоний колiр.
А Кущ усе просив Соловейка притулитися до шипа мiцнiше. «Притулися ближче, малий Соловейку, – кричав вiн, – бо скоро свiтанок, а троянда ще не готова!»
І Соловейко притулився до шипа, i шип встромився в його серце, i гострий бiль пронизав усе його тiло. Страшний i лютий був цей бiль, i страшна сила звучала в його пiснi, бо вiн спiвав про Любов, яку вiнчае Смерть, про Любов, що не вмирае i в могилi.
І прекрасна троянда почервонiла, мов небо жаркого Сходу. Червоним стало мереживо ii пелюсток i рубiново-червоним – серце.
А голос Соловейка все слабшав, його малi крильця безсило трiпотiли, i мла застилала йому очi. Усе тихiше звучала його пiсня, i вiн почав задихатись.
Та ось вiн озвався востанне, i блiдий Мiсяць, почувши його, забув про свiтанок i лишився на небi. Почула його червона троянда – i затрiпотiла, розкривши своi пелюстки назустрiч ранковому вiтру. Луна вiднесла цей спiв у темнi яри та долини, i пастухи, почувши його, пробудились вiд сну. Пiсня долинула до рiчки, i течiя понесла ii у далеке море.
– Поглянь, поглянь! – закричав Кущ. – Троян-да готова!
Але Соловейко вже не мiг йому вiдповiсти. Вiн лежав мертвий у високiй травi, i шип глибоко встромився йому в груди.
Опiвднi Студент вiдчинив вiкно i визирнув надвiр.
– Оце так пощастило! – вигукнув вiн. – Червона троянда! Досi ще не бачив такоi. Вона така гарна, що, певно, мае якусь довгу латинську назву.
І вiн хутко вибiг у сад та зiрвав троянду, а тодi надяг капелюха i мерщiй побiг до професорського будинку.
Дочка професора сидiла бiля дверей i намотувала на котушку блакитнi шовковi нитки, а бiля ii нiг лежав маленький песик.
– Ви казали, що будете танцювати зi мною, якщо я принесу вам червону троянду, – мовив Студент. – Ось найчервонiша троянда у свiтi. Сьогоднi ввечерi ви приколете ii бiля серця, i коли ми будемо танцювати, вона розповiсть вам, як я кохаю вас.
Але дiвчина невдоволено скривилася.
– Боюся, вона не пасуватиме до моеi сукнi, – вiдповiла вона. – І до того ж, племiнник камергера прислав менi справжнi самоцвiти, а кожен знае, що самоцвiти дорожчi вiд квiтiв.
– Слово честi, ви дуже невдячнi! – скрикнув Студент.
Вiн кинув троянду на вулицю, вона впала у водостiк, i ii розчавило колесо воза.
– Невдячна? – повторила дiвчина. – Знаете, а ви просто нечема! Та, власне, хто ви такий? Звичайний студент, i бiльш нiчого. Не думаю, що у вас е навiть такi срiбнi пряжки до черевикiв, як у племiнника камергера.
З цими словами вона пiдвелася й пiшла в дiм.
– Усе це кохання – справжня дурiсть, – бурмотiв Студент, плентаючись додому. – Воно й наполовину не таке корисне, як Логiка. Воно нiчого не доводить, тiльки змушуе чекати небувалого та вiрити в неймовiрне. Воно абсолютно непрактичне, а ми живемо у практичний час, i тому я краще повернуся до Фiлософii та буду вивчати Метафiзику.
Вiн повернувся до своеi комiрчини, схопив велику запорошену книгу i почав читати.
Себелюбний Велетень
Щодня, повертаючись опiвднi зi школи, дiти забiгали погратись до саду Велетня.
Це був гарний великий сад, устелений м’якою зеленою травичкою. У травi, мов зорi, сяяли чудовi квiти, i ще там було дванадцять персикових дерев, що навеснi вкривалися перлинно-рожевим цвiтом, а восени родили солодкi плоди. А пташки у верховiттi спiвали так хороше, що дiти, слухаючи iх, забували навiть про свою гру. «Як тут гарно!» – казали вони.
Та ось одного дня Велетень повернувся додому. Вiн iздив у гостi до свого приятеля, корнуельського людоiда, i затримався там на сiм рокiв. А тепер, досхочу набалакавшись про рiзнi справи, вiн врештiрешт скучив за своiм замком i вирiшив повернутись додому.
Побачивши дiтей, що гралися в саду, Велетень страшно закричав:
– А ви що тут робите?
Переляканi дiти кинулися навтьоки.
– Мiй сад – це моя власнiсть, – мовив Велетень. – Це мусить розумiти кожен, i лише я маю право тут розважатись.
І вiн обгородив сад високим муром, а на воротах почепив табличку:
