скачать книгу бесплатно
ВХІД СУВОРО ЗАБОРОНЕНО
Це був дуже себелюбний Велетень.
Бiдолашним дiтям тепер не було де й побавитись. Вони спробували гратися на дорозi, але там було повно пилюки i гострого камiння. Пiсля шкiльних занять вони приходили пiд високий мур i згадували чудовий садочок, що лежить там, за цим муром.
– Як там було гарно! – зiтхали вони.
Потiм настала Весна, розквiтли квiти i заспiвали птахи. Лише в саду Велетня панувала Зима. Пташки не хотiли спiвати там, де не чутно дитячого смiху, i дерева забули розцвiсти. Тiльки одна малесенька квiточка якось визирнула з трави, але, побачивши суворий напис на воротах, пожалiла бiдних дiтей, знов сховалася в землю i заснула. Єдиними, хто щиро тiшився з цiеi iсторii, були Снiг та Мороз.
– Весна забула про цей сад, – гукали вони, – i ми житимемо тут весь рiк!
І Снiг укрив зелену траву бiлою пеленою, а Мороз посрiблив дерева.
А потiм вони запросили до себе Пiвнiчний вiтер, i вiн не забарився прийти. Закутаний у хутро, вiн весь день шумував у саду i позбивав з даху димарi.
– Чудова мiсцинка, – ревiв Вiтер, – ану, запросимо сюди ще й Град!
Прийшов i Град. Вiн щодня три години поспiль тарабанив у дах замку, поки не зiрвав усю черепицю, а потiм почав вихором кружляти по саду. Вiн був у сiрому вбраннi, а його подих був холодний, як лiд.
– Не розумiю, що це за пiзня Весна, – бурчав Себелюбний Велетень, дивлячись у вiкно на свiй холод-ний бiлий сад. – Сподiваюся, погода ще змiниться.
Та Весна не прийшла, не настало й Лiто. Осiнь принесла щедрий врожай у кожен садок, оминула тiльки сад Велетня.
– Надто вже вiн себелюбний, – сказала Осiнь.
І тому тут завжди була Зима, i лише Пiвнiчний вiтер, Град, Мороз i Снiг кружляли у танку помiж дерев.
Якось уранцi, ще лежачи в лiжку, Велетень почув прекрасну музику. Мелодiя була напрочуд гарна, i вiн подумав, що, мабуть, десь поблизу проходять королiвськi музиканти. Насправдi то спiвала маленька коноплянка пiд самим вiкном. Проте Велетень так довго не чув пташиного спiву, що ця проста пiсенька здалася йому найчарiвнiшою музикою у свiтi. І Град припинив свiй буремний танок, i стихло ревiння Пiвнiчного вiтру, i чудовi пахощi полилися у вiдчинене вiкно. «Мабуть, Весна таки прийшла», – подумав Велетень, скочив з лiжка i визирнув надвiр.
Що ж вiн побачив?
Перед його зором постала дивовижна картина. Дiти пробралися до саду крiзь дiрку в парканi i повилазили на дерева – на кожнiй гiлцi, куди не поглянь, сидiло якесь маля! А дерева так зрадiли, побачивши дiтей, що вмить розквiтли – i лагiдно схиляли вiти до дитячих голiвок. Пташки з веселим щебетом пурхали довкола, i квiти, нiби смiючись, визирали з густоi трави. Усюди було прегарно, i лише в дальньому кутку саду ще панувала Зима. Там стояв маленький хлопчик, надто малий, щоб дотягтись до гiлки вилiзти на дерево. Вiн блукав довкола i гiрко плакав. А бiдне дерево досi лишалося голим та заснiженим, i Пiвнiчний вiтер з ревiнням кружляв навколо нього.
– Ну ж бо, сiдай на гiлку, мiй маленький, – запрошувало дерево i схиляло своi вiти усе нижче; та хлопчик був надто малий.
І коли Велетень це побачив, його серце розтануло. «Який я був себелюбний! – подумав вiн. – Тепер зрозумiло, чому Весна не хотiла сюди приходити. Я посаджу цього хлопчика на найвищу гiлку, а потiм розвалю огорожу, i мiй сад буде завжди вiдкритий для дiтей».
Вiн дуже шкодував про те, що накоiв.
Велетень поспiхом зiйшов униз, тихо розчинив дверi i вийшов у сад. Але дiти, побачивши його, страшенно перелякалися i втекли, i в саду знов настала Зима. Не втiк лише той маленький хлопчик, бо його очi були повнi слiз, i вiн не бачив Велетня. А Велетень ступив до нього, обережно взяв його у свою велику долоню i посадив на дерево. І дерево вмить вкрилося запашним цвiтом, i пташки прилетiли до нього спiвати, а хлопчик обiйняв Велетня обома руками за шию i поцiлував. А iншi дiти, побачивши, що Велетень став добрим, прибiгли назад, i разом з ними прийшла Весна.
– Вiднинi це ваш сад, дiтки, – сказав Велетень, узяв велику сокиру i розвалив високий мур, який збудував колись.
І опiвднi люди, що йшли на ярмарок, побачили, як Велетень граеться разом з дiтьми в найгарнiшому саду, що е в свiтi.
День непомiтно минув у веселих забавках, а ввечерi дiти прийшли попрощатися з Велетнем.
– А де ваш малий приятель? – спитав Велетень. – Отой хлопчик, якого я посадив на дерево.
Велетень полюбив цього хлопчика найбiльше, бо той поцiлував його.
– Ми не знаемо, – вiдповiли дiти. – Вiн, мабуть, пiшов.
– Скажiть йому, нехай приходить завтра, – попросив Велетень. Але нiхто з дiтей не знав, де живе цей хлопчик, i нiхто не бачив його ранiше; i Велетень дуже засмутився.
Щодня пiсля урокiв дiти приходили гратися з Велетнем. Але того хлопчика, якого Велетень так полюбив, серед них не було нiколи. Велетень був добрим до всiх дiтей, проте дуже сумував за своiм малим другом i часто про нього згадував.
– Як би я хотiв його побачити! – говорив вiн.
Минули роки, Велетень постарiв i занедужав. Тепер вiн бiльше не мiг гратися разом з дiтьми. Сидячи у великому крiслi, вiн дивився, як вони бавляться, i милувався своiм прегарним садом.
– У мене багато чудових квiтiв, – казав вiн, – але дiти милiшi вiд усiх квiток.
Одного зимового ранку, вдягаючись, вiн поглянув у вiкно. Тепер вiн любив навiть Зиму, бо знав, що Зима – це просто сон Весни, коли квiти спочивають. І, поглянувши у вiкно, вiн здивовано протер очi, а тодi глянув ще раз.
Та й було чому дивуватись! Дерево в дальнiм кутку саду стояло уквiтчане бiлим цвiтом, а гiлки в нього сяяли, мов золотi, i хилилися пiд вагою срiбних плодiв. А пiд деревом стояв малий хлопчик, якого так любив Велетень.
Не тямлячись з радощiв, вiн вискочив надвiр, пробiг по травi й кинувся до хлопчика. Та щойно вiн ступив ближче, лице його затьмарилося гнiвом i вiн спитав:
– Хто насмiлився тебе поранити?
На долонях хлопчика були двi кривавi рани вiд цвяхiв, i такi самi рани були на обох його ступнях.
– Хто насмiлився тебе поранити? – закричав Велетень. – Скажи, i я вiзьму великий меч i вб’ю його!
– Нi, – вiдповiв хлопчик. – Цi рани завдала Любов.
– Хто ти? – насилу промовив Велетень, i дивний страх обiйняв його, i вiн впав на колiна перед дитиною.
А хлопчик усмiхнувся й мовив:
– Колись ти дозволив менi гратися у твоему саду, а тепер я вiзьму тебе у свiй сад, що зветься Раем.
І коли дiти знов прийшли до саду, вони побачили, що Велетень лежить мертвий, а осяйне дерево ронить на нього своi бiлi квiти.
Вiдданий Друг
Настав ранок, i старий Водяний Пацюк вистромив носа зi своеi нори. Очi в нього були блискучi, мов гудзики, вуса – сiрi та жорсткi, а довгий хвiст – наче чорна гумова палиця.
Поруч хлюпалися у водi малi каченята, схожi на зграйку жовтих канарок, а iхня мати – снiжно-бiла качка з червоними лапами – вчила iх пiрнати вниз головою.
– Вас нiколи не приймуть до шляхетного товариства, поки ви не навчитеся стояти на головi, – твердила вона i пiрнала знову та й знов, щоб показати iм, як це робиться. Проте малеча пропускала ii слова повз вуха. Каченята були надто малi, щоб зрозумiти, як важливо бути прийнятим до шляхетного товариства.
– Що за капоснi дiти! – пирхнув Водяний Пацюк. – Їй-право, iх слiд було б утопити!
– Та що ви таке кажете! – озвалася Качка. – Усi ми колись училися. А батькам треба мати терпiння, от i все.
– Менi не знайомi батькiвськi почуття, – мовив Водяний Пацюк, – i сiмейне життя мене не приваблюе. Така вже в мене вдача. Я нiколи не був одружений i не мав цього намiру. Звiсно, любов – непогана рiч, але дружба значить набагато бiльше. Навiть не знаю, що в свiтi може бути благороднiшим, нiж справжня дружба.
– А скажiть, будь ласка, яким ви уявляете собi вiдданого друга? – поцiкавилася Зелена Коноплянка, що сидiла на вербi неподалiк i прислухалася до розмови.
– Так, менi теж хотiлося б це знати, – зауважила Качка i, вiдпливши на другий бiк ставка, пiрнула вниз головою: вона ж мусила подавати дiтям гарний приклад.
– Яке безглузде питання! – обурився Водяний Пацюк. – Звичайно, вiдданий друг мусить бути вiдданим менi.
– А ви йому? – пискнула маленька пташка, гойдаючись на срiблястiй вербовiй гiлцi, i швидко-швидко замахала крильцями.
– Я вас не розумiю, – вiдказав Пацюк.
– Дозвольте, я розповiм вам одну iсторiю з цього приводу, – сказала Коноплянка.
– Це iсторiя про мене? – спитав Пацюк. – У такому разi я, мабуть, послухаю. Люблю рiзнi вигадки.
– Вас вона також стосуеться, – вiдповiла Коноплянка.
Вона злетiла вниз, умостилася на березi i почала розповiдати iсторiю про Вiдданого Друга.
– Колись давно, – заговорила Коноплянка, – жив собi один славний хлопець на iм’я Ганс…
– Вiн був визначною особою? – перебив Пацюк.
– Нi, – вiдповiла Коноплянка, – не думаю, що в ньому було щось визначне – хiба тiльки добре серце та приязна усмiшка, що завжди сяяла на його круглому обличчi. Вiн жив сам-один у маленькiй хатинцi i щодня працював у саду. В усьому селi нi в кого не було такого гарного саду, як у малого Ганса. Там росли i запашнi гвоздики, i левкоi, i жовтцi. Були там i червонi та жовтi троянди, i лiловi первоцвiти, i фiалки – золотистi, блакитнi й бiлi, водозбiр i серцевик, майоран i базилiк, i примули, i пiвники, i нарциси, i пiвонii. Коли вiдцвiтали однi квiти, приходив час цвiсти iншим, i тому на сад завжди любо було глянути, а запах там стояв просто чудовий.
У малого Ганса було багато друзiв, i найкращим з них був Великий Х’ю, Мiрошник. Справдi, цей багатiй так любив малого Ганса, що, проходячи повз його садок, на знак дружньоi приязнi завжди перехилявся через паркан i зривав собi великий букет квiтiв або повну жменю любистку, а як була пора врожаю, то напихав собi повнi кишенi стиглих слив та вишень.
– У справжнiх друзiв усе мусить бути спiльним, – часто примовляв Мiрошник, i Ганс, посмiхнувшись, кивав у вiдповiдь. Вiн дуже пишався тим, що мае друга з такими благородними думками.
Звичайно, сусiди подеколи дивувалися, що багатий Мiрошник нiчим не вiддячить малому Гансу, хоч мае сотнi мiшкiв борошна у клунi, шiсть молочних корiв i велике стадо овець; але Ганс нiколи не замислювався про такi дрiбницi, i нiщо його так не тiшило, як усi тi гарнi слова, якими Мiрошник описував справжню дружбу.
Так вiн собi жив i працював у своему саду. Навеснi, влiтку та восени йому жилося зовсiм непогано, та о зимовiй порi, коли вже не було нi квiтiв, нi фруктiв, аби продати iх на ринку, Ганс дуже потерпав вiд холоду та голоду i часто лягав спати, повечерявши жменькою сушених груш чи засохлих горiхiв. До того ж узимку вiн почувався дуже самотнiм, бо Мiрошник нiколи не приходив до нього в гостi.
– Поки не зiйде снiг, нащо й ходити до малого Ганса, – казав Мiрошник своiй жiнцi. – Коли люди-на у скрутi, iй не до гостей. Нехай краще побуде на самотi. Принаймнi так я розумiю обов’язки справжнього друга i гадаю, що я цiлком правий. Почекаю до весни, а тодi вже зберуся його вiдвiдати. Вiн зможе подарувати менi повний кошик первоцвiтiв, а це ж для нього така радiсть.
– Так, ти завжди дбаеш про iнших, – вiдповiла дружина, затишно вмостившись у крiслi перед коми-ном, де палали сосновi дрова. – Як це гарно з твого боку! А коли ти говориш про дружбу, просто заслухатись можна. Священик – i той не вмiе так красно говорити, дарма що живе у триповерховiм будинку i носить на пальцi золотий перстень.
– А чом би не запросити малого Ганса до нас? – спитав малий Мiрошниченко. – Коли йому погано, я подiлюся з ним кашею i покажу йому своiх бiлих кроликiв.
– От дурний хлопчисько! – гримнув Мiрошник. – Нащо ти до школи ходиш, як досi не набрався розуму? Якщо малий Ганс прийде сюди i побачить наш жаркий вогонь у коминi, i нашу добру вечерю, i оце барильце червоного вина, вiн може нам позаздрити, а заздрiсть – це страшний гандж, що губить людську душу. Звiсно ж, я не допущу, аби малий Ганс отак занапастив себе. Я його найкращий друг, я завжди ним опiкувався i пильнував, щоб вiн не збився з дороги. І до того ж, якщо малий Ганс прийде сюди, вiн може попросити в борг мiшок борошна, а я на це не погоджуся. Борошно i дружба – це зов-сiм рiзнi речi, i не слiд iх змiшувати. Коли слова звучать по-рiзному, то й значення у них рiзне. Це кожному зрозумiло.
– Як ти гарно говориш! – вигукнула дружина, наливаючи собi кухоль гарячого елю. – Я ледь не заснула, просто наче в церквi!
– Багато людей можуть робити добро, – вiдповiв Мiрошник, – а от таких, хто добре говорить, дуже мало. З цього й видно, що добре говорити бага-то важче. Для цього потрiбне вмiння!
І вiн суворо зиркнув через стiл на свого маленького сина. Той сидiв, похнюпившись, червоний вiд сорому, i сльози капали в чашку з чаем. А втiм, вiн був ще зовсiм малий, тож йому можна вибачити.
– Це кiнець iсторii? – спитав Водяний Пацюк.
– Звiсно, нi, – вiдповiла Коноплянка. – Це лише початок.
– Тодi ви просто вiдстали вiд часу, – зауважив Пацюк. – Нинi заведено починати з кiнця, потiм переходити до початку, а середину розповiдати на завершення. Це нова метода. Я чув про неi вiд одного критика, що прогулювався навколо ставка з якимсь молодим чоловiком. Вiн дуже докладно описав цю методу, i я певен, що вiн мав рацiю, бо в нього була зовсiм лиса голова i окуляри з синiми скельцями, а коли той юнак намагався щось заперечити, вiн одразу кричав: «Бридня!» Але, прошу, розповiдайте далi. Менi надзвичайно подобаеться Мiрошник. Я також маю благороднi почуття, тому в нас iз ним, здаеться, багато спiльного.
– Тож слухайте, – почала Коноплянка, стрибаючи з лапки на лапку. – Скоро зима скiнчилася, розквiтли блiдi зiрочки первоцвiтiв, i якось Мiрошник сказав своiй жiнцi, що збираеться вiдвiдати малого Ганса.
– Яке ж у тебе добре серце! – вигукнула жiнка. – Ти завжди пiклуешся про iнших! Та не забудь взяти великого кошика на квiти.
Мiрошник зв’язав крила свого вiтряка важким залiзним ланцюгом, почепив на руку великий кошик i спустився до села.
– Доброго ранку, малий Гансе! – привiтався вiн.
– Доброго ранку, – вiдповiв Ганс, спершись на лопату, широко всмiхнувся.
– Ну, як тобi велося взимку? – спитав Мiрошник.
– Дуже мило, що ви так турбуетеся про мене, – вiдповiв Ганс. – Правду сказати, було важкенько. Але ж тепер весна, i в мене все добре – бачите, якi гарнi квiти!
– Ми часто згадували про тебе, Гансе, – сказав Мiрошник, – усе гадали, як твоi справи.
– Ви такi добрi, – мовив Ганс. – А я вже боявся, що ви про мене забули.
– Гансе, ти мене дивуеш, – обурився Мiрошник. – Хiба можна забути про друга! Дружба – дивовижна рiч, але, боюся, ти просто не розумiеш поезii життя. До речi, якi в тебе чудовi первоцвiти!
– А й справдi, чудовi, – згодився Ганс. – А головне, що iх так багато. Це менi дуже пощастило. Може, iх купить донька бургомiстра, i тодi я викуплю свого вiзка.
– Викупиш вiзка? Ти хочеш сказати, що продав його? Яке глупство!
– Та що вдiеш, – зiтхнув Ганс. – Бачите, взимку я справдi бiдував, часом i на хлiб грошей бракувало. То спершу я продав срiбнi гудзики з недiльноi куртки, потiм – срiбного ланцюжка, потiм – мою велику люльку, а тодi вже й вiзка. Але зараз я все викуплю.
– Гансе, – урочисто промовив Мiрошник, – я подарую тобi свого вiзка. Вiн, звiсно, вже не так щоб новий, i один бiк у нього вiдвалився, i спицi трохи погнулись; i все ж таки я тобi його подарую. Знаю, це надто велика щедрiсть, i багато хто скаже, що я несповна розуму, але ж я не такий, як iншi. Я вважаю, що великодушнiсть – основа дружби, i до того ж у мене е новий вiзок. Отже, не хвилюйся, свого вiзка я дарую тобi.
– Так, це справдi дуже великодушно, – сказав малий Ганс, i його кругле лице засяяло вiд утiхи. – Я зможу легко його полагодити, адже в мене е кiлька гарних дощок.
– Гарних дощок? – перепитав Мiрошник. – Слухай, то це ж якраз те, що менi треба. Я давно збираюся полагодити дах у клунi, бо там така здоровенна дiра – тiльки пiде дощ, i все зерно геть вимокне. Як ти вчасно про це згадав! От бачиш, варто зробити комусь добро – i одразу матимеш вiддяку. Я подарував тобi вiзка, а ти подаруеш менi кiлька дощок. Звiсно, вiзок коштуе набагато дорожче, та справжнi друзi не зважають на такi дрiбницi. Неси-но тi дошки сюди, я хочу полагодити дах сьогоднi.
– Атож, зараз, – i малий Ганс хутко побiг до ко-мори та винiс звiдти усi дошки, що мав.
– Щось iх тут малувато, – завважив Мiрошник. – Боюся, коли я полагоджу дах, тобi вже й на вiзок не лишиться. Та що я можу вдiяти? Думаю, за те, що я подарував тобi вiзка, ти зiрвеш менi кiлька гарних квiток. Ось, тримай кошик. І дивися, щоб був повний!
– Повний кошик? – перепитав малий Ганс, трохи засмутившись, бо розумiв, що коли наповнити квiтами такий величезний кошик, то й продавати буде нiчого. А йому ж так хотiлося викупити своi срiбнi гудзики!
– Ну що ж, – сказав Мiрошник, – я подарував тобi вiзка i думав, що можу попросити в тебе кiлька квiточок. Може, я помиляюся, але менi здавалося, що дружба – справжня дружба – не мае нiчого спiльного з егоiзмом.
– Любий мiй друже, – вигукнув Ганс, – та бери хоч усi моi квiти, я буду тiльки радий, що змiг тобi вiддячити! Твоя гарна думка для мене дорожча, нiж срiбнi гудзики.
І вiн умить позривав усi своi первоцвiти та наповнив кошик до самого верху.
– Ну, то бувай, малий Гансе, – мовив Мiрошник, завдав собi на плече зв’язку дощок, пiдхопив кошика з квiтами i пiшов.
– До побачення, – вiдповiв малий Ганс i весело взявся до роботи. Вiн дуже радiв новому вiзку.
