скачать книгу бесплатно
Наступного дня Ганс пiдв’язував гiлочки жимолостi до ганку, аж раптом почув на дорозi Мiрошникiв голос. Вiн миттю зiстрибнув з драбини, побiг у садок i визирнув за паркан. Там стояв Мiрошник з великим лантухом борошна на спинi.
– Любий Гансе, – сказав Мiрошник, – ти не вiдвезеш оцей мiшок з борошном на ярмарок?
– Менi дуже шкода, – вiдповiв Ганс, – але сьогоднi я зовсiм не маю часу. Треба пiдв’язати в’юнки, i всi квiти полити, i траву пiдстригти.
– Ну що ж, гаразд, – сказав Мiрошник. – Хоча, як на мене, це не по-дружньому. Я вже зiбрався подарувати тобi вiзка, а ти не можеш зробити для мене таку дрiбницю!
– Не кажи так! – вигукнув малий Ганс. – Я ж хочу бути тобi справжнiм другом!
Вiн одягнув капелюха i з важким лантухом за плечима поспiшив на ярмарок.
День був спекотний, на дорозi стояла пилюка, i Ганс, ледве подолавши шосту милю, так втомився, що мусив сiсти перепочити. А потiм вiн зiбрався на силi, знову рушив уперед i врештi-решт доплентав до ярмарковоi площi. Там йому пощастило продати борошно за добру цiну, i вiн мерщiй поспiшив додому, поки не стемнiло, бо остерiгався розбiйникiв.
– Ох i важкий день у мене видався, – мовив Ганс сам до себе, лягаючи спати. – І все ж як добре, що я не вiдмовив Мiрошниковi, адже вiн мiй найкращий друг, та ще й вiзка менi подаруе!
Вранцi Мiрошник прийшов забрати виручку за борошно, а малий Ганс учора так натомився, що досi лежав у лiжку.
– Ну, ти й ледацюга! – сказав Мiрошник. – Я збираюся подарувати йому свого вiзка, а вiн тут розлежуеться! Лiнощi – то великий грiх, i менi не потрiбнi друзi-ледарi. Не ображайся, що я говорю отак напрямки. Я б не заводив цiеi розмови, якби ти не був моiм другом. Та яка користь вiд дружби, коли не можна говорити вiдверто? Казати приемнi речi, лестити та догоджати може будь-хто. На те й друзi – щоб говорити гiрку правду у вiчi, не боячись образити! І справжнiй друг завжди так робить – бо знае, що чинить добро.
– Так, менi дуже шкода, – засоромлено мовив Ганс, протер очi й скинув з голови нiчний ковпак. – Але я так втомився, що вирiшив трохи полежати в лiжку i послухати, як спiвають пташки. Знаеш, коли зранку послухаеш пташинi спiви, то й працюеться краще.
– Дуже радий за тебе, – вiдповiв Мiрошник, поляскавши Ганса по спинi. – А тепер скоренько вдягайся та ходiмо, полагодиш менi дах у клунi.
Бiдолашний малий Ганс дуже хотiв попрацювати в своему садку, адже квiти вже два днi були не политi. Але вiн побоявся засмутити свого найкращого друга – Мiрошника.
– Як ти гадаеш – якщо я скажу, що сьогоднi менi нiколи, це знов буде не по-дружньому? – боязко спитав вiн.
– Ще б пак, – вiдказав Мiрошник. – Не думаю, що прошу забагато, адже я збираюся подарувати тобi вiзка! Та, звiсно, ти можеш вiдмовитись, i менi доведеться працювати самому.
– Нi, що ти! Нi в якому разi! – вигукнув Ганс, схопився з лiжка, вдягнувся i пiшов з Мiрошником до клунi.
Вiн працював аж до вечора, а коли стемнiло, Мiрошник прийшов подивитись, як iде робота.
– Ну що, малий Гансе, ти вже впорався? – весело гукнув вiн.
– Так, все готово, – вiдповiв Ганс, злазячи з драбини.
– Отож, – мовив Мiрошник. – Як приемно зробити щось для iншого, правда?
– Це справжня честь для мене – слухати такi гарнi слова, – вiдповiв зморений Ганс, витираючи пiт з лоба. – Боюся, в мене нiколи не буде таких благородних думок.
– Будуть, не сумнiвайся, – заспокоiв його Мiрошник. – Треба лише добряче попрацювати над собою. Поки що ти засвоiв практику дружби, а колись опануеш i теорiю.
– Ти справдi так гадаеш? – спитав Ганс.
– Та звiсно ж, – вiдповiв Мiрошник. – А тепер, коли ти вже полагодив дах, iди додому i вiдпочинь. Завтра поженеш мое стадо на гiрське пасовище.
Бiдолаха не посмiв сперечатись. Рано-вранцi Мiрошник пригнав овець до його хатинки, i Ганс повiв стадо пастися в гори. Там вiн провiв цiлiсiнький день, повернувся геть знесилений i, заснувши у крiслi, проспав аж до полудня.
«Ну, сьогоднi я нарештi попрацюю в садочку!» – вирiшив вiн i мерщiй заходився до роботи.
Проте вийшло так, що нi цього дня, нi згодом малий Ганс не змiг подбати про своi квiти, бо найкращий друг раз у раз просив зробити йому ще якусь дружню послугу. У Мiрошника було безлiч рiзних справ у мiстi, та й на млинi вистачало роботи, i Ганс мусив устигати i тут, i там. Часом це його дуже засмучувало – а раптом квiти подумають, що вiн про них геть забув? Але вiн утiшався тим, що Мiрошник – його кращий друг. «І до того ж, – думав Ганс, – вiн збираеться подарувати менi свого вiзка, а це дуже великодушно з його боку».
І малий Ганс працював на Мiрошника, а Мiрошник весь час говорив йому гарнi слова про дружбу, якi Ганс старанно записував i, як сумлiнний учень, перечитував на нiч.
Одного вечора, сидячи бiля камiна, Ганс почув, як хтось грюкае в дверi. Нiч була непогожа, i надворi так страшно завивав вiтер, що спершу Ганс подумав, наче то шумить буря. Але стук пролунав знову, а тодi ще раз – iще гучнiше.
«Певно, це якийсь бiдолашний мандрiвник», – подумав Ганс i пiшов вiдчиняти.
На порозi стояв Мiрошник з лiхтарем в однiй руцi й великим цiпком у другiй.
– Любий Гансе, – залементував Мiрошник, – у мене таке лихо! Мiй синок упав з драбини i сильно забився. Я пiшов по лiкаря, але вiн живе так далеко, а нiч така вiтряна, що менi спало на думку – може, ти пiдеш замiсть мене? Ти ж пам’ятаеш, я збираюся подарувати тобi свого вiзка, i буде лише справедливо, коли ти зробиш менi щось у вiддяку.
– Так, звiсно! – вигукнув Ганс. – Як добре, що ти звернувся до мене! Я зараз пiду, тiльки дай менi лiхтаря, щоб я не впав у якийсь рiвчак, – нiч така темна!
– Вибач, друже, – вiдповiв Мiрошник, – але цей лiхтар зовсiм новий, i буде шкода, коли з ним щось станеться.
– Ну, то пусте, обiйдуся без лiхтаря, – вигукнув малий Ганс, нап’яв кожуха i теплу червону шапку, пов’язав на шию шарфа i вибiг надвiр.
Яка то була страшна нiч! Надворi було темно, аж чорно, i Ганс ледве бачив дорогу в темрявi, а лютий вiтер збивав його з нiг. Проте вiн вiдважно рушив уперед i за три години вже стукав у дверi лiкаревого будинку.
– Хто там? – спитав лiкар, визирнувши з вiкна спальнi.
– Це я, лiкарю, малий Ганс!
– Що тобi треба, малий Гансе?
– Мiрошниченко упав з драбини i забився, i Мiрошник просить вас негайно прийти.
– Еге, он воно що!
Лiкар наказав осiдлати йому коня, взув високi чоботи, взяв лiхтаря i спустився вниз. Вiн поiхав верхи до будинку Мiрошника, а малий Ганс поплентався слiдом.
А буря розходилася ще дужче, дощ лив як з вiдра, малий Ганс не розбирав дороги i вiдстав вiд лiкаря. Врештi-решт вiн заблукав i втрапив у болото, у страшну драговину, де були глибокi провалля. Там малий Ганс i втонув. Наступного дня пастухи витягли його тiло з ями, повноi води, i принесли до села.
На похорон прийшли всi селяни, бо вони любили малого Ганса. А розпоряджався на похоронi не хто iнший, як Мiрошник.
– Я ж був його найкращим другом, – говорив Мiрошник, – тому по справедливостi вiзьму на себе цей почесний обов’язок.
І вiн, з голови до п’ят вбраний у чорне, йшов на чолi поховальноi процесii i щомить витирав очi великою хусткою.
– Смерть малого Ганса – велика втрата для нас усiх, – сказав сiльський коваль пiсля похорону, коли всi, сидячи в затишнiй корчмi, пили запашне вино i iли солодкi коржики.
– Так, це велика втрата, особливо для мене, – вiдповiв Мiрошник. – Я ж зiбрався був подарувати йому свого вiзка, а тепер не знаю, куди його подiти. У мене вдома вiн якось не до ладу, а продати його – то за такий мотлох i гроша не дадуть. Вiднинi я бiльш нiчого нiкому не даруватиму. Цi благороднi вчинки, вони завжди тобi боком вилазять!
– Ну, а що далi? – спитав Водяний Пацюк пiсля довгоi мовчанки.
– Це все, – вiдповiла Коноплянка.
– А що сталося з Мiрошником? – наполягав Пацюк.
– О, цього я не знаю, – сказала Коноплянка, – i, по правдi кажучи, мене це аж нiяк не цiкавить.
– От i видно, яка у вас черства вдача, – обурено мовив Пацюк.
– Боюся, ви не зрозумiли моралi цiеi iсторii, – зауважила Коноплянка.
– Чого я не зрозумiв?! – заверещав Пацюк.
– Моралi.
– То це була iсторiя з мораллю?!
– Так, звичайно, – вiдповiла Коноплянка.
– Он воно що! – розлючено вигукнув Пацюк. – Думаю, ви повиннi були мене попередити. Тодi я й слу -хати вас не став би! Я просто б одразу крикнув: «Бридня!» – як отой критик. А втiм, ще й зараз не пiзно.
І вiн з вiдчайдушним криком «Бридня!» махнув хвостом та мерщiй сховався у своiй норi.
– Як вам цей Водяний Пацюк? – спитала Качка, трохи згодом пiдпливши до берега. – У нього е своi гарнi риси. Але, знаете, я все-таки мати – i коли бачу такого впертого холостяка, менi аж плакати хочеться.
