скачать книгу бесплатно
Зорянi митi людства. Новели (збiрник)
Стефан Цвейг
Цикл iсторичних мiнiатюр вiдомого австрiйського письменника Стефана Цвейга (1881–1942) «Зорянi митi людства» розповiдае про епiзоди минулого, що поеднають долю людини з поворотними моментами в iсторii. Читач дiзнаеться про останню подорож Толстого в Астапово, помилування Достоевського, повернення Ленiна в Петроград 1917 року. Серед героiв циклу також султан Мехмед-завойовник, який захопив Константинополь i тим поставив крапку в iсторii Вiзантiйськоi iмперii; Руже де Лiль, автор знаменитоi «Марсельези»; маршал Грушi, що спiзнився на поле битви пiд Ватерлоо i тим самим визначив поразку Наполеона… Саме «Зорянi митi людства» разом з новелою «Амок» принiсли письменнику свiтову славу.
Є почуття й бажання, що нiколи не змiнюються. І Цвейг, як нiхто, вмiв описати iх, перш за все пристрасть – неконтрольовану, несамовиту любов, не важливо, до чоловiка чи жiнки, до грошей чи до гри, до пригод чи влади над iншими. Його новели захоплюють незвичайними сюжетами, коханням на межi життя й смертi, напруженiстю та драматизмом.
Стефан Цвейг
Зорянi митi людства
Новели
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
© П. В. Таращук, переклад украiнською, 2017
© Н. Сняданко, переклад украiнською, 2010
© В. Бобинський, переклад украiнською
© І. Стешенко, переклад украiнською
Die ?bersetzung ins Ukrainische dieser Ausgabe wurde vom Europ?ischen ?bersetzer-Kollegium Straelen (Deutschland) unterst?rzt
Переклад цього видання здiйснено за пiдтримки Європейського колегiуму перекладачiв у Штраленi (Нiмеччина)
* * *
Зорянi митi людства[1 - © П. В. Таращук, переклад украiнською, 2017]
Передмова
Жоден митець не е митцем ненастанно всi двадцять чотири години свого щоденного життя, бо все суттеве i тривале, що вдаеться йому, завжди вiдбуваеться в нечисленнi та рiдкiснi митi натхнення. Так само й iсторiя, якiй ми дивуемось як найвидатнiшому поетовi та акторовi всiх часiв, аж нiяк не завжди е творчою. Навiть у цiй «таемничiй майстернi Господа», як шанобливо назвав Гете iсторiю, вiдбуваеться незмiрно багато байдужого i повсякденного. Навiть тут, як i всюди в мистецтвi та життi, незабутнi моменти рiдкiснi. Здебiльшого iсторiя, наче хронiст, байдуже i наполегливо нанизуе ланку за ланкою в довжелезному ланцюгу, що йде крiзь сторiччя, складае факт до факту, бо кожне зусилля потребуе часу для пiдготовки, кожна справжня подiя – розвитку. Народ завжди потребуе мiльйонiв людей, щоб постав один генiй, завжди мають збiгти мiльйони марних свiтових годин, щоб спалахнула одна зоряна мить людства.
Коли в мистецтвi постае генiй, вiн переживае свiй час, а коли настае така свiтова мить, вона вирiшуе долю наступних десятирiч i сторiч. Як на вiстрi громовiдводу збираеться електрична напруга всiеi атмосфери, так i в найкоротшому промiжку часу зосереджуеться незмiрна повнота подiй. Те, що за iнших обставин минае мало-помалу, одне за одним i одне поряд з одним, стискаеться в едину мить, яка все визначае i все вирiшуе: якесь одне «я», одне «нi», одне «зарано» або «запiзно» надають цiй митi незворотностi для сотень поколiнь, i саме вона визначае життя iндивiда, народу i навiть плин долi всього людства.
Оцi драматично сконцентрованi, оцi доленоснi митi, коли постанова, яка переживе час, зосереджуеться в однiй датi, однiй годинi, а часто навiть в однiй хвилинi, – рiдкiснi i в життi iндивiда, i в перебiгу iсторii. Деякi такi зорянi митi – я назвав iх так, бо вони яскраво й незмiнно, наче зорi, осявають нiч минущостi, – я й спробую пригадати в цiй книжцi, дивлячись на рiзнi часи i краiни. Я нiде не намагався забарвити або посилити власними вигадками душевну правду якоiсь зовнiшньоi або внутрiшньоi подii, бо в тi довершенi митi, коли цi подii постали в закiнченiй формi, iсторiя не потребуе нiякоi помiчноi руки. Там, де iсторiя справдi дiе як поет i драматург, жоден поет не повинен намагатися перевершити ii.
Утеча в безсмертя
Вiдкриття Тихого океану 25 вересня 1513 року
Спорядять корабель
Уперше повернувшись зi щойно вiдкритоi Америки, Колумб пiд час своеi трiумфальноi ходи по вулицях Севiльi й Барселони, що iх заполонили людськi тлуми, показав безлiч коштовностей та дивовиж: червоношкiрих людей доти невiдомоi раси, нiколи не бачених тварин, строкатих верескливих папуг, незграбних тапiрiв, дивнi рослини та плоди, якi невдовзi приживуться в Європi, – кукурудзу, тютюн i кокосовий горiх. Цьому всьому вражено дивувалася радiсна юрба, натомiсть королiвську пару та ii радникiв найдужче зацiкавили кiлька ящичкiв i кошичкiв iз золотом. Але золота з новоi Індii Колумб привiз небагато: кiлька прикрас, вимiняних або вкрадених у тубiльцiв, кiлька маленьких зливкiв i жменьку золотого пiску, радше золотого пороху, нiж золота; всiеi тiеi здобичi вистачило б щонайбiльше для карбування двох сотень дукатiв. Але генiальний Колумб, що завжди фанатично вiрив у те, в що хотiв вiрити, i пишався своiм морським шляхом, як вiн думав, до Індii, у своiй щирiй екзальтацii гордовито заявляв, що це тiльки невеличка перша проба. До нього доходили надiйнi звiстки про незмiрнi золотi копальнi на тому новому островi; зовсiм неглибоко, пiд тоненьким шаром землi, там у багатьох мiсцях лежать поклади коштовного металу. Золото можна було б легко викопувати звичайними лопатами. А ще далi на пiвдень е держави, де володарi п’ють iз золотого посуду, а золото коштуе менше, нiж свинець. Король, завжди потребуючи грошей, зачудовано дослухався до розповiдей про нову краiну Офiр, яка належить йому. Колумба з його пiднесеною глупотою тодi ще не знали досить добре, щоб сумнiватися в його обiцянках. Одразу спорядили великий флот для другого плавання, i тепер уже не знадобилися вербувальники й барабанщики, щоб набрати команду. Новина про щойно вiдкриту краiну Офiр, де можна голiруч видобувати золото, довела до нестями всю Іспанiю: люди прибували сотнями й тисячами, прагнучи поiхати до El Dorado, Золотоi краiни.
Але що за каламутний потiк погнала тепер пожадливiсть з усiх мiстечок, сiл i садиб! З’явилися не тiльки чеснi шляхтичi, якi прагнули ретельно позолотити свiй герб, не тiльки вiдважнi авантюрники i смiливi солдати, бо в Палос-де-ла-Фронтеру i Кадiс прибився ще й увесь бруд i шумовиння Іспанii. Таврованi злодii i розбiйники, що шукали в Ельдорадо прибуткового ремесла, боржники, якi намагалися втекти вiд своiх кредиторiв, чоловiки, якi хотiти втекти вiд своiх сварливих дружин, – усi цi desperados, вiдчайдухи, що хотiли втекти вiд свого пропащого життя, таврованi злочинцi й тi, кого шукали альгвасили, зголошувались пiти в плавання, – то була напрочуд примхливо зiбрана мiшанина невдах, якi надумали, нарештi забагатiти одним ударом i тому були готовi до всякого насильства i будь-якого злочину. Завдяки фантазiям Колумба, мовляв, у тiй краiнi досить копнути землю лопатою – i засяють золотi самородки, люди довели одне одного до такоi нестями, що заможнi пани, покидаючи краiну, брали з собою слуг i в’ючних тварин, щоб одразу мати змогу привезти багато коштовного металу. А якщо не щастило стати членом експедицii, тодi поставав мимоволi iнший шлях: без королiвського дозволу самостiйно спорядити корабель i рушити в авантюрне плавання, щоб тiльки чимшвидше добутися до нових земель i хапати золото, золото, золото; Іспанiя миттю позбулася неспокiйного життя i найнебезпечнiшоi потолочi.
Губернатор Еспаньйоли (пiзнiшого Сан-Домiнго, або Гаiтi) зi страхом поглядав на тих непроханих гостей, якi заполонили довiрений йому острiв. Рiк у рiк кораблi доправляли новий вантаж i дедалi буйнiше товариство. А водночас на всiх прибульцiв чекало прикре розчарування, бо золото там аж нiяк не лежало покладами на вулицях, а з безталанних тубiльцiв, на яких напосiдали тi нелюди, годi було витрусити бодай золоту пiщинку. Отож тi грабiжницькi ватаги блукали й тинялися навколо, наганяючи страх i на нещасних iндiанцiв, i на губернатора. Вiн марно намагався обернути iх у колонiзаторiв, роздаючи iм землю, худобу i щедро надiляючи iх людською худобою, даючи кожному як рабiв шiстдесят, а то й сiмдесят тубiльцiв. Але й родовитi iдальго, i колишнi розбiйники не бачили сенсу в сiльському господарствi. Не на те вони приiхали, щоб вирощувати пшеницю й випасати худобу, замiсть дбати про посiви та врожаi, вони катували бiдолашних тубiльцiв – за кiлька недовгих рокiв знищивши все мiсцеве населення – або сидiли в шинках. Не багато минуло й часу, як бiльшiсть iх залiзли в такi борги, що пiсля свого майна були змушенi продати ще й плащ, капелюх i останню сорочку, крамарi й лихварi вже хапали iх за горло.
Бажаною полегкiстю для всiх тих невдах з Еспаньйоли стало повiдомлення, що один шановний чоловiк з острова, правник i bachillerato, бакалавр, Мартiн Фернандес де Енсiсо, спорядив 1510 року корабель, щоб iз новою командою приплисти на допомогу своiй колонii на terra firma, суходолi. 1509 року двое славетних авантюрникiв – Алонсо де Охеда i Дiего де Нiгуеса – отримали вiд короля Фердинанда землю, щоб заснувати поблизу вiд теперiшнього Панамського каналу та узбережжя Венесуели колонiю, яку трохи передчасно назвали Castilia del Oro, тобто Золотою Кастилiею; сп’янiвши вiд гучноi назви й одурений брехнею, необiзнаний зi свiтом правознавець уклав у цей захiд усе свое майно. Але з новозаснованоi колонii Сан-Себастьян у затоцi Ураба не надходило золота, звiдти лунали лише розпачливi крики надати допомогу. Половина людей була виснажена боротьбою з тубiльцями, друга половина – голодом. Для порятунку вкладених грошей Енсiсо позбувся решти свого майна i спорядив допомiжну експедицiю. Тiльки-но поширилася звiстка, що Енсiсо потребуе воякiв, як усi desperados, усi волоцюги з Еспаньйоли скористалися нагодою поiхати разом iз ним на континент. Щоб тiльки податися геть, утекти вiд кредиторiв й уникнути пильностi суворого губернатора! Але й кредитори не втрачали пильностi. Збагнувши, що iхнi найбiльшi боржники збираються навiки попрощатися з ними, вони рушили до губернатора, просячи, щоб вiн нiкого не пускав без свого особистого дозволу. Губернатор задовольнив iхне прохання. Запровадили пильний нагляд, корабель Енсiсо мав стояти за межами гаванi, й губернаторськi човни патрулювали, не даючи прокрастися на борт жодному непроханому. Всi desperados, якi менше боялися смертi, нiж чесноi працi та ув’язнення за борги, з незмiрною гiркотою придивлялись, як корабель Енсiсо без них напинае всi вiтрила, пливучи назустрiч пригодам.
З туго напнутими вiтрилами корабель Енсiсо вiдплив з Еспаньйоли до американського суходолу, невдовзi обриси острова розчинились у синьому обрii. Плавання було спокiйне, i попервах не помiчали нiчого особливого, хiба тiльки те, що величезний собацюра з незмiрною силою – вiн був сином славетного пса Бесерiкко i сам став славетним пiд назвою Леонсiко – неспокiйно бiгав по палубi i до всього пильно принюхувався. Нiхто не знав, кому належала та могутня тварина i як вона опинилася на борту. Зрештою впало в очi ще й те, що пес не вiдходить вiд надто вже великого ящика з провiантом, доставленого на борт останнього дня. Але ж дивiться, той ящик вiдкрився сам собою, i з нього вибрався в повному обладунку, з мечем, щитом та в шоломi, немов Сантьяго, святий покровитель Іспанii, десь тридцятип’ятирiчний чоловiк. То був Васко Нуньес де Бальбоа, що дав отак перший доказ своеi дивовижноi вiдваги та винахiдливостi. Народившись у шляхетнiй родинi в Хересi-де-лос-Кабальерос, вiн поплив у Новий Свiт iз Родрiго де Бастiдасом як простий солдат, i зрештою iхнiй корабель пiсля численних блукань таки прибило до берега Еспаньйоли. Губернатор марно намагався перетворити Нуньеса де Бальбоа в доброго колонiста: за кiлька мiсяцiв вiн кинув напризволяще видiлений йому шмат землi i залiз у такi борги, що не знав, як урятуватися вiд своiх кредиторiв. Та, якщо iншi боржники, зцiпивши кулаки, поглядали з берега на губернаторськi човни, якi не давали iм змоги втекти на корабель Енсiсо, Нуньес де Бальбоа вiдважно обминув кордон, який виставив Дiего Колумб, i заховався в порожнiй ящик вiд провiанту, наказавши своiм поплiчникам занести його на борт, де серед метушнi пiд час вiдплиття нiхто не помiтив зухвалих хитрощiв. Тiльки тодi, коли корабель був так далеко вiд берега, що через пасажира без квитка нiхто б не повертався назад, Бальбоа вийшов зi свого сховку. Тепер вiн тут.
Bachillerato Енсiсо був правник i, як i бiльшiсть учених юристiв, не мав чуття до романтики. Як алькальд, тобто начальник полiцii новоi колонii, вiн не хотiв терпiти того непевного чоловiка, що плив задарма на його кораблi. Тому категорично заявив Нуньесу де Бальбоа, що й не думае брати його з собою, а висадить на наступному островi, повз який вони пропливатимуть, – байдуже, населений чи нi.
Але до такого не дiйшло. Поки корабель ще тримав курс на Castilia del Oro, йому назустрiч трапився корабель – тiеi пори то було диво, бо тодi в тих невiдомих морях плавало, може, зо два десятки суден – iз численним екiпажем, вiв його чоловiк, чие iм’я невдовзi лунатиме по свiту: Франсiско Пiсарро. Тi люди пливли з належноi Енсiсо колонii Сан-Себастьян, i iх спершу вважали за бунтiвникiв, якi самовiльно покинули своi пости. Але, на превеликий жах Енсiсо, вони повiдомили, що нiякого Сан-Себастьяна вже немае, вони останнi люди з колишньоi колонii, комендант Охеда покинув ii на своему кораблi, а решта, що мали тiльки двi бригантини, були змушенi чекати, аж поки померло сiмдесят чоловiк, тiльки тодi вони змогли вмiститися на двох невеличких суднах. Але з двох бригантин одна зазнала кораблетрощi, тридцять чотири чоловiки Пiсарро – останнi, хто вижив, iз Castilia del Oro. Куди ж тепер податися? Люди Енсiсо пiсля розповiдей Пiсарро мали невелике бажання терпiти страхiтливий болотистий клiмат покинутого поселення й отруйнi стрiли тубiльцiв; повернення на Еспаньйолу видавалося iм единою можливiстю. Тiеi небезпечноi митi наперед раптом виступив Васко Нуньес де Бальбоа. Вiн пояснив, що завдяки своiй першiй подорожi з Родрiго де Бастiдасом знае все узбережжя Центральноi Америки, i пригадав, що вони тодi знайшли мiсцевiсть iз назвою Дарiен на березi золотоносноi рiчки, де жили приязнi тубiльцi. Саме там, а не в цьому осередку лиха слiд заснувати нову колонiю.
Уся команда одразу пристала на пропозицiю Нуньеса де Бальбоа. Дотримуючись його настанов, корабель поплив до Дарiена на Панамському перешийку, де iспанцi своiм звичаем одразу влаштували рiзанину тубiльцiв, а оскiльки серед награбованого добра було й золото, desperados вирiшили й оселитися там, iз побожною вдячнiстю назвавши нове мiсто Санта-Марiя-де-ла-Антiгуа-дель-Дарiен.
Небезпечне пiднесення
Невдовзi bachillerato Енсiсо, нещасний фiнансист колонii, тяжко пошкодував, що не викинув вчасно за борт ящик iз Нуньесом де Бальбоа всерединi, бо через кiлька тижнiв той зухвалий чоловiк уже мав у руках усю владу. Як правник, що вирiс з уявленнями про дисциплiну й порядок, Енсiсо у своiй якостi алькальда спробував замiсть губернатора, якого ще не було, керувати колонiею на користь iспанськоi корони i в жалюгiднiй iндiанськiй хижi писав своi постанови не менш охайно i точно, нiж якби сидiв у своему кабiнетi правника в Севiльi. В тiй пустцi, де ще не ступала людська нога, вiн заборонив солдатам виторговувати в тубiльцiв золото, бо то привiлей корони, i спробував змусити недисциплiновану ватагу до порядку й закону, але авантюрники iнстинктивно дослухалися до людини меча й обурювалися людиною пера. Невдовзi Бальбоа став справжнiм господарем колонii, Енсiсо, рятуючи життя, був змушений утiкати, а коли, нарештi прибув Нiкуеса, один iз призначених волею короля губернаторiв terra firma, щоб дати всьому лад, Бальбоа просто не дав йому висадитися, i горопашний Нiкуеса, вигнаний iз землi, яку надав йому король, загинув у морi, повертаючись на батькiвщину.
Тепер уже Нуньес де Бальбоа, чоловiк iз ящика, господар колонii. Але, незважаючи на свiй успiх, вiн не вiдчувае спокою на душi. Адже вiн вiдкрито збунтувався проти короля i ще менше може сподiватися на прощення, бо поставлений королiвським указом губернатор загинув iз його провини. Нуньес знае, що клятий Енсiсо зi своiми скаргами вже пливе до Іспанii i рано або пiзно його судитимуть за бунт. Але все-таки: Іспанiя далеко, а вiн мае ще вдосталь часу, поки корабель двiчi перетне океан. Не менш тямущий, нiж зухвалий, Нуньес знайшов единий спосiб утримувати свою узурповану владу якомога довше. Вiн знав, що тiеi пори успiх виправдовував будь-який злочин i чимала партiя золота, доправлена до королiвськоi скарбницi, здатна загальмувати переслiдування за злочин, а то й узагалi покласти йому край. Отже, треба спершу дiстати золото, бо золото – це влада! Разом iз Франсiско Пiсарро Нуньес де Бальбоа поневолив та пограбував навколишнiх тубiльцiв i серед звичайноi на той час рiзанини йому вдалося домогтися вирiшального успiху. Один iз касикiв на ймення Карета, на якого Нуньес пiдступно напав, найбрутальнiше порушивши закони гостинностi, запропонував йому, щоб уникнути неминучоi смертi, що, можливо, було б краще не обертати iндiанцiв у ворогiв, а укласти союз iз його плем’ям, i запропонував як запоруку вiрностi свою доньку. Нуньес де Бальбоа одразу збагнув, як важливо мати надiйного й могутнього друга помiж тубiльцiв, пристав на пропозицiю Карети i, що дивуе ще бiльше, до останнього подиху був найнiжнiше вiдданий тiй iндiанськiй дiвчинi. Разом iз касиком Каретою вiн скорив усiх навколишнiх iндiанцiв i набув серед них такого авторитету, що, зрештою, навiть наймогутнiший вождь на ймення Комагре шанобливо запросив його до себе.
Цей вiзит до могутнього вождя став причиною важливоi для всiеi свiтовоi iсторii постанови в життi Васко Нуньеса де Бальбоа, що дотепер був лише desperado i зухвалим бунтiвником проти корони, на якого чекала сокира або шибениця кастильського правосуддя. Касик Комагре прийняв Нуньеса де Бальбоа в просторiй кам’яницi, яка вкрай здивувала гостя своiм багатством, i без нiяких прохань подарував йому чотири тисячi унцiй золота. Але тепер настала пора дивуватися касику. Адже тi сини неба, могутнi й богорiвнi чужинцi, яких вiн приймав iз такою шанобою, втратили, тiльки-но побачивши золото, всю свою гiднiсть. Мов спущенi з ланцюга собаки, вони накинулись один на одного, подiставали мечi, стиснули кулаки, галасували i лютували, кожен прагнув отримати свою особливу частку золота. Касик iз подивом i зневагою приглядався до несамовитих: то був вiчний подив дитини природи в усiх закутках землi перед культурними людьми, яким жменька жовтого металу видаеться дорожчою за всi духовнi й технiчнi здобутки iхньоi культури.
Касик зрештою здобувся на слово, й iспанцi з пожадливим трепетом дослухалися до слiв, якi перекладав тлумач. Як дивно, казав Комагре, що ви сперечаетеся мiж собою через таку дрiбницю i через такий звичайний метал наражаете свое життя на найтяжчi незручностi й небезпеки. Отам, за тими горами, простерлось широке море, i всi рiчки, що впадають у нього, несуть iз собою золото. Там живе народ, що плавае, як i ви, на кораблях iз вiтрилами та веслами, i його володарi iдять та п’ють iз золотого посуду. Там цього жовтого металу можна знайти скiльки завгодно. Але цей шлях небезпечний, бо вождi, безперечно, не пускатимуть вас. І туди веде тiльки один шлях, який можна подолати за кiлька днiв.
Васко Нуньес де Бальбоа вiдчув, як йому защемiло серце. Нарештi знайдено слiд казковоi золотоi краiни, про яку вони мрiяли довгi роки; повсюди, на пiвночi й на пiвднi, його попередники прагнули знайти ii, а тепер до неi можна дiйти лише за кiлька днiв, якщо цей касик каже правду. І водночас пiдтверджено нарештi iснування другого океану, шлях до якого марно шукали Колумб, Кабот, Коререаль i всi видатнi й славетнi мореплавцi; власне, завдяки цьому вiдкрито ще й шлях навколо земноi кулi. Того, хто першим побачить те нове море i вiд iм’я своеi батькiвщини вiзьме владу над ним, уже нiколи не забудуть на землi. Бальбоа зрозумiв завдання, яке вiн мае виконати, щоб позбутися всякоi провини i здобути неминущу славу: треба першим перетнути перешийок i дiйти до Mar de Sur, Пiвденного моря, що веде до Індii, i завоювати для iспанськоi корони цей новий Офiр. Та мить у домi касика Комагре вирiшила долю Бальбоа. Вiдтодi життя цього випадкового авантюрника вже мало високий сенс, який виходить за межi часу.
У долi людини немае бiльшого щастя, нiж на половинi свого життя, в творчi чоловiчi лiта, з’ясувати свое життеве завдання. Нуньес де Бальбоа знае, про що йому тепер iдеться: жалюгiдну смерть на ешафотi або безсмертя. Треба одразу купити собi мир iз короною, легiтимувати й легалiзувати вже по шкодi свiй лихий учинок: узурпацiю влади. Тому вчорашнiй бунтiвник як найвiрнiший пiдданий посилае королiвському скарбнику Пасамонте на Еспаньйолi не тiльки п’яту частину з подарунка Комагре, належну по закону коронi, а й, краще обiзнаний зi звичаями свiту, нiж сухий правник Енсiсо, додае до офiцiйного послання ще й окремий щедрий золотий подарунок скарбниковi з проханням затвердити його на посадi генерального капiтана колонii. Хоча така дiя аж нiяк не входила до повноважень скарбника, вiн усе-таки послав Нуньесу де Бальбоа якийсь тимчасовий i насправдi нiкчемний документ. Водночас Бальбоа, прагнучи подбати про свою безпеку з усiх бокiв, послав двох своiх найнадiйнiших людей до Іспанii, щоб вони при дворi розповiли про його заслуги перед короною й повiдомили про важливу новину, яку вiн виманив у касика. Йому треба, переказав Васко Нуньес де Бальбоа до Севiльi, лише загiн тисячу чоловiк, iз таким загоном вiн зобов’язувався зробити для Кастилii так багато, як ще нiколи не робив до нього жоден iспанець. Нуньес пообiцяв вiдкрити нове море i здобути нарештi знайдену Золоту краiну, яку марно обiцяв Колумб i яку вiн, Бальбоа, завоюе.
Здаеться, нiби для пропащого чоловiка, бунтiвника й desperado, тепер усе повернулося на добре. Але наступний корабель з Іспанii привiз погану новину. Один iз поплiчникiв Нуньеса пiд час повстання, якого вiн свого часу послав до Іспанii, щоб той при дворi спростував звинувачення окраденого Енсiсо, повiдомив, що ситуацiя небезпечна для Нуньеса й загрожуе навiть його життю. Одурений bachillero зi своею скаргою на грабiжника утвердив свою правоту перед iспанським правосуддям, i воно присудило дати жертвi вiдшкодування. Натомiсть звiстка про недалеке Пiвденне море, яка могла б урятувати Нуньеса, ще не дiйшла до двору; хай там як, iз наступним кораблем прибуде судовий виконавець, щоб притягти Бальбоа до вiдповiдальностi за бунт i або на мiсцi оголосити йому вирок, або привезти в кайданах до Іспанii.
Васко Нуньес де Бальбоа збагнув, що вiн пропащий. Вiн отримав вирок ще до того, як дiйшла його звiстка про Пiвденне море, що лежить неподалiк, i золотi береги. Рiч зрозумiла, нею скористаються, коли його голова вже покотиться на землю, i хтось iнший виконае його завдання, про яке вiн мрiяв, а вiн сам уже нiчого не може сподiватися вiд Іспанii. Всi знають, що вiн спровадив на смерть законного королiвського губернатора, знають, що вiн свавiльно прогнав iз посади алькальда, – отже, той вирок ще слiд назвати милосердним, бо йому загрожуе тiльки ув’язнення й не доведеться спокутувати свое зухвальство на ешафотi. На могутнiх друзiв вiн уже не може покладатися, бо й сам не мае нiякоi влади, а його найкращий адвокат – золото – ще мае надто тихенький голос, щоб забезпечити йому ласку. Тiльки одне може врятувати його тепер вiд кари за смiливiсть: ще бiльша смiливiсть. Якщо вiн вiдкрие нове море i новий Офiр до того, як приiде судовий виконавець i його охоронцi схоплять його й закують у кайдани, вiн ще може врятуватися. Тут, на краю населеноi землi, вiн може вдатися тiльки до своерiдноi втечi, до втечi для грандiозного завдання, втечi в безсмертя.
Отож Нуньес де Бальбоа вирiшив не чекати з Іспанii тисячу воiнiв, яких вiн просив для завоювання невiдомого океану, так само як не чекав вiн i приiзду судового виконавця. Краще зi жменькою не менш рiшучих людей наважитись на незмiрне! Краще загинути з честю пiд час найвiдважнiшоi пригоди в iсторii, нiж чекати, поки тебе ганебно зi зв’язаними руками потягнуть на ешафот. Нуньес де Бальбоа скликав жителiв колонii, пояснив, не замовчавши труднощiв, свiй намiр перетнути перешийок i запитав, хто хоче пiти з ним. Його мужнiсть додала духу iншим. Сто дев’яносто воякiв, майже все боездатне чоловiче населення колонii, зголосилися йти разом з ним. Про спорядження не дуже треба було i дбати, бо тi люди й так жили в станi постiйноi вiйни. 1 вересня 1513 року Нуньес де Бальбоа, герой i бандит, авантюрник i бунтiвник, почав, щоб уникнути шибеницi або в’язницi, свiй похiд у безсмертя.
Неминуща мить
Перетин Панамського перешийку почався в провiнцii Коiба, що була невеличкою державкою касика Карети, чия донька стала супутницею Бальбоа. Але, як з’ясувалося згодом, Бальбоа обрав не найвужче мiсце, тож унаслiдок цього незнання небезпечний похiд став довшим на кiлька днiв. Але для нього, мабуть, найважливiшим при такому зухвалому зiткненнi з невiдомим була змога мати на випадок повернення або вiдступу дружне iндiанське плем’я позаду. Вояки з Дарiена попливли в Коiбу на десятьох великих каное, сто дев’яносто чоловiкiв, озброених списами, мечами, аркебузами й арбалетами, iх супроводила чималенька зграя страхiтливих собацюр. Касик як союзник дав своiх iндiанцiв, якi виконували роль тяглових тварин i провiдникiв, i вже 6 вересня почався славетний перехiд через перешийок, уже сам цей похiд пiддав страхiтливому випробуванню силу волi такого вiдважного й досвiдченого авантюрника, як Нуньес. Серед задушливоi екваторiальноi спеки, що немов присипляла, iспанцi спершу мали перейти низини, де болотиста, щедра на пропасницю земля навiть через кiлька сторiч пiд час будiвництва Панамського каналу забрала життя багатьох тисяч людей. З першоi години iспанцi були змушенi сокирами i мечами прорубувати собi шлях у незвiдане крiзь заплетенi лiанами отруйнi джунглi. Наче у величезнiй зеленiй копальнi, перший вояк прорубував iншим у гущавинi вузеньку штольню, по якiй один за одним довжелезною низкою йшло вiйсько конкiстадорiв, i то завжди зi зброею в руках, день i нiч, пильно вслухаючись i придивляючись, щоб вiдбити несподiваний напад тубiльцiв. Спека в чадному i душному мороцi коло пiднiжжя лiсових велетнiв, над високим зеленим склепiнням яких нещадно палило сонце, забивала дух. Обливаючись потом, з осугою на вустах, вiйсько у важких обладунках ступало далi миля за милею. Інколи раптом спадали ураганнi зливи, струмочки за мить обертались у бурхливi рiчки, якi доводилось переходити або в брiд, або по хитких iмпровiзованих мiсточках, що iх швидко споруджували i зв’язували ликом iндiанцi. З провiанту iспанцi мали тiльки жменьку маiсу. Блiдi вiд безсонних ночей, голоднi, спраглi, оточенi хмарами комашнi, що жалила i ссала кров, вони пробивали собi шлях уперед в одязi, роздертому колючками, зi зраненими ногами, запаленими очима i розпухлими вiд укусiв пискливих москiтiв обличчями, не маючи спочинку вдень i спокiйного сну вночi, й невдовзi цiлковито виснажились. Уже пiсля першого тижня походу бiльшiсть воякiв не витримували злигоднiв, i Нуньес де Бальбоа, знаючи, що небезпеки, власне, чекають на них попереду, наказав, що всiм хворим на пропасницю та знесиленим краще повернутися назад. Вiн хотiв наважитись на вирiшальне завдання тiльки зi своiми найдобiрнiшими вояками.
Зрештою мiсцевiсть почала пiднiматися. Джунглi посвiтлiшали, бо тiльки на заболочених низинах вони здатнi демонструвати всю свою тропiчну пишноту. Але тепер, коли затiнок уже не захищав, прямовисне екваторiальне сонце нещадно й дошкульно нагрiвало важкi обладунки. Повiльно i лише короткими переходами виснаженi iспанцi долали етап за етапом горбисту мiсцевiсть, аж поки добулися до гiрського ланцюга, що, наче кам’яний хребет, дiлив невеличку вiдстань мiж двома океанами. Мало-помалу розкрилися обрii, потiм посвiжiшало повiтря. Здавалося, нiби пiсля вiсiмнадцятьох днiв героiчних мук найтяжчi труднощi вже подоланi, вже височiв попереду гiрський гребiнь, iз верхiвки якого, за словами iндiанського вождя, можна бачити обидва океани: Атлантичний i ще не знаний i не бачений Тихий. Але саме тепер, коли, здавалося, був остаточно подоланий затятий опiр пiдступноi природи, перед iспанцями з’явився новий ворог: касик тих земель, що сотнями своiх воiнiв загородив чужинцям шлях. Та в битвах з iндiанцями Нуньес де Бальбоа набув великого досвiду. Вистачило дати залп з аркебуз, щоб штучнi грiм та блискавка знову справили на тубiльцiв свою випробувану чарiвну дiю. Переляканi з зойками розбiглися, гнанi ще далi iспанським вояцтвом, яке пiшло в наступ, i велетенськими собацюрами. Але замiсть радiти легкiй перемозi, Бальбоа, як i всi iспанськi конкiстадори, позбавив ii честi мерзенною жорстокiстю, вiддавши певне число зв’язаних безборонних полонених – то був ерзац двобоiв iз тваринами i гладiаторських iгор – живцем на поталу зграi голодних псiв, якi роздерли, розшматували й пожерли бiдолах. Огидним убивством Бальбоа зганьбив свою останню нiч перед своiм безсмертним днем.
Іспанським конкiстадорам було властиве унiкальне i незбагненне поеднання рiзних рис i в iхньому характерi, i в дiях. Такi побожнi й святобливi, якими вкрай рiдко можуть бути християни, вони палкою душею закликали Господа i водночас коiли його iм’ям найганебнiшi нелюдськi вчинки в iсторii. Здатнi до чудових i героiчних виявiв мужностi, самопожертви i пристрастi, вони найбезсоромнiше ошукували одне одного i билися мiж собою, i водночас, хоч якi були вартi зневаги, мали немов закарбоване чуття честi й гiдне подиву усвiдомлення iсторичноi величi своiх дiй. Той самий Нуньес де Бальбоа, що вчора ввечерi кинув невинних i безборонних зв’язаних полонених собачiй зграi i, мабуть, задоволено гладив собачi морди, з яких ще скапувала свiжа людська кров, достеменно усвiдомлював значення свого вчинку в iсторii людства i вмiв вирiшальноi митi вдатись до тих дивовижних жестiв, якi стали незабутнiми в iсторii. Вiн знав, що той день – 25 вересня – стане важливим у свiтовiй iсторii, i з дивовижним iспанським пафосом цей суворий i позбавлений сумнiвiв авантюрник засвiдчив, як добре вiн розумiе значення свого невмирущого iсторичного послання.
Великодушний жест Бальбоа: увечерi, безпосередньо пiсля кривавоi купелi, один тубiлець показав йому недалеку вершину й розповiв, що з неi вже можна побачити море, ще не знане Mar del Sur. Бальбоа одразу дав розпорядження. Поранених i знесилених лишив у сплюндрованому селi й наказав ще здатним до походу – вiн мав ще шiстдесят сiм чоловiк iз колишнiх ста дев’яноста, з якими вирушив у Дарiенi в похiд – вибиратися на ту гору. Десь о десятiй годинi ранку вояки вже пiдходили до вершини. Треба було ще вибратись на невисокий лисий белебень – i вже там можна окинути оком нескiнченне.
Тiеi митi Бальбоа наказав своiм людям зупинитися. Нiхто не повинен iти за ним, бо вiн не хотiв нi з ким дiлитися тим першим поглядом на незнаний океан. Вiн буде i лишиться сам, единим аж довiку першим iспанцем, першим европейцем i першим християнином, що, перетнувши единий величезний океан нашого свiту – Атлантичний – дивитиметься тепер на iнший, на ще не вiдомий Тихий. Повiльно, з серцем, що аж гупае в грудях, глибоко проймаючись значенням митi, пiднiмаеться вiн угору з прапором у лiвiй руцi й мечем у правiй, самотнiй силует у величезному колi. Поволi, не кваплячись, бо справжню роботу вже виконано, сходить вiн на гору. Ще кiлька крокiв, менше, вже менше, ще менше, – i ось нарештi вiн дiйшов до вершини, i перед ним розкрилися незмiрнi краевиди. За горами, що опускалися дедалi нижче, за вкритими лiсом зеленими, щораз нижчими пагорбами металево полискував величезний диск: океан, новий i невiдомий океан, доти тiльки омрiяний i ще нiколи не бачений, казковий океан, який багато рокiв шукали Колумб i всi його наступники, океан, хвилi якого омивають Америку, Індiю та Китай. Васко Нуньес де Бальбоа дивився i не мiг надивитись, гордо й блаженно впиваючись усвiдомленням, що його очi – очi першого европейця, в яких вiдображуеться безкiнечна блакить того океану.
Довго та екстатично вдивлявся Васко Нуньес де Бальбоа в далечiнь. Тiльки потiм гукнув униз товаришам, подiлившись своею радiстю. Метушливо, збуджено, сапаючи i стогнучи, видирались, повзли i бiгли iспанцi на вершину, дивились, дивувались i в захватi перезиралися. Раптом отець Андреас де Вара, що супроводив загiн, затягнув «Te Deum laudamos», «Тебе, Бога, хвалимо», i одразу ущухли галас i крики, суворi й хрипкi голоси всiх воякiв, авантюрникiв i бандитiв поедналися в побожному хорi. Індiанцi з подивом придивлялись, як за словом священика солдати зрубали дерево i змайстрували хрест, на деревинi якого вирiзьбили iм’я iспанського короля. І дивились, як пiдноситься хрест, наче його обидвi дерев’янi руки хотiли обняти обидва океани, Атлантичний i Тихий, з усiма iхнiми невидними далечiнями.
Серед шанобливого мовчання Нуньес де Бальбоа ступив наперед i звернувся до воякiв. Вони слушно чинять, дякуючи Господу, що сподобив iх такоi честi й ласки, i просять його, щоб вiн i далi допомагав iм завойовувати цей океан та iншi землi. Якщо воiни й далi вiрно йтимуть за ним, як i досi, то повернуться додому з цiеi новоi Індii як найбагатшi iспанцi. Бальбоа врочисто вимахував прапором на всiх чотирьох вiтрах, щоб заволодiти для Іспанii всiма далекими землями, що iх овiвають тi вiтри. Потiм гукнув писаря Андреса де Вальдеррабано, щоб той зробив запис, який лишить пам’ять про цю подiю на всi вiки. Андрес де Вальдеррабано розгорнув пергамент, iдучи через пралiс, вiн нiс у замкненiй дерев’янiй скриньцi каламар i перо, а потiм попросив усiх шляхтичiв, лицарiв i воякiв – «los caballeros e hidalgos y hombres de bien», – «присутнiх пiд час вiдкриття Пiвденного моря, Mar del Sur, яке зробив високий i вельми поважний капiтан Васко Нуньес де Бальбоа, губернатор його величностi», що «цей пан Васко Нуньес був першим, хто побачив той океан, а потiм показав своiм людям».
Потiм шiстдесят сiм чоловiк пiшли з вершини вниз, i того 25 вересня 1513 року людство дiзналося про останнiй, доти не вiдомий океан землi.
Золото i перли
Тепер уже е певнiсть. Іспанцi побачили океан. Але ж тепер пора вниз, на його узбережжя, вiдчути океанськi хвилi, помацати його, вiдчути, покуштувати й зiбрати здобич iз його берегiв! Спуск тривав два днi, i, щоб знайти найкоротший шлях iз гiр до моря, Нуньес де Бальбоа подiлив своiх людей на невеликi групи. Третя з цих груп пiд проводом Алонсо Мартiна перша дiйшла до узбережжя, але навiть простi вояки з цiеi ватаги авантюрникiв були такi пронизанi марнославством i прагненням безсмертя, що й простий чоловiк Алонсо Мартiн звелiв писарю одразу чорним по бiлому засвiдчити, що вiн перший занурив своi ноги i руки в той ще не названий водний масив. Тiльки надавши своему малому «я» дрiбки безсмертя, вiн послав Бальбоа повiдомлення, що дiйшов до океану й помацав його хвилi рукою. Бальбоа одразу приготувався до ще одного патетичного жесту. Наступного дня, що за календарем був днем святого Михаiла, вiн у супроводi лише двадцятьох двох чоловiкiв вийшов на берег океану i сам, мов святий Михаiл, озброений i пiдперезаний, врочистою церемонiею взяв у свое володiння новий океан. Але не пiшов одразу в хвилi, а, як пан i володар, гордовито чекав, спочиваючи пiд деревом, аж поки приплив донiс океанськi хвилi до нього, i вони, мов слухняний пес язиком, пестили йому ноги. Тiльки тодi Бальбоа пiдвiвся, закинув щит за спину, що на сонцi блищав тепер, наче дзеркало, взяв в одну руку меч, у другу – кастильський прапор iз зображенням Матерi Божоi i ступив у воду. Аж коли хвилi почали доходити до поперека, Нуньес де Бальбоа занурився весь у тi неозорi чужi води i, дотепер бунтiвник i desperado, а вiднинi найвiрнiший слуга свого короля й трiумфатор, заходився вимахувати прапором на всi боки й кричати гучним голосом: «Слава Фердинанду та Йоаннi, високим i могутнiм монархам Кастилii, Леону i Арагону, iм’ям яких i на користь королiвськiй коронi я беру в свое дiйсне фiзичне i тривале володiння всi цi моря, землi, узбережжя, гаванi та острови! І, якщо який-небудь володар чи iнший капiтан, християнин або поганин, хоч яка його вiра або стан, захоче заявити про якесь право на цi землi й моря, присягаюся боронити iх iм’ям кастильського короля, чиею власнiстю вони е тепер i на всi часи, поки стоiть свiт, i аж до останнього суду».
Усi iспанцi повторили присягу, i ii слова заглушили на мить гучне сичання прибою. Кожен змочив вуста морською водою, а писар Андрес де Вальдеррабано записав акт про вступ у володiння i закiнчив свiй документ такими словами: «Цi двадцять двое людей, i так само й писар Андрес де Вальдеррабано, були першими християнами, що занурили своi ноги в Mar del Sur, i попробували своiми руками воду, i змочили нею вуста, щоб вiдчути, чи солона вона, як в iншому океанi. А коли пересвiдчилися, що це так, подякували Господу».
Величне завдання виконане, тепер ще треба отримати земну користь вiд героiчних звитяг. У деяких тубiльцiв iспанцi забрали або вимiняли трохи золота. Але серед того трiумфу на iспанцiв чекала ще й нова несподiванка. Індiанцi принесли iм повнi жменi коштовних перлин, знайдених на недалеких островах, що аж ряснiли ними, серед них i перлину, названу Pellegrina – «Прочанка», ii оспiвували Сервантес i Лопе де Вега, бо вона прикрашала королiвську корону Іспанii та Англii як одна з найкращих перлин. Усi кишенi й торби iспанцi напхали тими коштовностями, якi мали там не бiльшу цiну, нiж мушлi та пiсок, а коли потiм пожадливо запитали про найважливiше для них на землi – про золото, – один касик показав iм рукою на пiвдень, де контури гiр розмивались на далекому обрii. Там, пояснив вiн, лежить край iз незмiрними скарбами, володарi iдять iз золотого посуду, а великi чотириногi тварини – то були лами, як назвав iх касик – звозять найпишнiший вантаж до скарбницi iмператора. Касик сказав i назву тiеi краiни, що лежить на пiвднi в морi й за горами. Вона звучала неначе Бiру – мелодiйно й чужо.
Васко Нуньес де Бальбоа дивився в далечiнь, куди показувала касикова рука i де гори, блiднучи, зливалися з небом. М’яке i спокусливе слово «Бiру» одразу закарбувалось у його душi. Бентежно калатало серце. Вдруге в життi вiн несподiвано отримав велику обiцянку. Перше повiдомлення, слова Комагре з близького океану, виявилось правдивим. Бальбоа знайшов берег, засiяний перлами, i Mar del Sur, можливо, йому пощастить i вдруге i вiн вiдкрие та завоюе iмперiю iнкiв, Золоту краiну цiеi землi.
Боги рiдко дозволяють…
Нуньес де Бальбоа й далi тужливо вдивлявся в далину. Наче золотий дзвiн, слово «Бiру» – «Перу» – вiдлунювало в його душi. Але – як тяжко зрiкатися! – вiн не мiг наважитись iти далi на розвiдки. З кiлькома десятками виснажених людей годi завоювати iмперiю. Отже, назад, спершу в Дарiен, а потiм, зiбравши сили, пiти по вже вiдкритому шляху до нового Офiру. А втiм, i дорога назад анiтрохи не була легша. Іспанцi знову були змушенi продиратися крiзь джунглi, знову вiдбивати напади тубiльцiв. І немае вже вiйська, а тiльки купка хворих на пропасницю людей, якi заточувались i докладали останнiх зусиль, щоб не впасти, – самому Бальбоа було вже недалеко до смертi, й iндiанцi несли його на ношах, – i пiсля чотирьох мiсяцiв страхiтливих мук, 19 сiчня 1514 року, iспанцi нарештi повернулися в Дарiен. Але одну з найвеличнiших дiй в iсторii виконано. Бальбоа дотримався своеi обiцянки, кожен учасник походу, що наважився пiти з ним у невiдоме, забагатiв, кожен вояк принiс з узбережжя Пiвденного моря скарби, яких не мали анi Колумб, анi iншi конкiстадори, та й решта колонiстiв отримали свою частку. П’яту частину приготували для корони, i нiхто не вiдчув i кривди, коли трiумфатор, подiляючи здобич, дав винагороду i своему псу Леонсiко за те, що вiн так ревно шматував плоть бiдолашних тубiльцiв: пес, наче справжнiй воiн, брав участь у церемонii й отримав п’ятсот золотих песо. Пiсля такого успiху вже нiхто в колонii не заперечував авторитет Бальбоа як губернатора. Авантюрника i бунтiвника вшановували, як Бога, i вiн iз гордiстю мiг послати до Іспанii звiстку, що пiсля Колумба вiн досяг для кастильськоi корони найбiльшого. Круто пiднiмаючись угору, сонце щастя Бальбоа пробило всi хмари, якi доти гнiтили його життя, i стоiть тепер у зенiтi.
Але щастя Бальбоа тривало недовго. Минуло кiлька мiсяцiв, i яскравого червневого дня населення Дарiена здивовано скупчилось на березi. На обрii заяснiло вiтрило, i вже це було дивом у тому забутому закутку свiту. Але дивiться, поряд показалося друге, трете, четверте, п’яте, а невдовзi iх уже десять, нi, п’ятнадцять, нi, двадцять, – цiлий флот, що пливе до гаванi. Невдовзi й дiзналися: це все заподiяв лист Нуньеса де Бальбоа, проте не звiстка про його трiумф, – вона ще не дiйшла до Іспанii, а попередня звiстка, коли вiн уперше переказав розповiдь касика про недалеке Пiвденне море та Золоту краiну i просив вiйсько в тисячу чоловiк, щоб завоювати тi землi. Для цiеi експедицii iспанська корона не зволiкала спорядити такий могутнiй флот. Але нiхто в Севiльi та Барселонi не думав доручати це вкрай важливе завдання такому сумнозвiсному авантюрниковi та бунтiвниковi, як Васко Нуньес де Бальбоа. Прислали справжнього губернатора, багатого, шляхетного i шановного шiстдесятирiчного Педро Арiаса Давiлью (його звичайно називали Педрарiас), щоб вiн як губернатор нарештi дав лад колонii. Вiн мав чинити правосуддя, покаравши за всi скоенi доти злочини, знайти Пiвденне море i завоювати пообiцяну Золоту краiну.
І тепер Педрарiас опинився в прикрiй ситуацii. З одного боку, вiн мав доручення притягти до вiдповiдальностi бунтiвника Нуньеса де Бальбоа за те, що вiн колись прогнав губернатора, i, якщо доведуть його провину, взяти його в кайдани або ж стратити. Але, тiльки-но його човен торкнувся берега, як вiн дiзнався, що саме цей Нуньес де Бальбоа, якого вiн мав притягти до суду, самотужки здiйснив таку величну дiю, що цей бунтiвник уже святкуе трiумф, який був призначений йому, Педрарiасу, i зробив iспанськiй коронi найбiльшу послугу пiсля вiдкриття Америки. Рiч зрозумiла, такого чоловiка вiн уже не може тепер, наче звичайного злочинця, вести на ешафот, треба чемно привiтати його, щиро побажати йому щастя. Але вiд тiеi митi Нуньес де Бальбоа вже пропащий. Педрарiас нiколи не простить суперниковi, що самостiйно зробив те величне вiдкриття, задля якого й послали до Америки цього губернатора i яке забезпечило б йому вiчну славу. Щоправда, вiн змушений, щоб передчасно не розлютити колонiстiв, приховувати ненависть до iхнього героя. Розслiдування вiдклали, i навiть утвердився оманливий мир, коли Педрарiас пообiцяв вiддати Нуньесу де Бальбоа за дружину свою рiдну доньку, яка лишалася ще в Іспанii. Але його ненависть до Бальбоа i заздрiсть анiтрохи не зменшились, а тiльки зросли, коли тепер з Іспанii, де нарештi дiзналися про звитягу Бальбоа, прийшла постанова, якою колишньому бунтiвниковi запiзнiло надали належний титул, Бальбоа призначили adelantado – губернатором далекоi провiнцii, а Педрарiасу доручили радитися з ним в усiх важливих справах. Але для двох губернаторiв той край замалий, хтось мусить поступитися, зникнути. Васко Нуньес де Бальбоа вiдчувае, що над ним завис меч, бо в руках Педрарiаса i командування вiйськом, i правосуддя. Тож Бальбоа вдруге пробуе вдатися до втечi, яка так успiшно вдалася йому вперше, до втечi в безсмертя. Вiн просить Педрарiаса дати йому змогу спорядити експедицiю, щоб дослiдити береги Пiвденного моря й завоювати дальшi землi. Але потаемний намiр давнього бунтiвника полягае в тому, щоб на березi другого океану стати незалежним вiд будь-якого контролю, самому збудувати собi флот, стати володарем власноi провiнцii i по змозi завоювати ще й казкове Бiру, той Офiр Нового Свiту. Педрарiас лукаво погоджуеться. Якщо Бальбоа загине в цьому походi – тим краще. А якщо йому пощастить, е ще досить часу, щоб спровадити на той свiт цього надмiру честолюбного чоловiка.
Отож Нуньес де Бальбоа готуеться до своеi новоi втечi в безсмертя, проте його другий похiд, можливо, ще грандiознiший, нiж перший, не забезпечив йому такоi самоi слави, бо iсторiя завжди уславлюе тiльки тих, хто досягае успiху. Цього разу Бальбоа перетнув перешийок не тiльки зi своiми людьми, а й наказав тисячам тубiльцiв перенести через гори дерево, дошки, вiтрила й лебiдки для чотирьох бригантин. Адже, маючи там флот, вiн зможе опанувати всi береги, завоювати перловi острови i Перу, казкове Перу. Але цього разу доля обернулася проти вiдважного чоловiка, вiн раз по раз натрапляв на новi перешкоди. Пiд час походу через вологi джунглi черва поточила дерево, дошки принесли вже зiпсутi й не придатнi для роботи. Не зневiрившись, Бальбоа наказав зрубати новi дерева в Панамськiй затоцi й виготовити свiжi дошки. Його енергiя творила справжнi дива, i здавалося, нiби все йому вдасться – вже збудовано бригантини, першi на Тихому океанi. Аж тут несподiвано на рiчку, де будували бригантини, налетiв несамовитий торнадо. Готовi кораблi позривало й розтрощило в океанi. Довелося втрете починати спочатку, i тепер нарештi пощастило збудувати двi бригантини. Бальбоа потрiбнi ще двi, ще три, i тодi вiн зможе вирушити й завоювати краiну, про яку мрiяв день i нiч, вiдколи той касик, простерши руку, показав йому на пiвдень i вiн уперше почув спокусливе слово «Бiру». Треба запросити ще кiлькох смiливих офiцерiв, попросити пiдкрiплення, i тодi вiн нарештi зможе заснувати свою державу! Ще б кiлька мiсяцiв, ще б трохи щастя на додачу до душевноi вiдваги, i не Пiсарро ввiйшов би у свiтову iсторiю як переможець iнкiв i завойовник Перу, а Нуньес де Бальбоа.
Але навiть до своiх улюбленцiв доля не дуже великодушна. Боги рiдко дозволяють смертному виконати бiльш нiж одну безсмертну дiю.
Загибель
Нуньес де Бальбоа пiдготував свiй великий похiд iз залiзною енергiею. Але саме смiливий успiх становив для нього небезпеку, бо злобнi очi Педрарiаса занепокоено стежили за намiрами свого пiдлеглого. Можливо, внаслiдок зради до нього дiйшла звiстка про честолюбнi мрii Бальбоа про володарювання, а може, вiн просто через заздрощi боявся другого успiху колишнього бунтiвника. В усякому разi, вiн раптом послав Бальбоа приязного листа, вiн хотiв би, перше нiж Бальбоа остаточно рушить у свiй завойовницький похiд, запросити його ще на одну розмову в Аклу, мiстечко неподалiк вiд Дарiена. Бальбоа, сподiваючись отримати вiд Педрарiаса новi пiдкрiплення, дослухався до запрошення i притьмом повернувся. Перед мiською брамою назустрiч йому вийшла невелика група солдатiв, начебто щоб привiтати його; вiн радiсно поспiшив назустрiч, щоб обняти iхнього командира, свого багаторiчного бойового побратима, товариша пiд час вiдкриття Пiвденного моря i довiреного приятеля – Франсiско Пiсарро.
Але Франсiско Пiсарро важко наклав йому на плече свою руку й повiдомив, що його арештовано. Пiсарро теж прагне безсмертя, прагне завоювати Ельдорадо, i, мабуть, йому до вподоби, що можна прибрати з дороги такого вiдважного попередника. Губернатор Педрарiас почав чинити суд за начебто якийсь бунт i швидко оголосив несправедливий вирок. За кiлька днiв Васко Нуньес де Бальбоа зi своiми найвiрнiшими людьми вже йшов на ешафот. Зблиснув катiв меч, i за секунду в головi, що покотилася вниз, навiки згасли очi, якi першими в iсторii людства бачили водночас обидва океани, що охоплюють нашу землю.
Завоювання Вiзантii
29 травня 1453 року
Розумiння небезпеки
5 лютого 1451 року таемний посланець принiс найстаршому синовi султана Мурада, двадцятирiчному Мехмеду, що був у Малiй Азii, звiстку про смерть його батька. Не сказавши жодного слова анi своiм мiнiстрам, анi радникам, не менш хитрий, нiж енергiйний, султанич сiдае на свого найкращого коня й пiдганяе батогом чудову чистокровну тварину всi сто двадцять миль до Босфору й перебираеться одразу на пiвострiв Галлiполi на европейському березi. Тiльки там вiн розповiв найвiрнiшим про батькову смерть, збирае добiрне вiйсько, щоб мати змогу одразу покласти край будь-яким iншим претензiям на трон, i веде його в Адрiанополь, де його справдi визнали без заперечень володарем Османськоi iмперii. Вже першi дii Мехмеда як володаря засвiдчили його страхiтливу i нещадну рiшучiсть. Щоб заздалегiдь усунути будь-якого суперника однiеi з ним кровi, вiн наказав утопити у ваннi свого неповнолiтнього брата, а потiм одразу – це теж засвiдчуе його завбачливу хитрiсть i несамовитiсть – послав на смерть услiд за вбитим i вбивцю, якого наймав для цього вчинку.
Звiстка, що замiсть розважливого Мурада султаном Туреччини став молодий, палкий i пожадливий до слави Мехмед, ужахнула Вiзантiю. Адже завдяки сотнi шпигунiв уже знали, що цей честолюбець заприсягся здобути собi цю колишню столицю свiту, що вiн, незважаючи на свою молодiсть, день i нiч присвячуе стратегiчним роздумам, як здiйснити цей свiй життевий задум, i водночас усi джерела одностайно повiдомляли про незвичайнi вiйськовi та дипломатичнi здiбностi нового падишаха. Мехмед двоiстий: вiн i побожний i жорстокий, i палкий, i пiдступний, i вчений, залюблений у мистецтво чоловiк, що латиною читае Цезаря та бiографii римських iмператорiв, i водночас варвар, що проливае кров, наче воду. Цей чоловiк iз гарними сумовитими очима i гострим, дзьобатим носом папуги виявився водночас невтомним трудягою, вiдважним войовником i безцеремонним дипломатом, i всi цi небезпечнi сили сконцентровано працювали на одну думку: перевершити звитяги свого дiда Баязида i батька Мурада, якi вперше продемонстрували Європi вiйськову перевагу новоi турецькоi держави. Але його першою метою, i про це вже знають, це вiдчувають, буде Вiзантiя, цей останнiй пишний самоцвiт iмператорськоi корони Константина i Юстинiана.
І цей самоцвiт справдi лежить не прихований вiд рiшучого кулака, от-то уже можна схопити його. Вiзантiйська iмперiя, давнiше – Схiдна Римська iмперiя, колись оперiзувала свiт, тягнучись вiд Персii до Альп, а потiм знову до азiйських пустель. То була свiтова iмперiя, яку навряд чи можна було об’iхати за довгi мiсяцi, а нинi ii можна спокiйно пройти за три години пiшки; на жаль, вiд тiеi Вiзантiйськоi iмперii лишилася тiльки голова без тулуба, столиця без краiни, Константинополь, мiсто Константина, давнiй Вiзантiй, але навiть вiд цiеi Вiзантii iмператоровi, басилевсу, належить тепер тiльки частина, сьогоднiшнiй Стамбул, тодi як Галата вже дiсталася генуезцям, а вся земля за мiськими мурами – туркам; ця iмперiя останнього iмператора завбiльшки в долоню, Вiзантiею називають лише височезний круговий мур навколо церков, палацiв i безладно натулених будинкiв. Мiсто, колись уже геть сплюндроване хрестоносцями, знелюднене чумою, виснажене споконвiчною обороною вiд кочових народiв, розшматоване нацiональними i релiгiйними суперечками, вже не мало анi людей, анi мужностi, щоб самотужки вiдбитися вiд ворога, що давно, наче спрут, охопив його з усiх бокiв; пурпурова мантiя останнього iмператора Вiзантii Константина Драгасеса пошита з вiтру, а його корона – iграшка долi. Але саме тому, що турки давно вже обступили Вiзантiю, що освячуе увесь Захiдний свiт спiльною тисячолiтньою культурою, Вiзантiя становить для Європи символ ii честi; тiльки тодi, коли об’еднаний християнський свiт захистить цей останнiй i вже почасти зруйнований схiдний бастiон, Свята Софiя й далi зможе бути базилiкою вiри, останнiм i водночас найгарнiшим собором схiдноримського християнства.
Константин одразу збагнув небезпеку. Незважаючи на всi балачки Мехмеда про мир, вiн, опанований цiлком зрозумiлим страхом, посилае посланцiв за посланцями до Італii, до папи, Венецii та Генуi, щоб вони прислали галери i воiнiв. Але Рим вагаеться, Венецiя також. Адже мiж вiрою схiдних християн i вiрою захiдних християн i далi iснуе давнiй теологiчний розкол. Грецька церква ненавидить римську, а патрiарх вiдмовляеться визнати папу як найвищого пастиря. Щоправда, з огляду на небезпеку з боку туркiв у Феррарi та Флоренцii ухвалили на двох соборах постанову про возз’еднання обох церков i гарантували таким чином Вiзантii допомогу в разi нападу туркiв. Але тiльки-но небезпека для Вiзантii стала вже не такою гострою, як грецькi синоди вiдмовилися надавати тому договору чинностi, i тiльки тепер, коли Мехмед став султаном, нужда взяла гору над православною затятiстю: водночас iз проханням про швидку допомогу Вiзантiя посилае в Рим звiстку про свою пiдпорядкованiсть. Аж тепер заходилися споряджати галери, садити в них воiнiв i складати припаси, але на одному суднi поплив ще й папський легат, щоб урочисто провести церемонiю примирення обох церков Захiдного свiту i повiдомити свiтовi, що той, хто нападе на Вiзантiю, кине виклик усьому об’еднаному християнському свiтовi.
Меса примирення
Пишна вистава одного грудневого дня: розкiшна базилiка, про колишню пишноту якоi з мармуру, мозаiки та лискучих самоцвiтiв у сьогоднiшнiй мечетi навряд чи ще можна здогадатися, справляе велике свято примирення. В колi всiх достойникiв своеi iмперii з’явився басилевс Константин, щоб своею iмператорською короною бути найвищим свiдком i запорукою вiчноi згоди. Величезний простiр заполонений людом, горять численнi свiчки, перед вiвтарем по-дружньому правлять месу легат римського престолу Ісидор i православний патрiарх Григорiй; уперше в тiй церквi в молитвi згадали iм’я папи, вперше водночас i латиною, i грецькою мовою побожнi спiви пiдносяться до склепiння неминущого собору, а тим часом обидва примиренi духiвництва врочистою ходою носять мощi святого Спиридона. Здаеться, нiби Схiд i Захiд, одна вiра i друга поедналися навiки, щоб нарештi знову пiсля довгих рокiв злочинного розбрату втiлити в життя iдею Європи, сенс iснування Заходу.
Але в iсторii митi розуму та примирення короткi й минущi. Поки в соборi ще поеднуються в спiльнiй молитвi побожнi голоси, за його стiнами в монастирськiй келii учений чернець Геннадiй несамовито виступае проти латинян i зради iстинноi вiри; тiльки-но розум зiткав корогву миру, як фанатики вже знову роздерли ii, а грецький клiр думае про справжне пiдпорядкування не бiльше, нiж друзi на другому краi Середнього моря пам’ятають про обiцяну допомогу. Щоправда, кiлька галер, кiлька сотень воiнiв прислали, але мiсто тодi вже було полишене своiй долi.
Початок вiйни
Деспоти, готуючись до вiйни, щедро розводяться про мир, поки ще не встигли спорядитися остаточно. Тож i Мехмед, зiходячи на престол, прийняв посланця iмператора Константина наймиролюбнiшими i найзаспокiйливiшими словами: вiн прилюдно i врочисто, перед Аллахом i його пророком, перед янголами i Кораном присягае, що буде найвiрнiше дотримуватися договору з басилевсом. А водночас пiдступний султан укладае з Угорщиною та Сербiею угоду на три роки про обопiльний нейтралiтет: лише на три роки, протягом яких вiн прагне безперешкодно здобути мiсто. Лише потiм, удосталь поговоривши про мир i пообiцявши його, Мехмед удаеться до порушення прав i провокуе вiйну.
Доти туркам належав тiльки азiатський берег Босфору, а отже, вiзантiйськi кораблi могли безперешкодно плисти протокою до Чорного моря, до своiх зернових комор. А тепер Мехмед закривае цей шлях, наказавши (i навiть не подбавши про виправдання) будувати на европейському березi коло Румулi Гiсар фортецю, i то в найвужчому мiсцi, де колись ще за перських часiв смiливий Ксеркс перетнув протоку. За нiч на европейському березi висадилися тисячi, десятки тисяч землекопiв, хоча згiдно з договором на тому березi не можна було будувати фортець (але чого вартi договори для тих, хто вдаеться до насильства?), а щоб мати харчi, вони плюндрують навколишнi поля, руйнують не тiльки будинки, а й давню i славетну церкву Св. Михаiла, щоб мати камiння для фортецi; султан особисто, i вдень, i вночi, керуе ii будiвництвом, i Вiзантiя змушена безсило приглядатись, як усупереч праву i договору ii позбавляють вiльного доступу до Чорного моря. Ще серед миру розстрiляно першi кораблi, якi хотiли вийти в доти вiльне море, i невдовзi пiсля цiеi першоi вдалоi проби сил усяке дальше прикидання стало зайвим. У серпнi 1452 року Мехмед скликав своiх аг та паш i пояснив iм свiй намiр напасти на Вiзантiю i загарбати ii. Невдовзi по тому й оголосили про пiдступний намiр: по всiй турецькiй державi розiслали оповiсникiв, якi скликали всiх здатних воювати, i 5 квiтня 1453 року неозоре османське вiйсько заполонило, наче бурхливий потiк, що прорвав греблю, всю рiвнину перед Константинополем аж до самiсiньких мурiв. Султан виiхав на чолi свого вiйська, в пишному вбраннi й поставив свiй намет навпроти брами Лiкаса. Але, ще навiть не звелiвши поставити, щоб майорiли на вiтрi корогви перед своею штаб-квартирою, наказав розгорнути на землi молитовний килимок. Босонiж ступив на нього, тричi вклонився, повернувшись обличчям до Мекки й торкаючись лобом землi, а за ним – велична вистава – десятки тисяч i тисяч його вiйська, так само вклоняючись у тому самому напрямi, в тому самому ритмi проказали ту саму молитву до Аллаха, щоб вiн дав iм силу i перемогу. Потiм султан пiдвiвся, смиренний знову став зухвалим, слуга Аллаха – воiном, i по всьому табору помчали тепер його телалi – оповiсники, щоб пiд бiй барабанiв i заводи фанфар поширити наказ: «Облога мiста почалася».
Мури i гармати
Вiзантiя мала тепер тiльки одну силу i мiць: своi мури, бо нiчого iй не лишилося вiд колишньоi свiтовоi минувшини, крiм цiеi спадщини величних i щасливих часiв. Трикутник мiста був прикритий потрiйним панцером. Нижчi, але не менш могутнi мури прикривали обидва фланги мiста з боку Мармурового моря i бухти Золотий Рiг, натомiсть просто гiгантськi мури, так званi мури Феодосiя, захищали мiсто вiд вiдкритоi мiсцевостi. Ранiше ще Константин з огляду на майбутню небезпеку оперезав мiсто мурами з тесаного каменю, а Юстинiан ще бiльше розбудував i змiцнив тi укрiплення, проте справдi грубi обороннi мури завдовжки сiм кiлометрiв спорудив тiльки Феодосiй, вiд тiеi кам’яноi могутi лишилися сьогоднi тiльки повитi плющем рештки. Прикрашенi амбразурами i зубцями, захищенi ровами з водою, стереженi могутнiми квадратними баштами, спорудженi подвiйними i потрiйними паралельними рядами, добудованi та оновленi протягом тисячi рокiв за наказом кожного iмператора, тi величнi споруди правили свого часу за довершений символ неприступностi. Той тесаний камiнь захищав колись мiсто вiд нестримного наступу варварських орд i турецьких войовничих ватаг, та й тепер глузував з усiх доти винайдених iнструментiв вiйни, безсило лупили об мури знаряддя, випущенi з катапульт та iнших метальних пристроiв, i навiть новiтнi фальконети та мортири не пробивали прямовисних стiн, жодне европейське мiсто не було так добре i мiцно захищене, як Константинополь завдяки мурам Феодосiя.
Мехмед краще, нiж будь-хто iнший, знае тi мури та iхню силу. Безсонними ночами та в сновиддях вiн мiсяцями i роками мав лише одну думку в головi: як доступитись до неприступноi твердинi, як зруйнувати те, що не руйнуеться. На його столi множилися малюнки i вимiрювання, обриси ворожих укрiплень, вiн знав кожен горбочок перед мурами i за ними, кожну улоговинку, кожен струмок, а його iнженери продумали разом iз ним кожну деталь. Але iх спiткало розчарування: всi розрахували, що наявними на той час знаряддями мури Феодосiя зруйнувати неможливо.
Отже, треба виготовити кращi гармати! Довшi, далекобiйнiшi, з бiльшою пробiйною силою, нiж тi, якi доти знало мистецтво вiйни! І виготовляти ядра з твердiшого каменю, важчi, нищiвнiшi, руйнiвнiшi, нiж усi, зробленi доти! Проти тих неприступних мурiв треба застосувати нову артилерiю, тут немае iнших варiантiв, i Мехмед твердо постановив, що за всяку цiну вiн повинен створити цю нову наступальну зброю.
За всяку цiну – почувши таке повiдомлення, завжди пробуджуються приспанi творчi та рушiйнi сили. Тож невдовзi пiсля оголошення вiйни в султана з’явився чоловiк, якого вважали за найвинахiдливiшого i найдосвiдченiшого виробника гармат у свiтi. Урбас або Орбас, угорець. Щоправда, вiн християнин i перед тим уже запропонував своi послуги iмператоровi Константину, але, слушно сподiваючись, що Мехмед заплатить йому щедрiше i запропонуе смiливiшi завдання до його мистецтва, сказав, що готовий, якщо в його розпорядження дадуть необмеженi засоби, вилити таку велику гармату, якоi ще нiколи не бачили на землi. Султан, що йому, як i кожному, одержимому единою iдеею, нiяка цiна не видавалася високою, наказав дати скiльки завгодно робiтникiв, до Адрiанополя на тисячах возiв позвозили руду, потiм ливарник три мiсяцi з безкiнечними муками виготовляв глиняну форму, дотримуючись потаемних методiв ii змiцнення, i тiльки потiм бентежний рiдкий метал перетворивсь у розжарену масу. Робота була вдалою. Величезне жерло, найбiльше, яке доти бачив свiт, звiльнили вiд форми й охолодили, але ще до першого пробного пострiлу Мехмед розiслав по всьому мiсту оповiсникiв, якi мали попередити вагiтних жiнок. А коли з несвiтським гуркотом i немов спалахом блискавки з жерла важка кам’яна куля вилетiла i вже цим единим пробним пострiлом зруйнувала якийсь мур, Мехмед одразу наказав виготовити цiлу батарею таких гiгантських гармат.
Що ж, першу велику «машину для метання каменiв», як перелякано назвали тодi цю гармату грецькi автори, виготовили успiшно. Але тодi постала ще важча проблема: як переправити цього монстра, цього залiзного дракона через усю Фракiю аж до мурiв Вiзантii? Почалася незрiвнянна одiссея. Адже цiлий народ, цiла армiя два мiсяцi моцувалася коло цього непорушного, довгошийого страховиська. Попереду iхали загони вершникiв, щоб захистити коштовнiсть вiд будь-яких нападiв, i ненастанно патрулювали мiсцевiсть, за ними йшли й працювали день i нiч iз лопатами й тачками сотнi, а то й тисячi землекопiв, вирiвнюючи дорогу для надважкого транспорту, який пiсля себе знову на цiлi мiсяцi розбивав дорогу. П’ятдесят пар волiв були запряженi до гiгантського воза, на осях якого, як колись i обелiск, що його везли з Єгипту до Рима, лежала з точно розподiленою вагою гiгантська металева труба, двiстi чоловiк невпинно пiдтримували ii справа i злiва, бо гармата хиталась вiд власноi ваги, водночас ненастанно працювало пiвсотнi стельмахiв i столярiв, якi мiняли i змащували дерев’янi колеса, змiцнювали опори, будували мости; зрозумiло, що цей величезний караван мiг долати свiй шлях по горах i степах тiльки крок за кроком, повiльною волячою ходою. В селах здивовано купчились селяни i хрестилися, дивлячись на залiзне чудовисько, якого, немов бога вiйни, його слуги та жерцi везли з краiни в краiну, але невдовзi по тому вслiд за ним таким самим способом повезли його залiзних братiв, вилитих у такому самому материнському глиняному лонi; людська воля знову зробила можливе неможливим. Невдовзi двадцять, а то й тридцять таких страховиськ скалили своi чорнi круглi пащi в бiк Константинополя; важка артилерiя вступила в iсторiю вiйн, i почався двобiй мiж тисячолiтнiм муром iмператора Схiдноi Римськоi iмперii i новими гарматами нового султана.
Повiльно, вперто, але невблаганно гiгантськi гармати руйнували i руйнували своiми вогненними укусами мури Константинополя. Попервах кожна гармата могла дати тiльки шiсть або сiм пострiлiв щодня, але султан день у день довозив i виставляв новi гармати, i серед пороху та хмари уламкiв кожне ядро пробивало щоразу новi проломи в кам’янiй кладцi. Щоправда, вночi захисники мiста завжди закривали тi проломи щоразу гiршими дерев’яними загородами i сувоями полотна, але воювали вони тепер уже не за колишнiми мурами, якi годi було пробити, тож вiсiм тисяч обложених за мурами з жахом думали про вирiшальну годину, коли стоп’ятдесятитисячне вiйсько Мехмеда рушить у вирiшальний наступ на вже зрешеченi укрiплення. Настала пора, крайня пора, щоб Європа i християнський свiт згадали про своi обiцянки; юрби жiнок разом зi своiми дiтьми лежали цiлiсiнькi днi навколiшки перед скриньками з мощами в церквах, з усiх сторожових башт щодня виглядали оборонцi, чи не покажуться нарештi в Мармуровому морi, що аж кишiло турецькими суднами, обiцянi папський i венецiанський флоти, якi мали зняти облогу.
Нарештi, 20 квiтня, о третiй годинi ранку запалили сигнальний лiхтар. Удалинi помiтили вiтрило. Це не могутнiй, омрiяний християнський флот, але все-таки: гнанi потихеньку вiтром, пiдпливали три великi генуезькi кораблi, а за ними й четвертий, менший, вiзантiйський зерновоз, що його три бiльшi кораблi обступили з трьох бокiв для захисту. Радiсно збуджений увесь Константинополь одразу зiбрався на нижнiх валах, щоб привiтати помiчникiв. Але й Мехмед мерщiй скочив на коня й помчав учвал вiд свого пурпурового намету до гаванi, де стояв на якорi турецький флот, i вiддав наказ за всяку цiну не пустити кораблi в бухту Золотий Рiг, цю константинопольську гавань.
Турецький флот нараховуе сто п’ятдесят суден, щоправда, маленьких, i тисячi весел миттю заляскотiли по водi. Озброенi абордажними гаками, катапультами для камiння i вогненних куль, усi тi сто п’ятдесят каравел пливуть до чотирьох галiонiв, але чотири могутнi кораблi, гнанi жвавим вiтром, наздоганяють i переганяють турецькi човни, де ненастанно стрiляють i галасують турки. Велично, з широко напнутими круглими вiтрилами, не звертаючи уваги на напасникiв, пливуть вони до безпечноi гаванi Золотого Рогу, де славетний ланцюг, напнутий вiд Стамбула до Галати, забезпечить iм тривалий захист вiд нападiв та несподiванок. Чотири галiони вже зовсiм близько вiд своеi мети, тисячi людей на мурах уже можуть розпiзнати кожне окреме обличчя, чоловiки та жiнки вже падають навколiшки, щоб подякувати Господовi за славетний порятунок, у гаванi вже гримить ланцюг, який опускають нижче, щоб пустити допомiжнi кораблi.
Аж тут нараз сталося щось страхiтливе. Зненацька вщух вiтер. Немов затриманi магнiтом, чотири вiтрильники зупинилися, мов мертвi, серед моря, лише за пару кидкiв каменем вiд рятiвноi гаванi, а вся зграя ворожих веслових човнiв iз несамовитим радiсним галасом метнулася до чотирьох паралiзованих кораблiв, що, наче чотири башти, нерухомо стояли серед моря. Немов хорти, що впиваються зубами в могутнього оленя, дрiбнi кораблi вчепилися абордажними гаками у великi, сокири вже прорубують дiри в корпусах, щоб потопити iх, дедалi бiльше туркiв видираеться вгору по якiрних ланцюгах, у вiтрила кидають смолоскипи та вогненнi кулi, щоб пiдпалити iх. Командир турецькоi армади рiшуче повiв свiй адмiральський корабель до транспортного корабля, щоб протаранити його, i вже обидва кораблi зчепилися один з одним, наче перснi, Щоправда, захищенi високими фальшбортами i панцерами, генуезькi моряки спершу ще здатнi боронитись вiд туркiв, якi видерлися на палубу, але гаки, камiння та грецький вогонь напасникiв змушують iх вiдступити. Невдовзi битва мае скiнчитися. Ворогiв так багато, а оборонцiв так мало. Генуезькi кораблi приреченi.
То було трагiчне видовище для тисяч людей на мiських мурах! Отак спокусливо близько, як-от коли народ за мирних часiв спостерiгав на iподромi криваву боротьбу, отак болiсно близько вiн мае тепер змогу стежити за морською битвою i вочевидь неминучою загибеллю своiх, i то мало не двi години, i ось уже чотири кораблi гинуть на морськiй аренi, не витримавши нападу ворожоi зграi. Марно приiхали помiчники, марно! Греки в розпачi стоять на мурах Константинополя, на вiдстанi однiсiнького кидка каменем вiд своiх братiв, стоять i кричать зi стиснутими кулаками вiд безсилоi лютi, що не можуть допомогти своiм рятiвникам. Дехто намагався несамовитими жестами пiдбадьорити друзiв, що зiткнулися з ворогом. А дехто знову пiдняв руки до неба й благав Христа, архангела Михаiла i всiх святих своiх церков та монастирiв, якi так багато сторiч захищали Вiзантiю, явити диво. Але й на протилежному березi Галати теж чекали, кричали й молилися не менш ревно турки за перемогу своiх: море стало сценою, на якiй замiсть гладiаторських iгор вiдбувалася морська битва. Сам султан прискакав учвал, щоб дивитися. В колi своiх паш вiн так глибоко заiхав у воду, що замочив жупан, i, склавши рупором руки, кричав гнiвним голосом накази своiм воiнам, щоб вони за всяку цiну захопили християнськi кораблi. Щоразу, коли його галери вiдбивали, вiн лаявся й погрожував своему адмiраловi кривою шаблею: «Якщо не переможеш, живим не повертайся!»
Ще трималися чотири християнськi кораблi. Але битва вже доходить кiнця, вже закiнчуеться камiння для катапульт, якими вони вiдганяли турецькi галери, вже знесилились моряки пiсля годинноi боротьби проти в п’ятдесят разiв численнiшого супротивника. Закiнчуеться й день, сонце вже сiдае за обрiй. Ще година, i безбороннi кораблi, дарма що турки й досi ще не взяли iх на абордаж, змушенi плисти через протоку до турецького берега нижче Галати. Пропащi, пропащi, пропащi!
Аж тут сталося те, що вiзантiйськiй юрбi, яка в розпачi вила i нарiкала, видалось дивом. Зненацька тихо зашумiло, i знову знявся вiтер. Заснулi вiтрила всiх чотирьох кораблiв ураз напнулися, наповненi вiтром. Вiтер, бажаний, вимолений вiтер прокинувся знову! Трiумфально пiднялися носи галiонiв, одним поривом туго напнутих вiтрил вони, розiгнавшись, випередили ворожу зграю, що обступала iх. Кораблi вiльнi, врятованi. Пiд радiсний галас тисяч i тисяч людей на валах перший, потiм другий, третiй i четвертий корабель запливають у безпечну гавань, знову гримить опущений ланцюг, пiднiмаючись для iхнього захисту, а позаду них, розпорошившись на морi, лишилася безсила зграя турецьких дрiбних кораблiв, i радiсть надii ще раз знiмаеться вгору, немов пурпуровi хмари над похмурим i сповненим розпачу мiстом.
Флот мандруе через гору
Цiлу нiч тривае незмiрна радiсть обложених. Нiч завжди збуджуе чуття i фантазiю i змiшуе надiю з солодкою отрутою мрiй. Цiлу нiч обложенi гадають, нiби вони в безпецi та врятованi. Бо, як цi чотири кораблi успiшно привезли воякiв i провiант, так тепер тиждень за тижнем припливатимуть новi, мрiють люди. Європа не забула iх, i в своiх передчасних сподiваннях вони вже бачать, що облогу знято, ворог зневiрений i переможений.
Але й Мехмед – мрiйник, щоправда, мрiйник iншого й дуже рiдкiсного рiзновиду, вiн належить до тих мрiйникiв, якi своею волею справджують мрii. Поки моряки на галiонах вважають, нiби вони в безпецi в гаванi Золотого Рогу, вiн виробляе такий фантастично вiдважний план, що в iсторii вiйн його щиро можна поставити поряд iз найсмiливiшими звитягами Ганнiбала i Наполеона. Вiзантiя лежить перед ним, наче золотий плiд, але вiн не може схопити його, головну перешкоду для цього нападу становить вузька i довга морська затока, Золотий Рiг, бухта у формi слiпоi кишки, яка захищае один фланг Константинополя. Проникнути в цю бухту практично неможливо, бо на входi до неi стоiть генуезьке мiсто Галата, щодо якого Мехмед зобов’язався зберiгати нейтралiтет, а прикрiплений там захисний залiзний ланцюг напнуто аж до ворожого мiста. Отже, вдавшись до фронтального наступу, його флот не зможе зайти в бухту, i тiльки з внутрiшнього басейну, звiдти, де вже закiнчилася генуезька земля, можна було б напасти на християнський флот. Але як можна мати флот у тiй внутрiшнiй бухтi? Звичайно, можна було б збудувати кораблi, але така праця триватиме довгi мiсяцi, а чекати так довго цей нетерплячий чоловiк не хотiв.
І тодi Мехмед виробив генiальний план: перенести свiй флот iз зовнiшнього моря, де в ньому немае потреби, через пiвострiв у внутрiшню бухту Золотого Рогу. Ця така смiлива думка, що вiд неi аж забивало дух, – перенести сотнi кораблiв через гiрський пiвострiв, – одразу видавалася такою безглуздою i нездiйсненною, що i вiзантiйцi, i генуезцi з Галати в своiх стратегiчних розрахунках не брали ii до уваги, як до них анi римляни, анi згодом австрiйцi навiть не думали про швидкий перехiд через Альпи Ганнiбала i Наполеона. Як свiдчить увесь земний досвiд, кораблi можуть плисти тiльки по водi, а не перебиратися цiлим флотом через гору. Але саме це завжди становило справжню прикмету демонiчноi волi: неможливе вона обертае в реальнiсть, а военний генiй завжди розпiзнають за тим, що вiн пiд час вiйни глузуе з правил вiйни i потрiбноi митi обирае творчу iмпровiзацiю замiсть випробуваних методiв. Починаеться щось несвiтське, i в анналах iсторii немае нiчого, що можна було б порiвняти з тим заходом. Мехмед звелiв тихенько наготувати безлiч круглих колод, а потiм наказав теслям виготовити сани, на якi можна було б поставити витягнутий iз моря корабель, немов у рухомий сухий док. Водночас тисячi землекопiв заходилися перетворювати вузеньку стежку для в’ючних тварин, яка в тiй мiсцевостi, що мала назву Пера, тягнулась угору, а потiм униз, у якомога рiвнiший шлях для транспорту. А щоб приховати вiд ворога таке раптове скупчення робiтникiв, султан звелiв щодня i щоночi вiдкривати над нейтральним мiстом Галатою страхiтливу канонаду з мортир, яка сама по собi була безглузда i мала тiльки единий сенс: вiдвернути увагу вiд пересування кораблiв угору i вниз з однiеi водойми в другу. Поки вороги заклопотанi й припускають напад тiльки з суходолу, численнi дерев’янi кругляки, щедро змащенi олiею та жиром, уже закрутились, i по тих величезних котках, прив’язавши до полоззя кожних саней незлiченнi пари волiв, один за одним iз допомогою морякiв переправили через гору кораблi. Тiльки-но нiч заховала все вiд людського ока, почалася та дивовижна мандрiвка. Мовчки, як усе велике, ретельно продумане, як усе розумне, здiйснювалося диво за дивом: увесь флот перебрався через гору.
Але вирiшальним в усiх великих военних заходах завжди е момент несподiванки. І тут пiдступний Мехмед засвiдчив особливий генiй. Нiхто не здогадувався про його намiри, – «якби волосинка в моiй бородi знала моi думки, я б вирвав ii», сказав колись про себе цей генiально хитрий чоловiк, – i в довершеному порядку, поки на мурах хвальковито гримiли гармати, його наказ був виконаний. За одну нiч на 22 квiтня з моря в затоку через гору й долину, виноградники, поля i лiси переправили сiмдесят кораблiв. Наступного ранку вiзантiйцям здавалося, нiби iм сниться: ворожий флот, мов перенесений рукою привида, з прапорцями й людьми плавав серед iхньоi бухти, яку вони вважали за неприступну; вони ще протирали очi й не розумiли, звiдки з’явилося це диво, як уже фанфари, цимбали й барабани радiли пiд iхнiми бiчними мурами. За винятком вузького нейтрального простору Галати, увесь Золотий Рiг, де стоiть християнський флот, завдяки цьому генiальному ходу належить тепер султановi i його вiйську. Тепер по своему понтонному мосту вiн може безперешкодно вести своi вiйська до слабших мурiв: отже, загрожуе слабшому фланговi й розтягуе й так нечисленну низку оборонцiв на ще бiльшу вiдстань. Щоразу сильнiше й сильнiше стискаеться залiзний кулак навколо горлянки жертви.
Європо, допоможи!
Обложенi вже не мають iлюзiй. Вони знають: тепер, зазнавши удару i в зруйнований фланг, вони вже не зможуть довго чинити опiр за своiми замкненими мурами, вiсiм тисяч проти ста п’ятдесятьох тисяч, якщо не надiйде якнайшвидше допомога. Хiба ж синьйорiя у Венецii не пообiцяла найурочистiше прислати кораблi? Чи може папа бути байдужим, коли Свята Софiя, найпишнiша церква Захiдного свiту, стоiть перед небезпекою стати мечеттю для невiрних? Невже Європа, опинившись у пастцi розбрату, подiлена сотнями ницих заздрощiв, i досi не розумiе небезпеки для культури Захiдного свiту? Можливо, втiшають себе обложенi, спасенний флот давно вже споряджений i тiльки через незнання вагаеться напнути вiтрила, тож було б досить, якби европейцям допомогли усвiдомити, яка величезна вiдповiдальнiсть лягае на них за це згубне зволiкання.
Але як налагодити зв’язок iз венецiанським флотом? Мармурове море засiяне турецькими кораблями, прориватися всiм флотом означало б приректи його на загибель, крiм того, на кiлька сотень чоловiк ослабне й оборона, де тепер мае значення кожна людина. Отож вирiшили послати тiльки малесеньке судно з нечисленним екiпажем. Загалом дванадцять чоловiк – якби в iсторii була справедливiсть, iхнi iмена мали б бути не менш славетнi, нiж iмена аргонавтiв, а проте ми не знаемо жодного – наважились на той героiчний учинок. На маленькiй бригантинi пiдняли ворожий прапор. Дванадцять чоловiк одягнулися, як турки, надягли тюрбани i фески, щоб не привернути нiчиеi уваги. 3 травня опiвночi захисний ланцюг у гаванi безшумно ослабили i якомога тихiше, без плюскоту, опускаючи весла у воду, безстрашнi моряки пiд покровом ночi випливли в море. І дивiться, диво сталося: крихiтний корабель, не впiзнаний, пройшов Дарданелли й виплив у Егейське море. Завжди тiльки незмiрна смiливiсть паралiзуе супротивника. Про все подумав Мехмед, тiльки не про те, що й уявити годi: що один корабель iз дванадцятьма героями наважиться на не менш смiливе, нiж в аргонавтiв, плавання крiзь його флот.
Але трагiчне розчарування: жодне венецiанське вiтрило не яснiе над Егейським морем. Нiякий флот не готовий до вiдплиття. І Венецiя, i папа – всi забули про Вiзантiю, всi, переймаючись дрiб’язковою церковною полiтикою, знехтували i честь, i присягу. В iсторii щоразу повторюються такi трагiчнi митi: коли потрiбна найвища згуртованiсть усiх об’еднаних сил для захисту европейськоi культури, володарi й держави навiть на короткий перiод не спромагаються приборкати свое дрiбне суперництво. Генуi важливiше вiдсунути назад Венецiю, а Венецii – знову-таки Геную, нiж на кiлька годин об’еднатися для боротьби зi спiльним ворогом. Море пусте. Смiливцi в розпачi веслують у своiй горiховiй шкаралупцi вiд острова до острова. Гаванi вже всюди позаймав ворог, i жоден дружнiй корабель уже не наважуеться запливати в охопленi вiйною води.
Що дiяти? Дехто з дванадцятьох не без пiдстав занепав духом. Навiщо повертатися в Константинополь, знову долати небезпечний шлях? Адже надii вони не привезуть. Можливо, мiсто вже впало; хай там як, iх чекае, коли вони повернуться, ув’язнення або смерть. Але, – величнi завжди героi, яких нiхто не знае! – бiльшiсть вирiшила все-таки повертатися. Їм дали доручення, i вони повиннi виконати його. Їх послали принести звiстку, i вони повиннi доправити ii, нехай навiть гнiтючу. Тож крихiтний корабель знову наважився проплисти назад Дарданелли, Мармурове море i крiзь турецький флот. 23 травня, через двадцять днiв пiсля вiдплиття, коли корабель у Константинополi давно вже вважали пропащим i нiхто не думав про звiстку або повернення, як двое вартових перед мурами раптом махнули прапорцями, бо з моряками, якi щосили налягали на весла, в бухту Золотий Рiг заплив маленький корабель, i аж тепер турки, попередженi радiсним криком обложених, здивовано помiтили, що бригантина, яка з турецьким прапором зухвало пливе у iхнiх водах, – вороже судно, i метнулися з усiх бокiв на своiх човнах, щоб перехопити ii перед самою захисною гаванню. Якусь мить iз тисячами радiсних вигукiв Вiзантiя ще тiшилася усмiхненою надiею, що Європа схаменулася i вислала той корабель тiльки як вiсника. Лише увечерi поширилася прикра новина. Християнство забуло Вiзантiю. Обложенi вже пропащi, якщо не врятуються самi.
Нiч перед штурмом
