скачать книгу бесплатно
І раптом, серед бенкету, хтось один – звали його Мiрер, i вiн був студентом медицини в унiверситетi в Монпелье – постукав по своiй склянцi й пiдвiвся. Всi замовкли i глянули на нього. Вiд нього чекали промови або звернення. Але замiсть них молодик пiдняв праву руку вгору й заспiвав пiсню, нову пiсню, якоi нiхто з присутнiх не знав, i нiхто не знав, як вона потрапила йому до рук: «Allons, enfants de la patrie». І тепер спалахнула iскра, немов упавши на бочку з порохом. Вона зачепила чуття за чуттям, тi вiчнi електроди. Всi тi молодi хлопцi, якi завтра мали вирушати, прагнули боротися за свободу й були готовi вмерти за батькiвщину, вiдчули, що тi слова виражають iхню найглибшу волю, iхнi найпотаемнiшi думки, ритм нездоланно пiдносив iх в одностайному екстатичному натхненнi. Строфа за строфою виповнювали iх радiстю, пiсню довелося повторити ще й удруге, i вже мелодiя стала iхньою, ось вони вже, збуджено зiрвавшись на ноги, пiднiсши склянки, спiвають рефрен, що мов гримить: «Aux armes, citoyens! Formez vos bataillons!» Із цiкавiстю прилинули люди з вулиць, щоб почути, що тут спiвають iз таким захватом, i вже й самi спiвали разом iз гвардiйцями; наступного дня та мелодiя вже на тисячах i тисячах вуст. Поширилось нове видання, i, коли 2 липня 500 добровольцiв вирушили з мiста, пiсня помандрувала разом iз ними. Коли iх утома долала десь на путiвцi, коли крок ставав млявим, досить було комусь одному заспiвати гiмн, i вже поривний такт надавав iм усiм новоi енергii. Коли проходили крiзь села i на вулицях iз цiкавiстю збиралися селяни та решта жителiв, гвардiйцi заспiвували хором. Та пiсня стала iхньою, навiть не знаючи, що ii написано для Рейнськоi армii, i не здогадуючись, хто i коли ii написав, вони перейняли ii як гiмн свого батальйону, як кредо свого життя i смертi. Вона належала iм, як прапор, i в пристрасному маршi вони прагнули пронести ii над свiтом.
Перша велика перемога «Марсельези» – адже так невдовзi стали називати гiмн Руже – сталася в Парижi. Коли 30 липня батальйон пройшов по передмiстях, iз прапором попереду i пiснею, тисячi i десятки тисяч людей стояли i чекали на вулицях, щоб урочисто прийняти iх, i марсельцi, п’ятсот чоловiк, немов однiею горлянкою, спiвали та й спiвали, в такт крокам, люди прислухалися. Що за чудовий i поривний гiмн виспiвують марсельцi? Що за фанфарний поклик, який доходить до кожного серця пiд трiскотливий барабанний дрiб, оце «Aux armes, citoyens!» Минуло двi, три години, i вже приспiв лунае на всiх вулицях. Забули «?a ira», забули старi маршi, зужитi куплети: революцiя впiзнала свiй голос, революцiя знайшла свою пiсню.
Пiсня поширилась, мов лавина, невпинна була ii переможна хода. Гiмн спiвали на бенкетах, у театрах i клубах, ба навiть у церквах пiсля «Te Deum», а потiм i замiсть «Te Deum». За мiсяць, за два «Марсельеза» стала пiснею i всiеi армii. Серван, перший республiканський вiйськовий мiнiстр, тямущим оком добачив бадьору й екзальтовану силу такоi своерiдноi нацiональноi бойовоi пiснi. Вiн притьмом дав наказ розiслати сто тисяч примiрникiв в усi пiдроздiли, i за двi чи три ночi пiсня невiдомого чоловiка набула бiльшоi поширеностi, нiж усi твори Мольера, Расiна i Вольтера. Не було свята, яке вiдбувалося б без «Марсельези», жодноi битви, перед якою спершу полковi музики не виконували бойовоi пiснi свободи. У битвах пiд Жемаппе i Нервiнденом командири полкiв наказали йти у вирiшальний наступ iз цiею пiснею, i ворожi генерали, що могли пiдбадьорювати своiх солдатiв тiльки давнiм рецептом, який полягав у подвiйнiй порцii горiлки, перелякано дивилися, що нiчого не можуть протиставити вибуховiй силi того «страхiтливого» гiмну, коли його одночасно спiвали тисячi й тисячi чоловiк, i вiн, неначе гучна, брязкiтлива хвиля, налiтав на iхнi лави. «Марсельеза», незмiрно поривна в натхненнi та смертi, ширяла тепер над усiма бойовищами Францii, наче Нiка, крилата богиня перемоги.
А тим часом у маленькому гарнiзонi в Гюнiнгенi сидить геть невiдомий капiтан iнженерних вiйськ Руже i жваво розробляе проект фортечних стiн та укрiплень. Можливо, вiн уже забув «Бойову пiсню Рейнськоi армii», яку написав тiеi давно забутоi ночi 26 квiтня 1792 року, i анiтрохи не наважуеться здогадуватись, читаючи в газетах про iнший гiмн, iншу бойову пiсню, яка блискавично завоювала Париж, що ота переможна «Пiсня марсельцiв» слово в слово i такт у такт е не чим iншим, як створеним у ньому й над ним дивом тiеi ночi. Але яка жорстока iронiя долi: буяючи до всiх небес, долинаючи до зiр, ця мелодiя не поривае й не пiдносить лише едину людину, а саме: чоловiка, який створив ii. Нiхто в цiлiй Францii не дбае про капiтана Руже де Лiля, величезна слава, яку коли-небудь мала пiсня, належить тiльки пiснi, i жодна тiнь тiеi слави не падае на ii творця Руже. Його прiзвище не друкують на текстах, а господарi тiеi доби не звертають на нього нiякоi уваги, та й вiн сам нiколи не вiддаеться прикрим спогадам. Адже – генiальний парадокс, який здатна вигадати тiльки iсторiя – творець революцiйного гiмну – нiякий не революцiонер, навпаки: той, хто як нiхто iнший вiв далi революцiю своею безсмертною пiснею, хотiв би всiма силами зупинити ii. Коли марсельцi й паризька потолоч – iз його гiмном на вустах – штурмували Тюiльрi й повалили короля, Руже вже стало досить революцii. Вiн вiдмовляеться складати присягу республiцi i радше покинув би свою службу, нiж служив би якобiнцям. Але слова «libertе chеrie», «люба свобода», в його гiмнi для цього чесного чоловiка аж нiяк не пустi: новi тирани i деспоти в Конвентi йому огиднi не меншою мiрою, нiж вiн ненавидить коронованих i помазаних по той бiк кордону. Вiн вiдверто висловлюе свое невдоволення Комiтетом громадського порятунку, коли його приятеля, мера Дiтрiха, хрещеного батька «Марсельези», i генерала Люкнера, якому вона була присвячена, а також усiх офiцерiв та аристократiв, якi того вечора були ii першими слухачами, потягли на гiльйотину, i невдовзi вже виникла гротескна ситуацiя, бо поета революцii арештували як контрреволюцiонера, i його, саме його звинуватили на судi в зрадi батькiвщини. Тiльки 9 термiдора, яке разом iз падiнням Робесп’ера вiдiмкнуло в’язницi, врятувало Французьку революцiю вiд ганьби за передачу творця ii безсмертноi пiснi «нацiональнiй бритвi».
Але все-таки то була б героiчна смерть, а не таке жалюгiдне згасання в пiтьмi, яке спiткало Руже. Нещасний Руже бiльш нiж на сорок рокiв, на тисячi й тисячi днiв пережив единий справдi творчий день свого життя. З нього зняли мундир, у нього забрали пенсiю, вiршi, опери та тексти, якi вiн написав, не друкували i не ставили в театрi. Доля не простила дилетантовi, що вiн, не покликаний, проник у лави безсмертних. Дрiбна людина заповнюе свое дрiб’язкове життя всякими дрiбними i не завжди чистими оборудками. Карно, а згодом Бонапарт марно намагалися зi спiвчуття допомогти бiдоласi. Щось у характерi Руже стало безнадiйно отруеним i дивним унаслiдок жорстокостi випадку, коли Господь i генiй увiйшли в нього на три години, а потiм знову вiдкинули його у власну нiкчемнiсть. Руже з усiеi сили лаеться i сперечаеться, пише Бопапарту, що хотiв допомогти йому, зухвалi й патетичнi листи, прилюдно вихваляе себе за те, що на народному референдумi голосував проти нього. Рiзнi оборудки вплутали його в темнi афери, i через котрийсь iз незлiченних векселiв вiн був змушений навiть познайомитися з борговою в’язницею Сен-Пеларжi. Нiде не здобувши любовi, зацькований кредиторами, постiйно перебуваючи пiд наглядом полiцii, вiн зрештою заповз кудись у провiнцiю i, немов iз могили, iзольований i забутий, прислухаеться звiдти до долi своеi безсмертноi пiснi; вiн ще пережив мить, коли «Марсельеза» з переможними армiями прокотилася по Європi, а потiм мить, коли Наполеон, тiльки-но ставши iмператором, наказав викреслити ii з усiх програм як надто революцiйну, а Бурбони заборонили цiлковито. Озлоблений стариган лише здивувався, коли через одне поколiння Липнева революцiя 1830 року знову в усiй давнiй силi вiдновила його слова i мелодiю на барикадах Парижа, а король-громадянин Луi-Фiлiп призначив йому як творцевi невеличку пенсiю. Занедбаному i забутому видаеться дивом, що про нього взагалi ще пам’ятають, але це радше мимобiжний спогад, i коли 1836 року сiмдесятишестирiчний чоловiк зрештою помер у Шуазi-ле-Руа, нiхто вже не знае i не пам’ятае його iм’я. Знову минуло кiлька поколiнь, i тiльки пiд час Свiтовоi вiйни, коли «Марсельеза», що давно вже стала нацiональним гiмном, знову лунала войовниче на всiх фронтах Францii, наказали, щоб тiло малого капiтана Руже помiстили на тому самому мiсцi в соборi Інвалiдiв, де лежить тiло малого лейтенанта Бонапарта, отож украй не уславлений творець вiчноi пiснi нарештi вiдпочивае в криптi слави своеi батькiвщини вiд розчарування, що вiн був не ким iншим, як поетом i творцем однiсiнькоi ночi.
Свiтова хвилина Ватерлоо
Наполеон, 18 червня 1815 року
Доля лине до могутнiх i схильних до насильства. Довгi роки вона, мов слуга, кориться комусь одному: Цезаревi, Александру, Наполеоновi, бо любить стихiйних людей, що подiбнi до неi самоi, до незбагненноi стихii.
Але iнодi, i то завжди вкрай рiдко, вона, пройнявшись дивним настроем, пiддаеться комусь байдужому. А iнколи – i це найдивовижнiшi митi в свiтовiй iсторii – нитки фатуму на одну непевну хвилину потрапляють до нiкчемних рук. Такi люди завжди бiльш наляканi, нiж ощасливленi бурею вiдповiдальностi, що втягнула iх у героiчну свiтову гру, i майже завжди, затремтiвши, випускають iз рук накинуту iм долю. Дуже рiдко людина могутньою рукою пiдносить нагоду, яка iй трапилась, i себе разом iз нею. Адже величне даеться незначному лише на секунду, i той, хто прогавить його, вже нiколи не буде обласкавлений ним удруге.
Грушi
Серед танцiв, любовних романiв, iнтриг i суперечок Вiденського конгресу просвистiла, наче випущене гарматне ядро, звiстка, що Наполеон, цей скутий лев, вирвався зi своеi клiтки на Ельбi, – i вже мчать на всi боки вiсники. Наполеон здобув Лiон, прогнав короля, вiйська з давнiми iмператорськими прапорами переходять на його бiк, вiн у Парижi, в Тюiльрi, марнi були Лейпцизька битва i двадцять рокiв людовбивчих вiйн. Немов збитi докупи однiею силою, мiнiстри, – англiйський, прусський, австрiйський, – якi щойно плаксиво сперечалися, доходять згоди, росiйську армiю похапцем знову мобiлiзують, щоб тепер уже остаточно вирвати владу з рук узурпатора; ще нiколи Європа легiтимних iмператорiв i королiв не була такою единою, як у тi години першого обурення. З пiвночi на Францiю наступае Веллiнгтон, йому на помiч iде прусська армiя пiд командою Блюхера, на Рейнi споряджаеться Шварценберг, а як резерв повiльно й важко ступають по Нiмеччинi росiйськi вiйська.
Наполеон единим поглядом збагнув смертельну небезпеку. Вiн знае: немае часу чекати, аж поки збереться вся зграя. Треба роздiлити iх, напасти на когось одного, на пруссакiв, англiйцiв чи австрiйцiв, перше нiж вони стануть европейською армiею i загибеллю для його iмперii. Вiн мае спiшити, бо вже прокидаються невдоволенi i в його краiнi, вiн повинен стати переможцем до того, як змiцнiють республiканцi й поеднаються з роялiстами, до того, як Фуше, цей двоязикий i невловний, у союзi з Талейраном, своiм суперником i вiддзеркаленням, пiдступно перерiжуть йому ззаду сухожилки. Вiн повинен у единому залiзному поривi скористатися бурхливим ентузiазмом армii й рушити на ворогiв; кожен день – це втрата, кожна година – небезпека. Тож вiн похапцем кинув брязкiтливу гральну кiсть на найкривавiше бойовище Європи – Бельгiю. 15 червня о третiй годинi ранку передовi полки великоi – i поки що единоi – армii Наполеона перейшли кордон. 16 червня коло Лiньi вони вже наскочили на прусську армiю й вiдкинули ii. Це перший удар пазурами пораненого лева, страхiтливий, але аж нiяк не смертельний. Розбита, але не знищена, прусська армiя вiдступила до Брюсселя.
Тепер Наполеон вирушив для другого удару – по Веллiнгтону. Вiн не може собi дозволити звести дух, бо кожен день дае супротивнику новi пiдкрiплення, а краiна позаду нього i знекровлений, неспокiйний французький народ повиннi сп’янiти вiд вогненноi сивухи звiстки про перемогу. 17 червня Наполеон i далi суне вперед з усiею своею армiею аж до пагорбiв Катр-Бра, де окопався Веллiнгтон, той незворушний ворог iз залiзними нервами. Ще нiколи розпорядження Наполеона не були такi обачнi, ще нiколи його вiйськовi накази не були яснiшi, нiж того дня, вiн думае не тiльки про напад, а й про своi небезпеки: можливiсть, що розбита, але не знищена армiя Блюхера може з’еднатися з армiею Веллiнгтона. Прагнучи запобiгти цьому лиху, вiн вiдокремив частину своеi армii, щоб вона крок за кроком вiдганяла прусську армiю й не давала iй приеднатися до англiйцiв.
Командування цим допомiжним вiйськом Наполеон доручив маршаловi Грушi: пересiчному чоловiковi, доброму, чесному, порядному, надiйному, не раз випробуваному командировi кiнноти, але командировi кiнноти i не бiльше. Грушi – не палкий i поривний нещадний воiн-кавалерист, як Мюрат, не стратег, як Сен-Сiр i Бертье, не герой, як Ней. Жодна войовнича кiраса не прикрашала йому груди, жоден мiф не огортав його постать, нiяка помiтна риса не надавала йому слави i становища в героiчному свiтi наполеонiвськоi легенди; тiльки його неуспiх, тiльки невдача, яка спiткала його, надала йому слави. Двадцять рокiв вiн воював на всiх бойовищах вiд Іспанii до Росii, вiд Голландii до Італii, поволi пiднявся щаблями аж до зiрки маршала, не те що незаслуженоi, але без особливих звитяг. Австрiйськi кулi, египетське сонце, арабськi кинджали, росiйськi морози прибрали з його шляху попередникiв. Дезе загинув пiд Маренго, Клебер – у Каiрi, Ланн – пiд Ваграмом; Грушi не пробивав собi шляху до найвищоi гiдностi, той шлях прочистили йому кулi за двадцять рокiв вiйни.
Наполеон добре знав, що Грушi – i не герой, i не стратег, а тiльки надiйний, вiрний, мужнiй i розважливий чоловiк. Але половина його маршалiв лежала в землi, решта, невдоволенi, лишились у своiх маетках, утомившись вiд нескiнченних бiвакiв, тож Наполеон був змушений доручити вирiшальне завдання пересiчному чоловiку.
17 червня об одинадцятiй годинi ранку, через день пiсля перемоги пiд Лiньi, за день до Ватерлоо, Наполеон уперше передав маршаловi Грушi самостiйне командування. На одну мить, на один день скромний Грушi вийшов iз вiйськовоi iерархii в свiтову iсторiю. Лише на одну мить, зате на яку мить! Накази Наполеона були яснi. Поки вiн сам iде на англiйцiв, Грушi з третиною армii мае переслiдувати прусську армiю. Начебто просте доручення, пряме i зрозумiле, а водночас i таке, що потребуе гнучкого розуму, i двосiчне, наче меч. Бо водночас iз тим переслiдуванням Грушi доручили перебувати в постiйному зв’язку з головною армiею.
Маршал, вагаючись, прийняв командування. Вiн не звик дiяти самостiйно, його безiнiцiативна розважливiсть почуваеться краще, коли генiальний погляд iмператора наказуе йому, як дiяти. Крiм того, вiн вiдчувае за плечима невдоволенiсть своiх генералiв, а можливо, навiть невиразний помах крил долi. Тiльки близькiсть штаб-квартири заспокоюе маршала, бо лише три години швидкого маршу вiдокремлюють його армiю вiд армii iмператора.
Грушi прощаеться серед зливи. Його солдати повiльно йдуть по розмитiй глинистiй землi вслiд за пруссаками або принаймнi в тому напрямi, де, як припускали, перебувае Блюхер зi своiм вiйськом.
Нiч у Каю
Пiвнiчний дощ iде нескiнченно. Мов мокре стадо, ступають у пiтьмi Наполеоновi полки, кожен воiн несе на своiх пiдошвах по кiлограму болота, нiде нема нiякого притулку, нiякоi хати чи покрiвлi. Солома надто розмокла, щоб лягати на неi, тому десять або дванадцять солдатiв туляться разом i сплять сидячи, спина до спини пiд зливою. Та й сам iмператор не мае спочинку. Гарячкова нервознiсть цькуе i пронизуе його, рекогносцировку годi провести через непроглядну темiнь, розвiдники повiдомляють украй плутанi звiстки. Наполеон ще не знае, чи Веллiнгтон прийме битву, вiд Грушi немае повiдомлення про пруссакiв. Тож о першiй годинi ночi вiн сам – байдужий до шумливого прориву небес – обходить усi форпости аж до того, що перебувае на вiдстанi гарматного пострiлу вiд англiйського табору, де вряди-годи виднiе серед туману тьмяне, задимлене свiтло, i розробляе план нападу. Тiльки коли засiрiло, повертаеться Наполеон на ферму Каю, у свою жалюгiдну штаб-квартиру, i бачить там першi повiдомлення вiд Грушi: неяснi звiстки про вiдступ пруссакiв i неодмiнно заспокiйливi обiцянки йти за ними. Мало-помалу дощ ущух. Імператор нетерпляче ходить по кiмнатi й поглядае на жовтий обрiй, чи нарештi не вiдкриються простори, а отже, з’явиться й змога почати вирiшальну битву.
О п’ятiй годинi ранку – дощ уже припинився – яснiшають i душевнi хмари, спонукаючи до рiшучостi. Вiддано наказ о дев’ятiй годинi бути готовими до бою i рушати вперед. Ординарцi розсипались в усi боки. Невдовзi сурми дали сигнал до збору. Тiльки тепер Наполеон лягае на похiдне лiжко, щоб двi години поспати.
Ранок перед Ватерлоо
Дев’ята година ранку. Але вiйська зiбралися ще не всi. Розмочений триденним дощем грунт обтяжуе кожен рух i не дае змоги вчасно вивести вперед артилерiю. Тiльки мало-помалу з’являеться сонце, дме поривчастий вiтер, але це не сонце Аустерлiца, яскраве i з обiцянками щастя, тутешне пiвнiчне свiтило лише тьмяним блиском понуро осявае землю. Нарештi вiйська готовi, i тепер, перед початком битви, Наполеон на своiй бiлiй кобилi ще раз iде вздовж усього фронту. Орли на прапорах опускаються нижче, немов пiд бурхливим вiтром, вершники войовниче вимахують шаблями, а пiшi пiднiмають на багнетах для вiтання своi ведмежi шапки. Всi барабани вистукують несамовитий дрiб, сурми шлють назустрiч полководцю свою пронизливу радiсть, але цi всi iскристi тони заглушуе, мов грiм, радiсний крик сiмдесятьох тисяч солдатських горлянок, що котиться над полками: «Vive l’Empereur!»[6 - «Хай живе iмператор!» (Фр.).]
Жоден парад за двадцять рокiв наполеонiвських вiйн не був величнiшим i таким сповненим ентузiазму, як цей останнiй. Тiльки-но вiдлунали заклики, об одинадцятiй годинi, – на двi години пiзнiше, нiж передбачено, на двi фатальнi години пiзнiше! – гармашi отримали наказ обстрiляти картеччю червонi мундири на пагорбi. Потiм рушив iз пiшими солдатами Ней, «le brave des braves», «смiливець над смiливцями», почалася вирiшальна для Наполеона мить. Цю битву описували незлiченну кiлькiсть разiв, але ми нiколи не втомимося читати про ii мiнливий перебiг чи то в чудовому описi Вальтера Скотта, чи то в епiзодичному описi Стендаля. Битва була велична та розмаiта i здалеку, i зблизька, i з пагорба полководця, i з сiдла кiрасира. То був шедевр напруги i драматизму з ненастанними переходами вiд страху до надii, що раптом досяг кульмiнацii в мить катастрофи. То був взiрець справжньоi трагедii, бо доля цiеi битви визначила долю Європи, фантастичний феерверк Наполеонового життя пишно, наче ракета, ще раз спалахнув на всiх небесах, а потiм згас назавжди в миготливому падiннi.
Вiд одинадцятоi години до першоi французькi вiйська штурмували височини, займали села й позицii, iх виганяли вiдти, вони знову дерлися вгору i штурмували. Вже десять тисяч полеглих укрили глинистий мокрий пагорб пустоi землi, i не досягнуто ще нiчого, крiм виснаження по обидва боки. Обидва вiйська втомленi, обидва полководцi занепокоенi. Обидва знають, що перемога належить тому, хто перший отримае пiдкрiплення: Веллiнгтон – вiд Блюхера, Наполеон – вiд Грушi. Наполеон раз по раз нервово хапаеться за пiдзорну трубу, посилае щоразу нових ординарцiв; якби вчасно надiйшов його маршал, сонце Аустерлiца знову засяяло б над Францiею.
Помилка Грушi
Грушi, що, не здогадуючись, тримав у руках Наполеонову долю, тим часом, згiдно з наказом, вирушив увечерi 17 червня й переслiдував у визначеному напрямi пруссакiв. Дощ припинився. Безтурботно, наче в мирнiй краiнi, йдуть роти молодих хлопцiв, якi тiльки вчора вперше понюхали порох, але ворога й далi не видно, нiде немае жодного слiду розбитоi прусськоi армii.
Аж раптом, саме тодi, коли маршал снiдав нашвидку в якiйсь селянськiй хатi, здригнулася земля пiд ногами воiнiв. Усi прислухалися. Знову i знову глухо прокотився, вже згасаючи, звук: то ревiли гармати, далекi вогненнi батареi, а втiм, не дуже й далекi, щонайбiльше на вiдстанi трьох годин. Кiлька офiцерiв лягли по-iндiанському на землю, щоб виразнiше визначити напрям. Ненастанно i глухо долинае той далекий звук. Це канонада перед Сен-Жаном, початок битви пiд Ватерлоо. Грушi скликае раду. Жерар, його заступник, гаряче й палко вимагае: «Il faut marcher au canon»[7 - «Треба йти до гармат» (фр.).], чимшвидше в бiк стрiлянини! Другий офiцер погоджуеться з ним: треба чимшвидше туди. Нiхто з них не сумнiваеться, що iмператор зiткнувся з англiйцями й почалася важка битва. Грушi вагаеться. Звикнувши до послуху, вiн боязливо дотримуеться написаного аркуша, наказу iмператора переслiдувати пруссакiв, якi вiдступають. Жерар, помiтивши його вагання, стае наполегливiшим: «Marchez au canon!» – i вимога заступника командувача перед двадцятьма офiцерами i цивiльними звучить не як прохання, а як наказ. Це розсердило Грушi. Вiн твердо й суворо пояснюе, що не може вiдступити вiд свого обов’язку, поки не отримае вiд iмператора iншого наказу. Офiцери розчарованi, гармати гримлять серед лиховiсного мовчання.
Тодi Жерар спробував востанне: вiн палко благае, щоб принаймнi йому з його дивiзiею i частиною кавалерii дозволили навiдатись на бойовище, i зобов’язуеться вчасно повернутися. Грушi думае. Вiн думае одну секунду.
Свiтова iсторiя за мить
Грушi думае одну секунду, i та секунда вирiшуе його долю, долю Наполеона i долю свiту. Та секунда в селянськiй хатi у Вальгаймi вирiшила долю всього XIX сторiччя, i вона зависла на вустах – безсмертна мить – цiлком порядного, абсолютно пересiчного чоловiка, вона лежить, рiвна й вiдкрита, в руках, якi нервово жмакають фатальний наказ iмператора. Якби Грушi тепер здобувся на мужнiсть, був смiливим, не виконав наказ унаслiдок вiри в себе i очевиднi знаки, Францiя була б урятована. Але несамостiйна людина завжди кориться написаному, а не поклику долi.
Тому Грушi енергiйно вiдмахуеться. Нi, було б безвiдповiдально ще раз дiлити такий малий корпус. Приписане йому завдання – переслiдувати пруссакiв, бiльш нiчого. Вiн вiдмовляеться дiяти всупереч наказовi iмператора. Офiцери пригнiчено мовчать. Навколо маршала запановуе тиша. І серед тiеi тишi минае без вороття те, що слова та дii вже нiколи не зможуть зловити: вирiшальна секунда. Веллiнгтон перемiг.
Отож вони йдуть далi, Жерар i Вандам iз гнiвно стиснутими кулаками, i Грушi, невдовзi стривожений, а згодом дедалi бiльш невпевнений: адже дивно, й досi нiде немае анi слiду пруссакiв, вочевидь вони змiнили напрям свого руху на Брюссель. А скоро розвiдники повiдомляють про пiдозрiлi ознаки, що вiдступ пруссакiв перетворився у фланговий марш у бiк бойовища. Ще був би час у крайньому поспiху прийти на допомогу iмператоровi, i Грушi дедалi нетерплячiше чекае посланця, наказу повернутися. Але немае нiякоi звiстки. Тiльки глухо i щоразу далi гримлять гармати понад землею, яка здригаеться: понад гральною кiстю Ватерлоо.
Пополуднi пiд Ватерлоо
Тим часом настала перша година. Щоправда, чотири атаки французiв вiдбитi, але вони значно ослабили центр Веллiнгтона, i Наполеон уже готуеться до вирiшального штурму. Наказуе змiцнити батареi i, перше нiж канонада затягне помiж пагорбами свою димову завiсу, востанне озирае бойовище.
І помiчае на пiвнiчному сходi, наближення темноi тiнi, що, здаеться, вийшла з лiсiв: новi вiйська! В той бiк одразу повертаються всi пiдзорнi труби: може, то Грушi, що смiливо переступив наказ i тепер, мов дивом, прибувае вчасноi митi? Нi, один приведений полонений повiдомляе, що то авангард армii генерала Блюхера, прусськi вiйська. Імператор уперше здогадався, що розбита прусська армiя, напевне, вiдiрвалася вiд переслiдування, щоби вчасно з’еднатися з англiйцями, тодi як третя частина його вiйськ марно маневруе в порожнечi. Імператор одразу пише листа Грушi з дорученням за всяку цiну пiдтримувати зв’язок i перешкодити участi пруссакiв у битвi.
Маршал Ней одразу отримуе наказ наступати. Веллiнгтона треба повалити до прибуття пруссакiв: жодна дiя вже не видаеться занадто смiливою, коли так раптом зменшилися шанси. Увесь пополудень минае в страхiтливих нападах на плато зi щоразу свiжими пiшими вiйськами, щоразу вони штурмують розстрiлянi села, щоразу iх вiдкидають назад, щоразу здiймаеться нова хвиля з розгорненими знаменами назустрiч уже розшматованим каре. Але ще утримуе Веллiнгтон позицii, ще досi немае нiякоi звiстки вiд Грушi. «Де Грушi? Де тиняеться той Грушi?» – нервово бурмоче iмператор, дивлячись, як поступово вступае в бiй прусський авангард. Полководцi iмператора теж стають нетерплячi. Вирiшивши одразу покласти всьому край, маршал Ней – не менш вiдчайдушно смiливий, нiж Грушi розважливий (пiд Неем уже вбито трое коней) – кидае всю французьку кавалерiю в едину атаку. Десять тисяч кiрасирiв i драгунiв рушають у той страхiтливий наступ смертi, розбивають каре, рубають канонiрiв i розпорошують першi лави. Щоправда, i на них тиснуть згори, але сила англiйськоi армii виснажуеться, кулак, що охопив той пагорб, починае слабнути. А коли вже вдесятеро менша французька кавалерiя була змушена вiдкотитись пiд гарматними пострiлами, Наполеон посилае свiй останнiй резерв, стару гвардiю, що важким i повiльним кроком iде штурмувати пагорб, завоювання якого визначить долю Європи.
Вирiшальна битва
З обох сторiн ненастанно гримлять вiд ранку чотириста гармат. На лiнii зiткнення бряжчать кавалькади вершникiв проти вогненних каре, барабаннi палички невпинно колотять лунку напнуту шкiру, вся рiвнина здригаеться вiд розмаiття звукiв! Але вгорi, на обох пагорбах, обидва полководцi дослухаються понад людською бурею до чогось iншого. Дослухаються до найтихiшого звуку.
Два годинники тихенько, наче б’ються пташинi серця, цокають у iхнiх руках над розбурханими масами. Наполеон i Веллiнгтон – обидва цупко вхопилися за хронометри i рахують секунди i хвилини, якi мають принести iм останню вирiшальну допомогу. Веллiнгтон знае, що Блюхер близько, а Наполеон сподiваеться на Грушi. Обидва полководцi вже не мають резервiв, i той, хто першим прийде на допомогу, вирiшить долю битви. Обидва дивляться в пiдзорнi труби на край лiсу, де тепер, наче легенька хмарка, починае показуватись прусський авангард. Але чи це тiльки окремi вершники, а чи вся прусська армiя, що тiкае вiд Грушi? Англiйцi вже насилу чинять останнiй опiр, але й французькi вiйська виснаженi. Два вiйська – немов два борцi, що сапаючи стоять з уже покалiченими руками один навпроти одного, затамувавши вiддих, перше нiж схопитися востанне: настала незворотна мить вирiшальноi битви.
Нарештi, загримiли гармати з флангу у пруссакiв: перестрiлки, рушничний вогонь! «Enfin Grouchy!», «Нарештi Грушi!» – зiтхае Наполеон. Покладаючись на безпечний фланг, вiн збирае останнi вiйська i знову кидае iх на центр Веллiнгтона, щоб зламати англiйський засув перед Брюсселем, висадити в повiтря браму Європи.
Але той вогонь у вiдповiдь був лише наслiдком помилки: пруссакiв, якi пiдступали до бойовища, ввели в оману чужi мундири, i вони почали стрiляти по ганноверцях; помилковий вогонь невдовзi припинився, i тепер безперешкодно, широко i могутньо маса пруссакiв ринула з лiсу. Нi, то не Грушi, що надiйшов зi своiми вiйськами, а Блюхер, а разом з ним i згуба. Ця звiстка швидко поширилася серед iмператорських вiйськ, вони почали вiдступати, i то в жалюгiдному порядку. А Веллiнгтон збагнув вирiшальну мить. Пiд’iхав до краю пагорба, який боронили з таким успiхом, зняв капелюха й махнув ним над головою в бiк ворога, що похитнувся. Його вiйська миттю зрозумiли трiумфальний жест. Одним рухом пiднялося все, що лишилося вiд англiйських вiйськ, i кинулось на ослабленi лави. Водночас iз боку на виснажену, розбиту армiю налетiла прусська кавалерiя, гучно розлiгся крик, найзгубнiший: «Sauve qui peut!», «Рятуйся, хто може!» Кiлька хвилин, i Велика армiя – вже не що iнше, як нестримний i поривний потiк страху, який захоплюе все, навiть самого Наполеона. Наче в безборонну i нечутливу воду, врубаеться, пiдостроживши коней, прусська кавалерiя в той швидкоплинний потiк, що вiдступае, у вiльному поривi вона виловлюе з крикливоi пiни моторошного страху карету Наполеона, вiйськовий скарб i всю артилерiю. Тiльки нiч, що настала, врятувала iмператоровi життя i свободу. Але той, хто опiвночi, брудний i очманiлий, у якомусь нiкчемному сiльському шинку втомлено падае на стiлець, уже не iмператор. Його iмперiя, династiя i доля скiнчилися: малодушнiсть дрiбного, незначущого чоловiка розбила те, що двадцять рокiв героiчно будував найсмiливiший i найдалекогляднiший.
Падiння в повсякденнiсть
Тiльки-но англiйський наступ повалив Наполеона, один тодi ще майже безiменний чоловiк у легкiй каретi помчав по дорозi на Брюссель, а звiдти до моря, де чекав корабель. Вiн поплив до Лондона, щоб там, випередивши урядових посланцiв, завдяки ще нiкому не вiдомiй звiстцi збурити бiржу: то Ротшильд, що завдяки цьому генiальному ходовi заснував iншу династiю, нову династiю. Наступного дня Англiя дiзналася про перемогу, а в Парижi Фуше, цей вiчний зрадник, дiзнався про поразку; в Брюсселi та Нiмеччинi вже бамкають переможнi дзвони.
Тiльки один чоловiк наступного дня нiчого не знае про Ватерлоо, хоч i перебувае лише за чотири години ходу вiд доленосного бойовища: нещасний Грушi, що, наполегливий i планомiрний, точнiсiнько вiдповiдно до наказу переслiдував пруссакiв. Але дивна рiч, вiн нiде iх не бачить, i його чуття опанувала невпевненiсть. І всякчас десь поблизу дедалi гучнiше гримлять гармати, неначе гукають на допомогу. Вiйська вiдчувають, як здригаеться земля, i вiдчувають, як кожен пострiл влучае iм у серце. Всi тепер знають, що то не дрiбнi перестрiлки, а спалахнула гiгантська битва, точиться вирiшальна боротьба.
Грушi нервово iде помiж своiх офiцерiв. Вони уникають розмовляти з ним, iхню пораду вiн вiдкинув.
Нарештi полегкiсть, коли вони коло Варве натрапили на один окремий прусський корпус, на Блюхерiв ар’ергард. Немов несамовитi, метнулись французи до укрiплень, Жерар попереду всiх, наче прагнув, гнаний похмурим передчуттям смертi. Куля повалила його, замовк найчеснiший чоловiк. Як настала нiч, французи взяли село, але вiдчувають, що ця дрiбна перемога над ар’ергардом не мае сенсу, бо й з того боку, де було бойовище, теж уже не долинае жодного звуку. Запанувала нiма вiд страху, моторошно мирна, жахлива, мертва тиша. Всi вiдчули, що гуркiт пострiлiв був усе-таки кращим, нiж ця непевнiсть, яка пiдточувала нерви. Певне, скiнчилася битва, битва пiд Ватерлоо, про яку нарештi (запiзно!) дiзнався Грушi, отримавши листа вiд Наполеона з проханням про нагальну допомогу. Тож битва скiнчилася, гiгантська битва, але на чию користь? Французи чекали цiлiсiньку нiч. Марно! Жодна звiстка не доходила до них. Велика армiя немов забула про них, i вони стояли марно й безглуздо серед непроглядноi пiтьми. Вранцi французи зняли табiр i знову рушили в путь, смертельно втомленi i давно вже знаючи, що всi iхнi маршi та маневри не мають сенсу. Нарештi, о десятiй годинi ранку, прискакав один офiцер Генерального штабу. Йому допомогли спiшитись i засипали запитаннями. Але вiн, з обличчям, спустошеним жахом, iз волоссям, мокрим на скронях, i тремтячи вiд надлюдськоi напруги, бурмотiв лише незрозумiлi слова, слова, яких вони не розумiли, не могли i не хотiли зрозумiти. Його вважали за божевiльного, за п’яного, коли вiн повiдомив, що вже немае iмператора, немае iмператорськоi армii, Францiю втрачено. Але мало-помалу вiд нього дiзналися всю правду, приголомшливу новину, що прибивае до смертi. Грушi стоiть блiдий i тремтячи спираеться на шаблю: вiн знае, що тепер починаеться мучеництво його життя. Але рiшуче бере на себе невдячний тягар усiеi провини. Пiдпорядкований, нерiшучий пiдлеглий, що у величну секунду невидного вирiшення долi, засвiдчив свою неспроможнiсть, тепер з огляду на близьку небезпеку знову став чоловiком i майже героем. Вiн одразу збирае офiцерiв i – зi сльозами гнiву й жалоби в очах – виголошуе коротку промову, в якiй i виправдовуе свое зволiкання, i нарiкае на нього. Мовчки слухають його офiцери, якi ще вчора гнiвались на нього. Кожен мiг би звинуватити маршала i вихвалятися, що його думка була краща. Але нiхто не наважуеться на це i нiхто не хоче. Офiцери мовчать i мовчать. Несамовитий жаль скував iм вуста.
І саме тодi, пiсля втраченоi митi, засвiдчуе Грушi – тепер уже запiзно – все свое вiйськове мистецтво. Всi його великi чесноти, продуманiсть, енергiйнiсть, обачнiсть i сумлiннiсть прояснiли, вiдколи вiн знову покладаеться на себе, а не на письмовий наказ. Обступлений з усiх бокiв уп’ятеро численнiшим вiйськом, вiн помiж ворогiв веде – майстерний тактичний хiд – свое вiйсько назад, не втративши жодноi гармати, жодноi людини, i врятував Францii, врятував iмператоровi iхню останню армiю. Але, коли повернувся, вже нема iмператора, щоб подякувати йому, немае ворога, якому можна було б протиставити вiйсько. Грушi прийшов запiзно, запiзно назавжди, i, навiть коли ззовнi його життя ще пiднялося вгору i його призначили головнокомандувачем, пером Францii, i вiн на кожнiй посадi дiяв мужньо та енергiйно, вже нiщо не могло надолужити йому тiеi митi, яка зробила його господарем долi, i до якоi вiн не дорiс.
Отак страхiтливо мстить велична мить, яка вкрай рiдко трапляеться в земному життi, тим, хто покликаний безпiдставно, хто не вмiе скористатися нею. Всi мiщанськi чесноти – обачнiсть, слухнянiсть, ревнiсть i розважливiсть – усi вони безсило розплавились у жарi величноi доленосноi митi, яка завжди вимагае тiльки генiiв i перетворюе iх в образ, що лишаеться на роки. Вона зневажливо вiдтручуе нерiшучого i вогненними руками пiдносить тiльки смiливого, цього iншого бога на землi – до небес героiзму.
Марiенбадська елегiя
Гете мiж Карлсбадом i Веймаром, 5 вересня 1823 року
5 вересня 1823 року по дорозi з Карлсбада на Егер повiльно котилася дорожня карета: ранок здригався вже по-осiнньому холодний, неприязний вiтер провiвав поля з уже зiбраним урожаем, але над широкими краевидами ще напиналося сине небо. У каретi сидiло трое чоловiкiв: фон Гете, таемний радник великого герцога Саксонсько-Веймарського (саме отак, пишаючись, записували Гете в списку пацiентiв у Карлсбадi) i двое його вiрних супутникiв: старий слуга Штадельман i секретар Джон, чия рука в новому сторiччi записувала вперше майже всi вiршi Гете. Жоден з них не казав анi слова, бо пiсля виiзду з Карлсбада, де молодi жiнки та дiвчата, проводжаючи, тиснулися з поцiлунками та вiтаннями, вуста пристаркуватого чоловiка вже не розтулялися. Вiн незворушно сидiв у каретi, тiльки зосереджений, занурений у душу погляд свiдчив про внутрiшнiй рух. На першiй станцii, де мiняли коней, обидва супутники бачили, як Гете поспiхом записував олiвцем слова на якомусь випадковому аркушi паперу, i така сцена повторювалася всю дорогу до Веймара, i пiд час iзди, i на станцiях. У Цвотау, тiльки-но прибувши туди, в замку Гартенберг наступного дня, в Егерi, а далi в Поснеку – всюди вiн похапцем записував те, що спершу було продумане в труськiй дорожнiй каретi. А в щоденнику лише лаконiчно згадано: «Редагував вiрш» (6 вересня), «У недiлю писав вiрш далi» (7 вересня), «По дорозi ще раз проглянув вiрш» (12 вересня). У Веймарi, в пунктi призначення, вiрш уже дописано, i цей вiрш – не що iнше, як Марiенбадська елегiя, найважливiший, особисто найiнтимнiший, а тому ще й улюблений вiрш старечих лiт Гете, його героiчного прощання i звитяжного нового початку.
«Щоденник душевного стану» – так одного разу назвав Гете цей вiрш у розмовi, i, мабуть, жоден аркуш щоденника його життя не такий вiдвертий i ясний своiм походженням та формуванням, як цей документ його найпотаемнiших почуттiв, який трагiчно запитуе i трагiчно нарiкае; жоден лiричний вилив його юних лiт не виник отак безпосередньо з конкретного приводу i подii, в жодному творi ми не маемо змоги бачити, як вiн поставав отак рядок за рядком, строфа за строфою, година за годиною, як у цiй «дивовижнiй пiснi, що опановуе нас», у цьому найглибшому, найзрiлiшому, справдi по-осiнньому розжевреному пiзньому вiршi сiмдесятичотирирiчного чоловiка. І водночас цей «витвiр украй палкого стану», як Гете охарактеризував його Еккерману, свiдчить про найпiднесенiше смирення перед формою: отак вiдкрито й водночас таемниче найвогненнiша мить життя обернулась у поетичну побудову. Ще й нинi, через понад сотню рокiв, на тому чудовому аркушi галузистого i бурхливого життя Гете та мить не зiв’яла й не потьмянiла, i цей день, 5 вересня, ще цiлi сторiччя зберiгатиметься, нестертий, у пам’ятi та почуттях прийдешнiх нiмецьких поколiнь.
На тому аркушi, в тому вiршi, в тiй людинi тiеi митi променилася рiдкiсна зоря вiдродження. В лютому 1822 року Гете пережив найтяжчу хворобу, невiдступна гарячка струшувала тiло, багато годин поспiль видавалося, нiби свiдомостi, а водночас i самого поета вже немае. Лiкарi, що не бачили нiяких виразних симптомiв i лише вiдчували небезпеку, були безпораднi. Але хвороба зненацька, як прийшла, так i зникла: в червнi Гете поiхав у Марiенбад цiлком змiненим чоловiком, бо мало не видавалося, що той напад хвороби був лише симптомом душевного омолодження, «новоi статевоi зрiлостi»; замкнений, затвердiлий педантичний чоловiк, у якому поетичне майже зашкарубнуло до вченостi, через кiлька десятирiч уже знову всiм еством дослуховуеться до почуттiв. Музика «розгортае його», як казав Гете, вiн навряд чи може грати на роялi, бо на очi йому майже одразу навертаються сльози, а надто тодi, коли чуе, як на роялi грае така гарненька жiночка, як Шимановська; вiн шукае молодостi в найглибшому iнстинктi, i товаришi з подивом дивляться, як сiмдесятичотирирiчний чоловiк до пiвночi базiкае з жiнками, бачать, як вiн, пiсля багаторiчноi перерви, знову стае до танцю, причому йому, як гордо розповiдае вiн, «пiд час змiни дам у руки дiстаються здебiльшого найгарнiшi дiти». Його застигле ество наче дивом розтануло того лiта, i, хоч яка тепер трiснута його душа, вона пiддаеться владi давнього чарiвника, вiчноi магii. Щоденник зрадливо повiдомляе про «милi сни», якi всякчас пробуджують у ньому «давнього Вертера»; жiноча близькiсть надихае його на вiршики, жартiвливi iгри та пiдсмiювання, як i тодi, коли пiвсторiччя тому вiн поводився так iз Лiлi Шенеман. Але у виборi жiнки вiн ще невпевнено вагаеться: спершу звертае своi вже одужалi почуття до вродливоi Полiн, а потiм до дев’ятнадцятирiчноi Ульрiке фон Левецов. П’ятнадцять рокiв тому вiн любив i шанував ii матiр i вже рiк суто по-батькiвському жартуе з «донечкою», але тепер прихильнiсть виростае до пристрастi, ще однiеi хвороби, яка опановуе всю його iстоту i глибше струшуе у вулканiчному свiтi почуттiв, нiж будь-яке переживання за багато рокiв. Сiмдесятичотирирiчний чоловiк захоплюеться, наче хлопчисько: тiльки-но почувши на променадi смiхотливий голос, вiн кидае роботу i квапиться без капелюха i цiпка до веселоi дитини. Але й залицяеться до неi, наче юнак, наче чоловiк: вiдбуваеться гротескна театральна вистава, ледь сатирична у своему трагiзмi. Потай порадившись iз лiкарем, Гете звiряеться найдавнiшому зi своiх супутникiв, великому герцоговi, з проханням, чи не мiг би вiн для нього попросити в панi Левецов руки ii доньки Ульрiке. Великий герцог, пригадавши багато безумних спiльних жiночих ночей за п’ятдесят рокiв, мабуть, тихо i зловтiшно посмiявся над чоловiком, якого Нiмеччина i Європа шанують як наймудрiшого з мудрих, як найбiльш зрiлий та освiчений дух сторiччя, проте врочисто вдягае зiрку та орден i йде просити для сiмдесятичотирирiчного чоловiка руку дев’ятнадцятирiчноi дiвчини до ii матерi. Про вiдповiдь точно не вiдомо, здаеться, вона полягала в тому, мовляв, треба зачекати, подумати. Тож сват Гете не мае нiякоi впевненостi, i поет задовольняеться лише побiжними поцiлунками, зичливими словами, а тим часом його наповнюе дедалi палкiше бажання ще раз набути молодiсть у такiй нiжнiй постатi. Вiчно нетерплячий знову змагаеться за найвищу прихильнiсть митi: вiддано iде за коханою з Марiенбада в Карслбад, але й там знаходить тiльки невпевненiсть для вогненностi свого жадання, а коли сонце сiдае, його муки тiльки посилюються. Зрештою наближаеться мить прощання, без обiцянок, без запевнень, i тепер, коли котиться карета, вiдчувае здогадливий, що те страхiтливе в його життi скiнчилося. Але тiеi похмуроi години е напохватi давня розрада, що завжди товаришить найтяжчому болевi: над стражденним схиляеться генiй, i той, хто в земному вже не знаходить утiхи, кличе Господа. Гете знову тiкае, як i безлiч разiв до того, а тепер уже востанне, з переживання в творчiсть, i в дивовижнiй удячностi за цю останню ласку сiмдесятичотирирiчний чоловiк пише як епiграф до свого теперiшнього вiрша рядки зi свого написаного сорок рокiв тому «Тассо», щоб знову з подивом пережити iх:
Коли людину бiль онiмував, / дав бог менi сказати, як я мучусь[8 - Переклад Василя Стуса (подано за джерелом: http://www. knyga. in. ua/index. php/inozemna-literatura/nimechchyna/gete-yohann/547-mariienbadska-elehiia).].
Замислено сидить сивий чоловiк у каретi, що котиться вперед, прикро збентежений непевнiстю внутрiшнiх запитань. Ще рано-вранцi Ульрiке з сестрою поквапилась до нього задля «бурхливого прощання», ще поцiлували його юнi коханi вуста, але чи був той поцiлунок нiжним, а чи просто дочiрнiм? Чи зможе вона любити його, чи не забуде його? А чи син i невiстка, якi неспокiйно чекають на багату спадщину, терпiтимуть шлюб, i чи свiт не глузуватиме з нього? Чи не видасться вiн Ульрiке старим наступного року? А як побачить ii, чого можна сподiватися вiд новоi зустрiчi?
Неспокiйно ворушаться запитання. І раптом одне, найiстотнiше, формуеться в рядок, у строфу, запитання, яке перетворюе нужду у вiрш, Господь явив йому ласку «сказати свою муку». Безпосередньо, немов оголений, удираеться крик у вiрш, як могутнiй початок душевного руху:
І що менi ця зустрiч може дати, / ця нерозпукла квiтка поранкова? Тепер ти вiльний в пекло й рай ступати, / та в’яже дух вагання загадкове!
І тепер бiль лине в кришталевi строфи, на диво очищенi вiд власного збурення. І коли поет, обходячи хаотичну скруту свого внутрiшнього стану, «душну атмосферу», iнколи випадково пiднiмае очi, з карети, що котиться, вiн бачить по-ранковому тихi богемськi краевиди, божественний мир, протиставлений його неспокою, i щойно побачений образ уже переходить у вiрш:
А чи ж не годi? / Натрудились руки:/ шумлять сади – там, де стримiли скелi. / Хiба врожай не визрiв? Синi луки / лямують рiчку, займища, оселi. / І чи не надимають безмiр свiту / твоiх фантазiй виплеканi дiти?
Але самотньо Гете в цьому свiтi. В такi наповненi пристрастю секунди вiн геть усе сприймае в зв’язку з постаттю коханоi i магiчно згущуе спогад до прояснiлого оновлення:
Мов зiтканий iз райдужних мережив, / ширяе серафим над сонмом хмар, / небесноi прозiрностi одежi / гнучкого стану повивають чар, / i стежиш ти, як кружеляти стане / з усiх видiнь найбiльш кохане.
Задосить митi, / щоб тривку подобу / впiймати в мерехтливому видiннi. / Старе, вернись, аби одну оздобу / я вiдрiзнити мiг у миготiннi забутих лиць. Нехай рука напише / лиш те одне, що серцю наймилiше.
Тiльки-но поважчавши, образ Ульрiке набувае вже чуттевих форм. Гете описуе, як дiвчина приймала його i «помалу ощасливлювала», як вона пiсля останнього поцiлунку ще «найостаннiший» лишила йому на вустах, i тепер оте щастя, про яке згадують iз блаженством, старий метр перетворюе в найпiднесенiшу форму, в одну з найчистiших строф про чуття вiдданостi й любовi, яка була коли-небудь написана нiмецькою чи будь-якою iншою мовою:
Цнота щедротних наших душ волiла / пречистоi сягнути високостi, / щоб вiчно безiменне проявило / чарiвнi назви й таемницi простi. / Як вабила нас благiсть! Емпiреi / менi одслонювались бiля неi.
Але, знову вiдчувши цей колишнiй блаженний стан, покинутий страждае вiд теперiшньоi розлуки, i тепер прориваеться його бiль, що майже розривае пiднесений елегiйний настрiй довершеного вiрша, ота вiдвертiсть вiдчуття, яка виявляеться тiльки раз на багато рокiв пiд час спонтанного перетворення безпосереднього переживання. Ця скарга приголомшуе:
Я так тепер далеко! / Чим же мушу / Заповнити свiй час? Хiба я знаю? / А чи в робiтнi дотрудити душу? / І це менi затяжко. Не бажаю. / Так непоборна туга водить мною, / що тiльки умиваюся сльозою.
А потiм пiдноситься, хоча навряд чи здатний пiднятися ще вище, останнiй, моторошний скрик:
Полиште мене тут, / о друзi вiрнi. / Я буду сам брести драговиною. / Ви ж – далi йдiть. Для вас цей край безмiрний, / ця незглибима вись над головою. / Дослiджуйте, збирайте по дрiбницi свiт, / що сховав правдивi таемницi.
Усесвiт у менi, я в ньому зник без слiду, / адже ж я був улюбленець богiв, / котрi на мене насилали бiди, / я ж радощами й горем багатiв. / Тепер боги менi склепили губи, / пiдносять вгору й вiддають погубi.
Цей загалом стриманий чоловiк ще нiколи не створював такоi строфи. Той, хто юнаком умiв приховати своi чуття, а вже як чоловiк мiг стримати iх, той, хто майже завжди виповiдав своi найглибшi таемницi тiльки вiдображеннями, шифрами i символами, тут, уже як стариган, уперше напрочуд вiльно виливае своi почуття. За п’ятдесят рокiв цей чоловiк iз тонкою чутливiстю, видатний лiричний поет, мабуть, ще нiколи не поставав таким живим, як на тому незабутньому аркушi, на тому пам’ятному поворотi свого життя.
Отак таемниче, наче рiдкiсну ласку долi, сприймав цей вiрш i сам Гете. Тiльки-но повернувшись у Веймар, вiн одразу, ще не беручись нi до якоi iншоi роботи i не звертаючи уваги на хатнiй клопiт, заходився власноруч калiграфiчно й гарно робити копiю елегii. Вiн переписував вiрш три днi на особливо дiбраному паперi, великими врочистими лiтерами, немов чернець у келii, i ховав його навiть вiд найближчих родичiв, навiть вiд найвiрнiших, немов таемницю. Вiн сам виготовив палiтурку, щоб балакучi клiенти не поширили передчасно звiстку про вiрш, i перев’язав рукопис шовковим шнурком у футлярi з червоного марокену (який вiн згодом наказав замiнити синьою дивовижною лляною стрiчкою, яку й досi можна бачити в Архiвi Гете та Шиллера). Днi були дратливi й гнiтючi, зi шлюбних планiв у домi глузували, син засвiдчував навiть вiдверту ненависть, тож тiльки у своiх поетичних словах Гете мiг перебувати коло своеi коханоi. Тiльки коли гарненька Полiн Шимановська навiдалася з вiзитом, поновилися чуття ясних марiенбадських днiв i спонукали Гете бути товариським. 27 жовтня вiн нарештi запросив до себе Еккермана, i вже з тiеi врочистостi, з якою Гете влаштував читання вiрша, можна було здогадатися про його особливу любов до свого твору. Слуга поставив на письмовий стiл аж двi лампи, лише тодi Еккерман спробував сiсти перед лампами i прочитати елегiю. Згодом мало-помалу приходили й iншi люди, але тiльки найближчим Гете давав змогу послухати вiрш, бо стерiгся Еккерманових слiв «наче святощi». Особливе значення цього вiрша в життi Гете стало очевидним уже наступного мiсяця. Пiсля доброго душевного стану омолодженого чоловiка невдовзi настав злам. Гете знову здаеться, нiби йому вже недалеко до смертi, вiн човгае вiд лiжка до фотеля, вiд фотеля до лiжка, не знаходячи спокою; невiстка поiхала кудись, син сповнений ненавистi, нiхто не дбае про покинутого старого хворого чоловiка, нiхто не допоможе йому порадою. Аж тут приiхав, вочевидь на прохання друзiв, Цельтер iз Берлiна, найщирiший повiрник його серця, i одразу побачив внутрiшню пожежу. «Що я знаходжу? – здивовано пише вiн. – Чоловiка, який мае такий вигляд, наче його опанувало кохання, все кохання з усiею мукою юностi». Щоб зцiлити Гете, Цельтер без упину читае йому «з внутрiшнiм спiвчуттям» його власний вiрш, i Гете не втомлюеться слухати його. «Отже, було слушним, – писав вiн одужуючи, – що ти через свiй багатий на почуття нiжний орган не раз давав менi змогу почути те, що таке любе менi, що я навiть сам собi не можу признатися в цьому». А потiм пише далi: «Я не повинен випускати це з рук, але, якщо ми живемо разом, ти повинен менi так довго читати вголос i наспiвувати, аж поки вивчиш вiрша напам’ять».
Отож прийшло, як казав Цельтер, «одужання вiд списа, який так тяжко поранив його». Гете врятувався – цiлком можна стверджувати таке, – завдяки цьому вiршу. Нарештi мука подолана, остання трагiчна надiя переможена, мрiя про шлюбне життя з любою «донечкою» скiнчилася. Гете знае, що вже нiколи бiльше не поiде в Карлсбад i Марiенбад, нiколи вже не ввiйде у веселий грайливий свiт безтурботного, вiдтепер його життя належить тiльки працi. Досвiдченому загартованому чоловiковi не пощастило почати свою долю спочатку, i тому в його життя входить iнше велике слово, а саме: завершення. Вiн поважно знову звертае погляд на свою творчiсть, що охоплюе шiстдесят рокiв, бачить, що вона розпорошена та розвiяна, i вирiшуе, оскiльки вiн тепер уже не здатний будувати, то принаймнi збиратиме: укладено договiр на видання «Зiбрання творiв», Гете отримав документ про охорону авторських прав. Знову спалахуе його любов, яка нещодавно збила його з пантелику через дев’ятнадцятирiчну дiвчину, до двох найдавнiших супутникiв його молодостi: «Вiльгельма Майстра» i «Фауста». Гете жваво береться до роботи: на пожовклих аркушах оновлено план, складений ще в минулому сторiччi. Йому не виповнилося ще й вiсiмдесятьох, як «Лiта мандрiв Вiльгельма Майстра» вже закiнченi, а потiм вiсiмдесятиоднорiчний чоловiк iз героiчною мудрiстю береться за «головну справу» свого життя, за «Фауста», i закiнчуе його на сьомому роцi пiсля трагiчних доленосних днiв елегii, а потiм iз не менш шанобливим пiететом, нiж елегiю, приховуе вiд свiту печаттю таемничостi.
Мiж цими двома сферами почуттiв, мiж останнiм жаданням i останньою вiдмовою, мiж початком i завершенням, стоiть як вододiл, як незабутня мить внутрiшнього переламу оте 5 вересня, прощання з Карлсбадом, прощання з любов’ю, яке полинуло у вiчнiсть завдяки тiй приголомшливiй скарзi. Той день можна назвати пам’ятним, бо нiмецька поезiя не мала вiдтодi в чуттевому аспектi ще величнiшоi митi, нiж нездоланний потiк правiчного всепереможного чуття в цьому могутньому вiршi.
Вiдкриття Ельдорадо
Дж. О. Саттер, Калiфорнiя. Сiчень 1848 року
Утомлений вiд Європи
1834 рiк. Американський пароплав пливе вiд Гавра до Нью-Йорка. Серед desperados, один з-помiж сотень, е i Йоганн Август Зуттер, що жив у Рiнебергу коло Базеля, тридцятиоднорiчний чоловiк, що дуже квапився вiдгородитися свiтовим океаном вiд европейського правосуддя. Банкрут, злодiй, фальшiвник векселiв, вiн кинув напризволяще дружину i трьох дiтей, у Парижi з фальшивими документами заробив трохи грошей i тепер шукав нового життя. 7 липня вiн висадився в Нью-Йорку i два роки вдавався до всяких можливих i неможливих гешефтiв, був пакувальником, аптекарем, зубним лiкарем, продавцем лiкiв, власником таверни. Зрештою, певною мiрою набувши осiлостi, вiн став господарем заiзду, потiм продав його i, корячись магiчному руховi часу, перебрався на Мiссурi. Там вiн став сiльським господарем, невдовзi мав невелику садибу i мiг спокiйно собi жити. Але повз його дiм усякчас проходили люди: торгiвцi хутром, мисливцi, авантюрники i солдати, поверталися з Заходу або йшли на Захiд, i це слово «Захiд» набуло мало-помалу магiчного звучання. Спершу, як знали, тягнуться прерii, прерii з величезними стадами бiзонiв, можна йти днi та тижнi й не побачити нiкого, крiм червоношкiрих, що гасають у тих степах, далi йдуть гори, високi, нездоланнi, а потiм, нарештi, земля, про яку нiхто нiчого не знав достеменно i казкове багатство якоi вихваляли: Калiфорнiя, ще не дослiджена. Земля, де течуть молоко i мед, вiльна для кожного, хто хоче взяти ii, проте вона далека, дуже далека, i шлях до неi смертельно небезпечний.
Але в жилах Йоганна Августа Зуттера текла кров авантюрника, його не вабило сидiти тихцем i обробляти свою добру земельку. Одного дня 1837 року вiн продав свое майно i маеток, спорядив експедицiю з возами, кiньми та волами i виiхав iз форту Індепенденс у невiдоме.
Шлях у Калiфорнiю
1838 рiк. Двое офiцерiв, п’ятеро мiсiонерiв, трое жiнок рушили на возах, запряжених волами, в нескiнченну порожнечу. Через прерii та прерii, а зрештою через гори до Тихого океану. Їхали аж три мiсяцi i наприкiнцi жовтня добулися до форту Ванкувер. Обидва офiцери покинули Зуттера ще ранiше, мiсiонери далi не пiшли, а трое жiнок померли по дорозi вiд злигоднiв.
Зуттер сам, його марно намагаються затримати у Ванкуверi, пропонують йому посаду, вiн вiд усього вiдмовляеться, поваб магiчноi назви збурюе йому кров. На жалюгiдному вiтрильнику вiн перетинае Тихий океан спершу до Гавайських островiв, а потiм пiсля незлiченних труднощiв добувся вздовж узбережжя Аляски до одного покинутого мiсця з назвою Сан-Франциско. Сан-Франциско – не теперiшне мiсто, що пiсля землетрусу з подвоеною швидкiстю стало мiльйонником, нi, а жалюгiдне рибальське селище, назване так за мiсiею францисканцiв, i навiть не столиця невiдомоi iспанськоi провiнцii Калiфорнii, що лежала, занедбана й невикористана, в найпишнiшiй зонi нового континенту.
Там панувало iспанське безладдя, посилене вiдсутнiстю будь-якоi влади, бунтами, браком робочих тварин i людей, браком беручкого завзяття. Зуттер найняв коня i поiхав у страхiтливу долину Сакраменто; йому вистачило дня, щоб пересвiдчитись: там е мiсце не тiльки для ферми, не тiльки для великого маетку, а й для цiлого королiвства. Наступного дня вiн поiхав у Монтерей, у жалюгiдну столицю, представився губернаторовi Альверадо, пояснив йому свiй намiр обробляти землю. Вiн привiз канакiв з островiв, буде регулярно привозити звiдти цих роботящих i працьовитих кольорових, зобов’язався збудувати оселю i заснувати невеличку державу, Нову Гельвецiю.
– Чому Нову Гельвецiю? – запитав губернатор.
– Бо я швейцарець i республiканець, – вiдповiв Зуттер.
– Гаразд, робiть, що хочете. Я даю вам концесiю на десять рокiв.
Тож бачимо: справи там залагоджували швидко. За тисячi миль вiд будь-якоi цивiлiзацii енергiя одного-единого чоловiка мала вже iншу цiну, нiж на батькiвщинi.
Нова Гельвецiя
1839 рiк. Караван повiльно iде вгору берегом Сакраменто. Попереду Зуттер на конi i з рушницею, потiм ще двое чи трое европейцiв, далi сто п’ятдесят канакiв у коротких сорочках, за ними тридцять запряжених волами возiв iз харчами, насiнням i спорядженням, п’ятдесят коней, сiмдесят п’ять мулiв, корiв та овець, позаду невеличкий ар’ергард – цiла армiя, що прагне завоювати Нову Гельвецiю.
Перед ними котиться гiгантська хвиля полум’я. Вони спалюють лiси – то набагато зручнiший спосiб, нiж викорiнювати iх. І тiльки-но на землi з’являеться величезна дiра, на обгорiлих стовбурах, якi ще куряться, одразу починають роботу. Будують склади, викопують криницi, засiвають землю, яка не потребуе зорювання, будують загороди для незлiченних стад i отар, мало-помалу з сусiднiх покинутих мiсiонерських колонiй прибувають новi люди.
Успiх величезний. Посiви дають одразу вп’ятеро бiльший урожай. Комори трiщать, невдовзi пасуться вже тисячi голiв худоби, незважаючи на ненастаннi труднощi, на виправи проти тубiльцiв, якi раз по раз нападають на квiтучу колонiю, Нова Гельвецiя росте, як у тропiках, до гiгантських розмiрiв. Були збудованi канали, млини, факторii, по рiчцi плавали кораблi вниз i вгору, Зуттер постачае не тiльки Ванкувер i Гавайськi острови, а й усi вiтрильники, що швартуються в Калiфорнii, садить сади, сьогоднi такi вiдомi й дивовижнi калiфорнiйськi сади. Атож, дерева прийнялись добре, i Зуттер замовляе у Францii та на Рейнi виноград, i через кiлька рокiв виноградники вкривають уже великi територii. Зуттер сам будуе будинки й розкiшнi ферми, замовляе рояль «Pleyel», який везуть iз Парижа сто вiсiмдесят днiв, парову машину, яку тягнуть iз Нью-Йорка шiстдесят волiв через увесь континент. Зуттер мае кредити i авуари в найбiльших банках Англii i Францii, i тепер, уже сорокарiчний, на вершинi свого трiумфу, вiн згадуе, що чотирнадцять рокiв тому десь кинув у свiтi дружину i трое дiтей. Вiн пише iм i запрошуе у свое князiвство. Бо тепер у його руках достаток, вiн господар Новоi Гельвецii, один з найбагатших людей свiту i буде таким i далi. США нарештi забрали занедбану колонiю з рук Мексики. Тепер уже все забезпечене i захищене. Ще кiлька рокiв – i Зуттер стае найбагатшою людиною свiту.
Фатальне копання
1848 рiк, сiчень. У дiм до Йоганна Августа Зуттера раптом заскочив Джеймс В. Маршалл i каже, що йому треба поговорити. Зуттер дивуеться, хiба вiн не послав учора Маршалла на свою ферму в Колому, де той мав збудувати новий тартак. А тепер цей чоловiк без дозволу повернувся, стоiть перед ним, тремтячи вiд збудження, запихае його в кабiнет, зачиняе дверi й дiстае з кишенi жменю пiску з кiлькома жовтими крупинками. Вчора, копаючи землю, вiн натрапив на цей дивний метал i гадае, що це золото, але решта тiльки посмiялися з нього. Зуттер споважнiв, узяв крупинки, спробував розрiзати ножем: це золото. Вiн вирiшив одразу ж наступного дня поiхати з Маршаллом на ту ферму, але його столяр – тiльки перша людина, що захворiла на ту страхiтливу лихоманку, яка невдовзi струснула свiт: ще вночi, серед бурi, вiн поiхав назад, ставши нетерплячим, коли мав уже певнiсть.
Наступного ранку полковник Зуттер уже в Коломi, там викопують канал i дослiджують пiсок. Треба мати тiльки сито, трохи потрусити ним, i золотi крупинки яснiтимуть на темному плетеннi. Зуттер збирае коло себе кiлькох бiлих людей, бере з них слово честi мовчати, аж поки збудують тартак, потiм, поважний i рiшучий, повертаеться додому. Несвiтськi думки ширяють у його головi: хоч скiльки вiн пригадуе, золото ще нiколи не було таким доступним, не лежало так вiдкрито в землi, i ця земля його, власнiсть Зуттера. Вiн за нiч перестрибнув десятирiччя: став найбагатшою людиною свiту.
Ажiотаж
Найбагатша людина? Нi, найбiднiший, найжалюгiднiший, найбiльш розчарований жебрак на землi. Через тиждень таемницю виказали, одна жiнка – завжди одна жiнка! – розповiла якомусь перехожому i дала йому кiлька золотих крупинок. Те, що сталося потiм, ще не мало прецеденту в iсторii. Всi люди Зуттера одразу покинули роботу, ковалi втекли з кузень, пастухи – вiд стад, виноградарi – з виноградникiв, солдати кинули рушницi, всi стали мов одержимi, чимшвидше познаходили сита й каструлi i понеслись до тартака витрушувати золото з пiску. За нiч увесь край збезлюднiв, молочнi корови, яких нiхто не доiв, ревли i корчились, стада бикiв порозбивали загороди i вибiгли на поля, потоптавши та знищивши збiжжя, сироварнi не працювали, клунi обвалилися, величезний механiзм гiгантського пiдприемства зупинився. Телеграфи поширювали золоту обiцянку через краiни i моря. Невдовзi вже сходилися люди з мiст i гаваней, моряки покидали кораблi, державнi службовцi – своi посади, довгими, безкiнечними колонами тягнулися вони зi сходу i заходу, пiшки, верхи i на возах – то була навала, зграя сарани, золотошукачi. Нестримна, брутальна орда, що не знала нiякого закону, крiм кулака, нiякоi заповiдi, крiм револьвера, заполонила квiтучу колонiю. Для прибульцiв усе нiчийне, i нiхто не наважуеться протистояти iм. Вони позабивали корiв Зуттера, розiбрали його клунi, щоб будувати собi будинки, витоптали його поля, вкрали його машини: Йоганн Август Зуттер умить став бiдним, як жебрак, немов цар Мiдас, задушившись власним золотом.
А той безпрецедентний порив за золотом ставав дедалi бурхливiший, бо звiстка поширилася по всьому свiту, тiльки з Нью-Йорка виплило сто кораблiв, а ще з Нiмеччини, Англii, Францii та Іспанii в 1848–1851 роках прибули страхiтливi орди авантюрникiв. Дехто плив через мис Горн, але для нетерплячих це було надто довго, тож вони обирали набагато небезпечнiший шлях через Панамський перешийок. Одна завзята та рiшуча компанiя проворно збудувала залiзницю на тому перешийку, тисячi робiтникiв загинули вiд пропасницi, зате нетерплячi заощаджували три, а то й чотири тижнi i ранiше добиралися до золота. Впоперек континенту рухалися величезнi каравани, люди всiх рас i мов, i всi вони порядкували в маетку Йоганна Августа Зуттера, немов на своiй землi. На землi Сан-Франциско, яка належала йому на пiдставi урядового акту з печаттю, з казковою швидкiстю виростало мiсто, чужi люди продавали одне одному дiлянки його землi, i назва Нова Гельвецiя, його держава, зникла за магiчним словом «Ельдорадо», Калiфорнiя.
Йоганн Август Зуттер, знову банкрут, дививсь, мов паралiзований, на ту порость вiд засiяних драконових зубiв. Спершу вiн i сам намагався копати золото i зi своiми слугами та супутниками скористатися багатством, але вони покинули його. Тому вiн остаточно вибираеться з золотоносного району на одну далеку ферму поблизу гiр, геть вiд клятоi рiчки i нечистого пiску, на свою ферму Ермiтаж. Туди нарештi до нього приiздить дружина з трьома дорослими синами, але, тiльки-но приiхавши, помирае внаслiдок виснаження в дорозi. Але трое синiв тепер тут, вiсiм рук, i разом з ними Йоганн Август Зуттер знову береться до сiльського господарства, знову, тепер зi своiми синами, доробився працею до статкiв, працюе спокiйно, вперто i користаеться з фантастичноi родючостi тих земель. Вiн знову таiть i обдумуе великий план.
Процес
1850 рiк. Калiфорнiю прийняли до Сполучених Штатiв Америки. За умов запровадження сувороi дисциплiни в золотоносному краi пiсля багатства запанував нарештi й порядок. Анархiю обмежено, закон знову набув своiх прав.
