скачать книгу бесплатно
Вiн iхнi чуе голоси всi сутнi,
Як у мелодii могутнiй
Вони у небо чисте шлях створили.
І постерiг,
Що тiльки муки до Бога долинають,
Тодi як iнших скорботи брили
Свинцевим щастям до землi згинають.
Та йде в безмежжя свiтла порiг
Із-пiд потоку можного
Всiх нарiкань i скарг
Вiд мук душевних i тiлесних.
І знае вiн, що всiх, геть кожного
Бог почуе, як скарб:
На спiвчуття багатий свiт небесний!
Над злидарем, що всотуе печаль,
Господь не чинить суду,
Бо безкiнечний жаль
Знай повнить його дiм i груди.
Апокалiпсису вершники летять мiж пiль,
Страждання – насолода, щастя – мука.
Для того, хто в смертi життя вiдчув.
І вже до землi майнув
Вогненний янгол ту саму мить,
І промiнь, мов стрiла iз лука,
Священноi любовi, яку витворив бiль,
Пройшов у серце, що млiе i щемить.
Упав
Навколiшки, мов пригнув його гнiт.
Вiдчув нараз цiлий свiт
Правдиво в його безкiнечнiй скорботi.
Здригнулося тiло,
Аж пiна з рота, зуби сяють,
Судома крутить язик, мов дрiт,
І сльози набiгають,
Бiжать вiд щастя по змарнiлiй плотi,
Бо вiдчувае вiн: кiнець гiркотi,
Вiдколи смертi вуст торкнувся.
Вже смак життя до нього повернувся,
Душа йому пече вiд мук i ран,
Вже сумнiви пропали,
Що вiн тодi, як зник з очей майдан,
Був iншим, не оспалим;
Був тим, що споконвiку висить на хрестi.
Тепер i вiн, як в давнину Христос,
Вiд поцiлунку смертi, коли став на грань,
Життя любити мае задля всiх страждань.
Вже вiд стовпа ведуть його солдати,
Блiде,
Немов погасле, його обличчя.
Умить
Запхнули назад в карету,
І очi
Його чужi, зануренi й досi в чорну мить,
А на тремких вустах висить
Смiх жовтий Карамазова.
Перше слово над океаном
Сайрус Вест Фiлд, 28 липня 1858 року
Новий ритм
Протягом усiх тисяч, а то й сотень тисяч рокiв, вiдколи по землi ступае особлива iстота, названа людиною, не було iншоi вищоi мiри земного пересування вперед, крiм коня, що мчить, колеса, що котиться, i човна, що пливе на веслах або пiд вiтрилами. Вся повнота технiчного поступу протягом того короткого, осяяного свiдомiстю перiоду, який ми називаемо свiтовою iсторiею, не засвiдчила нiякого значного прискорення ритму руху. Армii Валленштайна рухалися навряд чи швидше за легiони Цезаря, армii Наполеона нападали не швидше, нiж орди Чингiзхана, корвети Нельсона перетинали моря тiльки трохи швидше за грабiжницькi човни вiкiнгiв i торгiвельнi кораблi фiнiкiйцiв. Лорд Байрон пiд час своеi подорожi Чайльда Гарольда долав не бiльше миль за день, нiж Овiдiй на шляху в понтiйське вигнання, Гете у XVIII сторiччi подорожував не набагато зручнiше або швидше, нiж апостол Павло на початку новоi ери. Незмiнно далеко i в просторi, i в часi мiстились одна вiд одноi краiни i за доби Наполеона, i за часiв Римськоi iмперii; опiр матерii ще досi бере гору над людською волею.
Лише в XIX сторiччi докорiнно змiнилися мiра i ритм земноi швидкостi. В першому i другому десятирiччях народи i краiни рухалися однi до одних швидше, нiж доти протягом тисячолiть; завдяки залiзницям i пароплавам колишнi багатоденнi подорожi можна було здiйснювати за день, а доти безкiнечнi години подорожi обернути в чвертi годин i хвилини. Але, хоч як трiумфально могли сприймати сучасники цi новi прискорення завдяки залiзницi та пароплаву, тi винаходи ще перебували в сферi збагненного. Адже тi засоби пересування лише вп’ятеро, вдесятеро, вдвадцятеро перевищували доти вiдому швидкiсть, зовнiшнiй погляд i внутрiшнiй розум ще спромагалися стежити за ними i пояснити iх. Зате цiлком незбагненними видавалися наслiдки перших виявiв електрики, яка, Геркулес ще в колисцi, спростувала всi наявнi доти закони, розбила всi чиннi мiри. Ми, живучи пiзнiше, нiколи не зможемо вiдчути подив тодiшнього поколiння з приводу перших досягнень електричного телеграфу, не вiдчуемо тiеi незмiрноi i натхненноi приголомшеностi, що отакi малесенькi, навряд чи вiдчутнi електричнi iскри, якi лише вчора насилу могли поширитись iз лейденськоi банки на один дюйм до кiсток пальцiв, нараз набули демонiчноi сили перескакувати краiни, гори i цiлi частини континентiв. Що навряд чи й продуману до кiнця думку, щойно написане, ще мокре на паперi слово тiеi самоi митi можна сприймати, читати й розумiти за тисячi миль, i що невидимий струм, який мотаеться мiж двох полюсiв крихiтного вольтового стовпа, здатний охопити всю землю вiд краю до краю. Що ляльковий апарат фiзичного кабiнету, вчора ще здатний завдяки натиранню скляноi палички притягнути до себе кiлька клаптикiв паперу, потенцiйно буде здатний iз бiльшою в мiльйони та мiльярди разiв силою i швидкiстю, нiж у людини, доставляти повiдомлення, прокладати шляхи, освiтлювати вулицi й будинки i, невидний, мов Арiель, протинатиме повiтря. Тiльки пiсля вiдкриття електрики вiдносини часу i простору зазнали найвирiшальнiшоi змiни вiд створення свiту.
Цей важливий для всього свiту 1837 рiк, коли телеграф уперше зробив одночасними доти iзольованi людськi переживання, рiдко згадують у наших шкiльних пiдручниках, автори яких, на жаль, i досi вважають, нiби про вiйни та перемоги окремих полководцiв i краiн розповiдати важливiше, нiж про справжнi, бо спiльнi, трiумфи людства. А проте за психологiчним впливом на весь свiт цю радикальну змiну вартостi часу не можна порiвняти нi з якою датою новiтньоi iсторii. Свiт змiнився, вiдколи стало можна в Парижi одночасно знати, що вiдбуваеться цiеi самоi митi в Амстердамi, Москвi, Неаполi та Лiсабонi. Треба ступити тiльки останнiй крок, щоб i решта частин свiту були втягненi в той чудовий взаемозв’язок i витворили спiльну свiдомiсть усього людства.
Але природа ще опираеться цьому останньому об’еднанню, воно ще й досi постае перед перешкодою, ще два десятирiччя всi краiни, що iх подiляе море, лишаються вiдокремленi. Бо, якщо по телеграфних стовпах завдяки порцеляновим ковпачкам-iзоляторам електрична iскра безперешкодно поширюеться далi, вода поглинае електричний струм. А провести лiнiю через океан неможливо, бо ще не знайшли засобу повноi iзоляцii мiдних i залiзних дротiв у мокрiй стихii.
На щастя, за доби поступу один винахiд простягае помiчну руку другому. Через кiлька рокiв пiсля вiдкриття телеграфу вiдкрили гутаперчу як придатний матерiал для iзоляцii електричних дротiв у водi; тепер уже можна починати приеднувати до европейськоi телеграфноi мережi найважливiшу краiну за межами континенту – Англiю. На тому самому мiсцi, де згодом Блерiо першим перелетить Ла-Манш на лiтаку, iнженер на ймення Бретт проклав перший кабель. Безглузда притичина перешкодила негайному успiховi, бо один рибалка з Булонi, гадаючи, нiби зловив надто вже гладкого вугра, вирвав уже прокладений кабель. Але 13 листопада 1851 року друга спроба виявилася вдалою. Отже, Англiю приеднали, i завдяки цьому Європа стала справдi Європою, сутнiстю, що единим мозком i единим серцем одночасно переживае всi поточнi подii.
Такий величезний успiх за кiлька коротких рокiв – адже що iншого означають десять рокiв в iсторii людства, як не мить, щоб клiпнути оком? – пробудив, безперечно, в того поколiння незмiрну вiдвагу. Всi задуми, за якi бралися, закiнчувались успiхом, i то з казковою швидкiстю. Ще кiлька рокiв – i Англiя вже пов’язана телеграфом з Ірландiею, Данiею i Швецiею, Корсика – з континентом, i вже намагаються приеднати до мережi Єгипет, а отже, й Індiю. Але одна частина свiту, i то найважливiша, приречена, здаеться на тривалу вiдокремленiсть вiд цього ланцюга, що оперiзуе свiт: Америка. Бо i Атлантичний океан, i Тихий – обидва внаслiдок своеi безкiнечноi широчiнi не дають змоги поставити промiжну станцiю, тож як iх можна перетяти одним кабелем? У тi дитячi роки електрики всi фактори були ще невiдомi. Нiхто ще не вимiрював глибини океанiв, люди ще дуже неточно знали iхню геологiчну структуру, ще не перевiряли, чи на такiй глибинi прокладений кабель витримае тиск нагромаджених безкiнечно водяних мас. І, навiть якби було технiчно можливо безпечно прокласти отакий безкiнечний кабель на тих глибинах, де взяти такий великий корабель, що витримае залiзний i мiдний тягар двох тисяч миль цього кабелю? Де знайти динамо-машину такоi сили, щоб вона могла ненастанно передавати електричний струм на вiдстань, яку на пароплавi треба долати принаймнi два, а то й три тижнi? Бракувало всiх передумов. Ще не знали, чи в глибинi свiтових морiв не кружляють магнiтнi потоки, якi б могли вiдхилити електричний струм, люди ще не мали достатньоi iзоляцii, не мали точних вимiрювальних приладiв, знали тiльки початковi закони електрики, якi тiльки-но дали змогу розплющити очi пiсля кiлькасотрiчного сну незнання. «Неможливо! Абсурд!» – енергiйно вiдмахувалися вченi, тiльки-но хто згадував про план протягти кабель через океан. «Можливо, згодом», – казали найсмiливiшi помiж технiкiв. Навiть Морзе, чоловiковi, якому телеграф завдячував досi своiми найбiльшими досягненнями, той план видавався непродуманим ризиком. Але вiн пророчо додавав, що в разi успiху прокладання трансатлантичного кабелю буде «the great feat of the century», найславетнiшим здобутком сторiччя.
Щоб сталося диво або щось дивовижне, першим пiдготовчим етапом е вiра одного iндивiда в те диво. Наiвна мужнiсть невченоi людини спромагаеться саме там, де вагаються вченi, дати перший поштовх, i, як i здебiльшого, навiть тут звичайна випадковiсть посприяла реалiзацii грандiозного задуму. Один англiйський iнженер на ймення Гiсборн, що 1854 року хотiв прокласти кабель iз Нью-Йорка до найбiльш схiдноi точки Америки – Ньюфаундленду, щоб повiдомлення про кораблi можна було приймати на кiлька днiв ранiше, був змушений зупинити роботи посерединi, бо його фiнансовi засоби вичерпалися. Отже, вiн iде до Нью-Йорка, щоб знайти там фiнансистiв. Там завдяки чистiй випадковостi, яка е матiр’ю багатьох славетних досягнень, вiн натрапляе на молодого Сайруса Веста Фiлда, що походив iз родини пастора i в дiлових операцiях не раз так швидко досягав успiху, що ще в молодi лiта, нагромадивши статки, змiг повернутись до приватного життя. Саме цього незаклопотаного чоловiка, що видаеться надто молодим i енергiйним для тривалоi бездiяльностi, й намагаеться прихилити Гiсборн до прокладання кабелю вiд Нью-Йорка до Ньюфандленду. Але Сайрус Вест Фiлд – на щастя, хотiлося б сказати! – не технiк i не фахiвець. Вiн нiчого не тямить в електрицi, нiколи не бачив кабелю. Але пасторському синовi властива палка довiрливiсть, американцевi притаманна завзята вiдвага. Якщо iнженер за фахом Гiсборн дивиться тiльки на безпосередню мету – зв’язок мiж Нью-Йорком i Ньюфандлендом, сповнений натхнення молодик дивиться далi. Чом би потiм одразу не пов’язати пiдводним кабелем Ньюфаундленд з Ірландiею? З енергiею, сповненою рiшучостi подолати всi перешкоди, – цей чоловiк у тi роки вже тридцять один раз перетинав океан туди i назад мiж двома континентами, – Сайрус Фiлд одразу береться до роботи, твердо вирiшивши вiд тiеi митi присвятити цьому завданню все, що вiн мав у собi й навколо себе. Завдяки тому, що вже вiдбулося таке вирiшальне запалення, думка набувае в реальностi вибуховоi сили. Нова дивотворча електрична сила поедналася зi ще одним найсильнiшим динамiчним елементом життя – людською волею. Людина знайшла свое життеве завдання, а завдання знайшло потрiбну людину.
Пiдготовка
Сайрус Фiлд iз неймовiрною енергiею береться до роботи. Налагоджуе зв’язки з усiма фахiвцями, насiдае на уряд, щоб отримати концесiю, провадить в обох частинах свiту кампанiю для збору потрiбних коштiв, i ударна сила, що йде вiд цього цiлком невiдомого чоловiка, така велика, його внутрiшнi переконання такi палкi, а вiра в електрику як у нову дивовижну силу така могутня, що початковий капiтал триста п’ятдесят тисяч фунтiв стерлiнгiв вiн зiбрав в Англii за кiлька днiв. Вистачило в Лiверпулi, Манчестерi та Лондонi скликати найбагатших купцiв для заснування «Telegraph Construction and Maintenance Company» – компанii з будiвництва та експлуатацii телеграфу, щоб потекли грошi. Серед тих, хто пiдписався, можна побачити навiть iмена Теккерея i ледi Байрон, що без нiяких побiчних дiлових мiркувань, а тiльки з морального ентузiазму прагнули посприяти справi; нiщо так не унаочнюе оптимiзму з приводу всього технiчного i машинного, який надихав за доби Стiвенсона, Брунеля та iнших видатних англiйських iнженерiв, як те, що вистачило единого заклику для збору такоi величезноi суми для реалiзацii цiлком фантастичного заходу ? fonds perdu, без надii на повернення коштiв.
Адже на початку цього проекту единим, що можна було бiльш-менш точно обрахувати, була приблизна вартiсть прокладання кабелю. Для власне технiчноi реалiзацii проекту не було нiякого прикладу. В таких масштабах у XIX сторiччi ще нiхто не планував i не продумував. Бо ж як можна порiвняти оце перекидання кабелю через увесь океан iз дрiбним прокладанням через протоку мiж Дувром i Кале? Там було досить iз вiдкритоi палуби колiсного пароплава розмотати тридцять або сорок миль кабелю, i вiн спокiйно входив у воду, наче якiрний ланцюг iз брашпиля. Пiд час прокладання кабелю в Ла-Маншi можна було спокiйно дочекатися надто тихого дня, була точно вiдома глибина морського дна, постiйно був видний той або той берег, а отже, можна було уникнути будь-якоi небезпечноi випадковостi: зв’язати обидва береги можна було протягом единого дня. Натомiсть пiд час перетину океану, який передбачав принаймнi три тижнi неперервного плавання, в сто разiв важчу котушку з у сто разiв довшим кабелем не можна було ставити на палубi на поталу всiм примхам негоди. Крiм того, жоден корабель не був досить великим, щоб помiстити у своему трюмi той гiгантський кокон iз залiза, мiдi та гутаперчi, жоден не був досить могутнiм, щоб витримати такий тягар. Були потрiбнi принаймнi два кораблi, а цi головнi кораблi потребували супроводу, додаткових кораблiв, щоб можна було точно дотримуватися найкоротшого шляху i надати допомогу в разi якогось прикрого випадку. Щоправда, англiйський уряд видiлив для цiеi мети «Агамемнон», один зi своiх найбiльших вiйськових кораблiв, що як флагман воював пiд Севастополем, а американський уряд – «Нiагару», фрегат iз водомiсткiстю п’ять тисяч тонн (тодi величезний об’ем). Але обидва кораблi треба було спершу перебудувати, щоб кожен мiг умiстити половину безкiнечного кабелю, кiнцi якого мали з’еднати. Звiсно, головною проблемою був сам кабель. До тiеi гiгантськоi пуповини, що мала зв’язати обидва континенти, ставили страхiтливi вимоги. Адже кабель, з одного боку, мав бути мiцним i нерозривним, наче сталева линва, а водночас – еластичним, щоб його можна було легко укладати. Вiн мав витримувати будь-який тиск, будь-яке навантаження, а водночас розмотуватись рiвненько, наче шовковий шнурок. Вiн мав бути масивним, але не грубим, наче й товстим, а водночас точнiсiнько таким, щоб можна було передати на двi тисячi миль найменше електричне коливання. Найменша трiщинка, найнепомiтнiша нерiвнiсть могли порушити передачу сигналiв на цьому чотирнадцятиденному шляху.
Але люди наважились! День i нiч працюють фабрики, бо демонiчна воля одного чоловiка крутить уперед усi колеса. Для цього единого шнура використали цiлi мiднi та залiзнi копальнi, й цiлi лiси каучукових дерев мали пускати сiк, щоб виготовити гутаперчеву оболонку для такоi великоi вiдстанi. Нiщо не дае такого яскравого уявлення про величезнi пропорцii цього проекту, як те, що для сплiтання кабелю знадобилося триста шiстдесят сiм тисяч миль самого дроту – в тринадцять разiв бiльше, нiж потрiбно, щоб обкрутити всю землю, i досить, щоб поеднати одною лiнiею Землю з Мiсяцем. Пiсля будiвництва Вавилонськоi вежi людство в царинi технiки ще не наважувалось на щось грандiознiше.
Перший старт
Цiлий рiк стугонять машини, дрiт iз фабрик, немов тонку текучу нитку, намотують у трюми обох кораблiв, i нарештi, пiсля тисяч i тисяч оборотiв, кожна половина кабелю змотана в кожному кораблi на котушку. Вже сконструювали й поставили новi важкi машини, якi, устаткованi гальмами i зворотним ходом, мають тиждень, два тижнi, три тижнi ненастанно опускати кабель в океанськi глибини. На борту зiбралися найкращi iнженери i технiки, серед них i сам Морзе, щоб пiд час прокладання всякчас перевiряти приладами, чи не урвався електричний струм, а iм товаришили на кораблях репортери та художники, щоб словом i олiвцем змальовувати цей вихiд у море, який пiсля плавань Колумба i Магеллана породжував найбiльше хвилювання.
Нарештi все готове, щоб вирушати, i, якщо досi скептики брали гору, тепер усе англiйське суспiльство з палкою цiкавiстю стежило за проектом. 5 серпня 1857 року в невеличкiй iрландськiй гаванi Валентiя сотнi човнiв i кораблiв оточили кабельний флот, щоб стати свiдком важливоi для всiеi iсторii митi, коли один кiнець кабелю з корабля доставили на берег i закрiпили на европейському суходолi. Вихiд у море несамохiть перетворився у святкову врочистiсть. Уряд прислав свого представника, лунали промови, священик у зворушливому зверненнi просив благословення Господнього для смiливого заходу. «О вiчний Боже, – почав вiн свою проповiдь, – ти, що сам розпросторюеш небо i приборкуеш розбурхане море, ти, що тобi коряться вiтри й течii, глянь у своему милосердi вниз на своiх слуг… Усунь велiнням своiм усяку перешкоду, подолай будь-який опiр, що мiг би завадити нам виконати цю важливу роботу». Потiм iз берега та моря замахали тисячi рук i капелюхiв. Земля повiльно поринула в чекання. Одна з найсмiливiших мрiй людства пробувала стати реальнiстю.
Невдача
Спершу планували, що обидва великi кораблi – «Агамемнон» i «Нiагара», кожен з яких мiстив у собi половину кабелю, мають одночасно плисти до одного наперед визначеного мiсця посеред океану, i там мае вiдбутися з’еднання обох частин кабелю. В такому разi один корабель мав плисти на захiд до Ньюфаундленду, а другий – на схiд до Ірландii. Але цей задум видався надто смiливим: одразу вiдправити в море пiд час першоi спроби увесь неоцiненний кабель, тому вирiшили прокласти з континенту тiльки одну половину, бо ще не було певностi, чи взагалi функцiонуватиме як слiд передача телеграфних сигналiв пiд водою на таку велику вiдстань.
З обох кораблiв саме «Нiагарi» припало завдання прокласти кабель iз континенту до середини океану. Повiльно, обережно пливе туди американський фрегат i ненастанно випускае позаду себе нитку кабелю, немов павутину з гiгантського тiла. Повiльно, регулярно гуркоче на борту машина, яка випускае кабель: це давнiй, добре знайомий усiм морякам звук якiрного ланцюга, що опускаеться з брашпиля. Через кiлька годин люди на борту звертають на регулярнi звуки вже не бiльше уваги, нiж на удари свого серця.
Далi, далi пливе корабель у море, постiйно опускаеться кабель позаду кiля. В цьому заходi, здаеться, немае нiчого незвичайного. Тiльки в окремiй каютi сидять i прислухаються електрики, всякчас обмiнюючись сигналами з iрландським суходолом. Дивна рiч: хоча берега давно вже не видно, передача сигналiв по пiдводному кабелю вiдбуваеться не менш виразно, нiж з одного европейського мiста до iншого. Невдовзi корабель уже покинув неглибокi води i почасти перетнув так званi глибоководнi плато, якi постають на морському днi за Ірландiею, а металевий шнур i далi рiвномiрно, наче пiсок iз пiскового годинника, опускаеться за кiлем у воду, одночасно i передаючи, i приймаючи повiдомлення.
Уже прокладено триста тридцять п’ять миль, отже, подолано в десять разiв бiльшу вiдстань, нiж вiд Дувра до Кале: Сайрус Фiлд, уже п’ять днiв i п’ять ночей поборовшись iз першою непевнiстю, увечерi шостого дня, 11 серпня, пiсля багатогодинноi працi i збудження готуеться лягати спати для заслуженого вiдпочинку. Аж раптом – що сталося? – замовк гуркiтливий механiзм. Немов сонна людина, що в потязi вискакуе з купе, коли несподiвано зупинився локомотив, немов мiрошник, що злякано зриваеться з лiжка, коли раптом зупиняеться млинове колесо, так i на кораблi всi нараз прокинулись i вибiгли на палубу. Перший погляд на машину показуе: випускний отвiр пустий. Кабель раптом спорснув iз лебiдки, неможливо було вчасно зловити вивiльнений кiнець, i ще неможливiше тепер знайти загублений кiнець у глибинах i дiстати його. Моторошне сталося. Невеличка технiчна помилка знищила працю кiлькох рокiв. Мов переможенi, повернулися до Англii тi, хто так вiдважно вирушав у море, а там уже пiдготувались до лихоi звiстки, бо зненацька замовкли всi знаки i сигнали.
Ще одна невдача
Сайрус Фiлд, единий непохитний, герой i купець водночас, пiдбивае пiдсумки. Що втрачено? Триста миль кабелю, десь сто тисяч фунтiв стерлiнгiв акцiонерного капiталу i – можливо, це пригнiчуе ще тяжче – цiлий рiк, що пропав без вороття. Бо тiльки влiтку експедицiя може сподiватися на сприятливу погоду, а тепер лiто вже хилиться до осенi. На другому аркушi Сайрус Фiлд записуе невеликi здобутки. Пiд час цiеi першоi спроби набуто бодай трохи практичного досвiду. А сам кабель, що виявився придатним, можна намотати, а потiм використати для наступноi експедицii. Змiнити треба тiльки кабелеукладач, що спричинив такий фатальний розрив.
Отак у чеканнi та готуваннi минув ще один рiк. Тiльки 10 червня 1858 року з новою мужнiстю i старим кабелем той самий корабель знову виплив у море. Оскiльки передача електричних сигналiв пiд час першоi спроби функцiонувала бездоганно, повернулися до першого плану: почали укладати кабель вiд середини океану в обидва боки. Першi днi цiеi новоi спроби минули без пригод. Тiльки сьомого дня на наперед визначеному мiсцi мало початися укладання кабелю, а отже, власне робота. Доти все видавалося тiльки прогулянкою. Машини не працювали, моряки могли ще спочивати i радiти приязнiй погодi, безхмарному небу i тихому, можливо, занадто тихому морю.
Але на третiй день капiтан «Агамемнона» вiдчув потаемний неспокiй. Погляд на барометр показав, iз якою страхiтливою швидкiстю опускаеться ртутний стовпчик. Наближаеться незвичайна буря, i справдi четвертого дня почався шторм, i то такий, що навiть найдосвiдченiшi моряки рiдко коли бачили такий в Атлантичному океанi. Найдошкульнiших ударiв цей ураган завдав саме англiйському кораблевi – «Агамемнону». Сам по собi неоцiнений корабель, що в усiх морях i на вiйнi витримав найтяжчi випробування, адмiральський корабель англiйського вiйськово-морського флоту мав пережити й цю негоду. Але, на лихо, корабель цiлком перебудували для укладання кабелю, щоб вiн мiг узяти величезний тягар. Але тут не можна було, як на торгiвельному суднi, рiвномiрно розподiлити вантаж по всьому трюму, бо вся вага величезноi котушки припадала на середину, i тiльки частину вантажу склали в носовiй частинi, що мало ще гiршi наслiдки, бо пiд час кожного пiднiмання та опускання цiеi частини маятниковий рух посилювався вдвiчi. Тому буря могла грати в страхiтливу гру зi своею жертвою, корабель нахилявся праворуч i лiворуч, вперед i назад до сорока п’ятьох градусiв, крутi хвилi заливали палубу, геть усе на нiй було розтрощене. А тут ще нове лихо: пiд час одного зi страхiтливих ударiв, якi струшували корабель вiд кiля до щогли, подалася перегородка складеного на палубi вугiлля, i вся його маса чорним градом, немов каменепад, посунула на вже й так виснажених i закривавлених морякiв. Дехто отримав рани пiд час падiння, декого обварило в камбузi окропом, коли перекинувся казан. Один матрос збожеволiв пiд час десятиденного шторму, i вже думали про крайнiй засiб: викинути за борт частину кабелю, щоб зменшити небезпечний тягар. На щастя, капiтан не хотiв брати на себе таку вiдповiдальнiсть i вчинив слушно. «Агамемнон» вистояв пiд час несказанних випробувань десятиденного шторму i, незважаючи на чимале спiзнення, змiг знайти другий корабель на визначеному мiсцi в океанi, де мало початись укладання кабелю.
Але аж тепер стало видно, як тяжко постраждав неоцiненний i вразливий вантаж тисячi разiв переплетеного дроту внаслiдок ненастанних ударiв стихii. В деяких мiсцях кiльця переплутались, гутаперчева оболонка протерлась або розiрвалася. Не дуже вiрячи в успiх, кабель таки спробували укладати, але це призвело тiльки до втрати десь двохсот миль кабелю, що без потреби зник у морi. Це означало, що треба вдруге спустити прапори i повернутися безславно замiсть сподiваного трiумфу.
Третя спроба
Акцiонери в Лондонi, вже почувши лиху звiстку, з блiдими обличчями чекали в Лондонi свого проводиря i спокусника Сайруса Фiлда. Пiд час перших двох спроб витрачено вже половину акцiонерного капiталу, але ж нiчого не доведено, нiчого не досягнуто, тож можна зрозумiти, що бiльшiсть тепер кажуть: досить! Голова радить, що треба врятувати те, що ще можна врятувати. Вiн наполягав, що решту невикористаного кабелю слiд зняти з кораблiв i в крайньому випадку продати навiть зi збитком, а потiм пiдвести риску пiд цим марнотратним планом укладання кабелю через океан. Його заступник погоджуеться з ним i посилае письмову заяву про свою вiдставку, щоб наголосити, що далi вiн уже не хоче мати нiчого спiльного з цим абсурдним заходом. Але затятiсть та iдеалiзм Сайруса Фiлда годi похитнути. Ще нiчого не втрачено, пояснюе вiн. Сам кабель блискуче витримав випробування, i його ще досить на борту, щоб повторити спробу, зiбрати флот i найняти екiпажi. Саме незвичайна негода пiд час останньоi спроби дае тепер пiдстави сподiватися на перiод гарних, безвiтряних днiв. Мужнiсть, ще раз мужнiсть! Тепер або нiколи е нагода наважитись на останню спробу.
Акцiонери дедалi невпевненiше переглядаються мiж собою: чи треба довiряти цьому дурневi рештки величезного капiталу? Але могутня воля, зрештою, завжди поривае з собою тих, хто вагаеться, i Сайрус Фiлд домiгся нового виходу в море. 17 липня 1858 року, через п’ять тижнiв пiсля другоi невдалоi спроби, флот утрете покинув англiйську гавань.
Тепер знову пiдтвердився давнiй досвiд, що найвирiшальнiшi речi майже завжди вдаються потай. Цього разу вiдплиття вiдбулося цiлком непомiтно, жоден човен, жоден корабель не кружляють довкола, бажаючи щастя, не зiбралася на березi юрба, не приiхав жоден урядовець, не виголошували промов, жоден священик не просив про Господню допомогу. Кораблi, немов на пiратську виправу, вiдпливають несмiливо i тихо. Натомiсть iх чекае приязне море. Точнiсiнько визначеного дня, 28 липня, через одинадцять днiв пiсля вiдплиття з Квiнстауну, «Агамемнон» i «Нiагара» на визначеному мiсцi серед океану можуть почати велику роботу.
Рiдкiсне видовище: кораблi стали кормою один до одного. Мiж двома кораблями тепер з’еднують кiнцi кабелю. Без нiяких формальностей, ба навiть без того, щоб люди на борту приглядались до того процесу з великою цiкавiстю (вони вже втомилися вiд марних спроб) залiзно-мiдна линва опускаеться помiж двох кораблiв у глибини аж до найглибшого, ще жодним лотом не вимiряного океанського дна. Потiм ще вiтання вiд борту до борту, вiд прапора до прапора, i англiйський корабель узяв курс на Англiю, американський – на Америку. Поки вони вiддаляються один вiд одного – двi мандрiвнi цятки на безкiнечному океанi, – iх постiйно пов’язуе кабель, бо тепер уперше на людськiй пам’ятi два кораблi можуть спiлкуватися мiж собою в невидному, незважаючи на вiтер i хвилi, простiр i вiдстань. Що двi години повiдомляе один корабель електричним сигналом iз глибин океану про пройденi милi, i щоразу пiдтверджуе другий корабель, що вiн завдяки чудовiй погодi подолав таку саму вiдстань. Так вiдбувалося день, другий, третiй i четвертий. 5 серпня «Нiагара» нарештi повiдомила, що вже бачить американський берег у затоцi Трiнiтi-бей у Ньюфаундлендi, уклавши трохи менше, нiж тисячу тридцять миль кабелю, i так само й «Агамемнон», теж успiшно опустивши в глибини тисячу миль кабелю, трiумфально повiдомив, що й вiн уже бачить iрландський берег. Тепер уперше люди могли передавати слова вiд континенту до континенту, вiд Америки до Європи. Але знають про цей успiх тiльки обидва кораблi, кiлькасот людей у дерев’яних судових корпусах. І ще не знае свiт, давно вже забувши про цей проект. Нiхто не чекае iх на березi, нiхто в Ньюфаундлендi, нiхто в Ірландii, але тiеi самоi секунди, коли новий океанський кабель поеднають iз суходiльними, все людство дiзнаеться про iхню важливу спiльну перемогу.
Велика «осанна»
Саме тому, що ця блискавка радостi впала з абсолютно безхмарного неба, спалахнуло небачене завзяття. Майже тiеi самоi години в першi днi серпня i на старому, i на новому континентах почули повiдомлення про успiшно закiнчену роботу, i наслiдки тут годi описати. В Англii загалом така обачна газета «Times» писала в передовiй статтi: «Since the discovery of Columbus, nothing has been done in any degree comparable to the vast enlargement which has thus been given to the sphere of human activity». Тобто: «Пiсля вiдкриття Колумба не сталося нiчого, що хоч якось можна було б порiвняти з цим величезним розширенням сфери людськоi дiяльностi». Сiтi перебувае в найрадiснiшому збудженнi. Але ця горда радiсть Англii видаеться боязливою i тьмяною проти ураганного захвату в Америцi, породженого тiею звiсткою. Одразу закрили крамницi, вулицi заполонили люди, що розпитували одне одного, галасували, сперечалися. Сайрус Фiлд, цiлком невiдомий чоловiк, став нараз нацiональним героем усiеi краiни, в поривi любовi його поставили поряд iз Франклiном i Колумбом, усе мiсто, а з ним i сотнi iнших мiст, тремтiли i гули вiд сподiвання побачити чоловiка, що завдяки своiй рiшучостi здiйснив «шлюб молодоi Америки i Старого Свiту». Але захват ще не досяг найвищого ступеня, бо тим часом надiйшло тiльки повiдомлення, що кабель укладено. Та чи може вiн говорити? Чи вдалося, власне, реалiзувати той величний задум? Грандiозне видовище: все мiсто, цiла краiна чекають i слухають на едине, на перше слово через океан. Люди знають, що передусiм англiйська королева пошле всiм повiдомлення, свое побажання щастя, i щогодини чекання стае дедалi нетерплячiшим. Але минають ще днi та днi, бо внаслiдок прикроi випадковостi пошкоджено якраз кабель, що йде у Ньюфандленд, тому лише 16 серпня повiдомлення королеви Вiкторii дiйшло у вечiрнi години до Нью-Йорка.
Бажана звiстка приходить запiзно, щоб газети могли опублiкувати офiцiйне повiдомлення, вивiсили тiльки оголошення на телеграфних пунктах i примiщеннях редакцiй, i вулицi одразу заполонили величезнi юрби. Newspapers boys iз саднами та роздертим одягом були змушенi пробиратися крiзь юрбу. Звiстку повiдомляли в театрах i ресторанах. Тисячi людей, якi ще не могли збагнути, що телеграф випереджае найшвидший торгiвельний корабель, ринули до Бруклiнськоi гаванi привiтати «Нiагару», героiчний корабель цiеi мирноi перемоги. Наступного дня, 17 серпня, газети радiли заголовками з величезних лiтер: «The cable in perfect working order»; «Everybody crazy with joy»; «Tremendous sensation throughout the city»; «Now’s the time for an universal jubilee»[9 - «Кабель у чудовому робочому станi»; «Кожен шаленiе з радощiв»; «Величезна сенсацiя в усьому мiстi»; «Тепер пора для загальноi радостi» (англ.).]. Незрiвнянний трiумф: вiд початку мислення на Землi думка з притаманною iй швидкiстю перетнула океан. Уже гримить батарея з сотнi гармат, повiдомляючи, що президент Сполучених Штатiв Америки вiдповiв королевi. Тепер уже нiхто не наважуеться сумнiватись, i ввечерi Нью-Йорк та iншi великi мiста сяють десятками тисяч лiхтарiв i смолоскипiв. Кожне вiкно осяяне, i навряд чи псуе радiсть обставина, що при цьому загорiвся купол City Hall, мунiципалiтету. Бо вже наступний день принiс ще одне свято: прибула «Нiагара», великий герой Сайрус Фiлд уже тут! Рештки кабелю трiумфально пронесли по мiсту, екiпаж частували. Тепер день у день у кожному мiстi вiд Тихого океану аж до Мексиканськоi затоки повторюються манiфестацii, немов Америка вдруге святкуе день свого вiдкриття.
Але й цього не досить, аж нiяк не досить! Властивий трiумф мае бути ще грандiознiшим, ще величнiшим, нiж тi, що iх коли-небудь бачив Новий Свiт. Два тижнi тривають готування, а потiм, 31 серпня, все мiсто як одна людина вшановуе единого чоловiка, Сайруса Фiлда, i то так, як народи давно вже не вшановували своiх монархiв, iмператорiв i навряд чи вшановували переможцiв. Того чудового осiннього дня влаштували врочисту процесiю, яка була така довга, що iй знадобилося шiсть годин, щоб пройти вiд одного краю мiста до другого. Попереду крiзь завiшане прапорцями мiсто йшли полки з прапорами й корогвами, а далi безкiнечною ходою тягнулися музичнi товариства, чоловiчi хоровi товариства, спiвочi спiлки, пожежники, школярi й ветерани. Всi, хто мiг маршувати, маршували, кожен, хто мiг спiвати, спiвав, кожен, хто мiг радiти, радiв. У запряженiй четвериком коней каретi везли Сайруса Фiлда, немов античного трiумфатора, в другiй везли капiтана «Нiагари», в третiй – президента Сполучених Штатiв Америки; далi йшли мер, урядовцi, викладачi. Ненастанно лунали промови, тривали бенкети, влаштовували ходу зi смолоскипами, бамкали церковнi дзвони, гримiли гармати, юрба знову i знову галасливо вiтала нового Колумба, об’еднувача двох свiтiв, переможця простору, чоловiка, що тiеi митi став найславетнiшим i найбiльш обожненим в усiй Америцi, – Сайруса Веста Фiлда.
Велике crucifige[10 - Розпинання (лат.).]
Того дня галасували й радiли тисячi та мiльйони голосiв. Тiльки один, i то найважливiший, був протягом того свята навдивовижу нiмим: електричний телеграф. Можливо, Сайрус Фiлд серед радощiв уже здогадувався про страхiтливу правду, i, мабуть, для нього було тяжкою мукою розумiти, що тiльки вiн единий знае, що саме того дня атлантичний кабель припинив функцiонувати, що пiсля отриманих в останнi днi дедалi бiльш плутаних i навряд чи зрозумiлих сигналiв дрiт видав останнiй передсмертний хрип i замовк остаточно. В усiй Америцi ще нiхто не знае i нiхто не здогадуеться, що телеграф поступово замовкае, крiм кiлькох людей, якi забезпечують прийняття сигналiв у Ньюфаундлендi, i навiть вони перед лицем безмiрного ентузiазму вагаються довгi днi повiдомляти радiсним людям прикру новину. Але невдовзi впало у вiчi, що повiдомлення надходять украй рiдко. Америка тепер чекала годину за годиною, щоб майнуло якесь повiдомлення через океан, але замiсть цього в обидва боки йшли тiльки туманнi й неконтрольованi сигнали. Недовго й тривав цей стан, як поширилася чутка, мовляв, люди, сповненi завзяття й нетерпiння, поставили кращi передавачi, пускали занадто сильнi електричнi розряди i внаслiдок цього остаточно вивели з ладу вже й так негодящий кабель. Ще е сподiвання усунути перешкоду. Але невдовзi вже годi заперечити: сигнали стають дедалi бiльш нерозбiрливi та незрозумiлi. Саме пiсля того буйного святкового дня, 1 вересня, через океан уже не переходить жодного виразного тону, жодного чистого коливання.
Люди нiщо не прощають ще меншою мiрою, як те, що iх протвережують серед щирого захвату, а чоловiк, вiд якого вони сподiвалися всього, пiдступно, як iм здаеться, розчаровуе iх. Тiльки-но справдилася чутка, що без мiри прославлений телеграф не працюе, бурхлива хвиля радостi покотилася назад у виглядi лихого озлоблення проти невинного винуватця Сайруса Фiлда. Вiн одурив мiсто, краiну, свiт, вiн давно знав, що телеграф не працюе, заявляли в Сiтi, але з корисливих мiркувань дав людям змогу вшанувати себе, а сам скористався тим часом, щоб продати належнi йому акцii з величезним прибутком. Але поширювали навiть ще лихiшi обмови, зокрема, найдивнiшу з усiх, яка категорично повiдомляла, що атлантичний телеграф узагалi не працював як слiд, усi тi повiдомлення були ошуканством, а телеграму вiд англiйськоi королеви склали наперед, а не передавали через океанський телеграф. Жодне повiдомлення, стверджувала чутка, протягом усього часу не доходило в справдi зрозумiлiй формi через океан, а телеграфiсти лише на основi своiх припущень i уривчастих знакiв виготовляли уявнi депешi. Вибухнув справжнiй скандал. Саме тi, хто вчора найгучнiше радiв, найдужче шаленiли. Цiле мiсто, вся краiна соромляться свого надмiру палкого i передчасного захвату. Сайруса Фiлда обрали за жертву того гнiву, той, хто ще вчора був нацiональним героем i звитяжцем, братом Франклiна i нащадком Колумба, змушений, мов злочинець, ховатися вiд своiх колишнiх друзiв i шанувальникiв. Одним один день усе створив, одним один день усе зруйнував. Поразка страхiтлива, втрачено капiтал, немае вже довiри, а в непроглядних океанських глибинах лежить, мов мiфiчний мiдгардський змiй, непотрiбний кабель.
Шiсть рокiв мовчання
Шiсть рокiв марно лежить на днi океану забутий кабель, шiсть рокiв пануе давне холодне мовчання мiж обома континентами, якi одну мить у свiтовiй iсторii вiдчували, як у них суголосно б’еться пульс. Америка i Європа були близькi одна до одноi лише протягом единого подиху, кiлькох сотень слiв, а тепер знову, як i тисячi рокiв, iх вiдокремлюе нездоланна далечiнь. Найсмiливiший план XIX сторiччя, ще вчора майже реальнiсть, знову став легендою, мiфом. Рiч зрозумiла, нiхто вже не думае поновити наполовину вдалу працю, страхiтлива поразка паралiзувала всi сили, погас увесь захват. В Америцi всю увагу вiдвернула громадянська вiйна мiж Пiвднем i Пiвнiччю, в Англii ще вряди-годи засiдають комiтети, але iм знадобилося аж два роки, щоб сухо заявити, що морський пiдводний кабель у принципi був би можливим. Але вiд цiеi науковоi оцiнки до реальних дiй пролягае шлях, на який нiхто не думае ступати; шiсть рокiв уся дальша робота спочивае не менш цiлковито, нiж забутий кабель на океанському днi.
Але шiсть рокiв, дарма що становлять лише минущу мить у величезному просторi iсторii, в такiй молодiй науцi, як електрика, означають вiчнiсть. Щороку, щомiсяця в цiй сферi вiдбуваеться нове вiдкриття. Динамо-машини стають дедалi потужнiшi й точнiшi, iх дедалi рiзноманiтнiше застосовують, щоразу точнiшими стають електричнi прилади. Телеграфна мережа вже охопила внутрiшнiй простiр усiх континентiв, уже перетнули Середземне море, вже пов’язанi Африка i Європа, i тому план прокласти кабель через океан рiк у рiк позбуваеться фантастичностi, що так довго була пов’язана з ним. Неминуче мае настати година, коли поновлять спробу, бракуе тiльки людини, яка наснажить давнiй план новою енергiею.
І раптом ця людина з’явилася, i дивiться, це та сама давня людина з тiею самою довiрливiстю i вiрою: Сайрус Вест Фiлд, що повернувся з мовчазного вигнання i зловтiшноi зневаги. Вiн утридцяте перетнув океан i знову з’явився в Лондонi, де йому вдалося забезпечити давню концесiю новим капiталом у шiстсот тисяч фунтiв стерлiнгiв. І тепер уже е нарештi давно омрiяний могутнiй корабель, що може взяти увесь величезний вантаж, – це славетний чотиритрубний «Great Eastern» водомiсткiстю двадцять двi тисячi тонн, його збудував Ісамбар Брунель. І диво за дивом: того 1865 року цей корабель стояв без ужитку, бо теж занадто смiливо випередив свiй час; за два днi його пощастило купити, щоб спорядити для експедицii.
Усе те, що ранiше було незмiрно важким, стало тепер легким. 23 липня 1865 року корабель-велетень iз новим кабелем виплив iз Темзи. Навiть якщо перша спроба виявилась невдалою, навiть якщо внаслiдок розриву за два днi до кiнцевоi мети люди зазнали невдачi, i невситимий океан знову ковтнув шiстсот тисяч фунтiв стерлiнгiв, технiка вже досить упевнена в своiй роботi, щоб зневiритись вiд такого. Коли 13 липня 1866 року «Great Eastern», цей «Великий Схiдняк», знову вийшов у океан, це плавання стало трiумфом, цього разу кабель передае до Європи виразнi й точнi сигнали. Через кiлька днiв пощастило знайти торiшнiй, загублений кабель. Тепер уже двi нитки поеднують Старий i Новий свiти в одну цiлiсть. Учорашне диво стало сьогоднi звичайною рiччю, i вiд тiеi митi в Землi немов б’еться одне серце; слухаючи себе, придивляючись до себе, розумiючи себе, людство живе тепер в одному часi вiд одного краю планети до iншого, ставши, наче Бог, присутнiм усюди завдяки своiй творчiй силi. Завдяки своiм перемогам над простором i часом людство вiдтодi було б чудово об’еднане на всi прийдешнi часи, якби його не баламутило щоразу згубне божевiлля, якби воно не намагалося невпинно зруйнувати ту грандiозну еднiсть i знищити себе тими самими засобами, якi дали йому владу над стихiями.
Утеча до Бога
Кiнець жовтня 1910 року
Епiлог до незакiнченоi драми Льва Толстого «І свiтло сяе в пiтьмi»
Вступ
1890 року Толстой починае писати драматичну автобiографiю, згодом опублiковану й поставлену в театрi як фрагмент його спадщини пiд назвою «І свiтло сяе в пiтьмi». Ця незакiнчена драма (про це свiдчить уже перша сцена) – не що iнше, як найiнтимнiше зображення його домашньоi трагедii, вочевидь написане як самовиправдання задуманоi спроби втечi й водночас як виправдання його дружини, отже, це твiр iз цiлковитою моральною рiвновагою, написаний серед крайньоi душевноi розiрваностi.
Себе самого Толстой цiлком прозоро зобразив у постатi Миколи Івановича Саринцева, i тiльки щось найменше в цiй трагедii можна було б сприймати як вигадане. Лев Толстой, безперечно, написав ii тiльки на те, щоб наперед уявити собi й зобразити необхiдне вирiшення свого життя. Проте анi в творi, анi в життi, анi тодi, 1890 року, анi через десять рокiв, 1900 року, Толстой не мiг знайти мужностi та форми i для своеi постановки, i для закiнчення п’еси. Саме через цей брак волi п’еса лишилася фрагментом i закiнчуеться цiлковитою безпораднiстю героя, що лише благально пiднiмае руки до Бога, щоб той допомiг йому i поклав край його душевнiй роздвоеностi.
Останню, не написану дiю п’еси Толстой не дописав навiть згодом, але важливiше те, що вiн пережив ii. Наприкiнцi жовтня 1910 року ваганням, якi тривали чверть сторiччя, нарештi настав край, вiдбулася криза визволення: Толстой утiк пiсля страхiтливо драматичноi сварки i втiк саме вчасно, щоб його спiткала чудова й зразкова смерть, яка надала його життевiй долi довершеностi й святостi.
Нiщо не видаеться менi природнiшим, нiж додати пережитий кiнець трагедii до вже написаного фрагмента. Саме це i тiльки це я й спробував тут зробити з якомога бiльшою iсторичною точнiстю i повагою до фактiв та документiв. Я знаю, що я вiльний вiд марних сподiвань, мовляв, я сам закiнчу зiзнання Толстого, i то не гiрше, нiж вiн, бо я не закiнчую твiр, а тiльки хочу служити йому. Тому те, що я пробую тут робити, слiд сприймати не як закiнчення, а як самостiйний епiлог до незакiнченого твору i невирiшеного конфлiкту, призначений тiльки на те, щоб дати тiй незакiнченiй трагедii останнiй урочистий акорд. Саме в цьому й полягае сенс цього епiлогу i моiх шанобливих зусиль. Якщо цю мою спробу, може, ставитимуть на сценi, слiд наголошувати, що даний епiлог вiдбуваеться в часi на шiстнадцять рокiв пiзнiше, нiж дiя п’еси «І свiтло сяе в пiтьмi», i це мае бути безумовно очевидним зовнi в появi Льва Толстого. Тут за взiрець можуть правити гарнi фотографii останнiх рокiв життя Толстого, надто тi, де вiн у монастирi Шамардiно коло своеi сестри, а також фотографii на смертному одрi. Слiд подати й зображення його робочого кабiнету в усiй його страхiтливiй простотi вiдповiдно до iсторичноi правди. В суто сценiчному аспектi я б хотiв, щоб цей епiлог (де Толстого названо його iм’ям i вiн уже не ховаеться за постаттю свого двiйника Саринцева) подавали пiсля трохи довшоi перерви пiсля четвертоi дii фрагмента «І свiтло сяе в пiтьмi». Самостiйна iнсценiзацiя цього епiлогу не вiдповiдае моiм намiрам.
Дiйовi особи Епiлогу
Лев Миколайович Толстой (на вiсiмдесят третьому роцi життя).
Софiя Андрiiвна Толстая, його дружина.
Олександра Львiвна (Саша), його донька.
Секретар
Душан Петрович, домашнiй лiкар i товариш Толстого.
Іван Іванович Озолiн, станцiйний наглядач зi станцii Астапово.
Кирило Григорович, полiцмейстер з Астапово.
Перший студент.
Другий студент.
Трое подорожнiх.
Першi двi сцени вiдбуваються в останнi днi жовтня 1910 року в робочому кабiнетi в Яснiй Полянi, остання – 31 жовтня 1910 року в залi чекання станцii Астапово.
Сцена І
Кiнець жовтня 1910 року, Ясна Поляна.
Робочий кабiнет Толстого, простий i без прикрас, точнiсiнько такий, як на вiдомому фото.
Секретар заводить двох студентiв. Вони, за росiйським звичаем, одягненi в застебнутi аж до шиi чорнi тужурки, обидва молодi, з виразними обличчями. Рухаються абсолютно впевнено, радше зухвало, нiж сором’язливо.
СЕКРЕТАР. Поки що присядьте, Лев Толстой не змусить вас довго чекати. Я б хотiв лише попросити вас зважати на його вiк. Лев Толстой так полюбляе дискусii, що забувае про свою втому.
