скачать книгу бесплатно
Пiсля шiстьох тижнiв майже щоденноi битви султан став нетерплячий. Його гармати зруйнували мури в багатьох мiсцях, але всi спроби штурму, здiйсненi за його наказом, закiнчувались досi кривавим вiдступом. Для полководця лишаються тепер тiльки двi можливостi: або зняти облогу, або пiсля численних окремих атак приготуватися до великого й вирiшального штурму. Мехмед скликав своiх паш на военну раду, i його палка воля взяла гору над усiма мiркуваннями. Великий, вирiшальний штурм призначили на 29 травня. Султан зi звичною рiшучiстю береться до готувань. Дав наказ про святковий день, сто п’ятдесят тисяч чоловiк, вiд першого до останнього, повиннi виконати всi святковi обряди, якi приписуе iслам: сiм омивань i тричi на день велика молитва. Всi запаси пороху i ядер, якi ще лишалися, приготували для масованого гарматного обстрiлу, щоб одразу по ньому почати штурм, для якого призначили окремi пiдроздiли. З ранку до ночi Мехмед не давав мiсту спочинку. Вiд Золотого Рогу аж до Мармурового моря, вздовж усього величезного табору, султан iздить вiд намету до намету, всюди особисто пiдбадьорюе командирiв, надихае простих воякiв. Але як добрий психолог вiн знае, як найкраще пiднести до найвищих меж бойовий дух ста п’ятдесятьох тисяч, i тому дае страхiтливу обiцянку, яку потiм, на свою честь або безчестя, найбездоганнiше виконае. Ту обiцянку його оповiсники пiд барабани i фанфари оголошують усiм вiтрам: «Мехмед присягае iм’ям Аллаха, iм’ям Магомета i чотирьох тисяч пророкiв, присягае душею свого батька, султана Мурада, присягае головами своiх дiтей i своею шаблею, що пiсля штурму i загарбання мiста вiн дасть своему вiйську необмежене право грабувати мiсто. Все, що е в тих мурах: хатне начиння i майно, прикраси i самоцвiти, монети i скарби, чоловiки, жiнки та дiти мають належати переможним воякам, а вiн сам зрiкаеться будь-якоi частки, крiм слави, що вiн здобув цей останнiй бастiон Схiдноi Римськоi iмперii».
Галасливою радiстю привiтали вояки це дикунське оголошення. Гучний радiсний крик i несамовитi заклики: «Алла-iль-Алла» з тисяч горлянок, наче буря, долинули до переляканого мiста. «Ягма, ягма!» – «Грабунок, грабунок!» Це слово стало бойовим покликом, воно трiщить разом iз барабанами, буяе разом iз цимбалами i фанфарами, а вночi табiр обертаеться у святкове вогненне море. Обложенi на валах перелякано споглядають, як на рiвнинi й на пагорбах загорiлися мiрiади вогнiв та смолоскипiв, а вороги з сурмами, дудками, бубнами й барабанами святкують перемогу за перемогою: то був немов жорстокий i безмовний обряд, що його здiйснював поганський жрець перед жертвоприношенням. Потiм раптом опiвночi погасли, за наказом Мехмеда, всi вогнi, враз ущух тисячоголосий гарячий гомiн. Але це раптове занiмiння i довга пiтьма своею грiзною рiшучiстю пригнiтили розгублених оборонцiв, якi прислухалися, ще тяжче, нiж нестямна радiсть галасливого свiтла.
Остання вiдправа в соборi Святоi Софii
Обложенi не потребували нiякого вiсника, нiякого перекинчика, щоб знати, що чекае на них. Знали, що вiддано наказ про штурм, i здогад про страхiтливий обов’язок i страхiтливу небезпеку висiв, наче грозова хмара, над усiм мiстом. Подiлене за мирного часу розколами й релiгiйними суперечками, населення зiбралося разом у тi останнi години, бо завжди тiльки крайня нужда витворюе незрiвнянну виставу земного еднання. Щоб було готовим усе, що зобов’язувало жителiв до оборони: вiра, велична минувшина, спiльна культура, басилевс наказав здiйснити зворушливу церемонiю. За його наказом увесь народ – православнi й католики, духiвництво й миряни, дiти та лiтнi люди – зiбрався в одну процесiю. Нiхто не мiг i нiхто не хотiв лишатися вдома, всi, вiд найбагатших до найбiднiших, побожно стали рядами i зi спiвом «Кирiе елейсон», «Господи, помилуй», пройшли врочистою ходою спершу по мiсту, а потiм i по зовнiшнiх мурах. Із церков повиносили святi iкони та мощi й несли iх попереду, всюди, де в мурах був пролом, вiшали яку-небудь iкону, щоб вона краще, нiж земна зброя, захищала вiд штурму невiрних. Водночас iмператор Константин зiбрав коло себе сенаторiв, шляхтичiв i командирiв, щоб останнiм зверненням надихнути iхню мужнiсть. Проте не мiг, як Мехмед, пообiцяти iм незмiрну здобич. Але iх прикрасить честь, яку вони здобудуть для християнства i всього Захiдного свiту, якщо вiдiб’ють цей останнiй вирiшальний штурм, i на них чигае небезпека, якщо вони пiддадуться тим убивцям i палiям; i Мехмед, i Константин – обидва знають, що цей день визначить iсторiю на сотнi рокiв.
Потiм почалася остання сцена, одна з найзворушливiших у Європi, незабутнiй екстаз загибелi. У Святiй Софii, що тодi ще була найпишнiшим собором свiту, який вiд того дня братання обох церков покинули й вiрнi, й люди взагалi, зiбралися приреченi на смерть. Навколо iмператора купчиться увесь двiр, аристократiя, грецьке i римське духiвництво, генуезькi й венецiанськi моряки й вояки, всi в обладунках та зi зброею, а позаду них мовчки й шанобливо вклякли тисячi й тисячi тiней, що бурмотiли молитви: зiгнутий, збуджений страхом i клопотом народ, а свiчки, якi насилу змагалися з пiтьмою навислих склепiнь, освiтлювали ту одностайно схилену в молитвi масу, наче едине тiло. То була душа Вiзантii, що молилася тут Господу. Ось уже патрiарх пiднiс свiй могутнiй голос, закликаючи вiрних, йому спiвом вiдповiли хори, в тому просторi востанне залунав священний i вiчний голос Захiдного свiту, його музика. Потiм люди одне за одним, спершу iмператор, пiдходили до вiвтаря, щоб iм дала розраду вiра, аж поки величезний простiр до самих склепiнь вiдлунював i гув вiд ненастанного прибою молитов. Почалася остання, заупокiйна вiдправа Схiдноi Римськоi iмперii. Християнська вiра востанне мала свiй притулок у храмi Юстинiана.
Пiсля цiеi разючоi церемонii iмператор ще раз побiжно навiдався до свого палацу й попросив в усiх своiх пiдданих i слуг прощення за всi кривди, якi вiн коли-небудь заподiяв iм у життi. Потiм сiв верхи й поiхав – точнiсiнько як Мехмед, його великий супротивник, тiеi самоi пори – вздовж мурiв вiд краю до краю, щоб надихнути воякiв. Ось уже опустилася нiч. Не чути жодного голосу, нiде не бряжчить зброя. Але з тривогою в душi тисячi людей у мiських мурах чекають дня i смертi.
Керкапорта – забутi дверi
О першiй годинi ночi султан дав наказ починати штурм. Розгорнули величезнi корогви, i з единим криком: «Алла, Алла-iль-Алла» сотня тисяч чоловiк зi зброею, драбинами, мотуззям i гаками кинулися до мурiв, водночас гримiли всi барабани, вили фанфари, а литаври, цимбали i дудки поеднували своi гострi тони з людськими криками i гуркотом гармат у единий ураган. Пiд мури без нiякого жалю кинули спершу ненавченi вiйська, башибузукiв, бо в султановому планi нападу iхнi напiвголi тiла правили певною мiрою за запобiжний бар’ер, вони мали виснажити й ослабити ворога, перше нiж пiдуть у вирiшальний штурм добiрнi вiйська. З сотнями драбин бiжать уперед у пiтьмi цi гнанi батогом люди, видираються на мури, iх скидають униз, а вони знову деруться вгору, знову i знову, бо шляху назад немае: позаду них, призначеного лише для пожертви нiкчемного людського матерiалу, вже стоять добiрнi вiйська, якi щоразу знову женуть iх уперед майже на певну смерть. Захисники ще зберiгають свою перевагу, численнi стрiли та камiння не пробивають iхнiх кольчуг. Але справжню небезпеку для них – i тут Мехмед розрахував слушно – становить виснаження. Ненастанна битва у важких обладунках iз легко озброеними вiйськами, якi без упину ринуть уперед, постiйнi переходи вiд одного мiсця нападу до другого виснажили значну частину iхнiх сил протягом тiеi вимушеноi оборони. І аж тепер, коли вже засiрiв ранок пiсля двогодинноi боротьби, уперед помчали другi штурмовi вiйська, анатолiйцi, битва стане ще запеклiша. Адже анатолiйцi – дисциплiнованi й добре вишколенi воiни, теж убранi в кольчуги, крiм того, iх набагато бiльше i вони анiтрохи не втомленi, тодi як захисники змушенi захищати вiд спроб ворога вдертися в мiсто то одне мiсце, то друге. Але напасникiв знову всюди вiдкинули назад, i султан змушений послати своi останнi резерви: яничарiв, добiрнi вiйська, елiтну гвардiю османського володаря. Вiн сам стае на чолi дванадцятьох тисяч молодих, добiрних воякiв, найкращих, яких тодi знала Європа, i вони з единим криком кинулись на виснаженого супротивника. Це вже крайня пора, щоб у мiстi бамкали в усi дзвони, скликаючи на мури всiх бодай наполовину боездатних та морякiв iз кораблiв, бо тепер почалася справдi вирiшальна боротьба. На лихо для оборонцiв, камiнь влучив у проводиря генуезьких вiйськ вiдважного кондотьера Джустiнiанi, з тяжкою раною його занесли на корабель, i ця втрата на мить похитнула енергiю оборонцiв. Але вже пiдбiгае сам iмператор, щоб запобiгти загрозi й ворог не вдерся в мiсто, ще раз удаеться скинути штурмовi драбини: рiшучiсть протистоiть останнiй рiшучостi, i якусь мить здаеться, нiби Вiзантiя врятована, крайня потреба знову взяла гору над найнесамовитiшим нападом. Але одна трагiчна випадковiсть, одна з тих таемничих секунд, протягом яких iсторiя iнколи ухвалюе своi незбагненнi постанови, одним ударом вирiшила долю Вiзантii.
Сталося щось цiлком неймовiрне. Крiзь один iз багатьох проломiв у зовнiшнiх мурах неподалiк вiд мiсця основного нападу пробралося кiлька туркiв. Іти до внутрiшнього муру вони не наважились. Із цiкавостi тиняючись без мети мiж першим i другим мiськими мурами, вони побачили, що одна з малих брам внутрiшнiх мiських стiн, так звана Керкапорта, через незбагненний недогляд стоiть вiдчинена. Власне, то були невеличкi дверi, призначенi в мирний час для проходу пiших у тi години, коли велика брама ще зачинена; саме тому, що тi дверi не мали нiякого вiйськового значення, серед загального збудження останньоi ночi про iхне iснування вочевидь забули. А тепер яничари побачили на свiй подив, що цi дверi посеред непорушних бастiонiв зручно вiдчиненi для них. Спершу вони припускали якiсь вiйськовi хитрощi, бо iм видавався неймовiрним цей абсурд, що тодi, коли бiля кожного пролому, кожноi дiри, кожноi брами фортецi купчаться тисячi трупiв, а зверху ллеться кипляча олiя i сипляться дротики, тут отак по-святковому мирно стоiть Керкапорта – вiдчиненi дверi до серця мiста. Хай там як, турки привели пiдкрiплення, i без нiякого опору цiлий загiн проник до центру мiста, несподiвано напавши з тилу на захисникiв зовнiшнiх мурiв, якi нi про що не здогадувалися. Кiлька воiнiв турки лишили позаду своiх лав, i тодi пролунав фатальний крик, що в кожнiй битвi згубнiший, нiж гармати, крик фальшивоi чутки: «Мiсто взято!» – i цей крик зламав увесь опiр. Найманцi, якi вважали, що iх зраджено, покинули своi позицii, щоби вчасно добутися до гаванi i врятуватися на кораблях. Константин марно з кiлькома вiрними людьми метнувся назустрiч напасникам, вiн упав, убитий i не впiзнаний, у тиснявi битви, i тiльки наступного дня, побачивши в однiй купi трупiв пурпурову мантiю i черевики, прикрашенi золотим орлом, з’ясували, що останнiй схiдний римський iмператор почесно – в римському розумiннi – втратив свое життя та iмперiю. Дрiб’язкова випадковiсть, Керкапорта, забутi дверi, вирiшила свiтову iсторiю.
Скидання хреста
Історiя iнколи граеться цифрами. Бо точнiсiнько через тисячу рокiв по тому, як Рим так незабутньо сплюндрували варвари, почалося плюндрування Вiзантii. Страхiтлива рiч: Мехмед, переможець, не вiдступивши вiд своеi присяги, дотримав слова. Пiсля першоi рiзанини вiн вiддав на поталу своiм воiнам, не пощадивши нiчого й нiкого, будинки i палаци, церкви та монастирi, чоловiкiв, жiнок i дiтей, i, немов чорти з пекла, тисячi воякiв гасали по вулицях, прагнучи випередити один одного. Перший удар дiстався по церквах, там сяяло золоте начиння, поблискували самоцвiти, але, тiльки-но вдершись до якогось будинку, вони вивiшували перед ним свiй прапор, щоб тi, хто прийшов пiзнiше, знали, що тут уже на трофеi наклали руку, i тi трофеi полягали не тiльки в тканинах, самоцвiтах, золотi та майнi, яке можна винести, бо й жiнки були товаром для сералiв, чоловiки i дiти – для ринку невiльникiв. Тих нещасних, якi втекли до церков, виганяли звiдти цiлими юрбами, лiтнiх людей як непридатних iдцiв i баласт, який не можна продати, вбивали, молодих, зв’язаних, мов худоба, гнали геть, i одночасно з грабунком лютувало безглузде руйнування. Тi цiннi релiквii та мистецькi твори, якi ще лишилися пiсля, мабуть, не менш страхiтливого плюндрування, яке коiли хрестоносцi, несамовитi переможцi розбили, розтрощили, розшматували, дорогi картини знищили, чудовi статуi порозбивали, книжки, в яких мудрiсть столiть, безсмертне багатство грецькоi думки i творчостi мали зберiгатися всю вiчнiсть, – спалили або зневажливо повикидали. Людство нiколи повною мiрою не дiзнаеться, яке лихо вдерлося у свiт у тi доленоснi години через вiдчиненi дверi Керкапорти i яке багатство духовного свiту було втрачене пiд час плюндрування Риму, Александрii й Вiзантii.
Тiльки пополуднi в день великоi перемоги, коли вже закiнчилась рiзанина, заiхав Мехмед у завойоване мiсто. Гордо й поважно iхав вiн на своему розкiшному огирi повз сцени плюндрування, навiть не дивлячись на них, вiрний своему слову не перешкоджати воякам, якi здобули йому перемогу, вдаватись до своеi роботи. Його перший приiзд був присвячений не здобуванню, бо ж вiн здобув усе, вiн гордо iде до собору, сяйливоi голови Вiзантii. Понад п’ятдесят днiв вiн зi свого намету тужливо поглядав на лискучий недосяжний купол Святоi Софii, а тепер як переможець уже може зайти в ii бронзовi дверi. Але Мехмед ще раз змушений приборкати свое нетерпiння: спершу хоче подякувати Аллаху, а вже потiм навiки присвятити йому цю церкву. Султан смиренно спiшився i низько схилив голову до землi для молитви. Потiм узяв жменю землi й посипав голову, щоб нагадати собi, що вiн смертний, i не годиться йому пишатися своiм трiумфом. Лише засвiдчивши Боговi свое смирення, султан випростався i ступив, перший слуга Аллаха, до собору Юстинiана, церкви Святоi Мудростi, Ая-Софii.
Султан iз захватом i цiкавiстю споглядав пишну споруду, високi склепiння, що виблискували мармуром i мозаiкою, лагiднi вигини, що пiднiмалися з сутiнкiв до свiтла; не йому, вiдчував вiн, належить цей пiднесений палац молитви. Султан одразу звелiв привести свого iмама, що зiйшов на кафедру й оголосив звiдти мусульманське вiровчення, а тим часом падишах, повернувшись обличчям до Мекки, проказав першу молитву Аллаховi, володарю свiту, в тому християнському соборi. Наступного дня робiтники вже отримали доручення видалити всi знаки попередньоi вiри: вiвтарi викинули, побожнi мозаiки замалювали, а пiднесений угору хрест Ая-Софii, який тисячу рокiв простирав своi руки, щоб обняти всi страждання на землi, впав, глухо гупнувши, на землю.
Той звук гучною луною озвався в церквi й далеко за ii межами. Адже, впавши, той хрест струснув увесь Захiдний свiт. Наганяючи страх, долинула звiстка до Рима, Генуi та Венецii, як застережний грiм прокотилася над Францiею i Нiмеччиною, i Європа, здригаючись, збагнула, що внаслiдок ii тупоi байдужостi через Керкапорту, тi, на лихо, забутi дверi, увiрвалося доленосне i руйнiвне насильство, яке не одне сторiччя сковуватиме i паралiзуватиме ii сили. Але в iсторii, як i в людському життi, жалi не повертають утраченого часу, i тисяча рокiв не надолужують того, що марнуе однiсiнька мить.
Воскресiння Георга Фрiдрiха Генделя
21 серпня 1741 року
13 квiтня 1737 року слуга Георга Фрiдрiха Генделя сидiв пополуднi перед вiкном першого поверху будинку на Брук-стрит, виконуючи найдивнiшу роботу. Вiн iз прикрiстю помiтив, що в нього скiнчився запас тютюну, хоча, власне, йому треба було б пробiгти лише двi вулицi, щоб у крамничцi своеi подруги Доллi купити тютюну, але вiн не наважувався вийти з дому, боячись свого нестриманого господаря i пана. Георг Фрiдрiх Гендель повернувся з проб додому в лютому гнiвi, аж буряковий на обличчi вiд припливу кровi, з товстими, набубнявiлими жилами на скронях, одним ударом розчахнув вхiднi дверi i тепер, як чув слуга, так енергiйно походжав на другому поверсi, що здригалася стеля; в такi гнiвнi днi нерозумно бути недбалим на службi.
Отож, щоб розiгнати нудьгу, слуга вирiшив вiдволiктися i замiсть пахкати череп’яною люлькою, випускаючи гарненькi кiльця блакитного диму, видував мильнi бульки. Приготував собi мисочку з мильним розчином i задовольнявся тим, що з вiкна випускав на вулицю строкатi барвистi пухирцi. Перехожi зупинялися, задля розваги розбивали цiпком одну чи двi кольоровi кульки, всмiхалися та пiдморгували, але нiхто не дивувався. Адже вiд цього дому на Брук-стрит можна було сподiватися чого завгодно: там раптом серед ночi озивався клавесин, люди чули, як там завивають i схлипують спiвачки, коли холеричний нiмець у несамовитому гнiвi погрожував iм, бо вони на восьму частину тону спiвали зависоко або занизько. Для сусiдiв iз Гросвенор-сквер будинок на Брук-стрит, 25 давно вже був божевiльнею.
Слуга тихо i наполегливо й далi видував барвистi бульбашки. Трохи згодом вiн вочевидь удосконалив свою вправнiсть, бо немов мармуровi, бульки були вже бiльшi i з тоншими оболонками, злiтали вгору дедалi швидше i легше, одна навiть перелетiла низенький вершечок даху будинку навпроти. Аж раптом слуга перелякався, бо увесь будинок здригнувся вiд глухого удару. Забряжчали склянки, захиталися гардини: певне, на другому поверсi впало щось важке i велике. Слуга пiдскочив i притьмом вибiг сходами до кабiнету.
Стiлець, на якому сидiв господар пiд час працi, стояв пустий, у кiмнатi нiкого не було, i слуга вже хотiв бiгти до спальнi, як раптом побачив, що Гендель лежить без руху на пiдлозi з широко розплющеними очима, i аж тепер, коли слуга перелякано зацiпенiв, вiн почув глухий важкий хрип. Дебелий чоловiк лежав горiлиць i стогнав, чи, радше, щось стогнало в ньому короткими, щоразу тихiшими поштовхами.
Вiн умирае, подумав переляканий слуга, i швиденько нахилився допомогти напiвпритомному. Спробував пiдвести його, пiдтягти до дивана, але велетенське тiло було надто важким, годi поворушити. Тодi зiрвав йому з шиi краватку, що душила шию, i хрип нараз припинився.
А тут уже знизу пiднявся й Кристоф Шмiдт, учень i помiчник господаря, вiн прийшов скопiювати кiлька арiй, i його теж налякало глухе падiння. Удвох вони пiдняли важкого чоловiка – його руки мляво впали вниз, немов у небiжчика – i вклали в лiжко, поклавши голову на подушку. «Роздягни його, – розпорядився Шмiдт, – а я збiгаю по лiкаря. І скроплюй його водою, аж поки прокинеться».
Кристоф Шмiдт побiг без сюртука, бо не хотiв гаятись, по Брук-стрит у бiк Бонд-стрит, махаючи всiм екiпажам, якi статечним клусом проiздили повз, не звертаючи уваги на огрядного чоловiка в сорочцi, що важко сапав. Нарештi один зупинився, кучер лорда Шендоса впiзнав Шмiдта, що забув про всякий етикет, i розчахнув дверцята. «Гендель помирае! – гукнув вiн герцогу, знаючи його як великого любителя музики i найкращого мецената свого улюбленого вчителя. – Треба до лiкаря!» Герцог одразу запросив його до карети, конi шарпнулися вiд удару батога, i отак вони добулися до лiкаря Дженкiнса в кiмнатi на Флiт-стрит, де вiн якраз ревно клопотався аналiзом сечi. Лiкар на своiй легенькiй бiдцi мерщiй поiхав зi Шмiдтом на Брук-стрит. «Це, мабуть, тому, що вiн дуже розгнiвався, – розпачливо нарiкав учень, поки котилася бiдка, – вони замучили його до смертi, отi клятi спiваки i кастрати, писаки й критикани, вся та мерзенна шушваль. Вiн написав цього року аж чотири опери, щоб урятувати театр, а решта заховалися за жiнками i двором, надто вже iталiець доводив iх усiх до нестями, отой клятий кастрат, та солодкава мавпа-ревун. Ох, що вони заподiяли нашому доброму Генделю! Вiн вiддав усi своi заощадження, десять тисяч фунтiв, а тепер вони дошкуляють йому борговими розписками i зацькували до смертi. Нiхто нiколи ще не творив такоi краси, нiхто не був такий самовiдданий, але зламався i велетень. Ох, що за чоловiк, який генiй!» Доктор Дженкiнс, мовчазний i незворушний, слухав. Перше нiж зайти в дiм, вiн ще раз затягся димом i вибив попiл iз люльки:
– Скiльки йому рокiв?
– П’ятдесят два, – вiдповiв Шмiдт.
– Поганий вiк. Вiн працював, як вiл. Але й здоровий, як вiл. Що ж, побачимо, що тут можна вдiяти.
Слуга тримав миску. Кристоф Шмiдт пiдняв Генделю руку, лiкар розрiзав вену. Порснула цiвка кровi, яскраво-червоноi, гарячоi кровi, й наступноi митi з побiлiлих вуст злетiло полегшене зiтхання. Гендель глибоко дихав i розплющив очi. Вони були ще втомленi, чужi й безтямнi. Блиск у них згас.
Лiкар перев’язав руку. Годi було зробити щось бiльше. Вiн уже хотiв пiдвестись, як помiтив, що вуста Генделя заворушились. Лiкар пiдступив ближче. Гендель тихесенько, немов самим вiддихом, прохрипiв: «Минулося… минулося менi… нема сили… я не хочу жити без сили…» Лiкар Дженкiнс низько нахилився над хворим. Вiн помiтив, що одне око, праве, дивиться непорушно, а лiве ворушилось. Задля перевiрки пiдняв праву руку вгору. Вона впала назад, мов мертва. Потiм пiдняв лiву. Лiва лишилася в новiй позицii. Тепер лiкар Дженкiнс знав уже досить.
Коли лiкар вийшов iз кiмнати, Шмiдт, переляканий i збентежений, пiшов за ним до сходiв:
– Що там?
– Апоплексiя. Права сторона паралiзована.
– А вiн… – Шмiдт затнувся на словi, – вiн одужае?
Лiкар Дженкiнс, не кваплячись, узяв понюшку тютюну. Вiн не любив таких запитань.
– Мабуть. Можливо все.
– І вiн лишиться паралiзований?
– Напевне, якщо не станеться дива.
Але Шмiдт, вiдданий учителевi кожною жилкою свого тiла, не вгамовувався:
– А вiн… а вiн зможе принаймнi знову працювати? Вiн не може жити i не творити.
Лiкар Дженкiнс стояв уже на сходах.
– Це вже нi, – тихесенько проказав вiн. – Мабуть, ми зможемо зберегти людину. А от музиканта ми втратили. Удар дiйшов аж до мозку.
Шмiдт дивився на лiкаря. В поглядi Шмiдта був такий страхiтливий розпач, що лiкар аж збентежився:
– Як кажуть, – повторив вiн, – якщо не станеться дива. Я, щоправда, ще такого не бачив.
Чотири мiсяцi Георг Фрiдрiх Гендель жив без сили, а сила була його життям. Права половина його тiла лишалася мертвою. Вiн не мiг ходити, не мiг писати, не мiг правою рукою натиснути бодай одну клавiшу, щоб вона озвалася звуком. Вiн не мiг говорити, вуста йому скривились на один бiк вiд страхiтливого розколу, що вiдбувся в його тiлi, лише нерозбiрливо i приглушено пробивалося в нього слово з вуст. Коли друзi грали для нього музику, трохи яснiло його око, потiм ворушилося важке i непокiрне тiло, немов хворий увi снi; вiн хотiв потрапити в ритм, але мороз скував йому члени, моторошна зацiпенiлiсть полонила його, сухожилки i м’язи вже не корилися, колишнiй велетень почувався безпорадно замурованим у невиднiй могилi. Тiльки-но замовкала музика, кiнцiвки йому важко опадали, i вiн знову лежав, наче труп. Зрештою лiкар, збентежившись, – пацiент був вочевидь невилiковний, – порадив, що хворого треба повезти на гарячi купелi в Ахен, можливо, завдяки iм йому там стане краще.
Але пiд зацiпенiлою оболонкою, подiбно до тих таемничих гарячих водойм пiд землею, таiлася незбагненна сила: воля Генделя, первiсна сила його ества, ii не зачепив нищiвний удар, вона прагнула ще не дати загинути безсмертному в смертному тiлi. Могутнiй чоловiк ще не дав перемогти себе, вiн ще хоче, ще хоче жити, хоче творити, i ця воля створила диво всупереч законам природи. В Ахенi лiкарi наполегливо порадили йому не лежати в гарячiй водi довше, нiж три години, бо його серце не витримае, тривалi купелi можуть убити його. Але воля кинула виклик смертi задля життя i задля найпалкiшого бажання Генделя: бути здоровим. На страх лiкарям, Гендель щодня по дев’ять годин лежить у гарячiй ваннi, i разом iз волею зростае i його сила. Через тиждень вiн уже знову може плентатись, а ще через тиждень – ворушити рукою, то була незмiрна перемога волi та впевненостi, вiн нараз вирвався з паралiтичних обiймiв смертi, щоб обняти життя ще гарячiше i палкiше, нiж доти, з отим несказанним щастям, яке знае тiльки той, хто одужуе.
Останнього дня, цiлком володiючи своiм тiлом, Гендель, що вже мав виiздити з Ахена, зупинився перед церквою. Вiн нiколи не був дуже побожним, але тепер, пiднiмаючись милостиво поверненою йому вiльною ходою вгору, де стояв орган, вiдчув, як його надихае незмiрне. Задля проби натиснув лiвою рукою на клавiшi. Вони зазвучали, зазвучали ясно i чисто у сповненому чекання примiщеннi. Потiм, вагаючись, спробував правою рукою, що довго була скута й зацiпенiла. І дивiться, навiть пiд нею злинули вгору, наче срiбнi джерельця, звуки. Мало-помалу Гендель почав грати, фантазувати, i його немов затягнув могутнiй струмiнь. Дивовижно нагромаджувались i спинались у невидимi високостi дзвiнкi цеглинки, знову i знову здiймалась угору повiтряна будiвля його генiя, що не лишала тiнi, була ефiрною яснiстю, наповненим звуками свiтлом. Унизу слухали безiменнi черницi та вiрнi. Ще нiколи вони не чули, щоб так грала смертна людина. А Гендель, смиренно опустивши голову, грав i грав. Вiн знову знайшов свою мову i промовляв тепер нею до Господа, до вiчностi й до людей. Вiн знову мiг писати музику, знову мiг творити. Аж тепер вiн вiдчув, що одужав.
– Я повернувся з Аiду, – гордо проказав Георг Фрiдрiх Гендель, випнувши широкi груди, простерши могутнi руки, лондонському лiкаревi, що не мiг надивитися на медичне диво. З повною силою, з несвiтською жадобою працi i з подвiйним завзяттям, одужавши, вiн знову взявся до роботи. Давнiй бойовий дух знову надихав п’ятдесятитрирiчного чоловiка. Вiн пише оперу, – вже здорова рука чудово кориться йому, – другу, третю, великi ораторii «Саул», «Ізраiль у Єгиптi» i «Аллегро i Пенсiерозо»; наче з давно застояного джерела, невичерпним потоком ллеться його творча енергiя. Але час проти нього. Смерть королеви урвала вистави, потiм почалася iспанська вiйна, на майданах щодня збираються юрби, що галасують та спiвають, а театр лишаеться пустим, нагромаджуються борги. Потiм настала сувора зима. В Лондонi був такий холод, що замерзла Темза, i по ii дзеркальнiй поверхнi iздили зi дзвiночками сани, такоi неприязноi пори були закритi всi зали, бо нiяка янгольська музика в примiщеннях не могла чинити опору такому лютому морозовi. Потiм захворiли спiваки, доводилось вiдмовлятися вiд однiеi вистави за другою, скрутне становище Генделя ставало дедалi тяжчим. Кредитори тиснули, критики глузували, публiка була байдужа й нiма, i мало-помалу Гендель, що вiдчайдушно боровся, занепав духом. Один бенефiс iще врятував його вiд борговоi в’язницi, але яка ганьба – заробляти собi на життя, як жебрак! Гендель дедалi бiльше усамiтнюеться, щоразу похмурiший його настрiй. Чи не було б краще, щоб вiн лежав, напiвпаралiзований тiлом, нiж мати тепер паралiзовану душу? Вже 1740 року Гендель знову почуваеться, наче в облозi, вiн тепер розбитий чоловiк, шлак i попiл своеi колишньоi слави. Вiн насилу нашкрябуе зi своiх попереднiх творiв рiзнi фрагменти i стулюе iх докупи, вряди-годи ще пише щось нове. Але пересох у ньому могутнiй потiк, зникла первiсна сила в уже знову здоровому тiлi; цей велетень уперше почуваеться втомленим, уперше цей нездоланний борець переможений, уперше священний потiк творчоi пристрастi зупинився i пересох, дарма що творчо наповнював свiт вiд митi, коли Генделю виповнилося тридцять п’ять рокiв. Гендель iще раз пiдiйшов до кiнця. І в повному розпачi вiн знае або гадае, нiби знае: до кiнця вже навiки. Навiщо, зiтхае вiн, Господь дозволив менi встати пiсля моеi хвороби, якщо люди знову поховали мене? Краще б я помер, нiж блукав власною тiнню в холодi та порожнечi цього свiту. В гнiвi Гендель iнколи бурмотiв слова Того, що висiв на хрестi: «Боже мiй, Боже мiй, нащо мене ти покинув?»
Як пропащий, опанований розпачем чоловiк, утомлений вiд самого себе, зневiрений у своiй силi, утративши вiру, можливо, навiть у Бога, Гендель у тi мiсяцi тиняеться вечорами по Лондону. Тiльки пiзно ввечерi вiн наважуеться вийти з дому, бо вдень кредитори з борговими розписками чекають його пiд дверима, щоб схопити, а на вулицi доводиться бачити байдужi й зневажливi людськi очi. Інодi Гендель думае, чи не втекти йому до Ірландii, де ще вiрять у його славу, – ох, вони не здогадуються, яка надламана сила в його тiлi, – або в Нiмеччину чи Італiю; там, можливо, знову розтане його душевна криза, й зi спустошеноi скам’янiлоi душi, овiяноi милим пiвденним вiтром, знову полине мелодiя. Нi, вiн не терпить такого стану, тiльки цього одного, не терпить, що не може творити i дiяти, вiн, Георг Фрiдрiх Гендель, не терпить бути переможеним. Інколи вiн зупиняеться i стоiть перед церквою. Проте знае, що слова не дадуть йому нiякоi втiхи. Інколи заходить до шинку, але тому, хто звiдав високе, блаженне i чисте сп’янiння творчостi, огидне горiлчане затьмарення. Інколи дивиться з мосту вниз на Темзу, в чорнi, як нiч, нiмi води, i думае: чи не краще одним рiшучим рухом позбутися геть усього? Тiльки б не терпiти довше тягар цiеi порожнечi, тiльки б не бути в жорстокiй самотностi, покинутим i Богом, i людьми.
Але Гендель знову помилився. Того 21 серпня 1741 року був гарячий лiтнiй день, небо, наче розплавлений метал, задушливо й чадно нависало над мiстом, тож Гендель тiльки вночi вийшов у Грiн-парк, щоб трохи подихати повiтрям. Там, у глибокiй тiнi дерев, де нiхто не бачив його i нiхто не мiг завдати йому мук, вiн утомлено сiв, бо та втома тепер гнiтила його, мов хвороба, втома розмовляти, писати, грати, думати, втома вiдчувати, втома жити. Навiщо i для кого? Мов п’яний, пiшов вiн додому по вулицях, по Пелл-Мелл i Сент-Джеймс, опанований тiльки единою палкою думкою: спати, спати, нiчого не знати, тiльки спочивати, спочивати, i найкраще – навiки. В домi на Брук-стрит усi вже спали. Повiльно, – який вiн утомлений тепер, до якоi втоми зацькували його люди! – побрався вiн сходами вгору, щокроку рипiло дерево. Нарештi вiн у кiмнатi. Черкнув кресалом i запалив свiчку на письмовому столi; вiн робив це, не думаючи, механiчно, як робив рiк у рiк, щоб сiсти за працю. Адже тодi – з його вуст мимоволi зiрвалося скорботне зiтхання – вiн приносив iз кожноi прогулянки мелодiю, певну тему, i завжди похапцем записував ii, щоб не втратити створене пiд час сну. А тепер стiл був голий. Жодного нотного аркуша не лежало на ньому. Священне млинове колесо й далi стояло в замерзлому потоцi. Немае нiчого, щоб почати, нiчого, щоб закiнчити. Стiл був голий.
Але нi, не голий! Хiба там не яснiе в свiтлому чотирикутнику щось паперове й бiле? Гендель схопив його. То був пакунок, i вiн вiдчув, що всерединi е щось написане. Гендель рвучко зламав печать. Зверху лежав лист, лист вiд Дженненса, поета, що написав йому тексти «Саула» та «Ізраiля в Єгиптi». Вiн прислав йому, писав поет, i сподiваеться, що високий генiй музики, phoenix musicae, музичний фенiкс, буде такий ласкавий пожалiти його бiдолашнi слова й понести iх на своiх крилах в ефiр безсмертя.
Генделю здалося, нiби вiн торкнувся чогось огидного. Невже той Дженненс прагне поглузувати з нього, вже померлого i скалiченого? Одним рухом Гендель роздер листа, зiжмакав, кинув на землю й розтоптав ногами. «Паскуда! Шахрай!» – ревiв вiн; той незграба вколов його в найглибшу, найпекучiшу рану i роз’ятрив ii аж до жовчi, аж до найтяжчоi гiркоти його душi. Гендель гнiвно загасив свiчку, ступив, мов прибитий, у спальню i впав на лiжко: з очей йому раптом порснули сльози, i вiн затремтiв усiм тiлом вiд безсилого гнiву. Лихо цьому свiтовi, в якому з окраденого ще й глузують, а стражденного мучать! Навiщо ще кликати його, коли серце йому скам’янiло, а сили не стало, навiщо знову вимагати, щоб вiн став до працi, коли в нього паралiзована душа i знесиленi чуття? Тепер тiльки спати, тупо, наче тварина, тiльки б забути, тiльки б уже не бути. Важко лежить вiн на лiжку – розгублений, пропащий чоловiк.
Але Гендель уже не може спати. Неспокiй опанував його, розбурханого гнiвом, як море – бурею, лихий i таемничий неспокiй. Вiн крутиться з лiвого боку на правий, а з правого – знову на лiвий i дедалi бiльше втрачае сон. Може, краще все-таки встати i глянути на слова? Але нi, що? над ним, над померлим, зможе вдiяти слово? Нi, воно не дасть йому тепер нiякоi втiхи, бо Господь дав йому впасти в глибини, вiдокремив вiд священного потоку життя! А проте ще пульсувала в ньому сила, таемничо цiкава, i спонукала його, а його безсилля нiчого не могло вдiяти проти неi. Гендель пiдвiвся й пiшов до кабiнету, знову запалив свiтло руками, що аж тремтiли вiд збудження. Хiба диво одного разу вже не позбавило його паралiчу тiла? Може, Господь i душi зможе дати цiлющу силу та втiху? Гендель пiдсунув свiчку ближче до списаних сторiнок. «Месiя»! виднiло на першiй сторiнцi. Ох, знову ораторiя! Його останнi зазнали провалу. Але, неспокiйний, Гендель перегорнув титульну сторiнку i став читати.
Уже на першому словi вiн збадьорився. «Comfort ye», – так починався написаний текст. «Будь утiшений!» – мов чарiвнi, були цi слова, – нi, не слова: то була вiдповiдь, божественно дана вiдповiдь, янгольський поклик iз навислих небес у його зневiрене серце. «Comfort ye», – як це сильно звучало, як струснули його залякану душу цi творчi, натхненнi слова. І, навряд чи й дочитавши, навряд чи вiдчувши до кiнця, Гендель уже чуе iх як музику, чуе, як вони ширяють, кличуть, жебонять i спiвають. О, щастя, брама вiдчинилася, вiн знову вiдчувае i чуе музику!
Руки Генделю аж тремтiли, коли вiн тепер одну за одною перегортав сторiнки. Так, вiн покликаний, покликаний, кожне слово проникало в нього з нездоланною силою. «Thus saith the Lord» («Так промовляе Господь!») – хiба це не сказано йому, i тiльки йому, хiба не та сама рука, яка повалила його ниць, тепер, на щастя, пiдводить його з землi? «And he shall purify» («Вiн очистить тебе»), – так, це сталося з ним, йому нараз вимело з серця всю похмурiсть. Хто iнший мiг навiяти такi пiднесенi й могутнi слова цьому бiдоласi Дженненсу, цьому вiршописцю з Гопсолу, як не вiн, единий, хто знае його скруту? «That they may offer unto the Lord» («Щоб жертву принести Боговi»), – так, запалити жертовне полум’я з палкого серця, щоб воно здiйнялося аж до небес, дати вiдповiдь, вiдповiдь на цей чудовий поклик. Це сказано йому, тiльки йому: «Об’яви свое слово могутне», – ох, об’явити, об’явити з силою гримотливих тромбонiв, ревучого хору, з громом органу, щоб слово знову було таким, як i першого дня, священним Логосом, що пробуджуе людей, усiх, навiть тих, хто в розпачi ще ходять у пiтьмi, бо справдi: «Behold, darkness shall cover the earth», ще вкривае пiтьма землю, ще не знають вони про блаженство спасiння, яке даеться iм цiеi митi. Гендель тiльки-но прочитав, як уже буяе в ньому, цiлком сформований, подячний крик: «Wonderful, counselor, the mighty God», – так, треба хвалити його, дивовижного, що вмiе i дати пораду, i дiяти, що дае мир збуреному серцю! «Бо янгол Господнiй пiдступае до них», – так, на срiбних крилах прилетiв вiн у кiмнату й торкнувся Генделя i дав йому спасiння. Як не дякувати йому, як не тiшитись i радiти, тисячами голосiв в одному власному, як не спiвати й не хвалити: «Господовi слава!»
Гендель схилив голову над аркушами, немов пiд час урагану. Вся втома минулася. Ще нiколи вiн не вiдчував отак гостро своеi сили, ще нiколи отак не вiдчував, як пронизуе його завзяття творчого пориву. І знову, щоразу, наче потоки теплого спасенного свiтла, струмують над ним слова, кожне спрямоване в його серце, заклинае i визволяе! «Rejoice» («Радiй»), – як велично поривае цей хоровий спiв, Гендель несамохiть пiднiмае голову i випростуе руку. «Вiн справжнiй помiчник», – так, Гендель прагнув засвiдчити це, наче нiколи не робив нiчого земного, прагнув пiдняти свое свiдчення над свiтом, наче осяйну скрижаль. Тiльки той, хто тяжко страждав, знае про радiсть, тiльки катований здогадуеться про останне добро помилування, треба засвiдчити перед людьми саме це, засвiдчити воскресiння пiсля пережитоi смертi. Коли Гендель прочитав слова: «He was despised» («Вiн був зневажений»), набiгли тяжкi спогади, обернувшись у похмурi, гнiтючi звуки. Вже вважали, нiби вiн переможений, нiби його живцем поховано, глузливо цькували його – «And they that see him, laugh», смiялися тi, хто бачив його. «І не було нiкого, хто б утiшив стражденного». Нiхто не допомiг йому, нiхто не втiшив його, як вiн був безсилим, але дивовижна сила – «He trusted in God», вiн покладався на Бога, – дивiться, вона не дала йому лежати в могилi: «But thou didst not leave his soul in hell». Нi, не в могилi його розпачу, не в пеклi його безсилля, бо, скутому i зниклому, Господь лишив йому душу, нi, знову покликав його, щоб вiн принiс людям звiстку радостi. «Lift up your heads» («Пiдведiть своi голови»), – як мелодiйно лине тепер iз нього величний наказ проголошення! І раптом побачив Гендель, бо ж там стояли слова, написанi рукою бiдолашного Дженненса: «The Lord gave the word».
Йому забило дух. Тут сказано iстину випадковими людськими вустами: Господь послав йому слово, зверху долинуло воно до нього. «The Lord gave the word»: вiд нього прийшло слово, вiд нього прийшов звук, вiд нього милосердя! Вiн повинен повернутися до Господа, пiднестися до нього на повенi серця, хвалити його – палке прагнення й обов’язок кожного створiння. Ох, слово треба ловити, тримати й пiдносити, щоб воно витало, треба розтягувати й напинати його, щоб було широке, як свiт, щоб охопило всю радiсть буття, щоб було величне, як Бог, що дав його, ох, слово, смертне й минуще, завдяки красi та безкiнечнiй пристрастi знову перетворене у вiчнiсть! І дивiться: вже записане слово i звучить, безкiнечно повторюване й мiнливе, ось воно: «Алiлуя! Алiлуя! Алiлуя!» Так, усi голоси цiеi землi зосередженi в ньому, яснi i темнi, наполегливi чоловiчi й податливi жiночi, вони наповнюють, пiдносять i змiнюють, зв’язують i звiльняють у ритмiчному хорi, дають пiднестися i зiйти вниз Яковою драбинкою тонiв, заспокоюють солодкими дотиками скрипок, надихають гострим ударом фанфар, буяють у громi органа: Алiлуя! Алiлуя! Алiлуя! – створюють iз цього слова, з цiеi подяки радiсть, яка вже з землi повертаеться звуками до Творця всього сущого!
Сльози затуманили Генделю очi, така бо гаряча пристрасть розпирала його. Ще були непрочитанi сторiнки, третя частина ораторii, але пiсля слiв «Алiлуя! Алiлуя!» вiн уже не мiг читати далi. Вiн вiдчував у собi ту радiсть звуками, вона ширилась i напиналась, завдавала болю, наче рiдкий вогонь, що прагнув текти, вилитись. Ох, як тисне i напирае, бо ж прагне вийти з нього, прагне полинути вгору й повернутись на небо. Гендель похапцем схопив перо i записав ноти, з магiчним поспiхом ставив знак за знаком. Вiн не мiг стриматися, мов корабель, чие вiтрило захопила буря, його несло вперед i вперед. Навколо мовчить нiч, нiмотно лежить волога пiтьма над великим мiстом. Але в ньому струмуе свiтло, кiмната нечутно бринить вiд музики всесвiту.
Коли наступного ранку слуга тихо зайшов до кабiнету, Гендель ще сидiв за робочим столом i писав. Вiн не вiдповiв, коли Кристоф Шмiдт, його помiчник, несмiливо запитав, чи може вiн допомогти копiювати, а тiльки буркнув тупо i загрозливо. До Генделя вже нiхто не наважувався пiдступати, вiн три тижнi не виходив iз кiмнати, а коли йому приносили iсти, хапав лiвою рукою кiлька скибок хлiба, а права писала далi. Вiн не мiг стриматися, його опанувало велике сп’янiння. Коли вiн пiдводився й ходив по кiмнатi, гучно виспiвуючи та вiдбиваючи такт, очi йому горiли неземним блиском, коли до нього зверталися, вiн лякався й давав плутану вiдповiдь. Для слуги тодi настали тяжкi часи. Приходили кредитори, щоб iм заплатили за борговими розписками, приходили спiваки просити якусь святкову кантату, приходили посланцi, запрошуючи Генделя до королiвського палацу, але слуга був змушений iх усiх вiдсилати, бо, коли пробував бодай одним словом озватися до опанованого нестримним поривом працi, йому левиним риком вiдповiдав гнiв роздратованоi людини. Георг Фрiдрiх Гендель у тi тижнi вже не знав нi часу, нi години, не розрiзняв дня i ночi, цiлковито жив у тiй сферi, де час вимiрюють тiльки ритмом i тактом, ворушився тiльки тодi, коли його поривали струменi, що ринули з нього дедалi несамовитiше й дедалi наполегливiше, що ближче пiдступав його твiр до святого потоку, до свого кiнця. Полоненик власного «Я», Гендель вимiрював кроками, що немов вiдбивали такт, тiльки створену доброхiть в’язницю кабiнету, пiдскакував до клавесина, потiм знову сiдав i писав, писав, аж поки пекли вже пальцi, в життi на нього ще нiколи не находив такий порив творчостi, ще нiколи вiн не жив i не страждав отак у музицi.
Нарештi, пiсля трьох коротеньких тижнiв, – незбагненно навiть сьогоднi i на всю прийдешнiсть! – 14 вересня твiр був закiнчений. Слово стало тоном, цвiло тепер не в’янучи, i звучало те, що було нещодавно сухим, твердим словом. Запалена душа витворила диво волi, як колись паралiзоване тiло виконало диво воскресiння. Все було записане, створене i сформоване, в мелодii та поривi розгорнене, бракувало тiльки одного слова, останнього слова в творi: «Амiнь». Але це «амiнь», цi два коротенькi, швидкi склади, охопило тепер Генделя, щоб вiн сформував iз нього збудовану зi звукiв драбину до небес. Вiн кидав тi склади одному голосу, а потiм другому в хорi, що мiняв голоси, розтягував тi обидва склади i щоразу розривав iх, щоб потiм неодмiнно i ще палкiше сплавити iх докупи. Пристрасть Генделя, немов подих Господа, оголошувала цим останнiм словом його величноi молитви, що вона широка, як свiт, i наповнена його повнотою. Це едине, останне слово не вiдпускало Генделя, i вiн сам не вiдпускав його, в дивовижнiй фузi вибудовував те «амiнь» на першому звуцi, лункому «А», празвуцi початку, аж поки вiн став храмом, гучним i повним, i сягав своiм шпилем у небо, спинаючись усе вище i падаючи знову, i пiдносячись знову, а зрештою, оточений буянням органа, знову i знову пiдкинутий угору силою поеднаних голосiв, виповнив усi сфери, аж поки здавалося, нiби в цьому пеанi подяки спiвають разом ще й янголи, i вiд того вiчного «Амiнь! Амiнь! Амiнь!» розкололась покрiвля, впавши йому на голову.
Гендель насилу пiдвiвся. Перо випало йому з рук. Вiн не знав, де вiн. Вiн уже не дивився, вже не чув нiчого. Вiдчував тiльки втому, незмiрну втому. Вiн був змушений триматися за стiни, бо заточувався. Зникла його сила, смертельно змореним було тiло, збурилися чуття. Мов слiпий, дибав вiн далi вздовж стiн. Потiм натрапив на лiжко й заснув, як мертвий.
Слуга вранцi тричi тихесенько стукав у дверi. Господар i далi спав, без руху, немов витесане з каменя, виднiло його обличчя з заплющеними очима. Опiвднi слуга спробував учетверте розбудити Генделя. Вiн гучно вiдкашлявся, гучно постукав. Але в незмiрну глибину того сну не проникав жоден звук, не сягало жодне слово. Пополуднi на допомогу прийшов Кристоф Шмiдт, але Гендель i далi лежав у зацiпенiннi. Шмiдт нахилився над сплячим: немов полеглий герой на бойовищi пiсля здобутоi перемоги, лежав перед ними Гендель, розбитий утомою пiсля несказанноi звитяги. Але Кристоф Шмiдт i слуга нiчого не знали про звитягу i перемогу, тiльки переляк опанував iх, коли вони бачили, що Гендель лежить так довго, так страхiтливо непорушно; вони боялися, що, можливо, його знову побив грець. А коли ввечерi, незважаючи на всi спроби розбуркати, Гендель i далi не хотiв прокидатися, – нiмий i зацiпенiлий, вiн лежав уже так сiмнадцять годин, – Кристоф Шмiдт знову побiг по лiкаря. Вiн знайшов його не одразу, лiкар Дженкiнс, скориставшись лагiдним вечором, пiшов на берег Темзи вудити рибу i, коли його нарештi знайшли, бурчав через таку прикру перешкоду. Але, почувши, що йдеться про таку пригоду, скрутив волосiнь, зiбрав свое рибальське причандалля, взяв – минуло чимало часу – свою хiрургiчну валiзку, щоб, напевне, вдатися до потрiбного кровопускання, i, нарештi, понi з обома пасажирами потрюхикало на Брук-стрит.
Але там уже слуга махав iм обома руками повертати назад. «Вiн прокинувся, – гукнув вiн через вулицю, – а тепер iсть, як шестеро вантажникiв. Половину йоркширськоi шинки проковтнув одним духом, менi довелося наливати йому чотири пiнти пива, а вiн однаково хоче ще».
І справдi, Гендель, неначе бобовий король, сидiв за столом, заставленим наiдками, i, як за нiч i за день вiн виспався за три тижнi, так тепер iв i пив з усiм бажанням i силою свого велетенського тiла, наче прагнув за раз повернути в тiло всю силу, яку за три тижнi вiддав ораторii. Тiльки-но побачивши лiкаря, вiн засмiявся, мало-помалу то вже був страхiтливий, лункий, загрозливий гiперболiчний регiт, Шмiдт пригадав, що вiн за цi тижнi не бачив на вустах Генделя жодноi усмiшки, тiльки напругу i гнiв, а тепер прорвалася застояна правiчна радiсть його натури, ревiла, наче потiк, що прориваеться крiзь скелi, пiнився i здиблювався гуркотливими звуками; ще нiколи в своему життi Гендель не смiявся отак стихiйно, як тепер, побачивши лiкаря в мить, коли почувався здоровим, як нiколи ранiше, i жадоба життя п’янко струмувала в ньому. Вiн високо пiдняв кухоль i махнув iм, убраним у чорне, на знак вiтання.
– Хай йому бiс! – дивувався лiкар Дженкiнс. – Що з вами? Що за елiксир ви спожили? Та життя аж порскае з вас! Що з вами сталося?
Гендель, смiючись, з iскристими очима дивився на лiкаря. Потiм мало-помалу споважнiв. Поволi пiдвiвся й пiдiйшов до клавесина. Сiв, руки спершу поворушились у просторi над клавiатурою. Потiм обернувся до них, усмiхнувсь якось дивно i почав тихо, наполовину промовляючи, наполовину спiваючи, мелодiю речитативу «Behold, I tell you a mystery» («Слухай, я сповiщаю таемницю»), то були слова з «Месii», i Гендель проказав iх жартiвливо. Але, тiльки-но вiн ворухнув пальцями в теплому повiтрi, як його понесло. Граючи, Гендель забув про iнших i про себе, його власний потiк пiдхопив i велично понiс його. Раптом вiн знову опинився в своему творi, спiвав i грав останнi хоровi партii, якi досi складав, немов увi снi, а тепер уперше чув у пробудженому станi. «Oh death where is thy sting» («О смерте, де твое жало»), – чув вiн у душi, пронизаний полум’янiстю життя, i дужче пiдносився голос, вiн сам був хором, радiсним i трiумфальним, i грав далi й далi, доспiвав аж до «Амiнь, Амiнь, Амiнь», i кiмната мало не репалася вiд звукiв, так сильно i поривно пускав вiн свою силу в музику.
Лiкар Дженкiнс стояв, мов зачарований. А коли Гендель нарештi пiдвiвся, сказав збентежено й зачудовано, щоб тiльки сказати що-небудь:
– Слухайте, такого я ще нiколи не чув. Та у вас диявол у тiлi.
Але обличчя Генделя спохмурнiло. Навiть вiн злякався твору i ласки, що прийшли до нього, немов увi снi. Навiть вiн засоромився. Вiдвернувся i сказав тихим, ледве чутним голосом:
– Я думаю, що зi мною Бог.
Через кiлька мiсяцiв двое добре вбраних добродiiв постукали в дверi будинку на Еббi-стрит, де найняв собi примiщення шляхетний гiсть iз Лондона, видатний метр Гендель. Вони шанобливо звернулися до нього з проханням, бо Гендель у цьому мiсяцi потiшив столицю Ірландii такими чудовими творами, яких у цiй краiнi ще нiколи не чули. Та ось до них дiйшла чутка, що вiн хоче тут уперше виконати i свою нову ораторiю «Месiя»; це велика честь, що вiн саме це мiсто, а не Лондон, вирiшив обрати для виконання свого останнього твору, а з огляду на незвичайнiсть цього концерту вiн може розраховувати на чималий прибуток. Отож вони прийшли запитати, чи метр у своiй загальновiдомiй великодушностi не захоче пожертвувати прибуток вiд цього першого виконання доброчинним закладам, що iх вони мають честь представляти.
Гендель приязно глянув на них. Вiн любив те мiсто, бо i воно поставилось до нього з любов’ю, тож його серце було вiдкрите. Вiн охоче погодиться, всмiхнувся Гендель, але нехай вони лише скажуть, у якi заклади пiде той прибуток. «На пiдтримку в’язнiв у рiзних в’язницях», – вiдповiв перший, добродушний сивий чоловiк. «І хворим у лiкарнi Мерсье», – додав другий. Але, зрозумiла рiч, ця великодушна пожертва буде тiльки з прибутку вiд першого виконання, всi подальшi прибутки лишаться метровi.
Але Гендель боронився:
– Нi, – промовив вiн тихо, – нiяких грошей за цей твiр. Я нiколи не хочу брати грошi за нього, нiколи – це мiй борг перед iншим. Нехай вiн завжди належить хворим та в’язням. Бо я сам був хворим, а потiм одужав. Я сам був в’язнем, i дано менi волю.
Чоловiки трохи здивовано поглянули на Генделя. Вони не зовсiм розумiли. Але потiм щиро подякували, вклонилися й пiшли поширювати в Дублiнi радiсну звiстку.
7 квiтня 1743 року нарештi провели останнi проби. Як слухачiв запросили тiльки деяких родичiв хористiв з обох соборiв, а задля економii в концертнiй залi на Фiшембл-стрит горiло лише тьмяне свiтло. На пустих лавах лише вряди-годи сидiли поодинокi постатi i групки, щоб послухати новий опус метра з Лондона, в темнiй просторiй залi висiв тоненький холодний туман. Але, тiльки-но-хори загучали, наче ревучi водоспади, сталося дивовижне. Поодинокi постатi та групки на лавах мимоволi почали сходитись докупи i мало-помалу утворили единий темний масив слуху i подиву, бо кожному здавалося, нiби пориву тiеi ще нiколи не чутоi музики для нього одного забагато, нiби вiн може затопити його й понести. Дедалi ближче туляться одне до одного слухачi, немов хотiли слухати одним серцем, як едина побожна громада, сприймати слово надii, що, завжди по-iншому сказане i сформоване, линуло до них вiд поеднаних голосiв. Кожен почувався слабким перед тiею правiчною силою, але й вiдчував блаженство, що вона схопила й несе його, i дощ радостi пронизав iх усiх, наче едине тiло. Коли вперше загучало «Алiлуя», хтось один зiрвався на ноги, а за ним одним рухом пiдвелися i решта; слухачi вiдчували, що вже не можна триматися за землю, опанованi неземною силою, вони стояли, щоб i своiми голосами наблизитись до Бога бодай на п’ядь i, служачи йому, запропонувати свою святобливiсть. А потiм люди розiйшлися й розповiдали вiд дверей до дверей, що створено такий твiр музичного мистецтва, якого ще нiколи не було на землi. В напрузi та радостi нетерпляче чекало все мiсто, щоб почути шедевр.
Минуло шiсть днiв, i ввечерi 13 квiтня перед дверима згромадилась юрба. Дами прийшли без кринолiнiв, чоловiки без шпаг, щоб бiльше слухачiв могли знайти собi мiсце в залi; втиснулося сiмсот чоловiк, ще нiколи не бачене число, бо чутка про славетний твiр миттю поширилася. Проте, коли зазвучала музика, не чулося жодного вiддиху, а потiм публiка дослухалася до неi дедалi тихiше. Згодом загримiли хори, озвалася ураганна сила, i серця затремтiли. Гендель стояв коло органа. Вiн був хотiв наглядати за своiм твором i диригувати, але твiр уже вiдiрвався вiд нього, творець загубився в ньому, вiн став йому чужим, наче вiн нiколи його не слухав, нiколи не творив i не формував, вiн знову плив у своему власному потоцi. А коли наприкiнцi заспiвали «Амiнь», вуста Генделю мимоволi розтулились, i вiн спiвав разом iз хором, спiвав так, як ще нiколи не спiвав у своему життi. А потiм, тiльки-но несамовита радiсть слухачiв виповнила примiщення, вiн вiдiйшов убiк, щоб дякувати не людям, якi хотiли подякувати йому, а ласцi Божiй, яка дала йому змогу створити цей твiр.
Шлюзи вiдкрилися. Тепер рiк у рiк Гендель знову вiдчував, як плине в ньому потiк звукiв i тонiв. Тепер уже нiщо не могло зiгнути Генделя, нiщо не могло повалити того, хто пiдвiвся знову. Оперне товариство, яке вiн заснував у Лондонi, знову збанкрутувало, кредитори знову цькували його боргами, але тепер вiн стояв випростано i протистояв усiм злигодням, шiстдесятирiчний чоловiк безтурботно йшов своiм шляхом уздовж верстових стовпiв своiх творiв. Йому створювали перешкоди, але вiн умiв чудово долати iх. Лiта мало-помалу пiдточували його силу, паралiзували руки, подагра крутила колiна, але з невтомною душею вiн i далi творив i творив. Зрештою вiдмовили очi: пишучи ораторiю «Єфта», Гендель ослiп. Проте з невидющими очима, як i Бетховен iз вухами, якi не чули, вiн творив далi й далi, невтомний i непереможний, i тiльки що довершенiша була його перемога на землi, ставав дедалi смиреннiший перед Богом.
Як усi справжнi та сильнi митцi, Гендель не хвалив своiх творiв. Але один любив – «Месiю», любив цей твiр з удячностi, бо вiн урятував його з власноi прiрви. Рiк у рiк виконували цю ораторiю в Лондонi, щоразу з повною залою, i вiн щоразу пересилав 500 фунтiв стерлiнгiв на користь лiкарень, одужалий посилав недужим, звiльнений – тим, хто ще був зв’язаний. Але i з цим твором, з яким Гендель вийшов з Аiду, вiн теж хотiв попрощатися. 6 квiтня 1759 року, вже тяжко хворий, сiмдесятитрирiчний чоловiк ще раз дозволив вивести себе на сцену в театрi Ковент-Гарден. Вiн стояв там, велетенський слiпий чоловiк, серед своiх вiрних товаришiв, серед музикантiв i спiвакiв, проте вони вже не могли бачити його порожнiх, згаслих очей. Та коли до нього у великому i п’янкому поривi долетiли хвилi тонiв, коли радiсть упевненостi домчала до нього ураганом сотень голосiв, його втомлене обличчя прояснiло й засяяло. Вiн махав руками в такт i спiвав так поважно й побожно, наче стояв, як священик, у головах власноi домовини i молився разом з усiма про свое спасiння i спасiння всiх. Тiльки раз, коли сурми гостро заспiвали заклик «The trumpet shall sound» («Тромбони зазвучать»), Гендель здригнувся i глянув своiми застиглими очима вгору, наче вже тепер прийшов на останнiй суд; вiн знав, що добре зробив свiй твiр. Вiн мiг постати перед Господом iз випростаною головою.
Зворушенi, друзi повели слiпого додому. Вони теж вiдчували: то було прощання. В лiжку Гендель ще поволi ворушив губами. Вiн хоче померти страсноi п’ятницi, пробурмотiв Гендель. Лiкарi дивувалися, вони не розумiли, бо не знали, що ця страсна п’ятниця була 13 квiтня, днем, коли тяжка рука повалила його на землю, i днем, коли його «Месiя» вперше прозвучав у свiтi. Того дня, коли все в ньому померло, вiн пiдвiвся. Того дня, коли вiн пiдвiвся, – хотiв померти, щоб мати впевненiсть у воскресiннi до вiчного життя.
І справдi його унiкальна воля мала владу не тiльки над життям, а й над смертю. 13 квiтня сила покинула Генделя. Вiн уже не бачив, не чув, масивне тiло непорушно лежало на подушках: пуста важка шкаралупа. Але, як порожня мушля вiдлунюе шумом морського прибою, так i в ньому жебонiла нечутна музика, чужа i велична, немов вiн чув ii коли-небудь. Невблаганний набряк мало-помалу вiдокремив йому душу вiд змученого тiла й понiс ii вгору, в невагомiсть. Потiк у потоцi, вiчне звучання у вiчну сферу. Наступного дня, коли ще не прокинулись великоднi дзвони, померло нарештi те, що було смертним у Георгу Фрiдрiху Генделi.
Генiй однiеi ночi
«Марсельеза», 25 квiтня 1792 року
1792 рiк. Два мiсяцi, три мiсяцi французькi Нацiональнi збори нiяк не можуть вирiшити: вiйна проти коалiцii iмператора i короля чи мир. Людовик XVI i сам нерiшучий: вiн здогадуеться про небезпеку перемоги революцiонерiв, але здогадуеться й про небезпеку поразки. Невпевненi й партii. Жирондисти наполягають на вiйнi, щоб зберегти владу, Робесп’ер i якобiнцi борються за мир, щоб тим часом самим захопити владу. День у день ситуацiя стае напруженiша, газети лементують, клуби дискутують, ширяться дедалi несамовитiшi чутки i щоразу бiльше збуджують громадську думку. Тому, як i завжди, якась постанова – це певне звiльнення, i 20 квiтня король Францii нарештi оголосив вiйну iмператоровi Австрii й королю Пруссii.
Електрична напруга, що в тi довгi тижнi нависала над Парижем, давила i руйнувала душу, але ще гнiтючiше i грiзнiше душила тривога в прикордонних мiстах. На всiх бiваках уже зiбралися вiйська, в кожному селi, в кожному мiстечку органiзовувались добровольчi загони i нацiональнi гвардiйцi, всюди готували фортецi, i передусiм в Ельзасi, люди знали, що на цьому клаптику землi, як i завжди, мають вiдбутися першi вирiшальнi боi. На берегах Рейну ворог i супротивник – не розмите, як у Парижi, патетично-риторичне уявлення, а очевидна, чуттева присутнiсть, бо з укрiплення перед мостом i з вежi собору вже можна неозброеним оком бачити прусськi полки, що пiдiйшли до кордону. Вночi понад байдужою i лискучою в мiсячному сяйвi рiчкою вiтер доносить гуркiт ворожих гарматних повозiв, брязкiт зброi, сигнали сурм. Усi знають: потрiбне лише одне слово, один-единий декрет, i з мовчазних жерл прусських гармат полетять грiм i блискавка, знову почнеться тисячолiтня вiйна мiж Францiею i Нiмеччиною, цього разу в iм’я новоi свободи на одному боцi i в iм’я старого порядку на другому.
Отож то був незабутнiй день, коли 25 квiтня 1792 року посланцi донесли з Парижа до Страсбурга звiстку про оголошення вiйни. Народ з усiх вуличок та будинкiв одразу позбирався на площах, увесь гарнiзон, готовий до вiйни, полк за полком, пройшов маршем на останньому парадi. На головнiй площi iх чекав мер Дiтрiх iз трибарвною перев’яззю на грудях i кокардою на капелюсi, яким вiн вiтав солдатiв. Спiв фанфар i барабанний дрiб закликали до тишi. Дiтрiх на цiй i на iнших площах мiста французькою та нiмецькою мовами гучним голосом зачитав текст декрету про оголошення вiйни. Пiсля його останнiх слiв полковi музики заграли першу, тимчасову бойову пiсню революцii: «?a ira», власне, грайливу, бадьору i глузливу танцювальну мелодiю, якiй брязкiтлива i гримотлива хода полкiв на маршi надала войовничого такту. Потiм юрба розiйшлася i понесла роздмухане натхнення в усi вулички та будинки, в кав’ярнях i клубах виголошували палкi промови i роздавали прокламацii. «Aux armes, citoyens! L’еtendard de la guerre est dеployе! Le signal est donnе!»[2 - «До зброi, громадяни! Корогва вiйни майорить! Сигнал подано!» (Фр.). – Тут i далi примiтки перекладача.] – такими та подiбними до них закликами починалися вони, i всюди, в усiх промовах, в усiх газетах, на всiх плакатах, усiма вустами повторювали такi ударнi, ритмiчнi звернення, як «Aux armes, citoyens! Qu’ils tremblent donc, les despotes couronnеs! Marchons, enfantas de la libertе!»[3 - «До зброi, громадяни! Нехай тремтять коронованi деспоти! Ходiмо, дiти свободи!» (Фр.).] – i кожен радiв i радiв масi вогненних слiв.
На вулицях i майданах, коли оголошують вiйну, завжди радiють численнi юрби, але в такi митi вуличних радощiв завжди хвилюють ще й iншi голоси – тихi та дивнi, бо з оголошенням вiйни прокидаються ще й страх i тривога, але про них потай шепочуть у кiмнатах або мовчать зi зблiдлими вустами. Завжди i всюди е матерi, якi запитують себе: «Чи не вб’ють чужi солдати моiх дiтей? – Адже в усiх краiнах е селяни, якi дбають про свое майно, своi поля, хатини, худобу та врожай. – Чи не затопчуть моi лани i не сплюндрують дiм жорстокi орди, чи не угноять кров’ю поля нашоi працi?» Мер Страсбурга барон Фрiдрiх Дiтрiх, власне, аристократ, але, як i найкращi французькi аристократи тiеi доби, вiн усiею душею вiдданий новiй свободi, хоче чути тiльки гучнi, дзвiнкi голоси впевненостi й тому навмисне перетворив день оголошення вiйни в громадське свято. З перев’яззю впоперек грудей квапиться вiн зi зборiв на збори, щоб надихнути населення. Вiн наказав частувати вином i наiдками солдатiв, що маршували, а ввечерi у своему просторому домi на площi Брольi зiбрав генералiтет, офiцерiв i найголовнiших достойникiв на прощальну врочисту вечерю, якiй бойовий запал ще вiд самого початку надав характеру свята перемоги. Генерали, що, як i властиво iм, прагнули перемоги, задавали тон, молодi офiцери, якi бачили у вiйнi реалiзацiю сенсу свого життя, мали свободу слова. Кожен надихав своiм вогнем iнших. Люди вимахували шаблями, обiймалися, пили один до одного, бо, як е добре вино, промови палкi i стають дедалi палкiшi. А натхненнi слова з газет i прокламацiй знову зринали в усiх промовах: «До зброi, громадяни! Ходiмо! Рятуймо Батькiвщину! Невдовзi затремтять коронованi деспоти! Тепер, коли розгорнули прапор перемоги, настав день пронести трибарвний прапор над усiм свiтом. Кожен тепер повинен вiддати найкраще за короля, за прапор, за свободу!» Увесь народ, уся краiна набуде в такi митi святоi едностi завдяки вiрi в перемогу i запалу задля справи свободи.
Раптом, серед промов i тестiв, мер Дiтрiх звернувся до одного молодого капiтана гарнiзонних вiйськ на ймення Руже, що сидiв поряд iз ним. Вiн пригадав, що цей охайний, не те що дуже гарний, але симпатичний офiцер пiвроку тому з приводу проголошення конституцii написав справжнiй гiмн свободi, який полковий музикант Плеель одразу озвучив. Непретензiйний вiрш виявився придатним для пiснi, полковий оркестр вивчив ii, потiм ii хором спiвали на майданi. Чи не стали б тепер оголошення вiйни i рух вiйськ у наступ ще одним приводом для такого свята? Отож мер Дiтрiх недбало, немов просячи доброго знайомого про ласку, звернувся до капiтана Руже (що цiлком безпiдставно сам себе ушляхетнив i мав iм’я Руже де Лiль), запитуючи, чи не хоче вiн скористатися патрiотичним приводом i написати що-небудь для вiйськ, якi вирушають на вiйну: бойову пiсню Рейнськоi армii, що завтра мае рушити на ворога.
Руже, скромний, незначний чоловiк, що не вважав себе за великого творця, – його вiршi не друкували, вiд його опери вiдмовились, – знае, що вiршi з певноi нагоди легко набiгають йому на перо. Щоб сподобатися високому достойниковi й доброму приятелевi, вiн заявив, що готовий. Так, вiн спробуе. «Браво, Руже!» – пiднiс до нього склянку генерал, що сидiв навпроти, Руже повинен одразу послати йому пiсню навздогiн вiйськам; Рейнська армiя справдi може потребувати якоiсь патрiотичноi маршовоi пiснi, що окрилюе ходу. Тим часом слово вже взяв хтось iнший. Знову виголошували тости, галасували, пиячили. Загальне збудження високою хвилею покотилося далi, проминувши короткий випадковий дiалог. Лунають дедалi екстатичнiшi, щоразу гучнiшi й несамовитiшi розмови, i вже було далеко за пiвнiч, коли з дому мера розiйшлися гостi.
Пiвнiч давно вже минула. 25 квiтня, такий бурхливий для Страсбурга день оголошення вiйни, скiнчився, власне, вже почалося 26 квiтня. Нiчна пiтьма налягла на будинки, але ця пiтьма оманлива, бо мiсто ще тремтить вiд збудження. В казармах солдати споряджаються до походу, а чимало обережних за зачиненими вiконницями, мабуть, потай уже готувалися до втечi. По вулицях маршували окремi взводи, iнколи цокотiли копита коней вiсникiв, потiм знову гуркотiли важкi артилерiйськi запряги, монотонно перегукувались вартовi вiд посту до посту. Ворог так близько, душа мiста така непевна i збуджена, що не може знайти собi сну такоi вирiшальноi митi.
Та й Руже, що тепер вибрався гвинтовими сходами до своеi скромноi комiрчини на Гранд-Рю, 126, вiдчувае себе навдивовижу збудженим. Вiн не забув своеi обiцянки спробувати якомога швидше написати маршову пiсню, бойову пiсню для Рейнськоi армii. Вiн неспокiйно походжае по вузькiй комiрчинi. Як почати? Як почати? Ще шумують у його головi запальнi заклики прокламацiй, хаотично змiшуються промови i тости. «Aux armes, citoyens!.. Marchons, enfants de la libertе!.. Еcrasons la tyrannie!.. L’еtendard de la guerre est dеployе!..» Але спадають йому на думку й iншi слова, якi вiн чув мимохiдь, голоси жiнок, якi боялися за своiх синiв, тривоги селян, що чужi когорти можуть потоптати французькi поля та напоiти iх кров’ю. Майже бездумно Руже написав два першi рядки, що е тiльки вiдлунням, вiдзвуком, повторенням тих закликiв:
Allons, enfants de la patrie,
Le jour de gloire est arrivе![4 - Уперед, дiти Вiтчизни,День слави настав!]
Потiм зупинився й зацiпенiв. Згодом сiв. Початок добрий. Тепер тiльки знайти одразу правильний ритм, мелодiю до цих слiв. Вiн дiстав iз шафи скрипку й пробуе. І диво: вже з перших тактiв ритм цiлковито пасуе до слiв. Руже похапцем пише далi, тепер уже пiдхоплений, тепер уже пiднесений силою, що увiйшла в нього. Нараз злилося все докупи: всi почуття, вивiльненi цiеi пори, всi слова, якi вiн чув на вулицi, на бенкетi, ненависть до тиранiв, страх за рiдну землю, вiра в перемогу i любов до свободи. Руже не треба анi творити, анi винаходити, треба лише заримовувати, вставляти в поривний ритм своеi мелодii слова, якi сьогоднi, цього единого дня, переходять iз вуст до вуст, i вiн висловив, виповiв, виспiвав усе, що вiдчувала нацiя в глибинах своеi душi. Йому не треба компонувати, бо крiзь зачиненi вiконницi проникае ритм вулиць i даноi iсторичноi митi, ритм опору i виклику, що полягае в маршовiй ходi солдатiв, галасливостi сурм, гуркотi гармат. Можливо, вiн ще не сприймае iх сам i не чуе його пильне вухо, але генiй iсторичноi митi, що на цю едину нiч оселився в його смертному тiлi, чув iх. Дедалi податливiше кориться мелодiя стукiтливому радiсному тактовi, гупанню серця цiлого народу. Руже, немов хто диктуе йому, похапцем i дедалi швидше записуе слова й ноти, на нього налетiла мов буря, яка ще нiколи не шаленiла в його обмеженiй мiщанськiй душi. Така екзальтацiя, таке натхнення, що, власне, й не належить йому, а е магiчною силою, спресованою в однiсiньку вибухову секунду, поривае бiдолашного дилетанта в сто тисяч разiв вище вiд його звичайноi мiри i жбурляе його, наче ракету, – на секунду спалахуе свiтло i струмениться полум’я, – до зiр. Одну нiч даровано капiтановi Руже де Лiлю, щоб бути братом безсмертного: з перейнятого, з запозиченого з вулиць та газет поклику i початку в нього формуеться творче слово й пiдноситься до строфи, що у своiй поетичнiй формi не менш неминуща, нiж безсмертна мелодiя:
Amour sacrе de la patrie,
Conduis, soutiens nos bras vengeurs!
Libertе, libertе chеrie,
Combats avec tes dеfenseurs![5 - Свята любов до батькiвщини,Веди, пiдтримай месникiв руки!Свободо, люба свободо,Воюй разом з твоiми оборонцями!]
Потiм iшла ще п’ята строфа, остання, i, вилита збудженням у нерозривне цiле, безсмертна пiсня, довершено пов’язавши слово з мелодiею, була написана ще до того, як за вiкном засiрiло. Руже погасив свiтло i впав на лiжко. Щось, вiн сам не знав що, пiднесло його в iще нiколи не вiдчутiй ясностi розуму, а тепер повалило в тупому виснаженнi. Вiн добре виспався, бо спав, як мертвий. І справдi, поет, творець i генiй у ньому знову вмер. Проте на столi лежить, уже вiльний вiд заснулого, що вочевидь здiйснив це диво в священному сп’янiннi, завершений твiр. Навряд чи в iсторii всiх народiв пiсня коли-небудь ще раз так швидко i так досконало ставала словом i музикою.
Уранцi дзвони собору повiдомили, як i завжди, про новий день. Вiтер iз Рейну вряди-годи доносив бахкання пострiлiв, почалися першi перестрiлки. Руже прокинувся. На превелику силу витягнув себе з провалля свого сну. Щось сталося, неясно вiдчувае вiн, щось сталося з ним, але вiн лише туманно пригадуе. Тiльки тодi помiчае на столi недавно написану сторiнку. Вiршi? Коли ж я iх написав? Музика, записана моею рукою? Коли ж я скомпонував ii? Таж так, пiсня, приятель Дiтрiх учора попросив написати маршову пiсню для Рейнськоi армii. Руже читае свiй вiрш, мугикае мелодiю, але почуваеться, як i завжди творець перед щойно закiнченим твором, зовсiм невпевнено. Але поряд живе полковий товариш, вiн покаже йому й проспiвае. Товариш видаеться задоволеним i запропонував тiльки невеличку змiну. Пiсля цього першого схвалення Руже почуваеться трохи впевненiше. З усiм нетерпiнням автора i гордiстю за так швидко виконану обiцянку вiн одразу пiшов додому до мера, що якраз вийшов у сад на ранкову прогулянку i продумував нову промову. Що, Руже? Вже готово? Ну, то ми одразу i проби влаштуемо. Приятелi мерщiй пiшли з саду в салон, Дiтрiх сiв за рояль i акомпанував, Руже спiвав текст. Приваблена несподiваною музикою вранцi, в салон прийшла мерова дружина й пообiцяла виготовити копii новоi пiснi i, як людина з музичною освiтою, опрацювати акомпанемент, щоб уже сьогоднi ввечерi, коли збереться товариство, пiсню можна було проспiвати друзям дому серед яких-небудь iнших пiсень. Мер Дiтрiх, що пишався своiм чистим тенором, заходився докладно вивчати пiсню, щоб 26 квiтня, ввечерi того самого дня, коли складено i скомпоновано пiсню, вперше проспiвати ii перед випадково зiбраним товариством у своему салонi.
Слухачi, здаеться, приязно аплодували, i, мабуть, не бракувало рiзноманiтних чемних комплiментiв i присутньому там авторовi. Але, звичайно, гостi в палацi Брольi на широкому майданi в Страсбургу анiтрохи не здогадувалися, що на невидимих крилах у iхне земне iснування прилетiла вiчна мелодiя. Сучасники рiдко з першого погляду розумiють велич людини або твору, i про те, як мало мерова дружина усвiдомлювала ту дивовижну мить, свiдчить ii лист до брата, в якому вона звела те диво до банальноi свiтськоi подii. «Знаеш, ми приймаемо в домi багато людей, i завжди треба щось винаходити, щоб була якась перемiна серед розваг. Отож моему чоловiковi спало на думку, щоб хтось написав якусь принагiдну пiсню. Капiтан iнженерного корпусу Руже де Лiль, один люб’язний поет i композитор, дуже швидко написав музику бойовоi пiснi. Мiй чоловiк, що мае добрий тенор, одразу проспiвав цю пiсню, що дуже приваблива i мае певну своерiднiсть. Нам пощастило, пiсня жвава i натхненна. Я зi свого боку застосувала своi обдаровання для аранжування i аранжувала партитуру для рояля та iнших iнструментiв, тож мала багато роботи. Пiсню проспiвали в нас на велику втiху всього товариства».
«На велику втiху всього товариства», – нинi цi слова видаються нам несподiвано холодними. Проте суто дружне враження, лише лiтепле сприйняття зрозумiлi, бо пiд час цього першого виконання «Марсельеза» ще не могла розгорнути по-справжньому всю свою силу. «Марсельеза» – не пiсня для бiльш-менш доброго тенора, i ii мае виспiвувати не самотнiй голос помiж романсiв та iталiйських арiй. Пiсня, що надихае й окриляе пiд ударнi такти слiв «Aux armes, citoyens», звертаеться до мас, до юрби, i ii справжнiм аранжуванням е брязкiт зброi, лункi фанфари, тверда хода полкiв. Пiсня була задумана не для слухачiв, якi байдуже сидять i затишно насолоджуються, а для тих, хто дiе i воюе. Спiвати ii мае не якесь сопрано чи тенор, а тисячi горлянок – це взiрцева маршова пiсня, пiсня перемоги, пiсня смертi, пiсня батькiвщини, нацiональна пiсня цiлого народу. Тiльки натхнення, з якого вона передусiм народилася, надасть пiснi Руже де Лiля сили, здатноi надихати. Пiсня ще не запалила, анi слова, анi мелодiя ще не дiйшли в магiчному резонансi до душi народу, армiя ще не знае своеi маршовоi пiснi, революцiя ще не знае свого вiчного пеану.
Навiть вiн сам, Руже де Лiль, що з ним сталося вночi це диво, здогадуеться не бiльше за решту, що вiн створив тiеi ночi, ведений, мов сновида, химерним генiем. Вiн, добрий, люб’язний дилетант, звичайно, щиро дякуе, коли запрошенi гостi гучно аплодують, коли йому як автору кажуть чемнi комплiменти. З дрiбним марнославством дрiбноi людини вiн ревно намагаеться роздмухати цей дрiбний успiх у своему вузькому провiнцiйному колi. У кав’ярнях вiн спiвае товаришам нову пiсню, попросив виготовити копii й послав iх генералам Рейнськоi армii. Тим часом iз наказу мера та рекомендацii вiйськовоi влади Страсбурзький вiйськовий оркестр вивчив «Бойову пiсню Рейнськоi армii», i через чотири днi, коли вирушали вiйська, вiйськовий оркестр нацiональноi гвардii Страсбурга вже грав новий марш. У патрiотичному запалi навiть страсбурзький видавець заявив, що готовий надрукувати «Chant de guerre pour l’armеe du Rhin», шанобливо присвячену генераловi Люкнеру – саме йому був пiдпорядкований капiтан Руже. Але жоден з генералiв Рейнськоi армii не подумав дати наказ, щоб цю нову мелодiю справдi грали або спiвали пiд час маршу, тож видавалося, нiби салонний успiх пiснi «Allons, enfants de la patrie», як i всi дотеперiшнi спроби Руже, так i лишиться одноденним успiхом, провiнцiйною подiею, яку невдовзi й забудуть.
Але приховану силу твору нiколи не вдаеться надовго приховати чи замкнути. Мистецький твiр може бути забутий часом, його можуть заборонити й поховати, але стихiйне завжди одержуе перемогу над ефемерним. Мiсяць, два нiчого не чути про бойову пiсню Рейнськоi армii. Надрукованi й переписанi вiд руки примiрники лежать i блукають у байдужих руках. Але завжди досить, щоб якийсь твiр справдi надихнув бодай одну людину, бо кожне щире натхнення i саме стае творчим. На iншому краi Францii, в Марселi, Клуб друзiв конституцii органiзував 22 червня бенкет для добровольцiв, що вирушали на вiйну. За довгим столом сидiло п’ятсот молодих завзятих чоловiкiв у новiсiньких мундирах Нацiональноi гвардii, i серед них вiбрував точнiсiнько той самий настрiй, що й 25 квiтня в Страсбурзi, тiльки ще гарячiший, палкiший i шаленiший завдяки пiвденному темпераменту марсельцiв i вже не такий марнославно впевнений у перемозi, як у першi години пiсля оголошення вiйни. Бо сталося не так, як вихвалялися тi генерали, мовляв, тiльки-но французькi вiйська переправляться через Рейн, як iх усюди прийматимуть iз простертими обiймами. Навпаки, ворог глибоко зайшов у французьку краiну, свобода пiд загрозою, справа свободи в небезпецi.
