скачать книгу бесплатно
Нетерпiння серця
Стефан Цвейг
Стефан Цвейг (1881–1942) – найпопулярнiший австрiйський письменник, автор новел, романiв i белетристичних бiографiй. Їх екранiзували генii кiно, на них виросли поколiння читачiв. Секрет його творiв простий: Цвейг вiдкривае таемницi людського серця, блискуче передае найтоншi порухи душi, розповiдае про незвичайно сильнi почуття, що штовхають героiв на подвиги i злочини, про божевiльнi пристрастi, гордiсть i здатнiсть до самопожертви… Драматичнi долi героiв, любов i ненависть на межi життя й смертi, глибокi душевнi депресii майстерно описанi автором, що й сьогоднi робить його твори актуальними.
Є митi у життi, що iх по праву можна назвати доленосними, коли якась дiя, навiть мимохiть мовлене слово можуть круто змiнити долю людини. Саме про це роман Стефана Цвейга «Нетерпiння серця» – про загострене почуття самотностi, обдурену довiру, про нетерпiння серця, що не дочекалося щасливого повороту долi. Це iсторiя про кохання паралiзованоi Едiт, дочки магната з провiнцiйного угорського мiстечка, до молодого лейтенанта, який спочатку, жалiючи дiвчину, зi спiвчуття вдае, що вiдповiдае на ii кохання, а потiм тiкае. Авторовi вдалося показати, наскiльки беззахисне людське серце, на якi вiдчайдушнi вчинки штовхае воно людину.
Стефан Цвейг
Нетерпiння серця
«Хто мае, тому дасться» – цi слова з Книги Мудростi може з упевненiстю пiдтвердити кожен письменник: «Хто багато розповiв, тому розкажуть». Немае нiчого помилковiшого, нiж поширене уявлення про те, що письменник безперервно щось вигадуе, безкiнечно вигадуе з невичерпного запасу подiй та iсторiй. Насправдi ж, замiсть того щоб вигадувати, йому треба лише дозволити образам та подiям знайти себе, вони ж бо, за умови, що вiн не втратив здатностi бачити та дослухатися, безперестанку шукають свого оповiдача; тому, хто часто намагався пояснити долю, багато хто розповiдае про свою.
Також i цi подii менi розповiли майже точно так, як я переказую тут, а до того ж у зовсiм неочiкуваний спосiб.
Минулого разу у Вiднi я, втомлений вiд рiзноманiтних справ, ввечерi зайшов у ресторан у передмiстi; як я думав, вiн уже давно вийшов iз моди i там мало вiдвiдувачiв. Але щойно я туди увiйшов, одразу досадливо усвiдомив свою помилку. З-за першого ж столу, з усiма ознаками щироi радостi, котру я подiляв зовсiм не так бурхливо, пiдвiвся мiй знайомий i запросив за свiй стiл. Було б неправдою стверджувати, що той ревний чоловiк був нестерпним чи неприемним сам по собi, але вiн належав до того сорту настирливо товариських натур, якi так само, як дiти – поштовi марки, – колекцiонують знайомства i тому надзвичайно пишаються кожним екземпляром своеi колекцii. Для цього добродушного дивака – за сумiсництвом путнього та розумного архiварiуса – сенс усього життя обмежувався скромним задоволенням: щоразу, коли згадувалося iм’я, що час вiд часу з’являлося в газетах, мати змогу чванливо та недбало кинути: «Це мiй хороший друг» або: «А, я лише вчора з ним бачився», або: «Мiй друг А. сказав менi… а мiй друг Б. вважае», – i так неухильно до кiнця алфавiту. Вiн завжди аплодував на прем’ерах своiх друзiв, телефонував з привiтаннями наступного ранку артисткам, не забував про днi народження, замовчував неприемнi газетнi замiтки, а хвалебнi – надсилав зi щирою увагою. Отже, не неприемна людина, адже вiн вiд усього серця старався i був ощасливлений, коли хтось звертався до нього за якоюсь незначною послугою або поповнював його колекцiю знайомств новим об’ектом.
Але описувати цього друга «ятамбув» (таким веселим iронiчним словом зазвичай називають у Вiднi цей рiзновид добродушних паразитiв серед пiстрявоi групи снобiв) – марна справа, бо кожен iх знае, i знае, що без грубощiв захиститися вiд iхньоi зворушливоi, проте нав’язливоi уваги неможливо. Отож, змирившись, я пiдсiв до нього; не пройшло й чверть години за розмовами, як у ресторан увiйшов пан: високого зросту, вiн звертав на себе увагу своiм молодявим рум’яним обличчям та елегантною сивиною на скронях; його постава виказувала колишнього вiйськового. Мiй сусiд одразу ж iз властивою йому запопадливiстю пiдскочив для привiтання, хоча той пан вiдповiв на його завзяття радше байдужо, нiж ввiчливо. Ще не встиг новий гiсть зробити замовлення офiцiанту, що пiдбiг до нього, як мiй друг-ятамбув вже пiдсунувся до мене i тихо зашепотiв:
– Знаете, хто це?
Оскiльки я давно знав його звичку вихваляючись виставляти напоказ кожен, навiть не дуже цiкавий, екземпляр своеi колекцii, i злякавшись надто довгих пояснень, я без зацiкавлення коротко вiдповiв «нi» i повернувся до свого шматка «Захера». Але така моя байдужiсть лише сильнiше схвилювала збирача iмен, i завбачливо прикривши рот рукою, вiн тихо, з придихом сказав:
– Та це ж Гофмiллер з головного iнтендантства – ви ж знаете – котрий на вiйнi отримав орден Марii Терезii…
Оскiльки цей факт не вразив мене так, як очiкувалося, вiн почав iз захватом патрiотичноi хрестоматii викладати менi, чого досяг цей ротмiстр Гофмiллер, спочатку в кавалерii, потiм пiд час розвiдувального польоту над П’яве, коли вiн один збив три лiтаки, нарештi в однiй кулеметнiй ротi, у складi якоi вiн три днi утримував дiлянку фронту – все це з багатьма подробицями (котрi я тут пропущу) i раз по раз висловлюючи свiй безмежний подив вiд того, що я нiколи не чув про цього славного хлопця, котрого кайзер Карл І особисто нагородив найвищою австрiйською вiйськовою винагородою.
Мимоволi я пiддався спокусi глянути на його стiл, щоб iз вiдстанi двох метрiв подивитися на героя, вiдмiченого печаткою iсторii. Але наштовхнувся на твердий обурений погляд, який нiби говорив: «Цей фрукт уже щось наплiв про мене? Нiчого на мене витрiщатися!» І одразу ж iз явною неприязню той пан рвучко пiдсунув крiсло i повернувся до нас спиною. Трохи присоромлений, я вiдвiв погляд i з того моменту уникав зачепити бодай краечок його столу зацiкавленим поглядом. Скоро по тому я попрощався з моiм завзятим базiкою i при виходi ще встиг помiтити, як вiн одразу пересiв до свого героя, можливо, щоб так само старанно, як менi про нього, доповiсти йому про мене.
Ось i все. Лише один погляд. Я б точно забув про цю коротку зустрiч, але випадок розпорядився, щоб наступного ж дня в маленькому товариствi я знову зiткнувся з цим неприступним паном, який, до речi, в вечiрньому смокiнгу мав ще привабливiший та елегантнiший вигляд, нiж учора в шерстяному костюмi спортивного крою. Ми обидва намагалися приховати легку посмiшку, ту зловiсну посмiшку мiж двома людьми, котрi мають таемницю та оберiгають ii вiд iнших. Ми впiзнали одне одного i, мабуть, однаково дратувалися i пiдсмiювалися над учорашнiм безталанним звiдником. Спочатку ми уникали розмовляти один з одним, що зрештою стало неможливим через жваву дискусiю, що точилася довкола.
Причину тiеi дискусii легко вгадати, якщо я скажу, що вона вiдбулася в 1938 роцi. Майбутнi лiтописцi нашоi епохи одного разу встановлять, що в 1938 роцi майже кожна розмова в кожнiй краiнi нашоi розгубленоi Європи повнилася здогадками: бути чи не бути новiй свiтовiй вiйнi. Ця тема неминуче полонила кожну зустрiч. Інколи виникало враження, що не люди намагалися звiльнитися вiд страху, висловлюючи своi здогадки та надii, а сама атмосфера, розбурхана, насичена прихованою напругою, шукала виходу в словах.
Розмову почав господар дому – адвокат за професiею та норовливець за характером. Загальновiдомими аргументами вiн доводив загальноприйняту дурницю про те, що молоде поколiння добре знае вiйну i не вплутаеться так легковажно в нову: вже пiд час мобiлiзацii гвинтiвки стрiлятимуть у протилежний бiк, бо старi фронтовики, як вiн, не забули, що на них очiкуе. Ця хвалькувата легковажнiсть, iз якою вiн вiдкидав можливiсть вiйни так само недбало, як струшував порухом вказiвного пальця попiл iз сигарети, мене розiзлила, адже у цей час десятки та сотнi тисяч фабрик виробляли вибухiвку й отруйнi гази. Не варто завжди вiрити в те, у що хочеться, навiдрiз вiдповiв я. Вiйськове управлiння та органiзацii, що керують военним апаратом, теж не сплять, i поки ми тут тiшилися утопiями, вони сповна використали мирний час, щоб заздалегiдь органiзувати й отримати, так би мовити, готовi до бою маси. Саме зараз, у мирний час, коли всенародне плазування завдяки удосконаленню пропаганди зросло до неймовiрних розмiрiв – треба дивитися фактам у вiчi – у ту мить, коли по радiо пролунае оголошення мобiлiзацii, нiде не буде супротиву. Людина – це порошинка, сьогоднi ii волю взагалi не беруть до уваги.
Звичайно, всi були проти мене, адже, як показуе практика, людина потребуе самозаспокоення, а усвiдомленоi небезпеки намагаеться позбавитися найчастiше тим, що визнае ii незначною та незначущою. Мое ж застереження вiд дешевого оптимiзму було недоречним хоча б тому, що в сусiднiй кiмнатi вже чекав розкiшний званий обiд.
Несподiвано моiм секундантом виступив кавалер ордену Марii Терезii, той самий, в якому мiй хибний iнстинкт припускав супротивника.
– Так, безглуздо, – гарячкувато вiдказав вiн, – у наш час зважати на бажання чи небажання людського матерiалу, оскiльки в наступнiй вiйнi основна робота виконуватиметься машинами, а людей розжалують до такого собi складника цих машин. Уже в попереднiй вiйнi я зустрiчав на полi бою небагатьох, хто мав чiтку позицiю: схвалював або заперечував вiйну. Бiльшiсть людей, як вiтер – хмару пилу, пiдхопило та закрутило у великий вихор, трясучи iх, немов горох у мiшку. Одним словом, людей, що втiкали на вiйну, було навiть бiльше, нiж тих, хто тiкав вiд вiйни.
Я здивовано слухав, зацiкавлений передусiм тiею гарячковiстю, з якою вiн говорив.
– Не вводьмо себе в оману. Якщо сьогоднi почнуться вербування на якусь екзотичну вiйну в будь-якiй краiнi, в Полiнезii чи в якому закутку Африки, – сотнi i тисячi кинуться туди, навiть не розумiючи, чому саме це роблять; можливо, через бажання втекти вiд себе або вiд безрадiсних життевих обставин. Вiрогiднiсть супротиву вiйнi, на мою думку, не бiльша нуля. А одноосiбний супротив системi завжди вимагае значно бiльшоi мужностi, нiж коли просто пливеш за течiею, а саме – особистоi мужностi, котра вимирае в наш час органiзацii та механiзацii. На вiйнi я стикався майже виключно з масовою мужнiстю, мужнiстю в строю. Та якщо ii розглянути пiд лупою, то проявляються дуже дивнi компоненти: багато марнославства, багато легковажностi чи навiть нудьги, але передусiм – багато страху: так-так, страх залишитися позаду, – страх бути осмiяним, страх дiяти самостiйно i – передусiм – страх стати в опозицiю до загального запалу; бiльшiсть iз тих, кого на полi бою вважали наймужнiшими, особисто я (пiзнiше i в цивiльному життi) знав як сумнiвних героiв. Будь ласка, зрозумiйте, – сказав вiн, ввiчливо звертаючись до господаря дому, що кривив обличчя, – iз себе я в жодному разi не роблю винятку.
Менi сподобалася манера, з якою вiн говорив, i я хотiв пiдiйти до нього, але тут домоправителька покликала на вечерю, i, оскiльки нас посадили далеко один вiд одного, ми бiльше не мали змоги поговорити. Лише коли всi почали розходитися, ми зiткнулися в гардеробi.
– Думаю, – усмiхнувся вiн, – наш спiльний покровитель заочно нас уже познайомив.
Я усмiхнувся у вiдповiдь:
– І доволi добре.
– Напевне, змалював мене таким собi Ахiллесом, а моiм орденом хизувався, немов своiм?
– Приблизно так i було.
– Так, вiн неабияк пишаеться ним. Так само, як i вашими книжками.
– Дивний чолов’яга! Але е й гiршi. До речi, якщо ви не проти, ми можемо трохи пройтися разом.
Ми вийшли. Вiн одразу ж заговорив до мене:
– Повiрте, коли я говорю, що всi цi роки нiщо не завдавало менi бiльшого клопоту, нiж цей, як на мене, надто примiтний орден Марii Терезii, то це не просто гучнi слова. Я хочу сказати, – щоб бути чесним до кiнця, – що коли я його отримав там, на фронтi, то мене пройняло до мозку кiсток. Зрештою, коли тебе виховували солдатом, а в кадетському училищi ти слухав легенди про цей орден, котрий на кожнiй вiйнi дiставався, можливо, лише дюжинi людей… Тобто це дiйсно немов зiрку з неба дiстати. Так, для хлопця двадцяти восьми рокiв це означае чимало. Ти стоiш перед строем, а всi дивуються тому, як раптом у тебе на грудях щось заблищало, немов маленьке сонце, i кайзер, його недосяжна величнiсть, вiтае i тисне тобi руку. Але бачте: ця нагорода мала значення та цiннiсть лише в нашому мiлiтаристському свiтi, а коли вiйна закiнчилася, менi здалося смiшним пройти крiзь усе життя з печаткою героя лише тому, що одного разу двадцять хвилин ти дiйсно був хоробрим (iмовiрно, не хоробрiшим, нiж десятки тисяч iнших) i мав щастя бути помiченим i – можливо, це найдивнiше – повернутися живим. Уже рiк потому, коли люди скрiзь почали витрiщатися на маленький шматок металу i ковзати по менi побожними поглядами, менi остогидло викроковувати живим пам’ятником, i роздратування вiд цiеi постiйноi уваги було однiею з вирiшальних причин, чому пiсля вiйни я так швидко звiльнився з армii.
Вiн пришвидшив ходу.
– Я сказав: «однiею з причин», але головною – була особиста, котра вам, можливо, буде ще зрозумiлiшою. Головною причиною було те, що я сам дуже сумнiвався у моему правi на цю нагороду i, у всякому разi, – у власному героiзмi. Я ж бо знав краще за стороннiх спостерiгачiв, що за цим орденом ховаеться хтось, хто менш за все був схожим на героя, навiть був, безсумнiвно, антигероем – один iз тих, хто стрiмголов кинувся на вiйну, щоб урятуватися вiд розпачливоi ситуацii. Радше, дезертири, що втекли вiд вiдповiдальностi, нiж героi патрiотичного обов’язку. Я не знаю, як вам, а менi життя з нiмбом та блиском видаеться неприродним та нестерпним, i я, чесно, вiдчув полегшення, коли бiльше не мусив демонструвати на мундирi свою героiчну бiографiю. Але мене ще й досi дратуе, коли хтось вiдкопуе мою колишню славу; тому зiзнаюся вам, що вчора я був уже майже готовий пiдiйти до вашого столу i накинутися на цього базiкала, мовляв, нехай вихваляеться кимось iншим, а не мною. Весь вечiр мене дратував ваш шанобливий погляд, i найбiльше менi хотiлося примусити вас вислухати мене, щоб одразу спростувати цi брехнi, вислухати, якою кривою дорiжкою я дiйшов до мого геройства – це доволi дивна iсторiя, а проте, вона змогла би вам показати, що часто мужнiсть – нiщо iнше, як слабкiсть навиворiт. До речi, я i зараз, як на сповiдi, можу вам ii розповiсти. Те, що сталося з людиною чверть столiття тому, вже стосуеться не ii, а нiби когось iншого. Ви маете час? І чи не буде вам нудно?
Звiсно, в мене був час; ми ще довго ходили вже спустiлими вулицями, а наступними днями ми часто бували разом. Я майже нiчого не змiнив у його розповiдi, можливо, сказав «улани» замiсть «гусари», трохи посунув на картi гарнiзони, щоб iх не впiзнали, i завбачливо прибрав усi справжнi iмена. Але нiде я не навигадував чогось суттевого i тепер розповiдатиму вже не я, а оповiдач.
«Є два типи спiвчуття. Перше – легкодухе та сентиментальне, власне, е лише нетерпiнням серця, бажанням якнайшвидше звiльнитися вiд неприемного хвилювання через чуже нещастя, те спiвчуття, котре зовсiм не спiвчуття, а лише iнстинктивний опiр власноi душi чужому стражданню. Друге – едино справжне – не сентиментальне, воно вимагае вчинкiв, воно знае, чого хоче, i сповнене рiшучостi терпляче вистояти до самого кiнця i зробити все, на що стане сил, i навiть бiльше».
Все почалося з неоковирностi, з цiлком невинноi дурницi, з gaffe,[1 - Нетактовнiсть (фр.).] як кажуть французи. Пiсля цього я спробував залагодити мою дурiсть, але коли хочеш поспiхом полагодити шестерню, то, як правило, псуеш весь механiзм. Навiть сьогоднi, багато рокiв по тому, я не можу зрозумiти, де закiнчилася моя невдача i почалася моя провина. Гадаю, я нiколи цього так i не дiзнаюся.
Тодi менi було двадцять п’ять, i я служив лейтенантом в Н-ському уланному полку. Не можу стверджувати, що я вiдчував схильнiсть чи внутрiшне покликання до вiйськовоi служби. Але коли в старiй австрiйськiй родинi службовцiв двое дiвчат та четверо завжди голодних хлопцiв сидять за вбого накритим столом, то iх не запитують про схильностi, а швиденько вкидають до горнила професii, щоб довго не обтяжували домогосподарство. Мого брата Ульрiха, котрий вiд тяжкого навчання пошкодив зiр ще в народнiй школi, влаштували в духовну семiнарiю, мене, за мiцну статуру, вiдправили в вiйськову школу; вiдтодi нитка життя розмотуеться автоматично, самому для цього робити нiчого не потрiбно. Держава потурбуеться про все. За кiлька рокiв, за встановленим державним зразком, iз блiдого пiдлiтка вона безкоштовно викроiть молодшого лейтенанта з пушком на пiдборiддi i передасть його, готового до вжитку, армii. Одного дня, на день народження кайзера (менi ще не було вiсiмнадцяти) вiдбувся наш випуск, i скоро по тому на моему комiрцi з’явилася перша зiрка; так було пройдено перший етап, i тепер я повинен був автоматично з належними паузами просуватися далi кар’ерою аж до пенсii та подагри. Служити в кавалерii, на жаль, надто дорого, i це також у жодному разi не було моiм бажанням; це було примхою моеi тiтки Дейзi, другоi дружини батькового старшого брата, з якою вiн побрався, коли перейшов з мiнiстерства фiнансiв на вигiднiшу посаду голови правлiння банку. Вона була снобом i дуже багатою, тому не могла стерпiти, щоб хтось iз родичiв, хто носить прiзвище Гофмiллерiв, «спотворював» родину службою в пiхотi; позаяк ця примха коштувала тiтцi сто крон у мiсяць, то я мусив за кожноi нагоди щонайшанобливiше дякувати iй за це. Нiхто не думав (а сам я – найменше), чи подобаеться менi служити в кавалерii, чи взагалi в армii. Коли я сидiв у сiдлi, менi було добре, а далi, нiж шия коня, я не заглядав.
Того листопада 1913-го, напевне, з однiеi канцелярii в iншу спустили якийсь наказ, i отже – вжжик – i наш ескадрон вже перемiстили з Ярославичiв у iнший маленький гарнiзон на угорському кордонi. Не мае значення, чи я назву справжню назву цього мiстечка, чи нi, бо два гудзики на мундирi не можуть бути бiльш схожими один на одного, нiж австрiйськi провiнцiйнi гарнiзони. Там i тут тi самi державнi казарми: казарма, манеж, навчальний плац, офiцерський клуб, до цього три готелi, двi кав’ярнi, кондитерська, винарня, жалюгiдне вар’ете з потяганими субретками, котрi помiж дiлом придiляли увагу офiцерам та добровольцям. Вiйськова служба скрiзь означае однаково пусту рутину; година за годиною розподiленi за непорушним сторiчним регламентом, а вiльний час теж не набагато вiдрiзняеться. В офiцерському клубi тi самi обличчя, однаковi розмови, в кав’ярнi однi й тi ж партii в карти та бiльярд. Інколи навiть дивуе, як це Господь Бог був таким люб’язним зробити принаймнi iнше небо та iнший ландшафт навколо шести-восьми сотень дахiв подiбних мiстечок.
Щоправда, одну перевагу новий гарнiзон (на противагу попередньому, галiцiйському) мав: гарнiзон, з одного боку, був близько до Вiдня, з iншого – не дуже далеко вiд Будапешта, i тут була станцiя швидкого потяга. Тож хто мав грошi – а в кавалерii завжди служили доволi багатi молодi люди, не кажучи вже про добровольцiв, почасти з дворянства, почасти сини фабрикантiв – той мiг (якщо вчасно вшитися) поiхати до Вiдня вечiрнiм потягом о п’ятiй, а нiчним – о пiв на третю, вже знову повернутися. Цього часу достатньо, щоб сходити в театр, погуляти по Рiнгштрасе, побути кавалером та пошукати випадкову пригоду; деякi щасливчики навiть тримали там постiйне житло чи кiмнату в заiжджому дворi. На жаль, такi освiжаючi легковажнi прогулянки в той час були поза межами мого мiсячного бюджету. З розваг менi залишалася лише кав’ярня чи кондитерська, де я грав у бiльярд (ставки в картах у бiльшостi випадкiв були задорогими для мене), чи у ще дешевшi шахи.
Того разу пообiдi (це було, мабуть, у серединi травня 1914-го) я так само сидiв у кондитерськiй iз аптекарем iз «Золотого янгола», котрий був i вiцебургомiстром нашого гарнiзонного мiстечка. Ми давно зiграли звичнi три партii i розмовляли просто задля того, щоб згаяти час; встати й пiти – та куди пiдеш у цiй глушинi? Розмова, немов догорiла сигарета, вже ледь жеврiла. Раптом розчиняються дверi, i хвиля свiжого повiтря вносить милу дiвчину в легкiй спiдницi-кльош: карi мигдалевi очi, смаглява шкiра, чудово одягнена, зовсiм не провiнцiйна, а головне – нове обличчя в цiй нестерпнiй одноманiтностi. На жаль, ця тендiтна нiмфа не звертае уваги на нашi шанобливi погляди; гордо i стрiмко, пружним упевненим кроком вона не соромлячись проходить повз дев’ять маленьких мармурових столикiв прямо до стiйки i замовляе en gros[2 - Гуртом (фр.).] дюжину тiстечок, торти та шнапс. Менi одразу кидаеться в очi, як devotis-sime[3 - Шанобливо (iт.).] вклоняеться iй пан кондитер – я нiколи не бачив, щоб шов на спинi його фрака так сильно напинався. Навiть його дружина, пишна грубувата провiнцiйна Венера, котра зазвичай байдужо приймала лестощi наших офiцерiв (адже до кiнця мiсяця часто залишаються якiсь невеличкi борги), пiдводиться зi свого мiсця за касою i майже розтае в солодких речах. Доки кондитер записуе замовлення в книгу, ця мила дiвчина безтурботно хрумкотить пралiне i перемовляеться з панi Гросмайер; ми вже непристойно завзято витягуемо шиi, проте на нас вона не кидае жодного погляду. Звiсно, молода панi не обтяжуе гарненьку ручку пакунками: панi Гросмайер ввiчливо запевняе, що все буде надiйно доставлено. І вона навiть не думае, як звичайнi смертнi, розплачуватися готiвкою бiля металевого касового апарату. Одразу зрозумiло: шляхетний покупець, вищий гатунок!
Зробивши замовлення, вона повертаеться до виходу, i пан Гросмайер поспiхом вискакуе вiдчинити iй дверi. Мiй аптекар також пiдводиться зi свого мiсця, щоб поштиво вклонитися, коли вона пропливае повз нас. Вона дякуе з королiвською люб’язнiстю – чорт забирай, якi оксамитовi очi, немов у ланi! Я ледь можу дочекатися, доки вона, облита солодкими комплiментами, вийде з крамницi, i з величезною цiкавiстю запитую мого друга, що це за пава в нашому курнику.
– Ох, ви ii не знаете? Це ж небога пана… (я назву його паном Кекешфальвою, хоча його справжне iм’я звучить iнакше) Кекешфальви, ви ж знаете Кекешфальву?
Кекешфальва: вiн вимовляе iм’я так, нiби кидае банкноту в тисячу крон, i дивиться на мене, чекаючи, що я – певна рiч! – з побожним трепетом вигукну: «О, звiсно!» Але я – новоспечений лейтенант, що з’явився в цьому гарнiзонi лише кiлька мiсяцiв тому, не маю жодного уявлення про цього таемничого бога, тому ввiчливо прошу пояснити менi, що пан аптекар i робить iз задоволенням провiнцiйного марнославства. І звiсно, значно багатослiвнiше та детальнiше, нiж я вам переказую.
Кекешфальва, пояснюе вiн менi, – найбагатша людина в усьому окрузi. Майже все належить йому. Не лише замок Кекешфальва («Таж ви мусите його знати – його видно з навчального плацу, лiворуч вiд головноi дороги – жовтий палац iз квадратною баштою та великим старим парком») а й цукрова фабрика дорогою в Р., i лiсопильня в Бруцi, й кiнний завод у М. – все це належить йому, а до цього ще шiсть чи сiм будинкiв у Будапештi та Вiднi.
– Так, важко повiрити, що у нас е такi багатющi люди, котрi вмiють жити, як справжнi магнати. Взимку вiн у маленькому вiденському палацi на Якквiнгассе, влiтку – на курортах; власне, в цьому будинку вiн проводить лише кiлька мiсяцiв навеснi, але, святий Боже, що то за будинок! Квартети з Вiдня, шампанське та французькi вина, все перше з першого, краще з найкращого!
Якщо я хочу, вiн iз задоволенням познайомить мене з ним, адже – самовдоволений жест – вiн товаришуе з паном фон Кекешфальвою, в минулi роки часто мав iз ним справи i знае, що той завжди охоче приймае у себе офiцерiв; одне його слово – i мене буде запрошено.
То чом би й нi? В болотi такого провiнцiйного гарнiзону задихаешся. Йдучи бульваром, уже знаеш в обличчя усiх жiнок, знаеш, який у кожноi з них лiтнiй та зимовий капелюшки, яка святкова i яка повсякденна сукня – все залишаеться незмiнним. І собак знаеш, i служниць, i дiтей з першого погляду, i навiть зi спини. Знаеш кожен витвiр мистецтва товстоi богемськоi куховарки в офiцерському клубi, а вiд одного погляду на завжди однакове меню в трактирi починае нудити. Знаеш напам’ять кожну назву, кожну вивiску, кожен плакат у кожному провулку i кожен магазинчик у кожному будинку, а в кожному магазинi – кожну вiтрину. Знаеш майже так само точно, як обер-кельнер: о котрiй годинi в кав’ярнi з’явиться пан окружний суддя, i те, що вiн сяде злiва вiд вiкна i рiвно о пiв на п’яту замовить каву зi збитими вершками, а от пан нотарiус знову прийде рiвно на 10 хвилин пiзнiше, о четвертiй сорок, i – чарiвне рiзноманiття – через його слабкий шлунок вип’е склянку чаю з лимоном i, запаливши звичну вiрджинську сигару, розповiсть звичнi анекдоти. Ох, знаеш всi обличчя, всi мундири, всiх коней та кучерiв, усiх злиднiв у всiй околицi, самого себе знаеш до вiдрази! Чому б одного разу не вирватися з цього замкненого кола? А до того ж, ця мила дiвчина, цi медовi очi! Отож я кажу моему покровителю з удаваною байдужiстю (тiльки б не виказати свою радiсть цьому самозакоханому пiлюльнику!), що, звiсно, я буду радий познайомитися з родиною Кекешфальва.
І дiйсно – хвацький аптекар не збрехав! – вже за два днi вiн приносить у кав’ярню, гордо роздутий, немов той iндик, та подае менi жестом благодiйника надруковане запрошення, в яке калiграфiчно вписали мое iм’я; це запрошення свiдчить, що пан Лайош фон Кекешфальва запрошуе пана лейтенанта Антона Гофмiллера наступного тижня в середу на вечерю о восьмiй годинi вечора. Слава Богу, нашi люди також не в тiм’я битi i знають, як поводитися в таких випадках. У недiлю зранку, одягнувшись у кращий одяг, бiлi рукавички та лаковi черевики, немилосердно виголившись (крапля одеколону на вуса), я виiхав iз вiзитом ввiчливостi. Служник – старий, стриманий, хороша лiврея – взяв мое запрошення i вибачаючись пробурмотiв: «Господарi будуть дуже засмученi, що не зустрiлися з паном лейтенантом, але вони в церквi». «То й на краще, – думаю я, – вiзити ввiчливостi – не найприемнiша справа, як на службi, так i поза нею». У будь-якому разi, я виконав свiй обов’язок. У середу ввечерi я пiду туди i будемо сподiватися, що менi сподобаеться. Отже, до середи справа з Кекешфальвою залагоджена. Але два днi по тому, у вiвторок, я дуже зрадiв, коли знайшов у себе в кiмнатi вiзитну картку з загнутим кутиком вiд пана Кекешфальви. Цi люди, думаю я, мають бездоганнi манери. Всього через два днi пiсля мого вiзиту ввiчливостi зустрiчний вiзит менi, маленькому офiцеру, – бiльшоi ввiчливостi та поваги навiть генерал не може забажати! Тепер я очiкую вечора середи з дiйсно хорошим передчуттям.
Однак доля з самого початку зiграла злий жарт (власне, треба було вiрити у прикмети i звертати бiльше уваги на маленькi знаки). В середу о пiв на восьму вечора я вже був повнiстю готовий: найкращий мундир, новi рукавички, лаковi черевики, стрiлка на штанях запрасована, немов лезо бритви, мiй денщик якраз розправляе складки на шинелi й оглядае, чи все добре (менi потрiбен для цього денщик, бо в моiй погано освiтленiй кiмнатцi е лише маленьке ручне дзеркальце), аж тут грюкають у дверi – посланець. Черговий офiцер, мiй друг, ротмiстр граф Штайнгюбель, просить прийти до нього в казарму. Двое уланiв, напевне, п’янi як чiп, посварилися, i, зрештою, один вдарив iншого прикладом по головi. Тепер це вайло лежить там, закривавлене, з вiдкритим ротом i без свiдомостi. Невiдомо, чи його череп взагалi цiлий. Полковий лiкар вiдчалив до Вiдня у вiдпустку, полковника не можуть знайти; отже, в такому скрутному становищi милий Штайнгюбель, хай йому грець, посилае саме за мною, щоб я його виручив; допоки вiн клопотатиметься коло закривавленого, я мушу скласти протокол i розiслати його з посланцями, щоб якомога швидше знайти цивiльного лiкаря, в кав’ярнi чи деiнде. Тим часом уже за чверть восьма. Я вже бачу, що за чверть або пiвгодини я нiяк не зможу звiльнитися. Чорт забирай, саме сьогоднi мусила статися така халепа, як на зло, сьогоднi, коли мене запрошено! Все нетерплячiше я поглядаю на годинник; прийти вчасно не вдасться, навiть якщо я порпатимуся тут лише п’ять хвилин. Але служба – це нам добре втовкмачили – понад будь-який особистий обов’язок. Я не можу вшитися, тож роблю едино можливе в цiй прикрiй ситуацii – посилаю мого денщика фiакром (це задоволення коштуе менi чотири крони) до Кекешфальви, прошу мене вибачити, якщо спiзнюся через непередбачувану ситуацiю на службi, i так далi. На щастя, цей гармидер у казармi тривае не дуже довго, оскiльки з’являеться сам полковник зi швидко знайденим лiкарем, i тепер я можу непомiтно зникнути.
Але нова невдача: якраз сьогоднi на площi Ратушi немае жодного фiакра, я мушу чекати, доки менi викличуть восьмикопитний екiпаж по телефону. Тому (це було неминучим), коли я зрештою ступаю у великий хол Кекешфальви, хвилинна стрiлка настiнного годинника вже дивиться вертикально вниз – рiвно пiв на дев’яту замiсть восьмоi – i я бачу, що в гардеробi пальта вже висять випнувшись одне на одному. По трохи знiяковiлому обличчю слуги я розумiю, що дуже спiзнився – неприемно, як неприемно, i треба ж було такому статися пiд час першого ж вiзиту!
Проте слуга – цього разу на ньому бiлi рукавички, фрак, накрохмалена сорочка i непорушне обличчя – заспокоюе мене: денщик пiвгодини тому передав мое послання, i супроводжуе мене в надзвичайно елегантний, сяючий кришталевими люстрами та обшитий червоним шовком салон iз чотирма вiкнами; ще нiколи я не бачив нiчого розкiшнiшого. Але, на жаль i на свiй сором, я виявляю, що салон абсолютно порожнiй, а з сусiдньоi кiмнати виразно чуеться жвавий дзенькiт тарiлок. «Прикро, ох, прикро, – думаю я одразу ж, – вони вже сидять за столом!»
Та я збираюся з силами, i коли слуга вiдчиняе передi мною розсувнi дверi, пiдходжу до порога iдальнi, лунко клацаю пiдборами i вклоняюся. Усi дивляться на мене. Двадцять, сорок очей, абсолютно чужих очей, розглядають запiзнiлого гостя, котрий у не вельми впевненiй позi застиг у дверях. Одразу ж пiдводиться немолодий пан (безсумнiвно, господар дому), швидко знявши серветку, пiдходить до мене i люб’язно простягае руку. Я собi уявляв помiщика з мадярськими вусами, товстими щоками, огрядного та червоного вiд доброго вина, проте цей пан фон Кекешфальва мае зовсiм iнший вигляд. Крiзь золотi окуляри на мене дивляться трохи втомленi очi, я бачу сiруватi мiшки пiд очима, трохи сутулi плечi, чую хрипкуватий голос, який зрiдка перериваеться тихим кашлем; цього чоловiка з вузьким делiкатним обличчям, котре закiнчуеться тонкою бiлою борiдкою-еспаньйолкою, можна прийняти за вченого. Надзвичайно заспокiйливо на мою невпевненiсть дiе пiдкреслена чемнiсть старого пана. Нi-нi, це його провина, – переривае вiн мене одразу ж, – вiн добре знае, що на службi може трапитися що завгодно, i з мого боку було надзвичайно люб’язно повiдомити його про це; лише тому, що вiн був не впевнений у тому, що я прийду, вони почали вечеряти, не дочекавшись мене. Але тепер не гаятимемо часу i сiдаемо за стiл. Пiзнiше вiн вiдрекомендуе мене кожному окремо, а зараз – вiн пiдводить мене до столу – лише його доньцi. Пiдлiток, нiжна, блiда, тендiтна, як i вiн сам, вона перервала розмову, i двiйко сiрих очей сором’язливо ковзнули по менi. Я мигцем бачу тонке, нервове обличчя, спочатку вклоняюся iй, тодi кланяюся направо та налiво усiм iншим, а вони, очевидно, радi, що не доведеться вiдкладати виделки та ножi заради детальноi церемонii знайомства.
Першi двi-три хвилини я ще почуваюся вельми незручно. Тут немае нiкого з полку, жодного приятеля, жодного знайомого i навiть нiкого з шанованих людей мiстечка – виключно чужi, абсолютно чужi люди. Здаеться, тут переважно державнi службовцi та землевласники з околиць зi своiми дружинами та доньками. Але лише цивiльнi, цивiльнi, жодного мундира, окрiм мого! О Боже, як же менi – недоречнiй, сором’язливiй людинi – вести бесiду з цими незнайомими людьми? На щастя, мене всадовили на хороше мiсце. Бiля мене сидiло смагляве пустотливе створiння – гарненька племiнниця, котра, напевне, тодi все-таки помiтила мiй захоплений погляд у кондитерськiй, бо посмiхнулася менi привiтно, наче старому знайомому. Їi очi були кольору кавових зерен, i дiйсно, коли вона смiеться, вони iскряться, нiби зерна в жаровнi. У неi чарiвнi маленькi прозорi вушка пiд густим чорним волоссям (немов рожевi цикламени серед моху, думаю я). Голi руки, м’якi та гладенькi; напевне, на дотик вони, як почищенi персики…
Приемно сидiти поруч з такою гарною дiвчиною, i я майже закохуюся в ii спiвучий угорський акцент. Приемно бенкетувати в такiй осяянiй залi за таким аристократично сервiрованим столом; за тобою лакей у лiвреi, перед тобою – найкращi наiдки. Моя сусiдка лiворуч, котра говорить з легкими польськими iнтонацiями, теж видаеться менi доволi appe?tissant,[4 - Апетитний (фр.).] нехай навiть вона дещо масивнiша. Чи це так вино дiе, свiтло-золотисте, потiм темно-червоне, нiби кров, а тепер iскристе шампанське, котре саме зараз щедро наливають зi срiбних карафок i череватих пляшок лакеi в бiлих рукавичках? Славний аптекар не збрехав: у Кекешфальви все нiби при дворi. Я ще нiколи не iв так смачно, навiть нiколи не мрiяв про те, щоб так смачно, так розкiшно, так вишукано iсти. Вносять все вишуканiшi, все дорожчi страви на нескiнченних тарелях: в золотiй пiдливцi плавае блiдо-блакитна риба, увiнчана салатою та обрамлена скибочками омара, каплуни зверху на широких гiрках iз розсипчастого рису, блакитно пломенiють пудинги в ромi, пiстрявiють рiзнобарвнi солодкi кульки морозива, фрукти, котрi, напевне, проiхали пiвсвiту, нiжно притискаються одне до одного в срiбних кошиках. Немае нi кiнця нi краю тим наiдкам, а наостанок – справжня веселка з напоiв: зеленi, червонi, бiлi та жовтi, а до чудовоi кави – сигари, завтовшки як спаржа!
Розкiшний, казковий будинок – нехай буде благословенним добрий аптекар! – свiтлий, щасливий, шумливий вечiр! Я не знаю, чи вiд того почуваюся так невимушено та вiльно, що праворуч, лiворуч i навпроти мене очi засяяли яскравiше, а голоси стали гучнiшими, забувши про манiрнiсть i жваво розмовляючи – у будь-якому разi, моя колишня сором’язливiсть зникла. Я весело розмовляю, догоджаю обом сусiдкам одночасно, п’ю, смiюся, поглядаю iз запалом навколо, i коли час вiд часу – зовсiм не випадково – моi пальцi торкаються гарних голих рук Ілони (так звуть гарненьку небогу), то здаеться, вона зовсiм не ображаеться на цi легкi доторки; вона теж розслаблена, окрилена та рознiжена цим розкiшним святом, як i всi ми.
Поступово я вiдчуваю (чи не вiд незвичних чудових вин, токаю та шампанського на перемiну?) як на мене находить якась легкiсть, ледь не бешкетна невгамовнiсть. Тепер для цiлковитого щастя менi не вистачае якоiсь дрiбнички – для пiднесення, для захвату, але чого саме я прагнув, менi вiдкрилося вже наступноi митi, коли раптово з сусiдньоi кiмнати за салоном – слуга знову непомiтно вiдчинив розсувнi дверi – долинули звуки приглушеноi музики, квартету, якраз тоi музики, котру я прагнув усiею душею, музика танцiв, ритмiчний та водночас нiжний вальс; двi скрипки ведуть, iм – низько та сумно – пiдiграе вiолончель; мiж ними чiтко вiдбивае такт рiзким стакато рояль. Так, музика! Лише ii менi не вистачало! Музики i, можливо, танцiв, вальсу – гойдатися, вiддаватися польоту, щоб радiсно вiдчувати внутрiшню легкiсть! Дiйсно, ця вiлла Кекешфальви, напевне, якийсь казковий будинок: варто лише задумати бажання, i ось воно здiйснилося. Коли ми встаемо з-за столу, вiдсунувши крiсла, i пара за парою – я простягаю Ілонi руку i знову вiдчуваю ii прохолодну, нiжну, розкiшну шкiру – переходимо в салон, добрi гноми вже прибрали всi столи i розставили крiсла вздовж стiн. Гладенький коричневий паркет виблискуе – божественна ковзанка для вальсу, а з сусiдньоi кiмнати незримо пiдохочуе музика.
Я повертаюся до Ілони. Вона все розумiе i смiеться. Їi очi вже сказали «так», ми вже кружляемо, двi пари, три пари, п’ять пар на слизькому паркетi; тим часом обережнiшi та старшi люди просто спостерiгають i спiлкуються. Я танцюю охоче i навiть добре роблю це. Ми захоплено кружляемо, i менi здаеться, що я нiколи в своему життi не танцював краще. На наступний вальс я запрошую iншу сусiдку; вона теж танцюе чудово, i, схилившись до неi, я, трохи одурманений, вдихаю пахощi ii волосся. Ох, вона танцюе дивовижно, все тут дивовижно, я такий щасливий, яким не був довгi роки… Я вже нiчого не розумiю, найдужче менi хочеться усiх обiйняти i кожному сказати щось щире, щось вдячне; так легко, так безмiрно радiсно, так душевно, таким юним душею я почуваюся. Я кружляю то з однiею, то з iншою, я розмовляю i смiюся, i танцюю, i, захоплений потоком мого щастя, не вiдчуваю час.
Раптом я випадково кидаю погляд на годинник – пiв на одинадцяту! З жахом усвiдомлюю: я танцюю i розмовляю, i розважаюся вже майже годину i – неотеса! – жодного разу не запросив дочку господаря дому! Я танцював лише зi своiми сусiдками та ще з двома-трьома iншими дамами, котрi менi сподобалися найбiльше, а про дочку господаря зовсiм забув! Яка неввiчливiсть, о Господи, яка образа! Але тепер треба швидко залагодити ситуацiю!
Але з жахом я розумiю, що взагалi не можу пригадати зовнiшнiсть дiвчини. Я схилився перед нею лише на мить, коли вона вже сидiла за столом, i тепер можу згадати лише щось нiжне i тендiтне, i ще ii швидкий сiрий зацiкавлений погляд. Але куди ж вона подiлася? Вона ж як дочка господаря не могла пiти геть? Занепокоено я оглядаю всiх жiнок та дiвчат уздовж стiн: жодноi схожоi на неi. Зрештою я заходжу в третю кiмнату, де, прихований китайською ширмою, грае квартет, i полегшено зiтхаю. Бо там сидить вона – точно, це вона! – нiжна, тоненька, у свiтло-блакитнiй сукнi мiж двома старшими дамами в куточку для вiдпочинку за малахiтово-зеленим столиком, на якому стоiть пласка ваза з квiтами. Вона трохи схилила вузьке обличчя, нiби дослухаючись до музики, i лише тепер, у порiвняннi з яскравим багрянцем троянд, я помiчаю, як мерехтить ii прозоро-блiдий лоб пiд важким каштановим волоссям. Але я бiльше не витрачаю часу на пусте спостереження. Слава Богу, що я ii знайшов, полегшено зiтхаю я в душi. Отож я можу вчасно надолужити втрачене.
Я пiдходжу до столу – поруч гримить музика – i вклоняюся на знак мого ввiчливого запрошення. Здивованi очi дивляться на мене, не розумiючи, губи залишаються напiврозкритими на пiвсловi. Але вона навiть не ворухнулася, щоб пiти за мною. Вона мене не зрозумiла? Я вклоняюся ще раз, тихо дзенькнувши острогами:
– Дозвольте вас запросити, милостива панянко?
Але стаеться щось жахливе. Вона рвучко вiдхиляеться, нiби хоче ухилитися вiд удару; разом iз цим ii блiдi щоки заливае рум’янець, щойно вiдкритi губи мiцно стискаються, i лише очi нерухомо втуплюються в мене з виразом такого жаху, який менi ще нiколи в життi не зустрiчався. Наступноi митi по всьому ii стиснутому тiлi проходить судома. Намагаючись пiдвестися, вона хапаеться обома руками за стiл так, що ваза на ньому гримить i дзвенить, одночасно з цим щось падае з ii крiсла з рiзким стуком, щось iз дерева та металу. Вона все ще мiцно тримаеться обома руками за стiл, що розхитуеться, ii легке, нiби дитяче, тiло все ще здригаеться, а проте вона не тiкае, вона ще розпачливiше хапаеться за важку кришку стола. Знову i знову це трiпотiння, цей дрож вiд стиснених кулакiв до самого волосся. І раптом вибухае риданнями, диким задушеним криком.
Але лiтнi дами вже обступили ii справа i злiва, вже пiдтримують, вже приголублюють, вже улещують, заспокоюють ii дрож, вже м’яко вiдривають ii руки вiд столу, i вона знову падае в крiсло. Та плач не припиняеться; навiть стае ще бурхливiшим, нiби хлинула кров, нiби вона здригаеться вiд блювоти. Якби музика (котра заглушуе все) за своею ширмою стихла лише на одну мить, всi аж до самоi танцювальноi зали почули б цi ридання.
Я стою там, збитий з пантелику, наляканий. Що? Та що ж сталося? Безпорадно дивлюся, як обидвi старi дами намагаються заспокоiти плач дiвчини, котра тепер, засоромившись, поклала голову на стiл. Але знову i знову новi поштовхи ридання, хвиля за хвилею проходять по худенькому тiлу до самих плечей, i кожного разу вiд цих раптових поштовхiв дзвенить ваза. А я безпорадно все ще стою там, нiби скам’янiлий; комiрець мене душить розпеченою мотузкою.
– Пробачте, – белькочу я нарештi упiвголоса в порожнечу – обидвi жiнки зайнятi дiвчиною, i нiхто на мене не глянув – хитаючись, я вiдступаю у залу. Схоже, тут ще нiхто нiчого не помiтив, пари швидко кружляють у танцi, а я вiдчуваю, що мушу триматися за одвiрок: так хитаеться довкола мене кiмната. Що трапилося? Я щось накоiв? Боже, мабуть, наприкiнцi застiлля я надто швидко, надто багато випив i тепер, у потьмареннi, скоiв якесь безглуздя!
Тут музика припиняеться, пари розходяться. Окружний начальник, вклонившись, вiдпускае Ілону, i я одразу ж кидаюся до неi i майже силою тягну збентежену дiвчину убiк:
– Будь ласка, допоможiть менi! Богом прошу – допоможiть менi, пояснiть менi!
Мабуть, Ілона очiкувала, що я вiдвiв ii до вiкна, щоб прошепотiти якусь люб’язнiсть, тому ii очi раптом стають суворими: напевне, своiм хвилюванням та зляканим виглядом я викликаю спiвчуття. Нiби в лихоманцi, я все розповiдаю iй. І дивно: в ii поглядi одразу ж з’являеться помiтний жах, такий самий, як у тоi дiвчини, i вона напускаеться на мене:
– Ви збожеволiли?… Хiба ви не знаете?… Хiба ви не бачили?…
– Нi… – белькочу я, розгромлений цим новим, так само незрозумiлим жахом. – Що бачив?… Я ж нiчого не знаю. Я ж уперше в цьому домi…
– Хiба ви не помiтили, що Едiт… кульгава?… Не бачили ii бiднi скалiченi ноги? Вона ж не може i двох крокiв без милиць ступити… а ви… – вона швидко стримуе гнiвне слово, – ви запросили ii до танцю… ох, жахливо! Менi треба до неi…
– Нi! – у розпачi я хапаю Ілону за руку. – Ще одну хвилинку, одну хвилинку… Ви мусите вибачитися перед нею вiд мого iменi. Я навiть подумати не мiг… Я бачив ii лише за столом, лише секунду… Будь ласка, пояснiть же iй…
Але Ілона зi злiстю у поглядi звiльняе свою руку та бiжить у кiмнату. Менi стискае горло, мене нудить, я стою на порозi салону, все кружляе, мерехтить i шумить, усi цi люди, що невимушено розмовляють, спiлкуються, раптом стають менi нестерпними; i я думаю: ще п’ять хвилин, i всi знатимуть про мою дурiсть. П’ять хвилин, а тодi насмiшкуватi, осудливi, iронiчнi погляди обмацуватимуть мене зусiбiч, а завтра по всьому мiсту пiдуть розмови про мiй неоковирний вибрик, i сотнi вуст iх смакуватимуть; вже рано-вранцi цю новину доставлять iз молоком до всiх дверей, а звiдти рознесеться в челяднi, а далi пiде в кав’ярнi та установи… Завтра це знатимуть у моему полку…
У цю мить я, немов крiзь туман, бачу ii батька. З трохи засмученим обличчям – вже знае? – вiн iде через зал. Вiн до мене пiдiйде? Нi – тiльки б не зустрiтися з ним зараз! Мене раптом охоплюе панiчний страх перед ним та перед усiма. І достоту не розумiючи, що я роблю, я кидаюся до дверей у хол, геть iз цього пекельного дому…
– Пан лейтенант уже йдуть вiд нас? – ввiчливо дивуеться слуга i робить рукою жест, нiби сумнiваючись у своiх словах.
– Так, – вiдповiдаю я.
Щойно це слово злiтае з моiх губ, менi стае страшно. Невже я справдi хочу пiти? І наступноi митi, коли слуга подае менi шинель, я ясно усвiдомлюю, що своею малодушною втечею я роблю нову, i може, ще бiльш неприпустиму дурiсть. Але вже надто пiзно. Не можу ж я знову вiддати йому шинель i повернутися до зали, коли вiн, злегка вклонившись, вже вiдчиняе менi дверi. І от я, згораючи вiд сорому, стою бiля цього чужого, проклятого дому, холодний вiтер б’е в обличчя, серце згорае вiд сорому, i я судомно хапаю ротом повiтря, нiби задихаюся.
Це була та лиховiсна помилка, з якоi все й почалося. Тепер, коли минуло стiльки рокiв, уже холоднокровно знову згадуючи той безглуздий епiзод, з якого розпочалося це лихе безталання, я мушу визнати, що, по сутi, вляпався у цю iсторiю лише через непорозумiння; навiть найрозумнiша та найдосвiдченiша людина могла припуститися такоi gaffe[5 - Нетактовнiсть (фр.).] – запросити до танцю скалiчену дiвчину. Але тодi, охоплений жахом, я почувався не лише непоправним дурнем, але i грубiяном, справжнiм лиходiем. Я почувався так, нiби ударив батогом дитину. Зрештою, все це ще можна було залагодити, якби я мав достатню силу духу; але справу остаточно зiпсувало те, що я – i це стало зрозумiло одразу, щойно перед будинком менi в обличчя вдарив перший поштовх крижаного вiтру, – просто втiк, як злочинець, навiть не спробувавши виправдатися.
Не можу описати свiй стан, в якому я стояв перед домом. За яскраво освiтленими вiкнами змовкла музика, мабуть, музиканти просто зробили перерву. Але я так болiсно переживав свою провину, що гарячково уявляв: ось танцi припинилися через мене, i всi гостi побiгли в маленький будуар втiшати ображену; чоловiки, жiнки й дiвчата – усi разом за зачиненими дверима обурюються негiдником, що запросив до танцю немiчну дитину i злякавшись утiк пiсля паскудного вчинку. А завтра – мене кинуло в холодний пiт, я вiдчував його пiд кашкетом – про мою ганьбу дiзнаеться i плiткуватиме все мiсто! Мiстяни вже докладуть зусиль, перемиють усi кiсточки! В уявi я вже бачив, як моi товаришi в полку – Ференц, Мiслiвец i, передусiм, Йожi, цей затятий дотепник, – прицмокуючи пiдходять до мене: «Ну, Тонi, ти й утнув! Варто було тебе один-единий раз спустити з цепу – i маеш, осоромив увесь полк!» Мiсяцями продовжуватиметься глузування в офiцерськiй iдальнi: адже у нас по десять, по двадцять рокiв пережовують за столом кожний прогрiх, коли-небудь допущений кимось iз офiцерiв, кожна дурниця у нас увiковiчнюеться, кожному жарту споруджують пам’ятник. Ще й досi, шiстнадцять рокiв по тому, в полку розповiдають безглузду iсторiю, котра сталася з ротмiстром Волiнскi, коли вiн, повернувшись до Вiдня, став вихвалятися, нiби познайомився на Рiнгштрасе з графинею Т. i першу ж нiч провiв у неi в спальнi; а через два днi в газетах написали про скандал зi звiльненою нею служницею, котра видавала себе за графиню для своiх афер та щоб крутити романи. Окрiм того, цей казанова мусив пройти тритижневий курс лiкування в полкового лiкаря. Хто хоч раз був осмiяний товаришами, назавжди залишаеться посмiховиськом, цього йому не забудуть i не змилуються. І що довше я все це уявляв та обдумував, то бiльше абсурдних iдей лiзло менi в голову. У тi хвилини менi здавалося, що в сто разiв легше швидко натиснути вказiвним пальцем спусковий гачок револьвера, нiж цiлими днями вiдчувати пекельнi муки безпомiчного очiкування: чи вiдомо вже товаришам про мiй сором, i чи не вчуваеться менi за спиною насмiшкуватий шепiт? Ох, я надто добре себе знав, адже у мене нiколи не вистачить сил встояти, якщо я стану об’ектом кпинiв та пересудiв!
Не знаю, як я тодi дiстався до казарми… Лише пам’ятаю, що одразу ж вiдчинив шафу, де тримав пляшку сливовицi для моiх гостей, i випив двi-три неповних склянки, намагаючись притлумити бридке вiдчуття нудоти. Потiм я, як був одягнений, кинувся в лiжко i спробував добре все обдумати. Але, як квiти, що пишно розквiтають у задушливих оранжереях, гарячковi видiння буйно розростаються в темрявi. Там, у вологому грунтi, переплетенi, фантастичнi, вони швидко виростають у жахливi лiани i душать тебе; як швидкi сновиддя, в розпаленому мозковi виникають, змiнюючи одне одного, страшнi жахiття. Осоромлений на все життя, думав я, вигнаний з товариства, осмiяний товаришами, знайомими, усiм мiстом. Нiколи бiльше не вийду з цiеi кiмнати, не наважуся вийти на вулицю зi страху зустрiти когось iз тих, хто знае про мiй злочин (адже в ту нiч вiд такого перезбудження моя необачнiсть видавалася менi злочинною, а сам собi я здавався гнаним i зацькованим уселюдним глузуванням). Коли ж я нарештi забувся в немiцному поверховому снi, гарячка жахiв продовжилася i там. Ледь я вiдкриваю очi, як знову бачу розгнiване дитяче обличчя, бачу, як тремтять губи, руку, що судомно схопилася за край стола, чую, як упало щось дерев’яне, i тiльки тепер розумiю, що то були милицi, i менi, охопленому шаленим страхом, ввижаеться, що прочиняються дверi, i ii батько (чорний сурдут, бiле нагруддя, золотi окуляри, доглянута еспаньйолка) пiдходить до мого лiжка. Перелякано я пiдхоплююся з лiжка. І коли я розглядаю у дзеркало свое вкрите холодним потом обличчя, мене долае бажання заiхати в пику бовдуру в потьмянiлому склi…
Але, на мое щастя, вже настав день; в коридорi гучно розносяться важкi кроки, внизу брукiвкою торохкотять карети. А коли у вiкнi свiтло, то думки яснiшi, нiж коли тебе оточуе зловiсна темрява, що радо породжуе привидiв. Може, кажу я собi, справи не такi й жахливi? Може, нiхто нiчого й не помiтив? Але вона, звiсно, нiколи цього не забуде i не пробачить – нещасна, блiда, хвора калiка! І раптом у моiй головi спалахуе рятiвна думка. Я швидко розчiсую скуйовджене волосся, надягаю мундир i пробiгаю повз спантеличеного денщика, котрий у вiдчаi кричить менi услiд своею жахливою нiмецькою з русинським акцентом:
– Пане лейтенанте! Пане лейтенанте, кава вже готова!
Я мчу сходами i так швидко пробiгаю повз iще напiводягнених уланiв, якi товчуться у дворi казарми, що вони ледь устигають виструнчитися. Я проношуся повз них, i ось уже я за ворiтьми. Бiжу прямiсiнько до квiткового магазину на площi Ратушi; бiжу, наскiльки це дозволено лейтенанту. Поспiшаючи, я, звiсно, забув, що о пiв на шосту ранку крамницi ще зачиненi, але, на щастя, фрау Гуртнер, окрiм квiтiв, продае ще й овочi. Перед дверима стоiть напiврозвантажений вiз iз картоплею. Я гучно стукаю у вiкно й одразу ж чую кроки хазяйки, що спускаеться сходами. Поспiхом вигадую пояснення: я зовсiм забув, що сьогоднi iменини мого друга. Через пiвгодини ми вирушаемо, тому менi дуже хотiлося б надiслати йому квiти прямо зараз. Тiльки найкращi, i щонайшвидше. Товста крамарка, ще в нiчнiй кофтi, човгае ногами у драних пантофлях, вiдчиняе лавку i показуе менi своi скарби – чималий оберемок троянд iз довгими стеблами. Скiльки вам? Усi, вiдповiдаю я, всi! Просто так зв’язати чи краще вкласти в кошик? Так-так, звiсно, в кошик! На розкiшне замовлення iде все, що залишилося вiд моеi платнi (в кiнцi мiсяця доведеться економити на вечерi та кафе i не давати у борг). Але зараз менi все це байдуже, ба, бiльше – я навiть радий, що мiй промах обходиться менi так дорого, я вiдчуваю зловтiху: так тобi, телепню, й треба, розплачуйся за свою подвiйну дурiсть!
Отже, все в порядку, чи не так? Найкращi троянди гарно оформленi в кошику, iх негайно вiдправлять! Але фрау Гуртнер розпачливо вибiгае на вулицю i кричить щось менi услiд. Куди й кому вiдправляти квiти? Адже пан лейтенант нiчого не сказав. Ох, я – тричi бовдур, вiд хвилювання навiть забув назвати адресу: маеток Кекешфальви, – кажу я продавчинi та вчасно згадую зляканий зойк Ілони, котра назвала iм’я моеi нещасноi жертви. – Для панни Едiт фон Кекешфальва!
– О, так, звiсно-звiсно, фон Кекешфальви, – вiдповiдае фрау Гуртнер з гордiстю, – нашi найкращi клiенти.
Ще одне запитання (а я вже знову збирався пiти): чи не хочу я написати кiлька слiв? Кiлька слiв? А, так! Вiдправник! Даритель! Інакше як вона дiзнаеться, вiд кого квiти?
Я знову заходжу в крамницю, дiстаю вiзитiвку i пишу на нiй: «Прошу мене вибачити». Нi, так не можна! Це було б черговою дурницею, навiщо нагадувати про свою нетактовнiсть? Але що ж написати? «Щиро шкодую» – нi, це нiкуди не годиться, ще подумае, що я ii жалкую. Краще взагалi нiчого не писати…
– Покладiть до квiтiв мою вiзитiвку, фрау Гуртнер, просто картку.
Тепер менi вiдлягло вiд серця. Я поспiшаю назад до казарми, випиваю свою каву i так-сяк проводжу ранковi заняття, мабуть, трохи знервованiше та неуважнiше, нiж зазвичай. Але в армii – не дивина, якщо котрийсь iз лейтенантiв з’являеться зранку на службу з важкою головою. Скiльки наших, прогулявши всю нiч у Вiднi, повертаються настiльки втомленими, що куняють на ходу, а йдучи легкою риссю, засинають. Взагалi-то менi навiть на користь те, що я мушу проводити огляд уланiв, вiддавати накази i потiм виiжджати на плац, бо служба, певною мiрою, вiдволiкае мене вiд неспокiйних думок; щоправда, неприемна згадка не дае менi спокою, а в горлi нiби застрягла просочена жовчю губка.
Але ополуднi (я якраз збираюся пiти в iдальню) мене схвильовано наздоганяе денщик:
– Пане лейтенанте!
У нього в руках лист – продовгуватий конверт, блакитний англiйський папiр, нiжнi пахощi парфумiв, на зворотi майстерно вiдтиснутий герб, адреса написана тонкими, загостреними лiтерами – жiночий почерк! Нетерпляче розпечатую конверт i читаю:
«Вiд щирого серця дякую вам, шановний пане лейтенанте, за чудовi квiти, котрi я не заслужила. Вони менi принесли i приносять величезне задоволення. Будь ласка, приходьте до нас на чашку чаю будь-якого вечора. Сповiщати не потрiбно. Я – на жаль! – завжди вдома.
Едiт ф. К.».
Гарний почерк… Я мимоволi згадую тонкi дитячi пальчики, що вчепилися в стiл, i блiде обличчя, що раптово залилося рум’янцем, неначе в келих лийнули бордо. Знову i знову я перечитую цi кiлька рядкiв i полегшено зiтхаю. Як тактовно вона промовчала про мiй промах! І водночас, як умiло та делiкатно сама натякае на свою немiч. «Я – на жаль! – завжди вдома». Великодушнiшого прощення не бувае. Жодноi тiнi образи. Менi нiби камiнь з душi впав. Я почувався, як пiдсудний, котрий вважае, що його засудять на довiчну каторгу, а суддя пiдводиться, надягае шапочку i виголошуе: «Виправдано». Звiсно, менi треба скоро завiтати туди, щоб подякувати iй. Сьогоднi четвер, значить, пiду в недiлю. Або нi, краще вже в суботу!
Але я не дотримав слова. Я був надто нетерплячим. Менi не давало спокою бажання якнайшвидше позбутися тяжкого вiдчуття невизначеностi, дiзнатися, що мене остаточно вибачили. Менi досi лоскотав нерви страх, що в клубi, в кафе чи ще деiнде хтось почне говорити про мою халепу:
– Ну то як там було у Кекешфальвiв?
Менi хотiлося мати змогу стримано та впевнено вiдповiсти: «Чудовi люди! Вчора ввечерi я знову пив у них чай», – щоб кожному стало зрозумiло, що мене не гнали звiдти в шию. Тiльки б поставити крапку в цiй прикрiй iсторii! Тiльки б покiнчити з нею! Зрештою, мое нервове напруження призводить до того, що вже наступного дня, тобто у п’ятницю, якраз коли ми з Йожi та Ференцом, моiми найкращими друзями, тиняемося по бульвару, я несподiвано вирiшую: пiдеш до них сьогоднi ж! І одразу ж прощаюся з трохи спантеличеними друзями.
Дорога не дуже далека, пiвгодини – не бiльше, якщо йти швидко. Спочатку п’ять нудних хвилин мiстом, потiм по трохи курявому шосе, що веде i до нашого навчального плацу, де нашi конi вже знають кожен камiнчик i кожен поворот (можна зовсiм вiдпустити повiд i так iхати). Приблизно на пiвдорозi, бiля маленькоi каплицi бiля мосту, влiво вiдходить, йдучи за плавними вигинами маленького струмка, неширока алея тiнистих каштанiв; це, певною мiрою, приватнi володiння, i нею рiдко користуються пiшоходи та екiпажi.
