скачать книгу бесплатно
– О, а це ще що? – гуркоче вiн. – Нова амунiцiя!
Вiн забирае портсигар просто у мене з руки (що я можу вдiяти?), обмацуе його, оглядае i, нарештi, зважуе на долонi.
– Слухай, – повертаеться вiн до полкового лiкаря, – здаеться, воно справжне. Але, подивися сам добре, адже твiй шанований батя знаеться в таких справах, та й ти, мабуть, не пасеш заднiх.
Полковий лiкар Гольдбаум, син ювелiра iз Дрогобича, кладе пенсне на свiй трохи товстуватий нiс, бере портсигар, зважуе на руцi, розглядае з усiх бокiв i з виглядом знавця постукуе по кришцi зiгнутим пальцем.
– Золото, – виголошуе вiн остаточний дiагноз. – Чисте золото, з пробою i збiса важке. Всьому полку можна зуби запломбувати. Цiна десь сiмсот-вiсiмсот крон.
Пiсля такого вердикту, що здивував найперше мене самого (я був упевнений, що це звичайна позолота), вiн передае портсигар Йожi, котрий бере його вже обережнiше (подумати лишень, яке благоговiння ми, молодi хлопцi, вiдчуваемо перед коштовностями!). Йожi розглядае його, обмацуе, дивиться в дзеркальну поверхню кришки i зрештою, натиснувши на рубiнову кнопку, вiдкривае його i спантеличено вигукуе:
– Ого, та тут напис! Слухайте, слухайте! «Нашому милому другу Антону Гофмiллеру до дня народження. Ілона, Едiт».
Тепер усi трое витрiщаються на мене.
– Чорт забирай! – шумно видихае нарештi Ференц. – А ти за останнiй час непогано навчився обирати собi друзiв. Моя пошана. Вiд мене ти отримав би щонайбiльше латунну сiрничницю.
Судома стиснула менi горло. Завтра весь полк знатиме про золотий портсигар, котрий менi подарували у Кекешфальвiв, i цитуватимуть напис. «Що ж ти не покажеш свою шикарну коробочку?» – скаже Ференц в офiцерськiй iдальнi, щоб висмiяти мене; i я муситиму слухняно подати подарунок (о, будь ласка, подивiться) пану ротмiстру, пану майору (будь ласка, будь ласка), пану полковнику. Всi будуть зважувати його в руцi, оцiнювати i посмiхаючись читати напис; потiм неодмiнно почнуться розпитування й кпини, а менi у присутностi начальства не можна бути неввiчливим.
Збентежено, волiючи закiнчити розмову, я пропоную:
– Ну як, ще партiю в тарок?
Але iхнi добродушнi посмiшки змiнюе регiт.
– Ференце, ти чув? – пiдштовхуе його Йожi. – Зараз, о пiв на першу, коли лавочка зачиняеться, йому придумалося пограти в тарок!
А полковий лiкар, лiниво вiдкинувшись на спинку стiльця, виголошуе:
– Атож-атож, щасливi-бо за часом не слiдкують…
Всi регочуть, смакуючи заяложений жарт. Але ось пiдходить маркер Ойген i шанобливо, але настiйливо нагадуе: «Зачиняемося, панове!» Ми йдемо разом до казарми – дощ ущух – i на прощання тиснемо одне одному руки. Ференц плескае мене по плечу: «Молодець, що завiтав до нас!» – i я вiдчуваю, що вiн говорить вiд щирого серця. Чому я, власне, так розгнiвався? Адже всi трое – хорошi, милi хлопцi, без тiнi недоброзичливостi та заздростi. А якщо вони навiть трохи посмiялися надi мною, то це не зi зла.
Це правда, вони не бажали менi зла, цi славнi хлопцi, але своiми iдiотськими розпитуваннями та кпинами вони щось безповоротно в менi зруйнували: мою впевненiсть. Рiч у тому, що незвичнi стосунки з Кекешфальвами дивовижним чином змiцнили в менi почуття власноi гiдностi. Вперше в життi я почувався тим, хто дае, тим, хто допомагае; i ось тепер я дiзнався, як дивляться iншi на такi стосунки, або, радше, якими вони невiдворотно мають здаватися iншим людям, що не знають усiх прихованих взаемозв’язкiв. Але що могли зрозумiти стороннi у витонченiй радостi спiвпереживання, котрiй – не можу висловитися iнакше – я вiддався, нiби непоборнiй пристрастi! Для них було абсолютно безперечним, що я втиснувся в щедрий, гостинний дiм лише заради того, щоб втертися в довiру до багатiiв, бенкетувати iхнiм коштом i випрошувати подарунки. При цьому в душi вони зовсiм не бажають менi зла – славнi хлопцi, вони щиро бажають менi i теплоi мiсцинки, i хороших сигар; безсумнiвно, вони не бачать нiчого безчесного або гидкого – а саме це мене i дратуе найбiльше! – в тому, що я дозволяю цим дурням носитися та панькатися зi мною, – бо за iхнiм розумiнням, кожен з нас (офiцерiв кавалерii) робить честь такому гендляру, коли сiдае за його стiл. Жодного осуду не виказували менi Ференц i Йожi, дивуючись золотому портсигару – навпаки, iм навiть навiювало певну повагу те, що я зумiв примусити своiх покровителiв вивернути гаманця. Але мене зараз хвилюе iнше: я сам починаю сумнiватися у своiх мотивах: чи не поводжуся я дiйсно як дармоiд? Чи можу я, доросла людина, офiцер, допускати, щоб мене щодня годували, поiли та прислужувалися? Ось, наприклад, цей золотий портсигар – менi в жодному разi не варто було його брати, так само, як i шовкове кашне, яке вони нещодавно пов’язали менi на шию, коли надворi дув сильний вiтер. Не можна дозволяти, щоб офiцеру кавалерii засовували в кишеню мундира сигари «на дорiжку», та ще – заради бога! Завтра ж поговорю з Кекешфальвою! – ще цей верховий кiнь! Лише зараз мене пройняла думка: позавчора вiн щось бурмотiв, мовляв, мiй гнiдий мерин (котрого я виплачую, звiсно, в розстрочку) в не дуже добрiй формi; зрештою, тут вiн мае рацiю. Але те, що вiн хоче позичити менi трирiчку зi свого заводу, «чудового коня, на якому вам не буде соромно проiхатися», – це вже нi, вибачайте. Авжеж: «позичити» – тепер я розумiю, що це означае! Так само, як Ілонi старий обiцяе придане за умови, що вона буде опiкуватися його хворою дочкою, так тепер мае намiр купити й мене, заплативши готiвкою за мое спiвчуття, моi жарти, мою дружбу! А я, дурник, ледь було не зловився на цю вудочку, навiть не помiтив, що весь цей час принижую себе, перетворююся на нахлiбника!
«Дурницi!» – тут-таки кажу я собi, згадуючи, як старий боязко доторкнувся до мого рукава, як свiтлiшае щоразу його обличчя, ледь я переступаю порiг. Я знаю – сердечна щира дружба пов’язуе мене з обома дiвчатами; нi, вони не пильнують, чи я, бува, не випив зайву чарку, а якщо щось i помiчають – щиро радiють, що менi у них добре. «Нiсенiтниця! Безглуздя! – правлю я собi. – Дурницi! Цей старий любить мене бiльше, нiж рiдний батько».
Але який сенс вмовляти i переконувати себе, якщо внутрiшня рiвновага зламана? Я вiдчуваю, що Йожi та Ференц своiми кпинами поклали кiнець вiдчуттю цiлковитоi невимушеностi. «Ти дiйсно ходиш до цих багатих людей лише зi спiвчуття, лише iз жалощiв? – прискiпливо запитую я себе. – А чи немае тут чималоi долi марнославства та потягу до задоволень? Так чи iнакше, але ти зобов’язаний прояснити це». І щоб почати одразу ж, я вирiшую вiдтепер скоротити своi вiдвiдини i завтра ж пропустити звичний вiзит до Кекешфальвiв.
Отож наступного дня я не з’являюся у них. Пiсля служби ми з Ференцом та Йожi завалюемося до кафе; переглянувши газети, починаемо звичну партiю в тарок. Але я граю геть погано; прямо навпроти мене, в обшитiй панелями стiнi, круглий годинник, i замiсть того, щоб слiдкувати за картами, я вiдраховую час – четверта двадцять, четверта тридцять, четверта сорок, четверта п’ятдесят… О пiв на п’яту, коли я зазвичай приходжу на чай, вже все бувае наготовано; i якщо я запiзнююся на якусь чверть години, то вони вже розпитують: «Що сталося сьогоднi?» Вони настiльки звикли до моеi пунктуальноi появи, що вважають це нiби моiм обов’язком; за два з половиною тижнi я не пропустив жодного вечора, i напевне, тепер вони дивляться на годинник iз таким самим занепокоенням, як я сам, i чекають, чекають… Може, хоча б подзвонити й сказати, що я не прийду? Або, мабуть, краще вiдправити денщика…
– Тонi, те, як ти сьогоднi граеш – це ж ганьба! Не лови гав! – злиться Йожi й кидае на мене гнiвний погляд. Моя розгубленiсть коштувала йому партii. Я ледве збираюся з силами.
– Слухай, ми можемо помiнятися мiсцями.
– Будь ласка, але навiщо?
– Не знаю, – брешу я, – тут якось дуже шумно, це дратуе мене.
Насправдi ж я не хочу бачити годинник i невiдворотний рух стрiлок хвилина за хвилиною. Мене все дратуе, я не можу зосередитися хоч на чомусь, знову i знову сумнiваюся: чи не пiти до телефону i вибачитися? Тiльки зараз я починаю усвiдомлювати, що справжне спiвчуття – не електричний контакт, його не можна вимкнути i ввiмкнути, коли захочеться, i кожен, хто бере участь у чужiй долi, вже не може з повною свободою розпоряджатися своею власною.
«Та пропади воно все пропадом! – злюся я на самого себе. – Я ж не зобов’язаний щоденно теребенитися туди й назад по пiвгодини!» І вiдповiдно до таемного закону взаемодii почуттiв, за яким невдоволенiсть собою викликае бажання звалити провину на iншого, я, нiби бiльярдна куля, передае отриманий ним удар далi, звертаю свiй поганий настрiй не на Йожi та Ференца, а на Кекешфальвiв. Нiчого, нехай зачекають хоч раз! Нехай побачать, що мене не купити подарунками та люб’язнiстю, що я не приходитиму на призначену годину, нiби якийсь масажист або вчитель гiмнастики… Н?чого привчати iх, звичка зв’язуе, а я не хочу почуватися зв’язаним обставинами. Так, безглуздо впираючись, просиджую я в кафе три з половиною години, до пiв на восьму, намагаючись довести самому собi, що я волiю приходити i йти геть, коли менi заманеться, i що менi абсолютно байдуже до смачноi iжi та чудових сигар у цих Кекешфальвiв…
О пiв на восьму ми виходимо з-за столу – Ференц запропонував погуляти трохи по бульвару. Та ледь я услiд за товаришем переступаю порiг кафе, як вiдчуваю, що чийсь знайомий погляд мигцем затримуеться на менi. Зачекай, та ж це Ілона! Ну, звiсно! Навiть якби я не захоплювався ще позавчора пурпурною сукнею та прикрашеним стрiчками капелюшком, я б усе одно впiзнав ii ходу, м’яке, плавне похитування стегон. Але куди ж вона так поспiшае? Таким кроком не гуляють – це стрiмкий бiг; зрештою, як би там не було – швидше за милою пташкою, не дамо iй спурхнути!
– Пардон, – трохи безцеремонно кидаю я ошелешеним друзям i поспiхом прямую за сукнею, що майорить по той бiк вулицi. Я дiйсно безмежно радий, що племiнницю Кекешфальви якимось вiтром занесло в мiй гарнiзонний маленький свiт.
– Ілоно, Ілоно! Стiйте! – кричу я услiд, а вона продовжуе йти надзвичайно швидко. Нарештi дiвчина зупиняеться, i я бачу, що наша зустрiч анiтрохи ii не дивуе. Звiсно, вона помiтила мене ще тодi, коли я виходив iз кафе. – Це просто чудово, Ілоно, що я зловив вас у мiстi! Я вже давно мрiю прогулятися з вами нашими володiннями! Або, може, краще заскочимо на хвилинку в знамениту кондитерську?
– Нi-нi, – бурмоче вона трохи знiяковiло. – Я поспiшаю, на мене чекають удома…
– Ну то зачекають ще п’ять хвилин. На всяк випадок, щоб вас не поставили в куток, я випишу вам виправдальний документ. Ходiмо, i не дивiться не мене так суворо.
Як би я хотiв узяти ii пiд руку! Я всiею душею радий, що в iншому своему свiтi я зустрiв саме ii, ту з них, з якою не соромно з’явитися, а якщо потраплю на очi товаришам з такою красунею – ще краще. Але Ілона чимось стривожена.
– Нi, менi дiйсно треба додому, – швидко вiдповiдае вона, – ось i автомобiль чекае.
І дiйсно, на площi Ратушi здалеку менi шанобливо вклоняеться водiй.
– Але хоч до машини ви дозволите вас провести?
– Звiсно, – бурмоче вона з якоюсь незрозумiлою тривогою, – звiсно… До речi… чому ви сьогоднi не прийшли?
– Сьогоднi? – повiльно перепитую я, нiби щось згадуючи. – Сьогоднi?… Ах так, сьогоднi сталася дурна iсторiя. Полковник намислив придбати нового коня, тож нам усiм довелося йти оглядати коня, та ще й по черзi виiжджати його. (Насправдi це сталося ще мiсяць тому. Я дiйсно не вмiю брехати.)
Ілона вагаеться, хоче вiдповiсти. (Чому вона весь час смикае рукавичку i нетерпляче притупуе нiжкою?) Потiм раптово швидко запитуе:
– А зараз ви не хочете поiхати зi мною, до нас на вечерю?
«Тримайся, – кажу я собi. – Не пiддавайся! Хоч раз, хоч один-единий день!» І я iз прикрiстю зiтхаю:
– Шкода, менi страшенно хотiлося б поiхати. Але сьогоднiшнiй день все одно втрачений: ввечерi у нас збираеться товариство, я повинен бути там.
Вона пильно дивиться на мене (дивно, у цю хвилину мiж брiв у неi з’являеться така сама нетерпляча зморшка, як i в Едiт) i не говорить менi нi слова, не знаю – з пiдкресленоi неввiчливостi чи вiд нiяковостi. Водiй прочиняе дверцята, Ілона грюкае ними за собою i запитуе мене крiзь скло:
– Але завтра ви прийдете?
– Так, завтра неодмiнно.
Автомобiль рушае.
Я не дуже задоволений собою. Що означае цей Ілонин поспiх, ця стурбованiсть, нiби вона побоювалася, що ii побачать зi мною, чому вона так швидко поiхала? І ще: менi треба було, хоча б iз ввiчливостi, передати вiтання ii дядьку, кiлька теплих слiв Едiт – адже вони не зробили менi нiчого поганого! Але з iншого боку, я вдоволений своею витримкою. Я встояв. Як би там не було, але тепер вони вже не подумають, що я iм нав’язуюся.
Хоч я й обiцяв Ілонi прийти наступного дня у звичний час, я завбачливо повiдомляю по телефону про свiй вiзит. Краще дотримуватися усiх формальностей, формальностi – це гарантii. Менi хочеться показати, що я не приходжу в дiм непроханим гостем; вiдтепер я маю намiр кожного разу дiзнаватися, чи бажанi моi вiзити. Хоча можна не сумнiватися, що на мене чекають, бо слуга вже стоiть перед вiдчиненими дверима i, коли я заходжу, догiдливо повiдомляе:
– Панночка нагорi, на терасi. Вони просять пана лейтенанта пiднятися до них. – І додае: – Здаеться, пан лейтенант ще нiколи не були нагорi? Пан лейтенант будуть здивованi, як там гарно.
Вiн правий, добрий старий Йозеф. Я дiйсно жодного разу не був на баштi, хоча часто зацiкавлено розглядав цю дивну недоладну споруду. Колись, як я вже казав, ця кутаста башта належала замку, що давно розвалився, чи його знесли (навiть дiвчатам iсторiя маетку достеменно не вiдома), громiздка квадратна споруда довгi роки порожнiла i правила за сарай. У дитинствi Едiт, на жах батькiв, часто вилазила хисткими сходами на горище, де серед старого мотлоху металися соннi кажани i вiд кожного кроку по прогнилих бантинах злiтали густi хмари пилу…
Але саме за цю таемничiсть та непотрiбнiсть схильна до фантазування дiвчинка обрала це нi до чого не придатне примiщення, з брудних вiкон якого перед нею вiдкривалися безкраi простори, мiсцем своiх iгор та таемним притулком; а коли трапилося лихо, та Едiт вже не смiла сподiватися (ii ноги в ту пору були абсолютно нерухомими) побувати знову на своему романтичному горищi, то вона вiдчула, нiби ii пограбували; батько часто помiчав, з якою гiркотою поглядае вона подеколи на неочiкувано втрачений рай дитячих рокiв.
І ось, щоб зробити iй сюрприз, Кекешфальва скористався трьома мiсяцями, котрi Едiт проводила в Нiмеччинi в санаторii, i доручив одному вiденському архiтектору перебудувати стару башту i зробити нагорi зручну терасу; коли восени пiсля ледь помiтного покращення Едiт привезли додому, надбудована башта була вже обладнана просторим лiфтом, широким, як у санаторiях, щоб хвора мала змогу в будь-який час пiднiматися нагору, залишаючись у крiслi; так вона вiднайшла свiт свого дитинства.
На чистоту стилю трохи обмежений у часi архiтектор звертав менше уваги, нiж на практичнi зручностi; жорсткi прямi форми голого куба, насадженого на чотирикутну башту, були б значно доречнiшi в портовому доковi чи на електростанцii, нiж поруч iз приемними вигадливими бароковими формами маетку, побудованого, напевне, ще за часiв Марii Терезii. Але так чи iнакше, бажання батька виявилося виконаним: Едiт була в захватi вiд тераси, котра несподiвано позбавила ii вiд тiсноти та одноманiтностi кiмнат. Зi своеi дозiрноi вежi, що належала лише iй однiй, вона могла оглядати в бiнокль широку, пласку, мов тарiлка, рiвнину i все, що вiдбувалося навкруги, – посiвну та жнива, працю та забавки. Знову пов’язана зi свiтом пiсля багаторiчноi самоти, вона годинами дивилася на веселi iграшковi потяги, що мчали долиною, залишаючи калачики диму; жоден автомобiль на шосе не вислизав вiд ii цiкавого погляду, i як я потiм дiзнався, вона часто спостерiгала в бiнокль за нашими виiздами на навчальний плац, вправами та парадами. Але з якимись дивними ревнощами Едiт оберiгала вiд гостей свою вежу, нiби це був свiт, що належить лише iй однiй. Побачивши, наскiльки схвильований добрий Йозеф, я зрозумiв, що запрошення в цей зазвичай неприступний дозiрний пункт треба розцiнювати як особливу вiдзнаку.
Слуга хотiв пiдняти мене лiфтом; вiн явно пишався тим, що керування дорогим пристроем було довiрене лише йому одному. Але я вiдмовився, дiзнавшись вiд нього, що нагору можна пройти вузькими крученими сходами, на якi падало свiтло з пробитих у надвiрнiй стiнi отворiв; я одразу уявив собi, як цiкаво, напевне, пiднiматися з поверху на поверх, оглядати все нову далечiнь; i дiйсно, кожна з цих вузьких, незасклених амбразур вiдкривала чарiвну картину. Над лiтнiм ландшафтом, нiби золоте павутиння, лежав безвiтряний, ясний, гарячий день. Струменi диму майже нерухомо застигли над димарями поодиноких будинкiв та садиб; виднiлися – кожен контур нiби вирiзано ножем в яскраво-синьому небi – вкритi соломою хижi з обов’язковим лелечим гнiздом на гребенi даху й осяйнi, нiби вiдшлiфований метал, качинi водойми. Серед нiби намальованих нив крихiтнi постатi селянок, плямистi корови паслися на луках, жiнки пололи чи прали бiлизну, по старанно розкреслених квадратах полiв тяглися запряженi волами важкi вози, дорогою снували прудкi возики. Коли я пiднявся приблизно на дев’яносто сходинок, моему погляду вiдкрилася ледь не вся Угорська рiвнина до сповитого серпанком горизонту, над яким тяглася хвиляста синювата лiнiя – напевне, Карпати; злiва ж, поблискуючи макiвкою дзвiницi, затишно розкинулося наше мiстечко. Я упiзнав казарму, ратушу, школу, навчальний плац; уперше з дня мого приiду в тутешнiй гарнiзон я вiдчув невибагливу чарiвнiсть цього вiддаленого свiту.
Але в мене не було часу вiддаватися спокою та радiсному спогляданню – я вже дiйшов до тераси й повинен був пiдготуватися до зустрiчi з хворою. Спочатку я ii взагалi не побачив: м’яке солом’яне крiсло, в якому вона спочивала, було повернуте до мене широкою спинкою, котра, нiби пiстрява опукла мушля, приховувала тоненьку фiгурку Едiт. Лише по столику з книжками, що стояв поруч, i вiдкритому грамофону я зрозумiв, що вона тут. Я не наважився пiдiйти до неi без попередження – це могло б налякати дiвчину, якщо вона задрiмала чи замрiялася, – i рушив уздовж парапету, щоб опинитися у неi перед очима. Але, зробивши кiлька обережних крокiв, я помiтив, що вона спить. Худеньке тiло дбайливо вкладене в крiсло, ноги вкритi м’якою ковдрою, голова спочивае на бiлiй подушцi; на фонi рудуватого волосся трохи схилене овальне дитяче личко, котрому вечiрне сонце надае бурштиново-золотавого вiдтiнку – певну подобу здоров’я.
Проти волi я зупиняюся i нерiшуче розглядаю сплячу, як розглядають картину. Адже, правду кажучи, попри те, що ми часто бували разом, менi ще нi разу не випадала нагода подивитися на неi прямо, бо вона, як усi чутливi та надчутливi люди, iнстинктивно противилася таким настирливим поглядам. Навiть якщо пiд час розмови ненароком пiднiмеш на неi очi – одразу ж сердита зморшка прорiзуе мiж бровами ii лоб, погляд стае тривожним, губи тремтять; ii обличчя не залишаеться спокiйним нi на секунду. І лише тепер, коли вона, беззахисна, нерухомо лежить iз заплющеними очима, я можу вперше (почуваючись так, нiби роблю щось неподобне, ледь не краду) роздивитися Едiт. У рiзкуватих, нiби незакiнчених рисах ii обличчя дивовижним чином поеднуеться дитяче з жiночним. Губи трохи розкритi, нiби у спраглоi; вона дихае тихо i рiвно, але навiть це мiзерне зусилля пiдiймае горбики ii дитячих, ледь помiтних грудей; ii безкровне обличчя в рамцi рудуватого волосся припало до подушки нiби вiд знемоги. Я обережно пiдходжу ближче. Тiнi пiд очима, синi жилки на скронях, рожевуватi нiздрi виказують, якою тонкою, прозорою оболонкою захищае ii вiд навколишнього свiту алебастрово-блiда шкiра.
Якою вразливою повинна бути людина, думаю я, коли ii нерви майже оголенi; як нестерпно повинно страждати це легке, як пушинка, ельфоподiбне тiло, нiби зумисне створене для бiгу, для танцю, для злету, але безжальною долею назавжди прикуте до жорстокоi, важкоi землi! Нещасна… Я знову вiдчуваю, як у менi б’е гаряче джерело, знову вiдчуваю болiсно-спустошливий i водночас неймовiрно хвилюючий приплив спiвчуття; моi пальцi тремтять вiд бажання ласкаво погладити ii руку, менi хочеться нахилитися до сплячоi та зiрвати з ii губ посмiшку, коли вона прокинеться й упiзнае мене. Порив нiжностi, котра завжди з’являеться разом з почуттям спiвпереживання, коли я думаю про неi або дивлюся на неi, пiдштовхуе мене ближче до крiсла. Аби лише не сполохати цей сон, що вiдносить ii вiд самоi себе, вiд сувороi дiйсностi. Це так чудово – бути внутрiшньо близьким iз хворою людиною, коли бачиш ii сплячою, коли всi страхи сплять разом iз нею, i вона повнiстю забувае про свою недугу, а на ледь вiдкритi губи, нiби метелик на трiпотливий листок, спускаеться посмiшка – чужа, зовсiм не властива iй посмiшка, котра щезае в першу ж мить пробудження. Який це дар Божий, думаю я, що скалiченi, спотворенi, ображенi долею хоча б увi снi не пам’ятають про своi хвороби, що поблажливий чарiвник-сон втiшае iх iлюзiею краси та досконалостi, що у свiтi снiв страждальцю вдаеться позбавитися вiд прокляття, що тяжiе над його тiлом! Але найбiльше мене розчулюють руки дiвчини, схрещенi поверх ковдри, – цi нiжнi, у блiдих прожилках, тонкi кистi з тендiтними суглобами та загостреними блакитнуватими нiгтями, безкровнi та немiчнi. Вони, може, ще достатньо сильнi, щоб приголубити маленьку тваринку або пташку – кролика, голуба, – але надто слабкi, щоб схопити, утримати щось. Чи ж можна, здригаючись думаю я, такими безпорадними руками захиститися вiд справжнього страждання, боротися, вiдбиватися? І я майже з вiдразою згадую про своi власнi руки, мiцнi, важкi, мускулястi, одним рвучким рухом поводiв вони втихомирюють найноровливiшого коня. Мимоволi мiй погляд падае на ворсисту ковдру, котра важкою, надто важкою для такого невагомого створiння вагою придавила ii гострi колiна. Пiд цим непроникним для очей укривалом мертво лежать (я не знаю – розтрощенi, паралiзованi чи просто ослаблi, – у мене нiколи не вистачало смiливостi запитати) – безсилi ноги, стиснутi сталевими чи шкiряними механiзмами. Вiд кожного руху страшнi апарати, нiби кайдани, стискають неслухнянi суглоби, вона вимушена скрiзь тягати за собою цю дренькотливу скрипучу бридоту, – вона, нiжна, слабка, та, якiй самою природою призначено не ходити, а бiгати та лiтати, немов на крилах!
Ця думка змусила мене здригнутися так сильно, що навiть задзеленчали остроги. Звiсно, шум був незначний, ледь чутне дзеленчання, а проте воно долинуло до неi крiзь сон, розiрвавши його тонку оболонку. Тривожно зiтхнувши, вона ще не вiдкривае очей, але ii руки вже прокидаються; вони розтискаються, потягуються, знову стискаються, нiби пальцi прокидаючись позiхають. Потiм вii пiдiймаються, розгублено клiпають, а очi з подивом оглядають все навкруги.
Раптом ii погляд зупиняеться на менi й одразу ж стае пильним; поки це лише вiзуальний контакт, вiн ще не ввiмкнув певну думку чи спогад. Ще одне зусилля, i ось вона вже зовсiм прокинулася i упiзнала мене; кров пурпуровим струменем заливае ii щоки, враз вiдлинувши вiд серця. І знову, як того разу, менi здаеться, нiби кришталевий келих раптово сповнили червоним вином.
– Як негарно… – говорить вона, рiзко зсунувши брови, i нервовим рухом натягуе на себе ковдру, що сповзла, нiби я ii заскочив оголеною, – як негарно вийшло! Мабуть, я задрiмала на хвилинку, – у неi злегка роздуваються нiздрi (знайома менi ознака близькоi грози). Вона дивиться на мене з викликом: – Чому ви мене одразу не розбудили? Негарно розглядати сплячого! Це непристойно! Усi мають смiшний вигляд, коли сплять.
Зачеплений за живе тим, що моя тактовнiсть викликала ii гнiв, я намагаюся вiдкараскатися дурним жартом.
– Краще бути смiшним увi снi, анiж наяву, – вiдповiдаю я.
Але вона, схопившись обома руками за поручнi крiсла, вже всiлася вище, зморшка мiж бровами окреслилася ще гострiше, навколо губ вже затремтiли блискавицi. Вона увiп’ялася в мене поглядом:
– Чому ви вчора не прийшли?
Удар завдано надто неочiкувано, щоб я мiг одразу ж вiдбити його. А вона продовжуе тоном iнквiзитора:
– У вас мали бути особливi причини примусити нас даремно чекати? Інакше ви хоча б зателефонували.
Який же я дурень! Саме це запитання варто було передбачити i завчасно приготувати вiдповiдь. Я ж знiяковiло тупцяю на мiсцi i безнадiйно пережовую стару вiдмовку, що, мовляв, у нас несподiвано призначили огляд ремонтних коней. О п’ятiй годинi я ще сподiвався, що зможу вислизнути, але полковнику захотiлося показати нам свого нового коня… i так далi, i тому подiбне…
Вона не зводить iз мене очей – похмуро, суворо, пронизливо. І що бiльше я вдаюся в подробицi, то пильнiшим та недовiрливiшим стае цей погляд. Я бачу, як нетерпляче постукують по пiдлокiтниках крiсла ii пальцi.
– Он як, – говорить вона нарештi крiзь зуби. – А чим закiнчилася зворушлива iсторiя з ремонтним оглядом? Купив зрештою пан полковник собi нового-новiсiнького коня?
Я вiдчуваю, що жахливо заплутався. Раз, удруге, втрете вдаряе вона рукавичкою по столу, нiби намагаючись цим рухом вгамувати внутрiшню тривогу. Потiм погрозливо дивиться на мене:
– Закiнчуйте вашу дурну брехню! Все це неправда вiд першого до останнього слова. Як ви смiете пригощати мене такими дурними вигадками?
Рiзко, ще рiзкiше ляскае по столу рукавичка. Потiм Едiт рiшуче жбурляе ii на пiдлогу.
– В усiй цiй нiсенiтницi немае й краплини правди! Жодноi крапельки! Ви не були на манежi, i нiякого ремонтного огляду у вас не було! Вже о пiв на п’яту ви сидiли в кафе, а там, як менi вiдомо, коней не виiжджують. Нiчого морочити менi голову! Наш водiй абсолютно випадково бачив вас за картярським столом о шостiй годинi.
Я все ще не можу вимовити бодай слово. Але вона раптово уривае сама себе:
– Хоча чому я маю вас соромитися? Невже через те, що ви брешете, я теж повинна гратися з вами в хованки? Я не боюся сказати правду. Так от, знайте: наш водiй бачив вас у кафе не випадково – це я вiдiслала його туди, щоб дiзнатися, що з вами сталося. Я думала, ви, чого доброго, захворiли, або з вами скоiлося якесь лихо, оскiльки ви ж навiть не зателефонували, i… можете вважати, якщо хочете, що в мене грають нерви… але я терпiти не можу, коли мене примушують чекати, просто не терплю… От я i послала водiя. У казармi йому сказали, що пан лейтенант живi-здоровi, сидять у кафе i грають у тарок. Тодi я попросила Ілону дiзнатися, чому ви обiйшлися з нами так безцеремонно… може, я вас чимось образила позавчора… я подеколи дiйсно не можу стриматися… Ось бачите, менi не соромно зiзнатися в усьому… А ви вигадуете якiсь дурнi вiдмовки… Невже ви самi не вiдчуваете, як негарно, як ницо брехати друзям?
Я вже хотiв вiдповiсти, у мене навiть вистачило б мужностi розповiсти iй всю безглузду iсторiю з Йожi та Ференцом. Але вона палко наказуе:
– Досить вигадок!.. Не треба бiльше брехати, досить! Я сита по самiсiньку горлянку, зранку до ночi мене годують брехнею: «Який добрий вигляд ти сьогоднi маеш, як добре ти сьогоднi ходиш… просто чудово! Ось бачиш, справа налагоджуеться…» Зранку до ночi однi й тi самi солодкi пiгулки; нiхто не помiчае, що вони менi вже остогидли! Чому не сказати прямо: «Вчора я був зайнятий, та й не хотiлося менi до вас». Адже у нас немае на вас абонементу, i я б нiскiлечки не засмутилася, якби ви сказали менi по телефону: «Я сьогоднi не прийду, ми хочемо потинятися по бульвару». Невже ви вважаете мене дурепою, не здатною зрозумiти, як вам iншим разом набридае грати з дня у день доброго самаритянина, i що дорослому чоловiковi приемнiше проiхатися верхи або розiм’яти своi здоровi ноги гарною прогулянкою, нiж постiйно стирчати бiля чужого крiсла? Лише одне менi огидно, i тiльки одного я не терплю: вiдмовок, порожнiх слiв, брехнi – мене вже нудить вiд них! Не така вже я дурна, як ви всi вважаете, i я можу витримати добрячу дозу щиростi. Ось, наприклад, кiлька днiв тому ми взяли нову посудомийку, чешку (колишня померла), i першого ж дня – ii ще не встигли попередити – вона побачила моi милицi та як мене садовлять у крiсло. Вiд жаху вона впустила щiтку i заголосила: «Господи Ісусе, який жаль! Така багата, вельможна панянка – i калiка!» Ілона, нiби тигриця, накинулася на чесну жiнку, бiдолашну навiть хотiли тут-таки звiльнити, вигнати геть. А я, я зрадiла… мене ii переляк не образив, тому що це принаймнi чесно, по-людськи – злякатися, неочiкувано побачивши таке. Я подарувала iй десять крон, i вона одразу ж побiгла до церкви молитися за мене… Цiлий день я радiла… так-так, справдi радiла: нарештi я дiзналася, що дiйсно вiдчувае стороння людина, коли бачить мене вперше… А ви, ви впевненi, що вашою брехливою чуйнiстю «оберiгаете» мене, ви уявляете, нiби менi легше вiд вашоi проклятущоi делiкатностi? Невже ви думаете, що в мене немае очей?! Чи вам здаеться, що я не вгадую за вашим белькотом i базiканням такого ж точно жаху i сум’яття, як у тоi справдi чесноi жiнки? Невже я не бачу, як у вас перехоплюе подих, варто лише менi взятися за милицi, i як ви поспiшаете пожвавити бесiду, аби я лише нiчого не помiтила, – нiби я взагалi не бачу всiх вас наскрiзь з вашою валер’янкою та солоденьким сиропом, сиропом i валер’янкою – всiм цим бридким слизом! О, я точно знаю, ви полегшено зiтхаете кожного разу, коли зачиняете за собою дверi, покинувши мене тут, нiби падаль… я виразно уявляю, як ви, закотивши очi, зiтхаете: «Бiдолашна!» – i в той час ви неабияк вдоволенi собою: адже ви так самовiддано пожертвували годинку-другу «нещаснiй хворiй дiвчинi». Але я не хочу нiяких жертв! Не хочу, щоб ви вважали своiм обов’язком видавати щоденну порцiю спiвчуття – плювати менi на ваше милостиве спiвчуття! – раз i назавжди! Я обiйдуся без вашого спiвчуття! Хочеться вам прийти – приходьте, не хочеться – не треба! Але тiльки чесно, без усiляких казок про огляд i нових коней! Я не можу… не можу бiльше терпiти брехню i вашу огидну поблажливiсть!
Останнi слова вона прокричала, вже не володiючи собою, обличчя ii зблiдло, очi палали. Потiм напруження раптом вичерпалося, голова безсило вiдкинулася на спинку крiсла, i кров почала потроху приливати до губ, якi ще тремтiли вiд збудження.
– Ну, от, – видихнула вона ледь чутно i нiби присоромлено. – Я повинна була сказати вам це! А тепер досить. І не будемо бiльше про це говорити. Дайте… дайте менi сигарету.
І раптом зi мною сталося щось небувале. Зазвичай я непогано владаю собою, рука в мене тверда й упевнена. Але тут цей несподiваний спалах так приголомшив мене, що моi руки неначе онiмiли; я був вражений, як нiколи в життi. Ледве спромiгся дiстати сигарету з портсигара, простягаю Едiт i пiдпалюю сiрник. При цьому пальцi моi тремтять так сильно, що ледь утримують пiдпалений сiрник, вогник коливаеться i згасае. Доводиться пiдпалювати другий, але й вiн мерехтить i згасае в моiй тремтячiй руцi, поки Едiт припалюе. Моя незграбнiсть впадае в око, i Едiт, очевидно, вгадуе сум’яття, що мене охопило, бо ii голос, коли вона мене тихо запитуе, звучить вже зовсiм iнакше, вражено i схвильовано:
– Що з вами? Ви тремтите… Що… що вас так стривожило? Яке вам, зрештою, дiло до всього цього?
Вогник сiрника згасае. Я мовчки сiдаю, а Едiт дуже збентежено бурмоче:
– Як ви можете так засмучуватися через мое дурне базiкання? Тато мае рацiю: ви справдi… справдi незвичайна людина.
У цю мить за нашими спинами чуеться легке гудiння: це пiдiймаеться на терасу лiфт. Йозеф вiдчиняе дверi, iз кабiни виходить Кекешфальва. В нього трохи винуватий вигляд – полохливiсть згорблюе його плечi щоразу, коли вiн наближаеться до хвороi.
Я швидко пiдхоплююся i вклоняюся йому. Пан фон Кекешфальва збентежено кивае i одразу ж нахиляеться до Едiт, щоб поцiлувати ii в лоб. Потiм западае важка мовчанка. В цьому домi якимось особливим чуттям завжди про все дiзнаються: я впевнений, старий вже здогадався, що мiж нами щось не до ладу; занепокоений, вiн стоiть поруч iз крiслом, не пiдводячи очей. Вiн би залюбки – я це бачу – зараз же пiшов би геть. Едiт намагаеться прийти на допомогу:
– Уявляеш, тату, пан лейтенант сьогоднi вперше у нас на терасi.
– Так, тут просто чудово, – пiдхоплюю я одразу ж, iз соромом усвiдомлюючи, що сказав непростиму банальнiсть, i знову замовкаю.
Щоб розрядити напруження, Кекешфальва схиляеться над крiслом:
– Мабуть, скоро тут стане надто прохолодно для тебе. Може, краще спустимося?
– Добре, – вiдповiдае Едiт.
Ми всi радi вiдволiктися на якесь дрiбне заняття: скласти книжки, накинути на плечi хворiй шаль, подзвонити у дзвiночок, котрий е i тут пiд рукою, як i скрiзь у цьому домi. За двi хвилини лiфт уже нагорi, i Йозеф обережно пiдкочуе до нього крiсло Едiт.
– Ми спустимося услiд за тобою… – Кекешфальва ласкаво кивае iй услiд. – Може, ти поки пiдготуешся до вечерi? А ми з паном лейтенантом тим часом трохи погуляемо в саду.
Слуга зачиняе дверi лiфта. Кабiна з хворою дiвчиною йде вглиб, нiби в могилу. Мимоволi ми обидва вiдвертаемося – старий i я. Ми мовчимо, але раптом я помiчаю, що вiн дуже нерiшуче наближаеться до мене.
– Якщо ви не проти, пане лейтенанте, я б хотiв поговорити з вами про дещо… чи, радше, про дещо попросити… Може, ходiмо до мого кабiнету – вiн там, у конторi… звiсно, якщо тiльки це вам не завдасть якогось клопоту… А як нi… то ми можемо прогулятися в парку.
– Що ви, я матиму за честь, пане фон Кекешфальва… – вiдповiдаю я.
У цю мить лiфт повертаеться за нами. Спустившись униз, ми проходимо двiр до будiвлi контори; менi впадае в очi, як обережно, притискаючись до стiни, крадеться вздовж стiни Кекешфальва, як вiн увесь скорчився, нiби побоюеться, що його упiймають. Мимовiльно – я просто не можу iнакше – такими ж безшумними, обережними кроками слiдую я за ним.
У кiнцi низькоi, поспiхом вибiленоi будiвлi контори Кекешфальва вiдчиняе дверi; вони ведуть до його кабiнета, обставленого не набагато краще вiд моеi непоказноi кiмнати в казармi: дешевий письмовий стiл, старий i розхитаний, старi солом’янi стiльцi, геть поплямованi, до збляклих шпалер пришпилено кiлька пожовклих таблиць, котрими, очевидно, вже багато рокiв нiхто не користуеться. Навiть затхлий запах неприемно нагадуе менi нашi полковi канцелярii.
Вже з першого погляду – я багато навчився за цi кiлька днiв! – менi зрозумiло, що вся розкiш, весь комфорт, якi е в цьому домi, призначено лише для доньки, себе ж старий обмежуе до краю, нiби пожадливий селянин; коли вiн iшов попереду мене, я вперше помiтив, як вилискуе на лiктях його поношений чорний сурдут, напевне, вiн носить його вже рокiв десять, а то й п’ятнадцять.
Кекешфальва пiдсовуе менi просторе крiсло, обтягнуте чорною шкiрою, едине зручне.
– Сiдайте, пане лейтенанте, прошу вас, сiдайте, – говорить вiн менi ласкаво, але настiйливо, а сам, перш нiж я встигаю щось вiдказати, влаштовуеться на потертому солом’яному стiльцi.
