скачать книгу бесплатно
Але дивно: що ближче я пiдходжу до невеликого замку – вже виднiеться бiла кам’яна огорожа з ажурними решiтчастими ворiтьми, – то швидше зникае моя мужнiсть. Як, стоячи перед дверима зубного лiкаря, шукаеш приводу повернути назад, доки ще не потягнув за дзвiночок, так i тепер менi хочеться втекти. Дiйсно, хiба обов’язково йти саме сьогоднi? Чи, може, взагалi вважати, що ця неприемна ситуацiя остаточно залагоджена листом? Я мимоволi вповiльнюю ходу, зрештою, для вiдступу ще е час, а коли не дуже хочеш iти прямо, то обхiдна дорога завжди видаеться привабливiшою; i от, перейшовши через струмок по хисткiй дошцi, я звертаю з алеi на луки, вирiшивши спочатку прогулятися круг маетку.
Будинок за високою кам’яною огорожею являе собою продовгувату одноповерхову будiвлю в стилi пiзнього бароко, пофарбований на староавстрiйський лад у так званий шенбрунський жовтий iз зеленими вiконницями. За двором, на межi з великим парком, котрого я не помiтив пiд час першого пiзнього вiзиту, приховуються кiлька менших будiвель – напевне, примiщення для слуг, контора та конюшнi. Тiльки тепер, заглядаючи через овальнi отвори в товстiй стiнi (так званi «бичачi очi»), я запевняюся, що замок Кекешфальви зовсiм не схожий на сучасний маеток, як я вважав спочатку, виходячи з його внутрiшньоi будови; нi, це справжнiй дiм землевласника, старовинний родовий маеток на зразок тих, що я не раз бачив у Богемii, коли бував там на маневрах. Незвичною видаеться лише чотирикутна башта, трохи схожа за формою на iталiйську дзвiницю; вона недоречно височiе над двором, мабуть, залишившись вiд замку, котрий стояв тут багато рокiв тому. Я згадав, як часто дивився на цю чудернацьку вежу з навчального плацу, вважаючи, що це церковна дзвiниця у якомусь селi; лише тепер менi кинулося в очi, що не вистачае звичного для церкви куполу, у цiеi дивноi споруди плаский дах, який, iмовiрно, служить сонячною терасою чи обсерваторiею. Але що бiльше я переконуюся у старовинному, феодальному походженнi цього дворянського маетку, то менш затишно почуваюся: саме тут, де на зовнiшнi форми, безперечно, звертають особливу увагу, я так незграбно дебютував.
Нарештi, обiйшовши кругом огорожi та знову опинившись перед ворiтьми, я роблю над собою зусилля. Я проходжу гравiйну алею мiж пiдстриженими, рiвними, як свiчки, деревами i стукаю важким бронзовим дверним кiльцем, котре, за старим звичаем, тут використовують як дзвоник. Одразу ж з’являеться слуга – дивно, вiн, здаеться, зовсiм не здивований моiм вiзитом без попередження. Нi про що не запитавши i навiть не поцiкавившись моею вiзитною карткою, яку я збирався йому вручити, вiн ввiчливо вклоняеться i запрошуе почекати у вiтальнi – дами ще у себе в кiмнатi, але скоро прийдуть; отже, можна не сумнiватися, що мене приймуть. Як званого гостя, слуга проводить мене далi; я пiзнаю червону вiтальню, де тодi танцювали, i нiяковiсть прокидаеться знову, а гiркий присмак у ротi нагадуе, що злощасна кiмната повинна бути поруч.
Щоправда, розсувнi дверi кремового кольору з вишуканим золотим орнаментом спочатку приховують вiд мене мiсце прикроi ситуацii, такоi свiжоi в моiй пам’ятi, але вже через кiлька хвилин я чую за тими дверима шум стiльцiв, що вiдсувають, чиiсь приглушенi голоси та обережнi кроки, якi свiдчать про присутнiсть кiлькох людей. Я намагаюся скористатися очiкуванням, щоб розглянути салон: розкiшнi меблi в стилi Louis Seize,[6 - Людовик Шiстнадцятий (фр.).] справа та злiва старовиннi гобелени, а мiж скляними дверима, що ведуть прямiсiнько в парк, старi картини з видами Canale grande[7 - Великого каналу (iт.).] i Piazza San Marco,[8 - Площа Св. Марка (iт.).] котрi, хоч я i не знавець, здаються менi дуже цiнними. Щоправда, детально я не розглядаю цi витвори мистецтва, бо напружено дослухаюся до звукiв у сусiднiй кiмнатi.
Ось тихо дзенькнули тарiлки, заскрипiли дверi, а тепер, менi здаеться, я навiть розрiзняю рiзкий нерiвномiрний стук милиць.
Нарештi чиясь невидима рука розсувае дверi, i до мене виходить Ілона.
– Як мило, що ви прийшли, пане лейтенанте! – вона одразу веде мене в надто добре знайому кiмнату. У тому ж куточку, на тiй самiй канапi, за тим самим столиком малахiтового кольору (навiщо ж вони повторюють цю, таку неприемну менi, ситуацiю?) сидить дiвчина; на колiнах лежить пухнасте бiле хутряне покривало, так що ii нiг не видно – очевидно, щоб не нагадувати менi про «оте». Із, безсумнiвно, продуманою привiтною усмiшкою Едiт вiтаеться до мене зi свого куточка. Проте, цi першi хвилини нагадують про ту фатальну зустрiч, i з того, як Едiт трохи вимушено простягае менi через стiл руку, я одразу розумiю, що вона теж думае про «те». Нiкому з нас не вдаеться почати розмову.
На щастя, Ілона швидко переривае гнiтюче мовчання:
– Що вам запропонувати, пане лейтенанте, чай чи каву?
– О, як вам завгодно, – вiдповiдаю я.
– Але що вам бiльше до вподоби, пане лейтенанте? Тiльки давайте без церемонiй. Є i те, й iнше.
– Тодi каву, якщо можна, – наважуюсь я i радо помiчаю, що мiй голос зовсiм не тремтить.
Своiм дiловим запитанням ця смаглява дiвчина збiса вправно допомогла перебороти першу напруженiсть. Але як безжально з ii боку одразу ж вийти з кiмнати, щоб дати слугам розпорядження про каву, адже я – як неприемно! – залишаюся вiч-на-вiч зi своею жертвою. Треба щось сказати, a tout prix[9 - За будь-яку цiну (фр.).] розпочати розмову. Але в горлi нiби клубок застряг, та й погляд я вiдводжу, оскiльки нiяк не наважуся подивитися у бiк крiсла, адже вона може подумати, що я витрiщаюся на ковдру, що вкривае ii хворi ноги. На щастя, вона володiе собою краще, нiж я, i починае розмову нервово-збудженим тоном, з котрим тодi я познайомився вперше.
– Тож сiдайте, пане лейтенанте, будь ласка. Посуньте до себе те крiсло. І чому ви не покладете шаблю – ми не збираемося воювати… он туди, на стiл або на пiдвiконня… куди вам завгодно.
Я пiдсуваю крiсло, мабуть, надто старанно. Менi все ще не вдаеться надати своему погляду бажаноi невимушеностi. Але Едiт енергiйно приходить менi на допомогу.
– Я ще хочу подякувати вам за чарiвнi квiти… вони справдi чарiвнi, ви тiльки погляньте, якi ж вони гарнi у вазi. А ще… ще я повинна вибачитися за мою дурну нестриманiсть… я поводилася просто жахливо… всю нiч не могла заснути: так менi було соромно. Ви ж хотiли якнайкраще… звiдки ж ви могли знати? А крiм того… – вона раптом смiеться, рiзко та нервово, – крiм того, ви вгадали мое найпотаемнiше бажання… адже я спецiально сiла так, щоб бачити тих, хто танцюе, i якраз тодi, коли ви пiдiйшли до мене, найбiльше менi хотiлося потанцювати… я надзвичайно захоплююся танцями. Я можу годинами дивитися, як танцюють iншi, – дивитися так, що сама починаю вiдчувати кожен рух… чесно, кожен рух. Тодi вже не вони танцюють, а я, це я кружляю, вигинаюся, веду чи поступаюся, гойдаюся… Це звучить так по-дурному, що ви, напевне, не вiрите… До речi, ранiше, дитиною, я добре танцювала i дуже любила танцювати… i тепер моi сни завжди про танцi. Так, хоч як це дивно звучить, але я танцюю увi снi, i можливо, для тата й краще, що в мене вiд… що зi мною таке сталося, iнакше я втекла би з дому i стала балериною… Це моя найбiльша пристрасть, i я думаю: як, напевне, чудово своiм тiлом, своiми рухами, усiм своiм еством щовечора звертати на себе увагу, хвилювати, пiдкорювати сотнi людей… це, напевне, чудово… До речi, щоб ви знали, яка я божевiльна, – я колекцiоную фотографii знаменитих балерин. У мене е всi: Сахарет, Павлова, Карсавiна. У мене е фотокартки iх усiх, в усiх ролях та позах. Зачекайте, я зараз покажу iх вам… вони лежать у скриньцi, отам… там бiля камiна… в китайськiй лакованiй скриньцi… – Вiд нетерплячостi ii голос раптом став роздратованим. – Нi-нi-нi, отам, злiва бiля книжок… ну, який же ви нетямущий… Так, ось ця! (Я нарештi знаходжу скриньку i приношу ii.) Погляньте, верхня – моя найулюбленiша картка: Павлова – лебiдь, який помирае… Ах, якби я лише могла поiхати, побачити ii хоч раз – це був би найщасливiший день мого життя!
Заднi дверi, через якi вийшла Ілона, повiльно вiдчиняються на шарнiрах. Поспiхом, нiби ii заскочили на мiсцi злочину, Едiт захлопуе скриньку з рiзким, сухим клацанням. Їi слова звучать, як наказ:
– З ними – нi слова! Нi слова про те, що я вам говорила!
Чоловiк, який обережно вiдчиняе дверi, – сивоголовий слуга з охайними бакенбардами а-ля Франц Йосиф; за ним Ілона вкочуе щедро сервiрований чайний столик на гумових колiщатах. Вона наливае каву, пiдсiдае до нас, i я одразу ж почуваюся впевненiше. Бажаний привiд для розмови дае величезна ангорська кiшка, яка нечутно прослизнула сюди, коли вкочували столик, i тепер довiрливо треться об моi ноги. Я захоплююся кiшкою, потiм починаються розпитування: скiльки часу я вже тут, як менi живеться в гарнiзонi, чи не знаю я лейтенанта такого-то, чи часто iжджу до Вiдня, – мимоволi зав’язуеться звичайна легка бесiда, у ходi якоi непомiтно розчиняеться перша неприемна скутiсть. Поступово я навiть наважуюся скоса поглядати на дiвчат – вони абсолютно не схожi одна на одну: Ілона – вже справжня жiнка, пишна, квiтуча, сповнена чуттевим теплом i здоров’ям; поруч iз нею Едiт – вже не дитина, але ще й не дiвчина, iй, може, сiмнадцять, може, вiсiмнадцять рокiв, але вона все ще не дозрiла. Дивовижний контраст: з одною хотiлося б танцювати та цiлувати ii, iншу – пестити, як хвору дитину, приголубити, захистити ii та передусiм – заспокоiти. Бо з ii ества йде якийсь неспокiй. Жодноi митi ii обличчя не залишаеться спокiйним; вона поглядае то вправо, то влiво, то раптом напружуеться, то, нiби безсило, вiдкидаеться назад; так само нервово вона i розмовляе – завжди уривчасто, стакато, без пауз. Може, думаю я, ця нестриманiсть i неспокiй нiби компенсують вимушену нерухомiсть нiг, або ж постiйна легка лихоманка додае рiзкостi ii жестам та мовленню. Але менi залишаеться мало часу для спостережень, бо швидкими запитаннями i жвавою, стрiмкою манерою розмовляти вона повнiстю приковуе увагу до себе; несподiвано для себе я виявляюся втягнутим у захоплюючу, цiкаву розмову.
Так продовжуеться годину. Може, навiть пiвтори години. Раптом з вiтальнi виникае якась постать; хтось заходить так обережно, нiби боiться завадити. Це Кекешфальва.
– Сидiть, сидiть, будь ласка, – зупиняе вiн мене, розумiючи, що я хочу ввiчливо встати, i нахиляеться, щоб швидко поцiлувати доньку в лоб. На ньому той самий чорний сурдут з бiлим нагруддям та старомодним бантом (я жодного разу не бачив його в iншому одязi); делiкатний погляд за золотими окулярами робить його схожим на лiкаря. І дiйсно, нiби лiкар до лiжка хворого, вiн обережно пiдсiдае до Едiт. Дивно, з того моменту, як вiн увiйшов, свiтло в кiмнатi нiби затьмарив смуток. Боязкiсть, iз якою вiн час вiд часу нiжно та допитливо поглядае на доньку, стримують ритм нашоi невимушеноi розмови. Скоро Кекешфальва сам помiчае нашу збентеженiсть i намагаеться пожвавити розмову. Вiн теж розпитуе мене про полк, ротмiстра, цiкавиться нашим колишнiм полковником, що став командиром дивiзii у вiйськовому мiнiстерствi. Вiн виявляе дивовижну обiзнанiсть про усi кадровi змiни в нашому полку за багато рокiв, i не знаю чому, але менi здаеться, що вiн з якимось певним намiром пiдкреслюе свое близьке знайомство зi старшими офiцерами.
Ще десять хвилин, думаю собi, i я скромно вiдкланяюся. Але тут знову хтось тихо стукае у дверi; безшумно, нiби босонiж, заходить слуга i щось шепоче Едiт на вухо. Вона одразу ж спалахуе.
– Нехай зачекае. Або нi: нехай сьогоднi залишить мене у спокоi. Нехай iде геть, вiн менi непотрiбен.
Ми всi нiяковiемо вiд ii гарячковостi. Я пiдводжуся з неприемним вiдчуттям, що затримався. Але вона прикрикуе на мене так само безцеремонно, як i на слугу.
– Нi, залиштеся! Тут немае про що говорити.
Власне, ii наказовий тон свiдчить про невихованiсть. Батько, очевидно, теж почуваеться неприемно, бо з безпорадним i стурбованим обличчям вмовляе ii:
– Але ж, Едiт…
І ось, чи то побачивши переляк батька, чи то – мою розгубленiсть, вона раптом i сама вiдчувае, що втратила контроль над собою, та неочiкувано звертаеться до мене:
– Вибачте менi, але Йозеф дiйсно мiг би зачекати i не вдиратися сюди. Нiчого надзвичайного, просто щоденнi тортури: масажист, що займаеться зi мною гiмнастикою. Чистiсiньке безглуздя – раз-два, раз-два, вгору, вниз, униз, угору – i одного прекрасного дня все буде добре. Найновiше вiдкриття нашого нового лiкаря, а насправдi нiкому не потрiбнi доскiпування. Марно, як i все iнше…
Вона виклично дивиться на батька, нiби звинувачуе його. Старий знiяковiло (йому соромно передi мною) нахиляеться до неi:
– Але, дитино моя… ти справдi думаеш, що доктор Кондор…
Вiн одразу ж замовкае, адже губи Едiт починають тремтiти, тонкi нiздрi трiпочуть. Тодi ii губи теж так тремтiли, згадую я, i вже боюся нового нападу, але вона раптово червонiе i зговiрливо бурмоче:
– Ну, добре, я пiду. Хоча все це нi до чого, абсолютно нi до чого… Вибачте, пане лейтенанте, сподiваюся, ви скоро знову завiтаете до нас.
Я вклоняюся i збираюся попрощатися. Але вона вже знову передумала.
– Нi, залиштеся з татом, доки я вiдмарширую.
Вона наголошуе на словi «вiдмарширую» так рiзко й уривчасто, нiби це погроза. Потiм вона бере зi столу маленький бронзовий дзвiночок i дзвонить; лише пiзнiше я помiтив, що в цьому домi на всiх столах були пiд рукою такi дзвiночки, щоб вона будь-якоi митi могла кого-небудь покликати. Дзвоник дзвенить рiзко й пронизливо. Зразу ж з’являеться слуга, який непомiтно вийшов пiд час спалаху ii гнiву.
– Допоможи менi! – наказуе вона i вiдкидае хутряну ковдру. Ілона нахиляеться до неi i щось шепоче, але Едiт роздратовано перебивае подругу: – Нi, Йозеф допоможе менi лише пiдвестися. Я сама пiду.
Те, що вiдбуваеться потiм, жахливо. Слуга нахиляеться i добре завченим рухом бере пiд пахви легке тiло i пiднiмае його. Тепер, коли вона стоiть прямо, тримаючись за спинку крiсла, вона задирливо дивиться на кожного з нас по черзi, потiм хапае милицi, що лежали пiд ковдрою, спираеться на них i – цок-цок, тут-тук – йде хитаючись, кидаючи тiло вперед, перекошено, як вiдьма, в той час як слуга, широко розставивши руки, iде за нею слiдом, щомитi готовий пiдхопити ii, якщо вона послизнеться чи передумае. Тут-тук, цок-цок, ще один крок, i ще один, i щоразу щось стиха бряжчить та скрипить, як метал та натягнута шкiра: напевне, – я не наважуюся подивитися на ii бiдолашнi ноги – у неi на гомiлках якесь спецiальне пiдтримуюче приладдя. Нiби лещатами менi здавлюе груди, доки я спостерiгаю за цим «форсованим маршем», – я одразу зрозумiв, що вона спецiально не дозволила допомогти iй чи вiдвезти у крiслi: вона забажала продемонструвати менi, особливо менi, вона захотiла нам усiм показати, що вона калiка. Через якусь незрозумiлу жагу помсти, породжену розпачем, iй хочеться завдати нам болю, щоб i ми гризлися ii мукою; вона жадае звинуватити у своему нещастi нас, здорових, а не Бога. Але саме зараз, дивлячись на цей жахливий виклик, я вiдчуваю – у тисячу разiв гострiше, нiж тодi, пiд час вибуху розпачу через мое запрошення до танцю, – як безмежно страждае вона вiд своеi безпорадностi. Нарештi – минула цiла вiчнiсть, – з величезними зусиллями перекидаючи весь тягар свого слабкого, змученого, худенького тiла з однiеi милицi на iншу, вона прошкутильгала кiлька крокiв до дверей. Менi не вистачае мужностi бодай один-единий раз прямо глянути на неi. Адже безжальний сухий стукiт милиць, оце «цок-цок», що супроводжуе кожен ii крок, скрип та скрегiт механiзмiв, важке уривчасте дихання вражають мене так сильно, що менi здаеться, серце вискочило з грудей i б’еться прямiсiнько пiд тканиною унiформи. Вона вже вийшла з кiмнати, а я, ледве дихаючи, все ще напружено дослухаюся, як за зачиненими дверима поступово вiддаляються цi страшнi звуки i нарештi зовсiм стихають.
Лише тепер, коли стае зовсiм тихо, я насмiлююся пiдвести очi. Старий (я помiтив це не вiдразу) вiдiйшов до вiкна i стоiть, уважно вдивляючись у далечiнь, – надто уважно вiн туди вдивляеться. Проти свiтла видно лише силует, але я все-таки можу розгледiти, як здригаються похилi плечi. І вiн, батько, котрий щодня бачить страждання своеi доньки, розчавлений цим видовищем так само, як i я.
Повiтря в кiмнатi застигло. Через кiлька хвилин темна фiгура нарештi повертаеться i, невпевненою ходою, нiби на слизькому льоду, тихо пiдходить до мене.
– Будь ласка, не ображайтеся на дiвчинку, пане лейтенанте, якщо вона була трохи безцеремонною, але… ви ж не знаете, скiльки вона натерпiлася за всi цi роки… Кожного разу щось нове, а справа просуваеться повiльно, вона втрачае терпiння, я розумiю ii. Але що ж поробиш? Адже треба все перепробувати, треба…
Старий зупинився бiля чайного столика. Вiн говорив, не дивлячись на мене, його очi, напiвприкритi сiрими повiками, нерухомо втупилися у стiл. Немов у забуттi, вiн бере вiдкриту цукорницю, дiстае звiдти квадратик цукру, крутить мiж пальцями, бездумно дивлячись на нього, i кладе назад; вiн схожий на п’яного. Вiн все ще не може вiдiрвати погляд вiд столика, нiби щось особливе прикувало там його увагу. Несвiдомо бере ложку, пiднiмае ii, потiм знову кладе i говорить, нiби звертаючись до неi:
– Якби ви знали, якою була дiвчинка ранiше! Цiлими днями вона бiгала вгору й вниз сходами, носилася по всьому дому так, що ми аж тривожилися. В одинадцять рокiв вона пускала свого понi чвалом на луках, нiхто не мiг ii наздогнати. Ми, моя покiйна дружина та я, часто боялися за неi – такою одчайдушною вона була, такою бешкетною, непосидючою, так легко iй все вдавалося… Нам завжди здавалося: варто iй лише розкинути руки, i вона злетить… i ось саме з нею повинно було статися таке, саме з нею…
Його потилиця мiж сивим рiдким волоссям опускалася все нижче над столом. Нервовi пальцi все ще тривожно нишпорять по розкиданих предметах; замiсть ложки тепер вони схопили щипцi для цукру i вимальовують ними якiсь округлi дивовижнi руни (я знаю: це сором, сум’яття, вiн просто боiться подивитися менi в очi).
– А проте як легко навiть тепер ii звеселити! Найменша дрiбничка може порадувати ii, як дитину. Вона може смiятися з найдурнiшого жарту i захоплюватися якоюсь книжкою. Якби ви бачили, в якому захватi вона була, коли принесли вашi квiти, i ii страх, що вона образила вас, пройшов… Ви навiть не уявляете, як тонко вона все вiдчувае… вона сприймае все набагато гострiше, нiж ми з вами. Я точно знаю: зараз нiхто не переживае сильнiше за неi вiд того, що вона була такою нестриманою… Але як можна… як можна безкiнечно стримуватися… звiдки дитинi набратися терпiння, якщо все йде так повiльно! Як може вона залишатися спокiйною, якщо Бог такий несправедливий до неi, адже вона не зробила нiчого поганого… нiкому нiчого не заподiяла…
Вiн все ще пильно дивиться на уявнi фiгури, котрi намалювала його тремтяча рука щипцями для цукру. І раптом, нiби злякавшись чогось, кидае iх на стiл. Здаеться, вiн нiби прокинувся i усвiдомив, що розмовляе не з самим собою, а з абсолютно сторонньою людиною. Зовсiм iншим голосом, жвавим, але приглушеним, вiн нiяково вибачаеться передi мною:
– Вибачте, пане лейтенанте… як могло статися, що я почав обтяжувати вас своiми клопотами! Це все тому… просто щось найшло на мене… i я лише збирався пояснити вам… Менi б не хотiлося, щоб ви погано думали про неi… щоб ви…
Не знаю, як я набрався смiливостi перервати цi розгубленi пояснення i пiдiйти до нього. Але раптом я обома руками взяв руку староi чужоi менi людини. Я нiчого не сказав. Я лише взяв його холодну схудлу руку, що мимовiльно здригнулася, i мiцно стиснув ii. Вiн здивовано поглянув на мене, i за блискучими скельцями окулярiв я бачив його невпевнений погляд, що несмiливо шукав зустрiчi з моiм. Я боявся, що вiн зараз щось скаже. Але вiн мовчав; лише чорнi зiницi ставали дедалi бiльшими, нiби хотiли збiльшитися до безкiнечностi. Я вiдчув, як мене переповнюе якесь нове, невiдоме хвилювання, i, щоб його уникнути, я поспiшно вклонився i вийшов.
У передпокоi слуга допомiг менi одягнути шинель. Несподiвано спиною я вiдчув протяг. Навiть не обертаючись, я вже знав, що це старий вийшов услiд за мною, щоб подякувати менi, i тепер стоiть у дверях. Але я не хотiв потрапити у незручне становище. Тому я вдав, нiби не помiтив, що вiн стоiть за мною. Поспiхом, iз калатаючим серцем, я покинув цей нещасливий будинок.
Наступного ранку, коли легкий туман ще висить над будинками, i вiконницi зачиненi, оберiгаючи мiцний сон мiстян, наш ескадрон, як завжди, вирушае на навчальний плац. Спочатку трюхикаемо по незручнiй брукiвцi; моi улани, ще заспанi та незадоволенi, з рiвними спинами похитуються в сiдлах. Ми лишаемо позаду чотири-п’ять провулкiв, на шосе переходимо на рись, а потiм беремо вправо – на луки. Я вiддаю наказ своему взводу: «Чва-лом!» – i конi, форкнувши, рвучко кидаються вперед. Вони вже знають це чудове, м’яке i широке поле, розумнi тварини; iх не потрiбно пiдганяти, можна послабити повiддя: заледве вiдчувши доторк шенкелiв, вони щодуху пускаються у бiг. Їм теж вiдома радiсть напруження та розрядження.
Я мчу попереду. Я пристрасно люблю iздити верхи. Я вiдчуваю, як кров рвучкими поштовхами пiднiмаеться вiд стегон, живлющим теплом розливаеться сонним тiлом, а холодний вiтер обвiвае щоки та лоб. Дивовижне ранкове повiтря, ще сповнене пахощами нiчноi роси, подихом зораноi землi, ароматом квiтучих полiв, i разом з тим тебе оповивае тепла, приемна пара з нiздрiв коня. Мене захоплюе цей перший ранковий чвал, вiн так приемно бадьорить задерев’янiле, заспане тiло, що млявiсть одразу зникае, нiби задушливий туман пiд поривом вiтру; вiд вiдчуття легкостi мимовiльно ширшають груди, i я п’ю повiтря, що свистить довкола мене, вiдкритим ротом. «Чвалом! Чвалом!» Вiдчуваю, як свiтлiшае погляд, вiдчуття загострюються, а за спиною чуеться ритмiчний дзенькiт шабель, шумне дихання коней, м’який скрип сiдел i рiвний дрiб копит. Величезним кентавром видаеться ця група людей i коней, що злилася в единому поривi. Вперед, уперед, уперед, учвал, учвал, учвал! Так би й скакати аж на край свiту! З потаемною гордiстю повелителя й творця цiеi насолоди я час вiд часу обертаюся, щоб глянути на своiх людей. І раптом помiчаю, що у моiх славних уланiв уже зовсiм iншi обличчя. Важка гуцульська пригнiченiсть, отупiлiсть, невиспанiсть – все змите з iхнiх облич, нiби кiптява. Вiдчувши, що на них дивляться, вони випрямляють спини i вiдповiдають усмiшками на мiй радiсний погляд. Я бачу, що навiть цi забитi селянськi хлопцi у захватi стрiмкого руху – ось-ось злетять! Вони, як i я, захопленi цiею тваринною радiстю – вiдчувати свою молодiсть i сили, що рвуться назовнi.
І раптом я наказую: «Стi-i-iй! Ри-ис-сю!» Усi разом здивовано натягують повiддя. Увесь взвод, рiзко – нiби автомобiль – пригальмувавши, переходить на важкий алюр. Трохи спантеличено вони скоса поглядають на мене, адже зазвичай – вони мене добре знають, а також мою неприборкану пристрасть до верховоi iзди – ми скачемо луками учвал аж до самого навчального плацу. Але цього разу немов чужа рука рвонула моi поводи – я раптово щось згадав. Мабуть, я несвiдомо побачив на горизонтi бiлий квадрат огорожi маетку, дерева парку, башту, i мене вразило, нiби кулею: «Можливо, хтось дивиться на тебе звiдти? Хтось, кого ти образив своею любов’ю до танцiв, а тепер знову ображаеш пристрастю до iзди верхи? Хтось зi скутими паралiчем ногами, кому, напевне, заздрiсно дивитися, як ти птахом летиш полями?» Так чи iнакше, але я раптово засоромився цiеi гонитви, такоi здоровоi, нестримноi та п’янкоi, засоромився цiеi вiдвертоi фiзичноi радостi, немов якогось незаслуженого привiлею. Розчаровано, повiльною важкою риссю трюхикають позаду моi хлопцi. Даремно очiкують вони – я вiдчуваю це спиною – на наказ, котрий поверне iм колишне пiднесення.
Щоправда, у ту саму мить, коли мене охоплюе це дивне зацiпенiння, я усвiдомлюю, що подiбне самокатування дурне й марне. Я знаю, що немае жодного сенсу в тому, щоб позбавляти себе задоволення через те, що iншi його позбавленi, вiдмовлятися вiд щастя тому, що хтось iнший нещасливий. Я знаю, що в ту хвилину, коли ми смiемося над банальними жартами, у когось вириваеться передсмертний хрип, що за тисячами вiкон ховаються злиднi та голодують люди, що iснують лiкарнi, каменярнi та вугiльнi копальнi, що на фабриках, у конторах, у в’язницях незлiченна кiлькiсть людей постiйно тягне лямку пiдневiльноi працi, i жодному зi знедолених не полегшае, якщо хтось iнший почне безцiльно страждати. Варто лише (це менi зрозумiло) на мить уявити усi нещастя на цiй землi, i ти втратиш сон, а смiх застрягне в горлi. Але не вигаданi, не уявнi страждання тривожать i журять душу – насправдi вразити ii може лише те, що вона сама бачила своiм спiвчутливим оком. У розпалi гонитви близько й осяжно постало передi мною, нiби видiння, блiде, скривлене обличчя Едiт, те, як вона шкутильгае кiмнатою на милицях, i тут-таки менi вчувся iхнiй стукiт i грюкiт разом iз дзенькотом i скрипом прихованих пристроiв на ii гомiлках. Тодi вiд страху, несвiдомо, не обдумуючи, я натяг повiддя. Я повторював собi: «Кому стало краще вiд того, що ти iз захопливого, хвилюючого чвалу перейшов на дурну важку рись?» – але це не допомагало. Неочiкуваний удар вразив ту частину серця, яка знаходиться поруч iз сумлiнням; у мене не вистачае духу i далi вiльно та природно насолоджуватися радiсним вiдчуттям бадьоростi та здоров’я. Млявою, повiльною риссю дiстаемося ми до lisie?re,[10 - Узлiсся (фр.).] крiзь яке дорога веде до навчального плацу; i лише коли маеток ховаеться з виду, я отямлююсь i кажу собi: «Що за дурня! Викинь iз голови цi дурнi сантименти!» І наказую: «Чва-а-лом!»
Із цього несподiваного ривка повiддя все й почалося. Це був перший симптом незвичайного отруення спiвчуттям. Спочатку з’явилося лише неясне вiдчуття – приблизно так, як захворiвши, прокидаешся з важкою головою, – що зi мною щось сталося чи стаеться. До цього часу я бездумно жив у своему обмеженому маленькому свiтi. Я переймався лише тим, що здавалося важливим i цiкавим моiм товаришам та моiм начальникам, але нiколи нi про кого не хвилювався, так само, як не хвилювалися i про мене. Я не знав справжнiх душевних потрясiнь. Стосунки з сiм’ею були налагодженi, професiя та кар’ера окресленi та регламентованi, i така вiдсутнiсть вiдповiдальностi (я зрозумiв це лише зараз) зробила мое серце легковажним. І ось несподiвано щось трапилося, щось сталося зi мною, щоправда, нiби нiчого такого значного, що проявлялося б зовнi. А проте вiд того гнiвного погляду ображеноi дiвчини, в якому я пiзнав невiдому менi досi глибину людського страждання, нiби гребля впала в душi, i назовнi ринув нестримний потiк палкого спiвчуття, що викликало легку лихоманку, котра для мене самого залишилася незрозумiлою, як для будь-якого хворого е незрозумiлою його хвороба. Спочатку я лише зрозумiв, що перейшов межу замкнутого кола, де мое колишне життя протiкало легко i просто, й увiйшов у сферу, яка, як усе нове, хвилювала i тривожила; вперше передi мною розкрилася безодня почуттiв. Незбагненно, але мене вабило кинутися в неi i звiдати до кiнця. Водночас iнстинкт застерiгав мене, що пiддаватися такому зухвалому потягу небезпечно. Вiн закликав: «Досить! Ти вже вибачився. Ти залагодив цю дурну iсторiю». Але iнший голос менi нашiптував: «Сходи туди! Вiдчуй ще раз цей дрож, що пробирае по спинi, цi мурашки по шкiрi вiд страху та напруженого очiкування!» І знову застереження: «Облиш. Не нав’язуйся, не вплутуйся! Ти – юний простодушний хлопець, не витримаеш такого випробування i наробиш ще бiльше дурниць, нiж уперше».
Несподiвано все вирiшилося без мого втручання: через два днi я отримав листа вiд Кекешфальви, в якому вiн запитував, чи не бажаю я пообiдати у них у недiлю. Цього разу будуть лише чоловiки, i, до речi, пiдполковник фон Ф. з вiйськового мiнiстерства, про якого вiн вже менi говорив; звiсно, його донька та Ілона будуть дуже радi мене побачити. Не соромлюся зiзнатися, що я, сором’язливий хлопець, дуже пишався цим запрошенням. Отже, мене не забули, а згадка про прихiд пiдполковника фон Ф., здавалося, навiть значила, що Кекешфальва (я одразу зрозумiв, що з почуття вдячностi) бажае тактовно посприяти моiй службi.
І дiйсно, менi не довелося пожалкувати про те, що я одразу ж прийняв запрошення. Це був справдi приемний вечiр, i менi, молодому офiцеру (до якого, чесно кажучи, i в полку нiкому не було дiла), здавалося, що всi цi лiтнi поважнi пани виказують менi зовсiм незвичну сердечнiсть, – напевне, Кекешфальва завчасно звернув iхню увагу на мене. Вперше за мое життя старший офiцер розмовляв зi мною без належноi йому за рангом зарозумiлостi. Вiн запитував, чи подобаеться менi в полку, як справи з моiм просуванням службою, запропонував звертатися до нього, коли я буду у Вiднi або якщо менi щось знадобиться. Нотарiус, веселий лисий чоловiк iз добродушним обличчям, сяючим i круглим, як мiсяць, також запрошував до себе в гостi. Директор цукрового заводу знай заговорював до мене. Яким несхожим було все це на розмови в нашому офiцерському клубi, де я повинен був покiрно погоджуватися з будь-якою думкою начальника! Швидше, нiж я очiкував, з’явилася приемна впевненiсть у собi, i вже за пiвгодини я абсолютно невимушено брав участь у загальнiй бесiдi.
Знову два лакеi подавали до столу страви, про якi я чув лише з чуток, або коли багатi товаришi хизуючись розповiдали про них: чудову iкру, охолоджену на льоду (я куштував ii вперше), паштет iз козулi, фазанiв i знову й знову вина, вiд яких стае на душi легко та радiсно. Я розумiю, що нерозумно захоплюватися подiбними речами, але навiщо приховувати? Молодий нерозбещений офiцерчик, я прямо з дитячим марнославством насолоджувався тим, що бенкетував за одним столом iз такими поважними чоловiками. Чорт забирай, думав я раз по раз, чорт забирай, подивився б на мене зараз Ваврушка i той блiдий зачуханець – доброволець, який постiйно вихваляеться, як вони розкiшно пообiдали в Захера у Вiднi! Побувати б iм хоч раз у такому домi – ото б вони роти пороззявляли! Якби вони бачили, цi заздрiсники, як невимушено я поводжуся тут, якби вони чули, як пiдполковник з вiйськового мiнiстерства виголошуе тост за мое здоров’я, i як по-дружньому я дискутую з директором цукрового заводу, а вiн цiлком серйозно говорить: «Я просто вражений вашою обiзнанiстю!»
Каву подають у будуарi; у великих келихах з’являеться охолоджений на льоду коньяк, за ним цiлий калейдоскоп лiкерiв i, звiсно, чудовi товстi сигари з розкiшними кiльцями. Пiд час бесiди Кекешфальва нахиляеться до мене i тактовно запитуе, чи бажаю я зiграти з ними партiю в карти, чи, краще, порозмовляю з дамами. «Звичайно, друге», – вiдповiдаю я поспiхом; вiдважитися на робер з пiдполковником з вiйськового мiнiстерства доволi ризиковано. Виграеш – вiн, напевне, розсердиться, а програеш – прощавай, мiсячна платня! До того ж, згадую я, в гаманцi у мене щонайбiльше двадцять крон…
І ось, доки в сусiднiй кiмнатi розкладають ломберний столик, я пiдсiдаю до дiвчат, i дивно – чи то вино, чи гарний настрiй перемiняе все навкруги? – сьогоднi вони обидвi видаються менi надзвичайно милими. Едiт мае не такий блiдий вигляд, не така хворобливо-жовта, як минулого разу – можливо, вона трiшки нарум’янилася для гостей, або ж дiйсно ii щоки порозовiшали вiд пожвавлення; так чи iнакше, але сьогоднi не видно нервово тремтливих лiнiй навколо ii рота i мимовiльного сiпання брiв. Вона в довгiй рожевiй сукнi; нi хутро, нi покривало не приховують ii фiзичноi вади, а проте я, всi ми в чудовому настроi i не думаемо про «це». А Ілона, я пiдозрюю, навiть трохи сп’янiла: ii очi так i виблискують, а коли вона смiеться, вiдкинувши назад гарнi пишнi плечi, я вiдсуваюся, щоб не пiддатися спокусi торкнутися – нiби ненароком – ii оголених рук…
Чудовий коньяк розливаеться по жилах приемним теплом, товста сигара, дим вiд якоi нiжно лоскоче нiздрi, двi гарненькi жвавi дiвчини поруч iз тобою – та пiсля такого бенкету навiть найбiльший телепень почне заливатися соловейком; а до слова, я i так непоганий оповiдач, якщо тiльки не нападе моя проклята сором’язливiсть. Але сьогоднi я в чудовiй формi i розмовляю зi справжнiм натхненням. Звiсно, все, про що я розповiдаю iм, – всього лише маленькi курйози; наприклад такий, як стався минулого тижня з полковником. Ще до закриття пошти вiн хотiв вiдправити термiнового листа вiденським експресом i, викликавши одного улана, такого собi гуцульського селюка, суворо наказав йому негайно вiдправити у Вiдень цей лист. Цей дурисвiт прожогом кидаеться в конюшню, сiдлае свого коня, виiжджае на шосе i чвалом несеться прямiсiнько у Вiдень! Якби не зателефонували в сусiднiй гарнiзон, цей дурило дiйсно скакав би вiсiмнадцять годин поспiль. Отож я – чесне слово! – не обтяжую нi себе, нi своiх слухачок глибокодумними розмовами, це лише анекдоти, плоди казармовоi дотепностi багатьох поколiнь, але вони – я й сам дивуюся – безкiнечно тiшать дiвчат, обидвi смiються без упину. Смiх Едiт звучить особливо легко, i хоча високi срiблястi ноти iнколи переходять у пронизливий дискант, радiсть, безсумнiвно, ллеться iз самоi глибини ii ества, i вже шкiра на щоках, тонка й прозора, нiби порцеляна, набувае все живiшого вiдтiнку, вiдблиск здоров’я i навiть краси осяюе ii обличчя, а ii сiрi очi, зазвичай холоднi i трохи колючi, виблискують дитячою радiстю. Приемно дивитися на неi у цi хвилини: коли вона забувае про свое скуте тiло, – ii рухи та жести стають вiльнiшими i природнiшими; вона невимушено вiдкидаеться на спинку крiсла, смiеться, п’е вино, притягуе до себе Ілону та обiймае ii за плечi; вони обидвi справдi щиро тiшаться моiми теревенями. Успiх завжди окрилюе оповiдача: на думку менi спадае цiла купа давно забутих iсторiй. Завжди сором’язливий та боязкий, я раптом вiдкриваю в собi зовсiм нову смiливiсть: смiшу iх i сам смiюся разом з ними. Немов пустотливi дiти, веселимося ми трое в своему куточку.
Я безупинно жартую, i, здаеться, мене зовсiм захопило наше маленьке веселе коло, але разом з тим я – напiвусвiдомлено, напiвсвiдомо – вiдчуваю на собi чийсь погляд. Вiн iде вiд скелець окулярiв, проходить над ломберним столиком, вiн теплий i щасливий – погляд, вiд якого ще дужче посилюеться мое власне вiдчуття щастя. Потай (я думаю, вiн соромиться присутнiх) старий час вiд часу поглядае поверх карт у наш бiк i мимохiдь, коли я зустрiчаюся з ним поглядами, схвально кивае менi. В ту мить я помiчаю, що обличчя його сяе, нiби в людини, яка слухае музику.
Так продовжуеться майже до пiвночi; нашi розмови не зупиняються нi на мить. Знову подають щось смачне, якiсь чудовi сендвiчi; дивно, але не я один кидаюся на них з апетитом. Дiвчата теж уминають за обидвi щоки i п’ють чудовий, мiцний чорний старий англiйський портвейн – чарка за чаркою! Але зрештою треба прощатися. Як старому другу, доброму вiрному товаришу, тиснуть менi руку Едiт та Ілона. Звiсно, я мушу пообiцяти, що скоро знову прийду – завтра або, у крайньому разi, пiслязавтра. Потiм разом iз трьома iншими гостями я виходжу в хол. Автомобiль вiдвезе нас по домiвках. Доки слуга допомагае одягтися пiдполковнику, я сам беру свою шинелю. Раптом вiдчуваю, що хтось намагаеться допомогти менi одягтися – це пан фон Кекешфальва; я злякано вiдсахнувся: як можу я, молодий та зелений, дозволити, щоб менi прислуговувала лiтня людина! Але вiн пiдходить ближче i зовсiм знiяковiло шепоче:
– Пане лейтенанте! Ах, пане лейтенанте, ви не знаете… Ви навiть не уявляете, яке це для мене щастя – знову чути, як смiеться моя дiвчинка, по-справжньому смiеться. Адже у неi мало радощiв у життi. А сьогоднi вона була майже такою, як ранiше, коли…
У цю мить до нас пiдходить пiдполковник.
– То йдемо? – дружньо усмiхаеться вiн менi.
Звiсно, Кекешфальва не наважуеться продовжувати в його присутностi, але я вiдчуваю, як старий нiяково торкаеться мого рукава, дуже-дуже легко та сором’язливо проводить по ньому – так пестять дитину чи жiнку. Безмежна нiжнiсть i вдячнiсть приховуються у стриманостi цього боязкого руху: в ньому стiльки щастя i стiльки розпачу, що я почуваюся глибоко розчуленим, i коли, дотримуючись правил субординацii, я спускаюся з пiдполковником сходами до автомобiля, менi доводиться опанувати себе, щоб нiхто не помiтив мого сум’яття.
Того вечора я не одразу лiг спати: надто схвильований я був; здавалося б, який незначний привiд – нiчого ж не трапилося, лише старий лагiдно погладив мiй рукав – але стриманого жесту щироi вдячностi було достатньо, щоб виповнити i переповнити мое серце. В цьому доторковi, що мене так вразив, я вгадав щиру нiжнiсть, таку пристрасну i разом з тим таку невинну, якоi нiколи не зустрiчав навiть у жiнцi. Вперше за життя я переконався, що комусь на цiй землi допомiг; i мiй подив був безмежним: менi, молодому чоловiковi, скромному, пересiчному офiцеру, дана така сила – зробити когось щасливим!
Можливо, щоб пояснити собi те пiднесення, яке мене охопило пiсля цього несподiваного вiдкриття, я повинен згадати, що з дитячих лiт нiщо мене так не пригнiчувало, як усвiдомлення своеi незначущостi: я зайва, нiкому не цiкава людина, i всiм байдуже до мене. В кадетському корпусi, у вiйськовому училищi я завжди належав до посереднiх, нiчим не визначних учнiв, нiколи не був в улюбленцях або привiлейованою особою; так само було i в полку. Тож я був твердо переконаний, що, коли раптом щезну – наприклад, впаду з коня i зламаю собi шию, – товаришi скажуть щось таке: «Шкода його!» або «Нещасний Гофмiллер!» – але вже за мiсяць жоден з них i не згадае про втрату. На мое мiсце призначать когось iншого, той хтось сяде на мого коня, i цей «iнший» нестиме службу так само добре чи так само погано, як нiс ii я. Так само, як з товаришами, виходило i з дiвчатами, котрi були в мене в попереднiх двох гарнiзонах, – в Ярославицi з асистенткою зубного лiкаря i в Вiнер-Нойштадтi з маленькою швачкою. Ми разом гуляли, а коли в Аннерль бував вихiдний, вона приходила до мене; на день народження я подарував iй низку коралiв, ми обмiнялися звичними у таких випадках нiжними словами i, треба думати, говорили щиро. Проте, коли мене перевели на iнше мiсце, ми обое швидко втiшилися; першi три мiсяцi, як годиться, ми листувалися, а потiм знайшли собi iнших; вiдмiннiсть була лише в тому, що в поривi нiжностi тепер вона шепотiла не «Тонi», а «Фердль». Що минулося, те забулося. Але ще жодного разу за моi двадцять п’ять рокiв мене не захоплювало сильне, пристрасне почуття, та й сам я, по сутi, хотiв вiд життя лише одного: справно нести службу i жодним чином не справляти поганого враження на оточення.
Але ось сталося несподiване: в менi прокинулася цiкавiсть i я з подивом дивився на себе. Як же це так? Виходить, я, посереднiй молодик, теж маю владу над людьми? Я, у котрого немае i п’ятдесяти крон за душею, здатен подарувати багатiю бiльше щастя, нiж усi його друзi? Я, лейтенант Гофмiллер, змiг комусь допомогти, когось втiшити? Невже тiльки тому, що я один чи два вечори посидiв i поговорив з хворою пригнiченою дiвчиною, ii очi заблищали, на обличчi заграло життя, а смутний дiм повеселiшав завдяки моiй присутностi?
Вiд хвилювання я так швидко йду темними провулками, що менi стае жарко. Хочеться вiдкрити шинелю – в грудях серцю замало мiсця, бо перший подив раптово змiнюеться iншим, новим, ще п’янкiшим. Мене вразило те, як легко, як неймовiрно легко було завоювати прихильнiсть ледь знайомих людей. Зрештою, що я зробив такого особливого? Я виказав трохи спiвчуття, побув у будинку Кекешфальвiв два вечори – два веселих, радiсних, чудових вечори, – i цього виявилося досить. Але в такому разi – до чого ж безглуздо день у день весь свiй вiльний час стирчати в кафе, до знемоги граючи в карти з нудними товаришами чи швендяти по бульвару! Нi, вже досить – бездумно гаяти час! Все швидше крокуючи крiзь нiжну лiтню нiч, я зi справжньою пристрастю молодоi людини, яка раптом прокинулася до життя, обiцяю собi: вiдтепер я змiню свое життя! Рiдше ходитиму в кафе, кину дурний тарок та бiльярд, рiшуче покiнчу з iдiотською звичкою гаяти час, вiд котроi лише тупiшаеш. Краще навiдуватиму хвору i навiть щоразу спецiально готуватимуся для того, щоб розповiсти дiвчатам щось миле та смiшне, ми гратимемо в шахи або ще якось приемно будемо проводити час; навiть сам намiр завжди допомагати iншим та бути корисним окрилюе мене. Вiд такого пiднесення менi хочеться заспiвати, утнути якусь дурницю; адже лише тодi, коли усвiдомлюеш, що потрiбен iншим, вiдчуваеш смисл i мету власного життя…
Так i сталося: упродовж наступних тижнiв я проводив передвечiрнi години, а то i цiлiсiнькi вечори, у Кекешфальвiв; скоро цi дружнi вiзити стали звичними й навiть спричинили небезпечну розпещенiсть. Але ж яка спокуса для молодоi людини (котру з дитинства переводили з одного вiйськового закладу в iнший) пiсля похмурих казарм i прокурених казино неочiкувано вiднайти домашне вогнище, притулок для душi! Коли пiсля служби, о пiв на п’яту чи о п’ятiй, я вирушав до них, то не встигав я пiдняти руку, щоб постукати у дверi, як слуга вже радiсно вiдчиняв, нiби вже давно виглядав у якесь чарiвне вiконце, очiкуючи на мою появу. Все тут ясно свiдчило про те, що мене люблять i визнають своiм у домi. Кожнiй моiй маленькiй слабкостi чи вподобанню потай потурали: моi улюбленi сигарети завжди виявлялися пiд рукою; книжка, про яку я напередоднi казав, що хотiлося б прочитати, наступного дня лежала – нова, а проте вже дбайливо розрiзана – на маленькому стiльчику, нiби зовсiм випадково; крiсло навпроти шезлонга Едiт незмiнно вважалося моiм. Все це дрiбницi, абищицi, так, але саме вони зiгрiвають стiни чужого дому благодатним домашнiм теплом, непомiтно радують та пiдбадьорюють. І я почувався тут упевненiше, нiж будь-коли в колi товаришiв, розмовляв i жартував вiд душi, вперше усвiдомивши, що сором’язливiсть у будь-якiй ii формi сковуе душу, i що повнiстю людина розкриваеться лише тодi, коли почуваеться невимушено.
Але була iнша, значно потаемнiша, неусвiдомлена причина того, що мое щоденне спiлкування з дiвчатами так мене окриляло. Вiдтодi, коли мене ще хлопчиком вiддали до кадетського корпуса, тобто протягом десяти, навiть п’ятнадцяти рокiв, я постiйно знаходився в грубому чоловiчому оточеннi. З ранку до вечора, з вечора до свiтанку, в спальнi училища, в наметах пiд час маневрiв, у казармах, за столом та в дорозi, на манежi та в класах – завжди та всюди я дихав повiтрям, насиченим випарами чоловiчих тiл; спочатку це були хлопчики, потiм дорослi хлопцi, але завжди чоловiки, лише чоловiки. І я звик до iхнiх енергiйних рухiв, твердих, гучних крокiв, низьких голосiв, до тютюнового духу, до iх безцеремонностi, i часто – грубостi. Звiсно, бiльшiсть iз них менi дiйсно подобалася, i я не мiг поскаржитися на те, що вони не вiдповiдали менi взаемнiстю. Але цiй атмосферi не вистачало одухотвореностi, у нiй нiби не вистачало озону, чогось гострого, збудливого, електризуючого. І так само, як наш чудовий вiйськовий оркестр, незважаючи на ефектне звучання, залишався всього-на-всього духовою музикою – рiзкою, уривчастою, побудованою лише на ритмi, бо iй не вистачало нiжно-чуттевоi мелодii скрипок, – так i найвеселiшi години в казармi були позбавленi того ледь вiдчутного флюiду, котрий однiею своею присутнiстю додае жiнка будь-якому товариству. Ще чотирнадцятирiчними пiдлiтками, коли ми, парами гуляючи мiстом у своiх гарних мундирах з елегантними шнурочками, зустрiчали iнших хлопчакiв, що безтурботно розмовляли та флiртували з дiвчатками, ми вiдчували неясну тугу, здогадуючись, що казарма з ii монастирським режимом безжально позбавляла чогось нашу юнiсть; того, що вiд природи щодня належало нашим однолiткам на вулицях, на ковзанцi та в танцзалi – невимушеного спiлкування з дiвчатами; в той час як ми, вiдлюдники за високими решiтками, дивилися на цих казкових iстот, – нiби на ельфiв у коротеньких спiдничках, – мрiючи про розмову з ними, як про щось нездiйсненне. Такi обмеження не минаються безслiдно. А потiм короткi та найчастiше вульгарнi зв’язки з легкодоступними жiнками жодною мiрою не могли повернути менi того, чого я був позбавлений у роки сентиментальних хлопчачих мрiй. І з того, як незграбно та сором’язливо я поводився щоразу, коли менi випадало опинятися у товариствi молодоi дiвчини (хоча я встиг переспати з добрим десятком жiнок), я вiдчував, що через надто довгi обмеження втратив природну невимушенiсть назавжди.
І ось раптово пiдсвiдомий хлоп’ячий потяг пiзнати, яка вона – дружба з молодими жiнками, а не з вусатими простакуватими товаришами, – несподiвано здiйснився у найкращий спосiб. Щодня пiсля обiду я сидiв таким собi мазунчиком серед двох дiвчат; дзвiнка жiночнiсть iхнiх голосiв приносила менi (не можу висловити це iнакше) вiдчуття майже фiзичноi радостi. Неможливо описати, з яким захватом я вперше в життi насолоджувався товариством молодих дiвчат, не вiдчуваючи при цьому жодного сум’яття. До того ж, через певнi обставини було розiмкнуто той невидимий електричний контакт, який невiдворотно виникае пiд час тривалого спiлкування двох молодих людей рiзноi статi. Нашi розмови, що тривали годинами, були абсолютно вiльними вiд солодкоi млостi, котра робить таким небезпечним будь-який t?te-a-t?te у напiвтемрявi. Зiзнаюся, спочатку мене приемно хвилювали повнi, чуттевi губи Ілони, ii пишнi плечi та мадярська пристраснiсть, що вiдчувалася в ii м’яких плавних рухах. Не один раз лише зусиллям волi я стримував бажання одним ривком притягти до себе це тепле, нiжне створiння з чорними веселими очима й обсипати ii поцiлунками. Але Ілона в першi ж днi нашого знайомства розповiла менi, що вже два роки як заручена з помiчником нотарiуса з Бечкерету i тiльки чекае, коли одужае Едiт або ж покращиться ii стан, щоб обвiнчатися з ним, – я здогадався, що Кекешфальва пообiцяв придане бiднiй родичцi, якщо вона погодиться почекати з замiжжям. Крiм того, ми вчинили б жорстоко та пiдступно, якби за спиною цiеi зворушливоi, прикутоi до свого вiзка дiвчини почали б потайки обмiнюватися поцiлунками чи дали б волю рукам, не вiдчуваючи справжньоi закоханостi. Ось чому подiбна чуттевiсть, яка так швидко спалахнула, так само швидко й згасла, i вся щира прихильнiсть, на яку я був здатен, все дужче зосереджувалася на Едiт, знедоленiй та беззахиснiй, бо в таемничiй хiмii почуттiв спiвчуття до хворого неодмiнно та непомiтно поеднуеться з нiжнiстю. Сидiти бiля хвороi, розважати ii розмовами, бачити, як гiрко стиснутi губи розкриваються в усмiшцi, або iншим разом, коли вона через поганий настрiй вже готова вибухнути, – варто було лише доторкнутися ii руки, щоб побачити, як вона засоромившись заспокоюеться i пiдводить на тебе вдячний сiрий погляд, – у ледь помiтних проявах душевноi близькостi з безпорадною дiвчиною була особлива принада, котра приносила менi таке задоволення, котре не могла б дати бурхлива пригода з ii кузиною. І завдяки цим невловним порухам душi – як багато я зрозумiв за цi кiлька днiв! – менi несподiвано вiдкрилися абсолютно невiдомi досi й набагато тоншi сфери почуттiв. Невiдомi та тоншi, але, щоправда, i небезпечнiшi! Бо марнi усi перестороги й зусилля: нiколи вiдносини мiж здоровим та хворим, мiж вiльним та полоненим не можуть довго залишатися в цiлковитiй рiвновазi. Нещастя робить людину легко вразливою, а постiйне спiвчуття заважае iй залишатися справедливою. Так само як не можна викорiнити почуття нелюбовi боржника до кредитора (бо одному з них незмiнно судилося давати, а iншому – лише брати), так i хворий приховуе в собi роздратування, готове спалахнути вiд найменшого прояву турботи. Треба безперервно слiдкувати, аби не переступити ледь вiдчутну межу вразливостi, за якою спiвчуття вже не втамовуе бiль, а лише сильнiше роз’ятрюе рану. Едiт постiйно вимагала (бо вона вже до цього звикла), щоб усi iй прислуговували, нiби принцесi, i пестили, немов дитину, але вже наступноi митi таке ставлення могло ii образити, бо воно викликало в нiй ще гострiше вiдчуття своеi безпорадностi. Якщо, наприклад, запобiгливо пiдсували табурет, щоб iй не доводилося тягнутися за книгою чи чашкою, вона у вiдповiдь кидала гнiвний погляд: «Вважаете, я сама не можу взяти потрiбне?» І, подiбно до того, як звiр за гратами iнколи без усякоi причини кидаеться на сторожа, до якого зазвичай лащиться, iй iнколи приносило зловтiху одним ударом зруйнувати наш безхмарний настрiй, раптово назвавши себе «нiкчемною калiкою». У такi неприемнi моменти доводилося з усiх сил триматися, щоб не розiзлитися i не почати несправедливо iй дорiкати.
Але, на власний подив, я кожного разу знаходив у собi сили для цього. Бо незбагненним чином перше пiзнання людськоi природи тягне за собою все новi й новi вiдкриття, i хто знайшов здатнiсть щиро спiвчувати людському горю, хоча б в окремому випадку, той отримав чудодiйний урок i навчився розумiти всяке нещастя, навiть те, яке спочатку видаеться дивним чи абсурдним. Ось чому мене не вводили в оману досить частi вибухи гнiву Едiт; навпаки, що несправедливiшими та болiснiшими для рiдних були цi напади, то сильнiше вони мене вражали; i я поступово зрозумiв, чому мiй прихiд радував ii батька й Ілону, чому в цьому домi моя присутнiсть була бажаною. Тривале страждання виснажуе не лише хворого, але i його близьких; сильнi страждання не можуть тривати безкiнечно. Звiсно, ii батько та кузина всiею душею жалiли бiдолашну, але в iхнiй жалостi вiдчувалася втома i розчарування. Їi хвороба давно стала для них сумним фактом, хвора була для них просто хворою, i щоразу, опустивши очi, вони просто пережидали, доки вщухне короткий шквал ii емоцiй. Це вже не страшило iх так, як страшило мене, я ж бо лякався щоразу. Я був единим, у кому ii страждання завжди викликали схвильований вiдгук, i ледь не единим, перед ким вона соромилася своеi нестриманостi. Коли вона втрачала контроль над собою, менi варто було заспокiйливо торкнутися ii руки та сказати щось на зразок: «Але ж мила панно Едiт», – i вона одразу ж опускала очi. Вона червонiла, i було видно, що найбiльше iй зараз хотiлося б утекти свiт за очi, якби не паралiзованi ноги. І жодного разу не було такого, щоб прощаючись, вона не сказала майже благальним тоном, вiд якого мене кидало в дрож: «Ви прийдете завтра? Адже ви не сердитеся на мене за те, що я сьогоднi наговорила дурниць?» У такi хвилини менi здавалося незбагненним i дивним, як це я, не даючи нiчого, окрiм щирого спiвчуття, отримував таку владу над людьми…
Але така вже юнiсть; кожне нове вiдкриття захоплюе ii повнiстю, до забуття, i в такому пiднесеннi не знае мiри. Щось дивне почало вiдбуватися зi мною, ледь я помiтив, що мое спiвчуття не лише радiсно хвилюе мене, але i благотворно дiе на оточення; вiдтодi, як я вперше усвiдомив вплив спiвчуття, менi стало здаватися, нiби в мою кров проникла якась отрута, зробила ii червонiшою, гарячiшою, пульсуючою i примусила швидше бiгти по жилах. Менi раптом стало чужим зацiпенiння, в якому я нидiв довгi роки, нiби у сiрих, холодних сутiнках. Сотнi дрiбниць, на якi я ранiше просто не звертав уваги, тепер цiкавили та хвилювали мене; скрiзь я помiчав подробицi, якi мене вражали та розчулювали, нiби вiд першоi зустрiчi з чужим стражданням мiй погляд став мудрiшим та проникливим. А оскiльки наш свiт – кожна вулиця i кожна кiмната – сповнений поворотами долi та гiркою нуждою, то усi моi днi проходили в постiйному i напруженому спостереженнi. Так, наприклад, виiжджаючи коня, я зловив себе на тому, що вже не можу, як ранiше, з усiх сил батожити його по крупу, бо мене одразу ж охоплював сором, а рубець горiв нiби на моiй власнiй шкiрi. А коли наш гарячкуватий ротмiстр бив навiдлiг по обличчю якогось бiдолашного гуцульського хлопака за те, що вiн погано приладнав сiдло, а винний стояв виструнчившись i не смiв поворухнутися, у мене гнiвно стискалися кулаки. Солдати, що стояли навкруги, мовчки витрiщалися або стиха посмiювалися, i лише я один бачив, як у хлопця з-пiд опущених повiк проступають сльози образи. В нашiй офiцерськiй iдальнi я бiльше не мiг терпiти жартiв на адресу незграбних чи безталанних товаришiв; вiдтодi як я, побачивши цю беззахисну, безпорадну дiвчину, зрозумiв, що таке муки безсилля, всяка жорстокiсть викликала в менi гнiв, всяка беззахиснiсть вимагала мого втручання. З тоi хвилини, як випадок промив менi очi гарячими краплями спiвчуття, я почав помiчати незлiченну кiлькiсть дрiбниць, котрi ранiше вислизали з-пiд мого погляду: простi речi, дурницi, але кожна з них зворушувала та хвилювала мене. Наприклад, я раптом помiчаю, що господарка тютюновоi крамнички, де я завжди купую сигарети, рахуючи грошi, пiдносить iх надто близько до опуклих скелець своiх окулярiв, i одразу ж у мене виникае пiдозра, що iй загрожуе катаракта. Завтра, думаю я, обережно розпитаю ii i може, навiть вмовлю нашого полкового лiкаря Гольдбаума оглянути ii. Або раптом бачу, що добровольцi останнiм часом вiдкрито iгнорують маленького рудого К.; здогадуюся про причину: в газетах писали (до чого тут вiн, бiдний хлопець?), що його дядька заарештували за розтрату; за обiдом я навмисне пiдсiдаю до нього i починаю розмову, одразу ж вiдчувши з його вдячного погляду, що вiн розумiе – я це роблю просто для того, щоб показати iншим, як несправедливо i погано вони вчиняють. Або випрошую пробачення для одного зi своiх уланiв, котрому невблаганний полковник присудив чотири години стояти пiд рушницею.
Щодня я знаходжу безлiч приводiв знову i знову вiдчувати цю раптово вiднайдену радiсть. І я даю собi слово: вiднинi допомагати всiм i кожному, скiльки вистачить сил. Не бути лiнивим i байдужим. Пiдноситися над самим собою, збагачувати власну душу, щедро вiддаючи ii iншим, роздiлити долю кожного, розумiючи i долаючи страждання великою силою спiвчуття. І мое серце, дивуючись самому собi, трiпоче вiд вдячностi хворiй дiвчинi, котру я мимоволi образив, i нещастя якоi навчило мене чарiвнiй науцi дiяльного спiвчуття.
Та скоро мене розбудили вiд романтичних мрiй, i до того ж, найбезжалiснiшим чином. От як все сталося. Того вечора ми грали в домiно, потiм довго розмовляли, i нiхто з нас не помiтив, як проминув час. Нарештi о пiв на дванадцяту я кидаю переляканий погляд на годинник i квапливо прощаюся. Ще в холi, куди мене проводжае батько Едiт, ми чуемо з вулицi шум, нiби гудуть сто тисяч джмелiв. Дощ перiщить як iз вiдра.
– Автомобiль довезе вас, – заспокоюе мене Кекешфальва.
– Це зовсiм непотрiбно, – вiдказую я; менi просто незручно, що водiю заради мене доведеться о пiв на дванадцяту ночi знову одягатися i виводити машину з гаража (таке турботливе ставлення до людей з’явилося в мене лиш останнiми тижнями). Але зрештою, надто вже спокусливо в таку собачу погоду спокiйно доiхати додому в затишнiй кабiнi, замiсть того, щоб добрих пiвгодини тьопати в тонких лакованих черевиках по шосе i промокнути до кiсток; i я поступаюся. Незважаючи на дощ, старий проводжае мене до автомобiля i сам вкривае менi колiна пледом. Водiй заводить машину, i ми мчимо крiзь бурхливу стихiю.
Дивовижно приемно i зручно iхати в автомобiлi, що пливе безшумно. Але ось ми вже звертаемо до казарми – як неймовiрно швидко ми домчали! – i я, постукавши у шибку, прошу водiя зупинити на площi Ратушi. В елегантному лiмузинi Кекешфальви до казарми краще не пiд’iжджати! Я знаю, нiкому не сподобаеться, якщо простий лейтенант, нiби якийсь ерцгерцог, iз блиском пiд’iде в шикарному автомобiлi, а водiй у лiвреi вiдчинить перед ним дверцята. На таке вихваляння нашi начальники дивляться скоса, а крiм того, iнстинкт вже давно застерiгае мене: якомога менше змiшувати два свiти – розкiшний свiт Кекешфальвiв, де я вiльна людина, незалежна та розпещена, i свiт служби, де я повинен без жодних нарiкань коритися, в якому я, жалюгiдний бiдака, кожного разу вiдчуваю величезне полегшення, якщо в мiсяцi не тридцять один день, а тридцять. Пiдсвiдомо одне мое «я» нiчого не хоче знати про iнше; iнколи я й сам не можу розрiзнити, котрий iз двох справжнiй Тонi Гофмiллер – той, у домi Кекешфальви, чи той, на службi?
Водiй слухняно гальмуе на площi Ратушi, за два квартали вiд казарми. Я виходжу, пiднiмаю комiр i збираюся швидше перейти широку площу. Але саме у цю мить дощ ринув iз подвоеною силою, i вiтер мокрим батогом вдарив менi в обличчя. Краще кiлька хвилин перечекати в якомусь пiдворiттi, думаю я, нiж бiгти два провулки пiд зливою; або, зрештою, можна зайти в кафе, воно ще вiдчинене, i посидiти у теплi, доки кляте небо не спорожнить своi найбiльшi поливальницi. До кафе всього шiсть будинкiв, i – дивись-но! – за мокрими шибками тьмяно мерехтить свiтло. Мабуть, товаришi ще сидять за нашим постiйним столиком – чудова нагода залагодити свою провину, адже менi вже давно варто було тут показатися. Вчора, позавчора, весь цей та й минулий тиждень я тут не був, i, чесно кажучи, у них е усi пiдстави на мене сердитися; якщо вже зраджуеш, то треба дотримуватися чемностi.
Я вiдчиняю дверi. Газовi рiжки в залi кафе для економii вимкненi, скрiзь валяються розгорнутi газети, а маркер Ойген пiдраховуе виторг. Але позаду, в iгровiй кiмнатi, я бачу свiтло i поблиск фiрмових гудзикiв: ну, звiсно, вони ще тут, цi запеклi картярi – старший лейтенант Йожi, лейтенант Ференц i полковий лiкар Гольдбаум. Напевне, вони давно скiнчили партiю, але все ще, лiниво розкинувшись, перебувають у добре менi знайомому станi ресторанноi дрiмоти, коли найважче – це зрушити з мiсця. Зрозумiло, що мiй прихiд, який перервав нуднi лiнощi, для них був як дар Божий.
– Привiт, Тонi! – вигукуе Ференц, нiби пiднiмае iнших за тривогою.
– Якi ж бо гостi в нашiм домi![11 - Маеться на увазi цитата з твору «Орлеанська дiва» Фрiдрiха Шиллера.] – декламуе полковий лiкар, котрий, як у нас дотепно говорять, страждае на хронiчний цитатний пронос.
Три пари сонних очей мружаться i посмiхаються менi.
– Привiт, привiт!
Їхня радiсть менi приемна. Вони дiйсно хорошi хлопцi, думаю я, нiскiлечки не образилися на мене за те, що я стiльки часу пропадав, навiть нiчого не пояснивши i не вибачившись.
– Чашку чорного, – замовляю я кельнеру, котрий сонно човгае ногами, i з незмiнним «Ну, що новенького?», яким у нас починаеться будь-яка зустрiч, пiдсуваю до себе стiлець.
Широке обличчя Ференца розпливаеться ще ширше, примруженi очi майже щезають у червоних, нiби яблука, щоках; повiльно, тягуче вiдкриваеться рот.
– Що ж, найсвiжiша новина, – задоволено посмiхаеться вiн, – що ваше благороддя знову зволило завiтати в нашу скромну халупу.
А полковий лiкар вiдкидаеться назад i декламуе з кайнцевською[12 - Кайнц Йозеф (1858–1910) – вiдомий австрiйський актор-трагiк.] iнтонацiею:
Шива, що пiд небесами,
вшосте зринув до землi
роздiлити разом з нами
смертнi радощi й жалi.[13 - Гете Й.-В. Балада «Бог i баядера». Переклад Василя Стуса.]
Всi трое дивляться на мене з посмiшкою, i менi одразу ж стае моторошно. Краще, думаю я, скорiше сам почну розповiдати, не чекаючи, доки всi почнуть розпитувати, чому я не з’являвся всi цi днi й звiдки прийшов зараз. Але не встигаю я вiдкрити рота, як Ференц багатозначно кивае Йожi та штовхае його лiктем.
– Глянь сюди! – показуе вiн пiд стiл. – Ну, що скажеш? Лаковi черевики у таку собачу погоду i новiсiнький мундир! Еге ж, Тонi свое дiло знае, пiдшукав тепленьке мiстечко. Мабуть, до дiдька добре там, у старого манихея, га? Щодня п’ять страв, розповiдав аптекар, iкра, каплуни, справжнiй Bols[14 - Сорт вiскi.] та вiдбiрнi сигари – це тобi не наше iдло в «Рудому левi»! Ох i Тонi! Йому пальця до рота не клади, а ми ж думали – простак!
Йожi одразу ж продовжуе:
– Тiльки вiн – товариш нiкчемний. Так, брате Тонi, замiсть того, щоб одного разу сказати своему старигановi: «Слухай, старий, е в мене два щирих приятелi, гарнi, чеснi, з хорошими манерами, я тобi якось iх покажу!», замiсть цього ти думаеш: «Нехай собi хлебчуть свое кисле пiльзенське та проперчують собi горлянки остогидлим гуляшем». Чудовий друг, нiчого й казати! Собi все, а iншим нiчого! Ну то принаймнi товстого «Упмана» ти менi принiс? Якщо так – то на сьогоднi я тобi вибачаю.
Всi трое смiються i прицмокують губами. Я раптово червонiю до коренiв волосся. Чорт забирай, звiдки цей клятий Йожi мiг дiзнатися, що Кекешфальва, проводжаючи мене, – вiн робить це щоразу, – дiйсно засунув у кишеню мундира одну зi своiх чудових сигар? Невже ii кiнчик стирчить мiж гудзиками? Хоча б не помiтили! Вiд збентеження я вдавано смiюся:
– Ще чого – «Упмана»! А дешевшi не хочеш? Думаю, що сигарета третього гатунку теж згодиться! – i простягаю йому вiдкритий портсигар. Але в ту ж мить вiдсмикую руку: позавчора менi виповнилося двадцять п’ять, дiвчата якимось чином про це дiзналися, i за вечерею, пiднiмаючи зi своеi тарiлки серветку, я вiдчув щось важке у нiй – це був портсигар, подарунок на день народження. Але Ференц устиг помiтити новий еtui:[15 - Портсигар (фр).] у нашiй тiснiй компанii найменша дрiбничка стае подiею.
