скачать книгу бесплатно
І ось ми майже впритул сидимо один навпроти одного; вiн мiг би, вiн повинен би вже почати, я чекаю на його слова з цiлком зрозумiлим нетерпiнням: про що йому, багатiю, мiльйонеру, просити мене, бiдного лейтенанта? Але вiн уперто дивиться вниз, нiби старанно розглядае своi черевики. Я тiльки чую його важке, здавлене дихання.
Нарештi Кекешфальва пiдводить голову – його лоб укритий бiсеринками вологи, – знiмае спiтнiлi окуляри, i без цього блискотливого заслону його обличчя одразу ж змiнюеться, стае якимось оголенiшим, нещасливiшим, трагiчнiшим; як дуже часто в короткозорих людей, його очi виявляються набагато бiльш тьмяними та втомленими, нiж за блискучими скельцями окулярiв. І я знову вiдчуваю, як мене захльостуе тепла хвиля, це спiвчуття – я тепер уже знаю – рветься назовнi. І раптом я бачу перед собою не багатого пана фон Кекешфальву, а старого, обтяженого турботами чоловiка.
Але ось, вiдкашлявшись, вiн починае:
– Пане лейтенанте, – хрипкий голос все ще непiдвладний йому, – я хочу попросити вас про одну велику послугу. Звiсно, я чудово розумiю, що не маю жодного права завдавати вам клопоту, адже ми ледь знайомi… хоча ви можете й вiдмовитися… звiсно, ви можете вiдмовитися… Мабуть, це зухвало i настирливо з мого боку, але я з першого ж погляду вiдчув до вас довiру. Ви, це вiдчуваеться одразу, добра, чуйна людина. Так, так, так! – тричi повторюе вiн у вiдповiдь на мiй заперечний жест. – Ви дiйсно хороша людина. У вас е щось, що викликае довiру, i часом… у мене таке вiдчуття, нiби вас менi послано… – вiн затнувся, i я зрозумiв, що вiн хотiв сказати «Богом», але не наважився, – послано менi як людину, з якою я можу говорити цiлком вiдверто… Мое прохання, зрештою, не таке вже й велике… Але що ж я все говорю, навiть не запитавши, чи ви бажаете мене вислухати.
– Що ви, авжеж!
– Дякую… Коли ти старий, варто лише подивитися на людину, i вже бачиш ii наскрiзь… я знаю, що таке хороша людина, знаю це завдяки моiй дружинi, упокой Боже ii душу… Коли вона мене полишила, це була перша з моiх бiд, а проте я тепер кажу собi: мабуть, воно i на краще, що iй не довелося побачити нещастя своеi дитини… вона цього не пережила б. Знаете, коли п’ять рокiв тому все почалося… я спочатку не вiрив, що так воно i залишиться… Та й чи можна собi уявити, що дитина – така ж, як усi – бiгае, граеться, кружляе дзигою… І раптом всьому цьому кiнець, кiнець назавжди… До того ж, кожен iз нас звик з благоговiнням ставитися до лiкарiв… раз у раз читаеш у газетах, якi чудеса вони роблять, – зашивають рани на серцi, роблять пересадку очей… то може… Хто ж буде сумнiватися в тому, що вони зможуть зробити найпростiшу рiч у свiтi… допомогти дiвчинцi, дитинi, котра народилася здоровою i завжди була цiлком здоровою, швидко стати на ноги? Ось чому я не дуже злякався спочатку i нiколи не вiрив, жодноi хвилини не мiг повiрити, що Бог допустить таке, що вiн покарае дитину – невинну дитину, на все життя… Та якби це сталося зi мною – що ж, моi ноги достатньо походили свiтом, я можу i без них обiйтися… І потiм, я не був хорошою людиною, я чимало зробив поганого за свiй вiк, я навiть… Про що я щойно говорив?… А, так… так ось, якби постраждав я – було б зрозумiло. Але як може Бог так схибити… вразити не того, кого треба, покарати невинного… адже це неймовiрно, щоб у живоi людини, у дитини, ноги раптом стали мертвими. І через що? Через якусь бацилу, кажуть лiкарi, думаючи, що цим усе сказано… Бацила… Але ж це порожнiй звук, вiдмовка; правда лише в тому, що дiвчинка лежить нерухомо, не може бiльше нi ходити, нi бiгати, нi пустувати, а ти стоiш поруч i нiчим не можеш iй зарадити. Це не можна усвiдомити, не можна!
Вiн швидко провiв долонею по сплутаному, вогкому вiд поту волоссю.
– Звiсно, я консультувався з багатьма лiкарями… не пройшов повз жодну знаменитiсть… усiх запрошував. Вони приiжджали, давали поради, говорили латиною i влаштовували консилiуми; один пробував одне, iнший – iнше; потiм вони оголошували, що сподiваються i вiрять, i iхали геть, отримавши свiй гонорар, а все залишалося, як i було. Тобто iй ставало трохи краще, правду кажучи, значно краще. Ранiше вона могла лише лежати, i все тiло було паралiзованим… Тепер хоча б руки й верхня частина тулуба цiлком нормальнi, вона може сама пересуватися на милицях… iй стало трохи краще, нi – треба бути справедливим – значно краще. Але нiхто з них не вилiкував ii зовсiм. Всi знизували плечима i повторювали: терпiння, терпiння, терпiння… Лише один не вiдступився вiд неi, лише один – доктор Кондор… не знаю, чи ви чули коли-небудь про нього? Адже ви з Вiдня?
Я зiзнався, що нiколи не чув цього iменi.
– Ну, звiсно, звiдки вам його знати – ви ж здорова людина, а вiн не з тих, хто любить галасувати про себе… Вiн не професор, навiть не доцент… i не думаю, щоб вiн мав широку практику… точнiше кажучи, вiн ii не шукае. Але це дивовижна, надзвичайна, особлива людина… не знаю, чи зможу я вам правильно пояснити. Його цiкавлять не звичнi випадки, з якими справиться кожен костоправ… Його цiкавлять лише важкi випадки, лише такi, перед якими iншi лiкарi опиняються в глухому кутi. Я людина невчена i, звiсно, не можу стверджувати, що доктор Кондор кращий за iнших лiкарiв, але в одному я твердо впевнений: як людина – вiн найкращий. Я познайомився з ним уже давно, коли хворiла дружина, i бачив, як вiн боровся за ii життя… Вiн був единим, хто до останньоi митi не хотiв вiдступати, i ще тодi я вiдчув: ця людина живе i помирае з кожним хворим. У нього – не знаю, чи вiрно кажу, – прямо якась жага – виявитися сильнiшим за хворобу… вiн – не те, що iншi, котрi прагнуть отримати бiльше грошей, професорське звання i чин радника двору… вiн нiколи не думае про себе, а завжди лише про iнших, про тих, хто страждае… О, це чудова людина!
Старий хвилювався, його очi, нещодавно втомленi, яскраво заблищали.
– Чудова людина, кажу я вам, вiн нiколи не покине напризволяще; в кожному випадку вiн вважае себе зобов’язаним вилiкувати хворого… я не вмiю це висловити як треба… але вiн нiби почуваеться винним, якщо йому не вдаеться допомогти… вiн вважае себе винним… i тому… ви менi не повiрите, але клянуся, це правда, – одного разу йому не вдалося те, що вiн задумав… вiн обiцяв однiй жiнцi, що втрачала зiр, вилiкувати ii… i коли вона все-таки ослiпла, вiн одружився з нею… Ви лише уявiть собi: молодий чоловiк одружився зi слiпою жiнкою, на сiм рокiв старшою за нього… нi краси, нi грошей, до того ж iще й iстеричка… Вона каменем висить у нього на шиi та навiть не вiдчувае до нього жодноi вдячностi… Це показуе, що вiн за людина, чи не так? Тепер ви розумiете, наскiльки я щасливий, що зустрiвся з ним… з людиною, котра пiклуеться про мою дитину так само, як i я. Я i в заповiт його внiс… Якщо хтось i здатен iй допомогти, то тiльки вiн. Дай-то Боже! Дай-то Боже!
Якийсь час старий сидить, склавши долонi, нiби при молитвi. Потiм рiзким рухом пiдсувае свiй стiлець ближче до мене.
– А тепер послухайте, пане лейтенанте. Я хочу вас про дещо попросити. Я вже казав вам, яка спiвчутлива людина цей доктор Кондор… Але, бачите… саме тому, що вiн хороша людина, я й непокоюся. Розумiете, я боюся… боюся, що вiн, жалiючи мене, не говорить правди, не говорить усiеi правди. Вiн постiйно запевняе мене, що дiвчинцi неодмiнно стане краще, що вона зовсiм одужае… але щоразу, коли я запитую його прямо, коли ж нарештi це станеться i скiльки нам ще треба чекати, вiн ухиляеться вiд вiдповiдi, повторюючи знову i знову: «Терпiння, лише терпiння!» Але я повинен бути впевненим… адже я стара, хвора людина, i менi треба знати, чи доживу я… чи побачу ii здоровою, зовсiм здоровою… Нi, повiрте, пане лейтенанте, я бiльше не можу так жити… я повинен чiтко знати, чи одужае вона i коли… менi треба знати, бо я не можу довше терпiти цю невизначенiсть…
Не в змозi опанувати хвилювання, Кекешфальва встав i стрiмко пiдiйшов до вiкна. Я знав цю його звичку. Щоразу, коли на очi йому наверталися сльози, вiн рвучко вiдвертався, ховаючи обличчя. Старий теж не хотiв, щоб його жалiли, – вiн був схожий на свою дочку! Правою рукою вiн незграбно намацав задню кишеню сумного чорного сурдута, зiбгав i витягнув хустку; марно вiн намагався зробити вигляд, нiби витирае пiт з чола, – я надто ясно бачив його почервонiлi повiки. Вiн пройшовся кiмнатою. Раз, удруге; щось скрипiло i стугонiло, i я не знав, що це; чи то прогнилi дошки пiдлоги пiд його ногами, чи то вiн сам, старий, дряхлий чоловiк. Нарештi, нiби зiбравшись зануритися у воду, вiн глибоко видихнув:
– Пробачте… я не хотiв про це говорити… про що це я? А, так… завтра знову приiжджае з Вiдня доктор Кондор, вiн попередив по телефону… вiн вiдвiдуе нас регулярно, раз на кожнi два-три тижнi… Якби це залежало вiд мене, я б узагалi не вiдпускав його звiдси… вiн мiг би жити тут, у нас, я платив би йому стiльки, скiльки вiн зажадав би. Але вiн каже, що треба дивитися хвору через певний промiжок часу… ага… Що ж я хотiв сказати? Ага, згадав… так ось, завтра вiн приiжджае i в другiй половинi дня оглядатиме Едiт; зазвичай вiн залишаеться у нас на вечерю, а вночi швидким повертаеться у Вiдень. І ось я подумав: якби хтось просто так, мiж iншим, запитав його… хтось цiлком стороннiй, кого вiн не знае… запитав би його просто так… при нагодi, як запитують про справи у знайомих… Запитав би, як, власне, там справи з ii хворобою, i чи вважае вiн, що дiвчина взагалi колись одужае… i чи буде вона зовсiм здоровою… ви розумiете? Зовсiм здоровою… i скiльки, на його думку, це ще триватиме… У мене таке передчуття, що вам вiн не збреше… Адже вас йому не треба жалiти, вам вiн зможе спокiйно сказати правду… вiд мене вiн змушений ii приховувати – зрештою, я батько, до того ж, стара, хвора людина, i вiн знае, що все це шматуе менi серце… Але, звiсно, ви мусите почати цю розмову випадково, ненароком… так, як зазвичай запитують у лiкаря про здоров’я незнайомця… Ви не вiдмовите?… Ви зробите це для мене?
Хiба мiг я вiдмовити? Передi мною сидiв старий i зi сльозами на очах чекав на мое «так», нiби трубного гласу Судного дня. Певно, що я йому це пообiцяв. Вiн одразу ж радiсно простяг до мене обидвi руки:
– Я знав! Я знав це ще того разу, коли ви прийшли до нас знову i були такi добрi до дiвчинки опiсля… ну, ви пам’ятаете… ще тодi я одразу побачив: ось людина, яка мене зрозумiе… вiн, i тiльки вiн, запитае у лiкаря… І… я обiцяю вам, я вам клянуся, жодна душа про це не дiзнаеться, нi тепер, нi пiзнiше, нiхто – нi Едiт, нi Кондор, нi Ілона… тiльки я буду знати, яку послугу, яку неоцiненну послугу ви менi зробили…
– Та що ви, пане фон Кекешфальва… адже це така дрiбниця…
– Нi, це не дрiбниця… ви менi робите дуже велику… величезну послугу… величезну! І якщо… – Вiн трохи нагнувся, i його голос, нiби боязко ховаючись, зазвучав тихiше: – Якщо я, зi свого боку, чимось… чимось зможу вам допомогти… може, ви…
Мабуть, я зробив якийсь зляканий рух (невже вiн хотiв одразу ж зi мною розплатитися?!), бо вiн поспiхом додав, трохи заiкаючись, що з ним траплялося завжди вiд великого хвилювання:
– Нi-нi, зрозумiйте мене правильно… я зовсiм не думаю… я не маю на увазi нiчого матерiального… я хотiв лише сказати, що… я хотiв лише… У мене хорошi зв’язки… Я знаю багатьох людей у мiнiстерствах, i у вiйськовому мiнiстерствi також… а в наш час нiколи не завадить мати людину, на яку можна покластися… звiсно, лише це я i мав на увазi… Кожному може випасти така мить… ось… лише це я й хотiв вам сказати.
Боязливе збентеження, з яким Кекешфальва запропонував менi свою допомогу, змусило мене присоромитися. За весь цей час вiн жодного разу не глянув на мене, а говорив кудись униз, нiби звертаючись до власних рук. Лише тепер вiн тривожно пiдвiв очi, намацав знятi окуляри й насунув iх на нiс тремтячими пальцями.
– Може, – пробурмотiв вiн, – нам тепер краще пiти до будинку, бо… а то Едiт зверне увагу, що нас так довго немае. На жаль, з нею доводиться бути надзвичайно обережним: вiдтодi, як вона захворiла, у неi якась загострена чутливiсть: сидячи у своiй кiмнатi, вона знае все, що робиться в домi… про все здогадуеться ранiше, нiж устигаеш вiдкрити рота… І якщо вона, чого доброго… ось чому нам iз вами краще повернутися, допоки в неi не виникло пiдозри…
Ми пiшли в будинок. У вiтальнi нас уже чекала Едiт у своему вiзку. Коли ми зайшли, вона пiдняла своi сiрi проникливi очi, нiби бажаючи прочитати на наших обличчях те, про що ми говорили. І оскiльки ми не виказали себе навiть натяком, вона весь вечiр залишалася мовчазною та замкнутою.
Прохання Кекешфальви – по можливостi невимушено розпитати незнайомого менi лiкаря, якi шанси паралiзованоi дiвчини на одужання – я назвав «дрiбницею»; дiйсно, ця справа, якщо подивитися на неi збоку, не вимагала великих зусиль. Але я навiть не можу пояснити, як багато значило це непередбачуване доручення для мене самого. Адже нiщо так не пiдсилюе почуття власноi гiдностi в молодоi людини, нiщо так не сприяе формуванню його характеру, як несподiвано поставлена перед ним задача, здiйснення якоi залежить цiлком i повнiстю вiд його власноi iнiцiативи та його власних сил. Звiсно, вiдповiдальнiсть випадала на мою долю i ранiше, але завжди лише службова, вiйськова, котра неодмiнно зводилася до дiй, якi я як офiцер повинен був вчинити, пiдкорюючись наказу начальника i не виходячи за межi ясно окресленого кола обов’язкiв, – наприклад, прийняти командування ескадроном, забезпечити доставку вантажу, закупити коней, вирiшити суперечку мiж нижчими чинами. Всi цi накази i iх виконання були встановленi статутом, всi вони передбачалися iнструкцiями – писаними i друкованими; в сумнiвних випадках варто було звернутися за порадою до старшого та досвiдченiшого товариша, щоб перекласти на чужi плечi ношу вiдповiдальностi. Але Кекешфальва звернувся з проханням не до офiцера, а до мого внутрiшнього «я», чиi здiбностi та можливостi, досi не пiзнанi ним самим, ще треба було виявити. І коли ця чужа людина, потребуючи допомоги, з усiх своiх друзiв i знайомих обрала саме мене, його довiра завдала менi бiльшоi радостi, нiж усi колишнi похвали начальства та товаришiв.
Щоправда, радiсть прийшла разом iз певною збентеженiстю, бо вона вперше показала менi, яким нечутливим i пасивним до цього часу було мое спiвчуття. Як я мiг, буваючи в цьому домi, не поставити найпростiшого запитання, що виникае саме по собi: чи надовго бiдолашна залишиться паралiзованою? Чи здатне лiкарське мистецтво знайти спосiб проти цiеi недуги? Яка ганьба! Жодного разу я не запитав про це нi Ілону, нi батька, нi нашого полкового лiкаря. Я сприймав хворобу Едiт як факт, що здiйснився, як щось непоправне; тривога, котра вже багато рокiв мучила батька, заскочила мене раптово, нiби куля. А що, коли цей лiкар дiйсно зможе позбавити дiвчину вiд страждань? Якби бiднi, скутi нерухомiстю ноги знову могли вiльно й легко крокувати, якби це ображене Богом створiння знову змогло вихором носитися сходами – вгору, вниз! – гнане власним смiхом, iз захватом та пiднесенням! Я нiби сп’янiв вiд цiеi думки, уявивши собi, як ми удвох, утрьох будемо скакати верхи полями, як вона, замiсть того, щоб сидiти в очiкуваннi у своiй темницi, зможе зустрiти мене бiля ворiт i пiти зi мною на прогулянку. З нетерпiнням я рахував тепер години, щоб швидше розпитати про все незнайомого лiкаря, може, навiть iз бiльшим нетерпiнням, нiж сам Кекешфальва; ще жодного разу в життi жодне завдання не уявлялося менi таким важливим.
Наступного дня, швидко звiльнившись вiд справ, я ранiше, нiж зазвичай, з’явився в маетку. Проте цього разу мене зустрiла лише Ілона. Приiхав лiкар iз Вiдня, пояснила вона, зараз вiн у Едiт i, напевне, оглядае ii сьогоднi особливо пильно. Вiн там уже двi з половиною години, i, треба думати, Едiт буде надто втомлена, щоб вийти до нас. Сьогоднi менi доведеться вдовольнитися лише ii товариством. «Звичайно, якщо ви не маете кращих варiантiв», – додала вона.
З цього зауваження я iз задоволенням зробив висновок (завжди втiшно, коли таемниця довiрена лише тобi одному), що Кекешфальва не втаемничив ii у нашу розмову. Проте я й виду не подав. Щоб чимось зайнятися, ми сiли грати в шахи; минуло чимало часу, перш нiж, жваво розмовляючи, увiйшли Кекешфальва та доктор Кондор. Менi довелося опанувати себе, щоб не виказати певноi розгубленостi, бо перше почуття, котре мене охопило, коли я пiдвiвся назустрiч доктору Кондору, було абсолютне розчарування. Дiйсно, коли нам розповiдають багато цiкавого про незнайому людину, наша уява заздалегiдь вимальовуе його образ, щедро витрачаючи на це своi найдорогоцiннiшi, найромантичнiшi спогади. Щоб уявити собi генiального лiкаря, яким змалював менi Кекешфальва доктора Кондора, я вдався до тоi схеми, використовуючи яку посереднiй режисер i театральний гример виводять на помiст тип лiкаря: одухотворене обличчя, гострi, проникливi очi, поважна постава, блискуче красномовство. Ми знову i знову неминуче робимо цю помилку, вважаючи, що природа надiляе своiх обранцiв непересiчною зовнiшнiстю. Ось чому я просто сторопiв, коли раптово опинився перед низьким огрядним чоловiком, лисим та короткозорим; пом’ятий сiрий костюм, запорошений тютюновим попелом, погано зав’язана краватка, а замiсть гострого погляду, котрий миттево ставить дiагноз, я зустрiв тьмянi очi, якi сонно дивилися крiзь пенсне в дешевiй металевiй оправi. Ще перш нiж Кекешфальва вiдрекомендував мене, Кондор простяг менi маленьку вологу руку i, одразу ж вiдвернувшись, узяв сигарету з низького столика. Потiм утомлено потягся.
