скачать книгу бесплатно
Вона мае таемницю
Сурженко Олегiвна Маргарита
Мiстичний детектив
Втративши батькiв пiд час шторму, дiвчинка Кiра опиняеться на безлюдному островi. Блукаючи посеред тропiчних дерев, вона знаходить покинутий храм, в якому раптом починае бачити потоки – потоки достатку та бiдностi, удачi та нещастя, свiтла та темряви… Кiра розумiе, що це – невiдома iй ранiше суперсила. За допомогою цiеi суперсили Кiра не просто вибираеться з острову, а починае нове життя.
Через кiлька рокiв, ставши вiдомою письменницею, вона виходить замiж за улюбленого чоловiка, але з часом виявляеться, що ii успiхи не всiм подобаються, заздрiсть до ii таланту призводить до того, що дехто хоче присвоiти ii недописану книгу i взагалi… вбити ii. Чи допоможе Кiрi ii суперсила? Чи врятують потоки?..
Маргарита Сурженко
Вона знае таемницю
Роздiл 1
Я сиджу бiля океану i дивлюся на хвилi, що зустрiчаються з камiнням. Я дивлюся на птахiв, якi лягають на повiтрянi потоки i пiднiмаються вгору. Я торкаюся ногами води. Заплющую очi.
Я пiрнаю в могутнi хвилi океану i вiдчуваю iх силу. Стрiмкий потiк крижаноi гiрськоi рiчки несе мене, ii холод пронизуе мене наскрiзь. Я лягаю на прозору воду басейну, i мiй погляд спрямовуеться в нiчне небо. І хоч у ньому не видно зiрок, вода вiддзеркалюе вогнi хмарочосiв, i вони вселяють вiдчуття: я – частина майбутнього. Я пiрнаю у рiчку, в яку заводи зливають промисловi вiдходи, бруд залишаеться на моiй шкiрi, свiтлий купальник стае коричневим. Я лягаю на хвилi моря, i воно утримуе мене. А сонце вже сiдае за горизонтом, i вiд цього вода стае рожевою, цi барви розливаються по тiлу. Я – у потоцi.
Я пам’ятаю, що тато того ранку був дуже пiднесений, а мама – дуже гарна. Менi здаеться, вони знали, куди прямуватиме наш катер, i вiдчували кожну мить, смакували кожну секунду. Мама заплела менi «колоски», щоб я не намочила волосся. Намазала мене захисним кремом вiд сонця. Я пiдбiгла до тата i покрасувалася перед ним у своему новому купальнику з рюшами. Вiн сказав, що я його маленька русалочка. Я простягла йому рятiвний круг, щоб вiн надув його. Вiн подивився на мене i сказав:
– Так ти нiколи не навчишся плавати!
І викинув його за борт нашого катера – ми ще стояли на пристанi. На палубi тато почав готуватися до вiдправки. Я ж узяла мотузку i почала виловлювати круг, щоб затягти його на борт. Нiчого не виходило – хвилi вiдносили його все далi й далi. Сонце вранцi свiтило дуже яскраво. Хвилi так красиво виблискували, що я раптом вирiшила: не можна здаватися! Я ще раз закинула свою мотузку, i вона зачепила круг. Потягнула – i ось моя здобич уже в руках! Я радо притулила його до себе i раптом побачила тата, що стояв поруч з риболовецьким ножем. Вiн повторив свою фразу:
– Так ти нiколи не навчишся плавати!
Пiдiйшов i проткнув мiй круг ножем i жбурнув його геть.
– Вирiвняй плечi!
– Я ще не зовсiм добре плаваю… Як у вiдкритому морi без круга…
– Довiрся морю, вiдчуй його, – промовив батько. – Я ось уже кiлька рокiв вчу тебе плавати i бачу, на що ти здатна. Поки не повiриш у своi сили – так i будеш триматись за круг замiсть того, щоб вiльно плити. Смiливiше!
– Але ж там дуже глибоко.
– Яка рiзниця? Адже вся сила – в тобi! Просто повiр – i допливеш.
Я подивилася на мого дужого тата i повiрила йому. Вирiшила, я зможу i без круга.
Ми вирушили в плавання на катерi. Про погоду щось казали по радiо, але тайською мовою, яку нi я, нi батьки не розумiли. Отож ми довiрилися небу. Воно було ясне. Ми рiшуче помчали у вiдкрите море. Я торкалася хвиль руками.
Ставало все спекотнiше. Мама ще раз намазала мене кремом i дала капелюшка. Мотор перестав ревти, i ми повiльно зупинилися посеред моря. Мама вже була в костюмi для пiрнання, тато закрiплював на ii спинi балони з повiтрям.
– Плавай недалеко вiд човна, – сказала мама. – Тiльки обережно.
– І ви теж.
Тато надягнув свiй костюм, пiдштовхнув маму, а потiм зiстрибнув сам. Вони занурилися пiд воду. Там, де щойно море вирувало вiд бульбашок, вже була морська гладiнь, i лише слабкi хвилi розходилися по водi. Я нерiшуче торкнулася води кiнчиками пальцiв ноги. Нi, лiпше було залишатись на катерi.
Мiй тато обожнював плавати, а мама була водним знаком за Зодiаком. Вони познайомилися у водi – побачили одне одного на глибинi десяти метрiв – у масках, в тiсних костюмах i з аквалангами, незграбнi й смiшнi. Але за легендою – закохалися одне в одного вiдразу, бо мiж ними виник якийсь зв’язок. Тiльки згодом, пiднявшись на поверхню, вони розгледiли одне одного краще, кожен про себе знаючи напевно, що зустрiли того самого. А потiм з’явилася я. Вони з дитинства намагалися привчити мене до води. Щодня занурювали мене новонароджену у ванну, а я вже тодi вередувала i в холоднiй, i в гарячiй водi. Вимагала витягнути мене та покласти на сухе лiжко. Але вони не розумiли мене, тому щодня продовжували купати.
Коли я трохи пiдросла, мама часто розповiдала менi казки про море та океан. Коли ми гуляли бiля рiчки, вона казала, що життя – це вiчний потiк, i сенс життя в тому, щоб цей потiк повсякчас рухався. Вона говорила, що цей потiк i е Бог, i вiн завжди допомагатиме тому, хто намагатиметься свiй потiк рухати вперед. Адже людина в потоцi – помiчник Бога. Отже, потрiбно лише довiритися потоку. Вона говорила, що чим би я не займалася в життi, я маю бути впевнена, що мiй потiк приведе мене до мети. І подумки уявляти, куди пливеш, i тодi потiк принесе тебе в потрiбне мiсце. Головне —вiрити.
Тато був не таким глибокодумним. Вiн просто любив риболовлю, щоб приносити щедрий улов. Любив подорожi, щоб пiрнати пiд воду з аквалангом. Вiн був добувач i дослiдник. Мрiяв переiхати з Киева кудись, ближче до моря. До Іспанii або хоча б до Одеси. Але мiг вирушати до морських глибин лише пiд час вiдпустки, та й то ненадовго. Море снилося йому, пiдводне полювання було темою номер один пiд час розмов з друзями, а планування наступноi подорожi було найулюбленiшою темою пiд час сiмейних вечерь. Коли я була дитиною, далекi мандри були не дуже популярнi. Отож друзi татовi дивувалися: чому вiн не купить для сiм’i квартиру? В Киевi або ж бiля його омрiяного моря. Ми на той час жили в орендованiй квартирi в центрi мiста. Вiдповiдь була очевидна – море. Як мiг тато позбавити нашу родину зустрiчi з морем, збираючи грошi на нерухомiсть? Нiяк.
А я була неначе не iхня дитина – боялася води. Адже у водi можна потонути, захлинутися, загубитись… Я не розумiла: як можна пiдкорити хвилi, пiдлаштовуватися пiд них? Та й навiщо, якщо можна лiпити палаци з пiску на березi. Як можна розслабитися, вiдiрвавши ноги вiд землi? Чому б не використовувати своi ноги – чудовий винахiд еволюцii? Адже ми – не риби.
Мама i тато чомусь довго не виринали. На небi вже з’явилися хмари, подув холодний вiтер. Хвилi стали вищi. Тато буде розчарований – адже я досi так i не пiрнула у воду. Вирiшила зануритися скраечку, щоб намочити трохи купальник, тримаючись за драбину. Скажу потiм батькам, що плавала…
Спустилася до води, вона була холодна, адже я добряче нагрiлася на сонцi. Занурилася i швидко вилiзла. Батьки не поверталися. Я вже почала хвилюватися, зазвичай вони пiрнали десь хвилин на двадцять. Менi здавалося, що минуло вже значно бiльше. Мiй купальник встиг висохнути. Я походила по катеру, посидiла в каютi, знову пiдiйшла до драбини та полiзла до солоних хвиль, щоб намочити купальник. Цього разу навiть голову опустила, щоб волосся стало мокрим. А потiм страх заполонив мое серце, я швидко полiзла назад на катер, сiла, заспокоiлась, я у безпецi. Але батьки не повертались. Серце знову билось все тривожнiше. А раптом на них напала акула? Або вони зачепилися там за камiння? А може повiтря в балонах скiнчилося?
«Будь ласка, повернiться!.. – благала я. – Я зараз занурюся у воду, а ви тимчасом повернетеся, гаразд?»
І я втрете залiзла у воду, прихопивши з собою маску i трубку. Цього разу вiдпустила руку вiд дробини i вiддалась морю. Махала ногами посеред хвиль. Опустила обличчя в масцi пiд воду, намагаючись розгледiти щось на днi. Вода була прозора, i все було добре видно. Але iх я так i не могла вгледiти. Я вилiзла i побiгла за рушником, довго не могла знайти його. Хмари на небi стали сiрими. Коли вибiгла назад, тато вже стояв на палубi.
– Тату! Чом ви так довго? Де мама?
– Вона знайшла на днi скриню зi скарбами!
– Правда?
– Та нi. Просто побачила якусь рибу, ми такоi ранiше не бачили. А там далi —дуже красивий пiдводний риф. Невимовна краса, важко вiдiрватися. Пiрнеш iз нами?
– Але ж сонце вже зайшло. Краще пливти до берега.
– Ну чому моя доня така боягузка? Ти просто боiшся пiрнати, хiба нi?
– Боюся.
– Якщо не побореш свiй страх – не зможеш знайти скарби. Адже вони – на глибинi!
– Там усього лише слизькi риби. Я роздивлюся iх у акварiумi в мiстi.
– Уяви, як це – бути першим, хто знайде дивовижну рибу на глибинi, в ii природнiй середi!
Нарештi я почула плескiт води – то мама випiрнула i почала вилазити на катер. Витягнувши трубку з рота, сказала:
– Пропоную попоiсти. – Вона зняла костюм i стала розтирати шкiру, що взялася мурашками вiд холоду. А тодi додала: – А потiм пiрнемо ще раз, а тодi пришвартуемося на островi, отам далi, по курсу…
Хвилi почали все сильнiше гойдати катер, але це не хвилювало нi тата, нi маму. Вони захоплено говорили про пiдводнi рифи i про риб.
Такими я iх i запам’ятала – пiднесеними. Мама готувала обiд, нарiзала огiрки та помiдори, а я похапцем хапала щось i запихала до рота. Це була така гра – непомiтно поцупити щось iз дошки, адже так воно смачнiше. Мама удавано сварила мене, але робила це лагiдно, як i все, чого торкалася – руками, поглядом, словом.
Тато порпався з балонами. А я вже хотiла на берег, бо менi було нудно. Ми пiдобiдали. З неба почав сiятись дощ. Замiсть того, щоб вiдпочити пiсля обiду, батьки вирiшили дослiдити глибини ще раз. Одягли пiдводнi костюми, стрибнули у воду.
Я взяла миску iз рештками салату i сховалася вiд дощу пiд рушником. Дощ капав на огiрки та помiдори. Я iла i уявляла, що це чiпси. В нашiй родинi вони були пiд забороною. А моi однокласники могли хрумтiти iх досхочу! Я думала про те, що ще не засмагла як слiд, бо сонце зайшло за хмари. І в школi менi навiть не повiрять, що я була на морi.
Катер гойдало все сильнiше. Я й не думала, що таке бувае. Що сонячний день може так стрiмко перетворився на штормовий. І блакитне небо стати чорним. Вiтер, дощ та хвилi малювали таку картину, нiби от-от мав зчинитись ураган. Я трималася за поручень з надiею: коли ж вони повернуться? Хвилi скаженiли, я ще нiколи не бачила таких. Мене кидало туди-сюди, порожня миска ковзала по палубi. Може хвилi розсердилися на мене за те, що не хотiла плавати? Може хвилi вирiшили навчити мене? А раптом вони вирiшили забрати моiх батькiв, щоб покарати мене, а потiм i мене поглинуть?
Почало заливати палубу. Я заплакала. Зараз би дуже знадобився мiй рятiвний круг. Але вiн валявся на палубi з великою дiркою. Я кинулась шукати в каютi рятувальний жилет чи рятiвний човен. Знайшла великий жилет, начепила його. А коли чергова хвиля хитнула катер i затопила палубу, я випала за борт. Згадала маминi слова: потрiбно довiритися потоку, розслабитися, i вiн принесе тебе куди треба.
* * *
Я вiдкрила очi i побачила сонячне небо. Нiбито менi все те наснилося. Але це було насправдi – я була на березi в жилетi, почала вiдкашлюватися… Навколо плавали уламки катера.
Я пiдхопилася на ноги, видивляючись своiх батькiв. Їх же могло викинути на берег, як i мене! Вони мають бути живi! У них же балони!
Я блукала берегом, але не побачила нiкого. Зайшла в море глибше. Знаете як бувае, коли потрiбно виходити з дому, ти поспiшаеш, а навушники знайти не можеш. Або блиск для губ. І ти ходиш туди-сюди по колу, дивишся в тих мiсцях, де вже дивився, блукаеш в пошуках того, що незрозумiло де заховано, точно знаеш, воно десь тут i не знаходиш. Надiя тримае тебе в колi, не вирватись iз нього нiяк. Ти плентаешся тим же маршрутом вже вкотре, це безглуздо, бо надiя слiпа i дурна.
Я шукала iх, кликала, кричала. Та лише вiтер дув менi в обличчя, а сонце свiтило, як i ранiше. Нiбито вчора воно зрадницьки не кинуло нас посеред моря, полишивши на поталу урагану. Я ходила скрiзь, але не знаходила тих, хто менi був так потрiбен тодi.
Сiла на берег. Що ж тепер? Я вижила, але невже мене чекае тривала i болiсна смерть? Вiд голоду чи дикоi тварини, самотностi чи страху, вiд урагану, холоду дикоi ночi або ж вiд болю втрати. Залишалося лише чекати, у який саме спосiб життя буде стирати мене.
Я заплакала вiд вiдчаю i страху, але знову надiя штовхала мене вперед. Я вирiшила пiти в глиб острова. Тут могли жити люди. Вони врятують мене, а потiм знайдуть i моiх батькiв, якi десь у морi чекають допомоги.
Лiс був геть непрохiдними джунглями, що вбивали надiю на зустрiч iз людьми. Було несхоже, що тими лiсами хтось ходив до мене. Доводилось щокроку прокладати шлях через густi хащi, як дряпали моi ноги. Я вже подумала: може, повернутися назад? Але вирiшила iти далi. Попереду хоча був хоч якийсь шанс на порятунок.
Пробираючись через хащi, я дивилася на сонце, яке стало моiм компасом. Щодалi я заглиблювалася, то виразнiше вiдчувала, що я – едина людина на цьому островi. Тому зосередила свою увагу на пошуку чогось iстiвного, фруктiв чи кокосiв. Але i iх як на зло нiде не було видно, що породжувало ще бiльший вiдчай. Але й спонукало продиратися крiзь заростi, нiби якесь чуття вело вперед.
Через якийсь час я вийшла на галявину i побачила… будiвлю. Спочатку дуже зрадiла, але ретельнiше роздивившись, побачила, що будiвля геть зруйнована. Проте, до мене тут вже хтось жив, а значить я не в якомусь бермудському трикутнику чи певнiй непрохiднiй глушинi, наскрiзь зiтканою з самотностi. Значить, тут хоча б в минулому були люди, i мою самотнiсть можна розбавити зв’язком з минулим, яке залишило слiди в теперiшньому часi.
Крiзь стiни вже встигли прорости дерева, iх покривав мох. Стару будiвлю поглинала навколишня природа, знищуючи ii. Звiдкись раптом вибiгла мавпа, подивилася на мене i стрибнула на дерево. Я засумнiвалася – чи треба йти туди? В руiнах можна сховатися вiд дощу, якщо небо знову зробить менi цей сюрприз. Але там мене не знайдуть рятувальники, не побачать з лiтака, не почують з корабля.
Але щось змусило зазирнути в руiни. Цей стародавнiй закинутий храм манив, нiби магнiт. Побоюючись мавп i прикриваючи долонею обличчя, я ступила на кам’янi сходинки i вiдчула босими ногами iх прохолоду. Земля була тепла i волога, а камiння вселяло якусь дивну впевненiсть своею мiцнiстю. Я зробила ще крок i опинилася бiля дверей, якi бовталися на петлях. Раптом з будiвлi вилетiли птахи, я сахнулася, але потiм упевнено ступила вперед.
Будiвля була всерединi чимось схожа на храм. У нiй стояли напiвзруйнованi колони, а навпроти дверей було пiднесення i невелика статуя Будди. Той, що досягнув просвiтлення, посмiхався менi. Як же я йому позаздрила тодi. Вiн прожив свое довге життя i знайшов в ньому стiльки причин для своеi просвiтленоi тихоi спокiйноi посмiшки, тодi як моi днi були приреченi. Страх знову опанував мною. Я сiла на кам’яну сходинку бiля Будди. Як же я буду тут? Здичавiю, перетворюся на тварину? Помру вiд голоду? А якщо вцiлiю – чи побачу батькiв? Навiщо, навiщо ми вирушили в цю кляту подорож! Якби ж то могла дременути з катера i потягнути iх за собою! Або ми залишилися вдома, щоб не летiти в цi далекi краi. Якби ж вони не пiрнали в отi морськi глибини, були зараз поруч. Якби ж не море.
А Будда все продовжував посмiхатися менi. Сонячний промiнь впав менi на колiно. Вiн був таким теплим, що в мить моi тривоги розвiялися.
«Мамо, це ти?» – прошепотiла я. І раптом уперше переповнилася упевненiстю, що вони – в кращому мiсцi. І зараз моя матуся даруе менi свое нiжне тепло i любов. А мрiя тата збулася – вiн не просто поiхав до моря – вiн залишився в ньому жити назавжди. Замiсть скорботи, я вiдчула якесь блаженство. З потойбiччя до мене доторкнулася мама. Я дивилася на промiнь, що зiгрiвав мене.
Я раптово перестала iснувати в своiх страхах та проблемах, я розчинилась в системi, в якiй знаходилась, побачила навколо стародавнiй храм, наповнений причинами i наслiдками, наповнений переплетенням доль, питань i вiдповiдей. Замiсть переживань про минуле, замiсть образи на долю, замiсть переймання про майбутне я бачила лише сонячний промiнь на своему колiнi i нiбито стала цим променем, усвiдомлюючи взаемозв’язок всього у Всесвiтi i усвiдомлюючи те, що я не зможу померти, я вже частина всього сущого, менi нiколи не вдасться досягти дна, адже дна не iснуе. Неможливо впасти, адже ми е частина Бога, i вiн утримае нас, i, падаючи вниз, ми в кiнцi впадемо назад з неба, але побачимо все в новому свiтлi, пролетiвши по колу всю Землю по шляху, накресленому Богом i названому долею. Я усвiдомила: все, що сталося, повинно було трапитися. І це усвiдомлення прийшло разом з янгольським турботливим теплом.
Я дивилася на сонце, поки промiнь не змiнив свiй нахил. Здавалося, я цiлу вiчнiсть провела в забуттi. Промiнь вже покинув мене. Я зажадала знову потрапити в те прекрасне мiсце, де можна нi про що не хвилюватися. Перемiстивши свое колiно в його сторону, я зрозумiла, що наздоганяю промiнь, а бiгати за променем не варто, адже бiльше усвiдомлень вiн менi не давав. Промiння саме знайде тебе тодi, коли прийде час. Я сiла так, щоб колiно знову було зiгрiте його теплом. Але промiнь тепер був лише променем i не давав нiяких нових усвiдомлень. Я знову ризикувала провалитися в тривоги i жаль. Але не стала. Я вирiшила: неодмiнно виберуся з цього острова i напишу про нього книгу. Я вирiшила, що моi батьки будуть жити в словах, адже я вкладу iхню мудрiсть в речення i глави. Отже – я буду жити вiчно, i вони будуть жити вiчно.
Я обернулася до Будди, i його усмiшка була вже зовсiм iншою. Не дратувала i не викликала нерозумiння, скорiше навпаки – i я теж посмiхнулася трохи схоже. Я заздрила тому, що вiн прожив свое життя, зумiв осягнути те, що змусило його посмiхатися i зберiг цю посмiшку. Але насправдi це вiн повинен заздрити менi – адже мое життя ще попереду, i я збиралася боротися за нього. Я була в грi, а вiн хоч i виграв, але вже не грав.
Я йшла до моря i згадувала маминi слова про потiк. Якщо Бог – це потiк, вiн обов’язково допоможе вибратися з острова та опинитись вдома.
* * *
По дорозi я була бiльш уважна й рiшучiше налаштована i менi вдалося знайти якiсь плоди. Вони були кислi i не особливо соковитi, але одним своiм iснуванням вже заспокоiли мене. А бiля самого берега менi навiть вдалося знайти кiлька зелених бананiв. Також я побачила кокоси на пальмi. Кiлька сотень кидкiв палицею вгору, i я збила собi один. Камiнням розбила панцир кокоса – i нарештi втамувала спрагу.
Почала шукати на березi якiсь кориснi речi, якi хвилi могли винести з катера. Сподiвалася знайти щось: запальничку або ножа, порожню пластикову пляшку, щоб зберiгати воду, якщо джерело пощастить знайти. Але море виплеснуло тiльки якусь дошку, шматок каната i за iронiею долi – дiрявий круг. Я виклала з камiння та гiлок на березi три великi лiтери SOS, бо так колись робили у фiльмi. Це вiдволiкло мене вiд тривожних думок, що насувались на мене. Адже сонце наближалося до моря i скоро мало потонути в ньому. На жаль, не було видно нi рятувальних вертольотiв, нi корабля. Натомiсть перiодично з’являлися мавпи, якi пiдозрiло поглядали на мене…
«Можете забирати оце собi! – я жбурнула iм круг. Але коли тобi нiхто не вiдповiдае – можна збожеволiти. Я гукнула: – Мене звуть Кiра!»
Отак представившись мавпам, я вiдчула, що тепер у мене е сусiди, нехай i нiмi, а значить я не одна. Через кiлька годин одна з моiх нових подруг поцупила мiй банан, поклавши кiнець нашiй дружбi! Я спорудила невеликий куреник для своiх харчових здобуткiв. Дивнi тварини: ви ж умiете лазити по деревах, невже так важко зiрвати банан iз дерева? Я вiдчула, що моя шкiра пече, бо весь день вешталась пiд сонцем. Тепер моi однокласники точно повiрили б у те, що я була на морi. Але не факт, що вони побачать мене. А от я iх можливо i побачу, якщо стану привидом. Буду приходити до них пiд час контрольних та допомагатиму писати.
«Ну, добре. SOS я пiдготувала. Їжа е, молоко у кокосi ще е. Але як вибратися звiдси?»
Навiть мавп уже не було видно. Решту дня я споруджувала собi з листя, гiлок i кори гнiздечко. Темрява лякала сильнiше, нiж голод. Сонце от-от зникне, насуваються сутiнки i рожевi барви на небi змiнюються червоними, оранжевими. Блакитне небо неначе починае горiти – сонце пiдпалюе небокрай. У барвах сонця я вiдчула крах надiй. Менi сяк-так вдалося заснути. Але посеред ночi я прокинулася i тряслася вiд холоду i страху. А раптом зараз iз хащiв на мене вискочить дикий звiр i розiрве на шматки? Або якесь людожерне плем’я схопить i потягне у свое лiгво. А ще я боялася отруйних павукiв та змiiв. Нарештi пiд ранок я заснула.
* * *
«Раз уже я тут, потрiбно все роздивитися як слiд…» – подумала я вранцi i подалася гуляти островом. Раптова думка про те, що цей острiв належить менi, i я його могутня володарка, вселила в мене оптимiзм i допитливiсть. Я йшла узбережжям, сонце пекло ще сильнiше, нiж учора, а шкiра ще не зажила пiсля вчорашнього.
– Ну, добре, тату, я пiрну… Тепер ти вдоволений? – сказала я в небо i почала занурюватися в море. Адже потрiбно було ще й змити з себе весь бруд. Я пливла вздовж острова. На морi були невеликi хвилi. Я пливла все впевненiше. А потiм ризикнула плисти не вздовж берега, а в глибину моря. Менi так подобалося те, що могла пропливати довгi вiдстанi, не торкаючись ногами землi. Тато мав рацiю, в рятувальному колi нiколи не навчишся плавати. Але на глибинi солена хвиля хлюпнула в обличчя i залила водою нiздрi, я закашлялась. Згадала, як захлиналася, випавши з катера за борт, як кликала на допомогу батькiв. Море бувае таким пiдступним. Я швидко попливла до берега. Я гукала:
– Море, чому ти таке жорстоке? Чому ти вбило iх? Чому ненавидиш мене? Ти чуеш? Я хочу жити! Я хочу додому. Але ти влаштувало менi пастку, оточило зусiбiч…
Я вийшла з води, впала на пiсок. З грудей вирвалося ридання. Хутчiше туди, в лiс! Геть вiд смертi, треба знайти храм. Сонце пiдбилося височенько, як i вчора, коли я знайшла будiвлю. Скорiше сiсти бiля Будди i знову наповнитися блаженним спокоем, вiдчути маму.
До храму я дiйшла хутко. Зайшла вже смiливiше, але сидiти не хотiлося, сонце ще не заглядало крiзь щiлини. Я торкалася стiн храму i гадала: скiльки ж йому рокiв? Хто все це побудував, хто тут бував?
Сiла на приступець i втупилася в дверi. Примружила очi i раптом… Що це?
Я примружила очi i в той момент вперше побачила перед собою рух рiзних потокiв. Вони входили в храм, пронизували мене, виходили з мене. І знову я перестала усвiдомлювати себе, а стала лише частиною системи, яка складалася лише з цих потокiв. Тодi менi складно було дати iм iмена. Я лише бачила, що однi потоки були свiтлими i божественними, вони дарували посмiшку лише при однiй зустрiчi з ними своiм поглядом, вони переливалися як дiаманти, немов шовк, були на смак наче материнське молоко, звучали, як симфонiя генiального музиканта. Фокусуючи на них увагу, потоки розширювалися. В одному благодатному доброму потоцi було багато рiзних течiй з вiдтiнками рiзних кольорiв i переливання. Вони навiть могли почати протiкати крiзь серце, i вiд цього мурашки починали бiгти по шкiрi, адже я ставала частиною цих потокiв.
Але поруч були i iншi потоки. Вони були тривожними, чорними, схожими на хаос, на астероiди, змiтали зi шляху гармонiю, змiтали на своему шляху все свiтле, робили дири i теж пронизували мою сутнiсть i виходили зi спини. Вони були темними i холодними, стрiмкими i вселяли страх. В той момент я вперше на власнi очi переконалася в тому, що iснують потоки.
– Дивно, – сказала я, коли моi бачення закiнчилися. – Виявляеться, еволюцiонували весь цей час зовсiм не люди, а потоки. А люди лише пливли в цих потоках, перероджувалися i егоiстично приписали всi iхнi досягнення собi.
Я ошелешено сидiла i дивилася на лiс, який виднiвся через дверi. Я повiльно пiдiйшла до дверей i зрозумiла, що лiс цей – це теж потiк достатку, любовi i радостi. Але в той же час лiс – це потiк небезпеки i невiдомостi, страху та нестабiльностi. Потоки, свiтлi та темнi, завжди рухались поруч. І лише вiд мене залежало, через якi фiльтри я буду дивитись на один i той же лiс. Я жадiбно вдихнула в себе лiс i видихнула подяку до нього, вирiшивши фокусуватися на добрих потоках. І в цей момент помiтила, як потiк подяки, що проходить крiзь мене, посилився.
– Як ти це робиш? Як тобi вдалося це зробити? – запитала я небо.
Я нiколи не вiрила в Бога, я любила бiологiю i вiрила в еволюцiю, але бачення в храмi наповнили мене упевненiстю в те, що вiд наших очей заховано щось вище, тонке, прекрасне i жахливе. Дещо бiльше. Магiя. Напевно, це можна було якось пояснити наукою, напевно, навiть Бога можна якось пояснити наукою, але я точно зрозумiла, що вiн е. Складно сказати, чи було першим яйце чи курка, так i тепер менi було складно сказати, запрограмував Бог еволюцiю або народився внаслiдок еволюцii. Але якщо цi благоснi потоки, якi пронизують все живе, не були енергiею Бога, то чим вони могли бути?
Лягай у потiк, i вiн принесе тебе до твоеi мети. Говорила мама. А що, якщо я обiйду потоки переймання, якi затоплюють мене в собi, ляжу в потiк впевненостi i удачi, i допливу додому? Я йшла назад до берега i намагалася дивитися на лiс через фiльтр щедростi та удачi, я швидко знайшла дерева з бiльш солодкими i смачними фруктами, а моя стежка була на диво не такою тернистою i непрохiдною, як до цього. Виходить, щоб тобi щастило в життi, потрiбно просто вибрати потiк удачi, а не сидiти i чекати слушноi нагоди? Виходить, що життя – це просто твiй вибiр, куди iнвестувати енергiю своеi уваги i направляти рух своеi душi? А зовсiм не хаотичнi подii, якi трапляються?
На березi я склала у сховку зiбранi плоди й вирiшила пiдiйти до моря ближче. Можливо, потiк удачi допоможе роздивитися в морi корабель? Та на березi я раптом вiдчула, як чорний потiк входив у мене, посилився i витiснив свiтло. Он воно що – це, мабуть, через образу на море…
– Гаразд, я простила тебе, море, – швидко пробурмотiла я, розвернулась i пiшла до пальм. Але слова не працювали з потоками. Схоже, потоки реагували тiльки на мову серця. А серце все ще було переповнене образою i страхом при поглядi на хвилi.
Сидячи пiд пальмою, я продовжила розмовляти з морем:
– Ну як ти пропонуеш пробачити тобi, море? Як? Ти вбило iх. Ти обмануло нас! Ти прикинулося мирним, тихим, ти заманило iх своiми рибами, а потiм поглинуло iх! А мене виплюнуло сюди вмирати! – я i кричала, i на очi наступали сльози, дивлячись на море. Нi, я не могла його пробачити, не могла. Я скрутилась пiд пальмою i вирiшила вiдпочити. Птахи спiвали. А море раптово заговорило зi мною. Як мама. Хвилями. Його тихi хвилi говорили нiжнiстю i спокоем. Нiбито вибачалися, нiбито просили прийняти його природу, прийняти недолiки, без яких i переваг би не було. У вiдповiдь я плакала. Так i покидала мене зi сльозами моя образа i бiль. Так i залишилася в моiй душi порожнеча замiсть злостi. Хвилi пестили пiсок, одна за одною, заспокоювали своею послiдовнiстю, заколисували мене. А через кiлька годин я вже змогла пiдiйти до води, я торкнулася ii стопами i прошепотiла:
– Пробач менi, море, за те, що злилася на тебе. Я б теж хотiла тобi пробачити за те, що ти забрало iх, але менi здаеться, я не можу. Менi не вистачае iх. Пробач менi за те, що я не можу тобi пробачити. Вибач.
Я сiла бiля моря i розглядала потоки, я намагалася iх приручити, я зовсiм не думала, що зiйшла з розуму або померла. Менi здавалося, що те, що вiдбуваеться, логiчно, i так повинно було статися. Я отримала силу i хотiла навчитися керувати нею, щоб врятуватися. Але ця сила працювала лише за допомогою серця. Як би сильно я не хотiла залучити бiльше свiтла в свое тiло, воно збiльшувалось лише тодi, коли я починала вiдчувати свiтло i вливати його в потiк першою.
Сонце наближалося до горизонту i знову почало розмальовувати воду в невимовноi краси кольори. Вчора в цей момент я лякалася майбутньоi ночi, але тепер я хотiла насолодитися фарбами сонця, гiдно попрощатися з ним i прийняти його красу, яку воно безкоштовно дарувало менi. Тiльки лише бери ii, бач ii, розчиняйся в нiй, дихай нею, будь нею. Будь частиною цiеi краси, що розливаеться по хвилях рожевим кольором. Якi ж красивi заходи були на тих островах! Це така краса, яку потрiбно переживати, вiдчувати, сфотографувати очима i залишити собi на все життя. Як могла я вчора заховатись вiд тiеi краси страхами ночi? Я зайшла в море, лягла на воду. Я все ще не до кiнця пробачила море i все ще боялась води. Але я мала торкнутись до сонця, яке розлилось по водi. Так любила робити мама, розтягнути руки i ноги, зберiгати рiвновагу i лежати на водi, розслабитися, поринути в море i чути його гул у вухах. Я ставала морем, кольори розливалися по моему тiлу, я вiдчувала могутнiсть хвиль, на яких лежала. Я не ображалася, якщо вода знову потрапляла в нiс, я знала, морю немае до мене нiякого дiла, воно не зi зла. Я розслабилася. Вiдчула пiдтримку води. Майже пробачила море.
* * *
Уранцi я вирiшила, що чекати допомоги безглуздо, треба дiяти. Якщо я буду триматися за цей острiв, я нiколи не навчуся плавати упродовж усього життя. Я зрозумiла: потрiбно рухатись далi.
