скачать книгу бесплатно
«Та нi! Це небезпечно! – вiдразу ж гукнула якась частинка мене. – Ти хочеш потонути? Хочеш покинути сухе тепле мiсце, де можна знайти iжу, i попливти кудись морем, яке вбило твоiх батькiв?»
І я б послухала цю частину себе, абсолютно рацiональну, якби не могла бачити потоки. Тому що потiк удачi нiбито шепотiв менi про те, що я повинна лягти на нього, як вчора лягла на блискучу вiд сонця воду, довiритися йому, розчинитися в ньому, не думати, а плисти. Щоб пiдсилити потiк удачi, я почала фокусуватися на моментах удачi у своему життi. Так, наш катер потонув в морi, яке вранцi було спокiйним i тихим, але я вижила, хiба це не означае, що я отримала вiд життя найцiннiше, хiба це був не лотерейний квиток? Хiба я не щасливиця? Я знайшла iжу на островi, я знайшла храм, в якому до мене могла торкнутися мама, хiба це не означае, що удача була частиною мене? У лiтаку тато цитував якогось там Генрi Форда. Одна з найвидатнiших особистостей, говорив, що ти можеш вiрити в успiх, а можеш вiрити в невдачу, ти в будь-якому випадку будеш прав. Я вибрала удачу. Я ходила уздовж берега i згадувала всi моменти з життя, в яких менi щастило, я заново переживала iх i бачила, як потiк переливаеться свiтлом, посилюеться i пронизуе мене все активнiше i забирае за собою. В один момент вiн був настiльки сильним, що я впевнено пiшла в море i почала плисти. Мозок знову намагався заговорити зi мною, i кожен раз його доводилося проганяти геть, адже його слова робили потiк меншим.
«Ти ж потонеш! Повернися назад! Ти ж не вмiеш далеко плавати!»
А я все пливла. Я вмiла! Я пливла вперед, не знаючи куди. Я просто згадувала маму, я довiряла своему потоковi.
Не знаю, скiльки часу я рухалась вперед в солоному морi. Спочатку на животi, потiм на спинi. Лежала на водi, щоб вiдпочили ноги. Швидко рухала лише ногами, щоб вiдпочили руки. Щодалi я запливала, тим бiльшими були хвилi. Інодi вони накривали мене з головою. Вода потрапляла в нiс. Очi щипало вiд солi. Нещадно пекло голову сонце. Мого острова вже видно не було. Попереду було лише море – аж до горизонту. Дуже хотiлося пити. Я сильно втомилася.
«Ти зробила помилку…»
«Замовкни! – кричала я мозковi. – Замовкни, замовкни, замовкни!»
Я знову намагалася роздивитися потiк удачi, який розчинявся в потоках страху i вiдчаю, сумнiвiв i тривог. Мозок своiми словами послаблював потiк свiтла. Але я все ж намагалася приручити його, повернути, стати його частинкою. Я намагалась вiдшукати всерединi себе вiру i впевненiсть, щоб за iх допомогою з’еднатися iз потоком удачi i насититися його силою. Але потоку удачi не видно було…
«Невже це обман? Невже ти заманило мене сюди, щоб убити?» – мало не заридала я посеред хвиль. Але знову лягла на хвилi i побачила, як сонце вiдбиваеться вiд води, що блищить. Та нi! Це не обман. Море намагаеться мене врятувати. Якщо воно дало менi шанс вижити, значить, я потрiбна цьому свiтовi. Я виживу! Я розповiм усiм про щось важливе. Адже тепер я знаю таемницю потокiв. Вони менi довiрились.
Це спрацювало! Ще кiлька важких годин на хвилях, i я нарештi побачила землю. Ще один острiв. Я спрямувала свiй шлях до нього, вийшла на берег хитаючись, впала на пiсок знеможено. Я вижила! Перепочивши, пiдвелася, менi термiново потрiбна була вода. Я побачила на деревi стиглi банани, якi висiли низько. Побачила й iншi плоди. А ще кокоси, якi не потрiбно збивати камiнням – вони вже лежали пiд пальмами злегка надтрiснутi – бери i пий! Я рвала фрукти i iла, я пила, я була така щаслива! Мiй план спрацював! І в цей момент я побачила човен, який повiльно плив у морi. Я побiгла в воду i почала швидко пливти на глибину. Я кричала, я махала руками, я плескала водою. Менi таки вдалося дiстатись до човна. Люди витягли мене – я була врятована!
Роздiл 2
Життя змушуе забути про свою суперсилу, мозок перемагае i запевняе тебе в тому, що всi твоi бачення були спровокованi сонячним перегрiвом, стресом, i краще швидше витiснити цi спогади з пам’ятi. Краще стати такою, як усi, щоб цi всi прийняли тебе до себе.
Тiла батькiв згодом знайшли i вiдправили в Украiну в закритих трунах. Менi було тоскно, адже тато хотiв залишитися тут назавжди, бiля моря. Я не могла пояснити це тайцям, адже iхньоi мови не розумiла, та й смiливостi на це не вистачило б.
Мене посадили в лiтак i вiдправили додому.
Про мене сповiщали в новинах.
А вдома родичi радилися, як бути зi мною далi.
Менi потрiбен був опiкун. Зголосився стати ним двоюрiдний брат мого тата. Дядько мiй жив не в Киевi, а в невеличному елiтному мiстечку бiля Одеси. Його будинок стояв на березi моря. Тато колись розпитував дядька про нерухомiсть Одеськоi областi, теж мрiяв купити оселю там. Дядька Нiколаса я бачила всього лише раз – у дитинствi. Вiн повсякчас поважно говорив про своi справи i був единим у нашiй родинi, хто навiть у вихiднi чи на свята не знiмав костюма. Саме у нього я вперше побачила мобiльний телефон. Дядько був успiшним бiзнесменом i постiйно лiтав у вiдрядження. Його дружина, Лiнда, мала стати моею прийомною мамою. По телефону Нiколас запевнив, що вони дуже чекають на мене, Лiнда пiдготувала для мене кiмнату, iй хочеться познайомитися зi мною ближче. Вона вже дiзналася про майбутню школу для мене. Нiколас вiдразу попередив, що вдома бувае рiдко. А Лiнда навпаки – повсякчас удома, i вона подбае про мене. Лiнда малювала картини, вирощувала троянди, дивилася серiали i готувала iсти. У неi був песик. А тепер ще з’явилася й я.
Лiтак летiв над хвилями i мчав мене у невiдоме. Я мала зiбрати своi речi з самотньоi квартири, де ще кiлька тижнiв тому ми з мамою грали в настiльнi iгри. Я зайшла до квартири, побачила в кухнi на столi печиво, яке ми з мамою випiкали в дорогу, але якось забули. Я знову розревлась. В цьому печивi була мамина любов, а мами вже не було.
Друзi тата запевняли мене у тому, що я маю ночувати в iх квартирi, але я наполягала на тому, що хочу бути в своiй. Менi потрiбно було попрощатись з духами. Найважче було першоi ночi. Привиди спогадiв приходили до мене. Менi здавалось, я чула, як тато йде в туалет, я вибiгала зi своеi кiмнати, але в коридорi було порожньо й темно…
Вранцi я немовби чула, як мама ворочаеться в своему лiжку. Забiгла до спальнi, а там нiкого. Батькiв поховали за мiстом. Двi години я добиралася до кладовища, десь iз годину шукала iхню могилу. Постояла там кiлька хвилин i втекла. Вони були не там. Щоб побути з ними, щось сказати iм, вiдчути iх, не треба було долати таку вiдстань. Вони були у серцi. В промiннi. У небi. В моiй пам’ятi.
Кожен знайомий, побачивши мене, робив вираз обличчя, сповнений жалостi, i вважав своiм боргом притулитися до мене, стиснувши в обiймах спiвчуття. Я ненавидiла все це, мрiяла, щоб всi скорiше забули про те, що трапилося. Я намагалася жити далi, але варто було менi зустрiти сусiдку, однокласницю або маминого перукаря, як я згадувала, що моi батьки мертвi, зустрiчаючи жалiсть в чужих очах. А ще люди любили запитувати у мене про те, що ж тепер зi мною буде. А я повинна була iх заспокоювати i говорити:
– Та не хвилюйтеся, все буде добре, – хоча я знала, що вже нiколи i нiчого хорошого в моему життi не буде. Але тодi я була занадто ввiчлива, я намагалася всiх заспокоiти, щоб вони не хвилювалися за мене. А можливо, я боялась оголити свiй страх i вiдчай, хотiла здатись сильною.
Через кiлька днiв я зiбрала всi своi речi i перевезла до маленькоi квартири мами на околицi Киева. У цьому допомогла татова колега по роботi. В тiй квартирi стояв лише старенький письмовий стiл та стiлець. А тепер ще з’явилась купа коробок зi спогадами.
І вже наступного дня татовi друзi вiдвезли мене в аеропорт, я полетiла в чуже мiсто. Дядько зустрiв мене в аеропорту з букетом квiтiв, я розцвiла в усмiшцi, але ми рушили до будинку i були все ближче до нового моря, вiд цього моя тривожнiсть наростала. Знову море, але на цей раз ще й холодне. Я знала, бiльше нiхто та нiщо в цьому життi не змусить мене пiрнути в море.
Коли я вперше зайшла в iх будинок, Лiнда дивилася на мене, нiбито побачила привида, закотила очi i швидко пiшла на кухню.
– Пробач, люба, – сказав дядько i вибiг за дружиною. Вони щось голосно з’ясовували, я присiла на край стiльця в холi. Колючки троянд iз дядькового букета порвали моi колготки, я пошкодувала, що не вдягла джинси. Менi хотiлося бути красивою, щоб сподобатися iм. Але план провалився. Я чула iхню суперечку, розглядала дiрку на колготках, бездарнi картинки на стiнах мого нового притулку.
– Ти знущаешся? Це ж не дитина! Кого ти привiв?
– Я казав, що iй одинадцять! Вона ще дитина!
– Ти казав, це маленька дiвчинка! А привiв майже дiвулю! Вона от-от приведе сюди якогось залицяльника! І що тодi? Я маю оплачувати ii аборти?
– Знову щось не так! Ти сама просила, щоб ми стали ii опiкунами!
– Я прохала про дитину! Ти показував менi фото маленькоi дiвчинки!
– Ти ж знаеш – дiти швидко ростуть… Заспокойся, мила. Розумiю – тобi важко… Але уяви, що вона пережила… Їй потрiбна твоя пiдтримка, турбота…
Лiнда вийшла з кухнi, вдаючи привiтнiсть на обличчi, я вдала, що не чула iхньоi суперечки, i привiталася з нею.
Я ще нiколи не жила в такому холодному будинку. Вони заощаджували на опаленнi, адаптувалися до низькоi температури, ходили одягненi в светри, вони мовчки споживали iжу i говорили про полiтику, новини i своiх друзiв. Моя прийомна мама вважала, що пiдтримати мене можна, поставивши передi мною на стiл тарiлку з пластiвцями i заливши iх крижаним молоком i направивши до моеi кiмнати робот-пилосос. У тi роки робот-пилосос вважався дивом технiки, його в будинок привiз Нiколас з iншоi краiни, тому я повинна була бути вдячна iм за те, що менi не доводиться самiй щодня пiдмiтати в будинку. Вiд такоi турботи Лiнди менi було дуже сумно. В ii собаки були до жаху нещаснi очi, i я ii як нiхто iнший розумiла. Собака стала менi найближчим другом, я любила ходити з нею гуляти вздовж моря, адже iх будинок був наскрiзь просякнутий самотнiстю i смутком, скiльки б людей в ньому не жили. Здаеться, Лiнда кровоточила болем самотностi i нудьги, залишаючись в будинку одна, але по приiздi чоловiка цього болю було там так багато, що вони починали тонути в ньому уже вдвох. А тепер до iх компанii потопельникiв приедналась i я.
Вже наступного дня мiй дядько полетiв на мiсяць в США, а ми залишилися з Лiндою вдвох. Незабаром я повинна була вiдправитися в нову школу, перед цим вона повела мене в магазин, де ми вибирали шкiльну форму.
– Занадто коротка спiдниця, помiряй краще цю.
– Але ця велика на мене.
– Проте вона не оголюе твою дупу. Дiвчина повинна бути скромною. До того ж, ми не можемо собi дозволити кожен мiсяць купувати тобi спiдницi, а ця буде на вирiст.
Виявилось, що родина успiшного бiзнесмена може бути дуже заощадливою. Крiм спiдницi, яка спадала з мене, але прикривала колiна, мiй стилiст-моралiст купила менi мiшкуватий светр, водолазку i iншi потворнi речi, якi я ненавидiла. Коли я попросила зайти i купити косметику, вона витрiщилася на мене так, нiби-то я заявила, що йду на кастинг порноакторки i менi потрiбнi тiнi для смокi-айс.
– Ти будеш ходити в пристойну школу! Там заборонено фарбуватись!
– Але хоча б безбарвний лак для нiгтiв i тональний крем!
– Тобi одинадцять рокiв!
– Скоро дванадцять!
– Тобi не потрiбно фарбувати i ховати те, що дано природою.
– Але природою менi дано прищ!
– Поговоримо про косметику в шiстнадцять, добре? І давай ти не будеш нахабнiти! У нас не так багато грошей, щоб ми могли собi дозволити кожну твою примху.
По дорозi до школи я сподiвалася на те, що там дiйсно всi ходять з дарованими небесами прищами i в такому ж лахмiттi, в яке вирядилася я. Але вже у дворi я зрозумiла: в моiй школi всi фарбуються i носять нормальнi спiдницi. Я вiдчувала себе нiкчемнiстю в цьому убогому лахмiттi, постiйно пiдтягувала свою спадаючу спiдницю i закатувала рукава на мiшкуватому светрi. Вже на пiдходi до школи я почула гучний регiт компанii, яка однозначно смiялася з мене. Я молила лише про те, щоб швидше цей найгiрший день мого життя закiнчився, а вiн тiльки починався. Втупивши погляд в пiдлогу, я зайшла до шкiльного кабiнету та пройшла до задньоi парти, з полегшенням сiла на стiлець, там на мене нiхто не дивився. І в цей момент, незрозумiло з якого дива, щаслива вчителька назвала мене по iменi i попросила вийти до дошки, щоб представити класу. Я почервонiла i вийшла, пiдтягуючи спiдницю. Не знала, що в школу потрiбно брати змiнне взуття, тому соромилася ще й своiх брудних чобiт. Модницi з перших парт вiдразу ж незлюбили мене i обдарували своiми скептичними поглядами, оцiнивши зверху вниз.
На заняттях у першi днi я погано розумiла те, про що говорять вчителi, адже програма моеi школи була iнша. А вчителi, здаеться, приймали це нормально, вважали мене розумово вiдсталою, я ж була «загублена сирота з новин, що пережила жахливу трагедiю». Що з мене було взяти. Вже краще б вони лаяли мене i намагалися пояснити ще раз, нiж забивали на мене i просто посмiхалися менi, розумiючи, що я не вирiшила жодного прикладу.
– Як справи у школi? – питала мене Лiнда за вечерею пiсля чергового пекельного дня у школi.
– Нормально. Сьогоднi треба було записатися на факультативнi заняття. Я записалася на танцi, тому по вiвторках i четвергах буду повертатися пiзнiше.
– Якi ще танцi?
– Бальнi. Фламенко, танго, сальса…
– Дуже дивний вибiр…
– Але ж я ходила на танцi ще в своiй школi! Менi дуже подобалося.
– Але ти вiдстаеш вiд програми! Тобi потрiбнi iншi заняття, щоб ти змогла наздогнати своiх однолiткiв, а не вихилятися стегнами. Не зрозумiло для яких цiлей. Як це тобi в життi допоможе?
– Але менi подобаеться.
– Що там iще е за заняття?
– Лiтературний гурток, шахи…
– Ну от, у нас удома якраз е шахи. Ти могла б тренуватися i в школi, i вдома.
Так мое життя стало ще бiльш похмурим, адже по вiвторках i четвергах я проводжала поглядом своiх однокласниць, якi виходили з кабiнету i йшли налiво в зал для танцiв. Я ж повертала праворуч i плела ноги на третiй поверх, де в оточеннi очкастих ботанiв грала в шахи пiд керiвництвом найнуднiшого в свiтi викладача. Інодi я могла пiдiйти до вiкна, стати навшпиньки i витягнути шию. Тодi я могла побачити, як в залi гарно танцюють дiвчата. Але потiм я йшла назад за свою парту i вчилася вигадувати виграшнi комбiнацii за допомогою коня i королеви.
Через мiсяць Нiколас нарештi повернувся. По телефону я поскаржилася йому на те, що у мене зовсiм немае косметики, вiн несподiвано для мене привiз менi тональний крем, блиск для губ i туш для вiй. Попросив не фанатично використовувати iх. Я вдячно обняла дядька i побiгла ховати свою здобич в потаемнi куточки своеi кiмнати, щоб Лiнда або ii пилосос випадково не знайшли атрибути мого порочного життя – туш, вiд якоi вii стають на мiлiметр довшими, що на думку Лiнди, мабуть, повинно було дiяти на чоловiкiв занадто спокусливо, а мене перетворювати в розпусне дiвчисько. Спочатку я використовувала блиск i туш на вулицi пiсля виходу з будинку по дорозi в школу. Потiм зробила зовсiм ризиковано – нафарбувалася вдома та пройшла повз Лiнду, чекаючи ii iнфаркту. Але, звичайно, вона нiчого не помiтила на моему обличчi. Адже вiд крему i тушi насправдi моя зовнiшнiсть практично не змiнювалася.
* * *
– Може, приготуемо сьогоднi щось разом? – запропонувала якось Лiнда. Нiколас знову подався в чергове вiдрядження, i ми залишилися вдвох.
– Гаразд, – сказала я.
Подумала, що настав нам час зблизитися, поговорити по-жiночому на кухнi пiд час приготування пасти або запiкання риби. Ми так iнодi робили з мамою – змiшували тiсто для печива, розкатували на столi присипаному борошном, вирiзали з нього зiрочки i сердечка, укладали на деко, весь цей час говорили про всяку всячину. Мама розпитувала мене про те, що я вiдчуваю по вiдношенню до вчителiв, чи подобаеться менi якийсь хлопчик, що ми подаруемо на день народження подружки, питала, чи йде iй нова сукня з вирiзом ззаду. А коли печиво було в духовцi, ми в очiкуваннi його готовностi обговорювали плани на майбутне, мама обов’язково питала мене, куди б я хотiла поiхати на канiкули i щоб я хотiла з’iсти завтра на снiданок. Печиво заполоняло своiм ароматом все бiльше територii нашоi квартири, ми з нетерпiнням чекали його готовностi. А потiм ми звали тата. Або вiн сам приходив, адже перед ароматом домашньоi любовi його дiвчат важко було встояти. Мама вручала татовi печиво у формi сердечка i говорила, що це ii сердечко, а я давала татковi свое. Вiн обiймав маму i цiлував ii в щiчку, обiймав мене i цiлував мене в щiчку. Вiн говорив про те, що наше печиво найсмачнiше на свiтi, i вiн нiколи не iв такого смачного печива нi в одному, навiть найдорожчому, ресторанi планети. І я так радiла тому, що йому сподобалося, що думала про кар’еру кухаря. У мене навiть був блокнот, в який я виписувала рецепти печива та iншоi випiчки.
Але з Лiндою було все iнакше. Вона доручила менi чистити картоплю, а сама дивилась телевiзор. Вона коментувала новини i говорила, що наша краiна котиться до дна. Утiм, на ii думку, увесь свiт котиться на дно, i скоро ми всi помремо. Пiсля картоплi я отримала iнше завдання – чистити гриби. Отак я сидiла над смiттевим вiдром, нахилившись, чула нарiкання Лiнди. Менi було нудно, я взяла навушники i стала слухати музику. Так i минуло наше спiльне приготування iжi. Поiдали ми наш кулiнарний шедевр у повному мовчаннi. Вона про щось згадувала, я про щось мрiяла, вона тiкала вiд реальностi в минуле, а я тiкала в майбутне.
Мое життя стало полягати в очiкуваннi Нiколаса з вiдрядження, адже йому я могла розповiсти про своi потреби, i кожен раз вiн допомагав менi, привозив менi крем або парфуми, нормальнi людськi дiвочi труси, якi не були схожi на панталони староi бабцi або на дитсадковi труси з качечкою, якими мене щедро отоварювала моя прийомна матуся. Ще я отримувала красивi заколки на волосся i сережки. Та й взагалi, Нiколас був моiм дилером краси зi свiту далеких краiн i аеропортiв. Вiн був моею надiею на прекрасне, на щось мого розмiру, на щось, що смачно пахне i що робить мене жiночною. Ще ми кожного разу грали з ним в шахи. Вiн кожного разу пiддавався менi, i я вигравала.
– Тiльки в цей раз не пiддавайся! – сказала я одного разу i помахала страхiтливо пальцем!
– Обiцяю! – посмiхнувся вiн i пiдморгнув.
– Серйозно! Я в цьому мiсяцi переграла найрозумнiшого ботана в нашiй групi! Тому тепер я зможу здолати тебе!
– Вiрю!
І так я знову виграла.
– Ти ж не пiддавався? – вирiшила на всякий випадок перевiрити я.
– Нi, звичайно!
– Чесно?
– Чесно!
Я заплескала в долонi i поцiлувала дядька в щоку. А потiм попрямувала на кухню. А Нiколас, потираючи щоку, сказав загадково:
– Ти знаеш, iнодi ти виграеш бiльше, дозволивши виграти твоему супротивнику.
– Що ти сказав? Так значить, ти все-таки пiддавався?
– Нi, звичайно! – засмiявся Нiколас.
Я обожнювала його. Його смiх, його мудрiсть, його подарунки, його добрий погляд, його костюми. Але не любила його валiзи. Вiн постiйно iхав. Тому мое життя переважно складалася з дуже складноi для мене шкiльноi програми, занадто нудних для мене шахiв, насмiшок однокласникiв, якi не хотiли спiлкуватися зi мною в мiшкуватому светрi i довгiй спiдницi, називали мене «мауглi» i виштовхували з черзi за iжею в iдальнi. І зi спiлкування з Лiндою, в якому кожна з нас перебувала десь далеко один вiд одного в своiй полiпшенiй версii реальностi.
* * *
Одного разу до нас на шахи прийшов Алекс. Мiстер-популярнiсть з паралельного класу. Спочатку я розлютилася на те, що вiн прийшов в нашу зграйку нудних ботанiв, я чекала, що вiн почне глумитися над нами i демонструвати свою перевагу. Вiн же звик забивати голи, представляючи iнтереси всiеi школи i зривати овацii трибун. Перемагати на Олiмпiадах, перемагати на дискотеках, пiдкочуючи до дiвчаток. Яких перемог чекав вiн тут? Побачивши його в кабiнетi, я подумала:
«Хоч би мене не посадили грати з ним»
І тут тренер сказав:
– Кiро, сядь з Алексом. Вiн сьогоднi уперше в нас, але я вже розповiв йому всi правила.
Я сiла навпроти цього чужорiдного тiла i чекала якихось типових для вищоi касти принижень. Давай же, почни розпитувати мене про те, як я жила з мавпами на островi i iла банани. Але Алекс виявився не таким.
– Пробач, я хвилююся… Боюся виглядати йолопом, адже зовсiм не вмiю грати. Навчиш мене?
– Я тут тiльки три мiсяцi i теж не експерт.
– Якщо чесно – я нiчого не зрозумiв з того, що вiн говорив, – нiяково посмiхнувся Алекс, i в нього на щоках з’явилися милi ямочки.
Я посмiхнулася пiдбадьорливо.
– Це нiчого. Я спочатку вiдчувала себе жахливо тупою, коли менi пояснювали щось, а я сiдала i розумiла, що нiчого не второпала.
– О, саме так! У мене було точнiсiнько таке ж вiдчуття! Я знаю, шахи – гра iнтелектуалiв, але моя самооцiнка щойно впала до нуля. Тож ти мене навчиш?
– Спробую…
Ми потягнулися до шахiв, i нашi руки торкнулися. Я знiяковiло вiдвела очi.
– Давай ти бiлими, – сказала я.
– Тут усього двое дiвчат, чому ти вирiшила ходити сюди?
– Це моя прийомна матуся вирiшила за мене…
– Серйозно? Вона хоче зробити з тебе всесвiтньо вiдому шахiстку?
– Навряд. Це щоб уберегти мене вiд порочного життя, щоб я не ходила на бальнi танцi…
