скачать книгу бесплатно
– То вона думае, що там навчаються не бальним танцям, а стриптизу? – пiдморгнув i засмiявся Алекс.
Менi стало приемно вiд його пiдтримки.
– Ну, а ти чому прийшов на шахи?
– Не хочу здатися самовпевненим, але я вже скрiзь досяг певних висот. Не вiриш? У мене чорний пояс iз карате, окрiм того, я капiтан футбольноi команди. А ще зiграв головну роль у нашому шкiльному театрi. Отож вирiшив зайнятися чимось новим. А потiм зiграти з татом. Так що навчи мене грати так, щоб я його перемiг.
Двi години ми мило спiлкувалися з Алексом, я вчила його тому, як ходять рiзнi фiгури, як потрiбно продумувати ходи, вчила простим комбiнацiям, якi ведуть до перемоги. Я намагалася здаватися розумною, щоб вiн не подумав, що я дурепа. А потiм пiд кiнець злякалася, що вiн вирiшив, нiбито я зануда. До того ж я згадала слова Нiколаса про те, що iнодi, щоб виграти, потрiбно програти. Тому я рiзко почала пiддаватися, щоб красивий хлопчик навпроти мене не вiдчував себе лузером. Алекс уважно слухав i дивився на дошку. Здаеться, тодi я вперше закохалася в хлопця. Я милувалася тим, як вiн дивиться на дошку i думае, мене абсолютно не дратувало, що кожен його крок потрiбно було чекати по кiлька хвилин. Пiсля заняття я вже подумки уявила, як ходжу з ним за ручку по школi, адже вiн закохуеться в мене з кожним заняттям шахiв все сильнiше. Я вчу його грати, вiн перемагае батька, виграе на Олiмпiадi i, отримуючи золоту медаль, присвячуе перемогу менi – його коханiй дiвчинi. Вперше я оцiнила старання Лiнди вберегти мене вiд порочних грiшних танцiв i iнвестувати енергiю на iнтелектуальний розвиток.
На наступне заняття я поспiшала, зносячи все на своему шляху. Вранцi я одягла своi щасливi рожевi трусики, чистила зуби дуже довго, спiдницю пiдкотила зверху не два рази, а три. Подумки готувала красивi навчальнi шаховi промови. Вирiшила, що в цей раз буду пiддаватися з самого початку, зроблю комплiмент його шаховiй еволюцii. Бiля дзеркала уявляла, що дивлюся йому в очi не секунду, сором’язливо вiдводячи очi вiдразу ж пiсля того, як нашi погляди перетинаються, а довше. Цiлих п’ять секунд. І ось дзвiнок з останнього уроку, я зiрвалася з останньоi парти i прямую праворуч! Перед цим забiгаю в туалет, щоб попiсяти, пiдкрутити розкрутити спiдничнi пiдкати вгорi i нафарбувати губи. І поки я займаюся першим пунктом зi свого списку справ в туалетi, туди ж заходять дiвчатка з паралельного класу.
– Ти що – серйозно налаштована йти туди?
– Я ж тобi кажу, вiн був на шахах минулого вiвторка.
– А дiвчатам туди хiба можна?
– Звичайно, можна! Пiшли зi мною! Невже не хочеш?
– Але якi з нас шахiстки?
– Там не обов’язково грати…
Не дослухавши iхньоi розмови, я помчала в кабiнет. Якщо цi дiвчата справдi хотiли записатися на моi шахи, повторюсь на МОЇ шахи, менi треба якнайшвидше забiгти до класу i зайняти стiл, за яким ми сидiли з Алексом! А раптом мене посадять з однiею з цих нахаб? А я так хотiла вчити цього хлопця з ямочками на щоках i запахом м’ятноi жуйки. Примчавши до класу, я зайняла свое звичне мiсце. Алекса там не було. За двi години уроку не з’явився нi вiн, нi туалетнi дiвчата.
Наступного дня в iдальнi я хвилювалася так, як нiколи досi. Менi потрiбно було пiдiйти до Алекса i невимушено поцiкавитись, чому його не було на заняттi. Але зробити це було складно – пiднос дрижав, сiк розливався, ноги пiдкошувалися, а блузка була мокра вiд поту. Та все ж я дiйшла до його столу i сiла поруч.
– Привiт! А чого тебе не було вчора? – здавалося, я заiкаюся, вимовляючи цi слова.
– Вчора було тренування з футболу. Але я радий, що ти помiтила мою вiдсутнiсть… – вiн посмiхнувся.
Я зрадiла тому, що змогла зробити йому приемно! Я вже уявила наше весiлля. Вiн посмiхався менi у вiдповiдь, хiба це не значить, що вiн так само закоханий у мене, як я у нього, i що ми проведемо все життя разом? Та в цей момент до нього пiдiйшла найкрасивiша дiвчинка нашоi школи i поцiлувала його прямо в губи.
– Хочеш йогурт? – запитала вона, геть iгноруючи мене.
– Хочу, – вiдповiв вiн i взяв баночку. – Мiро, я…
– Кiра, – поправила я.
– Ой, вибач, Кiро. Гадаю, що менi немае сенсу ходити зараз на шахи, адже скоро канiкули, за лiто я все забуду. Може, восени ще пограемо. Бажаю удачi тобi на шахах!
– Дякую, – сказала я i почала швидко пiднiматися, щоб залишити цю закохану парочку удвох. Зi своiм пiдносом я встигла пройти два кроки, а пiсля наступила на свiй же шнурок, що розв’язався, i подарувала моiй школi ще одну веселу iсторiю – падаюча з пiдносом в курячий бульйон Кiра. Єдине, що мене тiшило в ту мить – усвiдомлення наближення лiтнiх канiкул i надiя на те, що за цей час всi забудуть цей iнцидент. А Алекс забуде правила гри в шахи, тому я почну його вчити, буду пiддаватись ще стараннiше i тодi ми точно будемо з ним разом, поки смерть не розлучить нас десь на Марсi через сто рокiв.
* * *
У червнi Лiнда увесь час проводила на березi моря, в якому вже можна було купатися. Спочатку вона активно кликала мене з собою, роблячи вигляд, що пiклуеться про мене. Але, менi здаеться, iй просто потрiбен був хтось, хто б мазав ii червону спину кремом. Я кожен раз знаходила привiд не йти. Вона кожен раз витрачала десятки хвилин на вмовляння мене йти з нею. Довелось зiзналася iй щиро, чому я не нiколи не пiду купатись у море. Довелось розповiсти, що я дуже боюся моря i нiколи в життi бiльше не ризикну зануритися в цю жахливу стихiю, яка забирае життя простих людей, яка руйнуе сiм’i, яка прикидаеться другом лише для того, щоб поглинути тебе, покалiчити, змусити страждати. Довелось сказати, що нiколи-нiколи-нiколи я не буду плавати у хвилях, бо нiколи-нiколи-нiколи я не зможу довiряти iм. Пiсля цього жiнка нарештi вiдчепилася вiд мене зi своiми вмовляннями прохолонути в морських глибинах, що приносять користь органiзму. На пляжi моя прийомна мама читала книги i слухала музику, засмагала i плавала. Я ж писала вдома любовну прозу про нещасливе кохання, намагаючись забути Алекса i досi переймаючись з приводу свого фееричного падiння в iдальнi. Я проклинала своi почуття, виганяла iх з себе, як диявола, а потiм думала, що саме закоханiсть допомогла менi ожити, але лише для того, щоб померти пiсля цього. Прози накопичилося так багато, що довелося спецiально йти в магазин за другим блокнотом. Коли я описувала фантастичнi iсторii, менi ставало легше. До того ж я забувала, про що коли написала, i перечитувала це через тиждень, то менi ще й було що почитати. Сама собi письменниця. Інодi я писала вiршi, iнодi писала не про Алекса, iнодi малювала iлюстрацii, iнодi дивилася на себе в дзеркало i плакала вiд того, що я жирна i негарна. Оскiльки кондицiонерiв у нас не було, доводилось спати з вiдкритими вiкнами i слухати море. Воно кожного разу нагадувало менi про те, як вбило моiх батькiв. Тому я закривала вiкна, щоб тiльки не чути хвилi. Спала спiтнiлою, але в цiлющий тишi.
У липнi до нас на цiлий мiсяць повернувся Нiколас. Того разу вiн привiз менi купу солодощiв та новий купальник. Уявлення не маю, як йому вдавалось кожного разу пiдбирати для мене речi iдеального розмiру, якi iдеально сидiли на моiй фiгурi. В новому червоному купальнику я виглядала як справжня спокуслива жiнка.
– Невже на цiлий мiсяць? – радiла Лiнда новинам про те, що Нiколас нарештi нiкуди не полетить, а буде з нами. Я вперше бачила ii по-справжньому щасливою. Здаеться, ранiше вона не радiла його приiздам тiльки тому, що усвiдомлювала те, що скоро вiн покине нас. А тепер вiн обiцяв залишитися з нами на цiлий мiсяць!
– Так, люба. Контракти пiдписанi, завдання розданi, всi делегованi, обiцяю вiдключити телефон на мiсяць i присвятити його вам. Тим бiльше у вас двох скоро день народження!
– Ну що ж! Тодi давай ти вiдпочинеш, а ми поки приготуемо святковий обiд! – запропонувала Лiнда.
– А я й не втомився! Пропоную святковий обiд влаштувати вже зараз на пляжi! Так хочу пiрнути скорiше в море! – сказав мiй активний дядя.
Я так радiла приiзду Нiколаса, що на радощах теж пiшла на пляж, забувши про лякаюче море, а просто радiючи появi дядечка. Тим бiльше, тепер у мене був мiй гарний купальник. Споглядаючи, як Нiколас з розбiгу пiрнае у воду, я навiть почала думати про те, щоб приеднатись до нього.
– Дивно, що ранiше ти не виходила купатися, а коли приiхав Нiколас, тут же вирядилася в цей купальник. Де ти взагалi вiдкопала такий купальник? – запитала мене Лiнда, витягаючи з пляжного кошика на килим вино та сир.
– Менi Нiколас подарував.
Лiнда почала качати головою:
– Це нiкуди не годиться. Пiди зараз же переодягни його на той купальник для басейну, який я тобi купувала. Не потрiбно свiтити перед сусiдами своiм пупком. Швидко! Ти хочеш, щоб вночi в наш будинок залiзли насильники, побачивши тебе зараз в цьому купальнику?
Я лише розвела руками та покiрно пiшла перевдягатися, але не повернулася. Плавати в жахливому купальнику, який приплющуе моi груди, я не збиралася. Я спостерiгала у вiкно за тим, як вони мило воркують на шезлонгах. Здавалось Нiколасу було байдуже те, що мене не було з ними. Я закрила вiкно та продовжила писати свое оповiдання. Тепер мiй принц в творах став старшим, i нас з ним розлучала вiдьма.
Через кiлька днiв я прокинулася i виявила в своему лiжку сюрприз. Я спустилася вниз i побачила дядю, що снiдав вiвсянкою i читав газету.
– Нiколас, у мене до тебе незручне прохання.
– Так, люба. Уважно слухаю.
– Менi потрiбнi прокладки.
– З цим питанням краще звернутися до Лiнди.
– Я боюся до неi звертатися, ми нещодавно посварилися через мiй купальник, – сказала я. Менi справдi здавалося, що якщо ми поiдемо вибирати прокладки з Лiндою, то вона купить менi якiсь бабськi памперси.
– Добре, я поiду в магазин i куплю iх тобi. А краще з’iздимо в магазин удвох. Зараз я попереджу Лiнду про те, що ми iдемо. – вiн вiдклав свою газету та пiдвiвся.
– Але ж вона спить. Навiщо турбувати ii спокiй?
– Але вона здивуеться, що нас немае.
– О, Нiколас, менi термiново потрiбно iхати. Розумiеш? – сказала я, показучи поглядом на свою вагiну та натякаючи на потопи кровi.
Дядечко кивнув головою та попрямував взуватися. А я зрадiла тому, що Лiнда, прокинувшись, буде перейматись через нашу вiдсутнiсть.
Ми вирушили до найближчого в маркету на авто, блукали там в пошуках вiддiлу з предметами для гiгiени, Нiколас уважно вивчав склад тампонiв i прокладок, намагався знайти для мене найкращi. У пiдсумку ми набрали цiлий кошик всяких мiсячних аксесуарiв, нiбито крововиливи з пiхви почалися не лише у мене, але у цiлоi жiночоi футбольноi команди.
– Ми просто запасаемося важливими речами для бомбосховища, – сказала я здивованiй касирцi, яка пробивала на касi п’яту пачку тампонiв. – Раптом метеорит вдарить, а наш будинок на березi моря, або наше мiсто затопить цунамi пiсля падiння метеорита в море. Люди кладуть в бомбосховище свiчки, сiрники, воду, консерви, але тампони, чому нiхто туди не кладе тампони? Наше бомбосховище не буде заплямовано кров’ю. Хiба що кров’ю пiд час пологiв, якщо в бомбосховищi буде жити вагiтна.
– Як ви збираетеся вибратися з бомбосховища, якщо його накрие морем? – тiльки лише вiдповiла менi касирка.
– Ну воно у нас технологiчне, схоже на ковчег, – увiйшла в роль я.
Нiколас в авто запитав мене, про що я пишу своi новели.
– Випадково не про кiнець свiту?
– Нi, – збрехала я. Насправдi одне оповiдання на цю тему у мене було. Але Нiколасу про це було краще не знати, бо раптом би мене чекала зустрiч з психологом.
Дорогою додому я вмовила дядю заiхати на заправку перекусити бургерiв з картоплею фрi, адже я нiчого не iла. Хоча мене тiшила думка про те, що Лiнда таким чином буде ще довше страждати вiд незнання причини нашого зникнення. Тим бiльше, менi хотiлось довше побути наодинцi з дядею. Зробивши замовлення, я витягла з сумки тампони. Нарештi я зможу викинути свiй закривавленний бiлий носок з трусiв, який служив менi кiлька годин вiрою i правдою, але змушував мене вiдчувати себе жахливо некомфортно.
– Ну, я пiшла.
– Ти вмiеш ними користуватися? Може, все ж попросити Лiнду тебе навчити?
– Я якось справлюся. Проявлю кмiтливiсть.
– Я, на жаль, допомогти не зможу.
– Чому? Думала, у тебе пристойний досвiд по засуванню.
Нiколас втупився на мене з подивом, до цього я не мала звички з ним так вульгарно жартувати.
– Гаразд, розслабся. Це жарт.
У туалетi я раптово злякалася тампона. А раптом вiн позбавить мене незайманостi! Дiйсно, чому я не взяла прокладки, а взяла цей довгий тампон, який нагадував менi пенiс нашого пса. Мiй веселий настрiй змiнився на вiдчай, я вийшла з туалетi в майже сльозах.
– Вийшло?
– Нi, я боюсь. Раптом вiн позбавить мене невинностi. Я не хочу, щоб мене позбавив цноти тампон.
– Нi, там все не так розташоване, вiн не повинен…
– Точно?
– Не знаю, я ж казав, краще б ми уточнили у Лiнди.
– Ти так говориш, нiби-то вона кожен день позбавляе себе незайманостi тампонами!
– Гаразд, але ми багато всього накупили, тут ще й це е, – Нiколас простягнув менi прокладки. Я стерла свою сльозу i пiдбадьорилася.
– Так хотiлося вiдчути щось в собi, але доведеться потерпiти, – захихотiла я i пiшла в туалет, а бiля дверей озирнулася назад, Нiколас проводжав мене поглядом замiсть того, щоб виглядати офiцiантку з нашими бургерами. Я посмiхнулась.
Коли ми погладшали вiд бургерiв з картоплею фрi та сiли в машину, я запитала:
– Пам’ятаю, мама i тато часто голосно займалися сексом. А вас з Лiндою я не чула.
– Ми робимо це тихо.
– Я думала, ви взагалi це не робите, думала, у тебе коханка, i ти береш ii з собою у вiдрядження.
– У мене немае коханки.
– Дивно, ти ж такий гарний.
– Менi здаеться, у нас сьогоднi дивнi теми для розмов.
– А я тобi подобаюся?
– Я люблю свою дружину.
– Неправда. Вона стара, негарна, зла i бездарна.
– Не говори так.
– Ти i сам це знаеш. Нiхто не розумiе, чому ви разом.
– Я зроблю вигляд, що не чув цього, лише через те, що у тобi зараз велика кiлькiсть гормонiв. Але давай тему мого сексуального життя i любовних вiдносин ми бiльше пiднiмати не будемо.
– Значить, я тобi не подобаюся?
Нiколас натиснув на газ, а я подивилася на його ширiнку з надiею на те, що у нього виникла на мене ерекцiя, я ж весь цей час направляла своi колiна в його сторону i розстебнула гудзик на грудях.
* * *
Наступного дня у мене був день народження. Ми пiшли святкувати в кафе. Нiколас тримався холодно i намагався не дивитися в мiй бiк. Але як тiльки Лiнда кудись вiдлучалася, я раз по разу кидала на дядечка викличнi погляди, немов у мене вселився диявол. Менi здавалося, це весело. Тим бiльше, що отой день народження був похмурий, як нiколи. Ми мовчки iли пасту, пили колу. Потiм вони почали вести нуднi балачки про бiженцiв, про нерiвнiсть жiнок i чоловiкiв у мусульманському свiтi, про економiчну кризу. Навiть не знаю, що гiрше – мовчки давитись макаронами чи слухати про полiтику i бiженцiв. Саме те, що потрiбно дiвчинцi на ii день народження.
Наступного ранку Нiколас раптово вiдлетiв.
– Вiн же обiцяв залишитися. У тебе ж скоро день народження, – промовила я, дiзнавшись новину.
Лiнда сумовито глянула на мене, i я вперше пройнялася болем ii самотностi. В моему серцi щось защемiло, адже я знала, як це – залишитися самiй посеред моря…
Вона абияк проковтнула свою кашу, напевно, в ii горлi i без того стояв ком. Не доiвши, встала з-за столу, викинула залишок з тарiлки в смiття, закинула тарiлку в посудомийну машину i пiшла на пляж. Чим ближче був ii день народження, тим сумнiше вона ставала. Тим бiльше iжi залишалося на ii тарiлцi вранцi, тим з бiльшою злiстю вона закидала цi тарiлки в машинку, тим голоснiше вона гримiла дверима, йдучи плавати. Я боялася настання ii свята. Але воно настало.
У день народження Лiнди ii зранку не було вдома. Я не знала, куди вона подiлась.
А ближче до вечора вона повернулася. Я побачила, як вона стоiть босонiж на пiску i дивиться на море, дув холодний вiтер, зривався дощ. Я пiдiйшла до неi з кофтою, подумала, iй може бути холодно. Якщо вже i дозволяти мерзнути дивним злим прийомним мамам, то хоча б не в iх днi народження. Я закутала ii кофтою i побачила сльози на ii очах. Вперше.
– Я йому не потрiбна, – голос ii дрижав.
– Потрiбна… Якби не була потрiбна – вiн би пiшов вiд тебе.
– Але його немае поруч. Нiко?ли.
– Вiн думае про тебе у вiдрядженнях i повертаеться до тебе.
– Але ж потiм вiдлiтае.
– Щоб заробити грошей, i вам було з чого платити за електрику в цьому великому будинку.
– Гадаеш, вiн любить мене? Хiба помiтно, що вiн усе ще любить?
