скачать книгу бесплатно
– Любить…
– Чому ж тодi вiн полетiв?
Я обняла ii сильно-пресильно, як могла. Вона теж пригорнула до себе мою руку. Почуття глибокоi провини скувало мене. Якби не моi дурнi розмови про коханок i натяки, якби не розстебнутi гудзики, вiн би був зараз поруч з нею, вона б не плакала. Вона притискала мою руку до себе, а я вiдчувала, що ii бiль – не просто бiль одного вчинку, одного зiпсованого дня народження. Їi бiль – це довга самотнiсть, в якiй вона сидiла роками, яку намагалася приховати, але вона все одно топила ii в собi, вона була частиною iй, вона заповнила ii. Лiнда не могла позбутися самотностi, малюючи картини, готуючи iжу, плаваючи, iй нi з ким було роздiлити це почуття. Вiн поiхав в черговий раз, i в цей момент вона не наповнилася самотнiстю, вона просто помiтила, що вже давно сама е самотнiстю. Тому на ii щоцi були сльози. Якби не я, вiн мiг би подарувати iй щасливий день, радiсть, вiн мiг би оживити ii ненадовго, протягнути руку з океану, в якому вона тонула, дати подихати любов’ю його турботи i уваги. Але вiн злякався мене i втiк. Як же я шкодувала про свою зраду. Я не хотiла, щоб Лiнда страждала через мене.
Повернувшись до будинку, я швидко пiшла писати Нiколасу смс про те, що вiн потрiбен своiй дружинi, а разом з тим я присягалася бiльше нiколи не говорити з ним про його особисте життя i дуже просила повернутися до дружини, адже вона страждае без нього. Нiколас нiчого не вiдповiв. Я все чекала його вiдповiдi, думала про те, що вiн зараз на переговорах, думала про те, що вiн вечеряе, а може спить. Виправдовувала його мовчання, чекала, але вiн продовжував мовчати, а я наповнювалася гнiвом. Написала ще одне повiдомлення з великою кiлькiстю знакiв оклику. А потiм ще й ще одне, поки не вимкнула телефон i не вляглася спати. Вранцi я схопилася i побiгла до телефону. Вiн повiльно завантажувався, потiм я вийшла на балкон, адже там зв’язок був краще. Чекала його вiдповiдi. Чекала, поки супутник надiшле його букви з iншоi краiни. Вiн так i не вiдповiв.
Невже я i моi мiсячнi налякали його так сильно, що навiть смс написати було страшно? Але через тиждень вiн все-таки повернувся з величезним букетом троянд для Лiнди. Вiн вибачався перед дружиною i навiть став на колiна перед нею, а я радiла за них. Менi здаеться, вiн ще нiколи так не каявся, а вона ще нiколи так не радiла його поверненню i його вибаченнням. Цього разу все виглядало дуже щиро, а я була задоволена. Менi було б зовсiм не до речi iх розставання, розуму не прикладу, щоб тодi сталося зi мною. Зi мною вiн начебто вiв себе привiтно, але все ж я зрозумiла, що зачепила його, адже вперше вiн не привiз менi жодного подарунка.
– Ми вирiшили поiхати в невелику подорож по Європi, а тебе вiдправити в табiр, – сказала менi Лiнда в той же день. Так дивно, але коли коханий чоловiк даруе жiнцi квiти, вона стае схожа на тi квiти. Лiнда в той день була дуже красива, хоча була одягнена все в той ж одяг, i зачiска була та ж. Але ii шкiра свiтилася, а сама вона пахла красою троянд.
– Табiр? Сподiваюся, вiн далеко вiд моря, i менi не доведеться плавати?
– Не хвилюйся, вiн дуже далеко вiд моря. В Карпатах. Ти зможеш там грати в шахи.
– Яка радiсть.
* * *
У таборi менi подобалося. Там нiхто не розпитував про моiх батькiв i не дивився на мене, як на дивну iстоту, що вилiзла з джунглiв. Там я була звичайною дiвчиною, груди якоi виросли вже настiльки, що вперше я почала носити влiтку лiфчик пiд футболкою, чому була дуже рада. Наш табiр знаходився посеред гiр. Уранцi ми робили зарядку i йшли на снiданок. Потiм прибирали i готувалися до вечiрнiх конкурсiв – кожен мав проявити своi таланти.
У перший же день я познайомилася в нашiй кiмнатi з вiсьмома лiжками з худенькою i дуже симпатичною зеленоокою Анною. Вона дуже не любила, коли хтось називав ii Ганною, а саме це постiйно й робили нашi вихователi. Проте я з першого ж дня називала ii iм’я вiрно – не Аня, не Ганна, виключно Анна. Можливо, саме через це вона мене й полюбила.
– Тобi дуже личив би чубчик… – сказала менi якось Анна.
– Ти думаеш?
– Авжеж. Хочеш, я тебе пiдстрижу?
– У тебе е ножицi?
– Нi, але ми десь знайдемо…
– Я подумаю. Але без мого дозволу вночi не стрижи мене, будь ласка…
Анна засмiялася. І в цей момент до нас заглянуло двое хлопчакiв, мабуть, спокусившись дзвiнким смiхом.
– А ти весела… Я, звичайно, трохи чмелена, але не настiльки, щоб стригти уночi свою сусiдку по цьому концтабору.
– Хтозна! Дорогою в автобусi я стiльки страшилок наслухалася про табори. Про те, що тут мажуть обличчя зубною пастою, про гiрських монстрiв типу чупакабри, про жахливу iжу.
– Якщо хочеш, я можу пiдстригти тебе так, що чупакабра дремене з ляку щодуху!
Я розреготалася. А потiм рiзко зупинилася.
– Ти ж жартуеш, так?
