скачать книгу бесплатно
Куля для вовкулаки
Юрiй Володимирович Сорока
Нотатки Семена Паливоди #1Ретророман
Дивнi речi вiднедавна вiдбуваються на околицях тихого подiльського Меджибожа. Вихiдцi з розпечених глибин пекла все частiше з’являються поряд з переляканими мешканцями мiста i збирають свiй кривавий врожай. Хто вони, цi породження нiчного мороку? Для яких цiлей тримають у жаху фортецю i фiльварки? Вiдповiдi на цi питання надто складнi, щоб хтось ризикнув вiдшукати iх… Хiба що цей «хтось» – безстрашний фехтувальник, колишнiй курiнний отаман Запорiзькоi Сiчi, приватний детектив i просто непересiчна людина – Семен Ольховський-Паливода. А коли за справу береться вiн – iстина мусить бути встановлена. Хоча легко пану Семену i його вiрному зброеносцю Микитi не буде. Про iхнi пригоди, перемоги i поразки розповiдаеться у першому романi з серii «Нотатки Семена Паливоди» «Куля для вовкулаки».
Юрiй Сорока
Куля для вовкулаки
Нотатки Семена Паливоди
Вступ
Життя до бiса цiкава рiч. І немае жодного сенсу сперечатися з таким твердженням. Хоча би з тiеi причини, що подiбне визнае людина, яка надто довго затрималась у нашому недосконалому свiтi. Парадокс – свiт недосконалий, але життя дуже цiкава рiч. І розумiння цього факту не полишае, навiть коли осягнеш усю його недовершенiсть, метушливiсть, а подекуди й жорстокiсть. Принаймнi за увесь свiй довгий шлях я не зустрiчав жодного смертного, який, будучи при здоровому глуздi, не дорожив би власним життям. Можливо, комусь моi слова здаватимуться дивними. Але маете вiрити старому Паливодi на слово. Бо навiть самогубець, який вирiшив звести рахунки з життям, таемно сподiваеться, що все затiяне ним лише гра. Дурний сон, котрий може закiнчитись будь-якоi митi. І той самий самогубець, набувши статусу невдалого самогубця, знову порине у вирiшення десяткiв повсякденних своiх справ. І козак на полi бою, i немiчний старець – життям дорожать усi. За своi роки я бачив достатню кiлькiсть рiзноманiтних людей. Справдi достатню. Інодi навiть волiв би нiколи не зустрiчати багатьох iз них. Але, як кажуть мудрi, не ми обираемо свiй шлях, шлях обирае нас. І далеко не кожному смертному випадае можливiсть посидiти спокiйно наприкiнцi його, поглянути у минуле й замислитись над сенсом життя. Менi таке щастя усмiхнулось. Тож тепер, коли вiд буремноi молодостi залишились хiба спогади, а рука вже не мае достатньо сили, щоби тримати шаблю, маю вдосталь часу. Можу сидiти у своему скрипучому крiслi й вiддаватись тим самим спогадам. Ба навiть бiльше – розумiти, що все закарбоване в пам’ятi може залишитись у нiй лише доти, доки живий я сам. А далi? Вiчнiсть. Небуття? Люди й подii, якi нинi стали минулим, усi вони стануть нiчим. Справдi шкода.
Напевне, саме подiбнi думки надали менi наснаги розпочати таку невдячну справу, як написання мемуарiв. І от дивна рiч, якоiсь митi моя нiкчемна писанина настiльки захопила мене, що стало здаватись, нiби минуле ожило навкруг мене. Люди, якi пiшли в небуття багато рокiв тому, подii, про якi тепер нiхто й не пам’ятае, усе набрало нового змiсту. Можливо, лише для мене самого. Проте я так волiю не думати. Я прожив славне життя. Життя, яке гартувало мене у далеких походах i запеклих битвах. Кидало в атаку на мури турецьких фортець i примушувало боротись зi страхiтливими морськими штормами. Звело з великим гетьманом Петром Сагайдачним i багатьма достойними людьми. Надало можливiсть заглянути у таемничу безодню пiд назвою людська сутнiсть i вивести на чисту воду багатьох злочинцiв…
Старий Семен Паливода – не флорин, усiм подобатись не може. І я недостатньо вижив з розуму, щоб цього не розумiти. Хтось зауважить, що я не надто вправний писака. Комусь прийде до голови, що мiг би зробити у тiй чи iншiй ситуацii значно бiльше, анiж зробив. Хтось скаже, що я немало помилявся, i теж матиме рацiю. Я звичайна людина.
Скажу навiть бiльше – коли пiсля багатьох рокiв до рук менi попав зошит у потертих пергаментних палiтурках, вiрний супутник на протязi десяткiв рокiв, далеко не одразу я наважився викладати для широкого кола читачiв усе, що занотовував у ньому. Лише пiсля немалих вагань i сумнiвiв вирiшив надати життя коротким моментам минулого, що застигли у тих записах, створених з однiею лише цiллю – не загубити жодного факту, потрiбного для розкриття чергового злочину. І сталось маленьке диво. Пожовклi вiд часу сторiнки i моя стареча пам’ять, яка краще закарбувала тi подii, анiж подii дня учорашнього, примусили ожити картини моеi молодостi. З боку старого писаки-графомана було б небувалою нахабнiстю вихваляти те, що надряпав. Тож не вихвалятиму. Просто залишу на розсуд читача подii днiв давно минулих, що iх пригадав i оживив для вас у своiх скромних нотатках старий Семен Ольховський. Той самий, який з легкоi руки запорiзьких братчикiв отримав веселе прiзвисько Паливода. А розпочну з розповiдi про бiдолаху Олександра Сенявського. Нещасного молодого чоловiка i страшного демона, який колись давно лякав мешканцiв Подiлля самим своiм iм’ям. Демона, якого народили чутки, а вбила лише власна слабкiсть. Утiм, не будемо забiгати наперед. Почнемо з самого початку. А дiло було так…
Роздiл І
Сурма заспiвала весело й охайно. Розсипала чисте срiбло десь там, за купою старезних дубiв на пагорбi, де сонце вигрiвало лiс вечiрнiми променями. Проспiвала тричi й затихла, примушуючи переповнених передчуттям битви зi звiром людей напружитись i принишкнути на номерах. І люди стали схожими на вовкiв – тихi й непомiтнi, але небезпечнi, немов кидок лiсового сiроманця. Як i личить справжнiм мисливцям. Люди уважно прислухались до розповiдей лiсу й вдивлялись у його темнi нетрi. Одночасно вiдчували хвилювання й пiднесення. Нарештi, нарештi монотонне очiкування залишилось позаду! І тепер сурма промовляла до них, заохочувала до поединку. Вона розповiдала, що десь там, у долинi, серед кущiв верболозу й заростей очерету, якi неможливо було побачити за громаддям дубового гаю, розпочалась фiнальна частина багатогодинного дiйства. Там загоничi, нарештi, пiдняли сiкача i тепер упевнено женуть його на стрiльцiв, що готують до стрiльби мушкети й тремтять у нетерпiннi. А звiр, якщо вiрити докладам лiсничих старости, мав зайняти мiсце серед достойних трофеiв! Не дарма ж пан староста, ясновельможний Адам Іеронiм Сенявський, скликав на полювання всiх шляхетних сусiдiв! А в загоничi, як оповiдали обiзнанi, подалась чи не вся чоловiча половина поспiльства двох сiл Меджибiзького ключа[1 - Ключ – у Речi Посполитiй XVII сторiччя територiально-адмiнiстративна одиниця. Землi ключа були власнiстю корони або певного феодала. Кiлька ключiв утворювали староство. У свою чергу подiлялись на фiльварки – бiльш дрiбнi територiально-адмiнiстративнi одиницi.]! Виконуючи наказ, розповiдали тi самi обiзнанi, не менше сотнi покрiпаченоi челядi покинули роботу в полi й при дворi пана старости. І тепер усi вони торохкотiли бляшанками, кричали й стукотiли палицями по стовбурах дерев. Лякали всю живнiсть на багато миль навкруги.
Це полювання мало стати справжньою розвагою для вельможних мисливцiв! Хоча б тому, що староста яворiвський, Адам Іеронiм Сенявський, знався на полюваннi. Про те можна запитати у будь-кого з людей, яким поталанило знати особисто пана старосту. І хоч сам вiн, посилаючись на зайнятiсть, не брав участi, все органiзував як слiд. Зумiв як завжди все обставити таким чином, щоб шляхтичi сусiднiх маеткiв ще довго згадували лови на землях Меджибiзького ключа за келихом старого венгржина[2 - Так у Речi Посполитiй XVII сторiччя називали угорське вино.]. Пiдливав масло у вогонь сподiвань i той факт, що вся жiноча половина челядi вищеназваних сiл теж покинула своi справи i нинi готувала на подвiр’i фортецi Меджибожа гучний бенкет. З десятком свиней i телят, що iх бiлували тут-таки, на широкому майданi пiд донжоном[3 - Донжон – найбiльша вежа у плануваннi середньовiчних фортець. Використовувались для проживання, а також у якостi останньоi лiнii захисту пiд час облоги.]. Із сотнею каплунiв, качок i гусакiв, чий пух лiтав над фортечними мурами, а м’ясо шипiло на гiгантських сковорiдках. З трьома пудами жовтобоких коропiв, що iх подаватимуть засмаженими у сметанi. З нелiченими дiжками горiлок, вин i медiв! Недарма вся округа… Та що там округа! У Киевi, Львовi, Краковi й Варшавi багато хто з вельможного панства мрiйливо згадував бенкети й полювання в маетностях Адама Іеронiма Сенявського! І цього разу бенкет мав бути ще бiльш гучним. Адже вiн, як власне й полювання, були затiянi не без нагоди. Саме сьогоднi середньому сину пана старости виповнювалось двадцять i Сенявський мав на метi вiдзначити день народження Олександра так гучно, щоб поголос про святкування перевершив пишнiсть усiх попереднiх прийомiв, полювань i бенкетiв!
***
Меджибiж очiкував свята. Але того, що мало вiдбутись, не очiкував нiхто. Жоден iз мешканцiв староi фортецi, мисливського будинку старости й навколишнiх фiльваркiв. Якби ж пан староста тiльки мiг знати! На одну лише коротку мить осягнути увесь жах, яким закiнчиться для нього цей день, вiн прокляв би мить, коли замислив вiдсвяткувати день народження Олександра полюванням i гучним бенкетом. О, вiн би за десять замкiв, за глухi мури заховав би свою надiю й сподiвання. Коли б лише мiг знати…
Але Адам Іеронiм Сенявський нi про що не здогадувався. Тому й застигли стрiльцi на номерах, тому гнали на них здобич загоничi, тому й витрачала над лiсом сурма срiбнi своi розсипи. Лунала так, що ii могли чути не лише загоничi й мисливцi на номерах, а далi, значно далi. Власне, з огляду на зайнятiсть усiх мешканцiв на полюваннi, таких людей було не надто багато. Проте, почувши сурму, зацiкавлено повертали голови жовнiри на вартi фортецi й подорожнi на битому шляху, що вiв вiд Костянтинова до Летичева. Намагались роздивитись, що вiдбувалось серед лiсовоi гущавини, чумаки, якi довгою валкою простували з Криму у вiдомому лише iм напрямку. Хитали головами й продовжували свiй шлях.
Та була пiд кронами старезних дубiв у гаю ще одна людина. Таемнича i зловiсна. Незважаючи на загальну атмосферу ловецького азарту, що оволодiв мисливцями, ця людина зберiгала спокiй i зосередженiсть. Таемничого незнайомця не цiкавив вепр, що мчав зараз назустрiч мисливцям. Його не цiкавив навiть той факт, що вiн знаходиться мiж здобиччю й готовими до бою стрiльцями. Таемнича постать у чорному плащi з вiдлогою просто стояла й спостерiгала за чимось чи кимось, вiдомим тiльки iй однiй. І не видавала себе жодним необережним рухом чи бодай шурхотiнням. Темна, як нiч, невагома, як привiд. Вона теж чекала на свою здобич.
І ii здобиччю не був вепр. Цiллю слугувала людина.
***
На передовому номерi Олександр Сенявський з усмiшкою на блiдому обличчi поглянув на Мiхая Березовського.
– Вiн буде моiм, чуеш, Мiхаю!
Мiхай, не менш блiдий, анiж його сюзерен, усмiхнувся у вiдповiдь.
– Вiн стане здобиччю кращого з нас, пане мiй. А кращим, поза всякими сумнiвами, е саме ти!
Олександр вищирився.
– Саме час насолодитись кров’ю жертви! Устромити зуби в ii гарячу плоть! Ти бажаеш цього, Мiхаю?
– Так! – Очi Мiхая звузились, вiн поклав на землю мушкет i з дурнуватою посмiшкою продовжив: – До бiса мушкет! Ми уб’емо його голiруч i вип’емо його кров!
– Вiзьми мушкет, Мiхаю! – пошепки наказав третiй з присутнiх на номерi мисливцiв. – Не грай з вогнем!
Сенявський i Мiхай перезирнулись.
– Ти боiшся вепра, Вiтеку?! – тихцем засмiявся Сенявський. – Чорт забирай, мiй ротмiстр боiться!
– Нi, Олександре!
– Можливо, вважаеш, що вiн сильнiший за мене?
– Нi.
– Як завжди, похмурий Вiтек недооцiнюе наших можливостей, – реготнув Олександр. – Ти не знаеш, хто мiй батько?
– Знаю, – похмуро прошепотiв Вiктор Мацейовський, якого Сенявський по-панiбратськи кликав Вiтеком.
У напiвтемрявi гаю йому здалося, що очi, якими свердлив його Олександр Сенявський, запалали вогнем i стали схожими на вовчi.
– Хто ж вiн?
– Твiй батько Адам Іеронiм Сенявський, Олександре, – зiтхнув Мацейовський.
– Ти знову за свое, ротмiстре! – загрозливо зашепотiв Олександр. – Мiй батько князь темряви, i тобi це вiдомо! Мiхай, хто мiй батько? – поглянув Сенявський на iншого мисливця.
– Сатана!
– Так, Сатана!!!
Цього разу обидва драгуни промовчали. Замовк i Сенявський. Лише його нiздрi зарухались, немов вiн намагався вислiдити здобич за допомогою нюху. Кiлька секунд понюхавши повiтря, Олександр завмер. З його горлянки вирвалось i заклекотало гарчання. Той з мисливцiв, кого називали ротмiстром, обережно вiдступив на крок вiд свого сюзерена й мiцнiше стиснув у руках мушкет. Пiдняв зброю з землi й Мiхай Березовський.
***
Час збiгав неспiшно. Темна постать у чорному плащi за пiвтори сотнi крокiв вiд притихлих на номерах мисливцiв немов зрослася з шорстким стовбуром дерева. Чорна вiдлога приховувала у своему мороцi риси обличчя, а пальцi його правоi руки перебирали вирiзанi зi слоновоi кiстки чотки. Неквапно й ритмiчно. Лiва рука стискала цiвку довгоi мисливськоi рушницi. І ця рушниця, у випадку, коли б хтось мiг помiтити таемничого незнайомця, притягла б не менше уваги, нiж сама постать у плащi кольору воронового крила. Зброя в руках невiдомого вiдрiзнялась вiд мушкетiв, що iх мали при собi мисливцi так, як може вiдрiзнятись витвiр талановитого ювелiра вiд дешевого брязкальця, виготовленого на ярмарку для невибагливих сiльських красунь. Це був довгий, майже у сажень завдовжки штуцер. Гвинтiвка з тих грацiйних красунь, що вкритi майстерною рiзьбою, срiблом, а подекуди й чистим камiнням. Утiм, прикраси зараз неможливо було роздивитись. По всiй довжинi, за винятком бронзовоi мушки на кiнцi, а також цiлика i курка в казеннiй частинi, зброя була обмотана брудним ганчiр’ям.
Незнайомець заховав чотки в кишеню плаща й прискiпливо оглянув штуцер. Життя одного з мисливцiв почало вiдлiк останнiх своiх хвилин.
Нарештi, здалеку долинув гамiр загоничiв. Пильно озирнувшись, людина в плащi видобула зi складок одягу порохiвницю, i вправна рука всипала у ствол рушницi заряд чорного зернистого пороху. Слiдом за ним був укладений крихiтний шкiряний клейтух, i за допомогою довгого шомпола й дерев’яного молоточка незнайомець почав поволi забивати у гвинтiвку блискучу срiбну кулю. Ствол рушницi всерединi мав нарiзи, тож куля заходила поволi й робота по заряджанню була досить клопiткою.
Саме це мало компенсуватись вiдстанню й точнiстю, з якою куля пiд час пострiлу залишить рушницю i полине до цiлi.
І виконае свою чорну справу.
Невiдомий працював не менше хвилини, доки шомпол уперся в перешкоду. Куля зайняла свое мiсце, стрiлець перевiрив порох на полицi й звiв курок. Коли сурма оголосила про завершальну стадiю гонiв, людина зi штуцером напереваги застигла в очiкуваннi. Вiд вигляду ii постатi вiяло чимось моторошним – худа i чорна, немов нiч. Обличчя цiлком заховане в мороцi вiдлоги. Щось сатанинське нiс вигляд стрiльця. Щось таке, чого не мало бути у свiтi людей…
А хвилини йшли надто повiльно. Незважаючи на те, що мисливцi завмерли зовсiм поряд, чоловiк у плащi й не думав ховатись. Вiн просто стояв у тiнi дубiв.
Вiн очiкував.
Його нiхто не помiчав, i вiн знав це.
О, цим жалюгiдним людцям не дано бачити його! Лише одному з них удасться позирнути у його очi. І це будуть очi смертi.
***
Сурма заспiвала вдруге. Тепер значно ближче, анiж минулого разу. Гони продовжувались. Десь в очеретах голосно розмовляли загоничi, а мисливцi сторожко вглядались у морок гаю, вiдчуваючи у скронях удари власних сердець. Десь у чагарниках iм назустрiч рухаеться вепр. Двадцять пудiв страху й лютi, двадцять пудiв жаги до життя й готовностi зрiвняти з землею будь-кого. О, для справжнього мисливця е iстинним задоволенням протистояти такому супротивнику. Особливо, коли справжньому мисливцю двадцять, а сам вiн – улюблений син шляхетного пана Сенявського, найбагатшого й наймогутнiшого магната в окрузi. Того самого Адама Сенявського, чиi землi тягнуться вiд Сатанова i Зiнькова на пiвднi до Синяви на пiвночi. Вiд Бережан на заходi до Бiлоi Церкви на сходi. Так-так, того самого Адама Сенявського, який у минулому роцi узяв участь у походi на Москву на чолi цiлого полку. Того самого старости яворiвського, вiд вигляду якого тремтiли московiти захоплених фортець. І того вельможного пана, який мiсяць тому був удостоений ласки самого короля! Снiдав з його величнiстю в королiвському палацi. Ба навiть отримав вiд нього в подарунок коштовну шаблю з золотою насiчкою й коштовним камiнням на рукiв’i. А до шаблi щирi королiвськi подяки за захист кордонiв Речi Посполитоi. Цiеi митi його син, який чомусь заявляв, що його батьком е не Адам Сенявський, а сам диявол, готувався зустрiтись у дуелi з диким кабаном, що його пiдняли у долинi загоничi й вперто гнали назустрiч розв’язцi.
Олександр твердо вирiшив, що трофей за будь-яку цiну мае залишитись за ним. Хоча б тому, що батько матиме привiд гордитись своiм сином, а не лише картати! Була ще одна дрiбниця – юна панночка, донька ротмiстра королiвського Стефана Потоцького Барбара. Але про неi Олександр останнiм часом майже не згадував. Незважаючи на те, що Барбара красномовно поглядала на нього своiми бездонними очима кольору польових волошок. І в разi успiшного полювання дивитиметься не лише як на наслiдника маеткiв, а як на справжнього чоловiка! Кiлька мiсяцiв тому для Олександра Сенявського цей факт був би основним стимулом стати переможцем, але не зараз. Тепер це лише дрiбниця.
Загоничi наближались. Ось iхнi крики, вiдбиваючись вiд стовбурiв старезних дубiв, лунають зовсiм поряд. Стукiт i трiск пiдступае, а мисливцi тiснiше втискаються у своi схованки, намагаючись до часу залишитись непомiтними для здобичi.
Вiдлiк часу йде на хвилини, й Олександр збив на потилицю прикрашену павичевим пером боброву шапку. Ось вiн звiв курок свого мушкета. Ось пiдняв його, вiдшукуючи цiль. У запалi навiть не помiтив, як Мiхай i Вiтек щiльнiше обступили його, маючи на метi звести шанси кабана в майбутньому единоборствi з паничем до мiнiмуму, й захистити його вiд звiра, коли щось пiде не так. Ось крики й стукiт перетворюються на шалений лемент i немов великий дзвiн лунае мiж скронь молодого Олександра, любовi й надii старого Адама Сенявського.
Зараз все вирiшиться, зараз або нiколи!
Вепр з’явився з кущiв, як завжди, несподiвано. Незважаючи на те, що на нього очiкували, нiхто не змiг би сказати, що був готовим до побаченого. Сiкач був велетенським. Просто гiгантським. Зарослий густою чорною щетиною загривок кабана сягнув би грудей найвищому пахолку з почту пана Олександра. Його велика продовгаста голова простягалася завдовжки не менш анiж на три лiктi. Маленькi, налитi кров’ю очицi немов горiли пекельним вогнем, а довгi, хижо загостренi iкла могли розпороти навпiл коня.
І вепр був не сам. Вiн бiг на чолi зграi у кiльканадцять голiв. Зграi, здатноi знести зi свого шляху не те що десяток мисливцiв – хоругву важко озброеноi гусарii[4 - У Речi Посполитiй, на вiдмiну вiд решти Європи, гусари були не легкою кавалерiею, а найбiльш важко озброеним пiдроздiлом. Цi нащадки середньовiчноi лицарськоi кiнноти мали схожi на своiх попередникiв обладунки й тактику дiй у бою.]!
Пострiл Олександра Сенявського, як i було домовлено, пролунав першим. І вiн, поза сумнiвом, влучив. Проте тварина й не думала зупинятись. Не зупинилась вона й коли ii тулуб здригнувся вiд куль Мiхая i Вiтека. Впав, лише коли драгуни, вiдкинувши непотрiбнi зараз мушкети, зустрiли звiра рогатинами. Упав i, оголосивши тужливим ревiнням дубовий гай, багаторiчну свою домiвку, помер.
О солодка мить перемоги! Уже мисливцi готувались до трiумфу, до привiтань, якi мали оголосити молодому магнату. Уже чиясь рука дiставала з клiтки поштового голуба. Маленьку кульку бiлоснiжного пiр’я, що iй було доручено першiй сповiстити людей у замку про перемогу Олександра Сенявського. Уже передчували шляхетнi мисливцi хмiльне весiлля майбутнього бенкету. Того бенкету, якими завжди славились Сенявськi. З безлiччю страв, вiд яких ломились столи, з пiнними медами-винами, що iх у дiжках викочувала челядь з погребiв. З музикою i танцями, з товариством прекрасних панянок, зi спогадами про колишнi битви й походи. Тобто з усiм, чого прагне душа справжнього лицаря.
Проте щось пiшло не так.
Не судилося влаштувати гучний бенкет сивовусому пановi старостi. Його син ще позирав розширеними вiд буйноi радостi очима на впольовану здобич, а може, й на дещо таке, чого не бачив нiхто з його оточення. Але його охоронцi уже помiтили те, вiд чого кров застигла у iхнiх жилах.
З чагарникiв вискочив ще один кабан. Великий. Не настiльки великий як той, який лежав бiля iхнiх нiг, але досить великий, щоб одним помахом своеi озброеноi iклами голови убити пана Олександра. І цей кабан, на вiдмiну вiд самиць iз поросятами, що рятувались i пробiгали повз, вчинив iншим чином.
Вiн кинувся прямо на Олександра Сенявського.
Тупiт, тонке протяжне виття, удар… Все зайняло не бiльше секунди. Мить, i кабан зник мiж дерев, а Олександр упав мов пiдкошений, пiдпливаючи кров’ю. Безталаннi охоронцi кинулись до свого пана, намагаючись допомогти йому. Заглядали в очi й запитували про стан. А вiн долав страшний бiль i щось хотiв iм сказати. Проте лише схлипував, утрачаючи сили.
– Мовчiть, ясний пане, мовчiть, – похапцем скидаючи з пораненого одяг, говорив до Олександра Мiхай. – Не втрачайте сили, вони вам знадобляться!
Але молодий шляхтич, здаеться, не чув його слiв. Виряченими очима позирав поверх голiв свого оточення i тремтячою рукою вказував кудись. Уперто намагався щось вимовити, але натомiсть лише плямкав губами, як витягнута з води риба. Драгуни старости Адама Сенявського пройшли немало битв, бачили смерть i калiцтва, тож мали уявлення про те, як надати першу допомогу пораненому. Вони промили джерельною водою рану, що ii залишили iкла, й заходились перев’язувати бiлоснiжним полотном. Але бачили, розумiли – незважаючи на всi зусилля, вони втрачають свого пана. Блiдiсть його обличчя змiнилась, перетворюючись на блiдiсть смертельну, блиск в очах потьмянiшав. Рука, якою намагався вказати на щось невидиме для своiх супутникiв, безсило опустилась, а легенi князя працювали все повiльнiше.
Усе вiдбувалось на протязi чвертi години, по перебiгу якоi пану Олександру на мить полегшало i вiн змiг промовити кiлька слiв:
– Вiн стоiть отам, за деревом, – прошепотiв Сенявський пошерхлими вустами. – Стоiть i посмiхаеться…
– Хто стоiть, пане? Кого ви бачили? – допитувались пахолки[5 - Пахолок – дослiвно: пiдлiток, хлопчик. У лицарськiй кавалерii Речi Посполитоi боець, який перебував у почту шляхетного лицаря «вiйськового товариша».], не розумiючи, чи Олександр Сенявський каже правду, чи просто марить.
Проте його ясновельможнiсть не вiдповiв. Вiн уже сказав останнi у своему життi слова, i тепер повiтря з тихим свистом полишало його легенi. І лише коли Олександр завмер, пахолки роздивились у нього на грудях невеличку рану, на яку вони, обробляючи порiзаний бiк, не звернули уваги. Це була дрiбна червона цятка з лiвого боку грудей. Зовсiм невелика. І з неi витiкала тонесенька цiвочка кровi, яка тепер зупинилась i почала запiкатись. Мiхай втупився очима в цю рану, пiсля чого повiльно поклав тiло свого пана на землю й вивiльнив руку, якою досi пiдтримував його за спину. Рука була залита яскраво-червоною кров’ю. Не вiрячи своiм очам, Мiхай перевернув Олександра i мало не вiдсахнувся – доки вони перев’язували його поранений бiк, панич стiкав кров’ю з рани на спинi. До враженого Мiхая лише цiеi митi дiйшов змiст сказаного Олександром перед смертю. Вiн рвучко пiдхопився на ноги й поглянув у той бiк, куди намагався вказати його пан. Там, у тiнi старезних дубiв стояла, стискаючи у руках довгу рушницю, щiльно закутана в чорний плащ постать.
І саме цiеi митi на сонце набiгла важка сива хмара. Вiтер раптово зiрвався i закружляв у повiтрi минулорiчним листям, м’яко дихнув у обличчя. А зовсiм поряд вдарила блискавка, освiтлюючи зловiсну постать iз рушницею за пiвтори сотнi крокiв вiд мисливцiв. Блиск i гуркiт на мить оглушили й ослiпили всiх, а коли люди прийшли до тями, на тому мiсцi, де стояв незнайомець з рушницею, нiкого не було.
– Чортiвня! – роздратовано проревiв Мiхай i першим кинувся туди, де щойно бачив постать у плащi. За ним побiгли решта представникiв почту покiйного князя.
Побiгли, щоб за хвилину завмерти на мiсцi й сполотнiти вiд жаху.
Там, де вони бачили озброеного у плащi, на землi була зображена пентаграма. Мить, i пекельна зiрка спалахнула вогнем, пахнувши людям в обличчя задушливим смородом сiрки.
– Сатана… – прошепотiв Мiхай. – Це сатана приходив по пана Олександра!
Роздiл ІІ
Клинок шаблi виглядав бездоганно не лише на перший погляд, але й пiд час бiльш прискiпливого обстеження. Вiн не мiг бути пiдробкою мiсцевих ковалiв. Вусанi з передмiстя Сiчi умiли робити зброю й добряче напружували м’язи, ударяючи у своiх кузнях по розпеченiй крицi. Але вiдтворити секрети майстрiв Дамаска iм було не пiд силу. Лезо, хижо загострене на кiнчику, у нижнiх двох третинах потовщувалось так, щоб витримувати удари гартованоi крицi. І дбайливе полiрування з неповторним вiзерунком дамаськоi сталi. Пiд полiруванням, нагадуючи про минулi бойовиська, глибокi подряпини й кiлька щербин. Елмань[6 - Елмань – розширення клинка шаблi у верхнiй його третинi. Слугувало для пiдсилення удару, а також для розмiщення ще однiеi рiжучоi кромки.] досить широка, проте вага цяцькованого золотом рукiв’я розрахована настiльки точно, що баланс не порушено. Тож навiть для досить широких замахiв не потрiбно докладати фiзичноi сили. Проста й ефективна зброя для фехтування, з одного боку, з iншого – досконалий витвiр мистецтва схiдних зброярiв.
Семен Паливода не змiг вiдмовити собi у тому, щоб ледь-ледь, самими кiнчиками пальцiв торкнутись клинка. Провiв ними по прохолоднiй крицi, вiдчуваючи ii мiцну поверхню. Холод краси. Вiдчуття можливо було сформулювати саме так. Закiнчивши оглядини, Паливода повернув зброю запорожцю, який стояв навпроти нього з насмiшкуватим виразом обличчя.
– Надто шляхетна для нашоi нагоди, – резюмував коротко. – Хтось пожалкуе про ii втрату.
– Навряд чи це буду я, – вищирився запорожець. – Що поставиш, козаче?
Рiзношерстим збiговиськом запорожцiв прокотився гул пожвавлення. Козаки полишили звичнi справи й утворили серед сiчового майдану, затиснутого в пiдкову приземистих куренiв, чималий натовп. Палили люльки й походжали вигорiлою травою. І хоч деякi з них красномовно поглядали у той бiк, де розташувалась корчма, розходитись не поспiшали. Семен зробив ставку саме на такий розвиток подiй. Сонце стояло не надто високо, тож спека прийде пiзнiше й до часу не потрiбно ховатись у холодок. Справа йшла до поединку. Як вiдомо, запорожець – лицар. А зброя i двобiй – насолода для лицаря. Особливо коли його не турбуе спека, а йти до корчми надто рано. Тож чому б не насолодитись видовищем, якому на Базавлуку[7 - Базавлук – острiв у нижнiй течii Днiпра. Тут у 1593— 1638 роках розташовувалась Запорiзька Сiч.] завжди радi? Принаймнi так думала переважна бiльшiсть сiромах, котрi зiбрались навколо Паливоди i його майбутнього супротивника. Так, усе вiрно.
Семен розглядав опонента мовчки, не поспiшаючи, доки не почув, як у натовпi хтось сказав:
– Талер[8 - Талер – срiбна монета.] на Обуха!
Гудiння посилилось, хтось засмiявся i почав кепкувати: – За талер циган дупу не покаже. П’ять!
– На Паливоду десять!
Семен посмiхнувся своею фiрмовою посмiшкою i пiдкрутив чорного, немов воронове крило, вуса. Заразом пiдморгнув Микитi, який розташувався на деякiй вiдстанi вiд центру подiй. Пилипенко театрально зiтхнув i заходився поправляти упряж на конях.
Семен кiлька секунд спостерiгав за Микитою, уявляючи, як той буркоче свое звичне:
«І воно вам треба, ясний пане? Краще б ото справою зайнятись…»
Сперечатись з Микитою Семен не збирався. Власне, зараз вiн займаеться справою. І справою досить важливою. Хоча й розумiе, що буркотiти Микита вiд цього не перестане. Вiн просто хвилюеться. Як завжди, коли на Семена чекае добряча бiйка. Колись вiн спробував довести вiрному зброеносцевi, що фехтування значно шляхетнiша справа, анiж його улюблений бойовий гопак, проте зазнав цiлковитого фiаско. Зрештою, кожен мае займатись тим, до чого лежить душа. Для Микити – це книжки з окультизму й бойовий гопак. Для Семена – фехтування i розслiдування злочинiв. Нехай все залишаеться так, як е. Паливода перевiв погляд на майбутнього супротивника, потай оцiнюючи його можливостi.
Бурчання Микити було доречним. Принаймнi можливiсть дати втягти себе у поединок з подiбним супротивником навряд чи можна було вiднести до категорii розумних вчинкiв. Козак був, м’яко кажучи, високого зросту. Мав гарно розвинутi м’язи рук i плечей, широкi груди й товсту шию, на якiй сидiла голова з плескатим носом i важким пiдборiддям. Чолов’яга був надiлений великою силою i мав титанiчну витривалiсть. Такий, опустивши меч на голову супротивника, розрубуе вiд потилицi до сiдла. Великi долонi, жилавi передплiччя, вони неначе створенi тримати шаблю й здобувати перемоги. Втiм, про той факт, що перед Семеном завзятий рубака i гультяй, можна було дiзнатися з реплiк, що звучали з натовпу, не додаючи Микитi оптимiзму. Семен готовий був побитись об заклад, що його зброеносець подумки вже прикидае, яке його пану знадобиться лiкування й наскiльки багато часу потрiбно, щоб поставити його на ноги.
Утiм, це лише роздуми. Паливода витримав погляд суперника, пiсля чого вiдв’язав вiд очкура гаман i кинув йому пiд ноги. Важкенький мiшок збив iз землi хмарку куряви, потерте сукно луснуло й у променях сонця блиснули золотим сяйвом кругляки монет.
– Сто дукатiв[9 - Дукат – золота монета.].
Натовпом прокотився захоплений гомiн. Ще б пак – сотня дукатiв! Мало хто з голоти тримав таку кiлькiсть золота в руках бодай единий раз за життя. Не кажучи вже про те, щоб поставити на перемогу в поединку. Десь за спиною Семен не так почув, як уявив важке зiтхання Микити. Подумки вкотре уявив собi його похмуре обличчя. Хоча мав би звикнути. Життя поряд iз шукачем пригод Семеном Паливодою привчало до нехтування цiнностями, притаманними переважнiй кiлькостi гречкосiiв Речi Посполитоi[10 - Рiч Посполита – держава, що iснувала в перiод з 1569 року до кiнця XVIII сторiччя на територii сучасних Польщi, Украiни, Бiлорусii та краiн Балтii.].
Обух вищирився так, що стало можливим перерахувати, скiльки у нього в ротi не вистачае зубiв. Приблизно половини.
– Достойна ставка. Маю надiю, не останнi? – хмикнув вiн.
– Далеко не останнi, – з холодноi посмiшки Семена можна було б зробити висновок, що золото, яке виблискувало на жовтiй вiд липневого сонця травi було малою часткою його безмежних статкiв.
