скачать книгу бесплатно
Вiн спробував атакувати ударами рук i мало не пропустив нищiвний удар у корпус. Здивувавшись, подумав, що Пилипенко вчиться з неймовiрною швидкiстю. Принаймнi пiд час минулих занять нiчого подiбного вiн продемонструвати не мiг. Семен усмiхнувся i вирiшив надалi дiяти обережнiше. Близько хвилини бiйцi кружляли один навпроти одного, намагаючись досягти вигiдноi для атаки позицii. Але скоро Семену це наскучило i вiн вирiшив дiяти. Розпластавшись у присядцi, спробував пiдсiкти ногу суперника. Микита очiкував такого розвитку подiй. Вiн вiдсмикнув ногу i цього разу таки досяг мети – в головi в Семена загудiло вiд потужного удару, яким його нагородив Пилипенко.
– Не болить? – не приховуючи глуму, запитав Микита, коли Паливода пiднявся.
– А мало б? – Семен посмiхнувся й собi, пiсля чого пiшов у рiшучий наступ.
Хвилин за п’ять все було закiнчено, а Микита полетiв на землю з не менш жалюгiдним виглядом, анiж щойно Паливода. Потiм ще раз i ще. Нарештi, добряче спiтнiвши й захекавшись, бiйцi почали втрачати темп. Паливода вирiшив, що настав час зупиняти поединок.
– Досить, – мовив вiн так спокiйно, нiби щойно не пропустив удар у вухо, навзаем нагородивши Пилипенка двома стусанами в груди i одним у щелепу. – Добре. На кулаки майстерно б’ешся.
Вони повертались до куреня, збиваючи носами чобiт з трави ранкову росу.
– Можливо, пора й шаблею оволодiти? – поглянув Семен на Пилипенка, вирiшивши продовжити давно розпочату розмову.
Микита у вiдповiдь лише замотав головою:
– Е нi, ясний пане. То не мое. Я людина з книжкою, не вояк.
Семен не здивувався. Подорожуючи удвох з Микитою степами надднiпрянськоi Украiни й Диким Полем, вiн намагався привити тому вмiння постояти за себе за допомогою зброi. Зрештою, такою була необхiднiсть непевного часу. Адже зустрiч з татарським загоном або ватагою мiсцевих розбiйникiв була цiлком ймовiрною, а тодi лише власна вiрна рука стане на завадi полону або смертi. Пилипенко погоджувався з таким твердженням, але вперто вiдмовлявся навчатись фехтуванню або стрiльбi. Вiн не любив зброю, натомiсть був схиблений на магii, алхiмii, астрологii й окультизмi. Максимум, на що вiн погоджувався, це навчання бойовому гопаку, у чому робив немалi успiхи. Зрештою, Семен махнув рукою. Кожному свое. І хоча вважав, що захоплення окультними науками навряд чи мае вiдношення до корисних знань, ставився до захоплення свого помiчника по-фiлософськи.
Вони пiдiйшли до великого корита, що стояло поблизу колодязя, у дворi будинку для гостей. По черзi заходились умиватись прохолодною джерельною водою. Кiлька хвилин Семен насолоджувався свiжiстю й вiдчуттям сили у власному тiлi, пiсля чого ретельно обтер торс великим вишитим рушником. Лише тепер помiтив, що бiля iнших дверей будинку, який було подiлено на двi окремi половини, надто людно. Там, пiд очеретяним навiсом конов’язi, пережовуючи ячмiнь з ясел, влаштувались пiвтора десятка коней. Бiля коней порались жовнiри у блакитних каптанах i каракулевих шапках. Пiдсипали в ясла зерно, знiмали сiдла, витирали мокрi боки тварин ганчiр’ям. З висоти рiзьбленого ганку за ними спостерiгав невiдомий чоловiк, судячи з усього поляк. Невiдомий мав рудi вуса, блiде обличчя й вiдгукувався на «пан ротмiстр[24 - Ротмiстр – вiйськове звання, командир пiдроздiлу, хоругви.]». Вiн пив чай з великого керамiчного кухля й кидав погляди у бiк Семена й Микити, намагаючись робити це так, щоб останнi не помiчали його уваги.
– Хто цi люди? – запитав Паливода в Микити, знаючи напевне, що той уже про все випитав i дiзнався.
– Поляки, – байдуже знизав плечима Микита. – Снiдати зараз подавати?
Семен вiдвiв погляд вiд конов’язi й поглянув на Микиту.
– Так. Кухлик кави, смажена яечня i свiжий хлiб. Ось що зможе компенсувати менi нашу нiчну прогулянку.
– За хвилину все буде готово.
Семен закiнчив обтиратись i жбурнув рушника Микитi.
– Що ж, ходiмо. А скажи менi, Микито, – раптом нагадав вiн, – чи зможеш ти вiдшукати для нас гарного човна i кiлька вудок?
– Пан мае лише наказати, – вiдповiв Микита. Його хитрувате обличчя, заросле охайно пiдстриженою рудою борiдкою, розпливлось у посмiшцi. – Все готово вiд вечора, а старий Мирон, той, що розпоряджаеться на сiчовiй корабельнi, показав менi заплаву, в якiй можна рибалити гарних линiв.
Семен зупинився й замрiяно прикрив очi.
– Лини… Чого ще можна хотiти вiд прекрасного лiтнього дня?
– Воно-то так, пане, хiба…
Семен уважно поглянув на помiчника.
– Я чогось не знаю?
Замiсть вiдповiдi Микита поглянув на ганок, де розташувався ротмiстр. Звiдтам долинули голоснi розмови. Поляки, якi прибули на Сiч разом з ним, висипали на ганок i про щось голосно радились. Судячи з кiлькостi дорогого сукна й золотого шиття в iхнiх убраннях, сусiдами стали якiсь досить поважнi птицi. Семен зiтхнув i продовжив свiй шлях. Коли збiгав сходами на ганок своеi частини будинку, у грудях вiдчув неприемне передчуття. Воно промовляло, що плани на вiдпочинок знаходяться пiд загрозою.
У свiтлицi на столi стояла пательня зi смаженою яечнею, скиби свiжого бiлого хлiба й велика мiдна кавоварка, вiд якоi до стелi здiймалась ароматна пара. Доповнювали сервiровку порцеляновi тарiлки, чашки i срiбнi виделки. Семен сiв за стiл, указав на мiсце навпроти себе Микитi й за хвилину обидва заходились снiдати. Їли мовчки, Семен – про щось розмiрковуючи, Микита – не наважуючись вiдволiкати пана вiд думок. Закiнчивши з яечнею, Семен налив у крихiтну порцелянову чашку кави й вiдкинувся на спинку крiсла. Деякий час задумливо спостерiгав за ластiвками, якi сновигали за вiкном. Десь там, пiд стрiхою будинку було облаштовано iхне гнiздо, у якому безперервно вимагали iжi писклявi пташенята. Тож дiловите сновигання пташок не припинялось нi на мить. Далi, за частоколом фортецi, ледь помiтною на такiй вiдстанi блакитною стрiчкою нiс до моря своi спокiйнi води Днiпро. Поверхнею води рухались кiлька бiлоснiжних вiтрил. Недобре передчуття, яке з’явилось перед снiданком, поволi почало розчинятись, даючи мiсце спокою.
Ідилiя продовжувалась недовго. Розмови й рух на вулицi стали бiльш гучними. Настiльки, що можливо було розiбрати окремi фрази. Говорили польською. Семен зiтхнув i перевiв погляд з просторiв за вiкном на спартанський iнтер’ер свiтлицi. За хвилину поставив на стiл порожню чашку й повернувся до Микити:
– Що тут роблять цi поляки?
– З вiзитом прибули, – недбало вiдповiв Микита, сьорбаючи каву.
– З вiзитом. Вони надто галасливi. Напевне, потрiбно iм сказати, що кошовий навряд чи буде у змозi iх прийняти.
– Так вони не до кошового, – гмикнув Микита.
Семен здiйняв брови:
– Цiкаво. До кого ж тодi?
– До тебе.
Семен у задумi пригладив вуса. Передчуття не обдурили, а Микита, судячи з усього, уже перекинувся кiлькома словами з людьми блiдого ротмiстра й нiчого йому не сказав. Спочатку снiданок, справи потiм. Вiн сам так навчив помiчника.
Голоси, здаеться, наблизились. Мiж ними вирiзнявся один, який у досить рiзкiй формi висловлював свое неприязне ставлення до «триклятого схизмата». Семен похитав головою.
– Очевидно, тi голоснi розмови е наслiдком праведного обурення iх милостей? – запитав згодом. – Обурення з приводу того, що iх не прийняли негайно?
– Саме так, ясний пане, – хитнув головою Пилипенко.
– Ти ще той пройдисвiт, Микито, – голос Семена свiдчив, що вiн скорiше хвалив помiчника, анiж мав на метi його вiдчитати. – Що ж, судячи з одягу вельможного панства, а також iз породи iхнiх коней, можу припустити, що цi люди не звикли до подiбного ставлення. Цей факт пiдтверджуе хоругва з гербом Лелiва[25 - Лелiва – шляхетський герб, який виник на початку XIV сторiччя. Використовувався родиною магнатiв Сенявських, а також кiлькома сотнями iнших родин польсько-литовськоi, а також украiнськоi шляхти.]. Я можу iх зрозумiти.
Микита насупився.
– А нiчого мене хлопом обзивати. І невiдомо, хто тут «пся крев»…
Семен посмiхнувся й заходився неквапно накладати тютюном свою улюблену люльку.
– Ти вiрно все зробив, – зауважив, ударивши кресалом. За чверть години, коли залишки снiданку й посуд було прибрано, а Семен Паливода з поважним виглядом сидiв за вкритим зеленою сукняною скатертиною столом, Микита, вислухавши насамперед кiлька дошкульних фраз, мав честь запросити гостей до «його мостi пана фахiвця з розслiдувань». Вочевидь така пишна форма рекомендацii не мала сильного впливу на представникiв шляхетного панства, змушеного очiкувати на прийом цiлу годину. Принаймнi очi старшого з них – того самого ротмiстра в киреi з соболиним комiром i золотою застiбкою, метали блискавки. І якщо його голос не реалiзував громiв, то лише тому, що шляхетний пан був надто роздратований навiть для цього. Вiн проiгнорував привiтання й навiть не думав знiмати свою пишну боброву шапку, увiнчану павичевим пером. Лише нервово стискав затягнутi в шкiру рукавицi пальцi на рукiв’i прикрашеноi золотом карабели. Двое його супутникiв мали не менш грiзний вигляд. Хiба вираз обличчя кожного з них висловлював не обурення, а презирство.
Семен спокiйно витримав блискавки з-пiд густих брiв ротмiстра i посмiхнувся натягнутою посмiшкою. Бiльш пильно роздивившись останнього, побачив перед собою доволi молоду людину. На вигляд посланцевi було рокiв двадцять п’ять, i лише пишнi рудi вуса додавали йому солiдного вигляду. Одяг супутникiв ротмiстра був дещо скромнiшим. Один з них, високий i блiдий, мав на собi оксамитовий каптан, другий, невисокого зросту домiнiканець, лисий, з качкоподiбним носом на округлому обличчi, чернечу сутану. Саме домiнiканець найбiльше привернув увагу Семена. Точнiше не сам вiн, а його очi. Це не були очi людини. Семен одразу навiть не змiг знайти аналогiю пустому крижаному погляду ченця. Помисливши, вирiшив, що таким поглядом у морськiй глибинi супроводжуе свою здобич акула. Вiн указав на крiсла навпроти себе.
– Прошу, панове… На жаль, не маю честi знати ваших iмен. Присядьте.
Ротмiстр гучно вiдкашлявся, демонструючи, що його обурення все ще не мае меж. Але всiвся в крiсло i навiть зволив вiдрекомендуватись:
– Вiктор Мацейовський. Маю честь бути вiйськовим товаришем його ясновельможностi Адама Іеронiма Сенявського. І, прошу пана, не звик до подiбного ставлення. Рiвною мiрою як моi супутники – поручник Мiхай Березовський i його святiсть превелебний отець Бенедикт!
– Семен Ольховський! – вiдрекомендувався Паливода. Другу частину фрази вiн багатозначно проiгнорував. – Радий бачити вас, шановне панство. Можливо, почет пана вiйськового товариша теж зволить присiсти?
Той, кого ротмiстр назвав Мiхаем Березовським, хитнув головою на знак згоди i сiв у крiсло поряд з ротмiстром. Бенедикт у свою чергу нагородив Семена довгим акулячим поглядом i всiвся на лаву. Застиг, перекидаючи мiж пальцiв правицi чотки, зробленi з великих бурштинових кульок.
– По кухлику кави? – запитально поглянув на ротмiстра Семен.
– Нi.
– Можливо, вина?
– Зайве, – буркнув Мацейовський. – Ми волiли б перейти до справи одразу, без довгих передмов. Дайте наказ своему служнику вийти. Орудка, яку я маю честь обговорити, е дорученням його ясновельможностi. Дорученням конче конфiденцiйним!
Семен поглянув на Микиту, потiм на ротмiстра.
– Пане Мацейовський, у мене немае таемниць вiд мого помiчника. Тож можете говорити у його присутностi.
– У мене доручення, вiд виконання якого значною мiрою залежить доля пана Сенявського! – звився ротмiстр.
– І все ж я змушений настояти на своему. Тим бiльше, що справа, задля якоi ви сюди прибули, знаходиться у межах його компетенцii.
– Прошу? – не зрозумiв Мацейовський.
– Мiй помiчник е спецiалiстом з окультизму, – поглянув Семен на ротмiстра впритул.
Мацейовський хотiв щось вiдповiсти, але цiеi митi домiнiканець мовчки здiйняв руку з чотками, наказуючи йому скоритись. Це здивувало Семена, але вiн зробив вигляд, що нiчого не помiтив. Ротмiстр вiдкашлявся.
– Отже, справа задля якоi ми сюди приiхали, е досить складною… – промимрив вiн.
Семен iз розумiнням похитав головою.
– Так, так, менi вiдомо про трагiчнi подii в маетку Сенявських. Здаеться, убито сина його ясновельможностi?
Вiд несподiванки Мацейовський мало не розкрив рота. Його пишнi гусарськi вуса почали виглядати кумедно, нагадуючи неохайнi пензлi, що iх маляр помив пiсля роботи не надто ретельно й залишив сушити один навпроти другого. Мiхай Березовський нервово осмiхнувся й лише домiнiканець залишився незворушним.
– Але, прошу пана, це трапилось лише кiлька днiв тому. Ми поспiшали, як могли, звiдки… – бубонiв Мацейовський. Увесь пафос, з яким вiн розпочав розмову зник, i Семен побачив перед собою просту людину. Людину, яка мала на душi надто великий тягар проблем.
– Звiдки менi про все вiдомо? – Паливода здiйняв брови. – Але володiння потрiбною iнформацiею i е тим хистом, завдяки якому я заробляю собi на життя. На жаль, мiй батько, нехай земля йому буде пером, не змiг залишити менi великих маеткiв. Натомiсть надiлив жагою до пригод. І, мушу сказати без непотрiбноi скромностi, здатнiстю мислити аналiтично.
Мацейовський, не знайшовши вiдповiдi, промовчав. Мовчали й решта вiдвiдувачiв. Семен, посмiхнувшись самими кутиками вуст, продовжив:
– У моему доробку бiльше двох десяткiв розкритих злочинiв i справедливо покараних злочинцiв. Тож не варто набивати собi цiну розмiром статкiв i привiлейованим становищем вашого сюзерена. Адже, панове, ви саме тому звернулись до мене i навiть зволили здолати шлях через Дике Поле. А потiм терпiли немилосердне ставлення, яке я дозволив собi виключно з вини мого недбайливого служника?
Слова Семена, очевидно, справили на вiдвiдувачiв потрiбне враження. Виключаючи Бенедикта, стосовно якого не можна було сказати нiчого певного. Домiнiканець вiд початку розмови дивився на Семена похмурим поглядом своiх риб’ячих очей i перекочував мiж пальцями бурштиновi кульки. Паливода неквапом почав накладати люльку. Казати, що про вбивство молодого Сенявського вiн дiзнався вiд драгунiв кам’янецького каштеляна[26 - Каштелян – у Речi Посполитiй королiвський службовець, який управляв замком i землями навколо нього.], з якими пиячив у Черкасах перед приiздом на Сiч, вважав зайвим. Вiд жовнiрiв Семен дiзнався й про те, про що подейкували в самому Меджибожi. А саме – молодий Сенявський продав душу нечистiй силi й вона стала причиною його смертi. Паливода не надто охоче брався за справи у яких була присутньою мiстична складова, тож тепер стояв перед непростим вибором. Зрештою, вирiшив спочатку вислухати.
Мацейовський кiлька хвилин мовчав, збираючись iз думками. Тепер у його поглядi проглядала повага до спiврозмовника. Нарештi, важко зiтхнув i розпочав оповiдання:
– Його ясновельможнiсть важко переживае смерть сина. Усю глибину його горя нiхто не спроможний передати словами. Плач та стогiн, ось усе, що залишилось серед веселих у минулому маетностей пана старости. Ми, його пiдданi, також у скорботi. Мушу сказати, що задля викриття й покарання вбивцi молодого Сенявського я i моi супутники можемо зробити значно бiльше, анiж така дрiбниця, як подорож через Дике Поле.
– Не сумнiваюсь, – мовив Семен Паливода. – Для чого ж панству знадобилась зустрiч iз моею скромною персоною?
– Але… – Мацейовський розгублено заклiпав очима. – Я мав надiю, пан допоможе нам!
– Не знаю, чи в змозi буду зарадити.
Семен говорив цiлком серйозно. Вiн не набивав собi цiну, i це було помiтно одразу. Мацейовський заклiпав очима i голосно вiдкашлявся. Вiн не був готовий до такого розвитку подiй. Почав виявляти ознаки невдоволення й поручник Березовський. Лише домiнiканець, як i ранiше, залишався безпристрасним. Мацейовський подивився на нього запитливо, у вiдповiдь Бенедикт прикрив очi й на мить схилив голову, немов даючи дозвiл на певний крок.
– Отже, не буду довго ходити навколо, пане Паливода, – видихнув Мацейовський. – Справа не е предметом торгу. Ми не лихварi, а шляхтичi. Тi, кому самим Богом велено тримати в руцi зброю! Чи пан також е шляхтичем?
– Звичайно, – Семен поважно хитнув головою. – І мiй герб добре вiдомий у Речi Посполитiй.
– Тим бiльше! Тому маю сказати наступне: можливостi його ясновельможностi безмежнi, а його бажання помститися за смерть сина едине, що йому залишилось у земному життi. Пан Сенявський бажае, щоб ви взялись за цю справу. Вас буде щедро нагороджено.
Семен узяв чергову паузу, пiсля якоi мовив сповненим нудьги голосом:
– Грошi не надто цiкавлять мене, панове.
Мацейовський зробив над собою помiтне зусилля, аби залишатись спокiйним.
– Тодi, пане Ольховський, е сенс розповiсти нам, що саме може вас зацiкавити.
Семен зiтхнув. Картина тихоi заводi за стiною очерету, човен i оливковий бiк лина перетворювались на нездiйсненну мрiю. І вона, ця картина, так реалiстично вималювалась перед його внутрiшнiм поглядом, що вiн, тамуючи жаль, сказав:
– Навряд чи це в компетенцii Адама Сенявського. У мене зустрiчне запитання.
– Слухаю.
– Ви все розповiли?
– Я вас не розумiю! – знизав плечима Мацейовський. Паливода зiмкнув пальцi рук i уважно поглянув на спiврозмовника.
– Я маю на увазi, чи справа стосуеться лише вбивства молодого Сенявського? – сказав вiн.
Мацейовський не вiдповiв. Мовчали й решта вiзитерiв.
– Отже? – повторив запитання Семен.
– Не лише убивства, – нарештi не витримав ротмiстр.
– Тодi я волiв би дiзнатись про решту подiй.
Мацейовський зiтхнув. Намагаючись не вдаватись до подробиць, коротко розповiв про нiчний напад на Сенявського, який мало не коштував тому життя.
– А це вже цiкаво, – резюмував Паливода. – І ми пiдiйшли до тiеi причини, з якоi я просив залишитись мого помiчника. Що скажеш, Микито?
Пилипенко, який уважно слухав, похитав головою:
– Не потрiбно знатися на окультизмi, щоб зрозумiти – староста зустрiв лiкантропiв.
– Кого? – заклiпав очима Мацейовський.
– Вовкулаку, перевертня, вервольфа. Можете називати як вам завгодно.
– Це маячня! – нервово засмiявся Мiхай Березовський. Паливода уважно поглянув на поручника. На вигляд не бiльше двадцяти рокiв, проте щось було в його виглядi таке, що не пасувало молодiй людинi. Можливо, неприродна блiдiсть, а можливо, хворобливий блиск очей. Втiм, сам Мацейовський теж був блiдим. Хоча й не настiльки. Здоровим рум’янцем на щоках мiг похвалитись хiба мовчазний Бенедикт.
– Нам уже остогидли триклятi вигадки про вовкулакiв! – додав поручник.
