скачать книгу бесплатно
– Лiкантропи iснують, – авторитетно похитав головою Пилипенко, – i це зовсiм не маячня. Є безлiч задокументованих свiдчень.
– Це маячня! – у запалi повторив Мiхай.
Мацейовський повернувся до нього й рiшуче мовив:
– Мiхаю, припини!
– Але що вони знають? – спробував сперечатись той.
– Я наказав тобi припинити! – пiдвищив голос ротмiстр.
Березовський похитав головою i замовк.
– Прошу вибачити мого товариша, пане Ольховський. У нього е певнi причини не вiрити у подiбнi байки, – сказав Мацейовський. – Мушу додати, Адам Іеронiм Сенявський не е одним з тих людей, якi приймають негативну вiдповiдь. Вiн звик домагатись свого i згоден продемонструвати свою щедрiсть у разi, коли ви допоможете вирiшити його проблеми.
Семен прибрав офiцiйного виразу обличчя i встав iз крiсла, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено.
– Я подумаю над вашою пропозицiею, шановне панство, – вiдповiв вiн.
Обличчя Мацейовського витягнулось.
– Але ми не маемо часу на роздуми! – спробував апелювати вiн.
Але Семен був непохитним:
– Мушу наполягати. Менi потрiбен час для прийняття рiшення. Мiй служник сповiстить шановне панство про результат на протязi дня.
На цьому розмову було закiнчено. Ротмiстр i поручник, обурено задерши носи й сповнивши свiтлицю дзвоном острогiв, покинули примiщення. За ними, кинувши на Семена важкий погляд, вийшов домiнiканець. Вигляд мали такий, що Микита, повертаючись до свiтлицi, вдоволено посмiхнувся. Семен дiстав з кишенi годинник. Уся аудiенцiя не зайняла й десяти хвилин. Вiн пiдiйшов до вiдчиненого вiкна й застиг, заклавши руки за спину.
– Що скажеш? – запитав у Микити, спостерiгаючи за зеленими хвилями, що iх гнав вiтер в очеретах плавнiв.
– А що тут скажеш? – театрально зiтхнув Микита. – Маю починати збиратись. Надто добре знаю тебе, щоб припускатися iншоi думки.
– Я настiльки передбачуваний? – повернувся до нього Семен.
– Можливо, лише для мене.
– Лини й мандрiвка в шинок виглядали б значно привабливiше, – спробував пручатись Семен.
– Для когось iншого, – гмикнув Микита.
Семен пiдiйшов до крiсла, обiперся на спинку руками й поглянув на спiврозмовника. У виразi обличчя не мав i тiнi iронii. Вiн був цiлком серйозним i не налаштованим на жарти.
– Ця справа дуже непроста, Микито. Ти чув щось про Адама Іеронiма Сенявського?
– Хто ж не знае яворiвського старосту? – знизав плечима Микита. – Поважний пан. Його землi безмiрнi, багатства нелiченi…
– І норов нестримний. Втiм, у цьому вiн схожий на iнших людей свого рiвня. Пiдозрюю, спiлкуватись iз паном старостою буде далеко не простою справою. Крiм решти незрозумiлого, маемо справу з нечистою силою. Цiкаво, а яка мiсiя домiнiканця, що не зволив сказати тут жодного слова? У мене склалося враження, що вiн прибув не так для дiалогу, як для спостереження. Домiнiканцi – слуги святоi iнквiзицii. А якщо справою зацiкавилась вона, все дуже непросто.
Микита повернувся до образiв на покутi й тричi перехрестився.
– Одне можу сказати, ясний пане. Лiкантропи таки справдi iснують.
Семен у задумi похитав головою.
– Я вiрю лише в речi, якi бачив на власнi очi. Проте з висновком не поспiшатимемо. Принаймнi про вовкулаку я чую вдруге за останнi кiлька днiв. І обидва рази це пов’язано з родиною Сенявських.
– Он як! – зацiкавився Микита. – І про кого йшла мова в першому випадку?
– Про загиблого Олександра Сенявського. Жовнiри, якi оповiдали менi про його вбивство, казали, що панич був вовкулакою. Що скажеш?
Замiсть вiдповiдi Микита ще раз перехрестився й почав перебирати книжки у своiй потертiй сiдельнiй сумцi, яку для цього видобув з-пiд постелi. Нарештi дiстав невелику книжку, розгорнув ii й продемонстрував гравюру, на якiй був зображений перевертень. Семен узяв книжку до рук i заходився розглядати. Істота, зображена невiдомим автором, виглядала насправдi моторошно. На перший погляд – звичайний вовк, хiба що надто великих розмiрiв, на що вказували трупи кiлькох людей бiля його нiг. Чорна густа шерсть звисала довгими пасмами, а озброена страшними iклами паща розкрита в загрозливому гарчаннi. Придивившись, Паливода зрозумiв, що у вовка на гравюрi людськi очi. Натякали на спорiдненiсть iз людиною й пропорцii тiла вовкулаки – лапи з довгими гострими кiгтями значно бiльше походили формою на ноги й руки людини, анiж на кiнцiвки звiра. Пiд малюнком знаходилась коротка анотацiя латиною, яка сповiщала: «Лукас Кранах, 1521 рiк». Микита похапцем перевернув кiлька сторiнок, i перед Семеном опинилось зображення одягненоi в лахмiття й розпатланоi людини. Людина пересувалась навкарачки, тримаючи у зубах немовля. Навколо було зображено шматки розтерзаних тiл, а на задньому планi заламувала в розпачi руки жiнка, у якоi iстота вкрала немовля.
– Ось вiн.
– Що це?
– Daemonium lupum, – блиснув латиною Микита. – Демонiчний вовк. Одна з найзагадковiших iстот. Квiнтесенцiя зла в чистому виглядi. Диявольський витвiр, який приречений убивати, – тоном знавця заявив Пилипенко.
– Але вовка я бачу лише на однiй з гравюр, на iншiй просто безумець, – знизав плечима Семен.
– Лiкантроп мае двi сутностi, – з поважним виглядом вiдповiв Микита. – І обидвi ти бачиш перед собою.
Паливода похитав головою i повернув книжку Микитi.
– Заспокойся, друже. Маеш повiрити моему досвiду – у цьому свiтi iснують речi, значно страшнiшi за побрехеньки про перевертнiв та вiдьом. Особливо у випадку з Адамом Сенявським. Надто великi грошi й надто багато полiтики. Там, де присутнi цi двi речi, легко можна втратити голову. У буквальному розумiннi. Люди, якi зважились на вбивство Олександра, дуже небезпечнi, позаяк самi ходять по лезу.
І вони, судячи з усього, будуть не в захватi вiд того, що я почну копати. Можливо, варто взятись?
– Панська воля. Хоча я волiв би триматись подалi вiд мiсця, де говорять про лiкантропа! – вiдповiв Микита. – Пiду сiдлати коней.
Семен похитав головою.
– Стаю надто передбачуваним. Не поспiшай.
Вiн сiв у фотель, дiстав з прикрашеноi срiблом дубовоi скриньки перо, лист паперу й каламар. Близько чвертi години щось старанно занотовував, пiсля чого присипав листа тальком, звернув у сувiй i перев’язав мотузкою. На мотузку крапнув розiгрiтий над свiчкою сургуч, до якого притиснув iменну печатку. Простягнув листа Микитi.
– Насамперед пiди до торгового передмiстя. Знайди там лихваря на iм’я Мойсах. Заплати йому i залиш цього листа. Також купи в нього двiйко поштових голубiв. Подбай, щоб клiтка була надiйною, а птахи почувались добре. Можливо, вони стануть нам у нагодi. Потiм знайди Мацейовського i скажи, що ми беремось за iхню справу. До нього зайдеш, коли закiнчиш сiдлати коней. Нехай мостi панове будуть деякий час заiнтригованi.
Роздiл VII
Валка, очолювана Вiктором Мацейовським, широкою риссю рухалась торованим шляхом серед численних пагорбiв i долин живописного подiльського краю. Дорога, яка була частиною Чорного шляху[27 - Чорний шлях – стародавнiй торгiвельний шлях.], пiдсохла, i тепер копита коней здiймали з ii поверхнi хмаринки сивого пилу. Одяг вершникiв i конi внаслiдок цього були вкритi сивою пеленою бруду. Пил потрапляв усюди – в очi, у нiс, рипiв на зубах. Проте подорожнi не нарiкали. Усi давно звикли до неприемностей, що супроводжували комонну мандрiвку. Стоiчно терпiв незручностi навiть домiнiканець, який, на великий подив Паливоди, виявився майстерним вершником i жодного разу не пересiв iз сiдла свого вороного на вiз, який супроводжував валку.
Околицi шляху, переважно порослi степовою ковилою пагорби й долини, пiймавши на собi променi сонця, дихали пахощами зеленi й спекою лiта. Слiпучий диск сонця над головами подорожнiх не насмiлювалась накрити бодай дрiбна хмарина i шерхiт тисяч цвiркунiв у казанi спеки немов уповiльнився, звучав лiниво i сонно. Лише жайворонок десь у височинi кидав виклик променям денного свiтила своiми веселими переливами.
Коли сонце досягло зенiту, загiн ротмiстра Мацейовського наблизився до роздорiжжя. Тут, на пагорбi, з якого можна було оглянути околицi на багато верст, два шляхи перетинались. Один вiв на пiвдень, до Тульчина, другий вигинався захiднiше, на Меджибiж. Колись тут, як пам’ятав Семен, розташовувався великий заiжджий двiр i шинок для подорожнiх. Однак пiсля набiгу Кантемира-мурзи, який сплюндрував Подiлля пiд час Хотинськоi кампанii, трактир було зруйновано. Вiдтодi вiн так i не вiдновився. Тож тепер iз куп бур’яну, якi колись були велелюдним майданом i подвiр’ям трактиру, стирчали лише перекошенi залишки стропил, купи почорнiлоi соломи й залишки глиняних стiн. На самому роздорiжжi стояв камiнь, на якому значились польською мовою назви населених пунктiв, що до них вiв шлях. Жовнiри, якi знали цю дорогу як своi п’ять пальцiв, не роздумуючи звернули на Меджибiж. Це дещо пiдняло настрiй Микити, який iхав поряд iз Семеном i стенав, як йому допекла жарiнь.
Одразу ж за роздорiжжям шлях збiгав з укритого смарагдом трави пагорба, минав широкий, засiяний житом лан i ховався пiд густим листям лiсових велетiв. Там, у затiнку, вiн долав хащi, що розкинулись на добрий десяток верст, заживши недоброi слави розбiйницьких володiнь – очевидно, романтикам з великоi дороги бiльш iмпонувало вести свiй промисел тут, анiж у польовiй частинi тракту. Слiд зауважити, що загрозою розбiйницького нападу нiхто з подорожнiх не переймався, справедливо вважаючи, що чисельнiсть i озброення iхнього загону не дозволять харцизникам чинити з ними своi чорнi справи.
У прохолодi гаю жовнiри його ясновельможностi дещо пожвавiшали, маючи змогу перевести подих пiсля кiлькагодинноi подорожi пiд палючими променями сонця. Тож далi iхали з розмовами, жартами й реготом. Крiм лiсового затiнку, до веселощiв, як пiдозрював Семен, мала вiдношення велика шкiряна бутель з вином, що ii, не намагаючись приховати вiд Мацейовського, передавали один одному жовнiри. Не подiляли загальноi атмосфери веселощiв лише сам ротмiстр, який iхав на чолi загону в супроводi Мiхая, домiнiканець, а також Семен з Микитою, якi тримались дещо осторонь. Сумним виглядав i сивий вiзничий, що керував запряженим парою коней возом iз запасом провiзii й амунiцii. Що стосуеться останнього, вiзничий не намагався триматись осторонь. Навпаки, пiдганяв утомлених коней i проводжав жадiбним поглядом бутель кожен раз, коли вона перекочовувала з одних рук у iншi. Семен прослiдкував за поглядом старого i вдоволено гмикнув, маючи на метi у майбутньому застосувати результати своiх спостережень на практицi. З власного досвiду знав, що люди, подiбнi до старого вiзника, добре проiнформованi про все, що дiялось при панському дворi. А iнформацiя вкрай необхiдна. Вони здолали добрячих три чвертi шляху, а Семен досi не знав нiчого про родину Сенявських, окрiм того, що повiдали йому тиждень тому захмелiлi жовнiри в прикордонному шинку. Помисливши, вирiшив зачекати.
До темряви загiн здолав не менше десяти верст i заглибився в непрохiднi лiсовi нетрi. Спочатку Мацейовський мав на метi минути лiсову гущавину й зупинитись на ночiвлю, коли шлях знову вирине на вiдкриту мiсцину. Однак учорашнiй дощ, вологу якого висушили променi сонця в полi, тут додав подорожнiм турбот. Великi калюжi вкривали окремi дiлянки дороги й сильно уповiльнили пересування, а двiчi загiн взагалi змушений був зупинятись, коли драгуни витягували з баговиння вiз. Зрештою, вiзник отримав кiлька ударiв батогом Мацейовського i його обiцянку додати, якщо вiз застрягне у баговиннi ще раз. Утiм, це не надто зарадило, тож, коли сонце почало хилитись на захiд, загiн перебував у густому лiсi серед старезних грабiв i кленiв, чиi крони щiльно приховували свiтло, а стовбури були зеленими вiд моху. Швидкiсть пересування стала черепашачою, i, зрештою, Мацейовський дав команду зупинитись.
– Готувати табiр для ночiвлi, – роздратовано кинув вiн i полишив сiдло першим, намагаючись розiм’яти затерплi вiд довгоi iзди ноги.
Сутiнки насувались. Семен, залишивши на Микиту господарськi справи, вирiшив особисто перевiрити периметр майбутнього табору. За давньою звичкою вiн нiколи не влаштовувався на нiч, не з’ясувавши напрямки ймовiрного нападу i шляхи вiдходу. Вiн вiдiйшов на сотню крокiв у гущавину, минув невеличке болiтце i видерся на порослий пiдлiском пагорб. Результат розвiдки оптимiзму не додавав – якщо б гайдамаки захотiли пiдiбратись до них непомiченими, зробити це було б зовсiм неважко. Вiн хотiв уже повертатись, коли зовсiм поруч почув голоси. Намагаючись ступати нечутно, Паливода наблизився до тих, хто вiв бесiду. Обережно виглянув з-поза грубого дубового стовбура й упiзнав ротмiстра i Мiхая. Хотiв вийти зi своеi схованки, проте вирiшив хвилину зачекати. До цього спонукав рiзкий тон, яким велась бесiда. Говорив Мiхай, збиваючись вiд хвилювання. Семен не почув його слiв, зате добре змiг розчути вiдповiдь Мацейовського:
– Це дурня, Мiхаю! Ти нiкуди не маеш iхати!
– Але чому? – не погоджувався Березовський.
– Тому що я так сказав. Скоро нiч, а мiсця! тут – сам знаеш…
– Менi байдуже, маю iхати.
– Нi! – знову заперечив Мацейовський. – Поiдемо разом. Ранком.
– Але я не можу, чорт забирай, i тобi про це вiдомо!
– Менi багато про що вiдомо, – похитав головою Мацейовський. – Маеш залишитися з нами до ранку!
Обличчя Мiхая, ще бiльш блiде, анiж зазвичай, укривали краплини поту. Семену навiть здалось, що його трясло, немов у лихоманцi.
– Я поiду! – вперто повторив Березовський.
Ротмiстр спробував щось заперечити, але цiеi митi Семен необережно наступив ногою на суху гiлку, яка хруснула з гучнiстю пiстолетного пострiлу. Мiхай вiдсахнувся, а в руках у Мацейовського з’явилась шабля.
– Хто тут? – злякано вигукнув вiн.
– Не надто гарна мiсцина для ночiвлi, – сказав Паливода, з’являючись перед спiврозмовниками. – Цей лiс здавна належить гайдамакам.
Мацейовський замiсть вiдповiдi пильно поглянув на Мiхая. Той знiтився i промовчав.
– Мiхай, раджу тобi йти вiдпочивати, – сказав вiн.
Мiхай, знiтившись, пiшов у бiк табору. Лише пiсля цього ротмiстр перевiв погляд на Паливоду.
– Пане Ольховський, вважаете, менi про цю обставину невiдомо? – сказав сухо.
– Навряд.
– У такому разi що можете запропонувати?
– Хорошу нiчну варту. Ми з моiм помiчником бажаемо нести сторожу на рiвнi з вашими людьми.
Мацейовський дещо охолонув.
– Буду вдячний, – сказав зрештою. – Про час вашого чергування буде сповiщено пiзнiше.
Хитнувши головою на знак розумiння, Семен пiшов. Про всяк випадок вирiшив ранком розпитати у когось про Мiхая, поведiнка якого видавалась пiдозрiлою.
Темрява згустилась неймовiрно швидко. Пiсля того як сонце упало за горизонт, крони дерев швидко розправились iз залишками свiтла, тож досить скоро лише полум’я трьох багать i десятка смолоскипiв освiтлювали бiвуак, на якому розташувались люди Мацейовського, мовчазний домiнiканець i Паливода з Пилипенком. Нехитру вечерю, яка складалася з кулешу, черствого хлiба й овочiв, було закiнчено, i втомленi дорогою люди неквапно посмоктували люльки навколо вогнищ. Як часто бувае, зав’язалась неквапна розмова. Семен, що лежав на iмпровiзованому лежаку з купи торiшнього листя й ведмежоi шкiри, пiдклавши пiд голову сiдло, слухав, як гудуть м’язи у втомленому тiлi. Згадував пiдозрiлу поведiнку Березовського й намагався зрозумiти, що вона могла б означати. Зрештою, вирiшив залишити це на ранок. Драгуни, повечерявши, лiниво судачили про гайдамакiв i небезпеку, яку вони створюють для iхнього загону. Судячи iз загального настрою, до небезпеки нiхто серйозно не ставився, i час вiд часу компанiя бiля вогнищ вибухала голосним реготом. Поступово смiх i розмови почали вщухати, полум’я пригасало, i скоро загiн мав заглибитись у нiчний вiдпочинок.
Пронизливе вовче виття пролунало саме тiеi митi, коли Семен почав засинати. Лiсовий хижак вив довго i моторошно, а коли, нарештi, замовк, йому у вiдповiдь до круглого ока мiсяця полетiло виття десятка iнших. Табiр швидко прокидався, звiвся на постелi й Паливода. Втiм, його здивувало не так виття, як реакцiя на нього з боку жовнiрiв Мацейовського.
– Це вони! Знову вони! – заволав хтось у темрявi.
– Диявольська пошесть!
І слiдом за криками гулко вдарив мушкетний пострiл. За ним ще один i ще. Скоро у таборi розпочався справжнiй переполох, який доповнювали наляканi конi, що голосно iржали й намагалися позбавитись пут. Семен зрозумiв, що надiя заснути втрачена остаточно, й пiшов розшукувати ротмiстра.
Переполох закiнчився так само раптово, як i розпочався. Мацейовський, виявивши непересiчний талант органiзатора, припинив бiганину табором, посилив караули i наказав усiм вiльним вiдпочивати. Про всяк випадок навколо табору розпалили ще кiлька багать, вогонь у яких мали пiдтримувати охоронцi. Однак багато хто в таборi не спав.
– Що вiдбуваеться, ротмiстре? – запитав Семен у Мацейовського, коли бiганина i пострiли припинились.
– А ви не бачите? – похмуро вiдказав той. – Люди злякались.
– Вовкiв?
– Я не знаю, чорт забирай! – вилаявся ротмiстр.
– Дивний переляк, як на мене, – похитав головою Семен. – Можливо, ваш отець Бенедикт змiг би iх заспокоiти словом i молитвою? До речi, де вiн? – Паливода раптом зрозумiв, що не бачив домiнiканця вiд часу, коли загiн зупинився для ночiвлi.
– Я не бачив його, – знизав плечима Мацейовський. – Це мае якесь значення?
– Поки не знаю, – вiдповiв Семен. Вiн хотiв щось додати, але цiеi митi помiтив Бенедикта, який вийшов з лiсу i мовчки пройшов повз них. Не кажучи нi слова, зник в одному з наметiв.
– Маю надiю, тепер ви вдоволенi? – роздратовано сказав Мацейовський i пiшов геть. Семен, помисливши, вирiшив i собi повертатись до лежанки. Вже засинав удруге за вечiр, коли почув слова Пилипенка, який розташувався поруч:
– А чи не занадто ви боiтесь вовчого виття, панове? – запитав Микита, нi до кого не звертаючись.
Деякий час вiдповiдi не було, i лише за хвилину один iз жовнiрiв вирiшив порушити мовчанку.
– Ти багато чого не знаеш, хлопче, – сказав вiн. – У наших краях вовкiв давно немае. Тож…
– Тож це виття не Божого створiння, а диявольського виплодка! – перебив першого жовнiра другий.
– Ви впевненi?
– Вони не дають нам спокою вже близько року, – жовнiр вдарив у темрявi кресалом i запалив люльку. – Триклятi вовкулаки. Загинуло уже п’ятеро. Востанне напали на самого пана старосту. Я думаю, лише втручання Святоi Дiви врятувало його того разу.
– А чому ж Свята Дiва не допомогла Мареку i Кшисю? – запротестував перший з жовнiрiв, який розпочав розмову. Погоджуючись iз ним, загудiла бiльшiсть iз присутнiх бiля вогнища.
– Про кого ти? – не зрозумiв Микита.
– Про моiх побратимiв, – вiдгукнувся драгун. – Вони супроводжували Сенявського в ту трикляту нiч. А зранку ми знайшли все, що вiд них залишилось!
Семен вiдчув, що сон долае його, незважаючи на цiкавiсть. Зрештою, вирiшив, що з нього досить. Повернувся на бiк i за мить уже хропiв сном праведника.
