скачать книгу бесплатно
– А це якраз друге питання, – розвiв руками Семен. – І вiдповiдi на нього я поки не маю.
– Як не маеш? – блиснув оком кошовий. – Тобто все тобою розказане – лише припущення? Жодних iмен?
– Я не характерник, батьку, – широко посмiхнувся Паливода. – Не чарiвник. А людина, яка замислила проти тебе недобре, мае достатньо засобiв, щоб вiдбити зайвий iнтерес у будь-кого, хто ставитиме незручнi запитання. Тож розпитати не змiг, не гнiвись. Проте…
– Що? – кошовий сопiв, немов ковальський мiх.
– Проте я люблю обдумувати своi кроки наперед. Тож коли кошовий отаман каже, що Семен Паливода е одним iз блазнiв, якi вирiшили надерти один одному чуба, я розумiю, що роблю все вiрно. Адже нiхто не здогадався про справжнi мотиви моеi вистави.
– Вистави?
– Я про поединок. Адже не задля пустоi слави, навiть не заради виграшу коштовноi шаблi було розпочато двобiй, батьку!
– Для чого ж? – Нагнибiда слухав Семена, лише час вiд часу вставляючи короткi запитання.
– Для того, щоб моя поява на Сiчi була помiчена. Так швидше розiйдуться розмови, що Семен Паливода привiз украденi в кошового отамана грошi. Тисячу флоринiв.
– Тобто ти хочеш сказати, що крадiжка уже не е нашою таемницею? – блиснув оком кошовий.
– Саме це, батьку.
– Але ж ми домовлялись!
– Так було потрiбно i про це мав подбати мiй помiчник, Микита. Ти мав змогу бачити його пiд час нашого минулого вiзиту.
Кошовий, пригадуючи, похитав головою.
– Так, пам’ятаю. Хлопчина в чернецькiй сутанi. Здаеться, бурсак.
– У минулому. Козацьке життя йому бiльш до вподоби. Отже, вiн розповiв натовпу про крадiжку. Для тебе новина зараз несе бiльше позитиву, нiж негативу, адже грошi повернуто в казну. А людина, про яку ми говорили, отримала приховане повiдомлення – ii викрито. Якщо додати той факт, що його найманець, той самий «будiвничий», зник без слiду, у нього достатньо причин для тривоги.
– А вiн зник без слiду?
Паливода дiстав люльку i посмiхнувся.
– Не для всiх. Дехто в Черкасах знае про його мiсцезнаходження достеменно. Але не наш злочинець. Тож маю всi пiдстави сподiватись, що саме цiеi ночi вiн полишить Сiч. Радив би, не привертаючи зайвоi уваги, розiслати у степ дозори. Клянусь гонором, до ранку ми дiзнаемось, хто замислив зжити тебе зi свiту.
Кошовий вибив згаслу люльку до нiжки столу, вiдкашлявся i владним голосом покликав:
– Джуро! А ходи-но сюди, скурвий сину…
Роздiл ІV
Плавнi, якi неподалiк вiд острова Базавлук оточували стрiчку Днiпра пасмом очерету в кiлька верст завширшки, нiчноi пори жили своiм буйним життям. Шелестiли високими стеблами очерету, плескотались, кричали голосами численного птаства й позирали на козацький дозор прихованими очима хижакiв. Сила-силенна живностi переживала у мороцi мiсячноi ночi своi маленькi трiумфи й трагедii. Десь рились у пошуках iжi дикi вепри, сторожко поводила вухами сповнена грацii лань. Вагалась, чи напитись води, чи кинутись навтьоки. Темними тiнями вишукували здобич вовки й дiловито будували своi заплави трудяги-бобри. Звiдкись чувся навiть рик ведмедя, що невiдомо в яких справах гуляв болотистими плавнями. А над усiм цим царював потужний жаб’ячий хор.
Семен притримав коня, насолоджуючись краевидами нiчних плавнiв. Погода видалась тихою, а темний купол неба, на якому пiд час заходу сонця гуртувались купчастi бiлоснiжнi хмари, на нiч очистився i вкрився мiрiадами зiрок. І серед тисяч блискучих вогникiв немов щедрими мазками невiдомого живописця розлiгся рукав Чумацького Шляху. Микита, який тримався поруч, теж замилувався картиною нiчного неба в супроводi симфонii нiчних плавнiв. На деякий час обидва навiть забули, з якою метою приiхали. Втiм, дiйство вiдбувалось недовго – за чверть години зiйшло блiде око повного мiсяця, приховуючи зоряне рiзноманiття. Слiдом за цим хропiння коней, брязкання упряжi й тихi розмови запорожцiв повернули iх з небес на землю, примушуючи спостерiгати за бiльш прозаiчними речами, анiж зорi над головою.
Семен прислухався. Неподалiк лунав притишений голос кошового. Отаман особисто очолив один iз роз’iздiв комонного козацтва, якi вийшли у степ. Збори, з огляду на той факт, що здобич у жодному випадку не можна було злякати передчасно, зайняли увесь вечiр. Кошовий i кiлька його вiрних джур збирали лише тих запорожцiв, до кого мали цiлковиту довiру. Але навiть iм не розповiдали про справжню мету виходу. Усi, окрiм Семена Паливоди, самого кошового отамана i Микити, а також дев’ятьох очiльникiв козацьких чат, вважали, що полюватимуть на татарський чамбул, який несподiвано з’явився в безпосереднiй близькостi вiд Сiчi.
Семен видобув iз кишенi каптана схожий на цибулину срiбний годинник. У непевному свiтлi мiсяця змiг роздивитись стрiлки. Вони вказували на першу годину по пiвночi. Ще за пiвгодини мiсяць пiднiметься у височiнь i плавнi засяють немов на долонi. Тож невiдомий злочинець, ким би вiн не був, повинен з’явитися зараз або нiколи. Втiм, другого Семен не припускав. Вiн надто гучно з’явився на Сiчi, а за годину пiсля бою з Обухом у всiх шинках сiчового передмiстя тiльки й було розмов, що про тисячу флоринiв, якi Паливода повернув у казну, упiймавши будiвничого, який виявився шахраем. Тому, хто розпочав усю цю непевну справу, стало недобре. А коли додати, що заколотник не знав, чи розкрив його iм’я упiйманий, вихiд залишався один – бiгти свiт за очi. Адже тут на нього очiкувала люта смерть на шибеницi чи на гаку. Вiн, звичайно, не мiг знати, що, на превеликий Семенiв жаль, справжнього iменi заколотника злодюжка не розкрив. Коли його допитували в черкаськiй в’язницi, куди той потрапив завдяки проханню Семена Паливоди, з’ясувалось, що горе-будiвничий просто не знав iменi, називаючи свого замовника «його ясновельможнiсть». Проте, як справедливо вважав Семен, панiка мала зробити решту справи й очiкувати залишилось недовго.
Вiн не помилився. Щоправда, примхлива фортуна посмiхнулась не настiльки приязно, як на це можна було розраховувати, але й не повернулась спиною. Не було погонi й бiйки, не було куль, якi шипiли бiля скронi, не лунав дзвiн мечiв. Усе вiдбулось бiльш прозаiчно. Втiм, кулi були, але пiзнiше. Коли мiсяць видряпався на небосхил, до Івана Нагнибiди пiд’iхав джура з доповiддю, що трьома верстами захiднiше козацька чата затримала вiйськового суддю Пилипа Дрозда, який не мiг пояснити, з якою метою серед ночi зiбрався iхати в невiдомому напрямку.
– Де вiн?! – вихопилось у кошового.
– Там, де затримали. Батько курiнний дав наказ його роззброiти i iхати до вас зi звiсткою.
Недобрий погляд кошового був легко помiтним крiзь морок мiсячноi ночi.
– Суддя! Але чому?!
– Можливо, вiн сам про все розповiсть, – припустив Семен.
Іван Нагнибiда вдарив коня острогами, наостанок заявивши:
– Що ж, поiдемо до нього на поклони. І вiр менi, Паливода, вiн усе розповiсть!
Їхали риссю крiзь степ i примарне мiсячне сяйво. Першим – кошовий отаман, який ледь приховував лють i нетерпiння, за ним решта загону. Попереду помiтили, нарештi, свiтло смолоскипiв i кiлькадесят вершникiв, що завмерли серед поля, очiкуючи. Наблизились.
Пилип Дрозд, п’ятдесятилiтнiй товстун, якого Семен звик бачити сповненим пихи й розумiння особистоi важливостi, цiеi митi так не виглядав. Скорiше був схожим на загнаного звiра. Вiн переводив погляд з одного козака на iншого, крутився в сiдлi й смикав за повiд, вiд чого кiнь теж змушений був крутитися з боку на бiк. Його обличчя з насунутою на лоб шапкою вражало виразом розгубленостi навiть у мерехтливому свiтлi смолоскипiв. Коли Дрозд помiтив кошового, завмер, пустивши повiд. Очевидно, зрозумiв, що опиратись далi немае сенсу.
– Отже, ви все спланували? – видихнув якось тужно.
– А ти як думав, пане суддя? – вiдповiв запитанням на запитання Нагнибiда. – Мислив тихцем нас покинути, а ми нi сном нi духом? Нi, голубе! Не можемо тебе пустити, не попрощавшись.
Дрозд спробував посмiхнутись, що йому не надто вдалось.
– Ти дурень, Нагнибiда. Завжди був дурнем. Така людина, як ти, не може носити булаву кошового отамана.
Кошовий посмiхнувся недоброю посмiшкою.
– Чому ж? Козаки iнакше вважають, тому й обрали. Рада обрала, пiд знаменами, вiльними голосами й при арматi[17 - Армата – застарiла назва артилерii.]!
Вiйськовий суддя приречено зiтхнув.
– Козаки… Сiрома! Такi ж голодранцi, як i ти, Нагнибiда. Як же я вас усiх ненавиджу! Чому ви повиннi вирiшувати за мене? Чому маю коритись тому, у кого нi шеляги за душею?
Голос кошового наповнився металом:
– А тобi, дуко[18 - Дука – так у козацькому середовищi називали заможних людей.], голодранцi не до вподоби? Вiд них вернеш свого шляхетного носа? Дарма! Сiч завжди була обороною для будь-кого. Чи ти шляхтич, чи козак, а чи крiпак. Не питалась, у кого скiльки золотих за душею. Лише в Бога вiруй та Украiну люби! У тебе, бачу, не так? Що ж, я справдi старий дурень, коли ти у мене майже рiк за вiйськового суддю був.
Кошовий говорив голосно, майже перейшов на крик, але Дрозд його вже не слухав. Погляд вiйськового суддi прикипiв до Семена, який спокiйно сидiв у сiдлi поруч з кошовим.
– Ти… Все ти, клятий! Я все продумав! Усе прорахував, але ти, мерзотник, повинен був сунути свого носа у моi справи! – заверещав Дрозд i в руцi в нього з’явився пiстолет.
Семен навiть не думав тiкати або ухилятись. Марно. Вiд нього до заколотника не бiльше п’яти крокiв, а той, судячи з усього, жартувати не збирався. За коротку мить, що минула вiд першого крику «зброя!» до пострiлу, вiн устиг лише подумати, що Дрозда погано обшукали. І все виглядатиме дуже кумедно, коли затриманому вдасться застрiлити свого кривдника, перебуваючи в оточеннi двох десяткiв запорожцiв.
Пострiл пролунав оглушливо, а iскри з пiстолетного ствола опалили обличчя. Куля пролетiла зовсiм поруч, хоча Семен не змiг би сказати, чи чув ii свист. За мить пролунав другий пострiл, Пилип Дрозд вiдсахнувся, впустив пiстолет i важко завалився набiк, упавши пiд ноги власному коневi. У тишi голосно спiвали цикади, заступивши притихлий жаб’ячий хор. Семен поглянув на кошового й помiтив у нього в руцi великий рейтарський бандолет[19 - Бандолет – старовинна вогнепальна зброя, великий пiстолет або короткий карабiн. Використовувався в кавалерiйських пiдроздiлах Речi Посполитоi.], з дула якого вилась цiвка диму.
– Скурвий син, – резюмував Нагнибiда, заховав бандолет у кобуру на сiдлi й заходився накладати люльку. – Надто легко помер.
Семен вiдкашлявся:
– Вiн на це розраховував. На добранiч, батьку. Щось я втомився.
Вiн повернув коня i в супроводi Микити поiхав туди, де мiсяць вiдвоював у темряви громаддя сiчовоi фортецi. Там горiли вогники смолоскипiв i невидимi вартовi вдивлялись у морок, настороженi стрiляниною. За спиною почув голос кошового:
– Паливодо!
– Так, батьку, – притримав коня Семен.
– Я твiй боржник.
– За все розраховано.
Кошовий неквапно похитав головою:
– Грошi – пил. Я твiй боржник.
– Як скажеш, отамане.
Роздiл V
Конi налякано захропiли, а передня пара навiть спробувала звестись дибки. Ридван, який до цього плавно похитувався, долаючи темряву ночi, зупинився. Адам Іеронiм Сенявський прокинувся й вiд несподiванки вдарився головою об спинку дивана, на якому сидiв. Вiдкашлявшись, невдоволено гукнув:
– Що там вiдбуваеться? Чому стали?
Замiсть вiдповiдi до нього долетiло цьвохкання батога й крики кучера, якими той намагався примусити коней рухатись. Залишки сну пiсля смачноi вечерi в замку розтанули, немов передранкова iмла. Сенявський смикнув завiсу на бiчному вiкнi ридвана й спробував роздивитись, що вiдбуваеться.
Обабiч шляху, що вiв вiд Меджибожа до лiсовоi резиденцii пана старости, яку останнiй звик iменувати мисливським будинком, тяглись лiсовi нетрi. Зараз, залитi непевним свiтлом повного мiсяця, вони виглядали таемниче, навiть моторошно. Спочатку Сенявський не мiг роздивитись там жодного руху, але за мить вiдсахнувся вiд вiкна, налякавшись руки в шкiрянiй рукавицi, яка постукала у вiкно.
– Пане старосто, прокидайтесь! – Рука, як i голос, належали форейтору[20 - Форейтор – помiчник кучера. У випадку, коли конi були запряженi цугом i останнiй не дiставав до переднiх батогом, допомагав йому тримати упряж у покорi.], що супроводжував екiпаж Сенявського. Форейтор покинув свое мiсце в сiдлi й стояв на нiжцi ридвана.
Пан Адам опанував себе i рiшуче вiдчинив дверцята ридвана. Жовнiр виглядав стривоженим. У лiвiй руцi тримав смолоскип, з якого на дорогу скрапували краплини палаючоi олii. Праву нервово стискав на рукiв’i одного з пiстолетiв.
– Чому стоiмо? – намагаючись заглушити страх металом у голосi, запитав Сенявський.
– Вовки, пане староста. Конi наляканi.
– Вовки?
– Вони, клятi.
Сенявський вiдчув, як його страх перероджуеться в напад лютi.
– Але я, чорт забирай, наказував пострiляти вовкiв ще пiвроку тому! І менi доповiдали, що наказ виконано. Звiдки вони тут?
– Не можу знати, – жовнiр покрутив головою. – Ми iх справдi вибили до ноги…
Цiеi митi, перериваючи жовнiра, попереду пролунало моторошне виття. Раз i вдруге. Пiсля цього в лiсових нетрях праворуч i попереду ридвана Сенявський почув гарчання.
– Но! Вперед! Уперед! – ще бiльш енергiйно замахав батогом кучер, але шiстцi коней, що були запряженi у ридван, його дii не додали бажання бiгти в темряву. Наляканi тварини хропiли, стригли вухами й намагались задкувати. Сенявський намацав на сидiннi поруч iз собою кобуру з пiстолетом. Оголив зброю, звiв курок, пiсля чого поглянув на форейтора.
– Чого ти на мене витрiщився?! – заволав щосили. – Іди виконуй свою роботу! Чи моi драгуни, маючи при собi зброю, бояться якихось там вовкiв?!
Жовнiр уклонився, поглянув якось безнадiйно на Сенявського, потiм на кучера i пiшов шляхом вперед, туди, звiдки щойно вчулось вовче виття. Сенявський став на сходинку ридвана й уважно спостерiгав за жовнiром. Якийсь час його було видно на залитiй мiсячним сяйвом брукiвцi. Потiм вiн перетворився на неясну тiнь, що ii оточувала жовтувата плямка свiтла вiд смолоскипа. Минуло близько трьох хвилин. Тиша, яку тепер не порушувало анi вовче виття, анi хропiння коней, почала заспокоювати. Кучеру навiть удалося зрушити з мiсця ридван, i вони повiльно покотилися слiдом за форейтором, смолоскип якого вдалечинi освiтлював шлях. На мить Сенявському здалось, що небезпека залишилась позаду. Однак уже за хвилину вiн вiдчув, як вiд жаху кров стигне у жилах. Бiля драгуна метнулась темна тiнь, вiн несамовито залементував i упав на землю. Смолоскип згаснув, i з освiтленоi мiсяцем напiвтемряви линуло лише несамовите гарчання.
Сенявський похапцем перехрестився й зачинився в ридванi. Знадвору чув, як кучер на козлах почав молитись. Конi, яких було залишено напризволяще, раптово потягли i, полишивши стрiчку шляху, побiгли в лiс. Деякий час екiпаж iхав у темрявi, пiдскакуючи на невидимих вибоiнах. Скло у дверях вилетiло, засипавши Сенявського гострими скалками, вiн кiлька разiв болiсно вдарився головою, пiсля чого знепритомнiв.
Коли пан староста прийшов до тями, вiн лежав на пiдлозi ридвана. Застогнавши, провiв долонею по обличчю й вiдчув щось липке. Очевидно, подумав Сенявський, скалки розбитого скла порiзали обличчя. Бiль не давав себе знати.
– Гей, кучере! – покликав вiн, вiдчуваючи, як крижанi лабети страху все сильнiше стискають його серце. Вiд страху навiть згадав iм’я кучера. – Кшисю, де ти?
Вiдповiддю слугувала мертва тиша. Сенявський вiдшукав у темрявi пiстолет i повiльно вилiз iз ридвана.
Вiн знаходився в чорному лiсi. Вочевидь екiпаж застряг серед дерев i далi iхати просто не змiг. Сяйво повнi не могло пробитись крiзь крони дерев нагорi, тож скiльки не намагався пан староста, але нiчого роздивитись не змiг. Нiчого, окрiм тьмяного вогника олiйного лiхтаря, який досi мерехтiв поряд з мiсцем кучера на козлах. Стискаючи тремтячими пальцями рукiв’я пiстолета, Сенявський поволi пiдiйшов до лiхтаря. Озирнувся. Здаеться, поряд нiкого.
– Кшисю, де ти, мерзотнику?! – ще раз покликав староста i знову не дочекався вiдповiдi. Вiн вiдшукав у темрявi уламок сухоi гiлки, похапцем вирвав з дверей ридвана завiску i, намотавши ii на палицю, заходився поливати олiею з лiхтаря. Коли iмпровiзований смолоскип був готовий, пiдняв закоптiле скло на лiхтарi й запалив його, освiтлюючи все на кiлька метрiв навкруги.
Те, що побачив Адам Іеронiм Сенявський, примусило його ще бiльше похолонути вiд жаху. Конi нiкуди не подiлись, як вiн одразу припустив. Як i кучер, якого пан староста не мiг докликатись. Усi вони лежали у кривавих калюжах з розiрваними горлянками. Невидючi очi кучера дивились у височiнь, а на його обличчi, навiть у свiтлi смолоскипа, можна було роздивитись мертвенну блiдiсть. Сенявський зашепотiв молитву, одночасно прислухаючись до звукiв у лiсових хащах.
Спочатку все було тихо, але вже за хвилину здалеку долинуло зловiсне вовче виття. Староста рвучко повернувся в тому напрямку, звiдки почув виття, i викинув уперед озброену руку. Лише темрява. І звуки в нiй. Тепер, окрiм виття, ясно можна було розiбрати шурхiт минулорiчного листя пiд чиiмись ногами, тихе гарчання. Раптом Сенявський осягнув, якоi трагiчноi помилки вiн припустився. Смолоскип! Нападники, ким би вони не були, спочатку не помiтили його, тож, убивши кучера i коней, пiшли геть. А зараз побачили свiтло i повертались. Сенявський пошепки вилаявся, пожбурив смолоскип геть i одним стрибком заплигнув мiж трупи коней. Утиснувся мiж них, намагаючись стати одним цiлим з землею i холодiючою плоттю.
Минуло не менше трьох хвилин, доки до вух Сенявського долинув неясний шурхiт. Це не були кроки, лише тихий шелест листя. Намагаючись не видати себе, пан Адам визирнув зi своеi схованки й мало не заволав вiд жаху, що раптово пройняв його несамовитою хвилею. Зовсiм поряд, не далi як за десять крокiв, вiд нього знаходилась iстота. Нi, це не був вовк. Але й людиною навряд чи можна було назвати те, що напружено нюхало повiтря, намагаючись вiдшукати Сенявського. На мить смолоскип, пожбурений паном Адамом, розгорiвся яскравiше й освiтив iстоту настiльки, що стало можливим роздивитись ii заросле шерстю тiло, важкi щелепи, з-пiд яких виступали iкла й сповненi нелюдськоi ненавистi очi. А ще довгi переднi кiнцiвки, якi сягали майже землi й були увiнчанi велетенськими кiгтями. Пiсля цього сили полишили Сенявського, i вiн знепритомнiв…
Коли наступного ранку сонце почало вигрiвати стволи мiдних фальконетiв на бастiонах мисливського будинку Адама Іеронiма Сенявського, сторожа бiля ворiт була чимало здивована невiдомим прибульцем. Останнiй з’явився на шляху, що вiв до Меджибожа, й намагався потрапити до маетку. Втiм, невiдомим чоловiк залишався тiльки до того моменту, коли старший з охоронцiв не придивився до нього пильнiше. Яким же було здивування старого солдата, коли в обiрваному, залитому кров’ю i сивому, як дим, бiдаку вiн упiзнав власника Меджибiзького ключа. Перед ним стояв, стискаючи в руках хрест, зроблений з уламкiв гiлки i шматка обвугленоi тканини, Адам Іеронiм Сенявський.
Роздiл VI
Ранок пiсля буремноi ночi видався сонячним, навiть урочистим. Прозорий купол неба вражав чистою бiрюзою, яку не наважувалась порушити бодай дрiбна хмарина. Сонце, яке палало на сходi свiтовою пожежею, позолотило макiвки церкви Святоi Покрови, додало свiжих кольорiв квiтнику навпроти й почало швидко випалювати росу на пожовклiй травi майдану. Приземкуватi куренi з викладеними дерниною дахами ще вiдкидали похилi тiнi, але з димарiв курiнних кабиць[21 - Кабиця – вiдкрита пiч, вогнище з димарем. Використовувалась у Запорiзькiй Сiчi для приготування iжi.] у небо потяглись першi несмiливi пасма диму. Там кашовари розпочинали готувати снiданок. Простi, але поживнi страви. Булькав у казанах кулiш, шкварчало на великих пательнях сало, перетворюючись на хрусткi шкварки, а у вуглях перегорiлих вогнищ доходили коржi-загреби, що iх за звичаем пекли прямо пiд шаром попелу.
На фортечних вежах настав час змiни караулiв. Утомленi нiчним чергуванням запорожцi, чиi очi вглядались у нiч у пошуках непроханих гостей, тепер йшли вiдпочивати. Залишали обороннi споруди козацькоi столицi новiй змiнi захисникiв. Помiтним був рух i бiля будинкiв сiчовоi старшини. Там бiгали джури, юрмились козаки. Деякi, виконуючи накази кошового, виставляли в ряд вози. Утворювали з них пiдвищення i встеляли його перськими дорогими килимами. Кiлька козакiв пiд командою вiйськового довбиша[22 - Вiйськовий довбиш – у Запорiзькiй Сiчi виборна старшинська посада. Вiдповiдав за литаври, за допомогою яких скликалась вiйськова рада.] виносили на свiт Божий мiднi тулумбаси[23 - Литаври.], установлювали iх неподалiк вiд iмпровiзованого помосту. Готувалась вiйськова рада, i Семен Паливода знав причину ii пiдготовки. Проте цi заходи цiкавили його найменше. Свою роботу вiн виконав i мав намiр вiдпочивати. Можливо, у човнi серед плавнiв з вудкою в руках, а можливо, у одному з шинкiв, якими так славилось передмiстя Запорiзькоi Сiчi. Хоча, помiзкувавши хвилину, дiйшов до висновку, що одне одному жодною мiрою не завадить. Просто для кожного з варiантiв вiдпочинку мае бути свiй час. Як i для ранкових занять фiзичними вправами, що iх Паливода звiв у статус обов’язкового дiйства як для себе, так i для свого зброеносця.
Семен повернувся до Пилипенка, який стояв навпроти нього одягнений точнiсiнько так, як i сам Паливода – у самих лише шароварах, пiдперезаних шкiряним очкуром.
– Добре, повернемось до наших баранiв. Сьогоднi залишимо шаблi в спокоi? – запитав у Микити.
– Саме так.
– Тодi гопак?
– Дякую, ясний пане, – простодушно посмiхнувся Микита.
– Тодi захищайся, голубе!
Семен перейшов до справи одразу. Швидкими й плавними рухами, якi бiльш за все нагадували звичайний гопак, наблизився до Микити й атакував його, наносячи удари руками й ногами. Пилипенко, який мало не вiд початку iхнього знайомства виявив у собi неабиякий хист до бiйки на кулаки, вправно вiдбив кiлька перших атак i собi перейшов у наступ.
– Непогано, – резюмував Семен. – Продовжимо.
