скачать книгу бесплатно
– Таки знайшов. Адже я нi iменi твого не знав, анi прiзвища. Не пам'ятаеш?
Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразнi очi i довгасте пiдборiддя з тонкими вустами. Де ж вiн мiг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вiтерець, запобiгливий служка в шинку, який пiсля кiлькох чарок оковитоi, пiднесених Нечаем, оповiв свою сумну iсторiю… Невже вiн?
– Іван. Іван Коваль, – сказав Богун упевнено.
– Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподiвався.
– Це було нескладно, чоловiче. Ну, оповiдай, що до мене привело?
Коваль лише знизав плечима:
– Прийми в сотню.
Іван випустив кiльце тютюнового диму i подивився в очi Ковалевi.
– У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твiй шинкар?
Коваль раптом спохмурнiв.
– А що шинкар? Я свiй борг вiддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосi прибулого чувся такий бiль i погано прихована злiсть, що Богуну на мить стало не по собi.
– Вiзьму, козаче. Та ти не гарячкуй, я шинкаря не в насмiшку тобi пригадав. А Одарка твоя як, видужала?
– Немае Одарки. Вiддала Боговi душу. Вiд тiеi пори, коли ми з тобою, ясний пане, бачилися, всього кiлька тижнiв i прожила.
Коваль, вимовивши тi слова, якось одразу перемiнився. На обличчi заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука пiдсвiдомо стиснула рукiв'я шаблi.
– Велика колотнеча тодi зчинилася, коли ти, пане сотнику, дiвку з палацу вивiз. День i нiч гетьманськi пси землю рили. І нарили таки… Бачило якесь стерво вас у Мойсаха, тож молодий Конецпольський того ж дня у нас у шинку був. Примчав iз двома гайдуками, Мойсаха за пейси на подвiр'я витяг… Жид тодi на мене пальцем i показав, мовляв з вами шептався, пiдбивав на щось. У-у, собаче плем'я! – Коваль до половини оголив шаблю, а потiм з рiзким стуком вкинув ii назад. – А далi… Далi мене в пiдземелля. Три тижнi товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навiть якби знав, не сказав би! Така мене тодi злiсть взяла пекельна! Не вiд болю вив я, коли Олександровi посiпаки менi чобiтьми ребра рахували, нi! Вiд того, вашмость, що не мiг я йому, упиревi, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!..
А за три тижнi випустили. Не знаю, яка муха Конецпольського вкусила, тiльки звелiв вiн мене вiдпустити, дав кожуха i десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка вiдiбрала життя моiх дiтей, кинула менi, немов кiстку собацi, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити тi грошi й неодмiнно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крiзь натовп його пахолкiв. Здоровi вiдгодованi гайдуки проти мене одного, у якому пiсля гетьманськоi гостинностi душа ледь-ледь тiла трималася…
А вiд Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я ii i знайшов у комiрчинi на задньому дворi жидiвськоi господи, де лежала вiдколи руки обпекла. Баба з нею була. Сказала: Мойсах не пускав до неi нiкого, води не давав… Бабу покликав, лише коли вона, сердешна, конати почала. Якби ранiше… Рани iй на руках поятрилися, лихоманка…
Деякий час Коваль мовчав. Потiм перевiв подих, мало не схлипнув, пiсля чого продовжив:
– Коли поховав ii бiля Филона та Оленки, я витратив на панахиду та поминки клятi грошi, уночi розпоров Мойсаху черево косою i подався на Запорiжжя. Вiдтодi й переховувався по лугах та плавнях. А коли про Хмеля почув, зрозумiв – це моя жадана нагода iз собакою Конецпольським порахуватись. А тебе знайшов, тому що навiк у пам'ятi твоi слова закарбувалися, мовляв, настане час, i ми запитаемо в нього за всi нашi кривди. Тож веди, сотнику, i ти побачиш – Іван Коваль не лише за жидiвськими баняками дивитися ладен!
Коли Коваль нарештi замовк, Богун рвучко пiднявся i простягнув йому руку. У вiдповiдь вiдчув потиск мiцноi жилавоi руки. Руки, яка звикла до важкоi працi, а тепер була змушена шукати лише одного – помсти тим, хто розбив зароблене працею право на щасливе життя цього чоловiка.
– Я не виню нiкого, окрiм них… Нiкого! – вимовив Коваль.
Далеко за пiвнiч лiг вiдпочивати Богун на постелених для нього козаками кожухах, але сон не йшов до нього. Не йшов навiть пiсля безсонноi ночi й неймовiрно важкого дня. Заклавши руки за голову, лежав Іван i дивився в чорне, засiяне дiамантовим пилом Чумацького Шляху i вогниками зiрок небо i пригадував ту мандрiвку до Бару, про яку мимоволi нагадав йому нещасний Коваль. Господи, скiльки ж часу минуло вiдтодi? І несподiвано, примушуючи Івана звести голову вiд м'якого лежака, на тлi зоряного неба постав свiтлий образ коханоi. Важка русява коса, усмiхненi лагiднi очi, ямочки на свiжому рум'янцi щiчок. Кольору стиглоi калини жаданi вуста… Уявний портрет перед очима був таким чiтким i повним життя, що у Івана защемiло серце.
– Ганно, зозуленько моя… – нечутно зашепотiв Іван неслухняними губами.
Серед цiеi безкiнечноi ночi, яка нависла над ним на самому початку довгого бойового шляху через поневолену поляками Украiну, вiн до болю чiтко вiдчув, як далеко вiн вiд неi, такоi любоi, такоi жаданоi. Каменем на серцi раптом повисли сотнi верст звивистих, порослих рiдкою прибитою травою шляхiв. Недовго, зовсiм недовго продовжувалося iхне вистраждане за стiльки рокiв щастя. А що ж там попереду? Як хочеться зазирнути за сиву пелену таемничого майбуття! Утiм… не так це! Чи не щастям для того ж Коваля було незнання майбутнього кiлька рокiв тому? І вiд такоi думки Богун мимоволi здригнувся. Помилуй нас, Отець Небесний… І губи гаряче зашепотiли молитву. Як же добре, що тепер нiч, що нiчий стороннiй погляд не може помiтити його тривожний вираз обличчя, муку в сiрих очах. Нi, не потрiбно знати майбутнього! Нехай все пливе за своiм звичаем А з Ганною вiн може поспiлкуватися й в уявi, адже це дуже просто, коли людину ТАК кохаеш.
– Здрастуй, зiронько моя ясна, голубко моя, квiточко весiння, – тремтять в уявi власнi слова.
А у вухах майже реально дзвенить пiснею весняних струмкiв до болю знайомий голос:
– Лицарю мiй, сокiл ясний! Як же стомилася я без тебе!
– І я теж, серденько. У гущавинi лiсу менi вважаеться твоя легка постать, коли дивлюсь у темну далечiнь, у подиху степового вiтру вiдчуваю пахощi твого волосся. З безоднi зоряного неба приходить до мене твоя чудесна посмiшка. Лише тобою живу, лише тим днем, коли матиму змогу обiйняти тебе, пригорнувши до серця.
– Який ти засмучений, Іванку! Не сумуй, не впускай у свое серце нудьги й печалi. Посмiхайся! Посмiхайся так, як ти вмiеш, коли лукавi вогники виграють у твоiх очах, коли ясне чоло твое розгладжуеться, а мiцнi руки лагiдно, немов пiр'iна, лежать на моiх плечах. Так! Ми зустрiнемось, козаче мiй любий, нам нiщо не зможе завадити, саме тому посмiхайся.
– Я не буду сумувати! Хiба ж можу носити в серцi нудьгу та печаль, коли в мене е ти. Лише важко усвiдомлювати, що ти так далеко, лише сумно, що ми на самому початку довгого i важкого шляху крiзь вiйну i кров, лише тривожно, що ти сама там, моя дорогоцiнна.
– А пам'ятаеш ту заметiль?
– Звичайно, пам'ятаю!
– Пам'ятаеш, як хотiв сварити мене?
– За тебе, за тебе, ясочко моя, хвилювався. Серце обливалося кров'ю, коли думав, що могло статись з тобою, якби конi збились з дороги, коли згадував палаючi, жадiбнi до кровi вiд страшного голоду очi вовкiв у гущавинi.
– Не хвилюйся за мене, мiй любий, не бентежся, коханий! Молю Бога, аби вберiг тебе вiд кулi гарячоi, вiд шаблi гостроi. Молю i день i нiч, щоб дав нам зустрiтися, щоб не вiдбирав одне в одного, i вiрю, що Вiн почуе мою гарячу молитву. Настане щаслива година i ми будемо поряд, ти i я. І нiщо у свiтi не зможе нас розлучити!
– І я вiрю, Ганно. Інакше i не бувае, не може бути, коли люди кохають. А давай пригадаемо все наше життя вiд початку?
– Давай. Це ж дуже просто. Воно почалося в Синопi, серед палаючоi золотоi клiтки, якою був для мене сераль Ахмеда-пашi.
– Так, саме там народилися Ми. Серед палаючого мiста, серед зойкiв i грому пострiлiв, серед дзвону оскаженiлоi крицi. Адже справжне почуття не може з'явитися на свiт у тихiй заводi. Нi, йому потрiбне ревiння бурi, удари несамовитого вiтру i нестiйкiсть грунту пiд ногами. Лише сильний вiтер здатен перетворити слабку iскру почуття на всепоглинаючу заграву пристрастi. Саме тому Ми народилися тiеi митi.
– І ти купив мене за кухоль горiлки.
– Я був змушений, iнакше б кров побратима навiки прокляла наш союз.
– Не виправдовуйся любий, я не дорiкаю тобi, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя.
– А пiсля того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря…
– Менi було страшно тодi, любий. Та чорна безодня…
– О, вибач, вибач менi, зiронько ясна!
– Я не могла загинути тодi. Якби я знала це, страх не холодив би мого серця. Адже народившись, Ми ще не усвiдомили того в буремному морi.
– І значно пiзнiше.
– Так, значно пiзнiше. У розкошi палацу, огорнута увагою шляхетного лицарства, занурившись з головою в насолоди бенкетiв, прийомiв i залицянь iменитих кавалерiв, оглухнувши вiд дзвону золота i упиваючись владою над багатьма, моя половинка Нас ще тихо спала. Спала, очiкуючи, коли ii пробудять вiд сну. Спала довго, тому що ти, шляхетний мiй лицарю, насолоджувався пiснею мечiв, забуваючи, що Ми народилися.
– Жодного дня, митi одноi не дозволив собi забути. Але мене звали знамена тих, хто повстав за кращу долю Украiни. Хiба я мiг не почути iх сурму? Хiба мiг у погонi за власним щастям покинути лави борцiв?
– А пам'ятаеш ту нiч, коли ми зустрiлися на мурi дядечкового палацу? Як оглушливо мовчала тиша, а небо було таким, як i зараз? Ти був наiвним i щирим… А потiм пообiцяв перевернути землю заради того, щоб я стала твоею… Вiчний борець, вiчний мандрiвник… Тодi я думала, що бачу тебе востанне, адже на мене очiкували заручини. А ще невдовзi моя половинка Нас прокинулась. Несподiвано, неждано! Немов чари, немов омана, з тугою i усвiдомленням того, що я сама сполохала власне щастя. І як же довго довелося чекати на тебе! Як страшно було думати про те, що нашi стежки розiйшлися навiк.
– Загрубiле у боях серце козацьке не вiдчувало твого поклику, люба… Але у снах i наяву приходив до мене свiтлий твiй образ. Приходив, обпiкаючи неземною красою i лякаючи недосяжнiстю…
– Милий, милий Іванку. Не намовляй на себе, хiба серце, яке здатне так кохати, може бути загрубiлим? Ти лише стомився, мiй лицарю. Ти стомився. Поспи любий, поспи…
І нечутно для Богуна прийшов сон, м'якою своею рукою здмухнувши втому важкого бойового дня. Залишив лиш дорогий серцю усмiхнений образ на тлi загадкового Чумацького Шляху.
III
На свiтанку Хмельницький прийняв рiшення атакувати польський табiр силами запорiзькоi i татарськоi кiнноти, одночасно вiддавши наказ полкам Нечая i Кривоноса шикуватися в каре для пiхотного штурму. Сiчовi гармашi, зачувши добру справу, почали завзято обстрiлювати шанцi Потоцького дутими стрiльнами. Скоро там, попереду основного окопу, виросли бiлi стовпчики вибухiв, за якими почувся ледве вловимий на вiдстанi крик. В окулярах далекозорих труб заметушилися жовнiри, впали першi пораненi.
Богун на чолi сотнi зайняв свое мiсце в строю, поряд з рештою пiхоти Данила Нечая. Дбайливим оком оглянув озброених довгими двосаженними списами козакiв перших трьох шеренг, перед якими стояли двi дарованi Данилом шмигiвницi i десяток важких, засипаних землею возiв, на котрих було влаштовано дощанi щити для захисту вiд ворожих куль i картечi. Повернувши голову, Іван помiтив Михайла. Новопризначений осавула щось дiловито пояснював козакам, тi уважно слухали, кивали погоджуючись головами. Богун прислухався.
– Стояти, пани-молодцi, будь що, а стояти! – кричав Нечипоренко. – Не дивись убiк, уперед дивись! Якщо поряд впав козак, не твоя справа! Попереду впав – переступи! Про них буде кому потурбуватися, ваша справа стояти i крокувати вперед. Уся увага на кiнчику списа. Ваше життя на кiнчику списа, а решта просто гамiр i пил. Коли ти вiдчуеш, що тебе дiстали, посмiхайся! Ти вже у кращому свiтi!
Помiтивши Богуна, Михайло пiдiйшов до нього.
– Добра розмова! – Іван поклепав осавула по плечу. – Вони вiрять тобi.
– Нi, пане сотнику, вони вiрять тобi i Хмельницькому, тому ладнi померти.
– Усi помремо, якщо на те воля Божа. Коли встиг? – Іван вказав на вози iз землею.
– Так, уночi… У деякi з возiв ми колiв наставили, здалеку зiйдуть за шмигiвницi. А за кожним возом по п'ять козакiв з мушкетами, нехай пiдсипають ляхам перцю.
– Добре, Михаиле, добре. Тiльки щоб дружно, единою лавою… Нам би до окопу дiйти, а там уже на шаблi.
– Дiйдемо, пане сотнику. Хлопцi – вогонь, у дiло просяться так, що не спиниш!
До Богуна пiдскочив на швидконогому конику полковницький джура.
– Пан полковник просять до себе…
– Зараз буду, – хитнув головою Богун.
Нечая Іван знайшов на пагорбi, який дещо здiймався над улоговиною рiчки Жовтоi, на березi якоi розташувалися супротивнi табори, i який займало лiве крило козацького пiхотного каре. Поряд з полковником, серед почту з джур, хорунжого i бунчужного, знаходився й сам Хмельницький. До гетьманського почту приедналися й кiлька досить багато вбраних татар, котрi, судячи зi всього, прибули вiд Тугай-бея для координування дiй своеi кiнноти з рештою повстанського вiйська. Тiеi самоi митi, коли Богун, притримуючи шаблю, пiднiмався на пагорб, Тугай-бей, приклавши руку до своеi величезноi чалми, поглядав на польський табiр, на якусь деталь, розташовану там, де йому вказував Хмельницький. На мурзi був зодягнений оксамитовий кунтуш, з-пiд якого блищала кольчуга, на ногах Тугай-бей мав широкi зеленi шаровари i червонi сап'яновi чоботи. Рондик вороного коня сановитого татарина вражав пишнiстю срiбних бляшок, золотого галуна i дорогоi лакованоi шкiри.
Нечай знаходився дещо поодаль вiд гетьмана. Стиха перемовлявся з Кривоносом, який теж розглядав табiр Потоцького в далекозору трубу.
– А, Іване, добре, що прийшов! – потиснув Нечай Івановi руку. – Як там у тебе?
– Усе добре. До бою готовi, – коротко вiдрапортував Богун, потискаючи руку Нечаю, а потiм i Кривоносу.
– А це що у вас перед батавою? – вказав Кривонiс на вози iз землею та дерев'яними крилами.
– Та от, трохи батаву вiд куль та картечi прикриемо…
– Молодець! – посмiхнувся Нечай. – Казав я тобi, Максиме: золота голова в нашого пана Івана. Поглянь – здалеку ну нiби шмигiвницi!
– А тут, Даниле, якраз i не моя заслуга. То осавул мiй таку армату винайшов.
– Усе одно молодцi, – похитав Нечай головою, – бiдний думкою багатiе! А в мене новини для тебе, тому й викликав.
– Новини? – враз насторожився Іван. – Якi ще новини?
– А чому ж так насторожився? – Данило загадково пiдморгнув. – Та хорошi, хорошi! Уночi чотириста шабель запорiзького вiйська прибули пану гетьману на пiдмогу, все охочекомоннi. А привiв iх… Ну а ось i пан вiйськовий суддя сам до нас завiтав, – закiнчив вiн, дивлячись на когось за спиною в Богуна.
Іван рвучко повернувся. Позаду, крокiв за десять вiд нього, взявши руки в боки, сидiв у сiдлi доброго гнiдого жеребця Омелько. Знiвечене колись обличчя розтягнулось у посмiшцi, очi, вкритi сiточкою дрiбних зморшок, весело дивилися на Богуна. За мить Деривухо сплигнув на землю i пiдiйшов до Івана.
– Ох i молодець! Ох i красень! Ну iди, iди, почоломкаемося! – вiн ухопив Богуна в обiйми i тричi навхрест поцiлував. – Ще вночi хотiв тебе бачити, та де там! Данило каже: не руш, най вiдпочине. Та що я бачу? Чи ти вже не радий старому товаришу та курiнному отаману, козаче? – Омелько вдавано звузив очi.
– Та Бог iз тобою, чому ж не радий? – щиро посмiхнувся Іван. – Не чекав я на тебе, навiть не сподiвався.
Омелько нарештi випустив з обiймiв колишнього вихованця i по черзi потис руки Нечаю i Кривоносу.
– Як же я можу на лежанцi боки вiдлежувати, коли тут такi справи закрутилися. Бачу, Максиме, настрашили ви ляхiв добряче, за окоп i носа не поткнуть, – звернувся Омелько до Кривоноса.
– Пiдсипали учора кутi, – недбало кинув той.
– Ну, а нинi ще й брагою почастуемо, – Омелько поклав руку на рукiв'я шаблi.
Поблизу них проiхали кiлька старшин на чолi з полковником Крисою, наблизившись до Хмельницького, вони зупинили коней.
– Ось що, Іване, – взяв Богуна за плече Омелько. – Потiм потолкуемо, розповiси менi, як ти тут жив-був. Зараз у гетьмана невеличка нарада, i я маю бути там.
– Увечерi, – хитнув головою Богун.
– Добро.
Іван повернувся i покрокував було схилом донизу, проте, зробивши всього кiлька крокiв, почув голос Нечая:
– Іване, запишись!
Богун знизав плечима i приеднався до кола старшин, у центрi якого знаходились Хмельницький i Тугай-бей.
Хмельницький, на якому, як i на Тугай-беевi, був пiд запиленим каптаном панцир, усе ще впiвголоса радився з мурзою. Тому очевидно iмпонувала така увага з боку гетьмана та козацькоi старшини – вузькооке обличчя з високими вилицями мало вираз задоволення i спокою, а тонкi, пещенi пальцi повiльно перебирали чотки, зробленi з великих рожевих перлин. Нарештi Хмельницький востанне кивнув головою, погоджуючись у чомусь iз мурзою, i звернувся до старшини:
– Доброго дня вам, панове, радий вас бачити i всiм бажаю славноi перемоги над ворогом, – по колу пробiгло схвальне гудiння, пiсля якого голос гетьмана залунав буденно, по-дiловому. – Довгi теревенi розводити не будемо, нi до чого. Отже, буду говорити коротко. На нинiшнiй день наше основне завдання – витягти ляха в поле, тож усi сили i хист потрiбно прикласти до того, аби Потоцький вивiв кавалерiю за межi окопу. В iншому випадку ризикуемо розбити лоба до гарматних позицiй ворога. Щеня, я маю на увазi Стефана, пiсля вчорашнiх невдач буде обережнiшим, але, якщо вiднестися до справи терпляче, по-творчому, мусимо отримати потрiбнi для нас наслiдки. Тож думка моя така: полки Нечая, Кривоноса та Криси…
За чверть години Богун, без шолома i шапки, пiдставляючи обличчя свiжому вiтру, стояв перед лавами своеi сотнi з оголеною шаблею в руках. Поряд, пiд розвернутою хоругвою, знаходився сотенний хорунжий Тетерка, дещо позаду осавул Нечипоренко. Праворуч i лiворуч, на вiдстанi в п'ятдесят крокiв, зайняла своi мiсця старшина iнших сотень. Прислухались. Нарештi десь у тилу пiхотних полкiв низьким басовитим голосом зарокотали литаври. Повiльнi ритмiчнi удари, схожi в своiй урочистостi на вiдголоски весняного грому, здiйнялися над багатотисячним вiйськом. Одразу ж до Богуна долетiв голос Данила Нечая:
– Ну, з Богом, соколики, усi вперед!
І рипнули колеса важких возiв, iз дзвоном металу рушили батави, супроводжуванi веселою грою бандур, спiвом сопiлок та срiбними дзвiночками бубнiв. Козаки зневажливо поглядали на польський табiр, мiцнi руки гралися ратищами, келепами та шаблями. Повiльно, але невблаганно, немов вода весняноi повенi, пiдступало козацтво пiд польський окоп. А там, скiльки не вдивлялися старшини, годi було й побачити жодний бiльш-менш вагомий рух. Високi вали наiжачилися хижо загостреними колами, ворота було щiльно зачинено, у передових шанцях нi душi. Десь там, за мiцними дубовими щитами артилерiйських позицiй, причаiлася смерть, посаджена у бронзовi i чавуннi цилiндри гармат, звiдти люто позирали очi тих, хто звик дивитися на украiнську нацiю, як на робуче бидло. І саме тому вiдважнi сини цiеi самоi нацii мiцнiше стискали в руках зброю i, наплювавши на небезпеку, крокували назустрiч гарматним жерлам. І дивне почуття охопило Богуна тiеi митi. Крiм звичного вже бойового запалу, окрiм стукоту в скронях i передчуття битви, вiн раптом вiдчув себе на чолi грiзноi сили. Настiльки могутньоi i вiдчайдушноi, що вона, прокинувшись, зможе зрiвняти iз землею цiлi мiста, каменя на каменi не залишивши вiд наймогутнiших цитаделей, перекроiти мапи держав i вирiшити долi цiлих народiв. І вiн, Іван Богун, був часткою тiеi великоi сили, ведучи за собою в бiй ii пiдроздiл. Гаряча хвиля пробiгла жилами Богуна, i вiн, закинувши на плече блискуче шабельне лезо i високо здiймаючи голову, широко ступав по зеленому килиму трави. Пiдставляв обличчя променям по-лiтньому пекучого сонця i впивався насолодою вiд власноi сили. Бандуристи позаду вигравали щось молодецьке, безшабашне, вiд чого слова пiснi самi просилися на язик:
Розлилися крутi бережечки,
Гей, гей, по роздоллi,
Зажурилися козаченьки,
Гей, гей, у неволi.
Гей, ви, хлопцi, ви, молодцi,
Гей, гей, не журiться,
Посiдлайте добрi конi,
Гей, гей, садовiться!..
