скачать книгу бесплатно
– Я розумiю вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову i в очах його зблиснули насмiшкуватi вогники, яких, утiм, схвильований Стефан не мiг помiтити. – Ви сподiвалися на… гм, на дещо iнший перебiг подiй. Вам наш похiд здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути вiдвертими i визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степiв, якi завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати бiльше. Крiм того, ми тепер у меншостi, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis,[17 - Signum stupidiatis (лат.) – вiдзнака за дурiсть] не виявив бажання прислухатись до порад людей, якi нiколи не порадять поганого. Co modo[18 - Co modo (лат.) – таким чином.] наш регiмент складався бiльшою мiрою з вовкiв, яких, як вiдомо, скiльки не годуй… Результат не примусив на себе довго очiкувати. Крiм того, я змушений засмутити вас ще бiльше. Не далi як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, промiж iншим, повiдомляеться про прихiд на допомогу Хмельницькому сорокатисячноi орди на чолi з самим ханом, Іслам-Гераем.
– Неймовiрно! – Потоцький скочив на рiвнi i закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навiть глузливi слова на адресу власного батька.
– Але, не дивлячись нi на що, це схоже на правду. Данi пiдтверджуються i поведiнкою коронного гетьмана.
– Прошу?
– Мене повiдомляють, що його ясновельможнiсть, не дочекавшись надвiрних вiйськ вiдомих нам мостивих панiв, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнiрiв на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись новоi Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, пiсля чого повернувся за мури Черкас. Мiй добрий товариш полковник Коряцький, якому i належить вище означений лист, намагаеться пiдбадьорити нас тим, що його ясновельможнiсть пан Миколай надiслав листа до вiзиря Османськоi iмперii Ахмеда-пашi, у якому висвiтлив останнi подii у вигiдному для нас свiтлi. Мовляв, згiдно договору з Високою Портою, Рiч Посполита заборонила козакам розбiйницький похiд на Чорне море. А тi лотри, у вiдповiдь на дотримання нами угод, об'едналися з татарами i загрожують Польщi громадянською вiйною. Тут ставка на те, що султан пам'ятае нашi недавнi домовини з Венецiею та Папським престолом щодо вiйни з Туреччиною, точнiше, iхнi негативнi наслiдки. А оскiльки руки падишаха зв'язанi вiчними негараздами в територiальних суперечках з Персiею, вiн намагатиметься не псувати стосункiв з Варшавою i натисне на Іслам-Герая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викраденi Хмельницьким у Барабаша королiвськi грамоти.
Потоцький кинув на спiврозмовника швидкий погляд.
– Пан обiзнаний з тим, що дiеться навколо нас, краще, нiж я!
– Дякую.
– Але, пшепрашам, то не е комплiмент!
– Що ж тодi?
– Це… Це неподобство! Моi пiдлеглi дiють украй погано. До цiеi митi я не мав у своему розпорядженнi нi послiв його ясновельможностi, мого коханого батька, а нi «язика» з табору триклятого банiти!
– Не треба хвилюватися, мiй друже. Дякувати Боговi, ми все ж маемо потрiбнi вiдомостi. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати вiйсько.
Потоцький вiд несподiванки застиг на мiсцi, немов на голову йому вилили вiдро крижаноi води. Неймовiрно! Але як може читати його думки цей сорокарiчний ротмiстр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за своi хлоп'ячi мрii, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку iз Сапегою. Вiн сiв, майже упав у крiсло i затулив обличчя долонями. Коли пiдвiв голову, очi його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.
– Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зiтханням вимовив вiн. – Власне, й про це я хотiв… порадитися.
Чарнецький пiдбадьорливо махнув головою.
– Радий що ми з вами змогли порозумiтися. Що ж, яких заходiв ви плануете вжити? Маю надiю, ви розумiете – в ситуацii, яка склалася, було б цiлковитим безумством намагатися вiдiйти на з'еднання iз силами його ясновельможностi коронного гетьмана?
– Так, я усвiдомлюю.
– Тож…
– Тож прохав би вас розпочати переговори з Тугай-беем.
У виразi обличчя Чарнецького годi було й помiтити лукавство чи будь-що, окрiм праведного обурення.
– Але, прошу пана, це приниження слави нашого шляхетного лицарства, позаяк кожний, хто вважае себе шляхтичем, звик дiяти супроти ординцiв своiм мечем, а не за допомогою полiтичних реверансiв!
Потоцький пополотнiв ще бiльше.
– Що ж нам робити? Невже краще домовини з Хмельницьким?
– О, нi! В жодному разi! Це являло б собою ще бiльше приниження. Крiм того, з такоi справи годi сподiватися приварку. Хмельницький тепер – дикий тур з налитими кров'ю очима, котрi бачать червоне навiть там, де його немае.
– Молю вас, пане Чарнецький, пiдкажiть вихiд, i я ваш боржник довiку! – палко вигукнув Стефан.
Чарнецький обвiв поглядом розкiшнi нутрощi шатра. Перськi килими на стiнах i на долiвцi, вишуканi меблi у надмiрнiй кiлькостi, цiлий оберемок шовковоi бiлизни на постелi, золотi канделябри у виглядi маленьких амурiв, якi натягували тятиви своiх крихiтних лукiв; розкiшнi пахощi парфумiв та ароматичних свiчок. Так, цей шмаркач iхав не на вiйну, а на веселу, повну пригод прогулянку. У своi двадцять шiсть вiн отримав призначення командувати регiментом коронного вiйська, тодi як сам Чарнецький, котрий присвятив королiвськiй службi бiльше нiж двадцять рокiв, всього лише ротмiстр у його вiйську, гiрше, поручник при особi ясновельможного рейментаря. Тьху! Звичайно, бути сином польного, а потiм i коронного гетьмана, то е велике щастя. Але не всi ж стусани на голову ротмiстра Чарнецького! Так, вiн прекрасно розумiе: единий вихiд для них зараз, – це можливiсть домовитись з татарами i за будь-яку цiну втримати iх вiд сприяння Хмельницькому. У такому разi вони ще мають шанс скористатися перевагою над козаками в кiннотi й зламати хребта здрайцю. Правда, невiдомо, що принесуть тi самi переговори. Тож нехай iнiцiатива непопулярних серед шляхетних кiл домовин з кочiвниками, а якщо вони, цi самi домовини, вийдуть з-пiд контролю, то i цей факт, нехай все буде пов'язано з iменем Стефана Потоцького. Про що ротмiстр його королiвськоi милостi Чарнецький i розповiсть при нагодi вельможному панству, доповнивши розповiдь саме такими подробицями, на якi заслуговуе цей нездара, котрий уявив себе Гаем Юлiем Цезарем.
– Вихiд ви назвали самi, – нарештi озвався Чарнецький голосом, у якому бринiли нотки щироi дружби. – Звичайно, вихiд не найкращий для хороброго лицаря, але… Нi, мовчiть, мовчiть! – замахав вiн руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся вiд образи. – Все розумiю, все! Виключно pro bono publico.[19 - Pro bono publico (лат.) – задля загального блага.] Пан Єзус вiдвернув вiд нас свое обличчя, i то едине пояснення усiх наших бiд.
– Так! – гаряче закивав головою Стефан. – Мое серце i моi дiяння – все заради загального блага! Тож… Ми спробуемо домовитися з Тугай-беем?
– Вимушенi! Ви вимушенi на це злою насмiшкою долi, бачить Бог!
– На Бога, пане ротмiстре, допоможiть менi в цiй справi, адже всiм вiдомий ваш дипломатичний талант!
Чарнецький встав.
– Не переймайтеся. Почну займатися цим негайно.
– О! Ви не уявляете, наскiльки я вдячний вам за це! Тепер я ваш боржник!
– Ну що ви. Мiй гонор не дозволить менi наживати дивiденди на… гм, на такiй справi. Хiба що якiсь дрiбницi. Так, аби дати пану привiд не почувати себе боржником… Тепер про справу. Менi потрiбнi помiчники. Краще зi всiх, ким ми маемо можливiсть розпорядитися, тут пiдiйдуть, на мою думку, пани Войнилович i Бруханський. Крiм того, знадобляться грошi, ну i, звичайно, обiцянки. Обiцянки про ще бiльшi грошi. І для початку пiднесемо в дар псявiрi кiлька негiвських огирiв i багату зброю. Татари цiнують надзвичайно як перше, так i друге.
Потоцький розвiв руками:
– Можу лише сказати, що я не помилився, викликавши вас для обговорення такоi делiкатноi для нас справи.
– Дякую, шановний тезко, – схилив голову Чарнецький. – А тепер дозволю собi пiти, щоб зайнятися задуманим.
– Так! Не смiю затримувати вас навiть на мить.
Коли вiдлога намету заховала за собою постать ротмiстра Чарнецького, Стефан з полегшенням зiтхнув. Як добре, що е на кого покластися у важку мить, що е люди, якi зрозумiють i пiдтримають, коли вiн, Стефан, потребуе того найбiльше. Настрiй помiтно полiпшився, i Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стiл, а сам, очiкуючи на вечерю, налив собi чималенький кубок угорського i звалився з ним у постiль.
II
Сотня Богуна, ще не повнiстю сформована i погано озброена, опинилася пiд час битви на дiльницi, яка витримала на собi чи не найважчi удари гусарii, але вистояла, у чому була велика заслуга новопризначеного сотника. З безмiрною хоробрiстю, забувши про безсонну нiч i втому, кидався Іван у гущу ворога. Примруживши очi, схрещував свою шаблю з ворожими, власним прикладом спонукав козакiв i вчорашнiх селян до бою. Поряд з ними плiч-о-плiч зустрiчав лавину ворожоi кiнноти, а за хвилину вже повертав лафет шмигiвницi, щоб шквалом картечi допомогти необстрiляним новачкам витримати нищiвний удар гусарських списiв. Його турецький панцир i гостроверхий шолом виблискували у променях сонця, немов обладунки казкового лицаря, а вкрите ворожою кров'ю шабельне лезо раз по разу ставило крапку в життi котрогось iз шляхетного панства. О, тисячу разiв був правий Омелько Чорний, коли ще в далекому дитинствi Богуна побачив у хлопця неабиякий хист до фехтування. Швидка, як кидок змii, разюча, немов блискавка, i несподiвана, як удар долi, його шабля примушувала розширюватись вiд страху очi бувалих рубак з польського лицарства. Його пiстолi не хибили, а могутнiй голос наповнював хоробрiстю серця козакiв. Разючiй енергii Богуна дивувалися навiть Кривонiс та Хмельницький, вiд чиеi уваги не заховалася мужня поведiнка нового сотника.
Навiть коли нiчна темрява припинила кровопролиття, а в шатрi Потоцького саме вiдбувалася розмова польського рейментаря з ротмiстром Чарнецьким, Богун був з головою заглиблений у сотеннi справи. Сидячи просто бiля вогнища, вiн, пiдклавши пiд аркуш паперу шматок дошки, складав реестр козакiв своеi сотнi. Один за одним пiдходили козаки до вогнища, називали своi прiзвища, вiдповiдали на кiлька запитань i займали своi мiсця серед возiв, вогнищ, навiсiв i виставлених у пiрамiди ратищ та мушкетiв.
– Хто такий будеш, козаче? – запитував у чергового козака Іван.
– Данилом кличуть, Пилипенко…
– Звiдкiля родом?
– З Черкас.
– Козак?
– Нi, ваш мость, з поспiльства.
– До нас що привело?
– Несила на пана й жида спину гнути. Так клятi сала за шкiру залили, що хоч головою до стiни…
– Не треба головою до стiни. Краще ляхам голови розчерепити… Самопал е?
– Та де там! Але бачить Бог, вiд мого кола сьогоднi славно трiщали шляхетнi кiстки! – Пилипенко багатозначно зважив у руцi чималенького грубо обтесаного кола.
Іван посмiхнувся:
– А ти, чоловiче, силою, бачу, не обдiлений. Тут i кiнськi кiстки затрiщать!
– А таки трiщали, – шморгнув носом Пилипенко пiд гучний регiт оточуючих.
– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинiшнiх трофеях замашну бастарду. Якраз пiд твою руку. Михаиле!
– Тут я! – Нечипоренко тiеi ж митi подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.
– Тримай, козаче!
– Та селянин я…
– А я кажу – козак!
Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив ii у руцi й дiловито промовив:
– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засмiялися.
– Хто там наступний? – повернувся до козакiв Богун.
За годину до реестру було внесено всiх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двiстi п'ятдесят два прiзвища. Вiн дбайливо склав папери i гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви i сiв поряд.
– Люди не голоднi? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.
– Усiх нагодували.
– То добре. З припасами Нечай допомiг?
– Вiн. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранцi нашi не всi з порожнiми руками. Ти б попоiв, пане сотнику!
Іван голосно позiхнув, затуливши долонею рота.
– Давай, що там у тебе…
Нечипоренко пiдвiвся i зник у темрявi. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетерi, шматком паляницi i величезною цибулиною в руках.
Богун лише цiеi митi вiдчув голод. Без зайвих церемонiй вiн пiдсунув до себе казанок i почав пiзню вечерю. Час вiд часу поглядав на Михайла, який сидiв поруч, задумливо дивлячись на вогонь.
– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.
– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.
– До себе не кликав?
– Кликав.
– А ти що ж?
– Нiчого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.
– Справа твоя, але ж кум…
– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.
– З чого ти взяв? – здивувався Богун.
– Чому ж вiдсилаеш до Данила?
Богун вiдповiв не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги i дiстав люльку.
– Я тебе, Михаиле, не вiдсилаю, – озвався нарештi. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене е такий добрий помiчник. Кращого осавула у сотню годi й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?
– Що ти! Данило добрий козак i хороший кум, але справа не в ньому.
– У кому ж?
– Дозволь, пане сотнику, не вiдповiдати на твое запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.
– Як знаеш. То що, коли вже так, будеш менi за осавула? Михайло звiвся на ноги, зняв з голови шапку i вклонився Богуновi до землi.
– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.
– От i славно, – зрадiв Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще вiд Кам'яного Затону прийняв на себе господарськi справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своiм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реестри складати!
До вогнища пiдiйшов озброений мушкетом козак.
– Пане сотнику, до вас якийсь чоловiк, – неголосно доповiв вiн.
– Хто ще?
Козак знизав плечима:
– Не вiдаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, i крапка.
– Пустiть, – коротко наказав Іван.
За хвилину перед Богуном стояв лiтнiй чолов'яга в потертiй свитинi, сивих полотняних шароварах i баранячого хутра шапцi. При боцi шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У поглядi його сумовитих очей Богуну привидiлось щось знайоме.
– Чолом тобi, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж вiдчувалися знайомi нотки.
– Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповiдай, що привело тебе до мене такоi пiзньоi пори?
Козак якусь мить розглядав Івана, потiм полегшено зiтхнув.
