скачать книгу бесплатно
Польськi вiйська вiдступали вже кiлька годин, вишикувавшись оборонною рукою, хоча й без належноi пильностi слiдкуючи за обрiем – малочисельнi дозори та пiд'iзди висилали ся скорiше для очищення совiстi командирiв – вони не вiдходили далi, нiж на двi-три сотнi сажнiв вiд похiдних колон, а отже, не могли дати досить часу для прийняття бою табором у разi несподiваного нападу великих сил ворожоi кiнноти. Тут, очевидно, окрiм стану Стефана Потоцького, вiдiграла свою роль вiра в дотримання козаками мирного договору його помiчникiв. І вiра ця не була безпiдставною – вiд ранку на обрii не виникало нiкого, окрiм невеличких запорiзьких чат, котрi, безумовно, мали завдання супроводити полякiв i доповiсти iх мiсцезнаходження та дотримання договору ними самими. Зовсiм не було видно татар, що деякою мiрою турбувало Чарнецького. Але, зрештою, вiн перестав про це думати – сонце видряпалось на вершечок неба, а потiм сповзло, показуючи третю годину опiвднi, а жодних приводiв для хвилювання не було. Залишалася ще небезпека нiчного нападу, але тут Чарнецький лише посмiхався в довгi густi вуса. Заховавшись за возами вагенбургу i окопавшись шанцями, навiть iхне побите за кiлька останнiх днiв вiйсько, спроможне витримати атаки переважаючих сил неорганiзованоi татарськоi кiнноти. Правда, без артилерii це складнiше, але… Нi, вони, без сумнiву, витримають. Крiм того, Хмельницький – шляхтич, i вiн дав особисто йому, Стефану Чарнецькому, слово шляхтича, завiряючи в тому, що не буде робити спроб переслiдувати роззброене польське вiйсько. Якби ще десь узяти вiру, що той свого слова дотримаеться… Хiба тому ж таки Хмельницькому не присягав сейм захистити його спаплюженi права? Пiсля цiеi думки його настрiй погiршився, i ротмiстр почав усе чiткiше вiдчувати всю невпевненiсть iхнього положення. Ще через годину вiн усе ж не витримав.
Чарнецький пiдiгнав коня i зрiвнявся зi Стефаном.
– Я думаю, ми вiдiйшли вiд Жовтих Вод не менше п'ятнадцяти верст, а досi тихо. Схоже, банита дотримуеться слова! Усе ж не вiрю нi йому, нi татарам!
У вiдповiдь Потоцький лише знизав плечима i продовжував дивитися перед собою поглядом, котрий нiчого не виказував. Йому було байдуже.
– Згiдно з моiми пiдрахунками, ми не бiльше нiж за годину маемо наблизитися до урочища Княжi Байраки. Пан рейментар знае, що то за мiсцина?
Потоцький продовжував мовчати.
– Мушу сказати, то не найкраще мiсце для пересування оборонною рукою, яр вузький i вкритий досить густим лiсом, – Чарнецький говорив це скорiше для самого себе, – проте обiйти не маемо кудою, праворуч болото, лiворуч лiс зовсiм непролазний. Усе ж радив би вашiй милостi бути пильнiшим пiд час переходу урочищем.
– Я буду пильнiшим, – коротко вiдповiв Стефан, i це пролунало, як: «вiдчепiться, заради всього святого!»
Чарнецький притримав коня i, залишившись позаду рейментаря, хорунжого i почту, приеднався до Сапеги i Шемберга, котрi iхали поруч, про щось безтурботно розмовляючи. Їх оточували кiлька челядинцiв, раз по раз устигаючи подавати панам новi кубки з вином. Шемберг багатозначно поглянув на ротмiстра i на свiй кубок.
– Дякую, – вiдмовився Чарнецький. – Не до вина.
– Що я чую, мiй друже? – округлив очi добре посоловiлий Сапега. – А як на мене, якраз до нього. Veritas vines![20 - Veritas vines (лат.) – iстина у винi.] Крiм того, ми вже нiчого не змiнимо в ситуацii, яка склалася пiд час минулоi битви. Тож чи не краще змити муки честолюбства добрим кубком чудового вина, щоб при нагодi помститися за поразку, до тiеi хвилини не переймаючись нею. Тому я буду bibo,[21 - Bibo (лат.) – пити.] що й вам раджу.
– Теж вихiд з положення, – iз сарказмом хмикнув Чарнецький, – але мушу помiтити, наша поразка ще не закiнчена з точки зору Тугай-бея.
– Про що ви? – беззлобно мовив Шемберг.
– Про те, що знаходиться у вас перед носом, панове, – скипiв Чарнецький, – i чого ви вперто не бажаете помiчати! Адже за вiйськову пiдтримку Хмельницький повинен розрахуватися з перекопським мурзою i його татарами. Але посада чигиринського сотника i статус банити не надто сприяли його збагаченню в таких розмiрах, аби утримувати наймане вiйсько. Чи не так?
– Звiсно, – погодився Сапега. – Хмельницький скорiше сам найметься за дрiбну плату до надвiрних вiйськ кого-небудь з панства.
– Навряд чи! – зиркнув на нього Чарнецький. – Тож подумайте, якщо венгржин ще не зовсiм гуде в ваших головах, чим реблiзант розрахуеться iз союзником? Може, гарматами? Нiзащо! Задля цього вiн мае надто багато амбiцiй. Тодi може нашим обозом i шляхетними бранцями, за яких можливо отримати немалий викуп?
– Ну, знаете… – загудiв Шемберг, – це ще подивимося!
– А нiчого дивитися. Краще перестаньте пиячити, панове, i займiться пiдготовкою вiйська до вiдбиття кавалерiйськоi атаки. Наш Гай Цезар наклав у штани, тож мусимо перейматися всiм ми, не розраховуючи на нього.
Не дивлячись на рiзкий тон ротмiстра, нiхто з його опонентiв не виказав невдоволення – за хвилину обидва були серед колон своiх регiментiв, готуючи жовнiрiв до бою, наскiльки це було можливим за даних обставин.
Рiвно за годину, як i передбачав Чарнецький, дорога пiшла спочатку полого, а потiм усе стрiмкiше, опускаючись до вузького, не бiльше двохсот сажнiв завширшки, урочища, стiни якого, крутi i порослi кущами шипшини, були майже неприступними. Спочатку передовий дозор, а потiм i хоругви почали спускатися в низину Княжих Байракiв. Конi обережно ступали поритим струмками весняних вод i вкритим купинами глини схилом. Вози обозiв важко йшли, пiдминаючи пiд себе низькi кущi ожини та верболозу. За чверть години майже половина неповороткоi валки втяглася в урочище i продовжувала рух. І тут заграла тривожна сурма. Чарнецький, немов ужалений, пiдхопився в сiдлi, напружено вглядаючись в обрiй. У тилу вiдступаючого вiйська ясно проступала на тлi блакитного неба жовтувато-сива хмара пилу. Помилки бути не могло – iхнiми слiдами прямувало велике комонне вiйсько.
– А ось i Тугай-бей власною персоною! – криво посмiхнувся ротмiстр. – Пся крев! Гiршого мiсця для оборони не мiг би винайти i люцифер! Уперед, до лiсу. Наш порятунок у лiсi за урочищем! – заревiв вiн щосили.
І почалося. Жовнiри i обозна челядь щосили зацвьохкали батогами, пiдганяючи знесилених коней до рятiвноi стрiчки лiсу, яка темнiла всього за версту вiд авангарду вiйська, там, де розширюючись, стiни урочища випускали шлях на рiвний простiр степу. Переляканi обознi ар'ергарду мало не налiтали на переднi вози, коли чули спiв сурми, який раз по раз давав гасло тривоги. Скоро спiв припинився, у гаслах вiдпала потреба – на вiдстанi трьох сотень сажнiв позаду наляканого вiйська Стефана Потоцького з'явилися першi сотнi татарськоi кiнноти. Поки ще добре не розбiрливi з такоi вiдстанi, вони вкривали видноколо чорною мошвою, з кожною хвилиною збiльшуючись у розмiрах i в кiлькостi. Через чверть години всiм, навiть благодушному Сапезi, стало зрозумiлим: iх переслiдують у такiй кiлькостi, яка не дае приводу для сумнiвiв – Тугай-бей вирiшив знищити вiйсько Потоцького i без серйозних на те причин не вiдмовиться вiд задуманого. Їхня вiдсутнiсть до цiеi митi вказувала лише на одне – саме у Княжих Байраках готувалася пастка. Чарнецький струснув головою. Потрiбно було рятувати становище саме йому, адже на Потоцького покладатися не доводилося, Сапега i Шемберг теж не мали стiльки досвiду, як вiн, хоч i займали у вiйську дещо вищi вiд нього посади. Вiн рвонув з пiхов важкий палаш i розвернув коня на зустрiч переслiдувачам.
– Пiхотна фаланга, шикуйсь! Пiки до бою! – посипав за мить наказами. – Мушкетери трьома шеренгами наперед! Прискорити рух у обозах!
У вiдповiдь на накази знову озвалися сурми, здiйнялися знамена, i порядок у вiйську дещо почав вiдновлюватися. Вози знову було взято пiд охорону кавалерiйськими хоругвами, ар'ергард вiдокремився вiд валки i перетворився на невеликий, але досить мiцний заслон. I цiеi митi з порослих чагарниками стiн Княжих Байракiв посипалися хмари татарських стрiл, вихоплюючи з рядiв розгубленого вiйська десятками все новi й новi жертви. Рух польського обозу ще прискорився, у бiк заростей вдарили розрiзненi пострiли з рушниць, якi не несли полякам нiякоi користi – били ж бо навмання, не бачачи ворога. Крик, виття поранених i гуркiт возiв, котрi летiли, ризикуючи перекинутися i почавити пiхоту, злилися в один розпачливий зойк смертельно наляканоi армii. А вишикуваний Чарнецьким ар'ергард уже приймав на себе удар розлючених гонитвою ногайських вершникiв. Тi пiдскакували майже впритул, засипали полякiв стрiлами i дротиками, не спиняючи коней, i швидко вiдходили в тил. На iх мiсце одразу ж вискакували iншi. Знову i знову. До тiеi пори, доки рiвнi ворожi шеренги не буде знекровлено настiльки, щоб ударити в них кiнськими грудьми без занадто великоi шкоди для себе. Не лякали ординцiв навiть злагодженi мушкетнi залпи польського вiйська. З огляду на це Чарнецький вирiшив потроху вiдводити фалангу, стримуючи ногаiв вогнем хоча б настiльки, аби вони не влiтали ватагами до його шикувань. Хвилина за хвилиною спливали в неймовiрному напруженнi, але врештi ротмiстру здалося, що задумане ним вдаеться – татари, здавалося, зменшили натиск i тепер трималися позаду них на вiдстанi, лише деколи кидаючись вперед з готовими до стрiляння луками. До рятiвного узлiсся залишалося вже зовсiм небагато. І тут позаду себе, звiдти, де знаходився авангард вiйська, Чарнецький почув сильний трiск i загрозливий шум. Вiд несподiванки вiн мало не впустив повiд.
– Поручник! – заволав ротмiстр тiеi ж митi.
– Тут, ваша милiсть!
– Негайно взнайте, що там дiеться!
За три хвилини поручник уже й повернувся.
– Бiда, ваша милiсть! Нас зрадили! Шлях перекопано, ми втрапили у мiшок!
У вiдповiдь на його слова зi стiн урочища гулко i часто забили гармати…
Як тiльки Стефан Чарнецький зрозумiв, що заслон, утворений ним в ар'ергардi вiйська приречений на загибель вiд вогню картечi й татарських стрiл, вiн повернув коня i почвалав усередину конаючоi армii – лише там можливо було згрупувати найбiльш боездатнi кавалерiйськi пiдроздiли i спробувати пiти ними на прорив, рятуючи вже якщо не вiйсько, то власне життя. Якоiсь митi вiн натрапив на оточеного двома десятками гусар Потоцького. Той вийшов зi свого напiвсонного стану i притримував коня, який ходив дзигою, поспiхом вiддавав якiсь розпорядження. Здавалося, вiн не звертав жодноi уваги на вибухи i сичання картечi зовсiм поряд вiд себе.
– Уперед, лицарi! Покажемо боягузливим кочiвникам, як умiе помирати польська шляхта! – почув ротмiстр серед гуркоту рiзанини його напружений голос. Не заховався вiд погляду Чарнецького i божевiльний блиск в очах у гетьманича, тремтiння його губ i нездоровий рум'янець на обличчi – шолома не було на Потоцькому i його довге волосся розмiталося по наплiчниках панцира. Ротмiстр кинувся до Потоцького.
– Ваша ясновельможнiсть, не час вдаватися до непотрiбного геройства, одягнiть шолом заради Єзуса i давайте наказ кiннотi збиратися пiд вашi знамена! Ми зробимо спробу врятувати кiнноту, а це вже немало!
– На Бога, Чарнецький! – зареготав Стефан нездоровим смiхом. – Невже ви сподiваетесь когось врятувати з цього пекла?! Та подивiться ж правдi в очi!
Немов на пiдтвердження його слiв, зовсiм поряд вiд них вибухнула граната, розiрвавши навпiл коня одного з драгун, а його самого залишивши без обох нiг. Ще через секунду з другого боку пройшовся картечний смерч, залишаючи по собi в повiтрi червону хмару i виття десятка смертельно поранених. У тилу татарська кiннота закiнчила знищення розбитоi гарматним вогнем пiхотноi фаланги заслону, i кинулась углиб табору iз шаблями наголо, сiючи смерть i доповнюючи картину повного безладу, в полонi якого опинилися рештки полякiв.
– За мною! Хто вважае себе потомками сарматiв i мрiе покласти життя на полi Марса за Батькiвщину, за мною!
– Ви робите помилку, Стефане! – вигукнув Чарнецький, але гетьманич його вже не мiг почути. На чолi крихiтного загону у два десятки шабель вiн полетiв у саму гущу татар, котрi вже почали грабувати обози. Чарнецький рукою пiдкликав хорунжого i сурмача.
– Давайте гасло збиратися пiд моi знамена. Ми спробуемо прорвати оточення.
А бiйня в таборi продовжувала набирати обертiв. Похiднi колони давно вже перетворилися на поодинокi групи людей, оточених i змушених битися подiбно до диких звiрiв, обстоюючи своi життя i втрачаючи iх пiд ударами переважаючих сил ворога. Через пiвгодини гармати, зробивши свою справу, вмовкли, i до татар приедналися чотири сотнi козакiв з полку Максима Кривоноса, котрих гарячий полковник кинув у бiй не зважаючи на наказ гетьмана вiдпустити полякiв з миром, як i було умовлено. Власне, гарматний вогонь вели тi самi козаки Кривоноса, i Хмельницький, якби вiн хотiв того, мiг би не допустити до зради армату. Але вiн не зробив цього. Хто може судити за таке рiшення гетьмана? Адже перед ним стояло коронне вiйсько, досi нездоланне нi для кого з европейських володарiв, i воно мало стати до бою з ним дуже скоро, тож чи мiг гетьман припустити, щоб його посилив нехай i побитий, але все ще повний сил авангард?
Стiкаючi кров'ю жовнiри кидалися з одного боку мiшка, що в нього перетворились Княжi Байраки, у другий. Шукали порятунку, але не знаходили його. Благали милостi в Бога i ворогiв, та нi Всевишнiй, нi охопленi бойовою лихоманкою татари не чули iхнiх розпачливих зойкiв. Кров лилася рiкою, змiшуючись з вологою глиною i перетворюючись на темне мерзенне баговиння. Рови, що iх накопали минулоi ночi козаки Кривоноса, скоро наповнилися вщерть кiнським i людським трупом, шматки розбитих возiв i колоди зрубаних дерев перемiшалися в якiйсь чудернацькiй картинi хаосу так, що урочище Княжi Байраки стало схоже на ворота пекла травневого вечора 1648 року. І коли останнi променi сонця спустилися на купи мертвих тiл, калюжi кровi й купи пошкодженого обозного майна, поламаноi зброi та порубаних обладункiв, упав пiд ударами ворожих шабель останнiй польський вояк, з хоробрiстю приреченого вiдбиваючись вiд десяткiв ворогiв. Майже всю верхiвку польського вiйська було захоплено в татарський полон, а жовнiрiв та найманих ландскнехтiв винищено. Лише крихiтнiй купцi з кiлькох драгун, укритих ранами та поразками, вдалося дiйти до рятiвного лiсу, скориставшись вечiрнiми сутiнками та тим, що татарам пiд час дiльби награбованого було не до них. Польща, яка досi ще спокiйно вкладалася спати i не передбачала нiчого страшного в завтрашньому днi, вже пережила першу з цiлоi низки катастроф, викликаних повстанням народу Украiни…
Коли нiч запалила вогники зiрок на потемнiлому небi, а вкритий ледь помiтною iмлою диск мiсяця навис над обрiем, освiтлюючи темне громаддя гори над Жовтими Водами, до шатра Богдана Хмельницького ступив укритий пилом, стомлений, але радiсний полковник Кривонiс.
– Вибач, батьку, що без попереджень…
– Та що ти, Максиме, Бог з тобою! Тебе ж очiкую, не лягаю, – у тонi гетьмана Кривонiс вiдчув щось таке, що його насторожило. Але вiн продовжив, не моргнувши оком:
– Тугай-бей порушив твiй наказ, зробив засiдку у Княжих Байраках i напав на ляхiв.
– Як напав?!
– Файно, з трьох бокiв. Я б краще не придумав!
– Але ж я прохав його!
– Про це, ваша ясновельможнiсть, сам його i розпитаеш. Армiю Стефана Потоцького знищено, такi ось справи. Татари не випустили жодного.
Хмельницький трохи помовчав. Раптом йому на розум прийшла якась несподiвана думка, вiд якоi вiн стрiпнувся i уважно подивився на Кривоноса:
– Татари?
– Вони, батьку.
– А що ж ти там робив? Може, минулоi ночi засiдку готував?
– Може, й готував, – Кривонiс витримав погляд гетьмана не знiтившись.
– Армату для чого з табору брав?
– Перевiрити, порахувати, випробувати.
– Випробував? – очi Хмельницького звузились.
– Атож, – Кривонiс смiливо вiдповiв поглядом на погляд.
Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився i повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях.
– Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив вiн. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немае вiйська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз i назавжди: ще раз ти ослухаешся мого наказу, будемо судити за законом та звичаем. А потрiбно стане, голову зiтну, на старi заслуги i дружбу нашу не зглянувшись! Тугай-бей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, мое слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повiрить слову володаря, котрого смiють ослухатися його власнi полковники? Ми ще не побудували нiчого, аби руйнувати його заколотами. Маю надiю, в майбутньому ми зрозумiемо один одного?
Кривонiс повiльно опустив погляд i зiтхнув.
– Пробач, Богдане, не втримався.
– На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дiвку за стегно впiймае. Нiколи до цiеi розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобi сказав.
– Довiку…
– Добре, – Хмельницький одразу ж змiнив тон i запитав майже легковажно: – Тепер, маю надiю, Тугай-бей не буде нагадувати про платню за минулу битву?
– Бiльше нiж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.
– Його щастя. А лядськi рейментарi?
– Майже всi в полонi.
Хмельницький знову замислився.
– От що, я напишу мурзi листа. Нехай передасть менi Стефана Потоцького. Негоже синовi коронного гетьмана в бусурманськiй неволi томитися.
Кривонiс вiдкашлявся. Щось в його виглядi насторожило Богдана.
– Доказуй.
– Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як i сказати… При смертi гетьманич.
Хмельницький люто зиркнув на полковника i, не сказавши бiльше жодного слова, стрiмким кроком вийшов iз шатра.
Стефан Потоцький, блiдий i змарнiлий, лежав на попонi пiд навiсом шпиталю полку Максима Кривоноса. На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклоi кровi. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з бiлого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця.
– Ну як вiн? – запитав стиха, коли той наблизився.
– Не буде з нього, мабуть, нiчого. Голову порубано, нога в трьох мiсцях переламана, а головне – куля у грудях. Глибоко. Марить.
Раптом Потоцький пiдвiв голову i уважно подивився на Хмельницького.
– Ти?! – збуджено прохрипiв вiн. – Це ти, гетьмане Хмельницький?
– Я, – Хмельницький наблизився.
У мерехтливому свiтлi багаття i кiлькох смолоскипiв обличчя козацького гетьмана здалося молодому Потоцькому злим та насмiшкуватим. Вiн задихав частiше i гаряче зашепотiв:
– Ми билися до останнього, i ти нiколи не зможеш сказати, що я був боягузом!
Та Хмельницький i не думав кепкувати. Смерть – не привiд для кепкувань. Навiть смерть ворога.
– Я нiколи такого не скажу.
– Я рубав iх як гнилi кавуни, – шепотiв Потоцький, – але вони лiзли знову i знову. Що ж поробиш, коли з тобою лише жменька смiливцiв?
Хмельницький, пiддавшись раптовому пориву, став на колiна поряд з пораненим i охопив його плечi рукою, намагаючись пiдтримати.
– Ти був хоробрим воiном i добрим рейментарем, пане Потоцький. Я мав за честь воювати з тобою!
Стефан спробував пiднятися на лiкоть, але впав i зайшовся кашлем, захлинаючись власною кров'ю. Чернець кинувся до нього i заходився витирати кров. У свiтлi багаття кров Потоцького здалася Богдану чорною, неначе смола. Стефан вiдiпхнув ченця i звiвся, майже сiв, усмiхаючись посмiшкою, яка скорiше була схожа на маску болю.
– Як Вар! Як нещасний Септимiй Вар! – вимовив вiн i впав замертво на руки козацького гетьмана. З його прострiлених легенiв з харчанням вийшов передсмертний видих.
Роздiл IV
І
Три днi залишалися полки Богдана Хмельницького в таборi пiд Жовтими Водами, не поспiшаючи полишати мiсце своеi першоi перемоги i виступити назустрiч коронним гетьманам i новим битвам. За цей час було до решти впорядковано новi полки i сотнi, що влилися до вiйська повсталих уже пiсля виходу того iз Сiчi. На старшинськi посади Хмельницьким було призначено досвiдчених козакiв з числа низового лицарства, а також реестровикiв, що iх привiв Филон Джеджалiй з Кам'яного Затону. Використовуючи перепочинок, Хмельницький вирiшив також деякi дрiбнi непорозумiння, якi виникли внаслiдок наказу козацького гетьмана доправити до його ставки полонених панiв Чарнецького, Шемберга i Сапегу. Натомiсть татари отримали весь обоз польського вiйська, за винятком вiйськових клейнодiв, три тисячi коней i третину всiеi захопленоi зброi, вiдмовившись лише вiд гармат. Тугай-бей, як оповiдали Хмельницькому, був не вельми задоволений таким перебiгом справ, очевидно, жалкуючи про втрачене золото викупiв за трьох сановитих бранцiв, яке, безумовно, мало пiти в його кишеню. Усе ж по обiдi другого дня пiсля погрому ляхiв в урочищi Княжi Байраки, тобто десятого травня, був пiдписаний поновлений договiр мiж Богданом Хмельницьким i Тугай-беем, у якому було затверджено й надалi продовжувати спiльну боротьбу проти Польщi i Литви. Крiм того, на обiдi, який вiдбувся пiсля пiдписання договору, перекопський мурза, захмелiлий вiд нескiнченних порцiй старого угорського, розповiв Хмельницькому, що в Бахчисараi мають бути надзвичайно задоволеними перемогою пiд Жовтими Водами, i, як наслiдок монаршого задоволення хана Іслам-Герея, питання про вiдрядження на допомогу козакам п'ятдесятитисячноi орди на чолi iз самим ханом буде вирiшено в найближчi днi пiсля того, як стрiмкi конi посланцiв донесуть до вух володаря Криму новину про жовтоводську перемогу. Отже, Богдан-паша не матиме бiльше приводу для хвилювань про дотримання татарами угод, пiдписаних при кiнцi зими в Бахчисараi.
Лише на четвертий день полки новоствореного украiнського вiйська полишили табiр на горi над Жовтими Водами i розпочали рух на пiвнiчний схiд. Вони не поспiшали тепер, iм не було потреби рухатися форсованими маршами, i вiйсько покривало за денний перехiд не бiльше п'ятнадцяти-двадцяти миль. Потоцький нiкуди не подiнеться. Вiн зустрiне iх у Глуховi або в Корсунi, i тодi iм знадобляться сили, заощадженi пiд час цього неквапного переходу. Тепер це були вже не тi вояки, якi кидалися на гусар Стефана Потоцького з колами i косами, маючи один самопал на десяток козакiв пiхотноi батави. Тепер вони значно краще озброiлися i, що було найголовнiшим, нюхнули пороху вiйни, почавши перетворення iз зацькованих панськими посiпаками хлiборобiв на досвiдчених та безстрашних воiнiв. Вiйсько, як i ранiше, складалося з чотирьох полкiв пiд командою Кривоноса, Нечая, Джеджалiя та Криси, але що то були за полки! У кожному нараховувалось замiсть звичних сiмнадцяти-дев'ятнадцяти сотень двадцять п'ять або й навiть тридцять. І сотнi, котрi у звичайному козацькому реестрi повиннi нараховувати в середньому по триста-чотириста козакiв, подекуди доходили за кiлькiстю до восьми ста. А новим рекрутам, котрi сотнями вливалися до лав повсталих, не було видно кiнця i краю. Жодне мiстечко, невеличке село або крихiтний хутiр, з тих, якi доводилося минати, не залишилося осторонь, не вiдрядивши на допомогу Хмельницькому бодай кiлькох своiх мешканцiв. Так i йшли полки назустрiч коронному вiйську. В ар'ергардi, пiд надiйною охороною п'яти сотень комонних i трьох сотень пiших пушкарiв, кiлька днiв тому призначених з козакiв рiзних полкiв Хмельницьким у армату, рухалися двадцять шiсть великих гармат та гарматок, поставленi на лафети i запряженi одним конем кожна, що неабияк посилювало iхню здатнiсть до маневру на полi бою. Це була артилерiя Хмельницького. Уперше в iсторii европейських вiйн реорганiзована в окремий пiдроздiл i вiдокремлена вiд важких неповоротких возiв. До Корсунськоi трагедii вiйська польського залишалися днi.
II
Іван узяв до рук один з мушкетiв, що iх було добрячою купою навалено на столi посеред його шатра. Зброя була простуватою, без рiзьби, срiбних бляшок та iнших прикрас, проте досить сучасною i, безумовно, надiйною. Ложе ствола, а також приклад було зроблено з дуба, ствол досить нежартiвливого калiбру виблискував добре змащеною i доглянутою крицею. Ударний крем'яний механiзм виконано з бронзи, а пановка щiльно зачинялася простим, але вкрай ефективним мiдним замком. Богун зважив зброю в руцi, пiсля чого рвучко звiв до плеча i, притиснувшись щокою до приклада, поглянув уздовж ствола. Звичайна зброя шеренгового мушкетера, без прицiлу i мушки. Проста в обходженнi i надзвичайно ефективна при застосуваннi залпом у кiлькасот мушкетiв.
– Добре, – вiн вiдклав мушкет i поглянув на зарослого рiдкою рудуватою щетиною парубка в поношеному пiдряснику i чорному повстяному капелюсi, котрого натяг мало не на вуха. – Пиши, скiльки й чого отримано, а потiм пiдготуеш окремий реестр, де й розпишеш: кому i яку зброю видано.
Рудий послушник, котрого Михайло Нечипоренко розшукав кiлька днiв тому серед натовпу новоприбулих селян з Подiлля, доручивши йому обов'язки писаря, шморгнув носом, пiсля чого кiлька секунд сидiв мовчки i лише тодi махнув головою на знак згоди. Іван уже звик до його повiльного темпу життя, тож не дивувався, навiть коли той вiдповiдав на запитання через чверть години, пiсля того як воно було поставлено. І хоч вiн iнодi не мiг стримати усмiшки вiд такоi неспiшноi поведiнки Гавриiла (як той сам себе назвав пiд час знайомства), замiнювати його не поспiшав – хлопчина досить вправно виписував лiтери, майже не роблячи помилок. Нарештi Гавриiл взявся за гусяче перо, мокнув його в каламар i почав зосереджено виводити щось на невеличкому аркушi паперу.
– Непогано, – звернувся Іван до Нечипоренка, котрий знаходився поряд, розвалившись на лавi з кухлем квасу в руцi. – Якби кожному козаку пiхотноi батави такий мушкет, ми, думаю, легко б заткнули за пояс i нiмецьких, i голландських мушкетерiв.
Михайло замахав перед собою лiвою рукою, виказуючи протест:
– Але я зробив все, що лише був у змозi зробити! Та мене й так вже декотрi розумники за мое дбання про iнтереси нашоi сотнi хотiли на арканi до Нечая тягти! Я, мовляв, iх обдiлити надумав, усе найкраще до Богуновоi сотнi! А я що?! Ми i пiд час бою заднiх не пасли, он скiльки здобичi на загальний дуван принесли!
– Чого ж не потягли? – звiв очi Богун.
