скачать книгу бесплатно
– Слухай, та звiдкiля ти такий допитливий узявся?
– Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкоi руки пана Данила. Та тiльки ось прiзвище того пана я забув. Не пiдкажеш?
І тут Богуна осяяло. Неймовiрно! Якщо вiн не помиляеться, пощастило з першого разу. Напевне, сам Бог послав йому назустрiч цього недовiрливого козака. Вiн широко посмiхнувся:
– Можливо, Нечай?
– Точно, Нечай! – козак посмiхнувся у вiдповiдь i простягнув Богуновi руку. – Пан Данило все хвилювався, що залишив тебе без зв'язку. Думав – як ти там? Та й ми з Филоном нiчого не вiдаемо про вiтри, якi вiють у Вороновицькiй сотнi. Щоправда, тепер це вже не мае великого значення, але… Ну то якi вiтри вiють?
– Такi, як вiд Рiздва на Томакiвцi.
– Он як? Добре, добре… Ну що ж, ходiмо.
І бiльше не вимовивши жодного слова, новий знайомий повiв Івана берегом, який швидко перетворювався на козацький табiр – зводилися намети та навiси, розгоралися багаття, над якими вже висiли велетенськi мiднi казани. На травi сидiли купами козаки, поставивши рушницi та ратища в пiрамiди.
За кiлька хвилин наблизилися до яскравого вогнища, над яким молодики пiд керiвництвом кашовара налагоджували кабицю. Поряд, на великому каменi, сидiли розмовляючи четверо козакiв.
– Филоне, – покликав Іванiв проводир. – Тут до тебе.
Один з тих що сидiли на каменi, пiдняв голову, i Іван побачив звернене на себе чорновусе i смагляве обличчя з уважними карими очима, яке виказувало в собi вихiдця з Молдови або Волощини. Джеджалiй був одягнений у червоний каптан з вiдкинутими за спину рукавами, синi шаровари i жовтi сап'янцi. На головi мав видрову шапку, увiнчану невеликим павичевим пером. З-за шовкового очкура визирали рукiв'я дорогих турецьких пiстолiв, при боцi було почеплено цяцьковану золотом та самоцвiтами шаблю.
Джеджалiй кинув на Івана вивчаючий погляд i вказав рукою на вiльне мiсце навпроти себе.
– Сiдай, пане…
– Іван Богун. Сотенний хорунжий. Вороновицька сотня Брацлавського полку, – коротко вiдрекомендувався Іван.
– Вiтаю, пане Іване. А я маю честь бути обозним Кропив'янського полку. Я слухаю тебе, пане Іване, якi справи привели до мене мостивого пана?
На мить Іван замислився. Усе ж урештi вирiшив нiчого не приховувати. Ім'я Нечая, сказане козаком, який привiв сюди Івана, стало немов гаслом, подаючи сигнал: «Ти серед своiх, Іване!». Напевне тому вiн коротко, але вичерпно розповiв про змову на своiй чайцi, про арешт Розгона, про його намiри донести на них Барабашевi. Не оминув i факт, що той самий Розгон лежить зв'язаним, мало не ковтаючи смердючу воду, яка просочувалася крiзь смоленi дошки iхнього човна.
– А цiкавить мене, пане обозний, ваша думка щодо подальших наших спiльних дiй. Бачу-бо: козаки моi бинаймнiй[5 - Бинамнiй (заст.) – аж нiяк, анi трохи.] не мають бажання битися зi своiми побратимами, котрi свого часу пiшли за Хмельницьким i тепер виступили нам назустрiч. Але ми невпинно просуваемося до митi, коли доведеться пiдiймати нашу зброю проти них.
Джеджалiй посмiхнувся ледь помiтною посмiшкою:
– Інодi можна помiтити, а також вiдчути самим серцем, що за людина сидить навпроти тебе, – повiльно вимовив вiн, i в карих очах обозного загадково виблискували язики полум'я. – Це не завжди вiдбуваеться, але коли вiдчуваеш, воно нiколи не обмане тебе! Ти, пане хорунжий, мужнiй воiн i надiйний товариш. Дасть Бог, i ми ще не раз зустрiнемося, але тепер ти мусиш йти до своiх людей. Нехай вони готують кулiш i вiдпочивають. До ранку не вiдбудеться нiяких подiй, а нам з вами потрiбно набратися сил. Коли ж на ранковiй зорi твоi козаки почують удари литавр, поспiшайте на раду. На нiй ти, мiй добрий знайомий, отримаеш усi вiдповiдi на своi запитання.
Назад Іван прямував у напрочуд доброму настроi. Упевненiсть Джеджалiя розсiяла його власнi тривоги i наповнила впевненiстю: його i його козакiв не зможуть кинути проти Нечая, Кривоноса, Топиги i Омелька Деривухо, якi перебувають десь тут, зовсiм поряд. Так само сидять бiля вогнищ, варять вечерю i готують зброю до битви. До битви, у якiй вiн, Іван Богун, повинен будь-що стати на iхньому боцi.
VI
На ранок, коли прохолодний туман у Кам'яному Затонi ще не встигли випалити променi сонця, над табором, який встиг прокинутися i гудiв, немов бджолиний рiй, почулося басовите рокотання литавр. Низькочастотнi звуки, що iх видобували довбушi з мiдних, обтягнутих мiцними воловими шкурами тулумбасiв, вiдбивалися вiд скель Кам'яного Затону, лякаючи численну звiрину в чагарниках, здiймаючи на крило хмари птаства з очеретiв i плавнiв.
На чималому майданi, який впритул пiдходив до смужки берега з напiввитягнутими з води чайками, зiбралися, мабуть, три чвертi вiйська. Козаки поки що поводилися тихо, впiвголоса перемовлялися, очiкуючи, коли замовкнуть литаври i почнеться рада. Подекуди iз тихого роптания вихоплювалися рiзкi викрики, якi здiймалися над загальним шурхотом натовпу i щось переконливо доводили оточуючим. Богун, який на чолi чотирьох десяткiв козакiв своеi чайки приеднався до натовпу, прислухався до тих голосiв.
– Чи ми бусурмани?! – волав один з них. – Чи хреста святого зреклися?!
– Чому зреклися? – невдоволено вiдповiдали йому.
– А тому, що лише нехрист може спiльно з ворогами вiри своеi здiйняти супроти братiв православних тричi прокляту руку!..
– Не пiдемо на Хмеля, браття! – лунало з iншого боку. – Станемо лишень з ним, плече до плеча, за нашi права козацькi! Лядською кров'ю змиемо образи, що iх нам завдано за довгi роки поганоi кормиги!
– В iм'я Отця, Сина i Духа Святого! – нависало густим басом, перекриваючи гомiн попереднiх промовцiв. – Іже архангели святi смертний бiй ведуть iз силами пекла, пристало й нам, живота не жалкуючи, стати пiд знамена Богдана-Зиновiя i вiдстояти вiру стару православну, храми Божi. Спопелити триклятих католикiв i стерти iз земного лику нечестиву унiю!
Богун, а слiдом за ним i решта козакiв Вороновицькоi сотнi, швидко проштовхалися крiзь натовп i опинилися в кiлькох десятках крокiв вiд дощаного помосту в серединi майдану (при бiльш детальному оглядi помосту, це виявився невеличкий, устелений поверх облавок неструганими дошками човник). Сходинками на нього слугували двi пороховi дiжi рiзних розмiрiв – бiльшу було сперто на човен, менша стояла впритул до неi. На iмпровiзованому помостi, пiд великою, вишитою золотим гаптуванням у формi великого мальтiйського хреста хоругвою, височiли над натовпом кiлька дрiбних козацьких старшин, серед яких Іван признав Джеджалiя, того недовiрливого козака, який познайомив його з кропив'янським обозним, i ще кiлька вiддалено знайомих облич. Нi один iз присутнiх на помостi, окрiм Джеджалiя, не був у чинi старшим вiд сотника. Навколо помосту було розташовано чотири великi полковi тулумбаси, в кожен з яких, напружуючи вузли сталевих м'язiв пiд бронзою шкiри, били четверо здорованiв-довбишiв. Зодягненi були в самi лишень шаровари, чорнi змiюки оселедцiв на iхнiх головах злиплися вiд поту, очi виблискували, а руки продовжували ритмiчно кидати на сиву лискучу поверхню волових шкiр на тулумбасах важкi дубовi довбешки, вiд чого над майданом немов гуркотiв травневий грiм. Гуркiт усе наростав, аж доки нарештi, пiдкорюючись помаху руки Джеджалiя, довбишi забили швидко та дрiбно i за хвилину завмерли, важко вiдсапуючись пiсля своеi напруженоi роботи. Филон Джеджалiй оглянув шеститисячний натовп козакiв i добре поставленим голосом досвiдченого трибуна розпочав свою полум'яну промову:
– Побратими моi дорогi! Товаришi, з якими доводилося не раз дiлити казанок саламахи, жменю тютюну i пуд пилу на сотнях шляхiв, що ними водила нас спiльна доля козацька. Бурхливi хвилi моря били нам в обличчя, загрожуючи поглинути; степовi суховii висушували нашi серця. Гаряча картеч яничарських гармат, хмари татарських стрiл та кулi ландскнехтiв рвали на частини нашi тiла. Але ми витримували все, не стогнали й не просили вiд Бога хлiба легшого, анiж той, що Вiн дав нам, – козацький хлiб. Коли потрiбно було, ми долали багато такого, що пiд силу не кожному смертному. А чи знаете, чому?… Чому, Недригайло?! Чому, Запалiю?! Чому, Чорногора?! – вказав розчервонiлий вiд емоцiй, якi його переповнювали, обозний на кiлькох козакiв з тих, кому пощастило стояти в перших рядах.
– На те ми й е лицарi! – повним металу голосом рубонув той, кого iменували Запалiй.
– Бо козацькою матiр'ю були народженi! – пiдтримав товариша Недригайло.
– Ще й не таке подолаемо, – гудiв велет Чорногора.
– Ваша правда, товаришi моi любi! – струснув головою Джеджалiй. – Усi ми козаки, лицарi i воiни, тож не нам глядiти iншого хлiба. Але е ще щось, окрiм лицарськоi звитяги, що веде нас у бiй, допомагае долати труднощi i втому, а деколи й пекучий бiль вiд ран. І то е впевненiсть: сприймаемо все задля свiтлоi й справедливоi цiлi! Саме так, адже не може бути справа захисту кордонiв Батькiвщини чимось, що не вкладаеться в рамки понять святого i справедливого подвигу. І походи до бусурманських берегiв, де в муках конають хрещенi люди, то е справедлива справа. І рейди на Крим, на Волощину i Молдову… Завжди i всюди козацтво стояло за нашi спiльнi iнтереси, тобто iнтереси украiнськоi нацii. Але були й iншi походи. Не буду критися – за них менi теж не соромно подивитися в очi товаришам, синам своiм або навiть Царевi Небесному. І хоч у тих битвах здiймав я свiй меч не супроти бусурманського племенi, а супроти християн, не дивлячись на такi обставини, я завжди буду вiдносити iх до битв справедливих. Бо хоч i вважають тi люди, про яких мовлю я, себе християнами, проте не е вони нам братнiм народом, а е лиш хмарою чорною. Хмарою, що несе в собi нашiй православнiй батькiвщинi загрозу незмiренно бiльшу, анiж орди кримських Гераiв, або навiть бюлюки турецького iмператора! І це не голi слова! Чи пам'ятаете наругу проклятого Богом Самуiла Лаща над невинними селянами Лисянки пiсля повстання Острянина? Кого сотнями сей пес католицький вiшав та на палi садив? Бунтiвникiв? Зась! Селян-трударiв, якi своiм потом землю поливають, добуваючи хлiба насущного. А крига Маслового Ставу? Мало не прогорiла вiд нашого сорому пiвсаженна крига! А шаблi та канчуки за кожне слово правди, що його за останнi роки будь-який украiнець мав необережнiсть вимовити у присутностi польського пана?! Чи правду я мовлю?
У вiдповiдь в козацьких рядах почав наростати загрозливий гомiн. Так, вони добре пам'ятали i страшнi вiхи, посадженi польськими жовнiрами по шляхах – палi i шибеницi зi страченими пiсля подiй десятирiчноi давнини. Пам'ятали й присипану тонким прошарком снiгу кригу Маслового Ставу, нацiленi iм у груди жерла гармат i повнi зневаги посмiшки бундючних гусарських товаришiв, якi здiймались, комоннi, над ними, примусово зiгнаними з коней, похмурими i простоволосими пiд крижаним подихом морозного вiтру. Не стерли десять лiт, якi пройшли з тiеi чорноi днини, з пам'ятi слiз. Слiз, що душили iх, вкритих бойовими рубцями воiнiв, коли впала пораненим птахом на кригу вiйськова хоругва. Та хоругва, яку iз славою нiс з-пiд Хотина генеральний хорунжий легендарного Петра Сагайдачного. Лягла вона тодi пiд ноги вельможному польському панству, згiдно з присудом польського короля-езуiта i польського сейму…
– Чи не забули жидiвських оренд на православнi храми?! – продовжував линути голос Джеджалiя над стривоженим натовпом, немов дзвiн сполоху.
– Не забули, батьку! – почулися крики.
– Усе пам'ятаемо!
– І Кумейки, i Старицю, i Боровицю!!!
– Проклятоi ординацii не забулись-мо!
– Наруги…
Джеджалiй здiйняв руки над натовпом, прохаючи тишi.
– А якщо так, подумайте, браття, – продовжив вiн за хвилину. – Куди ж нас ведуть тепер нашi старшини? Я нагадаю! А всi ми, оце чесне товариство, йдемо до колиски козацтва, милого серцю Запорiжжя, щоб збройною рукою зупинити братiв наших. Тих, котрi здiйняли над Сiччю гасло до повернення потоптаноi ворогами слави дiдiв наших, батькiв наших! Гасло до здобуття волi золотоi та захисту православноi вiри. Йдемо дружно, полками та сотнями, плече до плеча. Йдемо, щоби купно зi щеням Потоцького i його жовнiрством обагрити руки кров'ю власних братiв. Ідемо, немов шiсть тисяч проклятих Каiнiв!
Цiеi митi десь далеко за спинами в козакiв засурмила сурма i вдарили кiлька пострiлiв, додаючи неспокою в без того розбурхане море козацьких оселедцiв. «Напевне, борониться Барабаш та його посiпаки», – майнула в головi Івана думка. З полегшенням, але не без легкого сорому Богун вiдчув, що вiн належав до цiеi митi до тих небагатьох у барабашевому вiйську, хто був погано поiнформованим про подii, якi тепер розгорталися в нього перед очима. Про вiрнiсть такоi думки кричуще говорили вчорашнi натяки Джеджалiя i сьогоднiшнiй одностайний настрiй козакiв у всiх без винятку полках. Але тiнь сорому за власну некомпетентнiсть майнула i розтанула, тож Іван, пiддаючись загальному настрою, крикнув одним з перших:
– Геть Барабаша!!! Геть собаку Караiмовича!!!
Ще мить, i його голос потонув у вибуху крикiв i бахканнi рушничних пострiлiв – бiлi фонтани порохового диму здiйнялися над головами присутнiх, а ще вище них злетiли вгору тисячi шапок. Джеджалiй терпляче очiкував, доки натовп не виплесне першоi хвилi емоцiй. Лише через десять хвилин, коли крики поступово перейшли в низьке гудiння, вiн змiг продовжити:
– Браття моi! Лише десять рокiв пройшло вiд пори, коли нам було заборонено самоврядування, раду i гетьмана. Але ж цьому звичаю багато сотень рокiв! Чому ж так швидко нашi генеральнi старшини забули його? Чи, може, вони поглухли, якщо не чули гуркоту литавр? Так нi! А ми iхнiм милостям листа написали до того ж, у ньому запросили на раду, де ж вони? Чи звичаю козацького не поважають? Адже рада, лише вона одна е найголовнiшим органом командування Вiйськом Запорiзьким. Рада, а не накази псявiри Потоцького! А жаль, що немае iх перед нами, от кому б годилось поставити запитання: супроти кого ведете нас, ясновельможнi?! Та iх катма!.. Що ж, у такому випадку доведеться без присутностi iх милостей вирiшувати власну долю!
Раптом перед натовпом з'явився швидкий сухорлявий козак у розхристанiй вишиванцi, червоних шароварах i мащених дьогтем ялових чоботах. Чорний оселедець звисав йому нижче плеча, вуса – немов двi гадюки, у лiвому вусi велика золота серга, правиця стискувала пiстолет. Кiлька старшин, з тих, що стояли поряд з Джеджалiем, зробили спробу затулити собою того, кого обрали собi за отамана, однак Филон обома руками розсунув iх на два боки i палаючими очима поглянув на козака. Той рвучко плигнув на дiжу бiля помосту i повернувся до натовпу.
– До Хмеля!!! – страшним, зiрваним у битвах голосом, що швидше походив на рипiння iржавого залiза, заревiв вiн. – Смерть ляхам! Усi до батька Хмеля!
І натовп вкiнець ошаленiв. Сотнi, тисячi голосiв несамовито волали, гримiли, перекочувалися оглушливим гуркотом буремного моря. А в тому гуркотi десятикратно повторювалося оте панiвне:
– До Хмеля!
Мить, i хвиля вже ринула до помосту, на якому стояв Джеджалiй з побратимами, пiдхопила його i понесла крiзь людське море. І здавалося, що це помiж штормових валiв пливе швидка чайка, над облавками якоi височiли кiлька кремезних, немов точених на тлi свiтанкових променiв сонця постатей у червоних каптанах. Іван, як i решта козакiв, шаленiв вiд п'янкого напливу свiдомостi власних сил. Поруч бачив Михайла, трохи попереду Петра i Филона. Йому здавалося, усе, що вiдбувалося до цiеi митi, навiк шугонуло в безодню. І безсила туга пiсля поразки пiд Кумейками, нiмi сльози пiсля вiстей, отриманих зi Старицi, усе кануло у вiчнiсть. Тепер невiдома, але надзвичайно сильна рука тримала долю Украiни, виводила ii боротьбу за свободу на новий, невiдомий дотепер рiвень. Здiймала знамено справжнiх воiнiв, якi не пiдкорилися плину часу i залiзному кулаку Речi Посполитоi. Немов уразливий людський органiзм, те вiйсько багато разiв падало, ламалося i спливало кров'ю, але пiднiмалося знову, загоiвши рани, зростивши поламанi кiстки, i могутня рука була знову спроможна стиснути пальцi на рукiв'i меча. Меча вiри i правди, святоi зброi боротьби за право носити назву стародавнього i мудрого народу украiнського…
Десь попереду гулко вдарила гармата, потiм ще одна. Іван, опам'ятавшись немов вiд запаморочення, побачив, як козака, який стояв поряд з ним, щось вдарило в груди i той зник у хмарцi багряноi куряви. «Ядро з фальконета, – майнула думка, – невеличкого фальконета, з тих, що укрiпленi на носi кожноi чайки!» Вiн рвонув з пiхов шаблю i кинувся до берега Днiпра, туди, де, вишикувавшись у рiвнi ряди, стояли байдаки.
– Вперед, козаки! Вони стрiляють з гармат, поспiшiмо! – почув вiн власний крик i поринув у давно забуту ейфорiю бойовища.
На березi, охопивши невеличкою пiдковою дiлянку у два десятки сажнiв, стояли вишикуванi у два ряди жовнiри особистоi сторожi генеральних осавулiв Барабаша i Караiмовича. Закутi в потемнiлi вiд рiчковоi вологи лати, округлi iспанськi шоломи-морiони, з аркебузами напереваги, нереально виглядали вони, твердо стоячи, однi проти цiлого людського моря. Перша шеренга, завчено ставши на одне колiно, зi зброею напереваги, друга, пiдставивши пiд стволи аркебузiв металевi сiшки. З високих, задертих догори носiв чайок, що iх було витягнуто на берег, нацiлились у атакуючих козакiв кiлька дрiбних морських гарматок. У руках у гармашiв, зодягнених, як i iх товаришi по зброi, в лати i шоломи, тлiли, окурюючись бiлими хмаринками, запаленi гноти. На однiй з чайок Іван побачив вишитий золотом каптан пiдстаркуватого Барабаша. Той вимахував руками i щосили кричав щось, але його годi було почути – здавалося, що всi шiсть тисяч реестровцiв, якi кiлька хвилин тому слухали Филона Джеджалiя, единою лавою кинулися до ненависного iм генерального осавула. Мить, i грiм залпу вибухнув Богуновi прямо в обличчя. Щось обпекло бiк, i ось вiн уже змахнув шаблею над головою ландскнехта з блiдим обличчям, сивуватою еспаньйолкою та величезними вiд жаху очима. Гарячу кров на обличчi вiдчув одночасно з неприемним звучанням шабельного леза, яке бувае зазвичай, коли криця перерубуе кiстки. Розвернувшись, рубонув жовнiра, котрий тягнув, вiдкинувши аркебуза, з пiхов шпагу. Краем ока ще встиг побачити, як той, вхопившись руками за шию, рiзко вiдвернувся вiд нього, зробив два кроки i впав. Шолом iз широкими вiдлогами вiдкотився вiд нього на крок уперед, а руде волосся найманця швидкою хвилею розповзлося по витоптанiй зеленi трави. Поряд, устигнувши здiйснити усього один залп, снопами валилися iншi жовнiри. Осатанiлi вiд вигляду кровi козаки подекуди не вдовольнялися одним лише смертельним ударом, i продовжували рубати навiть тих, хто вже перестав подавати будь-якi ознаки життя. Скоро ця смертельна хвиля досягла чайок, i на однiй з них важко здiйнялися в повiтря, на десятку ратищ кожне, тiла Івана Барабаша та Ілляша Караiмовича. Помайорiвши якусь мить страшними прапорами, вони, одне за одним, шубовснули в темну воду Кам'яного Затону, супроводжуванi брудною лайкою та прокльонами. Так закiнчили своi життя двое нерiшучих, а тому й пропольськи налаштованих лiдерiв реестрового козацтва. Навiки залишили по собi пам'ять як про людей, що iх убили власнi пiдлеглi, розгнiванi зрадою, невдалою полiтикою i потуранням ворогам своеi батькiвщини. Господня кара нависла й над багатьма подiбними iм…
Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалiя i ухвалила рухатися на з'еднання iз Хмельницьким.
Богун сидiв на однiй з лав своеi чайки i терпляче очiкував, доки Михайло обробить його рану i перев'яже ii. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно-рудими плямами.
– Та тихiше, iдоле! Пече немов каленим залiзом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю.
– То нiчого, – бадьоро вiдповiв Михайло. – От якби на два пальцi праворуч, тодi…
– Що тодi? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун.
– Тодi б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очiкував би поки я закiнчу… Терпи, кому кажу!
– А я що по-твоему роблю?!
– От i славно, пане хорунжий…
Михайло ретельно промив краi Івановоi рани оковитою, в якiй перед тим розчинив пiвзаряда пороху, приклав шмат чистого полотна з якоюсь зеленкуватою маззю i щiльно перев'язав довгим полотняним ременем.
– Ну, здаеться все. У сорочцi народився, пане Іване! Ще б трохи, i… одне слово – натовкли б тобi груди олив'яними сливами. Я то бачив, як тебе отим ударило. Думав, усе, вiдкозакувався наш Богун!
Іван криво посмiхнувся:
– Най спробують довбнею добити! – вiн обережно натяг каптан на поранений бiк. – А що, багато братчикiв у цiй оказii полягло?
– Бог не без милостi, козак не без удачi, – знизав плечима Михайло. – Але дванадцятеро полягли, як у степу трава. Кiлькох поранено – чув про це, коли за твоiм дорученням до Джеджалiя бiгав. Пан отаман звелiв усiх на крутому березi Днiпра поховати, нехай дивляться на веселу Днiпрову хвилю… А поряд нiмцiв, якi iх i пострiляли. І навiщо нам з отим стервом баритися?
– Вони не стерво, Михаиле.
– Пхе! – насупився Михайло. – А хто ж бо? Та вони ж у нас стрiляли, тобi он мало ребра не потрощили, братчикiв побили. Якби на те моя воля, скинув би слiдом за Барабашем!
Іван, скривившись вiд болю, що його завдав необережний рух, дiстав з пiхов шаблю. Оглянувши закривавлене лезо, заходився витирати його просоченою гусячим жиром ганчiркою.
– Ти на вiйнi був? – запитав згодом у Михайла.
– Доси нi.
– Коли ти, Михаиле, хоч кiлька разiв заглянеш в обличчя смертi, коли вiдчуеш на собi ii холодне дихання, ти або зламаешся i зрозумiеш, що класти власне життя на шальку терезiв – це не твое, або це затягне тебе i почне п'янити не гiрше, нiж жбан оковитоi. І ось саме тодi ти зрозумiеш: воiн воiна повинен поважати, навiть коли вони знаходяться в нацiлених одна на одну батавах… Тi люди смiливо пiдняли зброю проти багатотисячного табору. Тому що це було iх роботою. Вони знали, яка доля на них очiкуе, але нi один не вiдступив. Хiба такi люди не достойнi слави i почестей?
Михайло помiтно знiтився пiсля таких слiв хорунжого i нiчого не вiдповiв. Богун ще кiлька хвилин витирав з блискучого полiрованого леза плями запеченоi кровi, пiсля чого стромив шаблю назад у пiхви. Погляд його несподiвано впав на зiшкулене пiд лавою тiло за кiлька крокiв вiд нього. Розгон! За останнiми подiями Богун зовсiм забув про свого безталанного осавула.
– Михаиле! – гукнув вiн.
– А хiба що?
– Подивись лишень, бранець наш ще живий? Лежить он без руху.
Михайло швидко перескочив через кiлька лав i схилився над Розгоном. Коли пiдвiв голову, на обличчi його сяяла посмiшка:
– Та вiн спить! Хропе, немов кабан у соломi!
– Пiдiйми його, – i собi посмiхнувся Іван.
Михайло несильно штурхнув лежачого ногою.
– Пiдiймайтеся, вашмость! Годi спати, так i суд Божий проспите.
Розгон гарячково пiдхопився, ударившись головою до лави. Дико зиркнув навколо i нарештi спинив погляд на постатi Богуна.
– Негайно накажiть мене розв'язати! – нервово скрикнув вiн.
Богун знизав плечима.
– Розв'яжи, – кинув Михайлу.
Короткий замах ятагана, i мотузки впали на дно чайки. Похмурий Розгон сiв на лаву, не в силi стояти на затерплих ногах.
– Що ще? – заглянув йому в очi Богун.
– Глузуеш? – сплюнув за облавок Розгон. – Марно глузуеш. Вiдпусти мене негайно.
– А хто тебе, осавуле, тримае?
– Клянуся Богом, ти вiдповiси за все! Дарма посмiхаешся, лотре!
Раптом Івана осяяла здогадка.
– Слухай, Розгоне, ти що – нi пострiлiв не чув, анi литавр?
– Нехай це тебе не хвилюе! Коли я доберуся до його милостi пана Караiмовича, тодi ти почуеш, як на твоiй шиi рипить, затягуючись, зашморг!
– Здоровий сон, дай Бог кожному такий. Їй-бо, чоловiче, ти багато проспав, – помахав головою середнiх лiт козак, якого в сотнi кликали Тетеркою. Вiн i ще кiлька козакiв Вороновицькоi сотнi до цiеi хвилини палили люльки i, не встряючи в розмову, сидiли на чердаку човна. – Ти, Розгоне, нещасний чоловiк. Як тепер лизатимеш панськi чоботи, розуму не прикладу.
Розгон, здавалося, нiчого не почув.
– Вiдпусти мене, банита клятий! – знову зашипiв вiн.
– Ти вiльний, – спокiйно промовив Богун.
Усе ще недовiрливо позираючи на оточуючих його козакiв, Розгон перелiз через облавок, сiв на очеретяний кранець, що ним було обшито верх чайки, i незграбно скочив на вогкий прибережний пiсок. За хвилину вiн швидко чимчикував берегом, вiдшукуючи очима отаманську чайку. З-пiд пiл розхристаного каптана раз по раз виглядали його худi i довгi, немов у лелеки, ноги, а рука притримувала при боцi неiснуючу шаблю. Здивовано вiн поглядав навкруги i бачив веселi, усмiхненi обличчя, якi ще зовсiм недавно були похмурими i злими. Вiдшукував бiло-червоний штандарт Барабаша i не бачив його. Серед наметiв, що iх уже почали складати, видивлявся великий, з бiлоi парусини, з двома ландскнехтами обабiч вiдлоги. Але не було ландскнехтiв, не було й намету. Через десять хвилин лють, яка кипiла в ньому на хамську сiрому i бунтiвного Богуна, перетворилася на здивування, а ще через десять хвилин у грудях з'явилося передчуття незрозумiлих змiн, вiд чого спиною, чомусь, пробiгав холодок страху. Нарештi ноги вивели Розгона до кручi над Днiпром, де вже закiнчувався iмпровiзований табiр. Тут, на вкритому молодою зеленню схилi, кiльканадцять голих до пояса козакiв, вимахуючи лопатами i заступами, рили досить велику яму. Поряд, викладенi рiвними рядами, лежали вкритi почорнiлою кров'ю тiла порубаних жовнiрiв з охорони наказних отаманiв. Уже без лат i шоломiв, але при шпагах, у ботфортах, своiх коротких шароварах i оксамитових камзолах. Уражений несподiваною думкою, Розгон сiв на землю i отетерiло поглядав, як козаки дiловито зносили трупи в яму, потiм засипали iх жовтуватою, з домiшками глини, землею. Опам'ятався лише, коли, вишикувавшись у ряд перед свiжою могилою, козаки здiйняли в небо мушкети. Один з них, очевидно, старшина, змахнув шаблею, i повiтря розiрвав залп, разом з яким у небо злетiв розпачливий крик колишнього осавула Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку. Добру хвилину над вкритими iмлою берегами Борисфену i темною водою Кам'яного Затону неслося оте хрипке, повне страху i розпачу «А-а-а!». Чайки одна за одною почали вiдчалювати вiд берега. Тепер у жоднiй з них не було мiсця для того, хто вважав себе дисциплiнованим служником Речi Посполитоi i захисником святоi католицькоi церкви.
