скачать книгу бесплатно
Генеральний осавул Ф. Джалалiй, у якого були неабиякi вiйськовi здiбностi та високий авторитет серед козацтва, був правою рукою Б. Хмельницького. Особливо вiн вiдзначився у битвi при Жовтих Водах та пiд Зборовом, де очолював бойове забезпечення розвiдки. Саме йому належав план Берестейськоi битви, а у подальшому вiн розробив оперативно-тактичнi заходи з розгрому польського вiйська пiд Бiлою Церквою.
* * *
Одним iз найвiдомiших козацьких полководцiв, неперевершеним майстром спорудження неприступних валiв та фортець був Іван Богун (близько 1618–1664). Його iм’я звучало грiзно для усiх ворогiв, навiть король Речi Посполитоi Ян Казимир пiд час перемовин з Б. Хмельницьким не раз висував однiею з умов перемир’я видачу Богуна. Усi його чудовi вiйськовi таланти яскраво проявилися в боях пiд Вiнницею у лютому-березнi 1651 року. Тодi численна польська кiннота С. Лянцкоронського рухалася до мiста, i Богун, у якого було тiльки 3 тисячi козакiв, наказав робити лунки на рiцi Пiвденний Буг. Коли вода у них вкрилася тонкою крижаною кiрочкою, вiн звелiв накидати згори соломи та присипати ii снiгом. Украiнцi, вийшовши вороговi назустрiч, пiсля першоi ж атаки органiзували демонстративний вiдступ. Польськi драгуни, намагаючись вiдрiзати iм шлях до фортецi, кинулися через рiчку i потрапили в замаскованi лунки. В iншому бою поляки спробували взяти Богуна у полон, але, маючи надзвичайну фiзичну силу, вiн скинув з себе нападникiв та поскакав на правий берег. Дорогою козак перестрибнув через лунку, а його переслiдувачi потрапили у крижану пастку.
Іван Богун на переправi. Худ. Н. Івасюк
* * *
18 червня 1651 року польськi та украiнсько-татарськi вiйська зiйшлися для черговоi битви бiля села Берестечко на Волинi. Та незабаром кримський хан Іслам-Гiрей ІІІ раптово забрав своi загони з поля бою, захопивши у полон Б. Хмельницького. Протягом десяти днiв козаки чекали на повернення гетьмана та тримали оборону. За цей час поляки винищили близько 30 тисяч украiнцiв. Рештки украiнськоi армii вимушенi були вiдступити до болотистоi рiки Пляшевоi. Там вони, з трьох бокiв оточенi ворогами, а з четвертоi – болотом, опинилися у пастцi. Тодi Іван Богун звелiв побудувати на рiчцi три греблi з возiв, бочок, лози та усього, що було пiд рукою. Це дозволило вивести з оточення бiльшу частину вiйська. Але переправитися вдалося не всiм. На островi Журавлиха 300 украiнських воiнiв цiлий день билися iз поляками, що переважали кiлькiсно. На пропозицii здатися вони вiдповiли вiдмовою, вивернули кишенi та викинули у воду усi грошi, якi мали, на знак того, що бiльше нiчого не потребують. За народними переказами, останнiй з козакiв, який лишився у живих, мужньо протримався цiлi три години проти ворожого вiйська.
* * *
Реванш за поразку пiд Берестечком Б. Хмельницький узяв у битвi бiля гори Батiг на Вiнничинi, яка вiдбулася 1–2 червня 1652 року. Тут украiнцi розбили 20-тисячну польську армiю коронного гетьмана Калиновського.
* * *
Для остаточноi перемоги над поляками потрiбна була пiдтримка ззовнi, i Хмельницький почав серйозно обмiрковувати можливiсть переходу Украiни пiд заступництво однiеi з найсильнiших сусiднiх держав: Оттоманськоi iмперii чи Росii. Та у православних украiнцiв ще надто жива була пам’ять про набiги «бусурман», тому об’еднання з Туреччиною було проблематичним. А от промосковськi настроi були традицiйно розповсюдженi серед народу. Перемовини з Москвою велися довго, i в 1653 роцi на Земському соборi в Москвi було прийнято рiшення: «Все Вiйсько Запорозьке з мiстечками та землями прийняти пiд государеву високу руку». 18 сiчня 1654 року в мiстi Переяславi вiдбулася рада, на якiй козацька верхiвка прийняла рiшення iти «пiд владу царя схiдного, православного». Разом з Б. Хмельницьким козацька старшина присягнула на вiрнiсть московському государевi. А невдовзi в 117 мiстах Украiни царськi урядники прийняли таку ж присягу у 127 тисяч украiнцiв.
Переяславська Рада. Худ. М. Дерегус
Сторiнка постанови Земського собору. 1653 р.
* * *
Польща не змирилася iз втратою Украiни. Король Ян Казимир кiлька разiв направляв до Б. Хмельницького послiв з пропозицiею розiрвати союз i знову об’еднатися з Польщею. Але гетьман вiдповiдав вiдмовою. Полякам нiчого не лишалося, як укласти з московським царем мирний договiр (Вiленське перемир’я, 24 жовтня 1656 року), за яким Галичина та Волинь, всупереч очiкуванням Хмельницького, залишилися за Польщею. Украiнську сторону до перемов навiть не допустили. Гетьман та козацькi полковники звинуватили царя у зрадi i порушеннi Переяславськоi угоди. Це був перший, та не единий конфлiкт, що виник мiж союзниками.
* * *
Богдан Хмельницький помер 4 вересня (за iншими даними – 27 липня) 1657 року. Гетьмана поховали в церквi його родового маетку Суботова. Але в 1664 роцi, коли Суботiв захопив загiн полякiв на чолi iз Стефаном Чарнецьким, заклятим ворогом гетьмана, домовина з його рештками зникла з церкви. За однiею з версiй, поляки спалили рештки, а попiл розвiяли, вистреливши з гармати. За iншою – козаки, аби захистити могилу Хмельницького вiд наруги, пiдмiнили домовину та перезаховали останки гетьмана в одному з таемних пiдземель. Так чи iнакше, але мiсце останнього спочинку Богдана Хмельницького досi лишаеться невiдомим.
* * *
Пiсля смертi Б. Хмельницького новим правителем Украiни було вибрано генерального писаря Вiйська Запорозького Івана Виговського (помер у 1664 роцi).
* * *
Вибрання Виговського викликало невдоволення серед низового Вiйська Запорозького, якому не подобалася пропольська орiентацiя нового гетьмана. Сiчовики вважали його нелегiтимним правителем i пiдняли проти нього повстання. Керував ними полтавський полковник М. Пушкар. Щоб придушити повстання, І. Виговський не вигадав нiчого кращого, нiж звернутися за допомогою до кримського хана. Вiйська гетьмана захопили центр повстання – Полтаву – та спалили ii. Іншi мiста, якi пiдтримували повстанцiв (Лубни, Гадяч та Глухiв) було розграбовано, а Миргород вiддано до рук його союзникiв – татар. У цих боях з обох бокiв полягло 15 тисяч украiнцiв. А якщо до цього додати ще невiльникiв, яких татари забрали до Криму, то кiлькiсть жертв громадянського протистояння досягае 50 тисяч осiб!
Іван Виговський
* * *
Ще влiтку 1658 року І. Виговський прийняв рiшення про розрив союзу з Росiею та пiдготовкою новоi союзницькоi угоди з Польщею, яка була ним пiдписана того ж року в Гадячi. У ii основу було покладено проект украiнського полiтичного дiяча Юрiя Немирича про конфедерацiю Польщi, Великого князiвства Литовського та Украiни (Рiч Посполита трьох нацiй). Їi статтi передбачали, що кожна iз держав, що увiйде до конфедерацii, буде незалежною. Та як це часто бувае, вiд висловлювання добрих намiрiв до iх втiлення у життя дуже далеко. Запланованоi конфедерацii не вийшло: Польща знаходилася на межi повноi вiйськовоi поразки, а Росiя навряд чи погодилася б на змiну статусу Украiни. Запорожцi також не схвалили пропольських намiрiв гетьмана. На вiйськовiй радi в мiстi Германiвка на Киiвщинi пiд час читання Гадяцьких статей серед них почалися заворушення.
* * *
Цiкаво вiдзначити, що, ведучи перемовини з Польщею, І. Виговський в той самий час тричi присягав на вiрнiсть московському царю. І тiльки пiсля того, як у Москвi дiзналися про Гадяцький договiр, до Украiни було направлено 100-тисячне росiйське вiйсько пiд командуванням князя А. Трубецького. Гетьманськi сили нараховували 60 тисяч осiб, у тому числi 16 тисяч козакiв, 30 тисяч татар i ногайцiв, а також близько 14 тисяч польських, молдавських, румунських та сербських найманцiв. 29 червня 1658 року загони Виговського атакували росiйський табiр бiля Сосновськоi переправи пiд Конотопом. Пiсля короткого бою гетьман наказав вiдступати, iмiтуючи втечу. Кавалерiя князя Пожарського кинулася наздоганяти козацькi загони i потрапила у заздалегiдь пiдготовану пастку – iз засiдки на них накинулася легка татарська кiннота. Пожарський спробував вiдступити, та його важка кавалерiя i гармати застрягли у «справжнiх конотопах» – болотянiй мiсцевостi бiля рiки. Так московське вiйсько опинилося в оточеннi. В результатi майже усю кавалерiю було знищено. За словами вiдомого iсторика С. Соловйова, «цвiт московськоi кiнноти, що вiдбув щасливi походи 1654 та 1655 рокiв, загинув в один день, i вже нiколи пiсля того цар московський не був у змозi вивести в поле таких блискучих вiйськ».
* * *
Пiсля перемоги пiд Конотопом Виговський разом iз союзниками планував iти на Москву. Однак цьому завадило чергове повстання лiвобережних полковникiв Цюцюри, Золотаренка i Сомка. А напад козакiв Івана Сiрка на татарськi поселення змусив хана з ордою покинути гетьмана i повернутися до Криму. Впоратися iз внутрiшнiми проблемами самому Виговському не вдалося, i на вiйськовiй радi в Германiвцi вiн був вимушений зректися гетьманства.
* * *
Пiсля зречення влади І. Виговський вирушив до Польщi, де якийсь час обiймав високi офiцiйнi посади. Але за п’ять рокiв колишнього гетьмана поляки безпiдставно звинуватили у зрадi та за вироком вiйськово-польового суду розстрiляли.
* * *
Новим гетьманом Украiни в 1659 роцi став син Богдана Хмельницького Юрiй (близько 1640–1685). Пiсля того за допомогою турок його ще двiчi оголошували правителем Украiни, але вiн, на жаль, не здатен був керувати державою, а тому так i не став достойним спадкоемцем свого великого батька. Ось як несхвально казали про нього сучасники: «Вiд природи евнух, змiй по натурi, обмежений розумом, слабкий тiлом». Саме за Юрiя Хмельницького Украiна втратила свою цiлiснiсть. За пiдписаним у 1667 роцi мiж Росiею та Польщею Андрусiвським мирним договором лiвобережна частина краiни, що отримала назву Гетьманщина, опинилася пiд владою Москви, а правобережна – знову увiйшла до складу Речi Посполитоi.
* * *
Протягом 20 рокiв пiсля смертi Б. Хмельницького подii полiтичного життя в Украiнi нагадували калейдоскоп: змiнювалися гетьмани, плелися iнтриги i велася нескiнченна мiжусобна боротьба. Цей перiод iсторики назвали Руiною. Громадянська вiйна, то припиняючись, то розгоряючись з новою силою, палала протягом 1658–1665 та 1668–1689 рокiв. Змальовуючи цi подii у посланнi до короля Яна Казимира, польський магнат А. Потоцький свiдчив: «…украiнцi самi себе поiдають, один населений пункт воюе з iншим, син батька, а батько сина грабуе».
* * *
Одним з гетьманiв епохи Руiни був Петро Дорошенко (1627–1698). В 1665 роцi його було обрано гетьманом Правобережноi Украiни. Будучи проти союзу з Польщею та Росiею, Дорошенко перейшов у пiдданство турецького султана. Це налаштувало проти нього бiльшiсть населення Украiни. В 1676 роцi вiн був вимушений здатися в полон росiйським вiйськам. Цар пробачив Дорошенка i зробив його воеводою у Вятцi. Та Украiни колишнiй гетьман бiльше не побачив. Вiн помер у 1698 роцi в подарованому йому селi Ярополча пiд Москвою.
Петро Дорошенко
* * *
Можливо, найвидатнiшим кошовим отаманом Запорозькоi Сiчi часiв Руiни був Іван Сiрко (близько 1610–1680), уродженець слободи Артемiвка пiд Мерефою на Харкiвщинi. Вiн особливо прославився походами проти кримських татар, вiв себе незалежно, претендуючи на гетьманську булаву на Лiвобережжi, зiграв значну роль у зреченнi Дорошенка та прийняв вiд нього присягу на вiрнiсть царю. Сiрко здiйснив бiльше 100 вiйськових походiв, зазнавши поразки лише в одному з них. З його iменем пов’язують легендарний лист запорожцiв до турецького султана Мухамеда IV.
* * *
Важко знайти в украiнськiй iсторii особистiсть бiльш суперечливу та трагiчну, нiж гетьман Іван Мазепа (1639–1709). І якщо в народi говорили: «Вiд Богдана до Івана не було гетьмана», то запорожцi, незадоволенi участю в частих росiйських походах, називали Мазепу «вiтчимом Украiни». І сьогоднi однi вважають його борцем за незалежнiсть Украiни, другi – спритним авантюристом, що прагнув особистоi влади, третi – зрадником. Одне безсумнiвно – вiн був неабияким полiтиком, тонким дипломатом, високоосвiченою й талановитою людиною. Приймаючи рiшення про перехiд на бiк шведського короля Карла ХІІ, Мазепа довго вагався i зважував два варiанти наслiдкiв шведсько-росiйськоi вiйни: якщо переможе Росiя, то украiнськi землi можуть бути подiленi мiж нею та ii союзником – польським королем Августом ІІ, у випадку ж перемоги Швецii Украiна могла б повнiстю увiйти до складу Польщi або перейти пiд верховенство шведiв. Прийнявши рiшення, вiн у жовтнi 1708 року розiслав козацькiй старшинi унiверсал, в якому пояснював причину союзу зi Швецiею i закликав пiдтримати його. Та бiльшiсть козакiв, селянство та мiщани на цей заклик не вiдгукнулися. До загону Мазепи приедналося лише кiлька тисяч запорожцiв, з якими вiн i прибув 24 жовтня 1708 року до ставки шведського короля пiд Полтаву.
Іван Мазепа
* * *
Петро І, обурений поведiнкою Мазепи, назвав його зрадником. Щоб обiцянi гетьманом Карловi ХІІ запаси харчiв та зброi не дiсталися шведам, вiн наказав Меншикову штурмувати гетьманську столицю Батурин. Взяти мiсто виявилося непросто, та пiсля того, як козаки прилуцького полку на чолi з полковником І. Носом вiдкрили солдатам Меншикова таемний хiд, тi увiрвалися до Батурина. Частина мазепинцiв та комендант фортецi Чечель утекли, решта вiдчайдушно билися в очiкуваннi шведiв. В результатi усе населення Батурина було знищено, а саме мiсто та припаси спалено. А духовенство 22 листопада 1708 року в Троiцькiй церквi Глухова пiддало анафемi гетьмана Мазепу. По всiй Украiнi на дверях церков були вивiшенi оголошення про вiдлучення його вiд церкви. Прокляття над iменем гетьмана тяжiло майже два столiття, його було знято лише у 1992 роцi.
* * *
Поразка шведськоi армii 8 липня 1709 року зруйнувала усi надii І. Мазепи. Йому не лишалося нiчого iншого, як вiдступити iз рештками вiйська Карла ХІІ. Дiставшись Молдавii, пригнiчений цими подiями 70-лiтнiй гетьман 22 вересня того ж року помер неподалiк вiд Бендер, як писали його сучасники, – «вiд старостi, втоми та горя». Тiло його перевезли до румунського мiста Галац, де воно i було поховано в Святогорському монастирi.
* * *
Новим гетьманом Лiвобережноi Украiни за рекомендацiею Петра І на радi в Глуховi було вибрано Івана Скоропадського (1646–1722). Вiн майже не чинив опору реформам царя, оскiльки можливостей для цього у нього не було: гетьманську владу було обмежено росiйськими чиновниками, а у 1722 роцi, пiсля створення Малоросiйськоi колегii, вона стала практично номiнальною.
Іван Скоропадський
* * *
Пiсля смертi Мазепи його соратники на козацькiй радi обрали гетьманом у вигнаннi генерального писаря Пилипа Орлика (1672–1742). Вiн пiдписав з Карлом ХІІ угоду, за якою визнав вiчний протекторат Швецii над Украiною. А 5 квiтня 1710 року було прийнято укладену Орликом конституцiю, першу в Украiнi та i в Європi – «Пакти i Конституцiя законiв та вольностей Вiйська Запорозького». В 1711 роцi, сподiваючись повернутися на батькiвщину, вiн брав участь у походi кримських татар на Украiну, а з 1714-го по 1720 рiк жив у Швецii, отримуючи субсидii вiд шведського уряду. Пiсля укладення мирноi угоди мiж Росiею та Швецiею, боячись, що його видадуть царю, Орлик вирушив до Нiмеччини, побував у Польщi та Францii, безрезультатно намагаючись знайти там допомогу для боротьби з Росiею. Врештi-решт гетьман у вигнаннi опинився в Туреччинi, звiдки вiн ще довго писав манiфести рiзноманiтним правителям, змальовуючи страждання украiнцiв пiд росiйським ярмом.
Пилип Орлик
* * *
Павло Полуботок (близько 1660–1724), що прийшов на змiну І. Скоропадському, намагався реформувати судову систему в Украiнi, боровся з хабарами та призначив iнспекторiв для спостереження за виконанням своiх наказiв. Виступав проти обмежень украiнського суверенiтету, за що його було ув’язнено Петром І у Петропавлiвську фортецю, де вiн i помер. Але в iсторii вiн бiльше вiдомий своiм скарбом (величезною сумою в золотi, що складала один мiльйон фунтiв стерлiнгiв), який начебто було переведено до лондонського банку i досi не знайдено. Такою ж легендарною е й iсторiя скарбiв гетьмана Мазепи, якi нiбито було зарито за його наказом чи то в Батуринi, чи то в Гончарiвцi, чи то пiд Бахмачем. Їх теж досi шукають любителi скарбiв.
Павло Полуботок
* * *
Останнiм гетьманом Украiни став Кирило Розумовський (1728–1803). Вiн доклав багато зусиль для покращення життя украiнцiв. Час його правлiння для Гетьманщини став «золотою осiнню» автономii. Розумовський органiзував окрему украiнську систему судочинства, змiнив територiальний подiл краiни, для розвитку торгiвлi скасував митницi на кордонi мiж Росiею та Украiною, а для розповсюдження освiти збирався вiдкрити в Батуринi унiверситет европейського зразка, вiн реорганiзував козацьке вiйсько, звiв у Глуховi палаци, створив парки та театр. Вiн намагався повернути козацтву втраченi вольностi i створити на Лiвобережжi справжнiй европейський парламент. З цими пропозицiями гетьман звернувся до Катерини ІІ. Та замiсть цього вона видала у 1764 роцi наказ про лiквiдацiю гетьманату.
Кирило Розумовський
* * *
Важко склалася доля останнього кошового отамана Запорозькоi Сiчi – Петра Калнишевського – його було заслано до Соловецького монастиря. Чверть сторiччя провiв вiн у нелюдських умовах ув’язнення, живцем замурованим у кам’яному мiшку келii. Тiльки у 1801 роцi Калнишевський отримав «помилування» вiд Олександра І та залишити свою темницю вже не захотiв. В нiй вiн i помер через два роки, доживши до 113 рокiв. Тепер поряд з колишньою келiею отамана встановлено його бюст, який привезли на Соловки запорозькi машинобудiвники.
Петро Калнишевський
* * *
З початку XVIII сторiччя Украiною прокотилася потужна хвиля селянських повстань. Краiну було охоплено рухом гайдамакiв та опришкiв. Найбiльше гайдамацьке повстання спалахнуло у травнi 1768 року. В iсторiю воно увiйшло пiд назвою Колiiвщини, оскiльки його учасники були озброенi холодною зброею та кiлками. На чолi його стояв запорозький козак Максим Залiзняк. Невдовзi на бiк повстанцiв перейшов сотник уманських надвiрних козакiв Іван Гонта. Разом вони захопили Умань – резиденцiю графiв Потоцьких. Приклад Залiзняка надихнув гайдамакiв в iнших частинах польськоi Украiни. Та влада скоро придушила основнi осередки повстання. Близько 200 повстанцiв за рiшенням польського суду було повiшено. Гонту катували та стратили, а Залiзняка та 73 його товаришiв було заслано до Сибiру.
Максим Залiзняк
Іван Гонта
* * *
На Правобережжi головними виразниками народного гнiву були опришки. Поляки називали iх розбiйниками, а украiнськi селяни вважали народними месниками – адже опришки нападали на пригноблювачiв, а iхне майно роздавали бiднякам. Найвiдомiшим опришком був Олекса Довбуш (1700–1745) з села Печенiжин (нинi Івано-Франкiвськоi областi). В 1738 роцi вiн органiзував загiн, який нападав на маетки польських, украiнських та угорських шляхтичiв, багатих орендарiв. Вiн дiяв у Галицькому Прикарпаттi, на Буковинi та у Закарпаттi. Вiдiбране майно Довбуш роздавав селянам. Очiльника опришкiв було застрелено у 1745 роцi зрадником в селi Космач.
* * *
Найвiдомiшим провiдником селянського повстання у першiй половинi ХІХ столiття був Устим Кармалюк (1787–1835) з села Головчинцi (нинi село Кармалюкове Вiнницькоi областi). В 1814 роцi вiн очолив повстання, яке тривало понад 20 рокiв i охопило усе Подiлля, а з часом усю Киiвщину та Бессарабiю. Для його придушення було створено спецiальну комiсiю, а у подiльських селах – розквартировано вiйська. Та це не допомагало. Тiльки у 1835 роцi, заманивши Кармалюка до пастки, властi покiнчили iз ним.
Устим Кармалюк
* * *
Украiнцi зробили чималий внесок у перемогу над Наполеоном у Вiтчизнянiй вiйнi 1812 року. Беручи участь у бойових дiях, вони, перш за все, захищали свою Батькiвщину. Адже, готуючись до росiйського походу, французький iмператор та його оточення виношували план створення на територii Лiвобережноi Украiни марiонетковоi «козацькоi» держави Наполеонiди, а Правобережжя, вочевидь, мало повернутися до Польщi. В росiйськiй армii билися чотири козацькi полки, сформованi у Киiвськiй та Кам’янець-Подiльськiй губернiях. Вони склали Украiнську козачу дивiзiю. Пiзнiше у Полтавськiй та Чернiгiвськiй губернiях було сформовано ще 15 кiнних полкiв загальною кiлькiстю 18 тисяч осiб. До речi, формуванням полтавських полкiв займався безпосередньо Іван Котляревський, видатний автор «Енеiди». Украiнськi воiни брали участь у вiдомiй Бородинськiй битвi. Разом iз регулярними частинами тут воювали 10 тисяч украiнських ополченцiв та 7 тисяч вiльних козакiв. Дива героiзму проявили у цiй битвi бiйцi Охтирського гусарського полку та 1-го Бузького козачого полку, якi входили до складу об’еднання Дениса Давидова. Серед героiв вiйни 1812 року особливо вiдзначився генерал-майор Микола Сулима, нащадок козацького роду. Разом iз своiм гренадерським полком вiн пройшов через пекло Вiтебськоi, Смоленськоi та Бородинськоi битв. Вiдзначились украiнськi козаки i в боях за Вiльно, при Фер-Шапенуазе, Бонде та при взяттi Парижа.
* * *
У 1819 роцi центральна площа Чугуева (Харкiвська область) стала мiсцем розправи над мешканцями вiйськових поселень, якi наважилися повстати проти тиранii та тупоi солдатськоi муштри, що насаджувалася графом Аракчеевим, вiйськовим мiнiстром Олександра ІІ. Повстання, як пожежа, охопило територiю, на якiй проживало понад 28 тисяч осiб. Урядовi вiйська жорстоко придушили заколот, було заарештовано бiльше 2 тисяч учасникiв повстання, на 275 осiб було накладено смертельне покарання – 12 тисяч ударiв шпiцрутенами (довга гнучка палиця з деревини для тiлесних покарань). Каральними акцiями керував сам Аракчеев.
* * *
Важливим свiдченням зростання нацiональноi самосвiдомостi украiнцiв стало створення у 1845 роцi в Киевi Кирило-Мефодiiвського товариства (братства), яке ставило собi на метi нацiональне визволення Украiни, лiквiдацiю крiпацтва та створення всеслов’янськоi федеративноi республiки, на зразок грецьких республiк та Сполучених Штатiв Америки. Їi членами було 12 осiб. Інiцiатором створення товариства був Микола Костомаров. Воно проiснувало до березня 1847 року. Усiх його учасникiв було заарештовано та заслано до рiзних мiст iмперii. Найбiльше постраждав Тарас Шевченко. Полiцii не вдалося довести належнiсть поета до товариства, та його гнiвнi вiршi, спрямованi проти самодержавства, послужили причиною жорстокого покарання – поета було вiддано на 10 рокiв у солдати та вiдправлено до далекого Оренбурзького краю без права писати та малювати.
Одна з прокламацiй Кирило-Мефодiiвського братства
* * *
Символом нацiонального вiдродження на захiдноукраiнських землях став альманах «Русалка Днiстровая», який з 1837 року випускав львiвський студентський гурток «Руська Трiйця» на чолi з Маркiяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем та Яковом Головацьким. Альманах друкували в Будапештi, та увесь тираж, привезений до Львова, конфiскувала полiцiя, а самi видавцi опинилися пiд слiдство та полiцейським наглядом.
Маркiян Шашкевич
Іван Вагилевич
Якiв Головацький
* * *
Крiпацтво у Галичинi, яка входила до складу Австро-Угорщини, було вiдмiнено ранiше (1848 р.), нiж у рештi регiонiв Украiни (1861 р.), що входили до складу Росiйськоi iмперii. Цiкаво, що у мiстi Дрогобичi в 1948 роцi було зведено единий в Украiнi пам’ятник, присвячений цiй подii.
* * *
В героiчнiй оборонi Севастополя пiд час Кримськоi вiйни 1854–1855 рокiв брали участь 6 кiнно-козацьких полкiв. Найвiдомiшими учасниками цих военних дiй стали матрос Петро Кiшка та рядовий Гнат Шевченко.
* * *
Колишнiй селянин з подiльського села П. Кiшка здiйснив чимало подвигiв. Вiн був неперевершеним розвiдником. Цей худорлявий юнак непомiтно пiдповзав до траншей ворога, влаштовував засiдку та незмiнно повертався з «язиком». Одного разу вiн перевершив самого себе, привiвши одразу трьох полонених французiв. Та найгероiчнiший вчинок вiн здiйснив у сiчнi 1854 року. В однiй iз битв англiйцi вбили росiйського сапера i розiп’яли його тiло на брустверi. Усi спроби росiян забрати тiло товариша, виставлене для наруги, були марними. Тодi Кiшка обгорнув себе брудними мiшками i повiльно поповз до англiйськоi траншеi, де до вбитого сапера було приставлено вартового. Майже добу матрос провiв у засiдцi, доки дочекався влучноi митi й викрав тiло загиблого товариша.
* * *
А Гнат Шевченко в одному з нiчних боiв затулив собою командира, чим врятував йому життя. В пам’ять про мужнiх украiнцiв у Севастополi було встановлено в 1874 роцi пам’ятники.
* * *
Пiд час Росiйсько-турецькоi вiйни 1877–1878 рокiв у боротьбi за свободу Болгарii боролися й украiнцi. Вiдомо, що у росiйськiй армii пiд командуванням генерала М.Д. Скобелева та генерал-фельдмаршала І.В. Гурка воювали харкiв’яни. Вони брали участь у вiдомому штурмi Плевни, а 20 грудня 1877 року вступили у нерiвний бiй бiля села Гiрське Булгарово, вiдбивши атаку 9 тисяч турок. Пробувши на вiйнi 2,5 року, вони повернулися до Харкова.
* * *
У сiчнi 1900 року в Украiнi було органiзовано першу полiтичну партiю – Революцiйну украiнську партiю (РУП). До неi увiйшли Дмитро Антонович, Михайло Русов та iншi вiдомi украiнофiли, що прагнули об’еднання рiзних поколiнь в боротьбi за нацiональнi права та соцiальну революцiю. Основний кiстяк РУПу складали студенти. Невдовзi фiлiали цiеi партii виникли у Киевi, Полтавi, Катеринославi (нинi – Днiпропетровськ), Лубнах, Прилуках, Львовi та Чернiвцях.
* * *
У 1904 роцi вiдомий полiтичний дiяч Микола Мiхновський вийшов з РУПу та заснував Украiнську народну партiю (УНП), а група соцiалiстiв на чолi з Мар’яном Меленевським приедналася до соцiал-демократичноi партii й заснувала там свою фракцiю «Спiлка». Тi, хто лишився у рядах РУПу, перейменували свою органiзацiю в Украiнську соцiал-демократичну робочу партiю (УСДРП) i продовжили спроби об’еднати марксизм з нацiоналiзмом.
* * *
Однiею з найяскравiших сторiнок революцii 1905 року на територii Украiни стало повстання екiпажу броненосця «Потьомкiн», що стояв на рейдi Одеси.
Броненосець «Потьомкiн»
* * *
У 1905 роцi в Державну думу Росiйськоi iмперii було обрано 63 украiнських депутати, якi мали намiр вимагати украiнськоi автономii. Однак вже через 72 днi пiсля початку роботи Думу було розпущено.
