скачать книгу бесплатно
* * *
Не менш високо оцiнили дiяльнiсть Ярослава Мудрого украiнцi в ХХІ столiттi: 40 % учасникiв голосування за фiнальну десятку в проектi «Великi украiнцi» (2008) на телеканалi «Інтер» вiддали йому перше мiсце.
* * *
Ярослава Мудрого також небезпiдставно вважають видатним дипломатом. Основним засобом, що використовувався ним для укрiплення авторитету Киiвськоi Русi i встановлення мiцних зв’язкiв з державами Захiдноi Європи, було укладення династичних шлюбiв. Сам вiн вступив у шлюб з донькою шведського конунга Олафа – Інгигердою, яка при хрещеннi отримала iм’я Ірина. Свою сестру Добронегу князь видав за польського короля Казимира, старший син Ізяслав одружився з сестрою Казимира. Доньку Єлизавету Ярослав вiддав за норвезького королевича Геральда, донька Анастасiя стала дружиною короля Угорщини, син Всеволод одружився з вiзантiйською принцесою Марiею, а Святослав – з онучкою германського iмператора. Через таку велику кiлькiсть родинних зв’язкiв iз зарубiжними монархами Ярослава називали «тестем Європи». Та з усiх його дiтей найбiльшу повагу i шану заслужила Анна Ярославна, що стала королевою Францii.
Ярослав Мудрий
* * *
Анна Ярославна стала королевою Францii в 1051 роцi пiсля вiнчання з Генрiхом І. Їй було тодi 22 роки вiд народження, i, на вiдмiну вiд свого царственого чоловiка та його придворних, вона вмiла читати, писати, знала грецьку мову та латину, вивчала iсторiю, правила етикету i взагалi була «старанна до книг». Одну з них – Євангелiе, написане слов’янською мовою, вона привезла iз собою з Киева. На ньому вона присягала при возведеннi ii на французький трон. Тепер воно як безцiнний раритет зберiгаеться в Нацiональнiй бiблiотецi Парижа, i його називають Реймським. До речi, саме це Євангелiе стало невiд’емним атрибутом коронацii правителiв Францii. Якщо неписьменний Генрiх ставив пiд державним наказом хрестик, то донька Ярослава писала латиною: «Королева Анна».
* * *
Пiсля смертi свого чоловiка Анна Ярославна стала регенткою при своему малолiтньому синовi Фiлiпi І. Нинi туристи, вiдвiдуючи Санлiс, улюблену резиденцiю королеви, можуть помилуватися статуею, створеною в XVIII столiттi. Це едине скульптурне зображення Анни Ярославни, що збереглося до наших днiв. На постаментi слова, що визначили ii мiсце в iсторii: «Анна з Киева – королева Францii».
Анна Ярославна. Пам’ятник у Санлiсi, Францiя
* * *
Гiдним наступником Ярослава Мудрого став його онук, князь Володимир Мономах (1053–1125). Свое прiзвисько вiн отримав тому, що був онуком вiзантiйського iмператора Костянтина Мономаха. Однак е iнша версiя пояснення цього прiзвиська. Пiд час походу на генуезцiв при взяттi Кафи Володимир у поединку начебто вбив генуезького князя. За це його i назвали Мономахом, тобто единоборцем.
Володимир Мономах
* * *
Слiд зазначити, що битися Володимиру доводилося дуже часто. Десятки разiв вирушав Володимир у походи проти кочiвникiв та перемагав iх. Дiйшло до того, що половцi бiгли, ледве зачувши, що наближаеться вiйсько Мономаха.
* * *
Однак не тiльки вiйськовими подвигами прославлене iм’я Мономаха. Час його правлiння характеризуеться розквiтом держави в цiлому. Було пiдготовано нову редакцiю «Руськоi правди», будувалося багато нових церков. Сам Володимир, безсумнiвно, мав неабиякий письменницький талант: його вiдоме «Повчання» вважаеться видатною лiтературною пам’яткою того часу.
* * *
Назва «Украiна» вперше згадуеться в Киiвському лiтописi пiд 1187 роком. Потiм вона з’являеться в iнших лiтописах ХІІ-ХІV столiть, але щоразу означае рiзнi частини украiнськоi територii. Існуе велика кiлькiсть версiй тлумачення цiеi назви. Багатьма iсториками було прийняте визначення Украiни як «окраiни», тобто «прикордонного краю», дане М. Грушевським. Постае питання: окраiни чого, якоi держави? Росii чи Польщi? Адже назва «Украiна» з’явилася значно ранiше, нiж самi цi держави. А ось професор Шелухiн ще у 1936 роцi стверджував, що цим термiном називалася земля, «укроена (тобто вiдрiзана, викроена) нашими пращурами силою меча».
* * *
Деякi сучаснi дослiдники вважають, що назва «Украiна» не слов’янська, а дослов’янська, i ii таемниця ховаеться в загадковому словi «укритяни», що згадуеться у «Повiстi минулих лiт». Є i такi, якi тлумачать термiн «Украiна», посилаючись на «укрiв» або «укранiв» – деяке напiвмiфiчне плем’я полабських слов’ян, яке начебто мешкало на територii Пiвденноi Нiмеччини, що прилягала до Балтiйського моря. Так чи iнакше, але загадка походження назви краiни так i лишаеться нерозгаданою.
* * *
Одним з перших князiвств, яке вiд’едналося вiд единоi Киiвськоi держави, була Галицьке (Галичина). Це сталося в кiнцi ХІ ст. Найбiльшого розквiту Галицьке князiвство досягло при Ярославi Осмомислi. Це був надзвичайний полiтик, який недарма отримав вiд сучасникiв свое прiзвисько, яке означало «людина, яка мае вiсiм чуттiв». Та i говорив вiн вiсьмома мовами: украiнською, польською, болгарською, грецькою, нiмецькою, угорською, арабською та латиною.
* * *
Об’еднання Галичини та Волинi в едине Галицько-Волинське князiвство вiдбулося в 1199 роцi за князя Романа Мстиславича. Йому вдалося створити нову сильну державу, що включала украiнськi землi вiд Карпат до Днiпра.
* * *
Першим королем на украiнських землях став Данило Галицький (близько 1201–1264). Його коронували в 1253 роцi в Дорогочинi короною, надiсланою Папою Римським. Основою його полiтики було вмiле маневрування, пошуки компромiсiв мiж католицьким Заходом та монголами, що захопили бiльшу частину украiнських земель.
Данило Галицький
* * *
Пiсля Данила королiвський титул успадкували його син Лев та онук Юрiй, який став останнiм з украiнських правителiв, який пiдписував своi накази як «король Руський, Великий князь Киiвський, Володимир-Волинський, Галицький, Луцький та Дорогочинський».
* * *
З середини XIV столiття Украiна опинилася пiд владою Великого князiвства Литовського. Однак це мало що змiнило в управлiннi державою. Не втручалися литовцi i в духовне життя украiнського народу. Бiльше того, вони самi багато перейняли вiд украiнцiв: звичаi, вiрування, навiть мову, якою був написаний основний закон краiни – «Статут литовський». Проявляючи повагу до мiсцевих традицiй, литовцi пiдкреслювали: «Старого ми не змiнюемо, а нового не вводимо».
* * *
Положення Украiни рiзко змiнилося пiсля об’еднання у 1569 роцi Литви та Польщi в одну державу – Рiч Посполиту. Опинившись пiд владою польськоi шляхти, украiнцi вiдчули не тiльки полiтичний, але й економiчний, релiгiйний та культурний тиск. Саме у цей перiод вперше було поставлено пiд сумнiв iснування украiнського народу як окремого етнiчного угруповання. З цього перiоду у життя украiнського селянства майже на 300 рокiв увiйшла панщина – обов’язковi роботи селян на пана. Вони перетворилися на безправних крiпосних, якi повнiстю залежали вiд помiщика.
* * *
Ступiнь закрiпачення селян в рiзних регiонах Украiни був неоднаковий. Особливо жорстокий характер вiн мав на захiдноукраiнських землях – в Галичинi та на Волинi. Якщо на Киiвщинi селянин працював два-три днi на тиждень на пана, то в Галичинi – чотири-п’ять днiв. А ось у малонаселених Карпатах та Приднiстров’i, де не вистачало робочих рук, крiпацтва майже не знали.
* * *
Найвидатнiшою подiею украiнського життя XV–XVI ст. стало зародження козацтва. Існуе безлiч версiй про походження козакiв, але жодноi з них повнiстю не доведено. Однi дослiдники шукали iхнiх предкiв серед скiфiв, половцiв, хазар, татар, гiрських черкесiв та iнших народiв. Іншi вiдносили козакiв до особливого вiйськового товариства, що утворилося внаслiдок змiшування кiлькох народностей. Існуе також теорiя iсторика Гордеева, який вважав предками козакiв слов’ян, розселених золотоординськими ханами на майбутнiх козачих територiях.
* * *
А от iз самим словом «козак» усе бiльш-менш зрозумiло. Воно, вочевидь, мае тюркське походження. В серединi XV ст. татари так називали легко озброених кiнних воiнiв, якi несли охоронну службу в генуезьких мiстах Причорномор’я. В бiльш пiзнi часи це слово у туркiв стало означати незалежну вiльну людину. А в росiйських лiтописах XV ст. козаки – це вiльнi люди, якi, проте, не мали власноi землi. Їх наймали на службу для виконання вiйськових обов’язкiв.
Запорозький козак
* * *
Першим вiдомим в iсторii козацьким отаманом був украiнський магнат з роду Гедиминовичiв – князь Дмитро Вишневецький (1516–1563), названий Байдою. В 1550 роцi вiн успадкував Черкаське та Канiвське староства i вже за два роки зумiв об’еднати розрiзненi козацькi загони пiд своiм керiвництвом.
* * *
Влiтку 1556 року на островi Мала Хортиця за днiпровськими порогами Байда побудував укрiплене мiстечко – Запорозьку Сiч, що стала колискою украiнського козацтва. Площа цiеi козацькоi фортецi складала близько 500 га, навколо неi було насипано землянi вали висотою 12 м та встановлено мiцний дерев’яний частокiл, або «засiку» (звiдки й пiшло слово «сiч»). Захищали це укрiплення гармати, захопленi у турок.
Байда Вишневецький
* * *
Острiв Хортиця в Запорiжжi – справжне джерело iсторii. Прославився вiн не тiльки як колиска Запорозькоi Сiчi. Тут було знайдено слiди стоянок первiсноi людини, прадавнiх слов’янських племен, скiфiв та кiммерiйцiв, сарматiв та половцiв. Хортицю вiдвiдували славнi киiвськi князi Олег та Ігор, княгиня Ольга та Володимир Мономах. За легендою, саме тут, на Чорнiй скелi острова, навеснi 972 року загинув киiвський князь Святослав.
* * *
Вiдоме своiми археологiчними скарбами мiстечко Кам’янка-Днiпровська в Запорiзькiй областi засновано в серединi XVIII ст. На початку IV ст. до н. е. на його територii водночас з’явилося бiльше 100 скiфських поселень. Сьогоднi найбiльш дослiдженими е Кам’янське та Лiсогорське городища. Неподалiк вiд мiста знаходяться й iншi скiфськi пам’ятники – курганнi могильники Солоха та Мамай.
* * *
Найвищим знаком влади в козацькому вiйську була булава, яку мали право носити тiльки гетьмани та кошовi отамани. Козацькi полковники носили перначi – ребристi булави меншого розмiру, якi тримали за поясом. Пiсля обрання гетьманом Богдан Хмельницький носив срiбну позолочену булаву, прикрашену перлинами та коштовним камiнням.
Герб Вiйська Запорозького
Козацькi клейноди
* * *
Запорозька Сiч зiграла величезну роль у формуваннi нацiональноi свiдомостi украiнцiв. Вона стала своерiдною республiкою, що нагадувала лицарський орден i включала у рiзнi часи вiд 40 до 50 тисяч людей. Жiнки та дiти туди не допускалися. Всi козаки мали рiвнi права та брали участь у радах (нарадах), де зазвичай перемагала та сторона, яка кричала голоснiше. Меншiсть, не згодну iз рiшенням ради, змушували поступитися бiльшостi. На таких радах обирали козацьких провiдникiв (гетьманiв, отаманiв, писаря, осавулiв, обозного та суддю), вирiшували, коли i у який похiд iти. Незважаючи на усi недолiки такоi системи самоуправлiння, вона, безумовно, мала певнi демократичнi елементи, якi дають пiдстави вважати Запорозьку Сiч козацькою республiкою.
* * *
Жили козаки на Сiчi у куренях – великих наметах, сплетених з хмизу та укритих кiнськими шкурами. Куренем називався i вiйськовий пiдроздiл. Всього у Запорозькiй Сiчi в рiзнi часи нараховувалося 38 куренiв. А територiально козацьке вiйсько дiлилося на вiсiм паланок. В буквальному перекладi з турецькоi слово «паланка» означало невелику фортецю, а запорожцi називали так центр управлiння певною частиною територii.
* * *
Усi козаки дiлилися на двi групи – реестровi та нереестровi. Реестровi козаки – це наймане вiйсько з числа запорожцiв, яке мало охороняти пiвденнi межi держави. Його було створено в 1572 роцi королем Речi Посполитоi Сигiзмундом ІІ Августом. Спочатку до козацького реестру було внесено лише 300 осiб. Але у 1576 роцi польський король Стефан Баторiй збiльшив число реестрових козакiв до 600 осiб, дав iм гетьмана, клейноди та печатку з гербом. А у 1630-х роках iх кiлькiсть вже досягала 6–8 тисяч. Це були професiйнi воiни, якi отримували вiд уряду грошi, спорядження та одяг, право на самоуправлiння та судовий iмунiтет i повнiстю звiльнялися вiд крiпосноi залежностi.
* * *
Козаки часто вирушали у морськi походи на легких човнах, якi вмiщали до 60 осiб. Їх називали «чайками». Історики вiдзначають, що число таких кораблiв у козацькiй флотилii могло коливатися вiд 16 до 400, а в окремих випадках на Чорному морi дiяло одночасно до 1500 «чайок». Вони безстрашно атакували навiть турецькi галери. Ось що писав на початку XVII cт. iталiйський посол д’Асколi: «Козаки такi вiдважнi, що не тiльки за рiвних сил, але i 20 „чайок“ не бояться 30 галер падишаха, як це щороку видно у бою». А у турецьких документах зустрiчаються вiдомостi про те, як козаки з’являлися просто з-пiд води. Так, у 1595 роцi зафiксовано появу бiля турецькоi фортецi Синоп козацьких пiдводних «чайок», за допомогою яких запорожцям вдалося неочiкувано захопити мiсто. Це стало потрясiнням для турецького султана та усiеi Європи. Детальнiше про наявнiсть у запорожцiв нiбито «пiдводних» човнiв повiдомив у 1827 роцi французький iнженер Фурнье, який писав: «Запорозькi козаки користувалися гребними човнами, якi здатнi були занурюватися пiд воду, долати у зануреному станi значнi вiдстанi i вирушати назад пiд вiтрилами».
Козацькi «чайки» штурмують Кафу
* * *
Незаперечним фактом е те, що перша морська битва за участi козакiв, згiдно з iсторичними документами, вiдбулася у 1492 роцi бiля мiста Тягиня (Бендери). Тодi козаки взяли на абордаж турецьку галеру i звiльнили усiх невiльникiв. А закiнчилася iхня морська епопея в 1696 роцi при взяттi Азова.
* * *
Найвищоi активностi морськi походи досягли в 1600–1620 роках за гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного (1578(?)-1622). Пiд його керiвництвом козаки у 1605 роцi взяли турецьку фортецю Варну, а наступного року – Кафу. До 1616 року вiн здiйснив ще кiлька успiшних походiв проти султанськоi Туреччини та Кримського ханства, захопив Очакiв, Перекоп, Синоп, Трапезунд та знову Кафу. Особливо успiшним було взяття Кафи: козаки захопили фортецю, знищили 14-тисячний турецький гарнiзон, спалили флот та звiльнили тисячi украiнських невiльникiв, адже в мiстi знаходився головний невiльничий ринок Криму.
Петро Сагайдачний
* * *
Вiдзначився гетьман Сагайдачний i у сухопутних битвах. В 1620–1621 роках вiн очолив 40-тисячне вiйсько, яке разом iз польською армiею завдало поразки турецько-татарському вiйську пiд Хотином. Але у ходi цiеi битви визначного полководця було поранено отруйною стрiлою, i 20 квiтня 1622 року вiн помер. Сьогоднi неподалiк вiд колись неприступних стiн Хотинськоi фортецi на високих днiстрових кручах йому встановлено пам’ятник.
* * *
В Донецькiй областi, на кордонi з Росiею, е незвичайний археологiчний пам’ятник – Савур-Могила (Саур-Могила). Як розповiдае легенда, це могила козака Савура (Сави, Савки), який загинув у цих мiсцях у нерiвному бою з ординцями.
* * *
Козаки були чудовими зброярами, умiли навiть виготовляти порох. З 1511 року вони користувалися рушницями, а окрiм того – пiстолями, списами, шаблями, самопалами, бойовими молотами, пищалями та гарматами.
Козацька зброя
* * *
Француз Гiйом де Боплан, який побував в Украiнi i бачив козакiв, писав про них: «Вони кмiтливi та щирi, вимогливi та щедрi, не жадiбнi до багатства, але надзвичайно цiнують волю. Мiцнi тiлом – легко переносять спеку та холод, голод та спрагу. На вiйнi стiйкi, вiдчайдушнi, смiливi i навiть легковажнi, бо не цiнують свого життя… В бiльшостi випадкiв закiнчують життя на ложi слави – убитими на вiйнi».
* * *
Козацтво нерiдко брало участь у селянських повстаннях, спрямованих проти гнiту польськоi шляхти. Перше з них, яким керував украiнський шляхтич та гетьман реестрових козакiв Криштоф Косинський, спалахнуло в 1591 роцi, але не увiнчалося успiхом – в травнi 1593 року Косинський загинув у битвi з вiйськами князя Олександра Вишневецького. Бiльш потужним було повстання 1596 року пiд керiвництвом сина ремiсника Северина Наливайка. Поляки вважали його своiм найстрашнiшим ворогом, а украiнська бiднота – нацiональним героем. Вiн розправився з магнатами i шляхтою на Волинi та рушив на об’еднання з бiлоруськими повстанцями. Наливайко провiв двi значнi битви проти армii Речi Посполитоi – пiд Бiлою Церквою i в урочищi Гострий Камiнь – i побудував пiд Лубнами укрiплений табiр. Але верхiвка реестрового козацтва зрадила вождя та його соратникiв: поляки увiрвались до табору та вирiзали майже усiх повстанцiв, а самого Наливайка пiсля полону i тортур стратили у квiтнi 1597 року на майданi у Варшавi.
Криштоф Косинський
Северин Наливайко
* * *
Польська шляхта найжорстокiшим чином розправлялася не тiльки iз очiльниками повстань, але й з усiма, хто так чи iнакше пiдтримував козакiв. Особливо лютував князь Іеремiя (Ярема Михайло) Вишневецький – один з найбагатших магнатiв Украiни. Вiн володiв тисячами садиб по обидва боки Днiпра. Однiею з них був Вишневець (нинi Тернопiльськоi областi). Жителi його й досi розповiдають про «шаленi шахи», в якi полюбляв грати господар садиби. Гра вiдбувалася на велетенськiй, вимощенiй чорним та бiлим камiнням шаховiй дошцi. В ролi фiгур виступали крiпаки Вишневецького. «Вигранi» фiгури одразу ставали власнiстю того з вельможних шахiстiв, хто iх «вигравав». Так знатний шляхтич розважався в мирний час, а дiзнавшись про погроми та розорення польських садиб, скоенi повстанцями, вiн зi своею 6-тисячною армiею пройшов «вогнем i мечем» з Лiвобережноi Украiни на захiд, лишаючи на своему шляху гори трупiв.
* * *
В 30-тi роки XVII столiття практично усю Украiну було охоплено численними козацько-селянськими повстаннями. Ними керували козацькi гетьмани та кошовi отамани Тарас Федорович (Трясило), Павло Бут, Якiв Острянин, Дмитро Гуня, Іван Сулима. Останньому навiть вдалося у 1635 роцi знищити польську фортецю Кодак, побудовану на пiвнiч вiд Запорозькоi Сiчi спецiально для протидii запорожцям. Але щоразу мужнi повстанцi наражалися на зраду козацькоi старшини. Польська влада не тiльки придушила усi повстання, але i ввела з 1638 року бiльш суворi умови органiзацii козацького вiйська: було вiдмiнено козацькi привiлеi та самоуправлiння, козакiв позбавлено права обирати старшину, а замiсть гетьмана уряд призначав польського старосту. Такий стан речей зберiгався до 1648 року – часу, коли почалася Нацiонально-визвольна вiйна украiнського народу пiд керiвництвом Богдана Хмельницького.
* * *
Цiкавим фактом бiографii Б. Хмельницького стала його домовленiсть у 1646 роцi з французьким послом де Бержi про вiдправку козацького вiйська до Дюнкерка. В штурмi цього мiста взяли участь близько 2400 запорожцiв на чолi з полковниками Сiрком та Солтенком.
* * *
Богдана Хмельницького (1595–1657) в 1648 роцi було обрано гетьманом Украiни, пiсля чого вiн одразу ж почав готуватися до вiйськових дiй проти Польщi. Маючи усього лише три тисячi козакiв та три гармати, вiн завчасно заручився пiдтримкою кримського хана, який прислав йому 6-тисячне татарське вiйсько (за iншими даними, навiть 20-тисячне) на чолi з видатним полководцем Тугай-беем. Гетьман також умовив перейти на свiй бiк полки реестрових козакiв пiд керiвництвом Ф. Джалалiя, який вiдтодi став його вiрним соратником. А от польський коронний гетьман Н. Потоцький недооцiнював сили та боездатнiсть украiнського вiйська. Вiдправляючи в похiд проти козакiв свого сина Станiслава, вiн зверхньо заявив: «Соромно вiдправляти велике вiйсько проти мерзенноi зграi пiдступних холопiв». Цей прорахунок дорого обiйшовся полякам: у першiй же битвi, яка вiдбулася в кiнцi квiтня 1648 року неподалiк вiд села Григорiвка (Днiпропетровська область) на березi рiки Жовтi Води, польське вiйсько було повнiстю розбите. За переказом, у живих лишився лише один жовнiр, який, перевдягнувшись селянином, принiс коронному гетьману сумну звiстку про те, що його син у полонi.
Богдан Хмельницький
* * *
Битва пiд Корсунем, що вiдбулася 15–16 травня того ж року, стала ще одним проявом полководницького таланту Б. Хмельницького. Дезорiентувавши супротивника перебiльшеними даними про чисельнiсть свого вiйська, вiн змусив його вiдступати. В результатi поляки потрапили пiд мушкетний обстрiл украiнських пiхотинцiв, а щойно дiсталися урочища Горохова Дiброва, опинилися у пастцi мiж болотом та високими кручами. Вийти з цiеi глибокоi балки було неможливо, оскiльки украiнцi заздалегiдь перекопали дорогу. Поляки вимушенi були зупинитися та перейти до оборони. Однак усi спроби розвернути артилерiю виявилися марними – вози з гарматами застрягли у болотi. Тиснява у балцi не дозволила кiннотi вступити у бiй. Тим часом бiйцi Максима Кривонiса вiдкрили iз засiдки вогонь з гармат та самопалiв, а з тилу полякiв атакували козаки Хмельницького i татари Тугай-бея. За чотири години польське вiйсько було повнiстю розгромлене.
* * *
В битвi пiд Пилявцями (11–13 вересня) поляки кинули проти вiйська Богдана Хмельницького величезну армiю. Вона складалася з 32 тисяч шляхтичiв, при яких було вiд 40 до 50 тисяч обозноi челядi, а також 8 тисяч нiмецьких найманцiв. Вона мала значний артилерiйський потенцiал – близько 90 гармат. Єдиним недолiком цiеi армii було…ii командування. Для керiвництва вибрали трьох полководцiв: Домiнiка Заславського, коронного пiдчашого Миколу Остророга та коронного хорунжого Олександра Конецпольського. Перший з них, найстарший за вiком, був людиною без власноi думки, в’ялою та нерiшучою, другий – освiченим латинiстом, але поганим военачальником, третiй – 19-рiчним юнаком, гордим та запальним, але без жодного вiйськового досвiду. Недарма Б. Хмельницький насмiшкувато охрестив iх «периною», «латиною» та «дитиною». Вони не мали авторитету у вiйську, в якому до того ж не було едностi та дисциплiни. Це i зумовило завершення битви на користь украiнцiв.
Битва пiд Пилявцями
* * *
Богдан Хмельницький, безсумнiвно, був видатним полководцем та органiзатором. Саме вiн видiлив кавалерiю у окремий рiд вiйськ (до того головною силою у козакiв була пiхота), значно збiльшив артилерiйський корпус, закрiпив за кожною гарматою власну обслугу, а також наказав встановити малокалiбернi гармати на двоколiснi вози, якi стали своерiдним прообразом тачанки. Використовуючи свiй досвiд та знання европейських вiйськових доктрин, гетьман розробив власну стратегiю i тактику ведення бою. Так, характерну для того часу пристрасть полководцiв до тривалих облог вiн замiнив активним i рiшучим наступальним ударом. Йому завжди вдавалося знайти найуразливiше мiсце в оборонi супротивника i саме туди нанести головний удар. Інiцiйованi ним славетнi козацькi засади, демонстративнi атаки, удаванi вiдступи та iншi тактичнi прийоми стали причиною поразки багатьох польських полководцiв.
* * *
25 грудня 1648 року весь Киiв вийшов на Софiйську площу, щоб привiтати гетьмана Богдана Хмельницького та його вiйсько. В його обличчi кияни бачили «украiнського Мойсея», який «визволив свiй народ вiд польського рабства». Але до справжнього визволення Украiни вiд польського гноблення лишалося ще близько шести рокiв, наповнених не тiльки перемогами, але й поразками.
* * *
